Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ ст.

Лекція 4. Україна в період політичної роздробленості Київської Русі й монголо-татарської навали (ХІІ-ХІІІ ст.)

Місце Києва й Київської землі в системі розрізнених князівств. З ХІІ ст. видимих обрисів почало набирати рішення Любецького з’їзду руських князів 1097 р. про вотчинний принцип успадкування земель. Внаслідок переходу володінь від батька до сина зміцнювалися місцеві князівські династії та їх найближче оточення. Вони проявляли щораз більшу самостійність у вирішенні внутрішніх і зовнішніх проблем і чимдалі менше зважали на волю великого князя київського. Хоча на чолі Галицького, Волинського, Київського, Переяславського, Чернігівського, Турово-Пінського, Смоленського, Муромського, Ростовського, Суздальського та інших князівств і Новгородської республіки стояли нащадки великих князів київських, але вони щодалі більше відчужувалися від батьківського гнізда. Велика родина Ярослава Мудрого розпалася на дві генеалогічні лінії – Мономаховичів і Святославовичів. У свою чергу, Мономаховичі згодом розділилися на генеалогічні гнізда Ізяславичів волинських, Ростиславичів галицьких і смоленських, Юрійовичів суздальських, а святославичі – на Ольговичів новгород-сіверських і Давидовичів чернігівських.

Децентралізація управлінської системи відкрила нові можливості для прискореного розвитку автономних князівств і земель. Змінилися напрямки економічних зв’язків. Новгородська республіка і Полоцьке князівство переважно орієнтувалися на торгівлю з німецькими містами південного узбережжя Балтійського моря. До них примикали Ростовське та Суздальське князівства. У той самий час українські землі економічно тяжіли до країн Центральної Європи й Візантії. Економічні інтереси поступово розводили північно-східні та південно-західні регіони Київської Русі.

Чим більше плинуло часу, тим сильнішою ставала туга удільних князів за батьківським гніздом у Києві. Дехто з них став і багатшим, і сильнішим за київського князя, але всіх їх нестримно вабило до "матері міст руських". Кожен з них прагнув зануритися в опоетизовану старовину часів Володимира "Красне Сонечко", Ярослава Мудрого й Володимира Мономаха, коли на Русі було стільки завзяття, прагнення або славу здобути, або голову покласти на землю Руську, що це нікого не могло залишити байдужим. Легендарна слава Іллі Муромця, Альоші Поповича, Добрині Микитича не давала спокійно спати багатьом княжичам. Приваблювали людей і київські релігійні святині. Вислів "язик до Києва доведе" вже тоді означав, що Київ став своєрідною Меккою слов’янських народів. Одні йшли до нього з добрим словом, покірністю і найкращими сподіваннями, вдячністю, любов’ю, інші – з мечем, ненавистю й пожадливістю. Тим більше, що доля Києва залишилась невизначеною, і на нього міг претендувати кожен з нащадків давньокиївського князівського роду.

Наступник великого князя київського Мстислава Володимировича його брат Ярополк (1132-1139) намагався утримати Київську Русь від розпаду. Маючи на меті зробити своїм наступником сина Мстислава – Всеволода, він перевів того з Новгорода до Переяслава, чим викликав неабияке незадоволення його дядьків, які самі претендували на великокнязівський стіл. Почалася боротьба різних претендентів за Переяслав з далеким прицілом на Київ. Головними претендентами на нього після смерті Ярополка Володимировича виступили чернігівські князі. Оволодівши великокнязівським столом, Всеволод Ольгович (1139-1146) повів боротьбу за зміцнення руських земель. Діяв він як мечем, так і словом, не зупиняючись перед застосуванням зброї до своїх братів. Київський правитель встановив контроль за всіма пересуванням князів з одного до іншого князівства. Однак сфера його впливу значно звузилась після відмови галицького, новгородського та ростово-суздальського князів визнати зверхність київського князя. Його наступник Ізяслав Мстиславич (1146-1154) фактично тільки те й робив, що оборонявся або наступав на своїх супротивників. І врешті добився влади Києва на Переяславське, Володимиро-Волинське, Гродненське, Смоленське та Новгородське князівства. Проте територіально-політична єдність руських земель тривала недовго.

Неприховану агресивність щодо Києва почали проявляти можновладці Північно - Східної Русі. Ростово-суздальський князь Юрій Долгорукий створив проти київського князя військово-політичний союз з галицьким і чернігівським князями, а також половцями та Візантією. В 1149 р. він розгромив військо Ізяслава Мстиславича на р. Трубіж, захопив Переяслав, Київ і змусив київського князя відступити на Волинь. Але наступного року Ізяслав Мстиславич з великим військом вигнав Юрія Долгорукого з Русі в Суздаль. Лише через деякий час після смерті Ізяслава Мстиславича Юрій Долгорукий знову оволодів Києвом (1155-1157) і роздав синам навколокиївські землі: Вишгород – Андрію, Переяслав – Глібу, поросся – Васильку, а Туров – Борису. Це одразу ж підбурило проти нього місцеву знать. Не уклавши ряду (договору) з столицею, великий князь тим самим порушив традиції київського віча, яке тільки за останні сім років запрошувало князів до Києва, двох вигнало з міста, а одного – стратило. Віче захищало свої права всіма доступними засобами. Через п’ять днів після бенкету в Осьменниках Петрила Юрій Долгорукий помер і був похований у Видубицькому монастирі.

Після нетривалого князювання Ізяслава Давидовича київський стіл перейшов до смоленського князя Ростислава Мстиславича (1159-1167). Старійшина руських князів зумів стабілізувати внутрішнє становище Київської Русі без жорстоких репресій і крові, йому пощастило завдяки об’єднанню сил русичів відкинути половців від південних кордонів держави. Князь не вдавався до серйозних спроб відродити надмірну централізацію влади, розуміючи їхню марність. Цього ніяк не хотів визнати володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський. Завойовуючи північно-східні землі, Андрій Боголюбський після смерті Ростислава Мстиславича об’єднав 12 руських князів, покликав на допомогу половців, угрів, ляхів, чехів, литовців і в 1169 р. штурмом узяв Київ. Два дні напарники грабували "весь град, Поділ, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю й не було помилування нікому". Володимиро-суздальський князь посадив на київський престол брата Гліба й тим самим дав зрозуміти місцевій знаті про свій намір перетворити політичний центр Київської Русі на другорядне князівство. Поривання Андрія Боголюбського до самовладдя увійшло в явну суперечність з новими прагненнями князів Середнього Подніпров’я до корпоративної участі в управлінні краєм. Київська Русь пережила самодержавну форму державної організації, і всілякі спроби її реставрації були приречені на невдачу. Руські князі вбивали або виганяли з Києва ставлеників Андрія Боголюбського, а в 1174 р. завдали нищівної поразки під Вишгородом його спільникам. Чергова невдача Андрія Боголюбського в Україні стимулювала змову бояр, внаслідок якої він був убитий.

Після поразки прибічників Юрія Долгорукого у Києві відновилась корпоративна форма управління. Суперництво за столицю між найвпливовішими родинами Ростиславичів і Ольговичів завершилось тим, що в Києві почали правити два князі – Святослав Всеволодович (1180-1194) і Рюрик Ростиславович (1180-1202). За їхнього князювання обстановка в Україні стабілізувалась – припинились міжусобні чвари, князі об’єднаними силами повели боротьбу проти половців і в другій половині 80-х років відкинули їх за Сіверський Донець. Але досить було Рюрику Ростиславичу після смерті Святослава Всеволодовича запросити в співправителі свого брата Давида Смоленського, як ситуація в країні відразу загострилася. Проти спроби численних нащадків Мономаха узурпувати владу виступили представники інших великокнязівських генеалогічних ліній. Одну з них представляв володимиро-суздальський князь Всеволод Юрійович "Велике Гніздо", який, за словами літописця, "Волгу міг веслами розплескати, а Дон шоломами вичерпати" і взагалі вважав себе співправителем київського князя. На київський престол претендував і галицько-волинський князь Роман Мстиславич. Знову почалася міжусобиця, в ході якої великокнязівський престол поперемінно то галицько-волинський князь Роман Мстиславич, то знову Рюрик Ростилавич, то чернігівський Всеволод Чермний. Тільки за князювання нащадка Ростиславичів Мстислава Романовича (1214-1223) політичне становище України нормалізувалось.

Змагання українських князівств за політичне лідерство. Важливу роль у політичному житті українських земель відігравало Чернігівське князівство. Тяжіючи за економічними та етнополітичними інтересами до Центральної України, воно виступало своєрідним буфером між нею та Північно-Східною Руссю. Після приходу до влади в 1024 р. князя Мстислава Володимировича територія Чернігівського князівства швидко розширювалась. В другій половині ХІ – першій чверті ХІІ ст. володіння чернігівських князів на заході доходило до лівого берега Дніпра, а вище Прип’яті – до Рєчиці та багатьох інших правобережних міст включно, на півночі – до верхів’їв Сожу, Іпуті, Десни з містами Чичерськ і Вжищ, на північному сході – до Москви й правої притоки Оки Лопасні, на півдні – до водорозділу Дону і його притоків, а також верхів’їв Трубежу та Супою. До другої половини ХІІ ст. чернігівським князям належав великий міжнародний порт на березі Керченської протоки – Тмутаракань з округою. Кордони Чернігівського князівства не були стабільними й змінювалися залежно від ситуації в Східній Європі. Його землі поступово почали відторгати Ростово-Суздальське й Рязанське князівства, експансія яких спрямовувалася на освоєння українцями східні території.

Крім природного приросту, населення Чернігівського князівства збільшувалося також за рахунок мігрантів з південних регіонів. Особливо активізувався цей процес із середини ХІІ ст., коли загострилась міжкнязівська боротьба за владу, а з нею почастішали напади кочівників на Руську землю. В пошуках безпечніших умов життя чимало мешканців Київщини і Переяславщини емігрували на північно-східні землі. Частину своїх підданих відводили й українські князі, дістаючи володіння в цих регіонах. Переселенці освоювали нові землі, вступили в контакти з місцевими фінськими племенами, засновували села й міста, даючи їм назви покинутих, заснували села й міста, даючи їм назви покинутих батьківських поселень. Навіть у відданих Суздальщині, Володимирщині та Рязанщині з’явилися принесені переселенцями назви українських міст і сіл – Вишгород, Переяслав, Галич, Звенигород, Стародуб, Київці, Києво, а також річок – Либідь, Почайна, Ірпінь, Київка тощо. На південних землях Чернігівського князівства проживали також печеніги, торки, половці та інші іраномовні народи. За етнічними ознаками Чернігівське князівство мало чим відрізнялося від Київського. Хіба що наявністю фінського етносу, який, однак, не справляв помітного впливу на українське населення.

Тенденція до консолідації Чернігівського і Київського князівств базувалася на спільних генеалогічних коренях місцевих князів. Заявляючи, що "ми не угри і не ляхи, а одного діда внуки", вони з повним правом претендували на великокнязівський стіл. Династія чернігівських князів Давидовичів тривалий час орієнтувалася на Київ і тим самим створювала умови для стабільних відносин сусідніх українських земель. Однак забезпечити їхню повну єдність так і не пощастило, що негативно позначилося на політичній ситуації в регіоні. Багато чим цьому перешкодила майже безперервна міжусобна боротьба чернігівських і новгородських князів, які в своїх діях спиралися на підтримку північно-східних і південних сусідів. Особливе незадоволення викликали дії їхніх союзників – половців, які вдавалися до масових вбивств, руйнували оселі і забирали населення в полон. Тільки у 80-х роках ХІІ ст. київські та новгород-сіверські князі почали спільно відвойовувати у кочівників південні землі. В першій половині 80-х років вони неодноразово завдавали поразок ордам половецьких ханів Кончака і Кобяка, змушуючи їх відступати на схід. Однак досить було київському князеві Ігорю Святославичу виступати проти половців самому з невеликою дружиною, як він у 1185р. зазнав нищівної поразки на р. Каялі й опинився в полоні. Кочівники прорвалися в чернігівську та переяславську землі. Ворожа навала не припинила князівських міжусобиць, і Чернігівське князівство розпадалося далі на Чернігівський, Козелецький, Сновський, Новгород-Сіверський та інші уділи. Дроблення чернігов-сіверських земель робило вразливим колишній етнополітичний центр українських земель з боку північного сходу та степу. Відсутність надійних оборонних рубежів при одночасній активізації агресії північно-східних князівств і кочівників унеможливлювали виконання Києвом і Київською землею ролі консолідуючого центру української народності. Ним мав стати регіон, більш захищений від зовнішньої експансії чи природними рубежами, чи військовою силою.

Поступово таку роль почав перебирати на себе південно-західний регіон Київської Русі, де піднімалися місцеві князівства. Ще в 1097р. Галицька земля фактично відокремилась від Києва, а її князі Василько, Володар і Рюрик Ростиславичі (правнуки Ярослава Мудрого) протягом 25 наступних років зміцнили незалежне становище Галичини. Вони приборкали опозиційн6е боярство, під Перемишлем (1099) розгромили угорські війська, з допомогою половців завдали відчутних ударів Польщі й укріпили південно-східні кордони краю напівкочовими печенігами, торками й берендеями. Спираючись на успіхи попередників, син Володаря Володимирко (1124-1153) у 1142р. об’єднав галицькі землі в одне князівство з центром у Галичі. Найвищої могутності воно досягло за князювання сина Володимирка Володаревича Ярослава Осмомисла (1153-1187). Він придушив опір місцевих бояр, вигнав їхнього лідера, а свого племінника Івана Ростиславича до м. Берладі та зайняв придунайські землі. Територія Галицького князівства охоплювала північно-східні схили Карпатських гір, верхів’я Дністра, Пруту, Сірету, доходили до Дунаю та Чорного моря. Галицький князь допомагав своєму тестеві Юрію Долгорукому в боротьбі за київський стіл, посилав полки на половців і поставив надійний заслін на шляху агресії угорських та польських королів. Це до нього звертався автор "Слова о полку Ігоревім" із словами народної похвали та вдячності: "Галицький Осмомисле Ярославе! Високо сидиш ти на своїм золотокованнім престолі, підпер гори угорськії своїми залізними полками – заступив дорогу королеві, зачинив Дунаєві ворота". Після смерті Ярослава Осмомисла боярська опозиція знову підвела голову й розпочала тривалу боротьбу за владу з його сином Володимиром (1187-1198). Скориставшись з внутрішніх чвар в Галичині, угорський король Бела ІІІ захопив Галич і посадив у ньому свого сина Андрія. Хоч галичани і вигнали угорців, але Галицьке князівство наприкінці ХІІ ст. почало занепадати, втрачає єдність, а за нею й силу. Правила середньовічного державного життя були елементарно чіткими – слабке князівство не могло вижити.

Подібна до галицької й історія Волинського князівства. Відділившись від Києва приблизно в середині ХІІст., Волинь розпалася на дрібні князівства, що постійно ворогували між собою. Але логіка державотворення настійно вимагала консолідації ворогуючих уділів у єдиному державному об’єднанні. Ставши в 1154р. волинським князем, правнук Володимира Мономаха Мстислав Ізяславич підкорив своїй владі місцевих бояр і успішно втрутився в боротьбу за великокнязівський престол. Він посадив на київський стіл свого дядька смоленського князя Ростислава Мстиславича, а після його смерті сам став київським князем. Однак довго не втримався і в 1169 р. мусив віддати Київ Юрію Долгорукому, проте незадовго до смерті знову оволодів ним. Дещо інший шлях державотворення обрав Роман Мстиславич (1170-1205). У своїй політиці він зробив ставку не на високородне, як його батько, а на служиле дворянство й городян і з їхньою допомогою розправився з противниками сильної централізованої влади. Цим самим Роман Мстиславич завоював симпатію простого люду, який потерпав від свавілля, жорстокості й міжусобної боротьби місцевої аристократії. Зміцнивши своє становище, волинський князь спочатку звернув свій погляд не на Київ, а на Галич. З другої спроби він у 1199 р. оволодів Галичем і об’єднав під своєю владою Галицьке й Волинське князівства. Роман Мстиславич зробив кілька вдалих походів проти литовців, що допікали йому з півночі, захопив багато полонених і використовував їх на найтяжчих роботах. "Романе. Романе, лихим живеш, Литвою ореш", - докоряли князю одні сучасники. Інші в піднесених тонах прославляли його за успішні походи проти половців: "Кинувся на поганих як лев, сердитий був як рись, нищив їх як крокодил, переходив їхню землю як орел, бо був хоробрий як тур". Переможні походи на Польщу додали авторитету волинському князеві.

Слава про Романа Мстиславича рознеслася повсюди й пробудила в українців надію на припинення міжусобних чвар удільних князів, відновлення могутності та єдності Київської Русі. Тим-то кияни й не боронили місто, коли під його стінами у 1202 р. з’явилися дружини волинського князя. Роман Мстиславич створив державу, територія якої простягалась від Карпат до Дніпра й за розмірами не поступалась Священній Римській імперії Фрідріха Барбаросси. В Києві князь посадив спочатку свого брата Ярослава, а потім сина Рюрика Ростислава. Спроби Романа Мстиславича запровадити федеративний устрій на Русі зустріли рішучий опір Всеволода Юрійовича, інших князів і не були здійснені. Але при цьому Роман Мстиславич був у зеніті слави. Його величали "великим князем", "царем", "самодержцем всієї Русі", а іноземні правителі воліли за краще підтримувати з ним дружні стосунки, ніж ворогувати. У Галичі знайшов притулок вигнаний візантійський імператор Олексія Ангел, а папа римський у 1204 р. взамін прийняття католицизму запропонував українському князеві польські міста й королівську корону. Правда, на цю пропозицію Роман Мстиславич з гідністю відповів, що поки в нього при боці меч, доти він сам буде добувати собі володіння, "як батьки й діди наші множили землю Руську". Роман Мстиславич відігравав помітну роль в житті Угорщини і Польщі. В 1205 р. він втрутився в міжусобицю польських князів, вирушив з військом у похід, але з невеликим авангардом потрапив у засідку й загинув під Завихвостом.

Створена Романом Мстиславичем Українська держава трималася переважно на сильній особистості князя і вже цим була приречена на розпад. Ні малолітні сини Данило й Василько, ні вдова Романа Мстиславича Ганна зі своїми прибічниками й нечисленною дружиною не могли встояти проти галицької боярської олігархії з її невгамовним бажанням відділитися від Волинського князівства. На запрошення галицьких бояр і з відома угорського короля Андрія ІІ у 1206 р. Галич захопили сини героя "Слова о полку Ігоревім" новгород-сіверського князя Ігоря. Ганна із синами мусила тікати спочатку до м. Володимира, а потім під захист польського короля. Галицько-Волинське князівство розпалося на Галицький, Звенигородський та Володимирський уділи. Почалася міжусобна боротьба князів і бояр. Ігоревичі знищили до 500 бояр, а решта з допомогою угорських та польських військ у 1211 р. скинула їх з престолу й стратила. Галицька й Волинська землі спливали кров’ю, а нащадки Романа Мстиславича поневірялися на чужині. Хоч польський князь і угорський король нібито визнали право Данила на батьківський престол і надавали йому притулок, але насправді намагалися заволодіти західноукраїнськими землями. Угорський король Андрій ІІ посадив на галицький престол свого малолітнього сина Коломана, а польський князь Лешко Краківський заволодів Перемишлем і прицілювався на решту волинських земель. Щоб послабити позиції угорського короля, він скористався з незадоволення галичан сваволям угрів у Галичі й запросив на Галицький й престол новгородського князя Мстислава Удалого. На чолі загартованої кінної дружини Мстислав Удалий у 1219 р. з допомогою міщан вигнав угорський гарнізон з Галича.

З появою Мстислава Удалого на західноукраїнських землях створилися сприятливі умови для об’єднання Галицького та Волинського князівств у боротьбі проти експансії Польщі. Тим більше, що 18-річний Данило одружився з дочкою Мстислава Удалого Ганною. Спираючись на волинське боярство, молодий князь у 1219 р. самотужки визволив від польських феодалів Берестейщину і Забужжя й збирав сили для цілковитого визволення Волині від загарбників. У 1225 р. Данило відвоював у поляків Луцьк і Пересопницю з округами й розпочав боротьбу з ворожою йому галицькою олігархією за Галицьке князівство. Кілька разів він брав і вимушено залишав Галич, аж доки в 1238 р. не утвердився в ньому остаточно. Тоді ж Данило посадив на київський престол свого намісника воєводу Дмитра.

Особливе місце в консолідації українських земель належало Переяславскому князівству. Воно не мало повної політичної самостійності, залежало від київських князів, а тому було нерозривно зв’язане з Київським князівством. Переяславське князівство займало територію від Дніпра на заході до Псла на сході, від верхів’їв Сули, Хоролу й Псла на півночі до Дніпра на півдні. На цих просторах проживали переважно українці, нащадки давньоукраїнського племені сіверян. Але з часом тут почали селитися берендеї, торки, турпеї, печеніги та інші туркомовні племена. У ході економічного та побутового спілкування переселенці запозичували кращі матеріальні й духовні надбання переселенців, передавали їм свої у веденні тваринництва тощо. Відбувався природний процес інтеграції територіально близьких української та тюркської культур. Тобто й Переяславське князівство не стояло осторонь тих етнічних процесів, що відбувалися й на інших українських землях. Український етнос убирав до сфери свого впливу тюркомовні племена степу.

Політична історія Переяславщини була тісно пов’язана з Київським князівством. Так сталося, що переяславський князівський стіл був останньою сходинкою на великокнязівський київський стіл. Після князювання у Переяславі великим київським князем став син Володимира Мономаха Ярополк. Прицілюючись до київського престолу, ростово-суздальський князь Юрій Долгорукий готовий був пожертвувати за Переяславщину більшість своїх північно-західних володінь. Після тривалої кровопролитної боротьби в Переяславі утвердився син Юрія Юолгорукого Гліб, який у 1169 р. став київським князем. Його син Володимир також посів місце батька на Переяславщині. Володимир Глібович був найпомітнішою фігурою серед переяславських князів після Володимира Мономаха. Особливо прославився він непримиренною і водночас успішною боротьбою з кочівниками. Його передовий полк з 2100 переяславців берендеїв у 1184 р. у складі військ київського князя Святослава Всеволодовича розгромив половців і захопив у полон грізного хана Кобяка. Наступного 1185 р. він спільно із союзниками розтрощив половецький табір хана Кончака на р. Хорол. Правда, цього ж року Володимир Глібович був змушений рятуватися від половецької орди за міцними мурами у Переяславі. Але, врешті-решт, відігнав їх від міста. Відступаючи, половці завдали Переяславщні тяжких втрат, про що з болем писав літописець Нестор: "Це у Римі (українське місто Римів – Авт.) кричать під шаблями половецькими, а Володимир під ранами". Під час походу на половців у 1187 р. Володимир Глібович застудився й помер. Після нього в Переялаві не стало князів, здатних залишити помітний слід в історії України.

Боротьба з монголо-татарською навалою й відродження Української держави. На початку 20-х років ХІІІ ст. на підступах до Русі-України з глибин Азії та Далекого Сходу з’явилися войовничі племена монголів і татар. На цей час володар монгольської держави Чингісхан (великий хан) підкорив Північний Китай, Південний Сибір і Середню Азію. Величезна імперія сполошила півсвіту, її спасіння було тільки в подальшому територіальному розширенні та фізичному винищенні племен і народів, що не бажали підкорятися. Просуваючись на захід, монголо-татари обійшли з півдня Каспійське море, вдерлися в Кавказ, розгромили Грузію і в Передкавказзі зіткнулися з об’єднаними силами половців, ясів, черкесів та інших місцевих народів. 25-тисячне військо монголо-татар не могло нічого вдіяти з ними, й тоді воєначальник Субудай і Джебе вдалися до випробуваних раніше хитрощів. Граючи на етнічних почуттях половецьких ханів про спільне походження вони домоглися відходу половців від їхніх союзників і, скориставшись із цього. розпорошили спочатку племена ясів і касогів, потім наздогнали половців на Дону і в 1222 р. розгромили їх. Залишки половецьких орд хана Кобяка відступили до Дніпра під захист українських князів.

Смертельна небезпека змусила українців і половців об’єднатися. На київському з’їзді українських князів у 1223 р. було ухвалено рішення допомогти південним сусідам у боротьбі з монголо-татарами. Навесні цього року на о. Хортицю привели свої дружини галицький, волинський, київський, смоленський, трубчевський, путивльський і курський князі. З часу Святослава Ігоревича Русь не збирала такої раті. руси й половці переправилися на лівий берег Дніпра під Олешшям, розбили авангард монголо-татарської армії, захопили великі табуни коней, отари овець та чимало іншої здобичі.

Легка перемога приспала пильність князів. На р. Калці їхні зморені тривалим походом дружини зіткнулися з готовими до битви головними силами монголо-татар. Але гіршою за втому була неузгодженість дій слов’янських князів. ніхто з них не хотів поступитися першістю, кожен жадав здобути славу переможця небаченого досі ворога. 31 травня (за іншими даними 16 червня) 1223 р., не чекаючи інших князів, Мстислав Удалий та Данило Галицький зі своїми полками та половці переправились через річку і вступили в бій з монголо-татарами. Половецька кіннота не витримала натиску противника, кинулася безладно тікати й порушила бойові порядки галичан і волинян. Полки Мстислава Удалого й Данила Галицького на очах інших князів були розгромлені. Тріумфуючі переможці оточили військо київського князя Мстислава Романовича на правовому березі Калки й три дні штурмували його табір. Нарешті князь піддався на пропозиції Джебе й Субудая залишити табір і повернутися додому. Переможеним гарантувався безперешкодний відступ. Але воєначальники давали обіцянки не для того, щоб їх виконувати. Щойно київські дружинники вийшли з табору, монголо-татари накинулися на них і майже всіх перебили. Полонених князів татарські хани поклали під дошки, всілися на них і так, бенкетуючи, задавили. З учасників походу повернувся на Русь ледве десятий, решта полягла в українських степах. Переслідуючи русів-українців монголо-татари дійшли до Дніпра, спустошили південні околиці Київської землі й так само несподівано як з’явилися, зникли.

Після смерті Чингісхана землі Монгольської держави були розділені між його синами. Незавойовані західні простори дістав внук великого хана, син Джучі – Батий. У 1236 р. монголо-татари розгромили царство волзьких болгар, а восени наступного року почали завойовувати Рязанське князівство. Незважаючи на героїчний опір населення, нападники захопили й дощенту зруйнували Рязань, Володимир, Суздаль, Москву, Переяславль-Рязанський та інші міста й сотні сіл. Пройшовши вогнем і мечем північно-східні землі і не діставшись 100 верст до Новгорода, загони кочівників повернули на південь.

Розгром північно-східинх князівств нічому не навчив українську знать. Князі продовжували ворогувати один з одним і навіть не родили спроб об’єднатися для відсічі ворожого нападу. Кожен вважав, що до нього черга не дійде, а якщо й дійде, то він відсидиться за міцними міськими мурами. Навесні 1239 р. монголо-татари вторглися в порубіжні українські землі. Перший удар прйняв на себе стародавні й Переяслав, неприступний форпост України на південно-східному порубіжжі. Його мужні захисники на чолі з єпископом Симеоном були перебиті, а місто захоплене й спалене. Відважно боронилися й захисники Чернігова у жовтні 1239 р. на допомогу обложеним поспів з дружиною князь Мстислав Глібович, але майже всі його вої полягли під стінами града. Монголо-татари вдерлися до Чернігова, перебили жителів і дотла спалили будівлі. З Чернігова Менгухан послав гінця до київського князя з вимогою здати місто, а сам з усією ордою рушив униз уздовж Десни. наказавши вбити гінця, князь Михайло залишив Київ і втік до Угорщини. Проте Менгухан не наважився штурмувати найсильнішу на Русі фортецю й відвів війська на південь. наприкінці року монголо-татарська кіннота слідом за розбитими половцями вдерлася до Криму й заволоділа майже всім півостровом.

Новий 1240 р. почався нападами монголо-татар на ще не зруйновані південі українські міста. Одна за одною падають княжа Гора, Витичів, Білгород, Василів та інші фортеці Київської землі, які заступали столицю з півдня. Восени 1240 р. чи не вся армія хана Батия оточила Київ. Скрипіння возів, ревіння худоби, іржання коней і людський гамір заглушили голоси стривожених киян. Поставивши дерев’яні пороки (стінобитні машини), нападники день і ніч били ними в стіни й штурмували фортечні мури. Приблизно за чотири дні їм пощастило зробити в стіні пролом біля Лядських воріт (сучасний Майдан Незалежності) й захопити частину валу. Але поспіла допомога й після запеклої сутички відкинула татар. Другого дня захисники зайняли укріплення "міста Володимира" й приготувалися до оборони. Але татари прорвалися всередину Києва біля Софійських воріт і, знищуючи всіх підряд, рвалися до київських палаців на Старокиївській горі. Захисники міста на чолі з воєводою Дмитром за ніч поставили перед Десятинною церквою огорожу із загострених догори колод. Тут і обірвалася остання сторінка оборони "матері міст руських". Вранці 6 грудня від стріл і шабель монголо-татар загинули останні захисники Києва. З 50 тис. киян врятувалися лише 2 тис., а з усіх будівель залишилося ледве 200. Київ лежав у руїнах і попелі, завалений тисячами трупів.

Після короткочасного відпочинку монголо-татарські загони рушили на захід, руйнуючи на своєму шляху міста й села. Населення України мужньо обороняло свої оселі, майно і власне життя. Запеклий опір загарбникам вчинили оборонці Вишгорода. Білгорода, Володимира та багатьох інших міст і городищ. Безприкладний героїзм виявили захисники невеликого городища Райки на Житомирщині. Тривалий час вони відбивали штурм татар, і навіть коли ті вдерлися в городище, продовжували битися з ними на вулицях і в будинках. Майже вся територія городища була всіяна трупами чоловіків, жінок та дітей. Але розрізнені острівці народного опору не могли врятувати Україну, і в 1241 р. її надовго завоювали монголо-татари. Потім настали черга інших європейських країн, зокрема Польщі, Угорщини, Чехії, Словаччини. Наштовхнувшися на героїчний опір південних слов’ян, ослаблена армія монголо-татар у 1242 р. відійшла на схід. У пониззі Волги монголо-татари утворили свою державу – Золоту Орду із столицею в Сараї.

З втратою політичної самостійності в історії України почався новий етап. Змінилися форми політичної влади, розстановки суспільних сил, соціально-економічне становище населення, зовнішньополітичні відносини, почалося пристосування всіх форм життя до нових умов існування. Золотоординські хани тримали під контролем внутрішнє життя, намагалися будь-що не допустити відродження єдиної Української держави. Для цього вони розпалювали ворожнечу між місцевими князями й не давали нікому зміцнитися. Київ і Київська земля спочатку були передані у відання володимиро-суздальських князів, а потім під владу ханських намісників. Київський князь Михайло Всеволодович хоч і повернувся до Києва, але жив за містом, на острові, а в 1246 р. був убитий в Сараї. Київська земля збезкняжіла, князівські ради не претендували на вищу владу. Переяславське князівство взагалі припинило існування як окреме територіально-політичне об’єднання. Чернігів із землями відійшов до Брянського князівства. Постійні грабіжницькі набіги монголо-татарських правителів на лівобережні українські землі супроводжувалися винищенням людей, занепадом сільського господарства та ремесла. Представники місцевих князівських родин у другій половині ХІІ ст. не наважувалися на збройне протистояння могутній імперії.

Інакше розвивалося Галицько-Волинське князівство, так само сплюндроване, як і вся українська земля. Його князь Данило Романович, повернувшись з Польщі додому після відходу монголо-татарських полчищ, заходився відроджувати державу. Відбудовувались зруйновані міста й села. Галицько-Волинська земля поступово піднімалась з руїн. Одночасно князь повів непримиренну боротьбу з боярською опозицією, яка знову підвела голову. В 1245р. під Ярославом зміцнила становище Данила Романовича і його брата Василька, які в своїй політиці спиралися на незадоволене боярським свавіллям служиле боярство й торгово-ремісницький люд. Влада князів Романовичів знову поширилася на віддалені українські землі, в тому числі й на Белзьку та Холмську. Галицько-Волинська держава відновлювалася в старих формах і розмірах.

Посилення Української держави не відповідало інтересам Золотої Орди. Що розчленувати її на окремі уділи, хан Батий восени 1245 р. наказав Данилу Галицькому: "Віддай Галич!" Змушений віддати столицю Золотої Орди, Данило Романович ціною всіляких принижень і визнанням васальної залежності від хана утримав за собою князівський стіл. Це дало йому змогу почати підготовку до визволення українських земель від поневолювачів. Для зміцнення міжнародного авторитету держави князь створив галицьку митрополію, призначив її митрополитом свого сподвижника "печатника" Кирила і відправив його на затвердження в Нікею.

Разом із тим він уклав проти Золотої Орди союз із своїм зятем князем володимиро-суздальським, а також польськими, литовськими князями та угорським королем. Заради своєї мети галицько-волинський князь пішов на зближення з римською курією. Але після розгрому в 1252 р. ординцями володимиро-суздальського князя Галицько-Волинська держава залишилася фактично віч-на-віч з наймогутнішим у світі супротивником. Це знову змусило князя відновити зв’язки з римською курією й навіть коронуватися в 1253 р. в Дорогичині. Та переконавшись в нездатності Риму організувати хрестовий похід проти Золотої Орди, Данило Галицький припинив з нею стосунки. Тим самим він зняв конфесійну напругу в державі й заручився підтримкою безкомпромісно настроєного православного духовенства, яке володіло умами селянства, міщанства і більшості бояр.

Данило Галицький укріплював свої володіння, заснував на честь старшого сина Лева м. Львів, роль якого швидко зростала, а столицю переніс з ненадійного Галича до неприступного Холма. Одночасно відбувалася реорганізація війська. Ударною силою в ньому стала важкоозброєна князівська кінна дружина, а також селянське й міщанське ополчення. Проти них не могли встояти ні легка татарська кіннота, ні розбещена бездіяльністю європейська дружина знать. Почалося визволення Галичини й Волині від нечисленних татарських загонів і колабораціоністів з деяких місцевих феодалів. Спільно галичани й волиняни у 1252 р. вигнали татарську орду хана Куремси з пониззя за Дністер. Протягом 1254-1255 рр. дружини Данила й Василька Романовичів та Лева Даниловича звільнили Болохівщину, а також землі вздовж Бугу, Случі й Тетерева. Галицько-Волинська держава на кілька років здобула незалежність від Золотої Орди. Але в 1259 р. на кордонах Волині з’явилося об’єднане татарське військо, послане великим ханом для упокорення повсталих народів. Щоб вберегти своє дітище від розгрому, Данило Галицький був змушений виконати наказ про знищення міських укріплень. Галичина й Волинь знову виявилися беззахисними перед загарбниками, а сам князь мусив підтвердити феодальну залежність від Золотої Орди й направити свою дружину на допомогу татарам у їхньому поході проти Польщі й Литви.

Невдача не зламала старіючого князя. Він зробив нову спробу створити антитатарську коаліцію з ряду європейських держав. Але дружні відносини з Угорщиною, Чехією та Польщею так і не переросли у дійовий союз європейських країн проти спільного ворога. До того ж проти Данила Галицького виступили ті сили краю, які за підтримкою Литовської держави князя Міндовга (1216-1263) почали визволяти Україну від татарських завойовників і угодовців. Спираючись на підтримку татар, Данило Романович відновив свою владу над Новгородоцьким, Слонімським і Вовкомийським князівствами.

Після смерті Данила Галицького в 1264 р. його син Шварно (бл. 1230-бл.1269) і брат Василько зберегли напівзалежне становище української держави від Золотої Орди. Воно не відповідало інтересам патріотично настроєної феодальної знаті, яка прагнула до визволення краю від чужоземного ярма. Водночас Литва знемагала в нерівній боротьбі з могутнім Тевтонським орденом. Єдиний вихід з такого становища окремі українські та литовські можновладці вбачали в об’єднанні сил для боротьби за незалежність національних держав. У Литві їх очолював син Міндовга Войшолек, а в Україні – Шварно Данилович. Спочатку український князь допоміг посісти батьківський престол Войшелеку, який у 1267 р. добровільно передав великокнязівський стіл Шварну Даниловичу на тій підставі, що він був зятем великого князя Міндовга. Однак українсько-литовський союз тривав недовго. Побоюючись союзників, Лев Данилович (1264-1301) вбив Войшелека, після чого до влади в Литві прийшло антиукраїнське угруповання феодалів-язичників на чолі з князем Тройденом. Язичницька Литва посилила наступ на Волинь.

З ослаблення Галичини й Волині скористалася Золота Орда. Її темник Ногай під час походу ординських військ на Візантію і Болгарію в 60-70-х роках посилив свою владу над західноукраїнськими землями і включив їх до складу власного улусу, другого воєнно-політичного центру Золотої Орди. В 1257 і 1277 рр. галицькі, волинські й монголо-татарські війська зробили два успішних походи на Литву. В 1280 р. Лев Данилович, як пишеться в Іпатіївському літописі, "восхотє собе части (собе) в земле Лядской, города на Вкраини, еха к Ногаеви оканьному проклятомоу помочи себе прося оу него на Ляхы, он же да ему помочь…". З допомогою улусу Ногая Лев Данолович приєднав до своїх володінь українське Закарпаття й Люблінську землю, вів боротьбу за краківський престол, підтримував добросусідські відносини з Угорщиною, а в 1278 р. підписав мирний договір із чеським королем Вацлавом. Волинський князь Володимир Василькович (1271 – 1289) відбив спробу Литви заволодіти Волинню, зайняв Турійськ і зосередив свою увагу на будівництві міст і фортець, розвитку ремесел, торгівлі та національної культури. У складі могутньої Монгольської імперії, без серйозної антиординської коаліції європейських країн Галицько-Волинська держава уникла руйнівних вторгнень агресорів і тим самим дістала кілька десятків років для відносно мирного розвитку. Становище крає суттєво змінилося й після розгрому Ногая золотоординським ханом Токтою в 1300 р. Скориставшися з ослаблення Золотої Орди внаслідок внутрішньої міжусобиці, Галицько-Волинська держава посунула свої кордони до гирл Дністра й Південного Бугу. Наприкінці ХІІІ – на початку ХІV ст. Галицько-Волинська держава пережила піднесення.

Історичне значення Київської Русі. Закономірність створення Київської Русі. Створення Київської Русі мало глибокі передумови і було закономірним явищем в житті слов’янських народів Європи. Слов’яни другої половини І тисячоліття перебували приблизно на однаковому рівні розвитку. Праукраїнська держава Руська Земля стала основою для формування Київської Русі.

Національний характер держави. Захоплення Києва варязьким конунгом Олегом у 882 р. перервало розвиток праукраїнської держави. Праукраїнські племена вчинили пришельцям мужній опір. Він загальмував остаточну ліквідацію особливостей національної держави у формах управління, правових, соціальних, етнополітичних відносинах і духовності. Змінилась політична організація держави. Замість конфедерації праукраїнських племен на чолі з князівською династією києвичів створилась імперія з князівською династією варягів Рюриковичів. Характерними для неї стали підкорення і визиск інших племен та насильницьке розширення території.

Головну роль у житті нової держави грали середньодніпровські племена, які взяли собі назву "русь" і перебували на вищому рівні розвитку ніж сусіди. Навколо них відбувалось насильницьке об’єднання інших племен Східної Європи. Від імені "русів" пішла і назва нової держави, а столицею її залишився древній центр полян-русів Київ. За визначальною роллю русів-українців і Києва у житті нової держави Київська Русь була Давньоукраїнською державою. Вона мала характер середньовічної імперії.

Значення в етнічній історії українців. Київська Русь зіграла видатну роль в етнічній історії українського народу. В її складі прискорилось формування етнічного ядра, до складу якого входили племена полян-русів, західних сіверян і древлян. У них ставало все більше подібного у мові, культурі, звичаях, побуті, заняттях. Кращі досягнення цих племен поступово поширювались й серед інших, насамперед сусідніх племен. Хоча певні відмінності між ними так і не були подолані впродовж всієї історії Київської Русі.

Значення в історії росіян і білорусів. Київська Русь зіграла важливе значення в історії російського та білоруського народів. Їх предки взяли безпосередню участь у житті Київської держави і мають повне право на її історичну спадщину. В межах однієї держави вони дістали кращі можливості для кристалізації етнічних особливостей і поступового перетворення в окремі спільноти людей. Їх глибинні набутки збагатились кращими досягненнями Київської Русі і вже в досконалішому вигляді увійшли в духовність, культуру, державну і суспільну традиції росіян і білорусів.

Значення в етнічному зближенні різних народів. За Київської Русі стались значні зміни у відносинах різноетнічних народів. Почалось етнічне зближення українського населення з печенігами, торками, ковуями, берендеями та іншими тюркомовними племенами, що оселились на південних рубежах Київської Русі. Мирне спілкування, взаємозапозичення кращих надбань сприяли налагодженню взаєморозуміння і послабленню ворожості між слов’янами і тюркомовними кочовиками.

Значення у появі української мови. У Київській державі створились умови для прискореного завершення формування української мови, головної ознаки народу. В своїй основі вона мала народну говірку полян-русів Середньої Наддніпрянщини, яка активно впливала на говірки сусідніх племен і одночасно вбирала в себе їх елементи.

В ХІ ст. розмовна мова жителів Середньої Наддніпрянщини в своїй основі була разюче подібною до мови українців ХІХ ст. Своїми особливостями вона відрізнялась від розмовних мов північно-східних і північно-західних слов’янських племен, що перебували у складі Київської імперії.

Поряд з народною існувала й письмова мова (кирилиця), абетку якої створили видатні слов’янські просвітителі Кирило і Мефодій. В межах єдиної держави вона швидко поширювалась по всій її території. Нею користувались переважно на письмі при виданні державних документів, спілкуванні знаті та духовенства. Саме про неї літописець Нестор писав, що у всіх слов’ян "мова була спільною-слов’янською". Прискорились взаємовпливи і зближення розмовної та письмової мов.

Значення у завершенні формування українського народу. У ХІІ ст. на письмі з’явилась назва "Україна", яка означала "край", "земля", "країна". У Київській Русі завершилось формування українського народу за головними етнічними показниками. В цьому і полягало одне з історичних значень Київської Русі в історії українського народу.

Значення у розвитку сільського господарства. Київська Русь зіграла важливу роль у визначенні напрямків економічного розвитку українського народу. Відбулись значні зрушення в сільському господарстві. Стали поширеними дво- й трипільна системи землеробства, які після цього проіснували багато віків. Значно удосконалились традиційні землеробські знаряддя праці, почалась заміна при оранці землі волів на коней, удосконалився обробіток грунтів. Це все стало основою для наступного розвитку землеробства на українських землях.

Значення у розвитку міст. В часи Київської Русі почали активно засновуватись і розвиватись міста. Міжнародного значення набуває її столиця Київ, найбільше і найрозвинутіше місто тогочасної Європи. Важливе значення мали також Чернігів, Переяслав, Білгород, Вишгород та інші міста. У них проживало до 15% всього населення Русі-України. За розвитком міст Київська Русь йшла врівень з країнами Західної Європи.

Значення у розвитку ремесла. У Київській Русі були закладені основи для майбутнього розвитку ремесла. У цей час воно піднялось на значно вищий рівень. Утворились залізнообробні центри, які задовольняли потреби багатьох людей у залізних знаряддях праці та побуту. Збільшилась кількість вироблюваних предметів із заліза, підвищилась їх якість. Це супроводжувалось підвищенням продуктивності праці більшої кількості населення Київської Русі, піднесенням їх добробуту.

Швидшими темпами ніж раніше розвиваються інші ремесла. З’являються нові. У тому числі виготовлення виробів зі скла, ювелірне ремесло, художня обробка залізних виробів, виробництво емалей. З розвитком ремесел і цегляного будівництва виникають нові професії, серед них ювелірів, каменярів, вапнярів, спеціалістів по виготовленню плінфи тощо.

Значення у започаткуванні товарних відносин. У рамках Київської Русі прискорився перехід від натурального господарства до товарного. Все більша кількість товарів призначалась для продажу. Збільшився попит на різні предмети і люди почали більше виробляти їх не тільки для власного споживання, але й на продаж. З цим активізувалась торгівля між людьми, між містом і селом й навіть між окремими землями. Торгові відносини сприяли підвищенню життєвого рівня людей і встановленню тісніших зв’язків між окремими регіонами.

Значення у міжнародній торгівлі. Історичне значення мала Київська Русь у розвитку міжнародної торгівлі. Вона перебирає на себе функції регулювання торгівлі руських купців в інших країнах. Завдяки державній політиці Київська Русь виходить на міжнародну арену як важливий торговий партнер у міжнародній торгівлі.

Значення у створенні атрибутики української державності. У Київській Русі з’являються зовнішні атрибути української державності – грошова одиниця гривня і державний знак тризуб. Вони так врізались в історичну пам’ять українців, що збереглися у ній протягом майже тисячоліття. Цілком закономірно, що ці державні знаки Київської Русі відродились в атрибутиці сучасної Української Держави.

Значення в удосконаленні суспільних форм життя. Існування держави сприяло прискоренню зміни суспільної організації населення. На зміну родовому ладу прийшла сільська община з суровою регламентацією господарських і суспільних відносин. З того часу вона продовжувала визначати життя селян протягом багатьох століть.

Значення у розвитку культури. Величезне значення мала Київська Русь у розвитку культури східних слов’ян. У ній було створено билинний епос про богатирів Київської Русі, які захищали її від ворогів. Зародилося літописання, яке продовжувало існувати протягом багатьох наступних століть.

З’явилась спільна для слов’янських народів писемність, що протягом багатьох століть була однією з основ їх етнічної близькості. З часу Київської Русі беруть свій початок сучасні школи, бібліотеки, література, цегляне будівництво. Освіта і наука досягли такого високого рівня, що навчальні заклади стояли на порозі перетворення в університети.

З прийняттям християнства в 988 р. народи Київської Русі прилучились до кращих надбань світової цивілізації і стали на європейський шлях розвитку. Почалась зміна психології людини, активне формування почуттів добра, справедливості й любові до ближнього.

В Київській Русі зародилась ідея мовної єдності східнослов’янських народів. Згодом вона дістала свій розвиток і абсолютизувалась в ідею створення давньоруської народності, як "колиски" російського, українського і білоруського народів. Ця ідея проіснувала кілька століть і ще й сьогодні має як своїх прихильників, так і противників.

Міжнародне значення Київської Русі багато в чому визначалось її географічним розташуванням. Вона знаходилась на межі двох цивілізацій – європейської та азійської - , де перехрещувались їх інтереси та впливи. Вона вбирала в себе їх кращі надбання і ділилась ними з своїми сусідами. В результаті цих процесів відбувалось взаємозбагачення культур різних народів.

Значення у захисті європейських народів. Київська Русь гальмувала агресію кочових племен проти країн Центральної та Західної Європи. Їх ударна сила в’язла в оборонних порядках русів-українців і вже не становила серйозної небезпеки для європейських народів. Загроза з боку Степу сприяла консолідації європейських країн для її відвернення і послаблення ворожості між ними.

Значення у міжнародній торгівлі. Історичне значення мала Київська Русь у розвитку міжнародної торгівлі. Завдяки централізованій політиці вона виходить на міжнародну арену як важливий торговий партнер у міжнародній політиці. Вона вела активну торгівлю з Болгарією, Чехією, Угорщиною, Візантією, Німеччиною, Норвегією, Швецією, Францією, Англією. Тісні торговельні зв’язки підтримувала вона і з країнами Закавказзя, насамперед Грузією та Вірменією. Активна торгівля велась і з країнами Сходу. Започаткована в Київській Русі державна міжнародна торгівля сприяла її економічному поступу і стала основою її наступного розвитку.

Місце в світовій історії. Київська Русь грала одну з провідних ролей у європейській і близькосхідній історії. Вона мала політичні відносини з цілим рядом європейських держав і активно впливала на європейську історію. Встановились тісні династичні зв’язки руських князів з візантійськими та європейськими дворами. Одна з дочок Ярослава Мудрого була одружена з французьким, друга – з норвезьким, третя – з угорським королями. Митрополит Іларіон писав в одному з своїх творів, що Київська держава "знана і чута всіма сторонами землі".

Оцінка вченими історії Київської Русі. Про Київську Русь написані тисячі праць, сукупність яких і називається історіографією її історії. Сучасні їй та пізніші літописці по-різному писали про її створення. Літописці-норманісти ввели в науку дані про заснування Київської Русі пришельцями-норманами на чолі з Олегом. Інші давні автори про це не писали.

У ХVІІІ ст. погляди літописців-норманістів дістали теоретичне обгрунтування в працях окремих вчених Петербурзької Академії Наук. Історики-німці Г.З. Байєр, Г.Ф. Міллер і А.Л. Шлецер висунули теорію про перебування східних слов’ян на низькому рівні суспільного розвитку і нездатність їх до державотворення. Вони доводили, що Давньоруську державу створили не самі східні слов’яни, а варяги-нормани, вихідці з Скандинавії.

Норманська теорія викликала гостру реакцію її сучасників. Вже інший член Петербурзької Академії Наук М.В. Ломоносов переконливо доводив її неспроможність. З того часу історики діляться на прихильників і противників норманської теорії походження Київської Русі. Цілі покоління дослідників поглиблювали антинорманську теорію походження Русі. Але періодично вона знову і знову з’являється в історичній науці. Хоча її прихильники при цьому і не можуть навести додаткових аргументів на свою користь.