Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ ст.

Лекція 29. Західноукраїнські землі в другій половині ХІХ ст.

Еволюція державного устрою Австрійської імперії. В другій половині ХІХ ст. західноукраїнські землі продовжували залишатись у складі Австрійської держави й мали той же політико-адміністративний устрій, що й інші регіони. Сподівання підкорених народів на прогресивне реформування імперії після революції 1848 р. не справдились. Австрійський уряд робив усе можливе, щоб ліквідувати поступки, вирвані в нього революційним піднесенням народних мас, і зміцнити свою владу. Почався наступ реакції. 31 грудня 1851 р. імператор Франц-Йосиф скасував так і не введену в дію конституцію 1849 р. і становив неоабсолютистський режим, запровадив цензуру, заборонив існування громадських організацій. Посилилися репресії учасників революційних подій. Галичина до травня 1854 р. трималася на воєнному стані. Австрійський уряд намагався за будь-яку ціну втримати у покорі десятки поневолених народів і не дати розпастися “клаптикові монархії”. Одна нація нацьковувалась на інші і всі на одну. Підкорені народи фактично не мали політичних прав і палко бажали визволитися з-під гніту Австрії.

Управління Галичиною здійснювалося через вищий адміністративний орган – намісництво. Його очолював намісник, у руках якого зосереджувалась адміністративно-поліцейська влада. Йому підпорядковувалися також призначувані міністром внутрішніх справ начальники повітів (старости). В управлінсько-бюрократичному апараті важливе місце займали суд, прокуратура й жандармерія. Після революції 1848 р. намісник у Галичині пильну увагу звертав на нейтралізацію українського національно-визвольного руху. Коли в 1854 р. австрійський уряд видав указ про поділ Галичини на українську й польську провінції з окремим управлінням у кожній, то він не допустив його реалізації. Причинами недоцільності такого поділу намісник виставив можливість соціальних заворушень і перехід краю до Російської держави. Створені за розпорядженням міністерства в 1858 р. сервітутні комісії (розглядали право селян на користування поміщицькими угіддями) діяли в інтересах поміщиків, які здебільшого були поляками.

Наростання селянського руху, незадоволення австрійської буржуазії, національне пробудження поневолених народів і погіршення міжнародного становища Австрії змусили уряд наприкінці 50-х років приступити до розробки нової конституції. Вона мала законодавчо забезпечити перехід монархії від централізму до федералізму. Згідно з дипломом від 20 жовтня 1860 р. (“федеративної конституції”) передбачався розподіл виконавчої влади між імператором і рейхсратом, з одного боку, та власними сеймами – з іншого. Це була серйозна поступка прихильникам федеративного устрою держави. Але вона не влаштовувала угорське дворянство та австрійську буржуазію, які продовжували домагатися відновлення основних законів 1848 – 1849 рр.

Польська шляхта Галичини зустріла жовтневу конституцію як перемогу своєї програми децентралізації Австрійської імперії. Але, виношуючи плани відродження колишньої Польщі, вона взяла курс на поглиблення автономізації Галичини, звичайно, під своїм патронатом. З надією зустріла нову конституцію й українська громадськість, але вона не мала такого впливу в адміністративних органах влади як польська. На основі нової конституції в 1861 р. були створені Галицький і Буковинський крайові сейми, які мали займатися суто місцевими справами й представляти Галичину й Буковину в Державній раді Австрійської імперії. Галицький сейм складався з 150 депутатів на чолі з призначуваним імператором крайовим маршалком. У чотирикуріальній виборчій системі (поміщики, торгово-промислова буржуазія, буржуазія великих міст, селяни) явну перевагу мали поміщики, що закладало основу дальших конфліктів між ними і селянами. Хоч формально конституція проголошувала рівноправність поляків і українців, фактично влада була передана до рук польської шляхти, яка використовувала її для зміцнення власних позицій, гоніння на українську культуру й насадження польської мови в усіх сферах суспільно-політичного й культурного життя Галичини. Незважаючи на такі негативні риси, громадськість Галичини почала звикати до конституціоналістських форм співжиття, розв’язання конфліктів мирним шляхом і гарантування прав вищим законодавчим органом. Боротьба за розширення таких прав перемістилась у сферу парламентаризму. На перших порах вона не дала бажаних результатів, селяни зневірились у можливості поліпшити становище через своїх депутатів, почали фактично бойкотувати вибори до сейму, віддавати голоси або демагогам, або тим, хто їм більше платив.

Конституціоналізація внутрішнього устрою Австрії завершилась прийняттям конституції 1867 р. Під силовим тиском угорської аристократії й буржуазії Австрійська імперія перетворювалась на дуалістичну Австро-Угорську монархію. Австро-Угорщина ділилась на дві частини: Ціолейтанію, куди поряд з іншими регіонами входили Галичина й Буковина; Транслейтанію, до складу якої, крім інших регіонів, передавалася Закарпатська Україна. В імперії запанувала німецька й угорська нації, які за своєю кількістю були однакові з пригнобленими слов’янськими народами. Офіційно конституція проголошувала національну рівноправність у школах, державних установах і судах, а також право на вільний розвиток. Але фактично влада в Східній Галичині залишалась в руках польського панства, яке продовжувало наступати на українство.

Економічне становище. Економічне становище Галичини, Буковини й Закарпаття другої половини ХІХ ст. багато в чому визначалося реформою 1848 р., яка остаточно скасувала панщину. Держава викуповувала у поміщиків селянські землі, але селяни за це мусили, починаючи з 1858 р., сплачувати їй борг протягом 40 років. При цьому поміщики звільнялися від захисних обов’язків у суді щодо своїх колишніх підданих, допомогти їм у тяжких випадках тощо. Щорічні платежі селян за звільнення перевищували в Галичині річні прибутки поміщиків від орної землі. Внаслідок проведення реформи у Східній Галичині з’явилося 375 тис. вільних селянських господарств. Селянське землеволодіння зменшилось, дві третини господарств мали в середньому менше 10 моргів (морг – 0,575 га) землі кожне, а близько чверті – до 2 моргів, тоді як для забезпечення нормальних умов існування середньої сім’ї, потрібно було не менше як 10 моргів. Реформа не розв’язала проблеми сервітутів, і це стало однією з причин конфліктів селян з поміщиками й занепаду їхніх господарств. За поміщиками залишалося право пропінації – монополії на викорінювання і продаж горілки, що давало їм значні прибутки. Це право було скасоване тільки в 70-х роках. В основному такий самий характер мала реформа 1848 р. й на Закарпатті. Від панщини та інших повинностей звільнялись із землею лише кріпаки, які до того користувалися наділами з правом передання їх у спадок. Але після реформи вони до остаточного врегулювання питання про сервітути мали виконувати різні повинності. Більшість закарпатських селян після реформи не одержала землі або дістала невеличкі наділи, явно недостатні до прожиття.

Від реформи 1848 р. виграли насамперед поміщики. Держава виплатила їм велику грошову компенсацію в сумі 4,4 млн форинтів. Витрачена сума повернулася до казни у вигляді збільшених податків із селян та різних поборів. Збереглася велика поміщицька земельна власність. У 1889 р. поміщикам, перш за все латифундистам, належало 41,1 % земельної площі Східної Галичини. Подібна картина спостерігалась і в інших західноукраїнських регіонах. Великим землевласникам належало на Північній Буковині 40,5 % і на Закарпатті – 40 % усіх земельних угідь. Однак поступово під впливом товарно-грошових відносин поміщики мусили здавати частину своїх угідь в оренду, внаслідок чого можливий прибуток від їх обробітку сідав у кишенях нових підприємців.

У зв’язку з реформою змінювався характер робочої сили у виробництві. В перші пореформені роки досить поширеними були відробітки селян за орендовану землю, користування пасовищами, позичання хліба, дров тощо. Але тільки наприкінці ХІХ ст. вільнонаймана робоча сила почала переважати в сільському виробництві, що стимулювало розвиток як поміщицьких, так і заможних селянських господарств. У 1900 р. в сільському господарстві та суміжних з ним галузях Східної Галичини працювало 110 тис. постійних і понад 173 тис. поденних робітників. Така ж перевага поденників спостерігалась і на інших західноукраїнських землях, що свідчило про незадовільне становище селянства, його дальше розорення.

У сільському господарстві почала інтенсивніше застосовуватися землеробська техніка. Щоправда, в цілому цей процес відбувався досить повільно. Кінні молотарки, віялки, сівалки, парові плуги, локомобілі та інша техніка з’являлися лише в окремих поміщицьких і селянських господарствах, а решта, як і раніше, користувалася старими знаряддями праці.

Основною галуззю сільського господарства Східної Галичини залишалося землеробство. В селянських господарствах воно, як правило, не виходило за межі напівнатурального виробництва й лише в окремих випадках мало зв’язки з ринком. Більше продукції сюди потрапляло від поміщицьких господарств, хоча до кінця століття вони так і не були товарного характеру. У гірських районах розвивалося переважно вівчарство. З технічних культур значного поширення набули льон, коноплі, тютюн. Поліпшувалась система землеробства. Однак загалом за темпами розвитку сільського господарства, запровадження вільнонайманої робочої сили, нової техніки й технологій Галичина, Закарпаття й Буковина помітно відставали як від західних регіонів Австро-Угорської, так і українських земель Російської імперії.

Одним з показників становлення буржуазних відносин є розвиток транспорту, який забезпечував швидкість обороту товарів і робочої сили. Залізничне будівництво в Галичині дещо пожвавилося після революції 1848 р. У 1859 – 1870 рр. довжина колій збільшилась у Східній Галичині з 66,9 до 673,1 км, тобто в 10 разів. Однак за темпами залізничного будівництва Східна Галичина значно відставала від промислових районів Австрії. Подібне спостерігалося й на інших західноукраїнських землях. Довжина залізниць на Закарпатті наприкінці ХІХ ст. хоч і зросла до 500 км, але становила лише 3,3 % залізничних колій Угорщини. У залізничне будівництво активно проникав іноземний капітал. Власних паровозобудівних заводів Західна Україна не мала, діяли тільки великі паровозо- й вагоноремонтні майстерні, зокрема у Львові, Перемишлі, Станіславі, в яких працювало кілька сотень робітників.

У промисловому відношенні західноукраїнські землі залишалися найвідсталішими провінціями Австро-Угорщини й фактично перетворилися на колоніальний придаток розвинутіших частин імперії. Хоч австрійський уряд у 1859 р. дозволив вільну промислово-підприємницьку діяльність замість цехових відносин, але його практична політика супроводжувалася гальмуванням розвитку промисловості Східної Галичини. Це проявлялось, зокрема, в запровадженні у виробництво парових машин і нової техніки. Якщо наприкінці 60-х промислова революція у західних провінціях Австрійської держави вже завершувалася, то в Східній Галичині тільки починалась. У 1851 р. потужність парових двигунів у ній становила 52 к.с., а в усій Австрії – 8288 к.с. Лише з 70-х років почалося переобладнання промислових підприємств на парову тягу. В 1890 р. у Східній Галичині потужність парових двигунів в обробній промисловості зросла до 506 тис. к.с. У Закарпатті наприкінці ХІХ ст. вона становила 3 тис. к.с.

Інтенсивніше розвивалися видобувні галузі промисловості. Замість примітивного видобутку нафти з 1869 р. почали використовувати парові машини для буріння нафтових свердловин. Та кардинальні зміни в нафтодобувній промисловості сталися після впровадження в ній глибинного буріння. Порівняно з 1874 р. видобуток нафти в 1900 р. зріс майже в 12 разів і досяг 326,3 тис. т. При цьому уряд тривалий час забороняв будувати в Східній Галичині нафтоперегонні заводи, й нафта у сирому виді вивозилася на переробку до Австрії та Угорщини. Активізувався видобуток бурого вугілля в Золочівському, Коломийському й Жовківському повітах. Але шахти були невеличкими, на кожній з них працювало до 20 чол., з використанням здебільшого ручних знарядь праці. За 1890 – 1900 рр. у Східній Галичині видобуто 506,3 тис. т вугілля, переважна частина якого йшла на задоволення потреб етнічних провінцій Австрії та Угорщини. Тривав традиційний видобуток солі. Втім, лише на трьох солеварнях – у Калуші, Косові й Стебнику – діяли парові машини, на решті виварювання солі велося дідівським способом. Цей харчовий продукт добувався в невеликих кількостях також на Закарпатті.

Набагато повільніше розвивалася переробна промисловість. Володіючи значними запасами деревини, Східна Галичина, Закарпаття й Північна Буковина фактично не мали власної меблевої та інших галузей деревообробної промисловості й мусили завозити дерев’яну продукцію з інших регіонів. Зате лісопильна промисловість працювала на повну силу й швидко переоснащувалася на парову тягу. Перший паровий лісопильний завод на Закарпатті став до ладу в Ужгороді у 1869 р. Дрібні водяні лісопильні почали інтенсивно змінюватися й в інших регіонах. У Східній Галичині в 1900 р. працювало 123 лісопильні, в тому числі 56 парових. Кількість робітників на лісопильних підприємствах коливалася від 50 до 250 чол. Виробництво дощок, брусів, інших заготовок призводило до винищення масивів цінних порід дерева (дуба, смереки, граба). Особливо відчувалося це на Закарпатті. Багато західноукраїнської деревини сплавлялось або вивозилося в Угорщину, Німеччину, Австрію, Італію, Францію та інші країни Центральної й Західної Європи. Виробництво цегли й вапна ще не знало застосування парових машин. Скляну продукцію випускали у Східній Галичині 14 заводів, у тому числі й з використанням парових двигунів.

У складному становищі перебувала харчова промисловість. Маючи значну сировинну базу, борошномельна промисловість Східної Галичини, Закарпаття й Північної Буковини внаслідок установлених урядом високих митних тарифів опинилася в занепаді. Пивоваріння велося ще й досі старими методами й не могло конкурувати з цією галуззю Австрії та Угорщини. Швидше розвивалося спиртово-горілчане виробництво. Кількість гуралень у Східній Галичині в 1899 – 1900 рр. збільшилась до 537. Досить потужними були тютюнові фабрики у Винниках, Монастирську, Заболотові й Ягольниці, на яких у 1890 р. працювало 3,4 тис. робітників.

Чи не найвідсталішими серед усіх галузей були металургійна й машинобудівна промисловості. Кількість металургійних підприємств у Східній Галичині скоротилася з семи в 1879 до чотирьох у 1890 р. На Закарпатті протягом другої половини ХІХ ст. діяло 13 залізоплавних і металообробних заводів. На Північній Буковині ці галузі важкої промисловості щойно зароджувались. У цьому відношенні західноукраїнські землі разюче відставали від Австрії та Угорщини, а також Правобережжя, Лівобережжя, Слобожанщини й Півдня України.

Уповільненими темпами розвивалася й легка промисловість. У текстильній галузі переважали дрібні кустарні майстерні із застарілими ткацькими верстатами. На підвідомчій Львівській торговельно-промисловій палаті території у 1870 р. працювало 11255 ткацьких верстатів, які дали 3,7 млн ліктів (лікоть – 455-475 мм) полотна. На території Буковинської торговельно-промислової палати кустарі виробляли в середньому по 1 млн ліктів полотна щорічно. Досить поширеним було виробництво взуття. У середині 80-х років у Східній Галичині налічувалося щонайменше 10,9 тис. шевців, продукція яких призначалася насамперед для задоволення потреб ринку. Широко застосовувалась наймана робоча сила, а також праця учнів і підмайстрів. Значну частку ремісників становили шевці також на Буковині та Закарпатті. Зросло виробництво одягу, кожі, посуду, хліба, наземних транспортних засобів, плетіння кошиків тощо.

Одночасно з економікою поступово розвивалися міста й торгівля. Кількість жителів Львова протягом 1800 – 1900 рр. зросла з 109,7 до 159,9 тис. осіб. Більшість міст, у тому числі й Чернівці, Ужгород, Стрий, Станіслав, Дрогобич, Мукачеве, Берегове, мали тільки по кілька тисяч або десятків тисяч жителів і швидше нагадували сільські поселення. Основна торгівля велася на ярмарках і базарах. Започатковувалася торговельна спеціалізація. У Львові в 1879 р. вперше відбувся хлібний ярмарок. Велика кількість зерна продавалася також у Чернівцях, Вижниці та Садгорі. Худоба збувалася переважно на ярмарках Ужгорода, Мукачевого, Хуста й Мараморош-Сігета.

Соціальні конфлікти. З розвитком соціальних відносин набувалася дальша соціальна поляризація західноукраїнського суспільства. Незначна частина населення збагачувалась, а більшість розорялась або зазнавала матеріальних злиднів. З відміною панщини зросла кількість найманих робітників як у промисловості, так і в сільському господарстві. На фабриках і заводах переважали постійні, а в сільському господарстві поденні робітники. Досить поширеною була праця жінок і дітей. На фабриках і заводах Закарпаття наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. вони становили 10 % усіх працівників, чим підривалося відтворення українського субетносу й погіршувався його фізичний стан. Матеріальне становище найманих робітників було скрутним: зарплата не задовольняла їхніх життєвих потреб, в окремих випадках вона частково замінювалася сіллю, горілкою, пивом чи іншими товарами. Часто замість грошей працівникам видавали марки або квитки, стягувалися різноманітні штрафи. Незважаючи на урядове обмеження робочого дня 11 – 12 годинами, він подекуди тривав 13 – 16 годин. Фактично не існувало техніки безпеки, внаслідок чого працівники одержували травми або зазнавали каліцтв. Кваліфікована медична допомога була недоступна для більшості найманих робітників.

На незадовільне економічне становище, тяжкі умови праці і юридичне безправ’я робітники відповідали скаргами, вимогами й еміграцією за кордон. У 70-х роках у Східній Галичині значного поширення набрав страйковий рух. У 1870 р. припинили працювати друкарі Львова. Страйком керували Й.Сеник і Щ.Беднарський, які входили до “групи лівих” створеного 1869 р. “Прогресивного товариства львівських друкарів”. Тижневий страйк закінчився перемогою: підприємці мусили скоротити робочий день й одночасно підвищити заробітну плату. В квітні 1871 р. друкарі, а також 300 робітників швейних майстерень Львова знову добилися підвищення своєї заробітної плати. До страйків удавалися також стельмахи, колісники Львова, нафтовики Борислава та працівники інших професій. На розгортання робітничого руху з 70-х років певний вплив почали справляти І Інтернаціонал і події Паризької комуни.

З середини 80-х років виступи трудівників почастішали, стали масовішими й жорстокішими у своїх вимогах. У липні 1884 р. зайстрайкували 3 тис. нафтовиків, які витримали навіть сутичку з поліцією, але все ж таки перемогли. Добилися задоволення своїх вимог про 10-годинний робочий день, мінімум заробітної плати, щотижневу її виплату, поліпшення умов праці й львівські меблярі в 1886 р. За ними виступили також пекарі й працівники інших підприємств міста.

Робітничий рух став організованішим після об’єднаного з’їзду соціал-демократичної партії Австрії 31 грудня 1888 р., який прийняв відповідну програму дій. Після її схвалення на масовому мітингу у Львові в травні 1889 р. змінились і вимоги робітників. Уже наступного року 4 тис. учасників мітингу відзначили 1 травня як свято всіх трудящих, висунули вимоги введення загального виборчого права для осіб, що досягли 21 року, 8-годинного робочого дня, заборони праці дітей до 14 років, зменшення робочого дня для підлітків до 6 годин на день тощо. Деякі з цих вимог висували й учасники травневого мітингу у Львові 1893 р. Починаючи з 80-х років важливе місце в робітничому русі Східної Галичини займає боротьба за загальне виборче право.

До страйкового руху поступово прилучалися робітники Північної Буковини й Закарпаття. У травні 1897 – 1899 рр. виступили чернівецькі будівельники, меблярі Ужгорода. Подібне відбувалося й в інших містах цих регіонів.

Соціальні конфлікти тривали на селі. На несправедливе вирішення сервітутної проблеми селяни відповідали масовими позовами до суду на поміщиків, виступами проти власників лісів і громадських пасовищ та місцевої влади, а також вимагали розгляду питання в галицькому й буковинському сеймах. Хлібороби неодноразово захоплювали угіддя й самовільно користувалися ними до прибуття військових команд, свідомо робили потрави й вирубки поміщицьких посівів та лісів. Часом ці дії супроводжувалися сутичками з каральними загонами й людськими жертвами. Селяни протестували також проти комасації – зведення селянських земель в один масив для кожного господарства. Обурення селян несправедливим вирішенням земельної проблеми набуло такої гостроти, що в ряді галицьких повітів у 1885 – 1886 рр. вони почали готуватися до збройного повстання за справедливий перерозподіл поміщицьких земель. Для запобігання заворушенням власті направили війська, які не допустили виступу, заарештували понад 200 хліборобів і віддали їх до суду.

Селяни боролися також проти несправедливих, на їхній погляд, рішень місцевих властей про залучення сільських громад до будівництва й ремонту шляхів. У 1854 і 1855 рр. мешканці 13 громад Чернівецького повіту не погодились відбувати ці повинності, внаслідок чого до них була застосована військова сила. Громади 19 сіл Рудківського повіту Східної Галичини у 1887 р. припинили такі роботи й відмовились надалі їх виконувати. В Романівці з цього приводу сталася навіть сутичка селян із жандармами, під час якої загинув керівник громади І.Севрук, а чимало його односельців дістали поранення. В цілому по Галичині проти примусової участі в ремонтах шляхів виступали селяни 16 повітів.

Регіональною особливістю селянського руху на західноукраїнських землях наприкінці ХІХ ст. стала його політизація. Вона проявлялася в боротьбі за рівні політичні й національні права українського населення. З’явилася нова форма протесту – віча (мітинги). Вперше таке віче зібралося в лютому 1891 р. в Коломиї. Згодом вони відбулися також у Бродах і Турції. Сотні селян із навколишніх повітів вимагали від властей запровадження загальних безпосередніх таємних виборів до сеймів, скасування неприйнятних для них законів про шляхи, мисливство, а також податків на домашні промисли. Водночас учасники деяких мітингів наполягали на запровадженні в школах української мови, створенні вчительських семінарій для національних навчальних закладів, припиненні полонізації тощо.

Така форма селянського руху дедалі поширювалася. Так, у вічі в Синятині в лютому 1892 р. взяло участь понад 2 тис. селян із найближчої округи. Наполегливо пролунали вимоги до властей, зокрема щодо введення загального виборчого права, припинення конфіскації прогресивних газет і журналів та збирання податків з них, запровадження української мови в діловодстві сільської адміністрації, удосконалення системи освіти. Разом з тим ставилися й економічні вимоги – зниження цін на сіль, створення фонду ліквідації заборгованості селян, відміни обов’язкових шарварців і т.ін. Радикальність порушених проблем значною мірою була результатом спливу Івана Франка, який узяв найактивнішу участь у вічі. У грудні 1894 р. зібралося вже крайове селянське віче, яке закликало всі прогресивні сили до негайної боротьби за політичні свободи й сприйнятливі умови для розвитку культури всіх народів. Почастішали страйки сільськогосподарських робітників.

Суспільно-політичний рух. Суспільно-політичний рух на західноукраїнських землях другої половини ХІХ ст. характеризувався надзвичайною строкатістю, суперечливістю й активністю. Під впливом революції 1848 р. і наступних прогресивних реформ пожвавилася політична діяльність різних, часто протилежних за своїми переконаннями, суспільних сил. Одну з течій суспільно-політичного руху становили так звані м о с к в о ф і л и, які організаційно оформились у другій половині 60-х років. Основними причинами появи москвофільства були зневіра частини галицької інтелігенції, селянства, сільських і міських підприємців буржуазного типу в можливості вирішити місцеві проблеми власними силами, етнічна та конфесійна близькість українців та росіян, а також віра в месіанську роль Росії в житті всього слов’янства. Москвофіли, як і російське самодержавство, не визнавали існування українського народу та його мови, пропанували ідею “єдиної, неділимої російської народності” від Карпат до Камчатки. Таке спрямування москвофільського руху цілком влаштовувало правлячі кола Росії, й вони подавали москвофілам таємну грошову допомогу для публікації їхніх видань. Визнаними лідерами москвофілів у різний час були в Галичині Денис Зубрицький, Іван Наумович, Михайло Качковський, на Буковині – Касіян Богатирець, на Закарпатті – Адольф Добрянський та ін. У 1870 р. москвофіли заснували політичну організацію – Руську раду, яку вважали прямою наступницею Головної руської ради 1848 р. і єдиним представником усіх місцевих українців.

Москвофіли створили потужну видавничу базу. Видавали в Галичині газети “Слово” (1861 – 1887), “Наука” (1874 – 1900), “Новий пролом” (1883 – 1887), “Галичанин” (1893 – 1914), на Буковині – “Буковинська зоря” (1870), “Русская рада” (1871 – 1912), на Закарпатті – “Свєт” (1867 – 1871) і журнал “Наука” (1884 – 1902) та ін. Крім того, вони мали власні установи, товариства й науково-літературні збірники, через які пропагували свої ідеї. Москвофіли зробили спробу створити й нав’язати українцям окреме “язичіє” – суміш з російської, української, польської та церковнослов’янської мов, яке подавали як “руську” чи “панруську” мову. Відмовляючи українцям у праві на національну мову, москвофіли тим самим сприяли денаціоналізації австро-угорським урядом українського населення Галичини, Буковини й Закарпаття. Одночасно в їх виданнях публікувались етнографічні матеріали, бібліографічні праці, твори російських письменників і насамперед слов’янофілів О.Хом’якова та С.Аксакова, критикувалися представники інших течій суспільно-політичного руху. Москвофіли започаткували видання серії популярних книжок для селян на штучному “язичії” на різну тематику, розгорнули активну боротьбу з пияцтвом і створили багатства тверезості, що мало важливе значення для підвищення культурно-освітнього рівня місцевого населення. Але при цьому в голови людей поряд із загальнолюдськими цінностями закладались ідеї, які спотворювали національну свідомість і не відповідали інтересам українського народу.

Протилежну позицію в суспільно-політичному пусі на західноукраїнських землях займали народовці. У вирішенні внутрішніх проблем вони орієнтувалися не на російського царя, а на український народ, присвятили себе служінню йому, звідки й дістали свою назву. Народовці доводили, що українці – це окремий народ, який займав територію від Кавказу до Карпат і гостро потребував захисту своїх національних і політичних прав. Народовство виникло наприкінці 1861 – на початку 1862 рр. і мало багато спільного з українофільством на основних українських землях. Воно проявлялося насамперед у прагненні підвищити культурно-освітній рівень і національну свідомість українського народу, захисті його мови та літератури. Народовці мали значну ідейну й матеріальну підтримку діячів національно-визвольного руху Наддніпрянської України. Вони пропагували твори класиків нової української літератури Тараса Шевченка, Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ’яненка та ін. Наддніпрянські громадівці Володимир Антонович, Пантелеймон Куліш і Михайло Драгоманов їздили в Галичину для встановлення особистих контактів з керівниками народовського руху й координації своїх дій. Народовцями ставала переважно молода світська інтелігенція – вчителі та студенти. Лідерами народовства в різний час були в Галичині В.Барвінський, Ю.Романчук, Д.Танячкевич, на Буковині – С.Смаль-Стоцький, М.Василько, на Закарпатті – Ю.Жаткович, А.Волошин та ін.

Діяльність народовців проявлялася у двох основних формах. Перша – це пропаганда національних і культурно-освітніх ідей у періодичних виданнях. Серед них особливо виділялися журнали “Вечорниці” (1862 – 1863), “Мета” (1863 – 1865), “Русалка” (1866), “Правда” (1867 – 1898 з перервами). Функціонували народовські газети “Діло” (1880 – 1939) на Галичині, “Буковина” (1885 – 1910) тощо. З часом Галичина стала центром вільного українського слова для літераторів з Наддніпрянщини, в тому числі Марка Вовчка, Євгена Гребінки, Леоніда Глібова, Панаса Мирного та ін. Їхні художні твори й статті демонстрували високий художній рівень української літератури, давність і спільність національної культури різних українських земель, однаковість проблем, що стояли перед українцями в складі Російської та Австрійської імперій.

Другою формою діяльності народовців стала пропаганда національних ідей через створювані ними різні товариства, установи, гуртки, культурно-освітні заклади тощо. З ініціативи народовців 1864 р. було засновано перший український професійний театр у Львові, репертуар якого складався переважно з вистав української тематики. Мету надання широкої освіченості народові ставило відкрите 1868 р. товариство “Просвіта”. Воно розгорнуло активну діяльність як у містах, так і в селах і наприкінці ХІХ ст. мало в своєму розпорядженні 816 читалень та 19 їхніх філій. Через них до кращих надбань української й світової літератури прилучилися тисячі й тисячі простих людей. Крім того, через такі заклади читачі знайомилися з книжками про передові методи введення сільського господарства, тваринництва й заняття домашніми промислами. “Просвіта” і заможні учасники національного руху фінансували діяльність кооперативних організацій. Створені за їхнього сприяння кооперативи “Народна торгівля”, “Сільський господар”, страхова компанія “Дністер” та інші привчали українців до нових методів господарювання.

Непересічне значення для розвитку української мови й літератури мало створене 1873 р. Літературне товариство ім. Т. Г. Шевченка. Видання значної кількості народовської літератури забезпечувала відкрита на кошти полтавської поміщиці Єлисавети Милорадович-Скоропадської місцева друкарня. Важливу роль у пробудженні й формуванні національної свідомості українців відіграли створювані народовцями гуртки художньої самодіяльності, концерти й театральні вистави. Центральним представницьким органом народовців була обрана в 1885 р. Народна рада, яка вважала себе спадкоємицею Головної руської ради.

Згодом у народовському русі відбулося розмежування. Частина народовців стала на угодовські, інша – на радикальні позиції. В листопаді 1890 р. лідери галицьких народовців О.Барвінський, К.Левицький, Ю.Романчук, Д.Савчак та інші уклали з намісником у Галичині графом Казиміром Бадені угоду, згідно з якою вони за надання їм кількох депутатських місць у парламенті, відкриття трьох українських гімназій, збільшення кількості українських кафедр у Львівському університеті та інші поступки зобов’язувалися підтримувати політику австрійського уряду. Після цього була проголошена “нова ера” у відносинах народовців з урядом і польською шляхтою. В 1892 р. галицькі народовці оприлюднили свою першу програму, де ставили за мету зміцнення панівного ладу через надання українцям певних поступок. Політику співробітництва з урядом взамін на поступки підтримували С.Смаль-Стоцький, С.Винницький та інші лідери буковинських народовців.

У 1899 р. галицькі народовці об’єдналися з частиною радикалів в Українську національно-днмократичну партію, яка поряд з іншими ставила й радикальні національні завдання – зміцнення почуття національної єдності з “російськими українцями”, пробудження серед українців Закарпаття того ж національного духу, що й у Галичині та Буковині. Керівний орган партії Народний комітет виступив із закликом до українців боротися за незалежну Україну.

Радикально настроєні діячі визвольного руху Галичини 1890 р. створили Русько-українську радикальну партію, яка одним із завдань висувала боротьбу з “новоерівцями”. Крім того, партія прагнула до утвердження ідеалів наукового соціалізму, демократизації суспільного життя, використання здобутків культури й науки для піднесення національної свідомості й почуття солідарності серед українського населення. Проголошувалися заборона дальшого поділу громадської власності, необхідність передання громадам якнайбільше земель шляхом їх викупу за сприяння кредитних установ, а також перетворення громад в основну одиницю на базі добровільного об’єднання окремих виробників. Ці програмні положення доповнювались окремим пунктом 1895 р. про те, що реалізація соціалістичних ідеалів можлива лише за певної політичної самостійності народу України. Засновниками й керівниками партії були І.Франко, М.Павлик, С.Данилович, Є.Левицький.

В діяльності радикалів поєднувалися як соціалістичні, так і національні сюжети. Щоправда, Франко, Павлик та деякі інші не сповна поділяли вчення основоположників наукового соціалізму щодо провідної ролі робітничого класу в суспільстві. Член партії Юліан Бачинський 1896 р. видав публіцистичний твір “Поневолена Україна”, де з допомогою марксистського вчення обгрунтовував історичну правомірність прагнення українців до створення самостійної держави. Радикали видавали для селян газети “Хлібороб” і “Громада”, посилювали свій вплив у громадських читальнях і домагались їх перетворення на свої осередки. В 1896 р. під впливом радикалів у Городенківському й Коломийському повітах діяло вже 30 читалень. Радикали критикували панівний лад, москвофілів і “новоерівців”, захищали селян і робітників. Наприкінці ХІХ ст. радикальна партія переживала кризу. У 1899 р. її реформістська група приєдналася до Української соціал-демократичної партії.

Розвивалась і соціалістична течія суспільно-політичного руху. Один із перших галицьких соціалістів О.Терлецький на початку 70-х років створив у Відні гурток революційно-демократичної молоді. Він організував також видання народницької літератури, яка розповсюджувалася на землях, що перебували в складі Російської імперії. Активним популяризатором марксизму був І.Франко. Він переклав частину “Капіталу”, інші праці К.Маркса, а також Ф.Енгельса, написав “Катехізис економічного соціалізму”, де в популярній формі роз’яснював основні категорії економічного соціалізму. Для поширення марксистського вчення й висвітлення проблеми просвітництва Франко й Павлик 1878 р. започаткували газету “Праця”. У 1892 р. А.Маньковський, Й.Данюк і Г.Лашинський заснували Галицьку соціал-демократичну партію як складову Австрійської соціал-демократичної партії. Розрізнені гуртки на Буковині 1896 р. об’єдналися. Соціал-демократія почала набувати всеохоплюючого характеру, але незабаром партія розпалася. На її базі 1899 р. з’явилась Українська соціал-демократична партія. Її керівниками стали М.Ганкевич, С.Вітик, В.Охримович та ін.