Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ ст.

Лекція 3. Русь-Україна у період політичної єдності Київскої Русі (80-ті роки IX — перша третина XII ст.)

Політична історія Київської Русі. У той час як Руська земля розвивалася й міцніла, на півночі слов'янські племена ворогували між собою. Міжплемінна боротьба завершилась тим, що старійшини в 862 р. запросили для наведення порядку варяга Рюрика з одноплемінниками. Понад 200 років серед вчених точиться полеміка щодо національності Рюрика та його роду. Прибічники норманської теорії доводять шведське походження Рюрика. При цьому використовувалися різні докази, в тому числі й лінгвістичні. Дореволюційний вчений О. Куник, наприклад, особливо наголошував на скандинавські імена пришельців — Рюрик, Олег, Ру-альд, Свенельд — явно не слов'янського походження. На перший погляд, правильно. Але лише доти, поки не почнемо аналізувати етнополітичну ситуацію в Прибалтиці VIII — середини IX ст. Як згадувалося раніше, Південну Прибалтику здавна населяли слов'янські племена венедів. Серед них автори згадують рериків, або ободритів, та їхнє місто Рерик. Цілком вірогідно, що під впливом певних обставин прибалтійських слов'ян почали називати скандинавськими іменами. Вже тоді поморські слов'яни і варяги давно й активно спілкувалися поміж собою. Варяги навіть мешкали в багатьох прибалтійських містах. За таких умов відбувалося взаємозближення місцевої людності та пришельців. Якби запрошені новгородськими словенами зайди не були вже ослов'яненими, то навряд чи вони б так швидко адаптувалися в слов'янському світі. Такі міркування висловлювали польський історик і поет М. Стрийковський (бл. 1547— 1582), а також український історик і церковний діяч І. Гі-зель (бл. 1600—1683), які жили не так вже й давно від описуваних подій. Пізніше їхні ідеї були підхоплені й розвинуті М. Ломоносовим.

Прибувши до ільменських словен, конунг Рюрик почав силоміць підкоряти своїй владі племена. Але прагнення фільменцій до самостійності після смерті Рюрика в 879 р. переросли, непевне, в збройні виступи. Інакше важко пояснити той факт, що воєвода Рюрика Олег мусив забиратися геть разом із сином князя Ігорем. Спустившись вниз Дніпром, Олег у 882 р. захопив Київ. Літописець Нестор повідомляє деякі подробиці тієї події: "И придоста к горам к киевским, и уведа Олег, яко Аскольд и дир княжита… И приплу под Угорское, похоронив вои своя, и посла ко Аскольду и Дирови, глаголя, яко "Гость есмь, и идем в Греки от Олга и от Игоря княжича. Да придьта к нам с родом своим". Аскольд же и Дир придоста, вискакаша вси прочи изь лодья… И убиша Аскольда и Дира". У цій розповіді багато суперечливого й дивного. Але зрозуміло, що без допомоги зсередини оволодіти так легко могутньою київською фортецею зайти не змогли б. Найскоріше – це перший на Русі-Україні двірцевий переворот, внаслідок якого була скинута династія Києвичів, і владу захопили пришельці на чолі з Олегом. Можливо, що двірцевий переворот вчинили вельможі-язичники, незадоволені прохристиянською політикою Аскольда і його найближчого оточення. В язичнику Олегові вони вбачали свого єдиновірця, за допомогою якого можна було зміцнити своє становище.

Ставши київським князем, Олег (882-911) проголосив Київ "матір’ю міст руських" і почав силою утверджуватися на перстолі. Праукраїнські племена не визнали влади завойовників, і колись могутня держава Руська земля розпалася. Тому майже все княжіння Олега фактично пішло на збирання докупи праукраїнських та інших племен. Якщо руська земля являла собою федерацію племен, то натомість з’явилася централізована держава із самодержавною формою правління. Олег поступово підкорив полян, древлян, сіверян, радимичів, пізніше – в’ятичів, хорватів, дулібів і тиверців. Насильно створене нове державне об’єднання не стало міцним й організаційно завершеним. Могутні племінні об’єднання намагалися зберегти автономію, а їхня верхівка – багатство й владу. Щоправда, існували й причини, які змушували племена консолідуватися для вирішення тих чи інших проблем. Однією з них була боротьба з кочівниками та Візантійською імперією. Слов’янський світ виступав проти них єдиним фронтом.

На міжнародній арені Олегу довелося відвойовувати ті позиції, які майже півстоліття тому здобув Аскольд і які були втрачені на початку його князювання в Києві. Щоб примусити візантійського імператора відновити сплату Русі данини, Олег на чолі 80-тисячного війська у 907 р. зробив похід на Константинополь. Візантійський імператор змушений був дати русам по 12 гривен на кожен з двох тисяч кораблів, а також викуп Києву, Чернігову, Переяславу, Полоцьку та іншим містам. Візантія мала платити Русі щорічну данину, надавати руським купцям право безмитної торгівлі, утримувати їх у столиці за свій рахунок протягом шести місяців, а послів увесь час їхнього перебування у Константинополі, забезпечити русів усім необхідним при поверненні додому. За це Русь зобов'язувалася допомагати Візантії в боротьбі з арабами та іншими кочівниками. На знак перемоги Олег прибив свій щит на брамі Константинополя. Однак греки не дотримувалися умов договору, і князь у 911 р. зробив новий похід на Константинополь. Після цього доля Олега невідома. Існують різні версії щодо його загибелі й місця поховання.

Наступником Олега на київському престолі став Ігор (912—945). На початку його князювання праукраїнські племена древлян і уличів відмовилися коритися київському князю й сплачувати данину. Тільки з допомогою великої дружини Ігор змусив древлян визнати свою владу і встановив їм данину, більшу від колишньої. Запеклий опір вчинили київському князю племена уличів. Займаючи територію від полян і до Руського моря, уличі були одним з найчисленніших і наймогутніших праукраїнських племен. Лише міст у них налічувалось 318. Вони й стали нездоланною перешкодою централістським устремлінням Ігоря. Столиця уличів Пересічен три роки витримувала облогу князівської раті. Не бажаючи підкоритися Києву, уличі залишили обжиті місця й відійшли спочатку в межиріччя Південного Бугу і Дністра, а потім у Подунав'я. Їхнє місце зайняли інші праукраїнські племена, вийшли до Руського моря й почали колонізувати його узбережжя — засновувати села, займатися хліборобством, рибальством, торгівлею. Водночас вони не припиняли нападів на грецькі колонії Таврійського півострова. Це одразу ж загострило відносини між Руссю й Візантією. Вони стали ще більш напруженими, коли Візантія у своїх діях проти Русі-України почала ак-тивно використовувати кочові племена печенігів у Нижньому Подунав'ї.

Щоб змусити Візантію дотримуватися підписаного з Олегом договору, Ігор у 941 р. зробив похід на Візантійську імперію. На 10 тис. кораблів руси з'явилися під Константинополем, але 8 липня візантійці спалили їхній флот “грецьким вогнем”. Залишки русів з великими труднощами повернулися на Середнє Подніпров'я. Невдача не зупинила Ігоря.

У 943 р. він вирішив нейтралізувати прибічників Візантії горців Південно-Західного узбережжя Каспійського моря. Княжа дружина спустошила їхні землі, заволоділа Дербентом і столицею Кавказької Албанії Бердаа. Однак цей похід фактично нічого не дав Русі, оскільки вона не закріпилася у відвойованому регіоні. У 944 р. Ігор зібрав, як пише літописець, “варягів, русь, полян, кривичів тиверців, найняв печенігів” і морем та сушею рушив на Візантію. Цього разу не дійшло до вирішальної битви через нерішучість Ігоря. Русь і Візантія підписали новий мирний договір, за яким руські купці позбавлялися права безмитної торгівлі в Константинополі, інших пільг, а руський князь мав захищати від кочівників грецькі колонії в Таврії. Руське військо не взяло здобичі й почало ремствувати. Щоб заплатити дружині, Ігор вирішив зібрати додаткову данину з древлянських племен, що не брали участі в поході. Проте древлянські князі розцінили це як порушення їхніх прав, зібрали воїв, розгромили князівську дружину, а самого Ігоря розірвали, прив'язавши до двох дерев. При цьому сказали: “Якщо унадиться вовк до овець, то виносить усю отару, аж поки не вб'ють його”.

Вдова Ігоря Ольга жорстоко помстилася древлянам за смерть чоловіка. На пропозицію древлян піти заміж за їхнього князя Мала Ольга, за однією версією, наказала закопати послів живцем у землю, за іншою—спалити в лазні чи посікти мечами після врочистої тризни по чоловікові. Хитрістю оволодівши столицею древлян Іскоростенем, Ольга (945—964) мудро правила Руссю. На міжнародній арені вона дипломатичним шляхом добилася того, чого не вдалося Ігореві. На чолі великого посольства Ольга в 946 р, відвідала Константинополь і підписала мир з Візантією, внаслідок чого було знято тертя між двома могутніми державами. Ольга прийняла християнство.

Становище Русі значно зміцніло за князювання сина Ігоря й Ольги Святослава (964—972). Він народився приблизно в 930—932 рр. і надовго був усунутий від влади своєю властолюбною матір'ю. Вихований язичником і “згодований з гостряка списа”, він нічим не відрізнявся в по-буті від простого дружинника. Як писав літописець, був Пробрий та легкий мов барс і багато воював. Не возив за собою ні возів, ні казана, не варив м'яса, а нарізавши тонко чи конину, чи дичину, чи воловину, пік на вугіллі й так ів. Не мав намету, а спав на кінській попоні, під голову клав сідло. Княжича тягло в поле, у походи, в битви, а ти тримала й перетримала його біля себе в Києві. Можливо, звідси й нелюбов князя до стольного града. Однак коротке князювання Святослава стало, за влучним виразом історика А. Преснякова, подібним до останнього змаху меча, який створив основу Київської держави. Його княжіння — це суцільний брязкіт мечів, посвист стріл, тупотіння кінських копит і грім слави руського воїнства від Каспійського моря й до Балкан.

За Святослава Русь-Україна почала активно розширятися на Сході. Протягом 964—966 рр. він змусив в'ятичів визнати владу київського князя, розгромив союзників Хазарії волзьких болгар і буртасів (мордву). Після цього завдав поразки військам хазарського кагана, взяв столицю Ітіль, дійшов до Каспійського моря, громлячи залишки хазар, досяг Азовського моря, підкорив на Північному Кавказі племена ясів і касогів — предків сучасних осетинів і черкесів. Удар був як блискавичним, так і руйнівним. Після нього Хазарське царство перестало існувати й загрожувати Русі зі Сходу. Кордони Київської Русі розширилися до Волги і Руського моря. Але вони виявилися мало захищеними від нападів кочових орд Середньої Азії. Розгром Хазарського каганату поставив перед Руссю нові проблеми на Сході, вирішити які вона не змогла.

Не укріпивши східні кордони держави, Святослав звернув погляд на Захід, де зав'язалася війна між Візантією і Болгарією. Київський князь вбачав у молодій Болгарській державі потенційного противника Русі в Подунайщині та на Балканах і взяв у цій війні сторону Візантії. На чолі 60-тисячного війська Святослав 968 р. відправився у Болгарію, розбив військо болгар, захопив 80 міст уздовж Дунаю й осів у Переяславці. Перемога була повною. Однак Візантію надто стурбував намір Святослава оселитися тут назавжди, їй не потрібен був такий могутній сусід, як Київська Русь. Спочатку візантійські політики натякнули Святославові, щоб він залишив Подунайщину. Коли ж руський полководець не звернув на це уваги, Візантія негайно відновила дружні відносини з Болгарією і одночасно нацькувала на Київ печенігів. Діставши звістку про облогу Києва, Святослав на чолі кінноти повернувся на Подніпров'я і прогнав кочівників. За своє коротке перебування в Києві князю довелося вислухати чимало докорів від бояр і родичів: “Ти, князю, чужої землі шукаєш та пильнуєш, а свою покинув...” Та князь і сам бачив не тільки необхідність, а й можливість зміцнення власної влади по всій території країни. З цією метою він посадив на київський престол старшого сина Ярополка, віддав древлянську землю Олегові, а новгородську — позашлюбному сину від ключниці Ольги Малуші — Володимирові. Разом з ним до Новгорода подалася група вірних княжичу киян на чолі з його дядьком по матері Добринею.

Реорганізувавши  управлінську систему, Святослав 969 р. знову вирушив на Болгарію завершувати розпочату справу. Фактично князеві довелося починати все спочатку. Болгари за час його відсутності змусили воєводу Вовка залишити Переяславець і відійти до Дністра. Те ж саме мусили робити гарнізони й інших придунайських міст. Святослав оволодів Переяславцем, болгарськими містами Великим Преславом і Доростолом, а також візантійським містом Філіполем і пішов на Константинополь. Але під Адріанополем руське військо перейняла велика армія імператора Іоана Цимісхія. Багаточасова січа не виявила переможця., І грецькі вельможі вирішили діяти дипломатичним шляхом. Нестор-літописець повідомляє, що вони спочатку випробували Святослава золотом і паволоками. Коли ж князь віддав ці дарунки слугам, то греки піднесли йому меч та іншу зброю, яку Святослав прийняв з радістю. Тоді посланці нібито сказали імператорові: “Лютий це чоловік має бути — про багатство не дбає, а зброю бере. Плати йому данину”. Від Адріанополя Святослав відійшов у Болгарію на з'єднання із залишеним там військом.

Навесні 971 р. візантійський імператор Іоан Цимісхій кинув проти русів велику, добре вишколену армію. Грецький флот замкнув гирло Дунаю і тим самим перетнув шляхи надходження допомоги з Русі. Грецька кіннота й піхота взяли Преслав, інші міста й обложили військо Святослава в Доростолі. Три місяці руси відбивали ворожі штурми, робили вилазки з міста, а в липкі 971 р. дали ромеям генеральну битву. Перед нею Святослав сказав своїм воям: “Не посрамимо землі руської, але ляжемо тут кістьми, бо мертві сорому не мають”. У битві загинуло 16 тис. русів, а з рештою Святослав закрився в Доростолі. Щоб не випробовувати долі, Іоан Цвмі'схій прийняв пропозицію Святослава про мир.

На березі Дунаю Святослав і Іоан Цимісхій зустрілися, аби домовитися щодо умов миру. Свідок цієї зустрічі Лев Діакон описав зовнішній вигляд Святослава. Він був середнього зросту, мав густі брови, очі сині, ніс короткий, бороду голену, на верхній губі густе й довге волосся, голова зовсім голена, з одного боку висів чуб, що означало знатний рід, шия здорова, плечі широкі, й взагалі він мав дуже гарну статуру. Святославу вдалося домогтися почесних УМОВ миру з дозволом безперешкодно повернутися з усім військом додому. Київський князь зобов'язався не воювати "Візантією і відмовився від Болгарії та Криму. Проте й після такої поразки Святослав залишався небезпечним супротивником для Візантійської імперії, і уряд вирішив розправитися з ним руками печенігів. Він домовився про це з печенізьким ханом, той з ордою перетнув шлях по Дніпру до Києва, змусив Святослава зазимувати на Білобережжі, а при повторній спробі князя навесні 972 р. пробитися через дніпровські пороги розгромив руську дружину. Сам Святослав загинув у сутичці. Печеніги зробили з його черепа чашу для вина й користувалися нею у найврочистіші моменти.

Розпочата в 977 р. міжусобна боротьба між синами Святослава скінчилася смертю Олега, Ярополка й перемогою Володимира. За князювання Володимира (980— 1015) завершилося формування території Київської Русі, яка в основному збігалася з етнічним розселенням східних слов'ян. Будучи по матері та, можливо, й по батькові слов'янином, Володимир у своїй політиці спирався на місцеву аристократію. Особливою довірою в нього користувався дядько Добриня. Кожної неділі князь влаштовував пишні бенкети для бояр, гриднів, соцьких, десяцьких і “кращих мужів” з найвіддаленіших окраїн Русі. Під час їх люди зближувалися, полагоджували конфлікти й суперечності, вирішували важливі державні справи. Заручившись підтримкою місцевої людності, князь позбавився своєвільних варягів, спровадивши їх у Візантію.

Якщо Святослав шукав слави у битвах, то його син Володимир—у мирній розбудові держави. Він продовжив адміністративну реформу батька, усунув від влади племінних вождів, а на їхнє місце посадив власних синів: Вишеслава — в Новгороді, Ізяслава — в Полоцьку, Святослава — в Турові, Ярослава — в Ростові, Гліба — в Муромі, Святослава — в Іскоростені, Мстислава — в Тмутаракані. Інші сини, а князь їх мав 12, також дістали наділи. У віддалені землі князь відправив своїми намісниками вірних йому бояр. Вся влада в державі зосередилася в руках київського князя. Правда, зробити це було не так вже й легко. Володимирові довелося воювати проти радимичів і в'ятичів, які, скориставшися із смерті Святослава, прагнули вийти зі складу Київської Русі. Князь зробив спробу підкорити й племена хорватів, однак це викликало протидію Польщі, і задум не був здійснений. Щоб полагодити конфлікт із сильним західним сусідом, Володимир одружив сина Святослава з донькою польського князя Болеслава Хороброго, а на Волині заснував м. Володимир. Київський князь зміцнив зв'язки з королями інших європейських країн, у тому числі з угорським, німецьким та чеським.

Однією з великих заслуг Володимира був захист Русі-України від нападів печенізьких орд. Найбільші битви з ними відбулися в 990, 992, 996, 997, 1001 та в інших роках. Боротьба велася майже безперервно. І наші предки проявляли в ній не тільки силу, мужність і відвагу, а й природну мудрість, рицарство та патріотизм. Так, битва русів з печенігами під нинішнім Переяславом у 992 р. була замінена поєдинком Кожум'яки з богатирем печенігів. Син Володимира Мстислав Тмутараканський переміг у поєдинку князя касогів Редедю, після чого касоги відступили. Коли під час облоги Білгорода печенігами в 997 р. білгородчан: знемагали від голоду й спраги, то старійшини хитрістю створили видимість повного достатку в місті їжі та питва й тим самим змусили їх відійти.

Київський князь не мав змоги воювати з кочівниками у степових просторах і тому почав укріплювати прикордонні землі для випасу табунів коней і отар овець. Ці землі князь заселив добровольцями з племен ільменських словенів, кривичів, чуді й в'ятичів. Зміцнення оборонних рубежів Русі-України радо сприймав народ, оспівуючи в билинах своїх захисників Володимира “Красне Сонечко”, Іллю Муромця й Добриню Микитича.

Найважливішим нововведенням Володимира стало запровадження християнства на Русі. Якщо раніше його сприйняли окремі князі та їхнє найближче оточення, то при Володимирові йшлося про всю неозору Київську імперію. Він добре бачив, що язичництво вже не відповідало ні рівневі розвитку держави, ні становищу великого князя в суспільстві. Волхви й “кудесники” суперничали з князями за владу над народом. Перш ніж провести релігійну реформу, Володимир доручив своїм експертам з'ясувати, яка релігія найближча руському людові. Нею й виявилося християнство, що з давніх-давен поширювалося на руські зем-лі. Чималу роль при цьому відіграло й те, що воно було офіційною релігією у Візантії, а також у болгар, поляків і угрів. Саме через нову релігію Русь прилучалася до сонму європейських держав і обрала європеїзований шлях політичного розвитку.

Християнізації Русі передував її політичний союз з Візантією. На прохання візантійського посольства подати військову допомогу проти заколотників Володимир дав згоДУ але за умови віддати йому в жони сестру імператора Василя II Ганну. У свою чергу, візантійський двір пого-джувався зробити це, якщо київський князь візьме нову віру й охрестить свою країну. На цьому обидві сторони і йшлися. У 988 р. Володимир зі своїм оточенням хрестився сам, наказав позаганяти в Почайну киян і там хрестити усіх разом. Але навіть після цього Василь II зволікав зі шлюбом сестри з київським князем. Це спонукало Володимира вдатися до військового тиску. В 989 р. він захопив головну військову твердиню й житницю Візантії в Криму Корсунь (Херсонес) і цим змусив імператора виконати умови політичного договору. Водночас відбувалася християнізація народу. Зародження християнства сприяло швидкому злету Київської Русі. Разом з тим було закладено підвалини майбутнього релігійного розколу східноєвропейських держав на католицькі та християнські й конфліктів між ними.

На початку ХІ ст. відносини між Володимиром і кількома його синами загострилися. Особливо його непокоїли наміри новгородського князя Ярослава припинити виплату Києву данину й добитися самостійності. Під час підготовки дружини до походу на непокірного сина Володимир у 1015 р. помер, а між братами спалахнула міжусобна боротьба. Старший син Володимира Святополк убив менших братів Бориса й Гліба, а Святослав, що княжив у древлянській землі, таємниче пропав безвісти. Проти старшого брата виступив Ярослав. Почалася братовбивча боротьба між Святополком і

Ярославом. У битві під Любечем (1015) переміг Ярослав, під Києвом (1018) – Святополк, а на р. Альті (1019) – Ярослав. Святополк утік за Захід до свого тестя Болеслава Хороброго й десь там безвісно згинув. Батьківський престол зайняв Ярослав (1019-1054). Через деякий час на нього пішов війною прославлений у битвах брат Мстислав Хоробрий, що княжив у далекій Тмутаракані. Зібравши рать з хазар, болгар, черкесів і лівобережних слов’ян, він завдав поразки Ярославові поблизу Листвина під Черніговом. Але у стосунках між братами все-таки гору взяли розум і загальнодержавні інтереси. У городку на Десні брати поділили Русь між собою. Землі на захід від Дністра відійшли Ярославу, а на схід – Мстиславу, який на той час перебрався до Чернігова. Після смерті Мстислава в 1036 р. самовладним правителем усієї Київської Русі став Ярослав – мудрий політик, енергійний і відважний полководець.

Князювання Ярослава, прозваного в народі Мудрим, стало періодом розквіту й апогеєм могутності Київської Русі. Як і Володимир, від більше дбав про консолідацію, розбудовуй захист своїх земель, ніж про приєднання нових територій. Ярослав відвоював Червенські міста, захоплені Болеславом Хоробрим у 1018 р., і допоміг польському князю Казимиру Обновителю утвердитися на королівському престолі. Для захисту західних рубежів держави київський князь заснував місто, назване його ім’ям – Ярослав,  знову підкорив племена чуді, ятвягів і на березі чудського озера заклав місто Юр’їв. Одночасно Ярославу довелося відстоювати руські землі від зазіхань кочіників. У 1036 р. князівська дружина розгромила під стінами Києва печенізьку орду й відкинула її у безкраї степи. Південні кордони Київської Русі на Правобережжі відсунулися від Стугни до Росі приблизно на 100 км. На Росі було засновано Юр’їв та інші міста-фортеці. Київська Русь стала найбільшою державою Європи, її кордони простягалися від Волги до Карпат і від Росі до Балтійського моря.

Могутність Київської Русі була визнана всією Європою, і царські династії почали вступати з родиною київського князя у шлюбні відносини. Самого Ярослав Мудрого звали "тестем Європи". Його дружиною була дочка шведського короля Інгігерда (Ірина). Одна сестра замужем за польським королем, інша – за візантійським царевичем. Три дочки були видані Ярославом за норвезького, французького та угорського королів. Син Ізяслав одружився з сестрою польського короля Казимира.

Однією з найбільших заслуг Ярослава Мудрого вважається об’єднання звичаєвих правових норм у збірник законів "Руська правда". Новий юридичний кодекс узаконював ті зміни, що сталися в суспільстві та свідомості людей. Основним об’єктом захисту стало життя, тілесна недоторканість людини. Втім вони оцінювалися по-різному. Якщо за вбивство селянина платилося 6, то за князівського дружинника – 80 гривен. Замість кровної помсти вводилася грошова компенсація. Хоча закони спрямовувалися  в основному на захист верхівки суспільства, але і смерди, і челядь, і рядовичі, і закупи відчували себе захищеними від свавілля феодалів. Запровадження правових норм гарантувало можливість широкого розкриття внутрішнього потенціалу людини незалежно від її соціального статусу.

За князювання Ярослава Мудрого Київська Русь дедалі більше відходить від язичництва і переймає християнство. У багатьох містах будуються храми, які стають головними осередками поширення православ’я серед місцевих жителів. Релігійним центром країни став Київ. На зразок храму Софії в Константинополі в ньому в 1037 р. збудовано шедевр світової культової архітектури Софійський собор. У 1051 р. бояри-монахи Антоній і Феодасій засновують на схилах Дніпра православний Печерський монастир – майбутній центр утвердження християнства й культури на Рисі. Загалом V Києві в той час налічувалося 40 церков. Із розвоєм християнства Ярослав Мудрий у 1051 р. призначив київським митрополитом видатного письменника русина їларіона. Тим самим була послаблена залежність Русі від візантійського імператора. Але константинопольська патріархія продовжувала зберігати верховенство над руською митрополією.

В останні роки життя Ярослав Мудрий почав задумуватися, як запобігти боротьбі за владу між своїми нащадками. Досягти цього він вирішив шляхом дотримання принципу вікового старшинства, коли на зміну померлому князю приходив його брат, а потім уже й син. Таким чином, кожному або майже кожному з князів гарантувалося право на князівський стіл. Щоб не допустити ворожнечі між синами, Ярослав ще за свого життя заповідав київські землі старшому сину Ізяславу, чернігівські — Святославу, переяславські — Всеволоду, Володимиро-Волинський уділ — Ігорю, а Смоленський — Вячеславу. Головним над братами залишався старший брат, що мав княжити у Києві. Ось так після смерті Ярослава в 1054 р. Київська Русь уникла сімейних кровопролитних чвар. Тріумвірат Ізяслава, Святослава і Всеволода деякий час підтримував політичну єдність величезної імперії й успішно управляв нею. Ізяслав, Святослав і Всеволод спільно вирішували питання про переміщення молодших братів з одного уділу в інший і об'єднаними силами поклали край спробі полоцького князя Всеслава вийти з-під влади Києва й заточили його в київський поруб. Завдяки спільним діям князі зуміли на початку 60-х років відбити перші напади половців, які зайняли місце розгромлених Ярославом Мудрим печенігів. Але в 1068 р. військо братів було вщент розгромлено половцями на р. Альті, й кочівники наблизилися до столиці держави Києва. Небажання чи то відсутність можливості в Ізяслава дати киянам зброю і коней для відсічі нападу кочівників викликало народне повстання. Кияни розгромили двори Ізяслава і боярина Коснячки й змусили їх втекти з міста. Тільки з допомогою польського короля Болеслава Смілого, сина Мстислава, а також братів Святослава й Всеволода Ізяславу вдалося придушити повстання й знову зайняти ве-ликокнязівський престол. Але тріумвірат дав тріщину, що згодом призвело до ворожнечі й міжусобної боротьби між братами та їхніми наступниками.

З цього скористалися половці й фактично безперешкодно спустошували прикордонні зі степом українські землі. Вони розгромили руські війська під Триполем, на р. Желяні, в інших місцях й загрожували самому Києву. До того ж онуки Ярослава у боротьбі із суперниками часто кликали на допомогу половецькі орди. Руська земля спливала кров'ю. Всенародне горе змусило деяких князів отямитися, й вони з ініціативи Володимира Мономаха в 1097 р. зібралися на з'їзд у Любечі, щоб припинити чвари. учасники з'їзду вирішили, якщо хтось на когось “встане, то на того будемо всі”. Закладені на з'їзді принципи єдності Русі дали свої результати. Сім руських князів об'єднали свої дружини і в 1103 р. вщент розгромили половців на п. Самарі. В битві загинуло понад 20 половецьких ханів, а переможцям дісталися величезні табуни коней, отари овець, чимало полонених. Відвойовані рубежі київські князі заселили торками й печенігами, тим самим укріпивши пороську оборонну лінію. У 1107 р. київський князь Святополк і переяславський Мономах завдали поразки половецьким ордам Боняка й Шарукана під Лубнами, а в 1113 р.—на р. Донець.

Після смерті київського князя Святополка й повстання киян у 1113 р. великокнязівський стіл зайняв Володимир Мономах (1113—1125). Причому зробив він це не насильно, а на запрошення київських бояр і тим самим уник порушення постанови Любецького з'їзду про князювання Ізяславичів у Києві, Святославичів — у Чернігові, .а Всеволодичів — у Переяславі. Його батько був переяславським князем, а мати — дочкою візантійського імператора Мономаха, за що й самого Володимира почали звати Мономахом. Замолоду Володимир вивчив грецьку, половецьку, а після одруження з англійкою Гітою Гарольдівною — ще й англійську мови. За князювання в Чернігівському, а потім у Переяславському князівствах Володимир Мономах здобув собі гучну славу поборника єдності Київської Русі, переможця половців, талановитого й доброго правителя.

Зайнявши великокнязівський стіл у 60 років, Мономах втілив свої задуми в життя всієї держави. Він зумів відновити політичну єдність більшості руських земель, не зупиняючись при цьому перед жорстоким покаранням тих, хто її порушував. Мономах продовжив справу свого діда Ярослава Мудрого в побудові правової держави, знятті соціальних суперечностей у суспільстві, його знаменитий “Устав” значно доповнював кодекс законів “Руської правди” й суттєво обмежував безконтрольну діяльність лихварів і феодалів. Він встановлював єдиний процент на взяті У позику гроші, обмежував використання рабської праці й Джерела її поповнення. Повчаючи синів, Мономах заповідав не забувати убогих і не давати “сильним” погубити людину, захищати і бідного смерда, і вбогу вдовицю. При ньому швидко забудовується Київ, Чернігів, Переяслав та інші міста, розвиваються господарство й торгівля, зміцнюються зв'язки Русі із зарубіжними країнами. Централістську політику Ярослава Мудрого продовжував також його син Мстислав (1125-1132). Але йому випало бути останнім із київських князів періоду політичної єдності Київської Русі.

Етнічний розвиток Русі-України. Завершення формування української народності. Одночасно з політичним відбувався й етнічний розвиток Русі-України. Почалося складання територіального центру русів-українців, до сфери впливу якого згодом підпадають навколишні регіони. Таким центром стала Київська земля з її могутнім етнічним й економічним потенціалом. Тут швидше ніж у навколишніх землях розвивалися феодальні відносини, в ІХ-Х ст. з’явилися перші індивідуальні земельні володіння дружинної знаті, розбудовувалися міста й посилювався їхній вплив на сільські округи.

Особливістю Київської землі було те, що вона в період формування не належала якомусь конкретному князеві, а вважалася спадковим володінням великокнязівської родини. Хто володів нею, той мав управляти і всією Київською Руссю. Крім великого князя, важливу роль у житі регіону й всієї держави відігравала київська знать. Саме вона найбільше ратувала й боролася за підкорення та господарське освоєння територій сусідніх племен.

Після міграції уличів на початку Х ст. у величчі Південного Бугу й Дністра влада київських князів поширилась на землі в басейні Тясьмина та нижніх течіях Супою та Псла. Щоправда, пізніше залежність цих територій від київських властей стала формальною, фактично ж вони перебували під контролем кочівників. До 1036 р. південні кордони Київської землі проходили по р. Стугні, а пізніше по р. Росі. Місцеве населення, що складалося з нащадків літописних уличів, а також прийшлих з-за Дону алано-болгар, опинилося у сфері впливу більш розвиненого населення Київської землі. Чи не найшвидше влада Київських князів утвердилася на просторах древлян. Однією з причин цього стала відносна стабільність у переході до ранньофеодального суспільства. При всіх соціально-політичних колізіях землі древлян залишилися невід’ємною частиною територіального центру русів-українців.  Дрогобицька Турівщина з часом стала ділом київських князів, а решта утворила Полоцьку землю. На Заході територіальна експансія київських можновладців натрапила на сильний опір феодальної знаті волинян, яка швидко збагачувалася й зуміла досить відчутно зміцнити своє становище. За князювання Володимира Святославича київська знать активізувала господарське освоєння земель сіверян і одночасно почала захищати їх від нападів кочівників. Проте перетворення Чернігова й Переяслава на центри навколишніх округ послабило вплив Києва у віддаленому Лівобережжі.

Зростання ролі Київської землі в Середньому Подніпров’ї відбилося у відповідних топонімах та гідронімах. У басейні Тетерева на той  час одна з річок стала називатися Киянка, Десни – Либідь, а поблизу Чернігова з’явилося село Києнки. У Х – першій третині ХІІ ст. Київська земля вже виступає як етнополітичний центр Середнього Подніпров’я з нечітко визначеними кордонами, крім південних, що свідчило про незавершеність процесу формування територіально-політичного об’єднання. Київська земля одночасно стає й політичним центром всієї Давньоруської держави.

Певна відособленість Київської землі серед навколишніх регіонів у ІХ – ХІ ст . проявилась у поширенні на неї назв “Русь” або “Руська земля”. Залежно від політичної ситуації ними називали територію навколо Києва або разом з частиною Переяславщини й Чернігівщини. Наприклад, київський князь Святополк в 1015 р., як писав літописець, зібрав проти свого брата Ярослава “бещисла  вой, русь (воїв з руських племен навколо Києва.) і печенігів”. Посівши київський престол, Ярослав, у свою чергу, об’єднав проти Святополка “русь, і варяги, і словени”. В такому самому значенні термін “русь” вживався й в інших випадках. “Руссю”  іноземці називали й усю Київську державу.

Одночасно з територіальними змінювалися назви й населення. Поступово зникає поділ місцевої людності на літописні племена й з’являються етноніми, похідні від назв найбільших міст. З 944 р. літописець щодо населення Київської землі почав вживати назву “кияни” замість “поляни”. Це вже свідчило про складання відносної етнічної спільноти жителів київської землі та її відмінність від навколишніх етносів. Однак з різних причин така назва не прижилася. За населенням Середнього Подніпров’я ІХ-ХІ ст. остаточно утвердився етнонім “русь”, який мав глибоке етнополітичне коріння й ввійшов у свідомість як слов’янських, так і не слов’янських народів.

Етнічний центр українського народу сформувався на багатонаціональній основі. Крім русів-українців у цьому процесі брали участь також північні слов’яни, переселені на укріплення південних рубежів країни, а також поляки й тюркські народи. У різні часи Русь не лише воювала з кочівниками, а й торгувала, мала з ними мирні відносини. Коли з 60-х років ХІ ст. половці почали тіснити печенігів, то частина з них відійшла за Дунай, а решта – під захист київського князя. Теж саме зробили й інші тюркські племена, зокрема торки, берендеї, ковуї. З дозволу київського князя вони зайняли малозаселені землі Поросся та Південної Переяславщини й зобов’язалися не пропускати на Київ інших кочівників. Руси-українці називали ці юркські племена за кольором їхніх шапок чорними клобуками, а зайняті ними землі за назвою украпленого ними центру торків Торчеська – Торчеською волостю Під впливом русів-українців чорні клобуки почали переходити до напівкочового способу життя, запозичували в них елементи землеробства й ремесла, вбрання, мови тощо. За межами Київської землі, вниз по Дністру аж до Руського моря, стояли нечисленні не укріплені села зі змішаним складом населення. Вони були осередками русько-української культури серед тюркомовного кочового світу.

Одним з основних показників існування народності є власна мови. Більшість вважали, що в період Київської Русі сформувалася єдина для всього населення країни давньоруська мова. Однак деякі з них дотримувались іншої точки зору. Зокрема, академік А.Кримський відстоював існування української мови принаймні  з ХІ ст. З цього приводу він писав на початку ХХ ст., що “жива мова півдня ХІ ст. стоїть посеред східного слов’янства цілком вже відокремлено. Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі ХІ ст. – це цілком рельєфна, яскраво індивідуальна лінгвістична одиниця. У ній дужу легко взнати прямого предка сьогочасної української мови…”. Такі висновки видатного сходознавця підтверджує практика етнополітичного формування Київської землі. Територіальна, етнічна й політична консолідація середньоподніпровських племен в єдину історичну спільність супроводжувалось аналогічними процесами і в мовному середовищі. Живий розмовний говір народу, що очолював консолідаційні процеси, став мовною основою давніх русів-українців. Українська мова формувалася на лінгвістичній базі говірки полян-русів, яка спочатку синтезувала особливості мов ближчих, а потім і віддалених племен. Подібне відбувалося й в  інших регіонах Київської держави. Лінгвістичний аналіз новгородських берестяних грамот ХІ-ХІІ ст. дав підставу окремим вченим зробити висновок відособленість давньоновгородського діалекту від інших східнослов’янських діалектів.

У ХІІ ст. на зміну назві “Русь” стосовно українських земель приходить назва “Україна”, з появою якої український етнос виступає на політичній арені як окремо сформована історична спільнота. Вперше термін “Україна” знаходимо “Іпатіївському літописі” під 1187 р. Але якщо врахувати, що на письмі назви територій вживалися вже після того як вкорінилися в повсякденному житті, то можна вважати, що вони були поширені й раніше. Розповідаючи про смерть в 1187 р. прославленого боротьбою з половцями переяславського князя Володимира Глібовича,  літописець писав: “И плакашася о нем вси переяславци…, о нем же Украина много постона”. До останнього часу слово “Україна” тут трактувалося вченими як окраїна Київської Русі, якою і було Переяславське князівство. Але літописець називає окремо Переяслав і Україну, тобто ті землі, що найбільше страждали від нападів кочівників. Саме ними й  були Переяславська, Чернігівська та Київська землі. Про вживання цього терміну до різних українських регіонів свідчать й інші згадки. Під 1189 р. у літописі записано про приїзд князя Ростислава “ко Украйне Галичькой”, під якою розумілися Галичина, Покуття Подністров’я. “Україною” називали літописці й “Червенські міста” Галицько-Волинського князівства у 1213 р. У ХІІ-ХІІІ ст. назва “Україна” охоплювала територію від Середнього Подніпров’я на сході до Забужжя включно на заході. Під нею розумілися не окраїнні території, а “край”, “земля”, “країна”. Саме такий зміст вкладали пізніше в термін ”Україна” самі українці й власті Великого князівства Литовського. Але поряд з назвою “Україна” ще тривалий час продовжували вживатися у вузькому та широкому значенні назви “Русь” і “Руська земля”. Живучість і утвердження кожної з них залежали від багатьох факторів і насамперед від внутрішнього та зовнішньополітичного становища українських земель.

Заняття і побут русів-українців. Основним заняттям русів-українців, як і раніше, залишалося сільське господарство. Завдяки удосконаленню досягнень попереднього періоду воно піднялося на значно вищий щабель розвитку. На зміну перелоговій системі хліборобства приходить дво- й трипільна системи, застосування яких підвищувало врожайність зернових культур.

Із землеробських знарядь праці руси-українці залежно від грунтів і свого економічного становища переважно використовували рало, плуг і соху. Але на відміну від попередніх років землероби почали ширше застосовувати багатозубі рала із залізними наральниками, а вузьколезові рала стали заміняти широколезові, які підрізали грунт знизу, ледь піднімали його і не залишали необроблених смуг у міжряддях. Проте найдосконалішим орним знаряддям праці став плуг з чреслом, вперше згаданий у "Повісті минулих літ" від 981 р. Залишки лемешів та чересел знайдені на багатьох давньоукраїнських поселеннях, у тому числі під Білою Церквою, Воїнською Греблею, Плісненським, Княжою Горою, Колодяжним. У цей час відбувається перехід від симетричного до асиметричного лемеша. Якщо перший тільки піднімав і розпушував землю, то інший – перевертав її низом догори. В лісовій зоні населення користувалося переважно одно- та двозубими сохами. Боронували ріллю вузьколезовими ралами, а також дерев’яними боронами, про які згадується в "Руській правді".

Набагато раніше як у Західній Європі, а саме  - не пізніше другої половини ХІ ст., руси-українці почали заміняти при оранці землі волів на коней. Напевне, на Київській землі вперше в Європі з’явився й жорсткий хомут, необхідний при запряганні коня в плуг. Використання коня як тяглової робочої сили значно підвищило продуктивність праціукраїнського хлібороба й стало, поряд з іншими рисами, однією з ознак його належності до єдиної етнічної спільноти. Започаткований русами-українцями масовий перехід від розпушування до перевертання грунтів і заміна в плужній упряжці вола конем знаменували якісний стрибок у розвитку господарства й соціально-політичних відносин усієї Східної Європи. Городи обробляли мотиками й заступами із залізними оковками.

На просторах Київської землі повсюдно вирощувались одні й ті ж самі зернові, бобові та технічні культури: жито, тверда й м’яка пшениця, ячмінь, просо, горох, вика, чечевиця, боби, коноплі й льон. Традиційний набір культур залишався незмінним. Але в кожній з них вже відбиралися кращі сорти, започатковувалося районування. Якщо у VІІІ-Х ст. переважала пшениця-двозернянка (полба), то в ХІ-ХІІІ ст. її починає витісняти голозерна пшениця, яка потребувала менших затрат на очищення зерна й до того ж давала більший вихід борошна. Але завдяки своїй морозостійкості й невибагливості до грунтів полба й надалі вирощувалася на українських землях аж до ХХ ст.

Знаряддя для збирання врожаю та переробки зернових культур у русів-українців Середнього Подніпров’я і віддаленіших від нього регіонів мали як спільні, так і відмінні ознаки. В основному вони були схожі на попередні й наступні знаряддя праці. Якщо київський тип серпа за своїми виробничими характеристиками дещо поступався новгородському, то південно-західний перевершував його. Знахідки 113 серпів у Райках, 405 – в Ізяславі та в інших місцях свідчать про поширення хліборобства й залізообробки в Київській землі. Для обмолоту зерна використовувалися дерев’яні ціпи, відомі на українських землях не пізніше середини ХІІ ст. Першу згадку про них знаходимо в "Слові о полку Ігоревім". Люди мололи зерно переважно ручними жорнами, що були прообразом майбутніх млинів. Самі млини вперше згадуються у першій половині ХІ ст. в "Уставі" Ярослава Мудрого. У ньому зафіксовані  права бажаючих будувати млини й порядок їхнього влаштування. За виробничими показниками русько-українські млини не знали собі рівних у всій Європі.

Селяни й більшість міщан вирощували капусту, ріпу, огірки, часник, моркву, цибулю та інші городні культури. У фруктових садах найчастіше росли яблуні, груші, сливи, вишні, а також виноград і різні плодово-ягідні кущі.

Одним з основних занять було розведення великої і малої рогатої худоби, а також свиней і птахів. Якщо на Правобережжі переважно розводили велику рогату худобу, то на Лівобережжі – свиней. В руських фортецях Чучин та Іван, городищі Монастирьок та в інших поселеннях протягом VІІІ-ХІІ ст. зростає чисельність коней і одночасно зменшується волів. У господарстві русів-українців мисливство помітно втрачає свою роль. Переважною мисливською здобиччю були кабани, лосі, траплялися тури, зубри, кулани, сайгаки, ведмеді. Для полювання використовувалися луки, списи, рогатини, сокири, а також ловчі ями, капкани, сітки тощо. Рибальські знаряддя мало чим відрізнялися від сучасних, хіба що розмірами, технікою виготовлення й матеріалами. Виловлювали такі самі види риб, що й сьогодні в Дніпрі, тільки в значно більшій кількості. Населення займалося також бджільництвом.

Центром ремісничого виробництва ІХ-ХІІ ст. стали міські поселення. За приблизними підрахунками, в них проживало до 15 % сього населення Русі-України. Одночасно з ремеслом та торгівлею міські жителі займалися й сільським господарством, що було типовим явищем для України наступних століть. При цьому міста виконували й оборонні функції. Серед них місце за своїм значенням і рівнем розвитку займав Київ. Він бурхливо розбудовується, укріплюється першокласними оборонними спорудами й перетворюється на один з найбільших у Європі центрів ремісничого виробництва. В ньому проживало до 50 тис., тоді як у Лондоні — 20, а в Новгороді — до 30 тис. чол. Другим за розміром і значенням містом був древній Чернігів. Важливу роль відігравали також Любеч, заснований не пізніше 882 р., Вишгород—не пізніше 946 р., Білгород, Родень, Воїнь — не пізніше 980 р., Переяслав — не пізніше Х ст. та ін. Але за своїми розмірами ці міста значно поступалися Києву, маючи по 3—4 тис. жителів кожне.

Високого рівня досягло виготовлення заліза у сиродутних горнах з болотних руд. Починають утворюватися залізообробні центри. Зокрема, на місці сучасного с. Городиська на Житомирщині діяли десятки горен, які обслуговувало чимало майстрів із числа місцевого населення. В багатьох селах і городищах стояли кузні, де вироблявся широкий асортимент товарів. Вони характеризувалися спільністю форм, розмірів і близькою технологією виготовлення. Серед них не менше 20 найменувань сільськогосподарських і промислових знарядь праці (наральники, лемеші, чересла, серпи, остроги, гарпуни), понад 40 найменувань предметів побутового й господарського призначення тощо. Руські майстри славилися виготовленням мечів, шоломів, кольчуг.

Поширеним було деревообробне ремесло. З'явився токарний верстат по дереву, збільшився асортимент дерев'яних виробів, ускладнилися їхні форми. Майстри навчилися робити дерев'яні колеса зі спицями. Продовжувалося виробництво предметів з кісток і рогів тварин. Кістковорі-зальні майстерні існували на Замковій, Старокиївській горах і на Подолі в Києві, Білгороді та в інших містах. З каменю виготовляли жорна, хрести, ікони, точильні бруски, пряслиці тощо. Одним із центрів виробництва жорен стало побережжя р. Сибок, притоки Південного Бугу, а пряслиць, натільних хрестів і підвісок — кар'єри Овруцького кряжа. Розвивалися ткацтво й кравецтво. Не пізніше XI ст. розпочалося виготовлення виробів із скла. З Києва склоробне виробництво поширилося на північно-східні слов'янські землі. В IX—"на початку Х ст. майже повністю зника ліпна кераміка, а на зміну їй приходить посуд виготовлений на ручному гончарному крузі. Дещо пізніше на гончарних виробах почали ставити клейма, зокрема й тризуби. З Х ст. і розквітає ювелірне ремесло Київської землі, з'являються школи художньої залізообробки ремісничих виробів, а з XI ст. створюються майстерні з виробництва емалей. Виникли професії каменярів, штукатурів, спеціалістів з виготовлення плінфи, вапна тощо.

Свою продукцію майстри обмінювали на інші товари або продавали на торгах. Збільшилася кількість купців, які спеціалізувалися на купівлі-продажу різних товарів. Посилився їхній вплив на вирішення справ. Торгівлею у широких масштабах займалися також князі й бояри. Зби-раючи данину з підвладних народів, вони зосереджували її в Києві, а потім .вивозили на чужоземні ринки. Посередниками в такій торгівлі виступали або купці, або залежні від феодала торгові люди. Визначилися напрямки і шляхи зовнішньої торгівлі. Залозним шляхом рухалися ку-пецькі каравани до Приазов'я, Кавказу, Середньої Азії, Грецьким — до Візантії, Соляним — у Галицьку землю й далі в Західну Європу, системою річок і доріг—на північ. З Київської землі та інших українських територій найбільше вивозилося хутра, воску, меду, шкір, ремісничих виробів. Завозилися коштовні тканини й посуд, зброя, прикраси, інші високохудожні вироби. Поряд з іноземною монетою з'явилася й місцева. Володимир Святославич почав карбувати власні злотники й срібляники. Але з XI ст. основною грошовою одиницею стає гривня, злиток срібла різної ваги. Київська гривня важила близько 160 г, в інших місцевостях—95—195 г.

Руси-українці мали високорозвинуту суспільну організацію й побут. У Київській землі швидше ніж в інших регіонах викристалізовувалися цивілізовані сімейні відносини. Поляни та їхні нащадки вже перейшли до моногамної сім'ї. В той же час до XII ст. у древлян, радимичів, в'ятичів, сіверян ще зберігалася полігамія. Як правило, за спільною домовленістю чоловік викрадав собі любку під час різних ігрищ та забав і так робив її дружиною. Декотрі набирали по дві-три жінки й жили з ними без звичного для нас шлюбу. Залишки неоформленого церквою, але визнаного громадою шлюбу були відомі в Україні ще на початку XX ст. Сім'ї складалися з кількох поколінь і мали багато дітей. Правда, чимало їх минулої від різних хвороб, під час епідемій та ворожих нападів. Сім'ю очолював старший за віком чоловік, який користувався найвищим авторитетом серед родичів. Глибоко шанувалась у сім’ї жінка з її одвічною житейсько-господарською мудрістю.

Значних змін зазнала й суспільна організація русів-українців. Якщо у VIII—IX ст. ще зберігалися окремі елементи родового ладу, то в Х ст. вони повністю зникли. На базі залишків колективної власності утворилася сільська община із суворою регламентацією господарських і побутових відносин. На общину щодалі сильніший тиск справляло середовище феодалів, які вже мали право приватної власності на землю, ліси, водоймища. Корисуючись владою вони претендували на общинні угіддя й самих общинників. Та й серед общини не існувало соціальної рівності. Саму общину ослабляла дальша індивідуалізація її господарсько-побутового життя коли дедалі більше общинників переходили до індивідуального ведення господарства, виплати окремих податків і виконання різноманітних повинностей. Одні з них швидко багатіли, інші – бідніли й не могли виконувати общинно-державні обов’язки, а тому змушені були виходити з общини й відправлятися на пошуки засобів для існування. Найчастіше вони потрапляли у вотчини феодалів і таким чином з вільних смердів перетворювалися на господарських холопів. З числа вільних общинників формувалися також категорії феодально залежних селян-закупів і рядовичів, а також частково, можливо, й рабів.

Чимало спільних рис мали житла й побутові речі русів-українців. Культова архітектура Києва, Чернігова та Переяслава справили істотний вплив на забудову і північних, і північно-східних міст. Більшість помешкань феодальної верхівки мали зрубну конструкцію, типову для лісових регіонів країни. Але поряд з ними існували будівлі й каркасно-стовпової конструкції, відомої з попередніх часів. Стіни зводилися з грубих дощок або плах, встановлених у пази стовпів, шрукатурилися з обох боків і білилися. В одному з кутів жилої кімнати на невеликому підвищенні ставилася піч для обігрівання приміщення й приготування їжі. Найбільш вживаним посудом були глиняні та дерев’яні горщики, миски, миски-сирниці, тарілки, пательні, різні кубки, чашки, ложки, ковші, відра, діжки, берестяні короби, плетені корзини тощо. З городини люди готували різне рідке вариво, із зерна – каші, варений горох та інші бобові, вживали також страви з м’яса, риби. молока.

Руси-українці носили різноманітний одяг – широкі сорочки, штани, куртки, свити, кожухи, плащі, шапки. Взувалися переважно в чоботи, типове взуття населення України протягом багатьох століть. Залежно від матеріальних статків для пошиття носильних речей люди використовували різні матеріали. Для основної маси міського та сільського населення доступними були вовняні та лляні тканини, а також шовк з середньоазійського регіону. Крім того, на одяг князів, бояр і вищого духовенства йшли коштовні привозні тканини, зокрема оксамит, фофуддя, оловір грецький. Одяг простих людей і знаті прикрашався вишивкою. Порівняно з минулими часами вона стала досконалішою за технікою, багатшою за сюжетами й територіально поширенішою. Залишки вишитого одягу знайдені на давніх поселеннях від Чернігівщини до Галичини. Різнокольоровими нитками й шовковими смужками обшивалися комір й обшлаги рукавів нижнього і верхнього одягу. Орнамент робився у вигляді геометричних форм або ж на місцеві сюжети, які багато в чому перегукуються з місцевою вишивкою попередніх і майбутніх століть. Пишним колоритом і золотим шитвом оздоблювалося церковне вбрання.

Культура русів-українців. Різноманітним і багатим був духовний світ русів-українців. Він формувався під впливом давніх язичницьких вірувань і християнських цінностей, які поступово украплювалися в людській свідомості. Щоб не втратити духовні надбання, люди пристосовували язичницькі свята, звичаї та обряди до  вимог церкви й тим самим збагачували духовну скарбницю народу. Чоловіки й жінки водили хороводи, танцювали і співали, обрядовими мотивами супроводжували святкові дні, піснями-плачами проводжали небіжчиків, величальними сюжетами зустрічали наречених а під звуки труб воїни йшли в бій за землю Руську. Народ створив цикл билин про відважну богатирську трійцю – Іллю Муромця льошу Поповича й Юобриню Микитича, опоетизував їхню службу князю Володимиру й боротьбу з силами зла, які у свідомості людей уособлювалися в образах змія Тугарина, Жидовина та інших міфічних персонажів. Талановиті піснярі з покоління в покоління передавали усний народний епос і тим самим підтримували безперервність і наступність історичної пам’яті русів-українців. Серед літописних бардів своїм талантом і популярністю виділявся співець Боян, який жив у ХІ ст. при дворі Святослава Ярославича. В ІХ-ХІІ ст. з’явилися й професійні артисти-скоморохи. Вони були одночасно і співаками, і танцюристами, і музикантами, і дресирувальниками й розважали своїм мистецтвом як знать, так і простий люд.

Базою духовної культури є освіта й насамперед її основа – писемність. У Русі-Україні писемність з’явилася не пізніше ІХ ст. у вигляді якихось "черт і резів", про які писав на початку Х ст. болгарський письменник Чорноризець Храбр. На існування ранньої слов’янської писемності вказують літописні дані про підписання Візантією договорів з русами у 911 і 944 рр. грецькою та іншою, в даному випадку руською, мовами. Сучасникам було також відомо, що на випадок своєї смерті руси-українці писали заповіти місцевою мовою. Тільки після масового запровадження християнства в 988 р. на Русі-Україні поширюється нова писемність, абетка якої була складена братами Кирилом і Мефодієм і названа за іменем одного з них “кирилицею”, Вона являла собою південнослов'янський мовний діалект зрозумілий і східному слов'янству, що й стало головною передумовою її поширення на українських землях.

У Х—XII ст. писемність переростає в освіту. Володимир Святославич у 988 р. створив школу для навчання боярських дітей грамоті. Аналогічні заклади відкривали Ярослав Мудрий та інші князі. Анна Всеволодівна в 80-х роках XI ст. організувала при Андріївському монастиреві чи не першу в Європі школу для дівчаток, де учениці вчилися рукоділлю, шиттю та співам. Князі та чимало бояр були високоосвіченими людьми, знали по кілька мов. Вміли читати, писати й рахувати багато купців та ремісників, їхні сотні написів збереглися на стінах монастирів, церков і ре-місничих виробах. Світські вельможі та духовенство широко користувалися бібліотеками, першу з яких заснував у Києві в 1037 р. Ярослав Мудрий. Монах Київського Печерського монастиря Микола Святоша мав велике книжкове зібрання й подарував його монастирській бібліотеці. Ці кладезі мудрості були також у Білгороді, Чернігові, Переяславі та інших містах і напоїли духовними соками не одне покоління русів-українців.

На духовність русів-українців значний вплив справляли як перекладна, так і оригінальна література з історії, філософії, правознавства. Найосвіченіша людина свого часу, спочатку священик з с. Берестова під Києвом, а потім перший давньоукраїнський митрополит Іларіон написав “Слово про закон і благодать” (між 1037—1050), де про-славляв діяльність Володимира Святославича й виступав проти спроб нав'язати Русі духовну зверхність Візантії. З літератури богословсько-морального циклу найвідомішими тоді були перекладений (1073) і оригінальний (1076) “Ізборники”. У другому творі роз'яснювалися норми поведінки людей у різних життєвих ситуаціях, пропагувалися мир, а також літературні знання: “Добро є, братіє, почитання книжне”. Напутнім духом пройняте й “Повчання дітям” Володимира Мономаха. В ньому чітко простежується прагнення князя виховати своїх дітей мудрими правителя-ми й захисниками держави. У Русі-Україні зародився оригінальний літературний жанр — літописання. Практично всі наші знання з історії, соціально-політичного життя русів-українців від найдавніших часів і до XII ст., їхні звичаї та обряди почерпнуті з давньоукраїнських літописів. Жоден народ не може похвалитися таким духовним надбанням. А це тільки окремі скалки, що дійшли до нас з багатющої скарбниці Русі-України. Перший літопис написано в Києві - центрі літературної думки Київської держави Найвидатнішим літературним твором є “Повість временних літ” батька українського літописання ченця печерського монастиря Нестора. її перша редакція, явилась у 1113 р. і доведена до 1110 р. Головний зміст літопису полягає в з'ясуванні історії східнослов'янських на-подів і пропаганді благородної ідеї служіння рідній землі. Всього ж протягом XI—XII ст. написано не менше 95 літературних творів.


загрузка...