Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України курс лекцій. Україна в 20–30-ті роки ХХ ст.

Політика коренізації: українізація і розвиток національних меншин

Тимчасовий поворот до нових принципів керування життям країни на засадах НЕП почав приносити переконливі результати не лише в галузі господарювання, а й у культурно-духовній сфері. Більшовицька влада тією чи іншою мірою вимушена була пристосовуватися до змін у суспільстві, інколи йдучи на кроки, мету яких важко було швидко й однозначно оцінити.

Один із таких кроків Москви – політика „коренізації”, проголошена XII з’їздом РКП у квітні 1923 р. Перед місцевим апаратом ставилися вимоги поповнення своїх лав за рахунок національних кадрів, користування рідною мовою в державних установах і закладах, сприяння розвиткові національної культури. Український різновид цієї політики дістав назву українізації.

Здійснення цього курсу в національних республіках, у тому числі в Україні, відповідало насамперед стратегічним інтересам центральної влади, яка прагнула зміцнити свої позиції в національних республіках. До того ж уся світова громадськість мала зрозуміти, що саме більшовицька, а не якась інша влада, виявляє турботу про розквіт національних республік. Хоч би як там було, але українська національна культура отримала хоч і тимчасову, але унікальну за весь період радянського правління можливість для більш-менш нормального розвитку і значною мірою скористалася нею.

Основні завдання й напрями українізації були визначені у декреті Раднаркому УСРР від 27липня 1923 р. „Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ”. Проблема українізації, однак, не вичерпувалася цією сферою. Здійснювалися заходи, спрямовані на вдосконалення адміністративно-територіального управління. У жовтні 1924 р. у складі УСРР була створена автономна Молдавська республіка. Протягом 1924– 1925 рр. створено сім німецьких, чотири болгарських, польський та єврейський національні райони, а також 954 ради національних меншин. Центром українізації став наркомат освіти, який очолювали послідовно Г. Гринько, О. Шумський, М. Скрипник.

Процес українізації проходив у складних умовах. Не вистачало вчителів української мови, підручників. Давалися взнаки шовіністичні, антиукраїнські настрої. Л. Каганович, якого Москва призначила на керівну роботу в Україні, вважав українізацію відступом від ленінської національної політики, організовував цькування прихильників українізації.

Але попри труднощі й перешкоди українізація давала перші результати. Серед службовців державного апарату в 1923–1927 рр. частка українців зросла від 35 до 54 %. Якщо в 1922 р. українською мовою здійснювалося 20 % діловодства, то в 1927 р. – уже понад 70 %. У 1929 р. навчання українською мовою вели понад 80 % загальноосвітніх шкіл, понад 75 % технікумів і 30 % вузів. Чимало позитивних змін сталося в літературі, мистецтві. З еміграції в Україну повернулися М. Грушевський, С. Рудницький та інші відомі діячі науки, освіти, культури. В літературі активно працювали П. Тичина, В. Еллан-Блакитний, В. Сосюра, М. Рильський, М. Драй-Хмара, М. Хвильовий, М. Зеров, М. Куліш та багато інших. Виникали національні культурні та літературні організації („Гарт”, „Плуг”, „Авангард” тощо). У 1925 р. постала Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), яка об’єднала талановитих письменників, активних учасників руху за відродження української духовності. Значний внесок у розвиток української музикальної культури зробили Л. Ревуцький, Б. Лятошинський, М. Вериківський. В образотворчому мистецтві активно працювали М. Бойчук, І. Їжакевич, А. Петрицький, Б. Іванов, В. Касіян та ін. Видатним діячем української сцени був Л. Курбас, який у березні 1922 р. організував унікальний театральний колектив „Березіль”. Це був новий крок на шляху оновлення національного театру. В 1927 р. була створена Київська кіностудія.

Вкрай складним було становище церкви. Проте ще 11 жовтня 1921 р.з дозволу влади на Всеукраїнському православному синоді в Києві була створена незалежна від російської православної церкви національна церква – українська автокефальна православна церква (УАПЦ). Її становище, як і загалом становище релігії в Україні, ставало дедалі гіршим. Друга п’ятирічка була оголошена „п’ятирічкою знищення релігії”. Атеїстичне керівництво більшовицької партії оголосило релігію „історичним пережитком”, „опіумом” для народу. На боротьбу з релігією і церквою були мобілізовані партія, комсомол, преса і навіть репресивні органи. У середині 30-х років в Україні залишилось лише 9 % церковних споруд порівняно з 1913 р. У 1930 р. була розпущена УАПЦ.

Наприкінці 20-х років процес українізації, який постійно наштовхувався на перешкоди й спротив, практично припинився. Почався цілеспрямований наступ на все національне. Жорстоким переслідуванням були піддані всі ті, хто, з точки зору Москви, відстоював „помилкові погляди”. С. Косіор, В. Чубар, В. Затонський та інші керівники України були оголошені „ворогами народу” і знищені. В українському націоналізмі були звинувачені О. Шумський, М. Хвильовий, М. Волобуєв, який у своїй праці „До проблеми української економіки” заявив, що Україна економічно експлуатується радянською Росією. 7 липня 1933 р., звинувачений у причетності до контрреволюційної організації, покінчив самогубством головний провідник політики українізації – М. Скрипник. Загинула також величезна кількість рядових учасників процесу українізації, її широкий розмах налякав Москву, яка прагнула до тотальної влади. Саме з цією метою центральне керівництво й розгорнуло в кінці 20-х років шалену боротьбу проти так званих буржуазного націоналізму і націонал-ухильництва в лавах комуністичної партії.

Тоталітарний режим став на шлях відвертого нехтування національного відродження в Україні, на шлях русифікації.