Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України в особах

Церковно-культурні діячі кінця XVI — першої половини XVII ст. 

ІВАН ФЕДОРОВ (ФЕДОРОВИЧ)

В історії будь-якої країни поява друкованої книжки була одним з переломних моментів культурного розвитку, а перші друкарні ставали важливими освітніми осередками. Не лишилася винятком у цьому відношенні й Україна. Цим і визначається історична заслуга перед українським народом таких майстрів друкарства, як Швайпольт Фіоль, Франциск Скорина, Іван Федоров та їхні помічники й послідовники.

Невдовзі після винайдення Иоганном Гутенбергом друкарського верстата і пристрою для виготовлення металевого шрифту латиномовні книжки, надруковані в Німеччині, Італії та інших країнах, стали відомими і в українських містах. 1491 р. в Кракові вийшли друком перші чотири видання кириличним шрифтом, спеціально призначені для поширення в Україні та Білорусі. Це — богослужбові книги церковнослов'янською мовою, яку тодішні українці вживали в релігійному, а почасти й у світському письменстві. Післямови в двох із них написано українською. Хоч друкарем був майстер німецького походження Фіоль, ініціаторами видань та їхніми редакторами стали, найімовірніше, освічені українці. Є поважні підстави для припущення, що видав ці перші книги освітній осередок, згуртований навколо Перемишльської православної епископії.

Доктор медицини Франциск Скорина був білорусом з Полоцька й видавав книги у Празі (Біблія, 1517—1519) і Вільно («Діяння та послання апостольські» й «Мала подорожна книжка», 1525), але його видання поширювалися і в Україні, нерідко використовуючись місцевими книжниками. Тож для України їхнє значення не менше, ніж для Білорусі.

Засновником друкарства у Львові й Острозі вважається Іван Федоров, який до переїзду в Україну працював у Москві та в білоруському містечку Заблудові. Якщо про життя Федорова в Україні збереглася ціла низка архівних документів, то про московський і заблудівський періоди його діяльності відомо тільки те, що сам друкар розповів у післямовах до своїх ридань. Залишається лише гадати, ким був Іван Федоров, перш ніж став дияконом церкви Миколи Гостунського в московському Кремлі, й чим займався до того, як розпочав 19 квітня 1564 р. друкування Апостола — першої точно датованої книги в Росії. Єдине, в чому можна не сумніватися,— це те, що першодрукар не походив із знатної родини. Про це свідчить його прізвище Федоров — за іменем батька. Так називали людей неіменитих, бо лише знатні особи вживали форми на «ич». У книгах білоруського й українського періодів друкар називав себе «Іваном Федоровичем з Москви» або «Іваном Федоровичем москвитином». Слово «москвитин» могло служити синонімом визначення «з Москви», але могло бути й прізвищем. Відомі численні приклади, коли люди користувалися прізвищем «Москвитин» і навіть «Москва» як на українсько-білоруських землях, так і в самому місті Москві. Однак, виходячи з контексту наведених згадок, вважаємо ймовірнішим, що Федоров називав себе москвитином, аби підкреслити походження зі столиці Росії.

У деяких сучасних довідниках вказується приблизна дата народження Івана Федорова —1510 р. Вона була запропонована, коли виникло припущення про навчання його у Краківському університеті й отримання там 1532 р. ступеня бакалавра. Тож дату народження було визначено на тій підставі, що до університету Найчастіше вступали у віці 15—18 років і отримували перший ступінь по 2—3 роках після вступу. Але будь-який аргумент на користь наведеної дати буде спростований, якщо довести, що Johannes Theodori Moscus, який 1532 р. став бакалавром, — не наш першодрукар, а зовсім інша особа. А це саметак. Справа витому, що бакалавр Іван, син Федора, — юнак, який 1529 р. записався до університету, походив з місцевості Phyetkowycze Краківської єпархії, а потім став красноставським каноніком. Отже, треба рішуче відкинути можливість навчання першодрукаря у Кракові, а тим самим — і гіпотезу про його народження близько 1510 р.

Івана Федорова та його співпрацівника Петра Тимофіїва Мстиславця вперше згадано у післямові до московського Апостола 1564 p.: йдеться про асигнування їм з царської казни коштів на друкування цієї книги. Наголошено, що над нею працювали обидва майстри. Так само разом вони надрукували два видання Часовника, дуже близькі текстуально й ідентичні за оформленням. Робота над першим тривала від 7 серпня до 29 вересня 1565 p., над другим — від 2 вересня до 29 жовтня того ж року. У післямовах Апостола та Часовників відзначається офіційний характер друкарні, ініціатива урядових кіл у її заснуванні. Тільки високою кваліфікацією Івана Федорова і Петра Мстиславця можна пояснити те, що за рівнем поліграфічного виконання і художнього оформлення Апостол перевершує московські стародруки наступних десятиріч.

Однак ці видання не знайшли в Росії одностайної підтримки. Сам Іван Федоров згадував, що його змусили залишити батьківщину і виїхати до Великого князівства Литовського переслідування з боку начальників і священо-начальників, які побачили у друкованих книгах «багато єресей». Сказане Федоровим є цілком однозначним і не дає ніяких підстав для інших тлумачень, хоч залишається невідомим, хто конкретно був ініціатором переслідувань і що саме в його першодруках стало приводом для звинувачень у єретицтві.

Незабаром після переїзду до Литви Іван Федоров і Петро Мстиславець стали працівниками друкарні, власником якої був «найвищий гетьман» Великого князівства Литовського, нащадок київських бояр Григорій Ходкевич. До його маєтків належали два містечка на Підляшші — Супрасль і Заблудів, недалеко від Білостока. Задумавши створити освітньо-культурний осередок, гетьман Ходкевич обрав для нього місцем не Супрасль із впливовим монастирем, а новозаснований Заблудів. Це може свідчити про його прагнення здійснювати видавничу програму незалежно від супрасльських монахів, хоч не виключає імовірності залучення їх до співпраці. Грамотою, виданою 1567 р. (раніше її відносили до 1563 p.; уточнене датування обґрунтував І.З. Мицько), Ходкевич надав матеріальне забезпечення церкві, шпиталеві, костьолові й при ньому «містрові» (вчителеві). Щоб забезпечити Федорову засоби існування на час роботи в новозаснованому видавничо-друкарському підприємстві, Ходкевич передав друкареві в користування маєток у Мізякові Брацлавського повіту (Східне Поділля).

У заблудівській друкарні ПХодкевича Іван Федоров та Петро Мстиславець з липня 1568 р. до березня 1569 р. друкували Євангеліє учительне — церковнослов’янський переклад збірки казань, укладеної, як гадають, константинопольським патріархом Іоанном IX Агапітом. Незабаром після видання цієї книги Петро Мстиславець виїхав до Вільна, де зайнявся друкарством у співпраці з багатими білоруськими купцями Мамоничами. А Іван Федоров від вересня 1569 р. до березня 1570 р. друкував свою першу самостійну працю — Псалтир з Часословом. Помічником його був Василь Парабурда, якого в тогочасних документах (при описі подій, що сталися 27 березня 1570 р. у Володимирі-на-Волині) називають «слугою друкарні» Г. Ходкевича.

Після виходу Псалтиря з Часословом Ходкевич вирішив припинити видавничу діяльність, а Івану Федорову запропонував зніматися рільництвом. Проте друкар не мав наміру відмовлятися від улюбленої справи. Про його розуміння друкарства як обов’язку християнина поширювати слово Боже свідчить урочисте запевнення: «Не личило мені за ралом чи сівбою сой віку вкорочувати, бо замість плуга я володію мистецтвом знарядь для праці руками, а рамість житніх зерен повинен розсівати по світові зерна духовні й усім, як належить, роздавати духовну поживу. А найбільше я боявся суду владики могоХриста... І тому я мусив піти звідтіля».

Якщо в Москві Іван Федоров працював у державній друкарні, а в Заблудові — в друкарні Г. Ходкевича, то тепер він вирішив відкрити власне підприємство, бути не лише друкарем, але й видавцем. Місцем для власної друкарні Федоров не випадково обрав Львів — великий торговельно-ремісничий центр, де жило багато кваліфікованих майстрів, у тому числі фахівців, яких можна було залучити до виготовлення та ремонту друкарського обладнання. Є навіть неясні вказівки на існування у Львові друкарні до приїзду туди Івана Федорова , але жодної книжки від неї не збереглося (тоді як відомо понад півтисячі примірників федоровських друків). Якщо дофедоровська друкарня в Україні й існувала, то, напевне, недовго і була дуже малопотужною.

Наявність видавничих спроб у Львові, хоч і не є доведеною, цілком імовірна, бо місто це було важливим осередком суспільно-політичного та культурно-освітнього руху. З початку 70-х pp. XVI ст. тут помітно активізувалася боротьба українського населення проти національно-релігійного гноблення. У передмісті Підзамче діяли Миколаївське та Благовіщенське братства, здійснювалася підготовка до створення Успенського братства — громадської дрганізації українських міщан центральної частини Львова. Серед засновників і активних діячів Успенського братства були люди, які

в різний час підтримували зв'язки з Іваном Федоровим: Лесько Малецький, Іван Богатирець, Іван Білдага, Іван Минцевич. При Успенській церкві незабаром було засновано «міську» українську школу (з 1586 р — братська), ректором якої був Стефан (ймовірно, визначний письменник і громадський діяч Стефан Зизаній). Мешканці міста любили та цінували книгу, деякі мали великі бібліотеки й усвідомлювали роль друкованого слова в захисті традицій рідної культури. Не диво, що в такому середовищі Іван Федоров розраховував на підтримку своїх видавничих задумів. За свідченням його самого, він отримав допомогу не від «багатих і благородних», а від «неславних у світі» — ремісників, крамарів, окремих представників нижчого духівництва. Ймовірно, саме в цей час Івану Федорову відкрив кредит настоятель Онуфріївського монастиря Леонтій Сідляр; Сенько Каленкович безплатно надав Федорову житло, позичив йому грошей, допоміг налагодити зв'язки з краківськими ремісниками та купцями. У документах «приятелями» Івана Федорова названо також львівських міщан Михайла Дашковича та Івана Морохівського, шевця Яцька, художника Лаврентія Пилиповича Пухала. З допомогою знайомих ІванФедоров зайнявся виготовленням нового друкарського обладнання і ремонтом старого.

У лютому 1574 р. друкарня Івана Федорова розпочала роботу. Очевидно, вона діяла на Краківській вулиці, в будинку бондаря Адама Торика з Мостиськ: збереглися документи про сплату Іваном Федоровим шосу (міського податку) за користування приміщенням у цьому будинку. Друкування здійснювалося на папері, що виготовлявся в Україні (у Буську, а можливо, і в Новому Ставі біля Луцька) і в Польщі (Пронднику й Кшечовичах поблизу Кракова); міг використовуватись і папір, імпортований з інших країн. 15 лютого 1574 р. завершилося друкування львівського Апостола; того ж року вийшов Буквар. У кінці Апостола Іван Федоров умістив свій найважливіший літературний твір — талановито написану автобіографічну «Повість, откуда начася и како совершися друкарня сія». Ймовірно, сам друкар відіграв вирішальну роль і в укладенні тексту Букваря — першого у східнослов'янських народів друкованого підручника. Донедавна був відомий лише один його примірник —у бібліотеці Гарвардського університету. А 1984 р. з'явилося повідомлення про ще один примірник, придбаний Британською бібліотекою кілька років тому.

Незабаром після виходу львівських першодруків Іван Федоров пішов на службу до найвпливовішого українського магната князя К. К. Острозького. 1576 р. цьому князеві вдалося повністю закріпити за собою Острог. Мабуть, не випадково наприкінці того ж або на початку наступного року Іван Федоров переїхав до цього містам Саме тоді в Острозі сформувався культурно-освітній гурток і виник знаменитий «слов’яно-греко-латинський» колегіум, який сучасники часто називали академією — школою вищого рівня. При острозькому гуртку й розгорнула діяльність керована Федоровим друкарня, головним завданням якої був друк церковнослов’янської Біблії.

Найвизначніший представник згаданого гуртка, ректор Острозької академії Герасим Смотрицький, син відомого своєю літературно-книжною працею дяка Данила зі Смотрича, відзначений в острозькій Біблії як автор другої передмови та вірша, яким вона закінчується. Від імені Івана Федорова в цій книзі надрукована післямова (в двох варіантах у різних частинах тиражу). Згадка про Герасима Смотрицького й Івана Федорова в Біблії засвідчує їхнє провідне Місце в літературних працях острозького культурно-освітнього осередку. У фрагментарно збережених документах і листах згадуються ще й такі його члени, як Василь Андрійович Суразький (Малюшицький), Олексій, протестантський публіцист Мотовило, вчені греки Діонісій Палеолог-Раллі (Діонісій Тирновський), Євстафій Нафанаїл,Феофан, Еммануїл Мосхопул. Добрими знайомими і, ймовірно, помічниками Івана Федорова були протопіп Терентій канівський, лимар Антосько Сім’яшкович, писар острозький Василь. Для потреб друкарні працювали талановитий Художник і гравер Гринь Іванович із Заблудова, син Івана Федорова палітурник Іван Друкарович і, можливо, його слуга Василь Лосятинський.

До початку друкування Біблії або під час роботи над нею в Щетрозі вийшли книги: Буквар—Азбука 1578 р. з церковнослов’янським і грецьким текстами та молитвами, Псалтир і Новий завіт — Книга Нового завіту 1580 p., предметний покажчик до Книги Нового завіту — «Книжка собраніє вещей нужнійших», опублікований разом з нею. У кожній з них було вміщено герб видавця К. Острозького і сигнет друкаря Івана Федорова. Так само надруковано й Біблію. Без вказівки на друкаря в Острозі 5 травня 1581 р. було опубліковано листівку з-текстом віршованої «Хронології» Андрія Римші. Це, безумовно, витвір друкарні, якою керував Федоров, хоч безпосереднім виконавцем у даному разі міг бути не сам майстер, а хтось із його учнів. Варто підкреслити, що цей друк вийшов не церковнослов янською, а тодішньою білорусько-українською книжною мовою.

Наприкінці життя Іван Федоров повернувся до Львова. Він займався в цей час винахідництвом у галузі артилерійського озброєння (спільно з львівським міським гармашем Данилом Кенігом, який, мабуть, був виконавцем його задумів). Свої винаходи Федоров особисто показував у Відні імператорові Рудольфу II та ерцгерцогам, прагнув зацікавити ними саксонського курфюрста Августа II, якому послав листа латинською мовою з Відня до Дрездена. Але основним його заняттям була підготовка до відкриття нової друкарні — своєрідного родинного підприємства. Крім самого Івана Федорова та його сина Івана в ній могли бути зайняті деякі родичі, які пізніше виявляли інтерес до друкарства — Мартин Голубникович (одружений з Ганною —дочкою Федька Анципорковича, брата дружини Івана Друкаровича), Іван Білдага, До видавничих планів Івана Федорова міг бути причетний і швець Антох (Антін Абрагомович), до речі, одружений з Марухною — дочкою Федора Грека, засновника Рогатинського братства. Останні дні свого життя Іван Федоров провів у хаті Антоха, де й помер 5 (15 за новим стилем) грудня 1583 р. Поховали його на подвір’ї Онуфріївського монастиря у Львові.

Іван Франко називав Федорова «мандруючим друкарем». У ті . часи в багатьох країнах було чимало видавців, які переходили разом зі своїми верстатами з міста до міста. Після Івана Федорова по Україні та Білорусі мандрували з друкарнями Сильвестр, Павло-Домжив Люткович, Ян Шеліга, запорожець Тимофій Вербицький, Спиридон Соболь. Очевидно, тогочасні умови спонукали друкарів-підприємців шукати кращих умов праці. Отже, і в цьому відношенні Федоров був типовим представником своєї доби.

Обставини, за яких доводилося Івану Федорову працювати в різні періоди свого життя, були дуже відмінними. Він розпочав свою діяльність як один із двох літературно-редакційних і технічних керівників московської державної друкарні. В Забудові та Острозі працював у друкарнях, що належали магнатам. Тільки у Львові він був одночасно власником підприємства, видавцем і друкарем, що спричиняло додаткові труднощі, хоч і давало ширше поле для творчої ініціативи, виявлення власних мистецьких і літературних смаків та уподобань. Важливо, що всюди, де б не працював Іван Федоров,він підтримував зв’язки з представниками передових освітніх і літературних течій. Його друкарська, видавнича й літературно-редакційна праця була складовою суспільно-політичних і просвітницьких рухів тогочасної доби, поважним Внеском у культурно-національне відродження українського народу.