Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України курс лекцій. Вступ до історії України. Стародавня доба

Походження, розселення та устрій східних слов’ян

Питання походження східних слов’ян і на сьогодні є недостатньо вивченим. Існує декілька версій відносно територій, де формувався східнослов’янський етнос, та часу, коли це відбувалось. Найбільш поширеною є та, згідно якої перший етап складання слов’янства, так званий передслов’янський, сягає другої половини II– I тис. до н. е. Саме тоді почалося формування декількох археологічних культур, які пізніше стали характерними для слов’ян.

Передслов’янський період пов’язаний із виникненням на правобережній лісостеповій Наддніпрянщині Зарубинецької культури, яка, на думку більшості вчених, є спільною для всього сло-в’янства. У той період населення межиріччя Десни, Сейму і Сожа було осілим, жило в основному за рахунок землеробства, ремесел і торгівлі.

Уперше слов’яни згадуються у працях Тацита, Птоломея (I ст. н.е.) під назвою „венеди”, які жили між р. Одрою і Дніпром. Пізніше, на середину I тис. н. е., з венедів вирізнилися дві групи слов’янського населення – анти і склавіни. Перші заселили територію від Дунаю до витоків Дону та Азовського моря й склали згодом східну гілку слов’янства.

Основою господарства антів лишалися землеробство і скотарство. Значного розвитку набули і ремесла – ливарне, ковальське, ювелірне, каменярське. Важливе місце у господарському житті антів посідала торгівля з містами–державами Північного Причорномор’я та арабськими країнами. Окрім цього, річка Дніпро, яка протікала через територію антів, була важливим міжнародним торгівельним шляхом. Суспільно-політичний устрій антів мав демократичний характер. На чолі племені стояв князь і старшини, але всі важливі питання вирішувались на народних зборах – віче.

Анти часто воювали проти готів, загрожували північним кордонам Візантії по Дунаю. А в середині V ст. підкорені гунами анти разом із ними брали активну участь у Балканських війнах.

Держава антів проіснувала близько трьох століть (кінець IV – початок VII ст.) і у 602 році загинула під натиском аварів. Після цього у письмових джерелах анти вже не згадувалися. Починаючи з VII ст., у літературі трапляється назва „слов’яни” – людність, яка мешкала на правому березі Дніпра. Незабаром сформувалося понад 10 великих племінних об’єднань східних слов’ян, які заселяли землі нинішніх України, Росії і Білорусі. Перелік цих об’єднань міститься у „Повісті минулих літ”: поляни, древляни, дреговичі, дуліби, волиняни, бужани, уличі, тиверці, білі хорвати, сіверяни, в’ятичі, кривичі, радимичі, ільменські словени. Поступово склалися й великі спільноти. Існують згадки про три центри – Куявію (Київська земля з Києвом), Славію (Новгородська земля), Артанію (за визнанням більшості вчених – Ростово-Суздальська земля).

Ранні слов’яни селилися здебільшого по берегах річок і озер. Житла були дерев’яними, обмазані глиною. Серед досліджених поселень ранніх слов’ян варто виділити – Корчувате, Лютіж, Суботів, Канів.

Жили ранні слов’яни за традиціями родоплемінного ладу. Майном, передусім землею, володіли великі роди – патріархальні об’єднання за кровною спорідненістю. Але поступово відбувається перехід до сусідської общини, за якої визначальним було не походження, а місце проживання.

Суспільний лад ранніх слов’ян характеризувався переходом від первісного демократизму до військово-племінного угрупування, за якого влада концентрується в руках сильних вождів (князів). Спершу ті обираються разом зі старшиною на народних віче, а далі їх влада пеpедається у спадок.

Життя і праця східних слов’ян були тісно пов’язані зі своєю сім’єю і природою. Це і визначило два основних культи – обожнення сил природи і культу пращурів. Систему вірувань ранніх слов’ян, коли вклоняються Сонцю, Місяцеві, вогневі, дощеві, називають язичництвом. Поступово формується пантеон богів, серед яких найбільш шанованими були: Дажбог – бог Сонця й добра; Перун – бог грому; Сварог – бог неба; Дана – богиня води; Стрибог – бог вітрів; Велес – бог худоби.

Служителями язичницької релігії були жерці, їх називали волхвами. Ці люди володіли, окрім релігійних, ще й медичними, астрономічними знаннями.

Вірили східні слов’яни і в духів – домовиків, водяників, лісовиків, мавок, русалок тощо.

Уже в ті часи, ґрунтуючись на природних спостереженнях, наші пращури створили календар, який складається із 12 місяців і чотирьох пір року. Новий рік починався у березні – тоді, коли день починав переважати ніч.

Розвивалось у східних слов’ян й ужиткове мистецтво зі „звіриним” і „геометричним” жанровими стилями. Вдосконалювалась й музична творчість.

Східні слов’яни створили високу культуру, яка поступово стала першоосновою духовного розвитку майбутньої України.

Протягом VIII–IX ст. слов’яни розселилися по території Східної Європи. Найбільшими слов’янськими племенами були: поляни, що жили на Середній Наддніпрянщині, сіверяни – на р. Десна, в’ятичі – на Оці, на заході від полян – дреговичі та древляни. По течії р. Західний Буг лежали землі волинян і дулібів. У цей час основною формою суспільного ладу були спілки племен, які часто переходили у більш складні об’єднання.

На північному заході сусідами східних слов’ян були варяги (племена балтів і норманів), на сході й півдні – кочові племена хозарів, печенігів, булгар, з якими у східних слов’ян часто виникали зіткнення за контроль над річками, що слугували торговими шляхами до Візантії та країн Сходу.

Поступово племінні спільноти трансформувалися у племінні князівства, які властиві перехідному етапові до феодального суспільства. Знизилася роль народного віча, довкола князів формувалися дружини – групи професійних вояків. Дружина є головним інструментом, за допомогою якого князь збирав данину, завойовував нові землі. Найбільш знатні дружинники складали дорадчий орган при князеві – боярську раду.

Починається формування верстви великих землевласників – бояр, які отримували землю (вотчину) за службу в князя. Тепер земля могла передаватись у спадок. Основна ж частина селянства – смерди – платили князеві данину й виконували різні повинності. Таким чином наявним було соціальне розшарування. Але в цей період ще не було держави як легалізованого апарату примусу.

Формування державності у східних слов’ян зумовлювалося низкою соціально-економічних і політичних чинників.

Підвищення продуктивності праці, яке спричинило виникнення додаткового продукту, привело до різких змін у соціальній сфері. Передусім зменшилась необхідність спільного обробітку землі. Земля стала переходити у власність окремих сімей. За соціальним розшаруванням почалась класова диференціація: землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники – на феодально залежне населення.

Розвиток ремесла зумовив поглиблення суспільного розподілу праці, розширення обміну всередині та між общинами, що в свою чергу викликало активізацію торгівлі та виникнення постійних поселень. Пожвавилася й зовнішня торгівля. Особливо розвивались торгові зв’язки з Великою Моравією, Хазарією, Візантією.

Збільшення розмірів території, військова активність вимагали нових методів і форм управління. Народні збори стають неефективними. На перший план виходить князівська влада – спочатку виборна, а потім спадкоємна. Зовнішньополітична діяльність сприяла виділенню дружини в особливу привілейовану групу професійних військових, яка поступово стала органом примусу.

Крім внутрішніх факторів, важливу роль у державотворчому процесі відігравали зовнішні – насамперед постійна загроза з боку сусідніх кочових племен.

Таким чином, зміни, що відбулися в суспільному житті східних слов’ян у VI–IX ст., перш за все – піднесення землеробства, ремесел і торгівлі, розклад родовообщинного ладу і класова диференціація, виділення дружини на чолі з князем у привілейований стан, поява перших протодержав, сприяли створенню фундаменту, на якому в IX ст. зросла Древньоруська держава – Київська Русь.

Історичні джерела

„З Повісті минулих літ”

Походження і розселення слов’ян

...Слов’яни, прийшовши, сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші – деревлянами, бо осіли в лісах; а другі сіли межи Прип’яттю і Двіною і називалися дреговичами; а інші сіли на Двіні і назвалися полочанами – од річки, яка впадає в Двіну і має назву Полота; од сеї [річки] вони прозвалися полочанами. Слов’яни ж, [що] сіли довкола озера Ільменя, прозвалися своїм іменем – [словенами]; і зробили вони город, і назвали його Новгородом. А другі ж сіли на Десні, і по Сейму, і по Сулі і назвалися сіверянами. І так розійшовся слов’янський народ, а від його [імені] й дістали [свою] назву слов’янські письмена.

Коли ж поляни жили особно по горах сих [київських], то була тут путь із Варягів у Греки, а із Греків [у Варяги]: по Дніпру, а у верхів’ї Дніпра – волок до [ріки] Ловоті, а по Ловоті [можна] увійти в Ільмень, озеро велике. Із цього ж озера витікає Волхов і впадає в озеро Нево, а устя того озера входить у море Варязьке. І по тому морю [можна] дійти до самого Риму, а од Риму прийти по тому ж морю до Цесарограда, а від Цесарограда прийти в Понт-море, у яке впадає Дніпро-ріка. Дніпро ж витікає з Оковського лісу і плине на південь, а Двіна із того самого лісу вибігає і йде на північ, і входить у море Варязьке. Із того ж лісу витікає Волга на схід і вливається сімдесятьма гирлами в море Хвалійське. Тому-то із Русі можна йти по Волзі в Болгари і в Хваліси, і на схід дійти в уділ Симів, а по Двіні – у Варяги, а з Варягів – і до Риму, од Риму ж – і до племені Хамового. А Дніпро впадає в Понтійське море трьома гирлами; море це зовуть Руським. ...

...Поляни, що жили особно, як ото ми сказали, були з роду слов’янського і назвалися полянами, а деревляни теж [пішли] від слов’ян і назвалися древлянами. Радимичі ж і вятичі [походять] од ляхів. Бо було в ляхів два брати [один] Радим, а другий Вятко. І, прийшовши, сіли вони: Радим на [ріці] Сожу, [од якого] й прозвалися радимичі, а Вятко сів своїм родом на Оці, од нього прозвалися вятичі. І жили в мирі поляни, і древляни, і сіверяни, і радимичі, і вятичі, і хорвати. Дуліби тоді жили по Бугу, де нині волиняни, а уличі [й] тиверці сиділи по [другому] Бугу і по Дніпру; сиділи вони також поблизу Дунаю. І було множество їх, бо сиділи вони по Бугові й по Дніпру аж до моря, і єсть городи їх і до сьогодні. Через те називали їх греки „Велика Скіфія”.

Звичаї слов’ян

[Усі племена] мали ж свої обичаї, і закони предків своїх, і заповіти, кожне – свій норов. Так, поляни мали звичай своїх предків, тихий і лагідний, і поштивість до невісток своїх, і до сестер, і до матерів своїх, а невістки до свекрів своїх і до діверів велику пошану мали. І весільний звичай мали вони: не ходив жених по молоду, а приводили [її] ввечері; а на завтра приносили [для її родини те], що за неї дадуть. А деревляни жили подібно до звірів, жили по-скотськи: і вбивали вони один одного, [і] їли все нечисте, і весіль у них не було, а умикали вони дівчат коло води. А радимичі, і вятичі, і сіверяни один обичай мали: жили вони в лісі, як ото всякий звір, їли все нечисте, і срамослів’я [було] в них перед батьками і перед невістками. І сходилися вони на ігрища, на пляси і на всякі бісівські пісні, і тут умикали жінок собі, з якою ото хто умовився. Мали ж вони по дві і по три жони. А коли хто вмирав – чинили вони тризну над ним, а потім розводили великий вогонь і, поклавши на вогонь мерця, спалювали [його]. А після цього, зібравши кості, вкладали [їх] у невеликий посуд і ставили на придорожньому стовпі, як [це] роблять вятичі й нині. Сей же обичай держали і кривичі, й інші погани, не відаючи закону Божого, бо творили вони самі собі закон. Прикликання варягів. Княжіння Аскольда і Діра в Києві (IX ст.) Вигнали [чудь, словени, кривичі і весь] варягів за море, і не дали їм данини, і стали самі в себе володіти. І не було в них правди, і встав рід на рід, і були особиці в них, і воювати вони між собою почали. І сказали вони: „Пошукаємо самі собі князя, який би володів нами і рядив за угодою, по праву”.

Пішли вони за море до варягів, до русі. Бо так звали тих варягів – русь, як ото одні звуться свеями, а другі – норманами, англами, інші – готами, – отак і ці. Сказали русь, чудь, словени, кривичі і весь: „Земля наша велика і щедра, а порядку в ній нема. Ідіть-но княжити і володіти нами”.

І вибралося троє братів із родами своїми, і з собою всю узяли русь. І прийшли вони спершу до словен, поставили город Ладогу. І сів у Ладозі найстарший [брат] Рюрик, а другий, Синеус, – на Білім озері, а третій, Трувор, – в [городі] Ізборську. І од тих варягів дістала свою назву Руська земля.

А по двох літах помер Синеус і брат його Трувор, і взяв Рюрик волость усю один. І, прийшовши до [озера] Ільменя, поставив він город над Волховом, і назвали його Новгородом. І сів він тут, князюючи і роздаючи мужам своїм волості, [звелівши їм] городи ставити: тому – Полоцьк, тому – Ростов, другому – Білоозеро. А варяги по тих городах є приходні. Перші насельники в Новгороді – словени, а в Полоцьку – кривичі, в Ростові – меря, у Білоозері – весь, в Муромі – мурома. І тими всіма володів Рюрик.

І було в нього два мужі, Аскольд і Дір, не його племені, а бояри. І відпросилися вони [в Рюрика піти] до Цесарограда з родом своїм, і рушили обидва по Дніпру. Ідучи мимо, узріли вони на горі городок і запитали, кажучи „Чий се город?”. А вони [тамтешні жителі] сказали: „Було троє братів, Кий, Щек [і] Хорив, які зробили город цей і згинули. А ми сидимо в городі їхньому і платимо данину хазарам”. Аскольд і Дір зостались удвох у городі цьому, і зібрали багато варягів, і почали володіти Полянською землею. А Рюрик княжив у Новгороді.

Рекомендована література

Агбунов М. В. Путешествие в загадочную Скифию. – М., 1989.

Аркас М. Історія України-Русі. – К., 1990. – С. 1–15.

Археологія та стародавня історія України. – С. 41–303.

Баран В. Д., Козак Д. Н., Терпиловський Р. Н. Походження слов’ян. – К., 1991. – С. 5–27, 90–133.

Бойко О. Д. Історія України… – С. 9–40.

Білецький А. О. Геродот про скіфів і скіфію // Археологія. – 1991. – № 1. – С. 148–151.

Бубенок О. Б. Ясы и бродники в степях Восточной Европы (VI – начало ХІІІ в.). – К., 1997.

Грушевський М. Ілюстрована історія України. – К., – С. 9–63.

Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 1. – С. 21–161, 244–305.

Гудзь-Марков А. В. История словян. – М., 1997.

Дзир Я. Автопортрет нації. – К., 1997.

Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. – К., 1994.

Залізняк Л. Етногенез українців, білорусів та росіян (за даними археології) Пам’ять століть. – 1997. – № 4. – С. 2–13.

Залізняк Л. Від склавінів до української нації. – К., 1998.

Иванчик А. И. Кимерийцы. Древневосточные цивилизации и степные кочевники в 8-7 веках до н. э. – М., 1996.

Мозолевський Б. Скіфський степ. – К., 1983.

Онищенко І. Діалектика становлення українського етносу та нації. – К., 1997.

Смолій В. А., Гуржій О. І. Як і коли почала формуватися українська нація? – К., 1991.

Сторінки історії та культури Праукраїни : Кн. 1. (Упоряд. С. М. Вовк. – Чернівці: Прут, 2001. – 288 с.

Тереножкин А. И. Кимерийцы. – К., 1976.

Чмихов М., Кравченко Н., Черняков І. Археологія та стародавня історія України – К., 1991.

Шовкопляс І. Г. Стародавній кам’яний вік на Україні. – К., 1955.