Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ ст.

Лекція 5. Визволення України з-під влади Золотої Орди й створення незалежної Української держави (ХІV – ХV ст.)

Галицько-Волинська держава й початок визволення українських земель у першій чверті ХІV ст. На початку ХІV ст. міжусобна боротьбі татарських ханів ослабила владу завойовників над Україною. Сприятливими обставинами для зміцнення власних позицій найшвидше скористався галицько-волинський князь Ю р і й (бл. 1301 – бл. 1315). У 1302 р. він послав на допомогу брата своєї дружини польському князю Владиславу Локетеку військові загони. Але похід був невдалим, внаслідок чого Юрій втратив відвойовану батьком і добре освоєну українцями Люблінську землю. Значно успішніше діяв молодий правитель у мирній розбудові власних володінь. За його князювання швидко розросталися міста й села, розвивалися торгівля й культура. В 1303 р. була створена Галицька митрополія, що значно зміцнило міжнародний авторитет західноукраїнської держави й водночас послабило релігійні зв’язки з іншими українськими землями. Правління Юрія – це доба золотого спокою, багатства й слави Галицько-Волинської держави та її міжнародного визнання. Сам князь дістав титул "короля Русі". Такий титул найбільше відповідав державотворчим процесам в Україні, оскільки відродження нової Української держави на західних землях відбувалося під давньою назвою "Русь". Інакше й не могло бути. В часи розпуки й лихоліття громада завжди шукає опори своїм діям у славних сторінках власної історії. А нею в житті українського народу й була Київська Русь. Відроджуючись під цією назвою, Україна тим самим перебирала на себе велич і авторитет своєї попередниці.

Сини Юрія Андрій і Лев (1315-1323), хоч і розділили між собою територію князівства, але в політиці завжди діяли спільно. Князі підтримували дружні стосунки з правителями західних держав і тим самим забезпечили мирні умови життя своїм підданим. Внутрішня стабільність стимулювала національне піднесення серед місцевої феодальної верхівки та її прагнення до незалежності від Золотої Орди. При цому патріоти добре бачили неспроможність власними силами досягти мети й тому в своїх діях орієнтувалися на ті країни, які були готові виступити проти Монгольської держави й разом з тим визнати правомірність державотворчих устремлінь української національної знаті. Такою країною і стала молода Литовська держава.

На початку ХІV ст. Литва набрала великої сили. Її територія розширилась далеко за межі етнічного регіону – басейнів Вісли, Німану й Двіни – за рахунок приєднаних білоруських і частини руських (російських) земель. Після придушення сепаратистських виступів племен ятвягів і жмуді внутрішнє становище країни зміцніло. В той же час посилилась загроза її державному існуванню з боку німецьких рицарів, Польщі й особливо Золотої Орди. Спільне прагнення до державної незалежності штовхало в обійми як Литву, так і Україну. Кожна з них міцніла силою іншої. Спочатку ворожі, потім добросусідські відносини між Литвою й Галицько-Волинською Руссю переросли в союзницькі. Вони спрямовувались проти зовнішньої агресії й одночасно на створення дружньої Литві Української держави.

політичне зближення Західної України й Литви було закріплено династичним шлюбом наймолодшого сина великого князя литовського Гедиміна (1316 – 1341) Любарта, Дмитра в християнстві, з дочкою Андрія Юрійовича. Союз галицько-волинських і литовських князів викликав протидію монголо-татарської адміністрації. Хан Узбек (1314 – 1342) спочатку підкорив собі сепаратистськи настроєних ханів кочових племен між Доном і Дніпром, а на початку 20-х років – і в пониззі Правобережної України. незабаром настала черга Галичини й Волині. В жорстокій борні зі Золотою Ордою Галицько-Волинська держава зазнала нищівної поразки. Князі Андрій і Лев у 1323 р. загинули в бою. Після їхньої смерті припинилася династія князів Романовичів, яка так багато зробила для блага України. Відновлення золотоординської влади над всією Україною не підірвало заповітної мрії частини української знаті про державну незалежність.

Зі смертю братів Юрійовичів політичне становище українських земель кардинально змінилося. Князь Гедимін вважав Волинь володінням свого сина Дмитра – Любарта й з ініціативи місцевої знаті почав розширювати його на схід. Навесні – влітку 1324 р. українсько - литовські війська здійснили визвольний похід на Київське князівство. Напрямок удару був вибраний не випадково. Незважаючи на занепад, Київ продовжував зберігати за собою значення номінального центру всієї Русі, і тому його здобуття мало б величезний вплив на розгортання визвольного руху в Україні. Значну роль при цьому відігравало й відоме прагнення частини київської аристократії позбутися чужоземного панування. Українсько-литовські війська оволоділи Овручем, Житомиром, поблизу Білгорода завдали поразки нечисленним загонам прибічників хана – київського князя Святослава, брянського – Романа, переяславського – Олега й луцького – Льва. Після млявого опору київські бояри заявили про підтримку переможців і визнали владу Гедиміна. За ними те ж саме зробила знать Вишгорода, Черкас, Канева, Сліпорода та інших міст і містечок Подніпров’я. За підтримку литовський князь зобов’язався повернути українським князям і боярам їх спадкові володіння, давні права і привілеї. Своїм намісником на Подніпров’ї Гедимін залишив сина Федора. Однак перемога була не повною. В Подніпров’ї в 1324 р. встановилося двовладдя. Поряд з адміністрацією баскака діяла й адміністрація литовського князя. Так почалося масове визволення українських земель з-під монголо-татарської навали.

Поділ українських земель між Литвою і Польщею в 1325-1352 рр. Успіх союзників на Подніпров’ї був затьмарений подіями в Західній Україні. Пропольськи настроєні місцеві бояри обрали галицько-волинським князем сина мазовецького князя Тройдена 14-річного Болеслава (1324 – 1340). Це одразу спричинило збройний конфлікт між Литвою і Мазовією. Тільки загроза агресії Тевтонського ордену змусила супротивників припинити чвари й укласти в 1325 р. мир. За його умовами Гедимін відмовлявся від Волині, зате зберігав за собою заселені великою кількістю українців Берестейщину й Підляшшя. Галицько-Волинська держава втратила свої землі в Північному Причорномор’ї й мусила визнати зверхність Золотої Орди. Князь Болеслав перейшов у православ’я, на честь свого діда по матері взяв ім’я Юрія ІІ й гарантував боярству збереження всіх статків, давніх прав, звичаїв та привілеїв. певний час Болеслав-Юрій ІІ воював з Польщею та Угорщиною за Люблінську землю, але безуспішно. Його позиції в краї були нестійкими. Намагаючись зміцнити своє становище, Болеслав-Юрій ІІ почав протегувати іноземцям – давав великі пільги іноземним купцям і ремісникам, оточував себе католиками, які відсували національну знать від адміністративної влади. При цьому князь відступився від православ’я і став заохочувати навернення українців до католицизму. Це викликало масовий протест галичан. Бояри на чолі з Дмитром Дедьком організували змову і в 1340 р. отруїли князя на бенкеті, а іноземців винищили.

Галицько-волинським князем було проголошено Любарта, тісно зв’язаного родинними узами з Романовичами. Але фактично його влада поширювалася тільки на Волинь. У Галичині запанували місцеві бояри на чолі з "управителем і старостою Руської землі" Дедьком. Так Галицько-Волинська держава розпалася на князівство Волинське й олігархічну автономну республіку Галичину. Хан Золотої Орди Узбек визнав Любарта верховним правителем і підтримав його у відсічі агресії Польщі та Угорщини. Польща при Казимирі (1333 – 1370) значно посилилася. Незважаючи на невдачу у війні з хрестоносцями й втратою в 1336 р. Помор’я, вона являла собою серйозну військову силу, вістря якої спрямовувалось на українські землі. ще більше зміцніла на той час Угорщина, їй належали Славонія, Хорватія, Болгарія, Валахія, Молдавія з Буковиною, а також українське Закарпаття. Саме ці держави й почали активно зазіхати на роз’єднані західноукраїнські землі.

В 1340 р. угорсько–польські війська вдерлись в Галичину й хоч оволоділи Львовом, однак захопити увесь край не змогли. запрошені Дедьком татари напали на Польщу й Угорщину та спустошили їх. Любарт поступово обмежував автономні права Галичини і в 1347 р. остаточно підкорив її своїй владі. Так перша спроба встановити в Україні республіканську форму правління зазнала невдачі. за тих умов інакше й не могло бути.

За всієї могутності литовський князь не зміг чи не захотів захистити самостійне існування Галицької митрополії від великоімперських зазіхань московського князя Семена Івановича (1340 – 1353). за допомогою різноманітних інтриг московського митрополита Теогноста патріарший собор 1347 р. ухвалив спеціальне рішення щодо ліквідації Галицької митрополії та прилучення її до митрополії Київської, а власне Московської. Вирішальною підставою для цього стало неправдиве повідомлення московського князя про небажання віруючих миритися з таким поділом. Діставши відповідну грамоту візантійського імператора Іоана Кантакузина, князь умовив галицького архієрея відправитися до Константинополя на церковний суд. У 1347 р. під приводом відновлення церковної єдності Русі Західна Україна була позбавлена власної церкви, а разом з ним й могутнього знаряддя формування релігійної й національної свідомості власного народу.

Намагання Любарта зміцнити Волинь і Галичину активно підтримував новий великий князь литовський Ольгерд (1345 – 1377), який поділяв прагнення української знаті до незалежності від Монгольської держави. Але на перешкоді цьому стояли Польща й Угорщина. Польський король Казимир добився нейтралітету Золотої Орди, уклав мир з хрестоносцями й протягом серпня – вересня 1349 р. захопив Волинь і Галичину. Любарт утримав за собою лише Луцьку землю. Почалася польсько–українсько-литовська війна за українські землі. У ній найактивнішу участь взяло місцеве населення. Безприкладну хоробрість і військову вправність продемонстрували захисники волинського міста Белза під командуванням воєводи Дрозда. Вони не тільки відстояли місто, а й завдали нападникам чималих втрат. Війна закінчилася перемир’ям 1352 р., за умовами якого Галичина відійшла до Польщі, а Волинь з містами Володимир, Луцьк, Белз, Холм та Берестейщиною залишалась за Литвою. Захоплену українську землю польський уряд прагнув перетворити на свою провінцію – поширював на неї польське право й адміністративну систему, на вищі посади призначав польських феодалів, зміцнював католицьку церкву й намагався створити окрему православну Галицьку митрополію, щоб таким чином ослабити зв’язки краю з іншими українськими землями. Частина галицьких бояр задовольнилася одержавленими привілеями й почала співпрацювати з загарбниками, інша – не захотіла миритися з матеріальними й політичними втратами й емігрувала до Литви та Валахії, не залишаючи надії повернути втрачене. Боротьба Литви й Польщі за українські землі не припинялася протягом кількох наступних десятиліть. її результати багато в чому залежали від реакції українського населення на дії іноземних урядів.

Визволення українських земель у 1361 – 1362 рр. і відновлення удільного устрою. Перші роки правління литовських князів на Волині переконали патріотичну українську громадськість у реальності відновлення національної держави. Цьому сприяло визнання литовськими властями національних особливостей державного устрою України – Русі та прав української знаті на чільне місце в новому суспільстві. Перебуваючи на значно нижчому рівні суспільного й культурного розвитку, Литва запозичувала кращі зразки соціально-політичного устрою Київської Русі й тим самим привертала на свій бік і білорусів, і росіян, і українців. почалася відверта українізація литовських князів. Вони одружувались на українських бояринях і княгинях, переходили у православну віру, вводили в діловодство і повсякденну практику руську (українську й білоруську) мову, запозичували місцеві звичаї та обряди. Через три – чотири покоління вже не можна було розібрати, хто з них литвин, а хто русин. Такі дії литовських князів були до вподоби й тій частині української знаті, яка знемагала під монголо-татарським ігом та мріяла здобути політичні привілеї й матеріальні статки, суттєво обмежені азіатськими формами залежності України від Золотої Орди. Їй протистояла частина місцевих князів і бояр. Заможна українська верхівка у визначенні своєї долі поступово розколювалась на дві ворогуючі групи.

З середини ХІV ст. визволенню України від монголо-татарського ярма сприяла й зовнішня обстановка. Позбавлена історичного підгрунтя, консолідуючої етнічної основи й прогресивної економічно-адміністративної системи, Золота Орда у цей час почала невпинно розпадатись. Після вбивства хана Бірдибека в 1359 р. загострилася збройна боротьба між претендентами за владу. Посилилися відцентрові устремління ханів і мурз окраїнних територій Золотої Орди, що багато в чому зумовило успіх визвольного руху пригноблених народів. Частину військової сили Монгольської держави відтягло від себе міцніюче Московське князівство. зростаюча небезпека з боку Тевтонського ордену й Польщі спонукала Ольгерда на тісний союз з українськими можновладцями. На Литву тисли із заходу, й вона розширювалася на схід та південь.

Зайнявши в 1359 р. Брянськ, Ольгерд вийшов на кордон Чернігово-Сіверщини й Київщини. Велику допомогу у визволенні Подніпров’я подали Ольгерду місцеві бояри, київський князь Федір і митрополит Роман, якого він нещодавно призначив своїм ставлеником у Києві. Наприкінці 1361 – на початку 1362 р. київський князь і місцеве боярство добровільно визнали владу Ольгерда. Поповнені київськими воїнами українсько-литовські війська влітку 1362 р. вирушили визвольним походом на схід. Паралельно їм сунула орда кримського хана Мамая, який виступив проти тих претендентів на ханський престол у Сараї, чиї володіння лежали поміж Дніпром і Доном. У боротьбі із Золотою Ордою литовський князь, українські бояри й кримський хан стали союзниками. З допомогою місцевої знаті українсько-литовські війська швидко визволили територію колишнього Чернігово-Сіверського князівства до Дону з містами Чернігів, Новгород-Сіверський, Путивль, Курськ. на зворотному шляху переможці звільнили землі Переяславщини й рушили на Правобережжя проти невеликих татарських орд Кутлубаха-султана, Качибея-карея й Дмитра-султана, які підтримували Польщу в її протистояннях з Литвою. У битві при Синіх Водах (протока південного Бугу р. Синюха) українсько-литовські війська восени 1362 р. наголову розгромили татарські загони й звільнили Поділля від загарбників. Союз литовських і українських можновладців дав Україні довгоочікувану свободу. За межами союзницької держави опинилися тільки окремі регіони - Галичина в складі Польщі, Північна Буковина – Молдовського князівства, Закарпаття – Угорщини. Кримський півострів перетворився на окремий татарський улус, який щодалі більше відділявся від Золотої Орди.

Визволена спільними силами Україна об’єдналася з Литвою водній державі як рівна з рівною.