Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України в особах

Українські землі під литовським і польським володарюванням (середина XIV — середина XVII ст.)

Українські землі під литовським і польським володарюванням (середина XIV — середина XVII ст.)

Однією з характерних рис так званої литовсько-польської доби вітчизняної історії (за винятком останніх 50—70-ти років) є її імперсональність. Можна довго дошукуватись причин цього явища, але факт залишається фактом: від середини XIV до середини XV ст. ми маємо хіба що галерею портретів (часом досить ескізних) литовських князів, а в історії наступного століття, як зазначав М.Грушевський, закарбувались імена лише кількох українців, котрі «грали якусь визначну роль у публічному житті, придбали собі широкий розголос хоч би чисто офіційною дорогою, «службою» державі. Князь Костянтин Іванович Острозький, гетьман Великого князівства Литовського, герой московської війни та пограничної боротьби з татарами; Остафій Дашкович, другий головний пограничник, гроза Орди,— і до сих двох уже не легко добрати третього. Не більше можна вказати людей, які на арені не офіційній, не казенною кар'єрою, а силою своєї ініціативи, індивідуальності здобули собі значення, зробили вплив на сучасне життя. Михайло Глинський ... в початках XVI ст. Потім хіба один Дмитро Вишневецький-Байда, що блискучим, променистим метеором перелетів через українське життя середини XVI ст.».

Тож не дивно, що у свідомості наших сучасників, для яких за орієнтири в минулому найчастіше правлять перипетії особистого життя окремих історичних діячів, між Батиєвою навалою і Хмельниччиною, як правило, зяє порожнеча, хоч подіям, що відбувалися в цей період, не бракувало ні драматизму, ні історичної величі. Якраз тоді, за слушним спостереженням М. Грушевського, «пройшли переміни важні, глибокі, які відмінили тутешні обставини глибоко й сильно в порівнянні з ранішим, досить добре нам звісним, життям київських часів». І справді, маючи цілісну й досить повну уяву про давньоруську добу, ми, на жаль, погано орієнтуємось у подіях пізнішого, ближчого до нас часу, особливо в подіях загадкового XIV ст., що іноді взагалі не піддаються реконструкції.

Причини цього парадокса слід шукати в реаліях пост-монгольської епохи — руйнації традиційних підвалин життя, припиненні літописання, порушенні політико-династичних зв’язків із тими східнослов’янськими регіонами, де ця традиція збереглася. Тож і немає в наявних джерелах докладної інформації про життя українських земель — більше того, навіть певних відомостей про їхнє приєднання до Литви.

Входження до складу Литовської держави. Початок доби литовської політичної зверхності над Південною Руссю було покладено 1340 p., коли син Гедиміна Любарт закнязював на Волині й у Галичині. Остання після 40-річної запеклої воєнно-політичної боротьби відійшла до Польщі, і, таким чином, Волинь стала першим реальним надбанням Литви на українських землях. Потім упродовж одного-двох десятиліть під контроль Вільна перейшли також Київщина, Сіверщина та Поділля, внаслідок чого майже вдвічі зросла державна територія Литовського князівства. Таке стрімке приєднання величезних земельних обширів було, безперечно, явищем парадоксальним, як, власне, й самі темпи розвитку цієї держави.

У «Повісті временних літ» литовські племена фігурують як «языци, иже дань дають Руси» й «живуть в странах полунощных»; збереглися й поодинокі відомості про воєнні виправи |руських князів проти литовців. У ті часи місцеві племена ще не мали політичної організації; разючі зміни відбулися у XIII ст., коли у Поніманні склалося нове державне утворення —Литовське князівство, першим правителем якого став Міндовг, названий у Галицько-Волинському літописі «самодержцем во всей земли Литовской».

Консолідацію місцевих племен прискорив потужний тиск іззовні, з боку німецьких рицарів, котрі проголошували своєю метою християнізацію язичників-литовців. Воднораз піднесення Литви було зумовлене занепадом давньоруських земель внаслідок монголо-татарського нашестя. З Батиєвою навалою назавжди канули в минуле часи, коли, за висловом автора «Слова про загибель Руської землі» (XIIIст.), «Литва из болота на свет не выникываху»; йому вторить літописець XVII ст., зазначаючи, що саме тоді «Литва почала ярмо руское з себе наносити и з лесов выходити». Це ж, власне, стверджують і так звані білорусько-литовські (чи західноруські) літописи XVI ст., за версією яких просування литовців на Русь розпочалося тоді, коли «повстав царь Батый и пошол на Рускую землю, и всю землю Рускую звоевал, и князей руских многых постинал, а иных в полон повел, и столець всее Руское земли город Киев сжог и пуст вчинил»; дізнавшись, «иж Руская земля спустела и князи руские розогнаны»,литовці вирушили на Русь і «нашли в четырех милях от реки Нем(а)на гору..., и вчинили (заснували — Авт.) на ней город, и назвали его Новгородок. И вчинил собе князь великий в нем столець, и назвался князем великим новгородским».

У цьому літописному переказі відбився, хоч і в легендарній формі, реальний історичний факт: із самого початку Литовська держава не була етнічно однорідною — вже за часів Міндовга вона включала в себе так звану Чорну Русь, найзначніше місто якої, Новгород-Литовський (сучасний Новогрудок), певний час навіть правило за столицю Литовському князівству. В другій половині XIII — на початку XV ст. ця держава зростала за рахунок східнослов'янських земель, котрі істотно переважали саму Литву як за площею, так і за рівнем соціально-економічного та політичного розвитку. Наслідком цього стало «зрущення» литовської правлячої династії й усього устрою молодої держави, яка увійшла в історію як «Велике князівство Литовське, Руське та Жомоїтське» (у науковій літературі її називають скорочено Великим князівством Литовським (далі: ВКЛ), а подеколи — Литовсько-Руською державою).

Більшість українських земель було приєднано до Литви за часів співправління князів Ольгерда й Кейстута. Щоправда, існує літописний переказ XVI ст. про виправу на Русь їхнього батька й попередника Гедиміна (князював у Литві протягом 1316 — 1341 pp.), під час якої він нібито завоював Волинську та Київську землі. Ця досить докладна й сповнена багатьох цікавих подробиць оповідь тривалий час не викликала сумнівів у істориків і мандрувала сторінками наукових праць та підручників. Нині ж цілком очевидно, що вона не відбиває реальних обставин переходу Волині й Київщини під владу Литви. Включення першої до сфери політичних впливів Вільна було забезпечено не воєнною активністю Литви, а родинними зв’язками Любарта Гедиміновича. Легендарною є й київська частина літописного оповідання: жодне з джерел XIV — XV ст. не містить відомостей про контроль Гедиміна над Києвом, який у той час, попри руйнацію та політичний занепад, продовжував розглядатись як «головне місто усієї Русі» (1380 p., послання патріарха Нила), «мати и глава всем градовом руским» (1419 p., «Ходіння» до Царгорода диякона Троїце-Сергієвого монастиря Зосими), «глава усіх руських земель» (1427 p., лист великого князя литовського Вітовта), «славный великы(й) град Киев, матере градовом» (1483 р., Волинський короткий літопис).

Реальною в цьому переказі є лише більшість персоналій, що й не дивно: адже майже всі вони запозичені анонімним автором із Галицько-Волинського літопису (XIII ст.). Таким чином, згадане квазі і сторичне оповідання створено шляхом штучної комбінації осіб, які не були ні противниками, ні навіть сучасниками Гедиміна. Не дбаючи про достовірність в описі подій, автор прагнув одного — підкріпити традицією права на порядкування у Києві князів Гольшанських; тож, як влучно зауважив Михайло Грушевський, сіль цього оповідання полягає у звістці, що Гедимін посадив своїм намісником у Києві Ольгимонта Гольшанського.

Втім у пам'ятках білорусько-литовського літописання є й вартісніші історичні відомості щодо приєднання до ВКЛ південноруських земель. Це стосується літописів короткої редакції, яка склалася у середині XV ст.; серед інших переказів вони містять так звану «Повість про Поділля», де йдеться про справжні події — битву на Синій Воді (тепер р.Синюха, ліва притока Південного Бугу) та утвердження на Подільській землі синів литовського князя Михайла-Коріата Гедиміновича. В пізньому (XVII ст.) Густинському літописі із Синьоводською битвою хронологічно пов'язується й підкорення литовцями Київщини. Тут під 1362 р. зазначено: «В сие лето Ольгерд победи трех царьков татарских из ордами их... и оттоли от Подоля изгна власть татарскую. Сей Ольгерд и иныя руския державы во власть свою прият, и Киев под Феодором князем взят, и посади в нем Володымера, сына своего». Як бачимо, ця згадка про Київ лише принагідна. Синхронні джерела дають підстави віднести утвердження Ольгерда в цьому регіоні до 1357—1358 pp. Тоді ж литовці почали просуватися на сіверські землі, котрі у 1370—1380-х pp. виступають як конгломерат удільних князівств на чолі з Гедиміновичами.

Вважається, що успіхові литовської експансії значно сприяли феодальні замішки в Орді, відомі як «велика замятия» 1360—1370-х pp., початок яким поклала загибель хана Бірдібека (1359). Протягом 1359—1361 pp. у столиці Золотої Орди Сараї помінялося сім ханів, а 1362 р. внаслідок дій беклярибека Мамая монгольська держава розкололася на дві ворогуючі частини, кордоном між якими стала Волга. Наступні два десятиріччя, аж до приходу до влади Тохтамиша (1380), були сповнені напруженої боротьби між сарайськими правителями й маріонетковими ханами волзького Правобережжя.

Однак не слід перебільшувати масштабів ослаблення Орди: Мамай, фактичний правитель її правобережної частини, придушивши сепаратистські виступи місцевих феодалів, протягом 60—70-х pp. XIV ст. зумів утримати під своїм контролем землі на захід від Волги. Тож, очевидно, і взаємини між правобережною Ордою та Литвою будувалися в цей період не на засадах воєнного протиборства, а на принципово іншій, договірній, основі, що дало змогу литовським володарям, попри постійні, чи не щорічні напади німецьких рицарів, поширити свій політичний контроль на всю Південно-Західну Русь.

Слід зазначити, що дані джерел про воєнно-політичну взаємодію татар і литовців сягають 40—50-х pp. XIV ст.— періоду напруженої боротьби Литви і Польщі за галицько-волинську спадщину. Однак у той час йшлося лише про спільні акції литовських князів і окремих татарських угруповань (можливо, тільки подільських татар); що ж до правлячих кіл Золотої Орди, то спроба налагодження політичних контактів, здійснена Ольгердом 1349 p., не лише не мала позитивних наслідків, а й закінчилася ув'язненням литовських послів.

Однак ця спроба не стала останньою, і саме за Ольгердового князювання було досягнуто політичного компромісу між Литвою і Ордою; певне свідчення цього маємо у словах великого князя литовського й польського короля Сигізмунда І, котрий на початку XVI ст., нагадуючи кримському ханові Менглі-Прею про традиційну литовсько-татарську «приязнь», покликався на історичну традицію часів Ольгерда й Вітовта. Нещодавно було висловлено гіпотезу про можливість укладення якоїсь компромісної угоди в середині 60-х pp. XIV ст.; не відкидаючи цієї точки зору, слід, однак, наголосити, що немає підстав витлумачувати попередню зовнішньополітичну діяльність литовських князів як антиординську, ігноруючи ті суперечності, котрі існували в Орді. Очевидно, просування литовців на землі Південно-Західної Русі в 1350-х pp. було узгоджено із Сараєм, і, таким чином, їх інкорпорація здійснювалася на договірних засадах, у формі кондомініуму, який передбачав збереження данницької залежності окупованих Литвою територій від татар. Про наявність такої залежності свідчить ярлик хана Тохтамиша 1393 р. з вимогою до литовсько-польського володаря: «З підвладних нам волостей зібравши виходи (данину — Авт.), віддай послам, що їдуть, для передачі до нашого скарбу».

Залежність ця проіснувала до кінця 90-х. pp. XIV ст., коли той-таки Тохтамиш своїм ярликом відступив українські землі великому князю литовському (про що йтиметься далі). Це, однак, не звільнило правлячі кола Литви од необхідності викуплятися від татар регулярними «упоминками», і навіть через 100 років, на зламі XV—XVI ст., великий князь литовський Олександр, намагаючись відновити союз із Кримським ханством, фактично погоджувався на сплату щорічного «виходу», обіцяючи Менглі-Гірею «с своих людей, и с князьских, и с панских, и с боярских в земли Киевской, и в Волынской, и в Подольской с каждого человека головы... по три деньги дати в каждый год». Це ще раз засвідчує, якою тривкою була в тогочасній свідомості пам'ять про залежність даних регіонів від татарських ханів.

Якраз визнання цієї залежності дало змогу Ольгердові в найкоротший час досягти вражаючого успіху — опанувати Київщину, Сіверщину та Поділля; успіх цей є тим показовішим, що на інших напрямах його зовнішньополітичної активності реальні здобутки виявилися дуже скромними: лише смоленські князі знову визнали зверхність Литви; боротьба ж за політичні впливи в Новгороді, Пскові й Твері була, зрештою, програна.

Це змушує пригадати характеристику, дану Ольгерду одним із руських літописців: зазначивши, що той «многи земли и страны повоева, и грады, и княжения поймал за себя, и удержа власть велию, и умножись княжение его паче всех», він вбачав розгадку цього історичного феномена у тому, що володар Литви «не столько силою, елико мудростью воеваше».

Кревська унія. Незважаючи на збереження ординської зверхності над південноруськими землями, їх приєднання до ВКЛ було вагомим успіхом Ольгерда в боротьбі за загальноруський політичний пріоритет, на який у цей період претендувало й Московське князівство. Однак Ольгердові не вдалося істотно послабити впливів Москви. Більше того, наприкінці 1370-х pp. намітилося її зближення з окремими литовськими князями.

Причиною цього стали події, які розгорнулися в Литві після смерті Ольгерда (1377), коли великокнязівський віленський стіл всупереч принципам родового старшинства успадкував його молодший син Ягайло (від другого шлюбу з тверською княжною Уляною). Це викликало обурення старших Ольгердовичів, деякі з яких навіть відмовилися визнавати Ягайла своїм сюзереном і перейшли на службу до короляЛюдовика Угорського й московського князя Дмитра Івановича (відомого як Донський). Не було миру й у взаєминах між Ягайлом та Кейстутом. Режим їхнього співправління, успадкований від попередніх часів, проіснував лише кілька років: між ними спалахнула відкрита боротьба, яка закінчилася загибеллю Кейстута, таємно задушеного за наказом племінника (1382). Месником за батька виступив князь Вітовт Кейстутович, котрий вдався до допомоги Ордену.

Ситуація, що склалася, змусила Ягайла шукати союзників як усередині держави, так і за її межами. Щоб зміцнити своє становище, він, додержуючись традиції співправління, наблизив до себе брата Скиргайла, котрий, отримавши Троцьке княжіння, зайняв при ньому те ж місце, що мав при Ольгерді Кейстут. Незабаром сприятливо склалися й зовнішньополітичні обставини: малопольські політики висунули ідею одруження Ягайла з королевою Польщі Ядвігою. Цей союз мав посилити позиції обох держав у боротьбі із спільним ворогом — Орденом.

Ягайло прийняв цю пропозицію, наслідком чого стало укладення Кревської унії (1385), що передбачала інкорпорацію ВКЛ до складу Польської держави й перехід у католицтво Ягайла та всіх мешканців Литви. У лютому 1386 р. Ягайло охрестився, взявши ім'я Владислав, одружився з Ядвігою і став польським королем.

Невдовзі було охрещено Литву — останню поганську країну в Європі (за винятком Жемайтії, яку вдалося покатоличити лише 1430 p.). Однак Ягайлові не пощастило повністю втілити укладену в Крево угоду й «навік приєднати всі свої землі, литовські та руські, до Корони Польської», бо в особі Вітовта владно заявила про себе тенденція до збереження політичної самостійності ВКЛ. Початок державному відродженню Литви поклала Острівська угода, за якою Ягайло мав повернути Вітовту всі батьківські землі (передусім Троцьке князівство) й зробити його своїм намісником у ВКЛ (1392). А вже за кілька років, зібравшись на острові Салин, литовсько-руські князі й бояри проголосили Вітовта королем (1398).

Українські землі за князювання Вітовта (1392—1430)

Зростання могутності Вітовта було тісно пов'язане з тими змінами, які відбувалися протягом 1390-х pp. у внутрішньому устрої підвладної йому держави. У цей період найвизначніші з-поміж литовських князів, що мали уділи в Південній Русі, були позбавлені Вітовтом своїх володінь, де вони досі почували себе самостійними правителями: їхня залежність від великого князя литовського фактично обмежувалася сплатою щорічної данини і «послушством».

Саме у цьому «послушстві» 1393 р. відмовив Вітовту (як раніше його батькові Кейстуту) новгород-сіверський князь Дмитро-Корибут Ольгердович, що й призвело до воєнної конфронтації. Зазнавши поразки від Вітовтових військ під Докудовим, Дмитро-Корибут марно шукав порятунку на Сіверщині й зрештою мусив капітулювати. Його землі було конфісковано і передано князю Федору Любартовичу, в якого відібрали Волинь.

Того самого року втратив Поділля Федір Коріатович. За літописним переказом, він після смерті своїх трьох братів «засел Подольскую землю», яка за його князювання «не хотела послушна быти (владі — Авт.) князя великого Витовта и Литовской земли, как же и перед тым послушна не была. И князь великий пошел со всими силами литовскими к Подолью... и вси городы позаседал». Федір Коріатович знайшов притулок в Угорщині; Поділля ж опинилося під контролем Ягайла, котрий передав його західну частину в держання «на повному княжому праві» Спиткові з Мельштина.

Дійшла черга й до Київської землі, яку Вітовт пообіцяв передати Скиргайлові як компенсацію за втрачене ним Троцьке князівство. Усунення з уділу Володимира Ольгердовича сталося 1394 р. Київський стіл зайняв Скиргайло Ольгердович, але ненадовго: за літописним переказом, цей «чудный и добрый князь» був невдовзі отруєний митрополичим намісником Фомою. З його загибеллю в Києві утвердився князь Іван Гольшанський. Свою владу він передав у спадок синам.

Хоча внаслідок цих подій удільний устрій південноруських земель не було ліквідовано, місцеві можновладці зазнали нищівного удару, а позиції Вітовта значно зміцніли.

Катастрофа спіткала його несподівано — у серпні 1399 p., коли в битві на Ворсклі полягли кращі сили Литви та Русі. Ця трагедія за своїми масштабами нагадує битву на Калці, в якій загинули тисячі руських воїнів (1223). Характерно, що в обох випадках татари безпосередньо не загрожували Південній Русі. На Калці руські князі обстоювали інтереси половецького хана Котяна, на Ворсклі ж війська під проводом Вітовта стали на захист золотоординського хана Тохтамиша, позбавленого влади внаслідок конфлікту з Тимуром (Тамерланом) і змушеного шукати собі притулку в Південній Русі.

Втім це, безперечно, не означає, що Вітовт не дбав про власні політичні інтереси: скориставшись із ситуації, що склалася, він отримав від колишнього правителя Орди ярлик на підвладні Литві українські землі. На велике значення цього документа в татарсько-литовських взаєминах вказують його численні підтвердження у XV—XVI ст. Очевидно, плани Вітовта сягали ще далі; принаймні, так стверджує один з літописців, оповідаючи, що перед битвою «совещася Витовт с Тахтамышом, глаголя: «Аз тя посажу в Орде на царстве, а ты мене посади на Москве, на великом княженье на всей Русской земли». Тож поразка на Ворсклі була не лише воєнною катастрофою; тут, за словами відомого польського історика Л. Колянковського, «у потоках крові потонули мрії Ягайла й Вітовта про об’єднання в межах литовської державності всієї Русі, всієї Східної Європи».

Не випадково невдовзі було відновлено унію з Короною Польською. За угодою, укладеною у Вільно на початку 1401 p., Вітовт визнавався довічним правителем ВКЛ, а після його смерті всі підвладні йому землі, окрім тих, котрі залишалися його вдові та братові Сигізмунду, поверталися до складу Польщі, й саме тоді мала відбутися повна інкорпорація ВКЛ, передбачена Кревською унією.

Одначе поступово Вітовт зумів повернути собі втрачені політичні позиції. Особливо зріс його авторитет після Грюнвальдської битви (1410), під час якої було вщент розгромлено рицарів-тевтонів. Наслідком цього стало укладення Городельської унії (1413), якою фактично визнавалося право на існування ВКЛ як автономного політичного організму: після смерті Вітовта мали відбутися вибори нового великого князя литовського, кандидатура якого узгоджувалась із Ягайлом чи його наступником на польському троні.

Фінальним кроком на шляху суверенізації ВКЛ повинна була стати коронація Вітовта у вересні 1430 р. На коронаційний з'їзд до великого князя литовського прибули король Ягайло, лівонський та прусський магістри, великі князі московський, тверський і рязанський, новгородці й псковичі, а також візантійський, ординський та волоський посли. Однак внаслідок протидії з боку Ягайла Вітовт так і не був коронований. Він помер у жовтні 1430 р. «у великой чести и славе», залишивши по собі добру пам'ять. На Вітовта орієнтувались у своїй політичній практиці інші володарі ВКЛ, а порядки, що існували за його часів, розглядалися в Литовській державі як нормативні.

Політичне життя українських земель у другій третині — наприкінці XV ст. Наступником Вітовта став молодший Ольгердович — Свидригайло. Людина примхливої, неспокійної вдачі, він протягом кількох десятиліть завдавав чимало клопоту як великому князю литовському, так і своєму братові Ягайлові, і той лише під тиском обставин погодився на його кандидатуру, що користувалася особливою популярністю серед руських князів та бояр.

Свидригайлове князювання розпочалося з воєнних дій на прикордонні Польщі й ВКЛ. Яблуком розбрату стало західне Поділля, яке з 1395 р. належало Спиткові з Мельштина. Після загибелі Спитка у битві на Ворсклі воно повернулося до Ягайла, котрий 1411 р. передав його Вітовту в довічне володіння. Втім польські шляхтичі, яких було чимало на Поділлі, неохоче присягали на вірність новому володарю, вважаючи свої землі коронними. Це цілком відповідало намірам краківського двору після смерті Вітовта приєднати Поділля до Польщі. Тож не дивина, що по його кончині поляки захопили низку замків на західному Поділлі. Обурений Свидригайло затримав у Литві Ягайла. Останній пообіцяв повернути Поділля, але не дотримав слова, і на польсько-литовському прикордонні спалахнула справжня війна.

Поштовхом до початку воєнних дій між королем і великим князем литовським стала образа, завдана Свидригайлом Ягайловому послу; король, роздратований поведінкою брата, в червні 1431 р. вирушив на Волинь і там 31 липня зіткнувся із Свидригайловим військом. По битві під Луцьком литовський володар був змушений відступити; місто ж кілька тижнів залишалося в облозі. Пасивність, виявлена Свидригайлом у ході цієї кампанії, певною мірою компенсувалася його зусиллями з мобілізації своїх союзників — німців, волохів і татар; це й примусило польського короля у серпні 1431 р. піти на дворічне перемир’я із Свидригайлом на умовах збереження статус-кво. Однак справу не було доведено до кінця — через рік, у серпні 1432 p., Свидригайло втратив великокнязівський стіл, який узурпував молодший брат Вітовта — Сигізмунд Кейстутович.

Цю узурпацію одразу ж визнала Польща, правлячі кола якої сподівалися на поступки Сигізмунда у спірних питаннях — зокрема щодо Поділля. Сподівання виправдались — того ж 1432 р. Сигізмунд своїм актом відступив Польській Короні Поділля і території на волинському порубіжжі; одночасно він визнав зверхність Ягайла як польського короля. До нього чи його наступника переходило Литовське князівство по смерті Сигізмунда; подальша доля ВКЛ вирішувалась обома сторонами, які мали спільно обрати нового великого князя литовського.

Свидригайло, скинутий Сигізмундом, не склав зброї. Протистояння цих двох князів стало стрижнем, навколо якого оберталися історичні події у ВКЛ до кінця 1430-х pp. їхня боротьба мала національне забарвлення, бо Свидригайло тримався силою руських земель, котрі відмовилися визнати своїм зверхником Сигізмунда і, за висловом літопису, «посадиша князя Швитригайла на великое княженье Руское». Водночас серед його прихильників було чимало литовських князів і панів, тобто представників суспільної еліти, яка була його основною опорою і на Русі. На противагу Свидригайлу, котрий обстоював, головним чином, інтереси аристократії, Сигізмунд намагався заручитися підтримкою дрібної шляхти. Реакцією на це були чутки, що він прагнув «всих князей, и панов, и весь рожай (рід. — Авт.) шляхецкий выкоренити и кровь их розлити, а п(е)сью кровь хлопскую поднести». Можливо, чутки ці виникли в колах, які готували замах на Сигізмунда. Його організаторами названо у джерелах віленського і троцького воєвод та князів Чорторийських, а вбивцею — «дворянина, родом киянина, на имя Скобейка». Змовники сподівалися, що після загибелі Сигізмунда Литовську державу знову очолить Свидригайло. Але наступником Сигізмунда, вбитого у березні 1440 р., став 13-річний син Ягайла Казимир.

Невдовзі, 1444 p., у битві під Варною пропав безвісти його брат, король Владислав, і Казимир отримав польську корону (1447). Після його смерті (1492) персональну унію Польщі та ВКЛ було розірвано: великим князем литовським став Олександр Казимирович, а польським королем — його брат Ян-Альбрехт. Та вже 1501 p., зі смертю останнього, обидві держави знову об'єдналися в руках Олександра. Ця ситуація відтворилася і за його наступників — Сигізмунда І (1506—1548) та Сигізмунда-Августа (1548—1572). Однак, хоч ці країни очолював один володар, аж до самої Люблінської унії (1569) зберігалася державна окремішність ВКЛ і Корони Польської як двох самостійних політичних організмів.

Повертаючись до часів Казимира Ягайловича (Ягеллончика), слід зазначити, що на початку свого князювання він вжив заходів, спрямованих на стабілізацію внутрішньополітичної ситуації в країні. Було «замирено» Жмудь і Смоленськ. Свидригайла визнано князем волинським, і він залишався ним до самої смерті (1452).

Казимир відновив удільність Київського князівства, яке протягом 20—30-х pp. XV ст. перебувало під владою воєводи Михайла Гольшанського. Сюди, у своє родове гніздо, повернулися нащадки Володимира Ольгердовича. 1440 р. в Києві утвердився син останнього — Олександр (Олелько) Володимирович. Його заступив Семен Олелькович (1455—1470), після якого волею Казимира «на Киеве князи престаша быти, а вместо князей воеводы насташа».

Та хоч традиція князівського правління в Києві назавжди перервалася, у свідомості тогочасної людності він залишався «столицею славетного колись князівства Київського» (так характеризував його наприкінці XVI ст. київський біскуп Йосиф Верещинський), «першим з-поміж усіх інших міст» (так писав близько 1550 р. Михалон Литвин). Разом з тим мандрівники із сумом зазначали, що Київ, «одне з найгарніших і найбагатших міст», «пограбований і вкрай спустошений жорстокістю і несамовитістю татар» (1524 р., Альберто Кампензе). Сусідство з ними завжди чаїло в собі загрозу. Але якщо 1399 р. Темір-Кутлуй після поразки литовсько-руського війська на Ворсклі обмежився лише значним грошовим викупом, а 1416 р. «воеваше татарове около Киева и манастырь Печерскый пограбиша и пожгоша», то 1482 р. місто було майже повністю знищене.

Причиною цього стала зовнішньополітична переорієнтація у Східній Європі, сутність якої полягала в оформленні на початку 70-х pp. XV ст. московсько-кримського союзу, спрямованого проти Польщі, ВКЛ і Великої (Заволзької) Орди. «Наїзд» кримців на Київ був здійснений за прямою вказівкою Івана III, посол якого ще навесні 1482 р. вимагав від хана Менглі-Гірея напасти «на Подольскую землю илина киевские места». Татари з’явилися біля Києва 1 вересня 1482 p., на Семенів день, з якого в ті часи розпочинався відрахунок нового року. Київський воєвода Іван Ходкевич надто пізно отримав звістку про наближення ворога й не зумів як слід організувати оборону міста. «И прииде царь (Менглі-Гірей — Авт.) под град на Семен(о)в день летопроводца, в первый час дни, изряди полки, иприступи ко граду, и обступи град (во)круг. И Божиим гневом, нимало не побився, град зажже, и погореша людие вси и казны. И мало тех, кои из града выбегоша, и тех поимаша, а посад пожгоша и ближние села». На знак своєї перемоги кримський хан відправив у дар Івану III золоті потир і дискос із сплюндрованої татарами Святої Софії.

Московські змагання за українські землі. Пограбування Києва було яскравим виявом агресивної щодо навколишніх східнослов’янських земель політики Московського князівства, яке протягом другої половини XV ст. перетворилося на могутню державу. 1478 р. до її складу увійшла Новгородська земля, а 1485 р.- велике князівство Тверське, один з найголовніших суперників Москви. В результаті під владою Івана III опинився основний масив великоруських земель. 

Успіхи зовнішньополітичної діяльності великого князя московського віддзеркалились у його титулатурі: від середини 80-x pp. XV ст. він почав називати себе «государем и великим князем всея Руси», що не тільки підбивало підсумки об'єднавчих змагань, а й містило виразні претензії на зверхність над усіма східно-слов'янськими землями, значна частина яких перебувала у складі Литовської та Польської держав. Це усвідомлювали їхні правлячі кола, про що з певністю свідчить дипломатична документація початку 1490-х pp. Якраз тоді в переговорах між великим князем литовським і послами Івана III останнього вперше у практиці московсько-литовських взаємин було названо «государем всеа Русии» (січень 1493 p.). Це викликало у Вільні рішучий протест. Роз'яснення надійшли лише за півроку: «Государь наш к вашему государю в своем листе... новины никоторые не вставил: чем его Бог подаровал, от дед и от прадед, от начала, правый есть уроженой государь всеа Руси». Отже, претензії великого князя московського на всі руські землі підкріплювались посиланням на історичну традицію. Спираючись на безперервний династичний зв'язок між московськими й давніми київськими князями, Іван III став на шлях відтворення своєї загальноруської «отчини».

Слід зазначити, що важливу роль у формуванні зовнішньополітичного курсу Московщини наприкінці XV ст. відігравали суто економічні мотиви, й передусім інтереси торгівлі. Перехід під владу Москви Новгорода й Твері сприяв вирішенню історичного завдання — виходу держави до північних і західних торгових шляхів; що ж до південного напрямку, то тут принципове значення мав дніпровський шлях, який вів до Криму й далі, в країни Сходу.

Однак тутешні умови для торгівлі були досить несприятливими. Дипломатичне листування 80—90-х pp. XV ст. рясніє численними скаргами московських купців на утиски з боку представників литовської адміністрації. Російські посли активно обстоювали у Литві економічні інтереси своєї держави, вимагаючи гарантій безперешкодної торгівлі. Щоправда, існували й інші, суто воєнні, засоби розв'язання цих проблем. Вперше їх було застосовано наприкінці 80-х pp. XV ст. Точніше датувати початок війни між Московщиною і Литвою неможливо: формально вона не оголошувалася, хоч конфлікти на московсько-литовському порубіжжі не вщухали протягом усього передостаннього десятиріччя XV ст., що й дало підстави відомому історику О.О. Зиміну назвати згадані події «дивною війною». Особливо зросла активність Москви на прикордонні після смерті Казимира (7 червня 1492 p.).

Новий великий князь литовський Олександр Казимирович, не маючи необхідного політичного та військового досвіду для відкритої боротьби, намагався уникнути конфронтації з Московщиною. Він покладав надії на мирне врегулювання спірних питань через шлюб з дочкою Івана III, 18-річною княжною Оленою.

Ідея династичного союзу не була новиною для московсько-литовських взаємин. Свого часу розроблялися плани «женитвы великого князя Ягайла Ольгердовича: женитися ему у великого князя ДмитреяИвановича (Донського. — Авт.) на дочери, а великому князю Дмитрею Ивановичу дочь свою за него дати, а ему, великому князю Ягайлу, быти в их воле, и хреститися в православную веру, и крестьянство(християнство. — Aвт.) свое объявити во все люди»; двоюрідний брат Дмитра Донського Володимир Андрійович був одружений з Оленою Ольгердівною, син Василій — з дочкою Вітовта Софією. Що ж до шлюбу Олени Іванівни й Олександра, то, укладаючи його, литовський князь явно помилився у своїх політичних розрахунках: він не лише не усунув напруженості в міждержавних відносинах, а й зав’язав новий вузол суперечностей між Москвою і Вільно.

Іван III звинуватив зятя в тому, що він, всупереч передшлюбним обіцянкам, «неволит» Олену в католицтво; під тим же претекстом («нужи о греческом законе», тобто утисків православних) перейшли на службу до Івана III нащадки тих московських князів, котрі півстоліття тому знайшли притулок на території ВКЛ, де їм було надано величезні володіння на Сіверщині. Це й спричинило московсько-литовську війну, яка тривала протягом 1500—1503 pp.

Вважаючи себе винною в усіх цих подіях, Олена писала батькові: «Со мною все лихо к ним (жителям руських земель ВКЛ. — Авт.) вышло: война, рать, заседание и жжение городом и волостем, крови христианское розлитье, жоны вдовами, дети сиротами, полон, крик, плач, вопль». Однак, зрозуміло, причини війни корінилися не в обставинах життя Олени у Литві. Укладаючи мир з Олександром 1494 p., Іван III не збирався відмовлятися від своїх претензій на всі руські землі, що засвідчує, зокрема, його наполегливість у боротьбі за визнання Литвою титулу «государь всея Руси». Що ж до поголосу про насильне покатоличення руських земель, то його фальшивість цілком очевидна, як і спроби копіювання ситуації 1500 р. вісьмома роками пізніше, під час повстання Михайла Глинського, котрий також поширював аналогічні чутки.

Католик за віросповіданням, європейськи освічена людина, Михайло Львович Глинський (який походив з незначного князівського роду, що дістав своє прізвище від Глинська на Сулі) зробив блискучу кар'єру при дворі Олександра, обійнявши уряд шаршалка двору і отримавши великі маєтності. Після смерті Олександра (19 серпня 1506 p.), якого заступив брат Сигізмунд, становище Глинського помітно похитнулося; поразка ж ініційованих ним у лютому 1508 р. авантюр примусила його шукати підтримки Ц великого князя московського, котрий обіцяв передати йому всі волості й міста, які він «придобудет» у Литві. Де б не з'являлися загони Глинського, вони, за його власними словами, «огонь пускали и шкоды чинили», беручи чисельний полон. Певну воєнну підтримку надав йому московський володар, який ще раніше, порушивши укладене 1503 р. на шість років перемир'я, розгорнув бойові дії проти Литви. Але ця допомога виявилася явно недостатньою, що за умов, коли повстання не мало глибоких суспільних Коренів, прирекло його на поразку.

У пізнішій традиції Глинський змальовується як оборонець національних інтересів руських земель ВКЛ, виразник настроїв місцевої православної аристократії. Насправді ж він був лише талановитим авантюристом, здатним перетворити епізод придворної боротьби на подію східноєвропейського масштабу.

У жовтні 1508 р. закінчилася московсько-литовська війна, внаслідок якої правлячі кола ВКЛ мусили формально визнати перехід сіверських земель до Москви (що фактично сталося ще 1500 p.).Глинський, емігрувавши до Московщини, не полишав спроб налагодити стосунки із Сигізмундом. Однак ці його наміри не реалізувалися, і надалі князь мав обстоювати московські інтереси. Зокрема, з іменем Глинського хроністи пов'язують втрату Литвою Смоленська (1514), жителі якого піддалися Василію III начебто за намовою цього бунтівливого князя.

У контексті смоленських подій згадується й інший український князь — гетьман Костянтин Іванович Острозький, який завдав нищівної поразки московським військам у битві під Оршею (8 вересня 1514p.). Літописна оповідь про цю подію є справжнім гімном «славному и великоумному» князеві. Порівнюючи його зі славетними полководцями минувшини — Тиграном, Антіохом, Пором, АлександромМакедонським, анонімний автор наприкінці висловлює побажання, «абы так(же) побивал силную рать татарскую, проливаючи кров их бусурменьскую». Це й не випадково — адже у той час напади кримчаків набули постійного характеру, суттєво впливаючи на демографічні, економічні й соціальні процеси на українських землях.

Демографічні й етнокультурні процеси XIV — першої половини XVI ст., «Татарський фактор» активно формував демографічну ситуацію в Україні, особливо у Середньому Подніпров'ї, яке «в перших віках історичного життя українських земель було огнищем політичного, економічного, культурного життя для цілої Східної Європи», а в середині XIII — середині XVI ст. «стало глибоким перелогом, на якім буйно віджила дівича природа, не чуючи над собою важкої руки чоловіка».

Ще у XIII ст. частину населення тут було винищено, частина ж (хай і незначна — верхівка духівництва, дрібні князі та бояри з їхніми почтами) мігрувала, тяжіючи до міцної князівської влади і, як зазначено в одному з документів XIV ст., до «постійних і надійних джерел прибутків». У Києві протягом кількох століть осередком міського життя був Поділ; верхнє ж місто залишалося німим свідком колишньої величі «матері руських міст». Поступово обезлюднівши, Південна Київщина й Переяславщина створили так звану «буферну зону» між Золотою Ордою і володіннями руських князів, яка, за висловом італійського мандрівника XIII ст. Плано Карпіні, перебувала «під безпосередньою владою з татар».

Аналогічні зони виникли в Галицькому Пониззі (Бакота) й у верхів’ях Південного Бугу (Болохівська земля). Сам факт їхнього існування, тобто наявність певних груп населення, «седящих за татары» із власної волі, вказує на те, що тодішні русько-татарські взаємини не можна осмислювати лише в категоріях протистояння, непримиренного антагонізму: очевидно, що протягом другої половини XIII—XIV ст. вироблялися й певні форми співіснування двох етносів. Тривалий час уповні толерантним було й ставлення правлячих кіл ВКЛ до тюркського населення Південної Русі, що виразно засвідчує значна кількість татарських родин у складі місцевої шляхти XV—XVI ст.

Зміна традиційного щодо Криму зовнішньополітичного курсу великих литовських князів наприкінці XV ст. і їхня переорієнтація на Заволзьку Орду різко погіршили ситуацію в регіоні. Вище вже йшлося про погром Києва 1482 р. Відбудова міських укріплень після цього Менглі-Гіреєвого походу стала загальнодержавною справою, в якій взяли участь близько 60 тис. чоловік; але київський замок усе ж не був «добре зароблен и поставлен так, якобы мело быть». Власне, у Вільні та Кракові покладалися не стільки на обороноздатність «українних» замків, скільки на можливість налагодження стосунків з Кримом — досить лише згадати широковідомий лист Казимира до хана, в якому він розцінює розорення Києва як Божий гнів і зазначає з цього приводу: «Хотя бы и ты, царю, к тому помочником не был,однак (все одно. — Авт.) было тому городу гореть и тым людям погинуть, коли на них Божий гнев пришол; а, з Божой ласки, у нас есть городов и волостей досить».

Така позиція не могла не стимулювати подальших татарських Набігів, внаслідок яких опустіли обширні території на півдні України. На них практично не поширювався державний контроль ВКЛ; тож не дивина, що у XVI ст. московські «сторожі» вільно Почувалися на теренах Переяславщини, а вихідці з Сіверщини (яка залишалась у складі Московщини до Деулінської угоди 1618 р.) становили значну частину місцевої промислової людності — так званих «уходників». Крім цих промисловиків, що жили тут «на мясе, на рыбе, на меду», в ревізіях середини XVI ст. згадуються тільки «копачі», котрі в пошуках скарбів розривали давні кургани.

Татарські напади на Україну призводили до величезних втрат населення. Сучасник задавав риторичне питання: «Хто з істориків підрахував, скільки десятків тисяч наших братів узяли татари в той чи інший час, хто склав докупи цілу суму й при цьому підрахував приплід, який могли дати ті схоплені, мешкаючи у нас і збільшуючи кількість нашого народу? ...Хоч, кажуть, ця кількість безконечна, а я не знаю, чи вистане цифр, щоб вирахувати таку велетенську кількість людей, яку втратив наш народ через татар і все ще втрачає». І справді, визначити цю цифру непросто; за попередніми підрахунками, вона дорівнює, як мінімум, 2—2,5 млн. убитих і полонених.

Татарські напади значною мірою сповільнювали урбанізаційні процеси на Наддніпрянщині й Поділлі. Так, на Брацлавщині (Східному Поділлі) в середині XVI ст. нараховувалося лише 2 міста й 4 містечка, тимчасом як на Волині їх було відповідно 32 і 89.

Безперечно, багатовікові контакти з татарами, безвідносно до їх характеру, не могли не позначитися на ментальності, побуті й звичаях населення українських земель. Та, попри ці та інші іноетнічні впливи, зберігалося усвідомлення його національної ідентичності — «руськості», що сприймалась як категорія не тільки етнічна, а й конфесійна.

Щоправда, досить відчутним був і тогочасний регіональний партикуляризм, адміністративно-правове відчуження поодиноких земель. Джерела XV—XVI ст. вирізняють окремі територіальні групи місцевого населення: киян, волинців, подолян тощо. Згадуються і так звані сіврюки — нащадки літописних сіверян, які зберегли свою етнографічну самобутність до XVI ст., коли почалась інтенсивна колонізація Сіверської землі Московщиною. Інша хвиля міграційних рухів була пов'язана з енергійним просуванням волинських князів на Київщину та Брацлавщину в другій половині XVI ст. Спричинене цим перемішування населення, підриваючи основи регіоналізму, разом з іншими чинниками сприяло формуванню нового типу етнічної самосвідомості, ознакою чого стало використання в літературній традиції початку XVII ст. терміна «Мала Русь», що вирізняв Україну з-поміж інших руських земель.

Економічне життя XIV — першої половини XVI ст. Основу економіки України у XIV—XVI ст. становили землеробство й традиційні промисли: мисливство, бортництво, рибальство, причому останні переважали у господарській діяльності значної частини населення.

Це й не дивно: далися взнаки монгольська навала й небезпечне сусідство з «Татарією» (на кордоні з якою наприкінці XV ст. розміщував Київ італієць Амброджіо Контаріні). Занепала аграрна культура. Величезні обшири східноукраїнських земель, родючість і напрочуд багатий рослинний і тваринний світ яких дивували сучасників-іноземців, обезлюднівши, перетворилися на суцільні мисливські й бортні«уходи» (угіддя). Вони стали тереном особливої форми експлуатації природних багатств — сезонного «уходництва», яким займалися приходні, и серед них не лише промисловики-професіонали, а й міщани та селяни. Характерно, що у XIV —XV ст. значна частина останніх, як і за давнини, платила данину «медом и скорою (шкурками хутрових звірів — куниць, білок, бобрів, лисиць тощо)». Бортні землі виступали як самостійні господарські об'єкти — предмет пожалувань великих литовських князів; аналогічна картина спостерігалася й на тих землях, котрі у XVI ст. опинились у складі Московської держави: військово-служилому людові при розміщенні на території Сіверщини найчастіше роздавали «за пашню» бортні угіддя.

Промислова діяльність, підживлювана стабільним попитом на продукти мисливства, бортництва та рибальства, перетворюючись на постійне заняття, значно обмежувала господарську ініціативу населення. Це породжувало залежність Полісся й Середнього Подніпров'я від завезення зерна, зокрема із західноукраїнських земель, де аграрні відносини набули зріліших форм і звідки, починаючи з середини XVIст., хліб експортувався в Західну Європу.

Слід зазначити, що протягом XIV—XVI ст. українські землі, попри економічну стагнацію, були однією із складових системи європейської торгівлі. Активно функціонував дніпровський шлях, обслуговуючи головним чином транзитну «московсько-ординську» торгівлю, тобто з'єднуючи Крим і Північне Причорномор'я з Північно-Східною Руссю. Від Таванського перевозу в пониззі Дніпра торгові каравани йшли «землею або водою», тобто суходолом чи Дніпром, повз Черкаси й Канів до Києва; тут відкривалися річковий та сухопутний шляхи на Чернігів і далі, вгору Десною, на Новгород-Сіверський та Брянськ, звідки через Воротинськ, Калугу, Серпухів і Лопасню купці діставалися до Москви.

Окрім цієї «стародавньої і загальновідомої в усіх своїх звивинах дороги» з Криму до Московщини вів ще один шлях — «полем», повз державні митниці. Починаючись від Перекопу, він ішов степом до витоків р. Коломак, де повертав на Путивль; звідси купецькі каравани прямували до Москви через Новгород-Сіверський або Новосиль.

Цими торговими шляхами через Подніпров'я курсували різноманітні східні товари: тканини, одяг, килими, сап'ян, шовк-сирець, прянощі (шафран, перець, імбир), фарби, коштовності, ладан, мускус, мило, зброя. Назустріч їм з півночі йшли предмети московського експорту й реекспорту: хутра, шуби, шкіра та шкіряні вироби, західноєвропейські сукна тощо. Частина цього краму реалізовувалась на українських ринках, зокрема в Києві, який, за описом Михалона Литвина (середина XVI ст.), був «наповнений чужоземними товарами». Він же твердив, що завдяки цій торгівлі «київські намісники, відкупники, купці, міняйли, власники човнів, візниці, провідники, корчмарі постійно збагачуються, і досі ще ні москвитин, ні турок, ні татарин на це не скаржились. Каравани приносять вигоду киянам і тоді, коли, простуючи через непрохідні степи, гинуть у зимову негоду під сніговими заносами. Тому трапляється, що в непоказних київських хижах (втім переповнених плодами, овочами, медом, м'ясом і рибою) з'являються дорогоцінні шовки, коштовності, соболині та інші хутра і прянощі у такій кількості, що я й сам, бувало, бачив там шовк, дешевший за полотно у Вільні, а перець, дешевший за сіль».

Чимало торгових шляхів пролягало теренами Галичини, Волині та Поділля. Ними в Західну Європу вивозились як східні та московські товари, так і продукти місцевого господарства: віск, мед, зерно, шкіра, худоба, солона риба, сіль, деревина тощо, а звідти завозились тканини (сукно, атлас, оксамит, полотно), одяг, ремісничі вироби, залізо, вина тощо. Протягом XV—XVI ст. економіка цих земель поступово переорієнтовувалась на потреби зовнішнього ринку, який чимдалі більше потребував деревини й продукції місцевих промислів та сільського господарства. Інтенсифікація останнього досягалася за рахунок організації фільварків, посилення панщини й обезземелення селянства, що безпосередньо впливало на соціальні відносини у регіоні.

Суспільна стратифікація. Особливістю середньовічних соціумів було те, що в структурі населення переважало селянство. У XIV—XVI ст. частина селян відбувала повинності на користь великих литовських князів і польських королів, а інша частина (її чисельність постійно збільшувалася внаслідок роздачі доменіальних маєтностей) сиділа на приватновласницьких землях, перебуваючи під юрисдикцією своїх володарів.

За характером повинностей ця категорія населення поділялася на три групи. Найчисельнішу становили данники. їхня основна повинність полягала у сплаті данини, характер якої визначався об'єктом обкладення. Ним крім орних земель були мисливські та бортні угіддя, з котрих, як уже зазначалося, бралася архаїчна данина продуктами цих промислів. З кінця XV ст. через активізацію грошового обігу й поступову уніфікацію відбуткових відносин натуральна данина поступово замінялася платою грішми чи іншими формами повинностей, хоч навіть у XVI ст. українське Полісся, за словами визначного російського вченого М.К. Любавського, залишалося «справжнім царством селян-данників».

Частина селян мусила працювати в господарстві свого володаря, тобто відбувати «тяглу» службу, чи панщину. Масштаби її були порівняно незначними; лише в найбільш загосподарених регіонах, на Волині та Галичині, вона помітно збільшилася у XVI ст. внаслідок зростання попиту на сільськогосподарську продукцію на зовнішньому ринку.

Особистою службою були зобов'язані своєму володарю й так звані слуги, які разом з ним виступали в похід, виконували різноманітні доручення, їздили в Орду та ін.

Слід мати на увазі, що межа між названими групами селянства була значною мірою умовною. Зокрема, слуги крім несення воєнної, «путної» чи «ординської» служби платили різноманітні натуральні й грошові податки, косили сіно, ходили на толоку, гатили греблі тощо. До категорії слуг могли перевести тяглого селянина і т. ін.

Таким же відносним був і поділ селян на «похожих» (особисто вільних) і «непохожих» (прикріплених до свого наділу): «непохожий» міг залишити свого володаря, якщо хтось інший погоджувався замінити його й нести відповідну службу або ж продавши свій «отчизний» ґрунт; своєю чергою, «похожий» селянин, відсидівши десять років на чиїйсь землей не застерігши собі права виходу, міг бути його позбавлений.

Зазначимо, що за рахунок селянських виходів і втеч значною мірою формувалося населення середньовічних міст. Та й за характером занять міщанство, особливо у невеликих містах і містечках, мало чим відрізнялося від селянства. Але з розвитком міст на перший план висувалася реміснича й торговельна діяльність їхніх мешканців. У середині XVI ст. налічувалося вже понад 130 спеціальностей міського населення, з них безпосередньо ремісничих — близько 80.

На коронних українських землях від кінця XIV ст. ремісники, за західноєвропейським зразком, об'єднувалися в цехи. У регіонах, що входили до складу ВКЛ, цехова організація не набула значного поширення; до того ж тут не існувало жорсткої регламентації, властивої ремісничим корпораціям Західної Європи. Самобутніми рисами на теренах України відзначалася й така запозичена із Заходу інституція, як магдебургія — самоуправління міст на взірець Дагдебурга в Німеччині.

У сфері торгівлі з міщанством конкурувала шляхта. Втягуючись у товарно-грошові відносини, вона здобула право безмитного перевезення продуктів власного господарства. Таке виразне протегування шляхті лише частково характеризувало її суспільний статус, |оридично оформлений законодавством кінця XIV — другої третини XVI ст. Ним їй було надано значні політичні права, особисті свободи имайнові гаранти, що у сукупності визначило специфіку шляхти як привілейованої, панівної верстви.

Щоправда, за її монолітним юридичним фасадом стояли різні прошарки. Найближчою до суспільних низів — як за походженням, так і за способом життя — була дрібна шляхта, чи то зем’яни, котрі здебільшого являли собою нащадків тих слуг, які несли військову (боярську) службу й становили проміжну ланку між селянством і воєнно-служилою верствою. Цю ланку було розірвано у XVI ст., коли ті зі слуг, котрі спадково, з діда-прадіда, відбували дану службу, отримали чи «вивели» собі шляхетство, а решта поступово злилася з селянством.

Вищим за зем’ян прошарком, за шляхетською ієрархією, вважалися так звані пани; верхній щабель займала титулована знать — князі, що їх цариною до середини XVI ст. була Волинь і які в останній третині цього століття посунули на Київщину та Брацлавщину, створивши тут величезні латифундії.

Паралельно з кристалізацією шляхти у XV—XVI ст. відбувалося формування принципово нової соціальної групи — козацтва, яке пізніше, у XVII—XVIII ст., перетворилося на визначальний чинник суспільного життя.

Колискою козацтва стала Південна Україна, що відігравала роль буфера між Кримським ханством і володіннями польських та литовських правителів, перебуваючи поза будь-яким політичним контролем і не маючи постійного населення. Природні багатства цього краю приваблювали людність; для багатьох із тих, хто прийшов сюди на промисел, уходництво часто ставало способом існування: «життя по уходах захоплювало їх своїми відмінними прикметами та відводило від повсякчасної селянської чи міщанської праці. Таким нудно було у звичайних умовах життя села чи міста, їх знову й знову тягнуло на степові річки, де ловили рибу, на дніпрові луки, на степові простори». Однак тут на випадок татарського «наїзду» доводилося завжди бути напоготові. Тож з плином часу члени промислових «ватаг» набували необхідного досвіду і, призвичаївшись до місцевих обставин, не лише могли дати відсіч татарам, а й самі починали громити їхні улуси, не гребували нападами на послів та купців. Багата здобич, вільне життя особливо приваблювали тих, хто, за висловом королівського секретаря Р. Гейденштейна, «терпів тяжкі злидні чи був засуджений за каргі злочини», кого гнали з насиджених місць «обставини або закони». «Козакування» перетворювалося на їхнє основне заняття, стаючи для них соціальною нішею.

Так на окраїні суспільного життя з рухливих, неконформних елементів поступово сформувався цей маргінальний прошарок населення — козацтво, що починає згадуватись у документах з кінця XV ст. Завдячуючи своєю появою сусідству з «Татарією», воно органічно увібрало в себе чимало тюркських елементів — у назвах, побуті, звичаях. Як соціальне явище воно не було унікальним і мало прямі аналогії на російських землях у вигляді донського, терського, гребенського козацтва.

Правлячі кола Польщі та Литви, вбачаючи в козацькому свавіллі дестабілізуючий фактор внутрішньо- й зовнішньополітичних відносин, прагнули його приборкати. Разом з тим вони вважали за можливе спрямувати енергію козацтва в річище загальнодержавних інтересів, тобто, за висловом Сигізмунда І, використати прикордонних відчайдухів для «послуги и обороны». Саме цей литовсько-польський володар першим висловив ідею організації козацького війська, яке могло б успішно охороняти від татар дніпровські переправи; однак за його життя цей проект не вдалося реалізувати. Лише в останній третині XVI ст. козацтво набуло певних організаційних форм і увійшло до тогочасної станової структури.

Остання, за традиційними уявленнями, була трискладовою й поряд з тими, хто працював («lаboratores») і воював («bellatores»), включала тих, хто молився, — «oratores», тобто духівництво. Ця станова група вирізнялася з-поміж інших своєю незамкнутістю — адже ряди духівництва постійно поповнювали представники різних cуспільних прошарків; при цьому, якщо чернецтво було гетеро-генним за своєю природою, то секулярність білого духівництва посилювалася внаслідок практики «подання», тобто роздачі церковних урядів світськими особами.

Церковні й міжконфесійні відносини XIV — другої третини XVI ст. Українські землі під литовською зверхністю не знали суспільної боротьби на релігійному ґрунті — насамперед завдяки терпимості, яку володарі ВКЛ виявляли до різних конфесій. Ця толерантність сформувалася усією історією цієї держави, що була своєрідним буфером між православним Сходом і католицьким Заходом. Уже її засновник князь Міндовг, не маючи достатніх сил чинити опір Орденові, який вів наступ на Литву під гаслом боротьби з язичництвом, мусив охреститися за католицьким обрядом і заснувати єпископію (1251). Однак це хрещення, хоч і принесло йому королівську корону, за висловом літописця, «льстиво бысть»: 1260 р. Міндовг, керуючись власними політичними розрахунками, розірвав угоду з Орденом і папою та зрікся християнства. Суто прагматичними міркуваннями керувався і Гедимін: намагаючись встановити торговельні зв'язки з містами Ганзи, він у своїх посланнях погоджувався охреститись і будувати церкви, а потім, коли змінилися обставини, рішуче відхилив пропозицію папських легатів перейти в католицтво.

Втім уже в XIV ст. чітко виявився «руський» характер ВКЛ: сини Гедиміна — Любарт, Коріат, Наримунт, Явнут, Ольгерд і майже всі діти останнього прийняли православ'я; досить поширеними були й родинні зв'язки литовських князів із православними династіями Північно-Східної Русі. Важко судити про можливі наслідки шлюбу Ягайла з дочкою Дмитра Донського (адже, за попередньою угодою, литовський князь мав стати православним, оголосивши це «во все люди»). Але історія, котра, як відомо, не знає умовного способу, розпорядилася інакше, і саме

Ягайло, одружившись із королевою Ядвігою, пов'язав долю своєї країни з католицькою Польщею. За умовами Кревської унії, язичників-литовців було охрещено за католицьким обрядом, а бояр-католиків зрівняно у правах з польською шляхтою; крім того, за Городельським привілеєм 1413 р. вони отримали виключне право займати посади каштелянів та воєвод і брати участь у державних нарадах. Згодом, з ускладненням внутрішньополітичної ситуації у ВКЛ, привілеї 1432 і 1434 pp. поширили ці права й на руських князів та бояр з метою стабілізації становища в країні й «уникнення в майбутньому розколу між народами» Литовської держави. А проте майже через сторіччя, 1529 p., чинність Городельського привілею було підтверджено, чому передував протест литовських панів проти призначення троцьким воєводою православного князя Костянтина Острозького (1522).

Характерною рисою політики правлячих кіл ВКЛ щодо православної церкви було намагання вивести її з-під залежності від Москви, куди у 20-х pp. XIV ст. переїхав митрополит — адже з політичним відчуженням східнослов'янських земель існування єдиної митрополії, цього релікту давньоруської доби, перестало відповідати реаліям4 часу; литовські володарі прагнули мати у межах своєї країни самостійну церковну організацію. Поряд з цим докладалося чимало сил до відновлення єдності католицької і православної церков. Відомо, що для переговорів про їхню унію Вітовт відрядив на Констанцький собор (1414—1418) литовського митрополита Григорія Цамблака. Проте укладення унії відбулося пізніше, 1439 p., на Флорентійському соборі після остаточного з'ясування всіх догматичних питань. Вищі ієрархи православної церкви визнали католицькі догмати про супрематію римського папи, чистилище тощо. Митрополита Ісидора, який представляв на соборі єдину на той час митрополію Київську і всієї Русі, папа висвятив на кардинала. Повертаючись з Італії до Москви, він розіслав по підвладних йому єпархіях папську буллу про укладення унії.

За браком відповідних джерел годі судити, як реагувало на ці події православне населення ВКЛ. Навряд чи заслуговує на довіру пізня традиція, за якою кияни вигнали Ісидора з Києва. Принаймні київський князь Олелько підтвердив «господину отцу своєму Сидору» права на митрополичу вотчину — на відміну від його шурина, Василія II, котрий рішуче виступив проти укладеної у Флоренції унії. КІдор мусив шукати порятунку в Римі. У 1451 р. Казимир передав «митрополич столец» московському митрополитові Іоні, хоч і ненадовго: після призначення в Римі на київську митрополію учня Ісидора, Григорія Болгарина (1458), йому, незважаючи на опір Іони й великого князя московського, було підпорядковано всі православні литовські єпархії, чим остаточно ліквідовано єдність загальноруської митрополії. За словами сучасника, «оттоле сотворишася два митрополита в Руси, един на Москве, а вторый в Киеве». р; Новостворена митрополія спочатку підпорядковувалася папі римському, а потім знову опинилася під контролем Константинополя, де унія була соборно засуджена 1451 р. Царгородський патріарх затвердив на митрополичій кафедрі Григорія Болгарина (1467); із санкції Константинополя ставали митрополитами і його наступники, що їх обирали на сан у Литві.

Отже, на території ВКЛ церковну унію так і не було втілено в життя. Як писав наприкінці XVI ст. єпископ Іпатій Потій, «соединение межи церковью греческою и римскою... мало не полтораста лет... по соборе Флорентейском отлогом лежало», причину чого він вбачав у «недбалости старших церковных (ієрархів — Авт.)». Втім пояснення цього слід скоріше шукати у тогочасній боротьбі за давньоруську політичну спадщину, в якій володарі Московщини охоче використовували гасло захисту православних від наступу католицизму. Тож недарма Сигіэмунд І, на правління котрого припало три литовсько-московські війни, «Русь любительно миловал».

Дещо інша ситуація склалася на руських землях Корони, де позиції католицизму були значно міцнішими, ніж у Литовській державі. І хоч і тут православні мали свободу віросповідання, їхня конфесія розглядалась як нижча за католицьку, ознакою чого було оподаткування православного духівництва, обмеження окремих культових відправ, церковного будівництва тощо.

Релігійна політика останнього Ягеллона — польського короля і великого князя литовського Сигізмунда II Августа — не відзначалася послідовністю: двічі (у 1547 і 1551 pp.) підтвердивши чинність Городельського привілею, він 1563 р. скасував його, зрівнявши у правах католицьку й православну шляхту, чим заразом задовольнялися станові інтереси останньої та закладалися підвалини унії 1569 р.

Люблінська унія. Об’єднання Польщі і ВКЛ у «єдину спільну Річ Посполиту», здійснене на сеймі в Любліні (10 січня — 12 серпня 1569 p.), увінчало собою унійні змагання, започатковані в Крево 1385 р. Відтоді було укладено чимало державних угод, але обидві сторони, маючи вдосталь «шкір і печаток (скріплених печатками пергаментних документів.— Авт.), усе-таки не мали унії», точніше, на середину XVI ст. вона залишалася персональною.

Така ситуація не задовольняла польську шляхту, яку вабили безкраї обшири руських земель, що здавались їй тим ціннішими, чим вищим був попит на сільськогосподарські й лісові товари на зовнішньому ринку. Однак литовці ревно обстоювали свою державну самостійність; змінити ставлення до об’єднавчих проектів примусила їх так звана Лівонська війна з Московщиною (1558—1583), яка виснажила матеріальні ресурси країни й помітно позначилася на позиціях шляхти, котра стала вбачати вихід із скрутного становища в унії з Польщею. Крім того, їй імпонували широкі права шляхти Корони. Аналогічними були й настрої на прикордонних землях ВКЛ, хоч і з інших причин: населення Волині та Підляшшя сподівалося, що унія покладе край безкарним «гвалтам, наездам, забойствам, и забиранью земль, и грабежам... панов поляков». Неприхильно ставилися до унії верхи ВКЛ, яких відлякувала перспектива втрати свого політичного всевладдя; ці настрої віддзеркалились у поведінці литовської депутації, котра після місячних переговорів з поляками в ніч на 1 березня нишком залишила Люблін. 

Цей вчинок не спантеличив польську сторону, яка вжила ріпірих заходів, реалізуючи свою програму-мінімум, що полягала у привласненні Волині та Підляшшя. Сейм зажадав від короля «повернення» останніх Польщі, заочного (з огляду на відсутність литовців) вирішення питання про унію, а в разі необхідності — розгортання воєнних дій. Тож «супроти рішучого відпору литовських сенаторів (було) кинено в кут усі фрази про обопільний інтерес, про стародавню приязнь і братерство: Польща звернулася дошасильства й ладилася війною змусити литовських панів, аби піддалися добродійствам унії».

5 березня королівською грамотою Підляшшя і Волинь було приєднано до Корони; представники цих земель мали прибути до Любліна й, присягнувши Польщі, взяти участь у роботі сейму; а що вони з цим не поспішали, то їм пригрозили конфіскацією їхніх маєтностей. У такий спосіб вдалося залагодити справу.

Цікаво, що на сеймових засіданнях волиняни енергійно підтримали ідею приєднання до Польщі Київської землі — певно, прагнучи зберегти традиційну систему зв’язків зі своїми сусідами. Легкість, з якою вирішилась доля Волині та Підляшшя, спонукала поляків до дій, і незабарно було знайдено «докази» того, що «Київ належить Короні», а заразом і Брацлавщина. Усі вони, тією чи іншою мірою, являли собою «наругу над історією». Так було побудовано цілу теорію, за якою вся Русь здавна підлягала польським королям — внаслідок добровільного визнання їхньої влади, завоювання або успадкування. Ці твердження перегукувались із загальноруськими претензіями московських володарів, які й далі простягали руки до українських земель (передусім до Києва), на чому й наголошували польські політики, обстоюючи необхідність включення цих територій до Корони. Брацлавщину і Київщину було «возз’єднано» з Польщею на початку червня — тож коли на сейм прибула литовська депутація (6 червня 1569 p.), всі українські землі вже опинилися поза межами ВКЛ.

У такому «урізаному» вигляді Литовська держава й уклала угоду про унію з Польською. Згідно з актом від 1 липня 1569 р. вони злилися воєдино й надалі мали управлятися одним загальнообраним володарем, котрий коронувався в Кракові як польський король і великий князь литовський. Литва втратила право на власні сейми та зовнішні зносини, водночас втративши й будь-яке політичне значення, хоча й не припинила свого державного існування (ознакою цього були окремі адміністративна та фінансова системи, армія, законодавство, уряди).

На подальших засіданнях сейму литовці намагалися протестувати проти захоплення українських земель, що, однак, мало наслідком лише внесення пункту про їх «повернення» Польщі до додаткового, потвердного, акта унії від 11 серпня 1569 р. Таким чином, Волинь, Брацлавщина та Київщина, чию долю було вирішено «в антракті» унійних переговорів, остаточно злилися з Короною. Мляві спроби литовців повернутися до цього питання після смерті Сигізмунда-Августа (1 червня 1572 р.) не увінчалися успіхом, і не в останню чергу через байдужість української верхівки, що дбала, передусім, про свої станові інтереси, не дуже замислюючись над тим, з яких саме «певних причин» її «прилучено до Коруни» .

Вимоги, висунуті шляхтою на Люблінському сеймі, були мінімальними (збереження всіх існуючих привілеїв, свободи віросповідання, руської мови в офіційному діловодстві), а їх реалізація вичерпала політичний потенціал української еліти. До того ж у 60—70 pp. XVI ст. вона практично не мала можливостей для маневрування: «це був час прогресуючого занепаду Литовської держави, що й ставило шляхту українських земель перед необхідністю вибору між ягеллонською Польщею і Московською Руссю. Польща була країною з досить прогресивним конституційним устроєм, обмеженою королівською владою, гарантованими політичними свободами й становими привілеями, відносною релігійною толерантністю і самобутньою ренесансною культурою — що не могло не приваблювати суспільну еліту... Оцінюючи цей вибір з сучасної точки зору, слід визнати його продуманим, реалістичним і навіть мудрим. Здавалося, польська політична система з її відкритим і гнучким характером мала майбутнє. Однак відхилення від цієї моделі й відмова від релігійної толерантності наприкінці XVI — на початку XVII ст. призвели до глибокої кризи Польсько-Литовської держави» .

Берестейська церковна унія. Принцип свободи віросповідання мав особливе значення для Речі Посполитої, і не лише з огляду на приєднання до неї населених «схизматиками» українських земель, а й через бурхливе поширення тут протестантизму. Цей принцип прокламували наступники Сигізмунда-Августа — Генріх Валуа, Стефан Баторій, Сигізмунд III. Проте водночас у країні розгорталася діяльність ордену єзуїтів, які спрямовували свої зусилля на боротьбу з Реформацією. Паралельно вони активно обстоювали ідею церковної унії. Їй, зокрема, була присвячена праця єзуїтського проповідника Петра Скарги «Про єдність церкви Божої» (1577), адресована князю Василю-Костянтину Острозькому. На нього, як і на інших сучасників, цей твір справив помітне враження.

Успіху католицької пропаганди сприяло безладдя, яке панувало в житті тогочасної православної церкви. В умовах існування щрактики «подання» церковні уряди нерідко розглядалися лише як джерело прибутків. Ті ж, хто обіймав їх у гонитві за «достатком мирським» та «властительством», часто не тільки не могли правити за взірець християнських чеснот, а й порушували найелементарніші моральні норми, тобто були не святителями, а «сквернителями».

За обставин, що склалися, на захист авторитету православ’я виступили міщанські організації — братства, які створювалися при парафіяльних церквах. Пріоритет у цій справі належав львівському Успенському братству, що за статутом, ухваленим 1586 р. антіохійським патріархом Іоакимом, узяло на себе функції контролю за діяльністю духівництва (до єпископа включно). Це призвело до конфлікту між братством і місцевою єпархіальною владою в особі владики Гедеона Балабана. У боротьбі з ним братчики сперлися на підтримку константинопольського патріарха Ієремії. Останній, перебуваючи в Речі Посполитій, зробив низку рішучих, але не досить продуманих кроків, то суворо дотримуючись канонічної практики, то йдучи за існуючою традицією — передусім, позбавив сану митрополита Онисифора, призначивши на його місце Михайла Рогозу, й запровадив уряд патріаршого намісника з титулом екзарха, надавши його луцькому єпископу Кирилові Терлецькому (1589).

Енергійне втручання патріархії у справи місцевої церкви та явне протегування Константинополя братському рухові викликали невдоволення серед вищого духівництва, яке почало замислюватись «над способом утечі від того всього галасу й неспокою, який підняли... домашні реформатори й грецькі ієрархи». Унія гарантувала повне визволення з «неволі константинопольських патріархів», і саме тому православні владики чимдалі більше проймалися ідеєю переходу під супрематію папи римського.

Ініціатива в цій справі належала Гедеонові Балабану, якого на з’їзді у Белзі підтримали луцький, турово-пінський і холмський єпископи, письмово засвідчивши свою прихильність до унії (1590). їхні наміри схвалив Сигізмунд III; до змовників приєдналися нововисвячені єпископи перемишльський (Михайло Копистенський) та володимирський (Іпатій Потій), а згодом — і митрополит Михайло Рогоза. В середині 1595 р. умови укладення унії було узгоджено з папським нунцієм і королем. Водночас чітко виявилася протидія об’єднавчим задумам у вигляді протестів української шляхти й віленського духівництва; дії владик різко засудив у своєму посланні Василь-Костянтин Острозький, закликавши до рішучого опору їхній авантюрі, не опертій на волю православного загалу; серйозність власних намірів він підтвердив заявою про готовність виставити в разі необхідності 15—20 тис. чоловік на захист «благочестя». Не дивно, що за таких обставин навіть Гедеон Балабан почав заперечувати свою причетність до підготовки об’єднавчого акту.

Однак події вже набули необоротного характеру: король своїм універсалом підтримав унію, а Потій і Терлецький вирушили до Рима й 23 грудня 1595 р. на прийомі в папи склали йому присягу. Заключний акт укладення унії мав здійснитися на соборі в Бересті (суч. м. Брест), призначеному на 6 жовтня 1596 р. Але прибулі на собор одразу розділилися на два ворожих табори. Перший, офіційний, репрезентували митрополит, п’ять владик-уніатів і католицьке духівництво; їм протистояли захисники ортодоксії — представники патріархату, єпископи Балабан і Копистенський, більшість православного кліру, князь Острозький із сином, шляхта, міщанські депутації. Після невдалих спроб порозумітися обидві сторони прокляли одна одну. Так унія глибоко розколола тогочасне суспільство — замість того, щоб, за словами Сигізмундового універсалу, «зберегти й укріпити» єдність Речі Посполитої.

Суспільні рухи кінця XVI — 30-х pp. XVII ст. XV і XVI ст. нерідко розглядаються в літературі як часи занепаду чи, власне, як «переходові до того культурного і суспільного національного українського руху, що розпочався при кінці XVI віку». Ця точка зору хибує на недооцінку тих процесів, котрі відбувались упродовж двох століть, сповнених напруженої історичної роботи, хоч, безперечно, неквапливий плин тогочасного життя різко контрастує з тим вибухом суспільної енергії, який стався на зламі XVI—XVII ст.

Передусім, значний громадський резонанс дістала Берестейська унія. Спалахнула бурхлива літературна полеміка між православними та уніатами, в якій обидві сторони гаряче обстоювали власне бачення подій 1596 р. Ця полеміка, котра тривала кілька десятиліть, не лише не пом’якшила гостроти міжконфесійних суперечностей, а й поглибила спричинену ними суспільну конфронтацію.

Офіційні кола Речі Посполитої категорично відмовляли Православній церкві у праві на існування, що в умовах тотожності православ’я і «руськості» сприймалося широким загалом як політика, спрямована на те, «абы руси не было в Руси» 2. Зусилля Шляхти поліпшити ситуацію шляхом висунення відповідних вимог на сеймових засіданнях не мали успіху. Поступово її опозиційність слабшала. На захист православ’я виступили козаки, що вже наприкінці XVI ст. заявили про себе як про помітну соціальну силу.

Це було наслідком як зростання чисельності козацтва за рахунок селян-утікачів, так і набуття ним певних організаційних форм. Передусім, поза межами Речі Посполитої, в пониззі Дніпра, за порогами, сформувався його укріплений центр — Січ, життя якої будувалося на засадах воєнної демократії. Паралельно козацтво здобуло правове визнання у польських офіційних колах, котрі з початку 70-хpp. XVI ст. почали використовувати його для несення прикордонної служби. Для козаків було встановлено власний «присуд», тобто вилучено їх з-під юрисдикції місцевої адміністрації і підпорядковано «старшому і судді над усіма низовими козаками»; цей судовий імунітет поширювався не лише на тих козаків, які перебували на королівській службі, отримуючи відповідну платню (їхня чисельність у 1570-х pp. коливалась у межах 300—500 чол.), а й на тих, котрі виходили з Низу «на волость» (державну територію Речі Посполитої). Так абстрактна ідея козацької «вільності» сповнилася конкретним змістом і здобула офіційну санкцію, а козацтво, відділене в адміністративно-правовому відношенні від решти населення Речі Посполитої, почало оформлятися в окрему станову групу, яка інтенсивно зростала внаслідок «покозачення» селянства та міщан.

У свою чергу, козацтво прагнуло поширити свій вплив на якнайбільші території. Це виявилося вже під час першого значного козацького повстання під проводом Криштофа Косинського (1591—1593), учасники якого примушували населення присягати їм на «послушенство». Щоправда, наміри повстанців і досі до кінця не з’ясовані. Безпосереднім приводом до козацького виступу стала земельна тяжба між гетьманом реєстровців Косинським і білоцерківським старостою князем Янушем Острозьким. Козаки захопили Білу Церкву, Трипілля, Переяслав. З Київщини повстання перекинулося на Волинь і Брацлавщину й не припинилося навіть після смерті Косинського (який, до речі, визнав себе підданим царя Федора Іоанновича); а в 1594—1596 pp. увесь цей регіон перетворився на арену дій козацьких загонів під проводом Лободи, Шаули та Наливайка. Масштаб повстання викликав серйозне занепокоєння у правлячих кіл Речі Посполитої; після його придушення вони взяли курс на ліквідацію козацького імунітету, і тільки гостра потреба у козацтві як воєнній силі змусила уряд частково задовольнити його вимоги щодо повернення втрачених привілеїв (1601). І хоч право на власну юрисдикцію було визнано лише за реєстровцями, під козацьким «присудом» опинялися нові й нові групи населення і навіть цілі міста. 

Зміцнювалися зв'язки козацтва з православним духівництвом, завдяки чому 1620 p., за гетьманування Петра Сагайдачного, який «здекларував свою громадянську позицію включенням усього Війська Запорозького до складу київського братства, було повністю відновлено вищу церковну ієрархію, фактично втрачену 1596 р. Козаки взяли під свій захист єрусалимського патріарха Феофана, котрий, маючи відповідні повноваження від константинопольського патріарха, таємно висвятив на сан київського митрополита (ним став Іов Борецький), п’ять єпископів і архієпископа полоцького. Це дало новий привід для літературної полеміки й посилило напруженість у міжконфесійних відносинах. Щоправда, протягом 1620-х pp. уніати не раз намагалися дійти згоди з православними, але, незважаючи на вагання частини вищого духівництва, не знайшли підтримки з їхнього боку.

Найбільшого напруження боротьба за визнання прав православної церкви досягла на початку 30-х pp. XVII ст., коли смерть ревного католика Сигізмунда III пробудила надію на відродження свободи віросповідання в Речі Посполитій. За цих умов чи не найрішучіше висловилося козацтво, натякаючи у своїх петиціях на можливість повстання, якщо сейм і майбутній король нехтуватимуть інтереси православних. Широкий суспільний рух примусив сина Сигізмунда III, схильного до віротерпимості королевича Владислава, створити незалежну комісію, яка розробила «Статті для заспокоєння руського народу». Затверджені на коронаційному сеймі 1633 p., вони легалізували існування православної церкви, якій повернули частину маєтностей. Оновилася ієрархія; митрополитом на сеймі був обраний визначний церковно-культурний діяч Петро Могила. І хоч не всі суперечності відійшли в минуле, а літературна полеміка між православними й уніатами так і не вщухла, релігійне питання втратило після цього свою гостроту.

Однак чимдалі більше поглиблювався антагонізм між польсько-шляхетським режимом і козацтвом. Зростання сили і політичних амбіцій останнього викликало занепокоєння в офіційних колах Речі Посполитої. Охоче використовуючи козаків у численних воєнних кампаніях, вони в мирний час прагнули скоротити їхню чисельність до кількох тисяч чоловік, занесених до реєстру, та максимально обмежити політичну ініціативу прикордонних «свавільників».

Особливе роздратування в польського уряду викликало втручання козаків у внутрішні справи Кримського ханства, де вони підтримали антитурецьку партію, та кілька зухвалих походів низовців на Константинополь. Тож 1625 р. в Україну вирушили війська під проводом гетьмана Конецпольського. Гетьману реєстровців Жмайлу не вдалося швидко мобілізувати необхідні сили; та і за цих умов поляки не змогли завдати козакам нищівної поразки. На Куруковому озері було укладено угоду, за якою кількість реєстровців обмежувалася 6 тис. чол. (тобто подвоювалася порівняно з 1619 p.); крім того, козакам заборонялося проводити самостійну політику щодо Криму й Туреччини і втручатися в релігійну боротьбу.

Після цього в Україні кілька років панував відносний спокій. Та вже на початку 1630 р. на Подніпров'ї спалахнуло повстання під проводом Тараса Федоровича (Трясила), якого запорожці обрали своїм старшим, відмовившись коритися реєстровому гетьману Григорію Чорному, котрий займав угодовську щодо поляків позицію. Повстанці вирушили із Запорожжя «на волость», стратили Чорного, заволоділи низкою населених пунктів і зупинилися в Переяславі, куди невдовзі прибули польські війська на чолі з Конецпольським. Тут вони зазнали таких значних втрат, що коронний гетьман мусив піти на переговори з козаками. За укладеною між ними угодою реєстр зростав до 8 тис. чол.; водночас удвічі, до 2 тис. чол., збільшувалася залога з реєстровців, яка мала постійно перебувати на Запорожжі.

Втім поляки не дуже покладалися на надійність цієї залоги, і саме тому 1635 р. сейм прийняв рішення про будівництво фортеці на нижньому Дніпрі; розташований тут гарнізон мав узяти під свій контроль шляхи на Запорожжя. Замок було споруджено біля першого, Кодацького, порога; та тільки-но закінчилося будівництво, як його захопив і зруйнував козацький загін на чолі з гетьманом запорожців Іваном Сулимою. Ця подія могла стати сигналом до нового козацького повстання; однак Судиму, підступно виданого реєстровцями, невдовзі скарали на смерть.

З ще більшою силою виявилися суперечності між запорозьким і реєстровим козацтвом 1637 p., під час повстання Павла Бута (Павлюка), коли було страчено гетьмана реєстровців та частину старшини. Повстанці діяли під гаслом боротьби з «ляхами», закликаючи до неї всіх, хто сповідує православ'я; їхні універсали спричинили масове «покозачення» селянства Наддніпрянщини. І хоч після поразки у битві під Кумейками (6 грудня 1637 р.) козацько-селянське військо капітулювало, вже навесні наступного року боротьба спалахнула знову, очолювана Яковом Острянином (Остряницею), а потім —Дмитром Гунею. Але перевага була не на боці повстанців, і в липні 1638 р. вони склали зброю.

На скликаній 30 серпня у Києві козацькій раді польний гетьман М. Потоцький оголосив ухвалену сеймом «Ординацію Запорозького реєстрового війська», спрямовану на скасування його привілеїв. Ліквідовувалися козацьке судочинство й виборність старшини; гетьмана мав заступити обраний сеймом комісар, котрий зосереджував у своїх руках усю повноту влади над реєстровцями, чисельність яких обмежувалася 6 тис. чоловік. 24 листопада на раді вірочищі Маслів Став козаки прийняли ці продиктовані їм умови, а також новопризначену старшину. Під жорстким військово-адміністративним контролем опинилась як «волость», так і Запоріжжя, де дислокувався постійний гарнізон; запобігати втечам на Низ (які прирівнювалися до карного злочину) мала відбудована 1639 р. Кодацька фортеця. Всі ці заходи на певний час поклали край козацькому «свавіллю», й наступне десятиріччя увійшло в історіографію як період «золотого спокою».

Україна в переддень Хмельниччини. Цей спокій, однак, був відносним — і не тільки через спорадичні (хай і незначні за своїми масштабами) селянські та міщанські виступи. Він, ніби шар попелу жевріючі вуглини, вкривав ті суперечності, що, врешті-решт, вибухнули грандіозною Визвольною війною. Саме на зламі 30-40-х pp. XVII ст. цілком виразними стали наслідки політики правлячих кіл Корони, в межах якої було об’єднано практично увесь масив українських земель.

За, сімдесят з лишком років, на очах двох-трьох поколінь, відбулися глибокі зрушення в соціальному, економічному й духовному житті, яке енергійно перебудовувалося на польський взірець. Провідником цих змін стала рухлива польська шляхта, котра активно просувалася в Східну Україну. За даними подимних тарифів, наприкінці 20-х — на початку 40-х pp. XVII ст. в її руках опинилося вже близько 30 % приватновласницького земельного фонду Волині, Київщини та Брацлавщини, причому це були здебільшого великі латифундії, що формувалися внаслідок королівських роздач, купівлі, шлюбів з місцевою знаттю. Дещо інакше склалася ситуація на «рекуперованій» (тобто «поверненій» Польщі) Сіверщині: спустошена численними війнами, вона являла собою невичерпне джерело земельних пожалувань для дрібної й середньої шляхти.

Залучення цих обширів (як і земель Південної України) до господарського обігу було, безперечно, явищем позитивним. Однак водночас поширювалися характерні для Польщі форми аграрних відносин, що значно збільшувало відбутковий тягар. Сучасник зазначав: «Тутешні селяни заслуговують на співчуття. Вони мусять працювати власноручно і зі своїми кіньми три дні на тиждень на користь свого пана... та виконувати тисячі інших повинностей, яких би й не повинні були робити, не кажучи про гроші, яких пани від них вимагають... Одним словом, селяни змушені віддавати своїм панам усе, чого ті захочуть... Але і це ще не найважливіше, оскільки пани мають необмежену владу не тільки над їхнім майном, але й над їхнім життям; ось яка велика свобода польської шляхти (яка живе неначе в раю, а селяни — ніби перебувають у чистилищі)» .

Ця влучна характеристика, що вже стала хрестоматійною, належить перу розумної та спостережливої людини — французького військового інженера Гійома Левассера де Боплана, який упродовж 17 років ніс службу в коронному війську на Україні й залишив її перед самою Визвольною війною. У своєму «Описі України» —опертій на власні враження праці, вперше опублікованій 1651 p.,— Боплан лише побіжно згадує про закладення ним Кодацького замку, невдовзі зруйнованого «якимось Сулимою», участь у битві під Кумейками, осаджування слобід на півдні України, «що стали начебто колоніями, з яких за короткий час утворилося понад тисячу сіл». Пером Боплана водила не надія на винагороду від польського короля, посланням якому відкривається «Опис України», а жвавий інтерес до «цієї гарної й рідкісної країни», її народу, звичаїв, історії. Це й зумовлює цінність «Опису» як історичного джерела, примушує прислухатися до свідчень французького дворянина, котрий вів суворе трудове життя, «перекопуючи землю, відливаючи гармати й палячи порох».

Щоправда, щиро співчуваючи українським селянам, Боплан утримався від різкої критики на адресу знаті, розглядаючи її вади скоріш як зразок місцевого колориту; втім він зауважив, що «польська шляхта досить покірна й послужлива перед вищими... люб’язна і привітна з рівними собі співвітчизниками, але дуже зверхня і нетерпима по відношенню до нижчих за себе». Ще дошкульнішою є характеристика української («руської») шляхти, яка «наслідує польську і, схоже, соромиться того, що належить до іншої, аніж римська, віри, щоденно переходячи до неї, хоча вся знать і всі ті, що титулуються князями, вийшли з грецької віри» («яку по-своєму називають руською»).

За цими словами — розкол «українного» суспільства, спричинений появою культурно-релігійної альтернативи, нестримний потяг знай до нового, західноєвропейського, стилю життя, відмова від «руської» віри, а відтак і від «руськості», розщеплення етнічної свідомості за формулою «gente Ruthenus, natione Polonus» («русин за доходженням, поляк за національністю»).

В Чимало сучасників сприймало це як національну трагедію. Згадаймо хоча б Мелетія Смотрицького, який 1610 р. у своєму «Треносі» гірко оплакав відступництво від православ’я української аристократії — передусім, славного роду Острозьких, що, за словами автора, був безцінним каменем у короні православної церкви, перевершуючи всі інші блиском своєї старожитної Віри.

І справді, є щось символічне в долі «острозької спадщини»: онука Василя-Костянтина Острозького, Анна-Алоїза Ходкевич, заснувала на місці Острозької школи єзуїтський колегіум (1624) і перехрестила кістки батька, Олександра Острозького, перетворивши цю процедуру на своєрідне театралізоване дійство: за свідченням місцевого літописця, «загробний» голос князя просив, щоб його було обернено на католика, бо «віра ліпша римська». Однак не менш символічним є те, що сам «Тренос» написано польською мовою (втім, як і багато інших антиуніатських творів), а його автор, син ректора Острозької школи Герасима Смотрицького, здобув освіту в єзуїтському колегіумі та кількох західноєвропейських університетах. Нова українська культура, що формувалася в опозиції до наступу католицизму, була відкритою для Заходу. Проповідь національної ізоляції, «культурного старовірства», з якою виступив наприкінці XVI ст. пристрасний полеміст., афонський Монах Іван Вишенський, практично не знайшла своїх адептів. Традиційному церковно-схоластичному вихованню, обстоюваному Вишенським, було протиставлено викладання «семи вільних мистецтв», запроваджених, за європейським взірцем, спочатку в Острозі, а потім — у братських школах. Наступним кроком стало створення Петром Могилою 1632 р. на базі школи Київського Богоявленського братства колегіуму (знаного як Києво-Могилянський), де традиційну для братських шкіл грецьку мову значно потіснила латина, котра в Речі Посполитій мала не лише освітнє, а й практичне значення — як мова судочинства, діловодства тощо. З виникненням колегіуму (який сучасники, за свідченням Боплана, вважали «університетом або академією») за Києвом остаточно закріпилася роль провідного осередку національної культури, де гуртувалися найкращі інтелектуальні сили суспільства. Піднесенню престижу міста сприяло й відновлення Могилою занедбаних і напівзруйнованих київських храмів (Софійського, Михайлівського, Кирилівського тощо).

Слід мати на увазі, що наступ католицизму на «руську» віру активізував національну свідомість тогочасної людності, викликавши своєрідну «захисну реакцію» — пошуки свого етнічного коріння, інтерес до минулого. Водночас саме тут виразно далася взнаки духовна стагнація попередніх століть — коли той же Боплан захотів «дослідити історію русів, щоб дещо довідатися про давні часи цих місцевостей», то, «розпитавши кількох найученіших з-поміж них», почув лише нарікання на «великі й тривалі війни, які спустошували їхню землю з краю до краю», спричинивши загибель бібліотек. Не дивно, що пошук свого історичного «я», врешті-решт, привів українську духовну еліту до активного використання здобутків польської та частково московської історичної думки, які й були покладені в основу національної історіографії .

Найсприятливіші умови для поширення московських ідеологем склалися у 20-х pp. XVII ст., коли окремі церковні ієрархи (з митрополитом включно), монастирі та братства через нестатки мусилизвертатися до царя і патріарха по допомогу («милостиню»), наголошуючи на спільності віри й походження. Як серед вищого духівництва, так і серед козацтва чимдалі популярнішою ставала ідея переходу«под государеву руку». Але з прийняттям «Статей для заспокоєння руського народу» й опануванням митрополичої кафедри Петром Могилою ситуація докорінно змінилася: контакти з царським урядом перервались, а політичний альянс православної ієрархії та козацтва розпався. Духівництво втратило свій войовничий запал, і місію виразника національних інтересів узяло на себе козацтво, виступивши фундатором нової України.

Попередня
Сторінка
Наступна
Сторінка