Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України курс лекцій. Українські землі під владою Литви і Польщі (XIV – XVI ст.)

Соціально-економічне життя в Україні в другій половині XIV–XVI ст.

За польсько-литовського панування на українських землях тут відбулися значні зміни не лише в політичному, але й соціально-економічному житті. Якщо до XIV ст. переважала примітивна експлуатація природних багатств українських земель, то, починаючи з XV ст., коли на західноєвропейському ринку значно зріс попит і ціни на худобу і збіжжя, відбулися значні зміни в економічній структурі господарства і перш за все – сільськогосподарського.

На ярмарках Львова, Луцька та інших міст продавали тисячами волів та іншу худобу, яку згодом переправляли далі на Захід, де були значно вищі ціни. Основним перевалочним пунктом худоби і зерна в Європу став м. Гданськ на Балтійському морі, що суттєво вплинуло на сільськогосподарське виробництво у Польщі та в українських землях, які входили до її складу. Зростання попиту на продукти землеробства і скотарства зумовили:

– розширення орної землі, збільшення виробництва продукції на продаж;

– якісні зміни в техніці та технології господарювання – розширився асортимент сільськогосподарських культур, появилися водяні млини і т. ін.;

– гостроту питання про земельну власність, робочі руки та форми організації праці.

Еволюція феодальних відносин зумовила зростання великого землеволодіння, як князівського, так і боярського. Якщо наприкінці XIV ст. в українських землях налічувалось лише кілька десятків великих феодальних господарств, то уже на початку XVI ст. крупними землевласниками були понад сто магнатських родів, а також тисячі шляхтичів. Основними джерелами бурхливого росту великого феодального землеволодіння були висококнязівські дарування, захоплення общинних земель, купівля маєтків у інших власників, освоєння нових земель. Так на Волині найбільшими землевласниками були князі Острозькі, Чорторийські, Сангушки, Радзивіли, Вишневецькі; на Київщині і Подніпров’ї – Заславські, Ружинські, Немиричі; на Брацлавщині і Поділлі – Потоцькі, Замойські, Язловецькі. Про масштаби магнатського землеволодіння свідчить те, що у ХV–XVI ст. у Руському воєводстві 55 родин великих феодалів володіли понад 1500 містами та містечками і селами, тобто більшою частиною всіх поселень краю. Більшою третиною Волині володіли лише князі Острозькі.

Після 1569 р. більшість українських земель було зайнято найбільшими польськими магнатськими родинами, які стали там необмеженими власниками. Посилилося кріпацтво. Литовський статут 1588 р., який діяв у Речі Посполитій разом із польським феодальним правом, остаточно закріпачував селян, які прожили на землі феодала 10 років. Визнавалися необмежена панщина і заборона переходу селян в інше місце без дозволу поміщика.

Основою економіки українських земель і надалі залишалося сільське господарство, яке мало натуральний характер, тобто забезпечувало потреби передусім власника маєтку. Але поступово з’являються фільварки – феодальні господарства, які базувались, як і раніше, на примусовій праці селян, але вже значною мірою пов’язувалися з виробництвом сільськогосподарської продукції на ринок. Окрім землеробства і тваринництва, у фільварках розвиваються різні ремесла – млинарське, риболовне, бджільницьке. Все це забезпечувало господарям фільварків значний прибуток.

Розвиваються міста – і державні, й ті, які перебували у приватному володінні. Мешканці міст боролися за введення Магдебурзького права – виборного місцевого самоврядування, – з тим щоби вийти з-під влади феодала. Тоді ці міста ставали опертям королівської влади у боротьбі проти свавілля магнатів.

Першим українським містом, якому було надано в 1339 р. Магдебурзьке право, стало м. Санок Галицько-Волинського князівства. В 1356 р. його отримав Львів, в 1374 р. – Кам’янець, в кінці ХV століття – Київ та інші міста.

Зрушення в економіці XIV– XVI ст. були тісно пов’язані з соціальними процесами. В соціальній сфері українських земель активно формувалася станова організація суспільства на підставі юридично визнаних прав, привілеїв та обов’язків.

На вершині соціальної ієрархії перебував військово-службовий стан – шляхта, до якого належали представники з різних соціальних груп, що несли військову службу у князя і могли утримувати себе під час походів. Сформувалася шляхта як привілейований стан суспільства протягом XIV– XVI ст. На українських землях, які входили до складу Литви і Польщі, своєрідним ядром шляхетського стану були майже 30 княжих родів литовської та давньоруської династій (Острозькі, Вишневецькі, Збаразькі, Корецькі). Місце і роль цієї шляхетської групи в соціальній структурі визначалися знатністю походження та великою земельною власністю.

Наступною ланкою шляхетської ієрархії були пани – члени великокнязівської ради та найзаможніші доходами, які у воєнні походи виступали не у складі повітової шляхти, а окремо зі своїми загонами під власними корогвами. Князі та пани утворювали нечисленну еліту, яка була основою формування верхівки державного апарату і підлягала тільки суду Великого князя. Найнижчий щабель шляхетського стану займала дрібна шляхта (зем’яни), які становили проміжну ланку між аристократичною верхівкою і селянством.

Окрему суспільну верству населення займало духовенство, якому належала важлива роль та особливе місце в українському суспільстві.

Найнижчим прошарком соціальної піраміди було селянство, яке в період формування фільваркової системи господарювання поступово перетворюється на верству кріпаків.

Отже, в XIV–XVI ст. в соціально-економічному житті на українських землях у складі Литви та Польщі відбулися кардинальні зміни не тільки в техніці і технології господарювання, але й у сфері земельної власності та організації праці, в становій організації суспільства. Концентрація земель у руках феодалів, обезземелення селянства, посилення його феодальної залежності стали підґрунтям для формування фільваркової системи сільського господарства. Активна урбанізація зумовила появу нових міст, поглиблення спеціалізації ремісництва, утворення цехів. Розвитку ремесла і торгівлі сприяло отримання Магдебурзького права окремими українськими містами.