Історія України в особах

СТАНІСЛАВ ОРІХОВСЬКИЙ

Найвизначнішою постаттю в східнослов’янській латиномовній літературі Відродження був Станіслав Оріховський (1513—1566), прозаїк і публіцист., у якого свідомість належності до Русі виявлялася з особливою гостротою та інтенсивністю. Батько Оріховського — окатоличений дрібний шляхтич з-під Перемишля, мати — дочка православного священика; в їхній сім’ї жили православно-руські традиції, які сприйняв майбутній письменник. Тринадцятилітнім хлопчиком 1526 р. його віддано до Краківського університету, звідки він переїжджає до Відня, де навчається в університеті у відомого гуманіста О. Брассікана. Однак після битви під Мохачем і завоювання Угорщини турками над австрійською столицею нависла османська загроза, й Оріховський змушений був перебратися до Німеччини. Доля занесла його до Віттенберга (1529), цитаделі німецького протестантизму. Тут він входить до кола Лютера й Меланхтона. Очевидно, покладаючи на обдарованого юнака якісь свої надії, Лютер завзято опікувався ним і навіть поселив його у власному домі. З такою ж увагою ставився до Оріховського й Меланхтон; пізніше відносини між ними підтримувалися листуванням: листи Меланхтона до Оріховського ще на початку XVII ст. бачили у зібранні одного з професорів Краківського університету.

Близькість до видатних діячів Реформації, знайомство з гуманістичною і реформаційною літературою, враження від складної і суперечливої німецької дійсності, яка ще не вгамувалася після Селянської війни (1524—1525),— все це розширяло світогляд молодого Оріховського, формувало аж ніяк не середньовічно-католицькі погляди. Слід вказати й на те, що в Німеччині він познайомився з ЛукасомКранахом-старшим і Альбрехтом Дюрером, про яких згодом, у другій редакції трактату «Зразковий підданий» (Fidelis subditus, 1548), згадував з теплотою і характеризував їх як найвидатніших живописців. У Віттенберзі Оріховський перейшов у протестантизм; довідавшись про це, батько наполіг, щоб він залишив «єретичну» Німеччину й переїхав до Італії. Тут майбутній письменник продовжував навчання в Болонському й Падуанському університетах, а останні роки перебування за кордоном провів у Римі, де мав високопоставлених покровителів — кардиналів Фарнезе, Контаріні та Гінуччі. Згадані покровителі доклали чимало сил до того, щоб витравити з його свідомості «лютеранську заразу», і доки Оріховський перебував в Італії, здавалося, що їм пощастило досягти своєї мети. Та невдовзі після його повернення на батьківщину виявилось, як писав Я. Оссолінський, «що то була лише короткочасна перерва».

Точна дата повернення Оріховського на батьківщину невідома, але оскільки він писав, що провів на чужині 16 років, то вона припадає на 1543 р. Повернувся він додому зрілою тридцятилітньою людиною, письменником, сформованим західноєвропейським культурним і літературним середовищем, яке було далеко неоднорідне. Тут необхідно розрізняти два джерела впливів, різних за своїм змістом і характером: по-перше — німецький, реформаційний, позначений «печаттю Лютера» і, по-друге — італійський, ренесансно-гуманістичний, на якому, однак, уже сильно відбився наступ контрреформації. Вплив Реформації найвиразніше виявився в тому загостреному інтересі до релігійно-конфесіональних питань, яким завжди відзначався Оріховський, в його активній участі в релігійно-політичній боротьбі, що в середині XVI ст. розгорнулася в Галицькій Русі, в його спробах реформувати церкву, подолати ворожнечу католиків і православних. Разом з тим в університетах Німеччини й Італії він здобув блискучу гуманістичну освіту, в ньому з повнотою, рідкісною для слов’янського світу, втілився гуманістичний ідеал homo triamlinguarum (людини трьох меж): латинською він володів з досконалістю, що дивувало навіть італійських гуманістів, мав гарні знання з давньогрецької і, зокрема, був обізнаний з творчістю Арістофана (рідкісне явище в XVI ст.), вивчив також давньоєврейську мову. Ґрунтовна гуманістична школа виявляється в його непересічній класичній ерудиції і з особливим блиском — у стилі латиномовних творів.

Усе це характеризує Оріховського як письменника, що склався під визначальним впливом інтернаціональної культури європейського гуманізму і значною мірою їй належав. Його твори друкувалися не тільки в Речі Посполитій, а й у різних країнах Європи та знаходили жвавий відгук в інтернаціональній аудиторії того часу. Європейська інтелігенція вбачала в ньому свого письменника, про що, зокрема, свідчить сучасник Оріховського, польський історикМ. Кромер. Повернувшись із подорожі по країнах Західної Європи Кромер писав йому: «Не думай, мій Оріховський, що твоє ім'я невідоме за кордоном. В Італії, Іспанії, Франції й Німеччині мені довелося чути схвальні відгуки про твої твори, що становлять гордість і захист нашої вітчизни. Я не зустрічав там вченого, який би не читав їх і не підносив би до небес твоєї дотепності, красномовства та вченості. І я був гордий твоєю славою, оскільки вбачаю в тобі свого співвітчизника й друга, і тому промінці твоєї слави падають і на мене».

Звичайно, все це не означає, що творчість Оріховського позбавлена змісту, породжуваного українською дійсністю і життям Польського королівства. Навпаки, вона позначена темпераментом войовничого публіциста неактивним ставленням письменника до навколишньої дійсності. Йдеться тут про особливості структури йогб творів, про специфічне співвідношення інтернаціонального й національного в ній, про явне превалювання першого складника, внаслідок чого місцевий життєвий зміст втілювався у формах і поняттях, близьких і звичних для названої європейської аудиторії.

Важливо зазначити, що тривале перебування в європейському культурному середовищі не привело до втрати Оріховським руського (українського) самоусвідомлення. Вже в першому творі, опублікованому після повернення на батьківщину,— трактаті «Зразковий підданий» — він писав: «Я русич і хвалюся цим, і охоче про це заявляю, пам'ятаючи про свій грецький (тобто православний.— Авт.) рід і руську кров, про місце, де я народився і виріс...». 1548 р. у Венеції було перевидано «Промову на погребіння Сигізмунда І» Оріховського, передмову до якої написав італійський вчений-гуманіст П. Рамузіо; в ній він звертав увагу читачів на гідні подиву обдарованість і освіченість Русина (Ruteni): «Коли ти (читач) прочитаєш її (промову), то, безперечно, будеш вдячний Русинові і здивований його обдарованістю та вченістю». На цю передмову Оріховський відгукнувся листом, в якому розповів Рамузіо не стільки про себе, скільки про свою вітчизну — Русь. Називаючи своєю вітчизною саме Русь, він стисло описав її походження та історію, особливо наголошуючи, що християнство вона прийняла від греків і через їхнє посередництво прилучилася до європейської культури й літератури. «Колись Русь,— зазначав він,— не дуже відрізнялась походженням і звичаями від скіфів, з якими межує, але, спілкуючись з греками, від яких нею була прийнята віра, вона подолала скіфську грубість та дикість, і тепер, миролюбна, спокійна та плодюча, вона з любов'ю вникає в грецьку й латинську літературу». На підтвердження цих слів Оріховський посилається на практику навчання молоді з Галицької Русі в італійських університетах, оцінюючи її як фактор культурного поступу своєї вітчизни. Цій розповіді письменник дає образне узагальнення в типово ренесансному стилі: «Русь завжди шанувала Марса, а тепер почала шанувати також Мінерву».

Як бачимо, в Оріховського з особливою виразністю виявилась свідомість належності до Русі як давньої етнічно-культурної реальності, відмінної від Польщі. Така свідомість взагалі була властива тоді українському й білоруському народам, що опинилися під владою литовських і польських феодалів. Це передувало їхній самосвідомості як народностей, що формувалася протягом XVI ст. Виявом такої свідомості в Оріховського є також те, що свої твори він незмінно підписував подвійним прізвищем Orichovii Rutheni (Оріховський-Русин) або ж Orichovius Roxolanus (Оріховський-Роксолан). Нагадаємо, що Роксоланія — це одна з назв Південної Русі, поширена в гуманістичних колах доби Відродження, і польський поет-гуманіст XVI ст. С. Кльонович назвав «Роксоланією» свою латиномовну описову поему про Галичину.

Та не тільки наведені самовизначення дозволяють віднести Оріховського до української латиномовної літератури XVI ст. Вкажемо хоча б на найістотніші мотиви й тенденції творчості Оріховського, котрі характеризують його як латиномовного «письменника Русі».

Так, повернувшись на батьківщину, Оріховський одночасно зі згадуваним політичним трактатом одну за одною публікує дві промови в стилі філіппік Демосфена, т. з. «турчики», в яких палко закликає Польське королівство до боротьби проти турецької загрози. На той час турки підкорили собі придунайські князівства, Валахію і Молдову, утвердилися на північних берегах Чорного моря і разом з кримськими татарами робили постійні спустошливі напади на українські землі. У цих промовах Оріховський викривав польських магнатів і шляхту, що не бажали захищати підвладні їм українські міста і села, прагнучи лише примноження своїх маєтностей і прибутків. У «турчиках» Оріховський іде в річищі українського письменства XVI —XVII ст. і всього тогочасного українського життя, в якому боротьба з турецько-татарською агресією незмінно належала до проблем найактуальніших і найживотрепетніших. Слід також відзначити, що ці заклики «рутенського Демосфена» суперечили політичній лінії шляхетської Польщі, яка прагнула жити в мирі з Османською імперією, і не знайшли співчутливого ставлення при королівському дворі. Проте значний резонанс промови Оріховського викликали в Західній Європі, дуже занепокоєній турецькими завоюваннями першої половини XVI ст., особливо на Дунаї. Через певний час вони були перевидані в Базелі (1551), у Франкфурті (1584), загалом багато разів перевидавалися в Західній Європі протягом другої половини XVI і першої половини XVII ст., а їх останнє, римське, видання катоване 1663 р.

Але найбільший інтерес становлять ті твори Оріховського, в яких піддано різкій критиці деякі догми й суспільно-політичну практику католицизму. Тут письменник виступає на захист Русі й православно-руської церкви, що зазнавала утисків у Польсько-Литовській державі. Розпочинається його боротьба твором «Хрещення у русинів» («Baptismus mthenorum»), написаним у формі листа до примаса польської католицької церкви Гамрата, де спростовуються упередженість і тенденційні домисли католицького духівництва щодо православної Русі та її церковних обрядів і автор доводить, що принципових відмінностей між православним та католицьким віровченням немає. Оскільки католицьке духівництво в Польщі вимагало повторного хрещення православних при переході в католицизм, то Оріховський наводить у латинському переклад всі обряди й молитви при звершенні подібного акту в Православно-руській церкві. Цей твір, пройнятий живою симпатією до українського народу, до його віри й культури, викликав різко негативну реакцію у католицького духівництва й послужив податком конфлікту, який особливо загострився після появи трактату письменника, в якому він заперечував безшлюбність католицького духівництва, тобто целібат. Оріховський, блискучий сатирик, піддає критиці не тільки целібат, а й користолюбство та розбещеність католицького духівництва, не зупиняючись перед нападками й на самого папу римського. Поряд з цим зовсім у ренесансному дусі він складає справжній гімн жінці, її красі й розуму, прославляє любов і сімейне життя, посилаючись на закони природи. Безсумнівно, у вимогах реформи церкви Оріховський передусім надихався прикладом західних протестантів, але разом з тим у критиці католицизму за основу йому служила й православно-руська церква, яка не мала целібату. Цей трактат викликав справжню бурю в Речі Посполитій. Зацікавилися ним і в протестантських колах Західної Європи (1551 р. його перевидано в Швейцарії, а дещо пізніше з'явився він у німецькому перекладі).

На початку 50-х pp. боротьба Оріховського з католицьким духівництвом досягла апогею. Своїми творами й діями цього періоду письменник активно сприяв поширенню реформаційного руху в Галицькій Русі й усій Польсько-Литовській державі. На сеймику в Судовій Вишні у квітні 1550 р. він заявив шляхтичам і духовним особам Галицької Русі, що целібат є диявольським насланням і він не стане йому скорятись, хоча б навіть ангел з небес умовляв його (справа в тому, що Оріховський ще дитиною був визначений батьком до духовного сану й після повернення додому зайняв посаду перемишльського каноніка). Наполегливо добивається він права вступити в шлюб, нехтуючи церковними догмами й погрозами католицьких ієрархів. Коли ж перемишльський єпископ Дзядуський притягнув Оріховського до суду, він поспішив оголосити про це громадськості й на дверях церкви в Пржеворську прибив таку об'яву: «Я, Станіслав Оріховський, русин, повідомляю вірних християн, що, дякуючи особливій милості Божій, врятувався із знищеного Содома й проклятої Гоморри, звідки звільнила мене свята дівчина із шановної родини, Магдаліна із Холма, нині моя дружина. Інстигатори ж викликали мене на суд для того, щоб повернути мене в Содом, чого я, з Божою допомогою, не зроблю, щоб, повертаючись назад, не перетворитися в сіль, як дружина Лота. Отже, оповіщаю вам, з Божою милістю вірним у Христі, що буду непохитним у своєму святому шлюбі з дівицею Магдаліною із Холма на пристиження і на погибель тих, що створили Боже право своїми диявольськими постановами, а також і всіх тих, що брехливо похваляються цнотливістю, коли ж насправді вони шкідливі гульвіси, явні перелюбники й таємні содоміти. Дано дня 5 квітня 1551 року в Пржеворську руськім».

Одружившись навесні 1551 р. всупереч усім догматам і погрозам, він через деякий час направив папі Юлію III послання з вимогою визнати його шлюб і з погрозою, що підніме проти нього весь світ у разі відмови. «Подумай, Юлію,— писав Оріховський,— і не раз подумай, з якою людиною ти матимеш справу. Не з італійцем, а з русином, не з твоїм папським підданим, а з жителем того королівства, в якому сам монарх мусить поважати права шляхти». У відповідь на виклик Оріховського перемишльський католицький єпископ оголосив його єретиком, і цей вирок затвердив король. Йому ставили в провину не тільки те, що він порушив догмат целібату, а й те, що він підтримує православну Русь «в її помилках» і тим самим шкодить торжеству «істинної віри». Боротьба «рутенського Демосфена» з католицькою церквою загострилася до краю, йому загрожувала конфіскація майна, вигнання або смерть, якщо він не залишить батьківщину. Знаменно, що в такий критичний момент на захист Оріховського найрішучіше піднялася руська шляхта, особливо «падуанська молодь» (тобто та, що навчалася в західних університетах), яка повсюди його супроводжувала, войовниче брязкаючи шаблями.

У цей період Оріховський пише памфлет «Розрив з Римом» («Repudium Romae», 1551), про який рознеслися чутки як «про книгу, дуже грізну й небезпечну для католицизму». З повним правом «Розрив з Римом» можна поставити в один ряд з кращими антипапськими сатиричними творами європейської літератури Відродження і Реформації. Разом з тим памфлет перекликається з українсько - білоруською полемічною літературою кінця XVI — початку XVII ст., зокрема з антипапськими й антикатолицькими посланнями Івана Вишенського, і, зрештою, є однією з ланок зв’язку між ними. В своєму творі Оріховський піддав різкій критиці саму інституцію папства, трактуючи її, слідом за протестантськими полемістами, як підступного й небезпечного ворога європейських народів. Папу Павла IV, що недавно поклав на голову тіару, називав тираном, хижим вовком, лютим ненависником освіти, туки та мистецтва й вимагав покласти край втручанню церкви у датські справи. Звертаючись до польського короля, він подібно до Ульріха фон Гуттена заявляє, що католицькі єпископи — зрадники країни, папські агенти, а ченці — грабіжники й паразити, ненажерлива сарана, що об’їдає багаті ниви. Можливий тут і прямий вплив «Діалогів» та інших антикатолицьких латиномовних творів шмецького письменника-гуманіста, з якими, вірогідно, Оріховський ознайомився у «віттенберзький період», оскільки тоді вони були виключно популярними в протестантських колах Німеччини. У памфлеті письменник викривав також кричущу розбещеність католицького духівництва, його лицемірство й аморальність, поклавши в основу власні враження, почерпнуті в роки перебування в папському Римі.

Важливо зазначити, що водночас у творі, який тоді не був надрукований і розповсюджувався в списках, Оріховський хвалить патріархів православної церкви за те, що «вони не присягнули папі iз келиха його неправоти не пили», за що він, «як гордий фараон, оголосив їх відступниками». Взагалі ж у цей кульмінаційний період релігійно-політичної і літературної діяльності він не раз заявляв про намір «повернутися до віри своїх предків», тобто до православно-руської церкви: «Якщо я буду відлучений з латинської церкви, то приєднаюся не до єретиків (протестантів — Авт.), а до найдавнішої і найсвятішої грецької церкви повернуся — возз'єднаюсь з людьми грецької віри, до якої належу за своїм материнським родом».

Слід ще сказати, що Оріховський одним із перших серед слов'янських і взагалі європейських письменників і вчених доби Відродження посилено цікавився слов'янською проблемою і розвивав ідею етнічної та мовної єдності слов'янських народів. І що важливо зафіксувати, в цьому аспекті своїх інтересів та творчої діяльності він теж виявляє себе як письменник український.

У річищі сталої ренесансної традиції, яка намагалася походження нових народів виводити від великих народів античності, Оріховський у своїх етноісторичих побудовах прагнув довести, що слов'яни походять від древніх греків, а слов'янські мови — від давньогрецької. Концепція Оріховського була позбавлена наукової основи, але в ній яскраво виявилися класичні орієнтації, характерні для ренесансного гуманізму.

Творчість Оріховського відзначається великим тематичним і жанровим розмаїттям, справжньою ренесансною універсальністю. Один із критиків XVII ст., складаючи список його творів, до кожного з них додавав: тут Оріховський історик, тут філософ, тут оратор, там теолог, граматик, поет і т. д., а в сумі виходило, що його творчість, власне, охоплювала всі галузі знань, усі сфери духовної діяльності того часу. Але передусім він був блискуче обдарованим письменником і оратором, «сучасним Ціцероном», «рутенським Демосфеном», як називали його сучасники. Важливим свідченням досконалості, якої Оріховський досягнув в окремих жанрах, є те, що його твори не просто передруковувалися в Західній Європі, а й наводилися в спеціальних збірниках як взірець у певних жанрах. Так, лист Оріховського до Рамузіо було вміщено в збірнику зразків ренесансної епістолярної прози, виданому 1556 р. у Венеції, а «Промову на погребіння Сигізмунда І» через 3 роки включено до збірника, який вмістив кращі зразки латинської ораторської прози Відродження.

Творча діяльність Оріховського досить чітко поділяється на два періоди, різні за превалюючим змістом творів, за їхньою ідеологічною спрямованістю. В перший період, що охоплює 40—50-ті pp.,Оріховський стояв у цілому на передових світоглядних і суспільно-громадських позиціях, сміливо боровся проти церковно-католицької реакції, висловлював радикальні гуманістичні и реформаційні ідеї і, усвідомлюючи свою належність до Русі, тобто до українського народу, брав під захист його релігію і культуру. Нередко в його творчості з’являлися й соціальні мотиви; так, у трактаті «Зразковий підданий», повчаючи нового короля Сигізмунда-Августа, що не королівство існує для нього, а він для королівства, письменник водночас виступає проти егоїзму й корисливості магнатів, засуджує гноблення підданих і суспільну несправедливість. Але в останній період творчості, в 60-ті pp., він примиряється з католицькою церковю, переходить на бік своїх колишніх ідейних противників і з запалом засуджує все те, що сам раніше проголошував з таким пафосом і сміливістю. Безперечно, праві ті історики, літератори, які писали про гостру світоглядну кризу пізнього Оріховського, про те, що безперервна напружена боротьба й незгоди підірвали його духовні й моральні сили і він капітулював перед досвідченим і сильним ворогом. Тепер свою попередню діяльність він засуджує як гріховну й прагне спокутувати «провину» ревним служінням католицькій церкві.

Ця «метаморфоза» пізнього Оріховського красномовно засвідчує усю складність процесу проникнення і розвитку ренесансно-гуманістичних начал і тенденцій у тогочасному східнослов'янському світі.

Серед письменників слов’янського Відродження Станіслав Оріховський був найвідомішим у Західній Європі XVI ст. Про це Переконливо свідчать численні перевидання його латинських творів у різних країнах Європи, переклади їх на окремі національні мови. Разом з тим Оріховський в XVI — XVII ст. мав високу письменницьку репутацію в Україні й Білорусі, більше того, його творчість справила помітний вплив на розвиток літератури, насамперед полемічної. На нього посилався Христофор Філалет у своєму «Апокрисисі», кілька разів цитував цього «заумного и высоце учоного мужа» Захарія Копистенський у «Палінодії». Нині, завдяки здійсненим останнім часом перекладам, його твори доступні сучасному читачеві, який може віддати належне їхнім високим художнім достоїнствам.