Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ ст.

Лекція 28. Зміни в соціальній та національній структурі української нації другої половини ХІХ ст.

Загальна чисельність і соціальний склад населення. Скасування кріпацтва й бурхливий розвиток буржуазних відносин відповідним чином позначилися на соціальних і національних процесах української нації. В результаті природного приросту кількість населення України в межах Російської імперії збільшилася з 13,4 у 1863 р. до 23,4 млн осіб у 1897 р. На західноукраїнських землях чисельність населення в другій половині ХІХ ст. зросла з 3,9 до 5,9 млн осіб.

Народ України другої половини ХІХ ст. етнічно був досить монолітним. Незважаючи на великодержавну політику царизму й асиміляцію, кількість українців серед усього населення в сучасних межах України перебувала приблизно на одному рівні. У 1858 р. вона становила 79,8 % і в 1897 – 1900 рр. – 79,6 %. Це стало можливим завдяки високому природному приросту, який компенсував відхід українців у інші регіони Російської держави й збільшення чисельності представників національних меншин. Причому співвідношення українців і представників інших національностей було неоднаковим у різних місцевостях. У 1897 – 1900 рр. в Криму українці становили всього 11,6 %, Бессарабії – 34,6, Полтавській губернії – 98,0 і Харківській – 80,6 % усіх мешканців.

Незважаючи на індустріалізацію економіки, сільське населення абсолютно переважало міське. В 1897 р. на території України, що перебувала в складі Російської держави, воно дорівнювало 84,0 % на західноукраїнських землях у 1900 р. – 95,5 % усіх жителів. Через свою консервативність селянство, як ніяка інші соціальна група населення, зберігало основні національні риси в мові, побуті, культурі та національній свідомості. Під впливом товарно-грошових відносин відбувалося соціальне розшарування селянства. У Наддніпрянській Україні майже 25,0 % селян володіли 40,0 % селянських земель і понад 50,0 % всієї худоби. Розорені селяни частково переселялись у міста або поривали з власним господарством і перетворювалися на сільськогосподарський пролетаріат. Одночасно зменшувалась кількість дворян-поміщиків. Будучи неспроможними пристосувати свої господарства до нових умов, частина їх збувала землі, реманент і переселялася до міст, поповнюючи в основному ряди чиновництва та інтелігенції.

Порівняно з західноєвропейськими країнами жителів міст було мало. У 1900 р. в містах проживало лише 13,0 % всього населення України, що було набагато менше, ніж у Гетьманщині другої половини ХVІІ ст. У 1897 р. в Україні налічувалося 1,5 млн, на західноукраїнських землях – 100 тис. робітників. Вони були позбавлені засобів виробництва і, щоб прожити, мусили продавати власну робочу силу. Значну частину робітників становили сезонники. Особливо помітним це явище було в сільському господарстві та на цукроварнях. Постійні робітники переважали у важкій промисловості, де через передавання професійних навичок активно формувалися професійні кадри робітництва. На 1897 р. в промисловості було задіяно 425 тис. робітників, причому більшість із них працювала на шахтах, металургійних і машинобудівних заводах Донбасу і Катеринославщини.

Тривало формування української буржуазії. На відміну від попередніх років у другій половині ХІХ ст. у ряди буржуазії вливалася щодалі більша кількість підприємливих селян і міщан. Накопичивши різними способами первісний капітал, вони вкладали його у виробництво й торгівлю й швидко багатіли. Окремі з них невдовзі вже належали до найбагатших людей України і Росії. Серед них Яхненки, Симиренки, Рутченки, Іщенки, Чикаленки та ін. Причому саме ця частина буржуазії була найчутливішою до національних і соціальних проблем українського суспільства й жваво відгукувалась на них грошовими пожертвуваннями та іншою благодійністю. Однак формуванню національної буржуазії перешкоджала політика російського уряду, спрямована на вивезення капіталу з України в центральні райони Росії та за кордон. Це гальмувало нагромадження капіталу українськими підприємцями, а відповідно й не давало змоги їм конкурувати з національною буржуазією. Та все ж роль української буржуазії в економічному й суспільно-політичному житті Російської держави помітно зросла, й уряд мусив враховувати це в своїй політиці. Зокрема йшлося про її претензії на політичну владу в країні.

Важливі зміни відбувалися і в середовищі інтелігенції. Протягом другої половини ХІХ ст. вона остаточно сформувалася в окрему соціальну групу населення з власними професійними ознаками та правами. Ряди інтелігенції поповнювали переважно випускники вищих і середніх спеціальних закладів, кількість яких у другій половині ХІХ ст. значно збільшилася. Тільки Київський університет у цей час закінчило 9077, Новоросійський протягом 1868 – 1900 рр. – 2942 чол. Всього ж вищі навчальні заклади в другій половині ХІХ ст. випустили приблизно 13 тис. спеціалістів різних професій. За даними перепису 1897 р. в Україні налічувалося 24 тис. осіб з вищою і близько 17 тис. – з середньою спеціальною освітою. Це становило приблизно 0,2 % всього населення. Причому порівняно з іншими регіонами Російської імперії Україна мала досить високий відсоток інтелігенції. На 1897 р. із загальної кількості інтелігенції Росії в Україні працювало: учителів – 22,7 %, медичних працівників – 19,0, адвокатів і нотаріусів – 22,5, діячів науки, літератури і мистецтва – 13,6 %.

Суттєво змінився соціальний склад інтелігенції. Якщо раніше вона формувалася переважно вихідцями з дворян, то на початку ХХ ст. їх відсоток зменшився до 20-25. Більше стало вихідців із різночинців, що відповідним чином позначалося на соціальній позиції інтелігенції. На постійні спроби уряду підпорядкувати її діяльність інтересам держави значна частина інтелігентів відповідала відвертим або прихованим опором, постійно перебуваючи в опозиції до влади. Краще матеріальне забезпечення мали приватні лікарі та юристи, відомі літератори, митці, середнє – викладачі вищих навчальних закладів, більшість лікарів і учителів гімназій. На нижчому щаблі матеріального добробуту перебували сільські вчителі.

Національні меншини. Поряд з українцями жили й працювали представники інших народів. Найбільшу групу національних меншин становили росіяни. В Україну примусово чи добровільно з Росії направлялися солдати, селяни, робітники, старовіри, поміщики-дворяни та чиновники. Маса переселенців осідала в основному в Донецько-Криворізькому басейні, на Лівобережжі та Півдні України. Більшість російського робітництва та чиновництва поселялася в містах, вносячи суттєві корективи в національний склад міських жителів. Наприкінці ХІХ ст. кількість росіян в Україні збільшилась до 11,7 % всього населення.

Інші процеси відбувалися серед поляків, другої за чисельністю національної меншини. Абсолютна більшість польського населення здавна проживала на Правобережній Україні й адаптувалася до місцевих умов. Всупереч різним колізіям польські магнати-землевласники в другій половині ХІХ ст. були власниками значних природних багатств Правобережжя. В 1850 р. 5 тис. польських поміщиків володіли 90,0 % всього земельного фонду і 1,2 млн кріпаків Правобережної України. Але під тиском великодержавної політики царського уряду, його наступу на польський визвольний рух, а також під впливом пожвавлення українського національно-визвольного руху кількість поляків у другій половині ХІХ ст., як і в першій половині, зменшувалася. Якщо в 1795 р. їх налічувалось 10,0 %, то наприкінці ХІХ ст. – трохи більше 6,0 % загального складу населення.

Найшвидшими темпами зростала чисельність єврейської меншини. Проводячи дискримінаційну політику щодо євреїв, російській уряд визначив їм для прожиття так звану “зону осілості”, яка охоплювала Литву, Білорусію, Правобережну, частково Лівобережну Україну із певними корективами зберігалася до революції 1917 р. У власне російських губерніях євреям фактично заборонялося жити. Більшість з них мешкала у містах. Наприкінці ХІХ ст. вони становили 33,0 % всього міського населення України, а на правобережжі – 80,0. До кінця ХІХ ст. кількість євреїв у складі населення України збільшилася до 8,0 %.

В Україні жили представники й інших національних меншин. На Закарпатті – мадяри (6,0 %), словаки (понад 2,0 %), німці (понад 1,0 %). Всього ж в Україні німців налічувалось 1 млн чол. (2,0 %). Крім того, на початку ХХ ст. у межах сучасної України проживало 500 тис. румунів, 500 тис. кримських татар, 200 тис. болгар, 140 тис. греків, 50 тис. вірмен, 38 тис. чехів. Окремі меншини становили також грузини, кримчаки, гагаузи та ін.

Міграція українського населення в межах Російської імперії. Розвиток товарно-грошових відносин виштовхував із насиджених місць масу розореного селянства, яке намагалося поліпшити своє становище шляхом міграції на слабо заселені землі. Намагаючись забезпечити поміщицькі господарства дешевою робочою силою й контролювати міграційні процеси, уряд тривалий час обмежував переміщення населення. Власті на місцях перешкоджали виходу селян із громад, добивалися повернення самовільних переселенців по етапу, карали їх, у тому числі й різками, арештовували й тримали в “холодних”, відправляли в арештантські роти. Тільки під впливом аграрного перенаселення, яке супроводжувалося загостренням соціальних відносин на селі, та необхідності господарського освоєння окраїн величезної імперії царський уряд у 1889 р. прийняв закон про дозвіл переселення. Але одержання відповідного дозволу було обставлене такими перешкодами, що значна частина селян продовжувала відходити з традиційних місць проживання самовільно. В 1896 – 1905 рр. самовільні мігранти з Правобережної України становили 51,81 %, Лівобережної – 49,6 і Півдня України – 61,0 % усіх переселенців.

Спочатку основний потік емігрантів спрямовувався на ближні землі – Північне Причорномор’я, Північний Кавказ і Нижнє Поволжя. Особливо швидко заселялося Північне Причорномор’я, давній регіон української колонізації степових просторів. Кількість українського населення в ньому збільшилася з 1884,2 тис. чол. у 1867 р. до 3531,5 тис. у 1897 р., тобто майже удвоє. Протягом другої половини ХІХ ст. чисельність українців у Нижньому Поволжі зросла до 400 тис. і на Кавказі – до 1300 тис. чол. Повільніше освоювалось українцями Середнє Поволжя. Зокрема, в Самарську, Саратовську та симбірську губернії в 70-х роках відійшло з України лише кількасот переселенців. Територіальними об’єктами української міграції стали також Казахстан і Середня Азія. Наприкінці століття у них проживало вже понад 100 тис. українців. Насамперед з Полтавської та Харківської губерній відбувалося переселення й на Кубань, переважну більшість населення якої на той час становили українці.

Одним з основних регіонів української міграції став неосвоєний, багатий родючими землями й природними ресурсами Сибір. До відкриття Сибірської залізниці освоєння українцями сибірських просторів йшло досить повільно. Сибірським трактом у дощ і холод тяглися обози з простим селянським скарбом і живністю. Такі переїзди тривали по кілька місяців, під час яких багато переселенців голодувало, хворіло та вмирало. Часто смертність сягала 30 %, особливо високою вона була серед старих і дітей. Залишаючи за собою могили, переселенці далі й далі проникали в необжитий Сибір. Умови переїзду мігрантів дещо поліпшилися після відкриття Сибірської залізниці, хоча їхати доводилось найчастіше у вагонах для худоби, в страшній тісняві, разом і здоровим, і хворим, без будь-якої медичної допомоги.

Переселення українців до Сибіру активізувалося наприкінці 80-х років, коли в Україні загострилася селянсько-земельна проблема й одночасно вступила у дію Сибірська залізниця. Якщо в 1886 – 1890 рр. з України в Сибір виїхали приблизно 9,8 тис. осіб, то в 1891 – 1895 рр. – 107,1 і в 1896 – 1900 рр. – 249,7 тис. осіб. Найбільше мігрантів дали Лівобережній губернії, де надзвичайно гострою була проблема малоземелля й надлишку робочої сили, яка не поглиналася місцевими сільським господарством і промисловістю. З Полтавської губернії в 1886 – 1905 рр. подалося до Сибіру 198,5 тис. осіб, Чернігівської – 128,7 і Харківської – 6,5 тис. осіб. Набагато слабший відплив був з правобережних губерній.

Життя переселенців у Сибіру було тяжким. Одержавши досить великі наділи, переселенці залишалися фактично сам на сам з дикою природою й суворим кліматом. Власті майже не надавали їм ніякої допомоги. Потрібні були героїчні зусилля, каторжна праця й активна підприємливість, щоб налагодити господарство і забезпечити сім’ю всім необхідним. Багато мігрантів не могли прижитися на нових місцях і покидали їх. Тільки в 1886 – 1905 рр. із Сибіру в Україну повернулося 63 тис. осіб, позбавлених елементарних засобів для існування й змушених іти в наймити до своїх односельців або на фабрики та заводи.

У пошуках земного раю українські переселенці діставалися до найвіддаленіших окраїн Російської імперії, у тому числі на Далекий Схід і в Приморський край. Щоправда, такі переїзди були досить дорогі. Тільки проїзд на пароплаві від Одеси до Владивостока коштував 430 крб. на одну сім’ю, кількасот карбованців йшло на організацію господарства, що було під силу лише заможним господарям. Навіть продавши хату, худобу й сільськогосподарський реманент, селянин не завжди міг набрати необхідну суму грошей. Не зараджували справі й зниження вартості проїзду, незначні кредити, які давала держава переселенцям до окремих регіонів країни. Фінансові можливості для переселення у віддалені райони імперії мали насамперед заможні й середні за своїм економічним становищем селянами. Але переселялись і явні бідняки, заздалегідь прирікаючи себе на жебрацьке існування в нових місцях. Наприкінці ХІХ ст. кількість українців у Єніскйській, Іркутській, Тобольській і Томській губерніях, а також в Алтайському, Уссурійському й Приморському краях зросла до 225 тис. Від Японського та Охотського морів до Забайкалля українці проживали компактною масою у так званому Зеленому Клині.

Були українські переселенці й в інших містах Російської імперії. В 1858 р. їх кількість у межах колишнього СРСР (без України) становила 2299,3 тис., або 14,4 %, а в 1897 – 1900 рр. зросла до 4370,2 тис. осіб, що становило 16,6 % всього населення держави.

Трудова еміграція українців на Американський континент. Безземелля й злиденне життя кидали багатьох українців у пошуках щастя чи не по всьому світу. Якщо раніше зарубіжна міграція мала поодинокий, то в другій половині ХІХ ст. – масовий характер.

Основним зарубіжним регіоном української міграції із західноукраїнських земель стала Латинська Америка, країни якої гостро потребували робочої сили для освоєння своїх земель. Перші відомі нам українські переселенці з’явились у Бразилії зі Львівщини в 1872 р. Згодом до неї почали прибувати невеликі групи буковинських і закарпатських селян. Крім постійних, приїжджали й сезонні мігранти. Тільки в 1895 р. їх налічувалося 15 тис. Спочатку переселенці разом з поляками й чехами селилися поблизу Курітіби, а потім почали переходити у штат Парана. Завдяки їм тут виникли Прудентополіс, Мале, Порту-Уніан, Ітайополіс та інші поселення. У Прудентополісі українські переселенці становили таку більшість громадян, що його називали “Паранська Україна”.

Частина прибульців осідала в Аргентині. Перші відомі нам поселенці ступили на її землю в 1890 р., за іншими даними – у 1897 р. Розпочавшись наприкінці ХІХ ст., українська міграція в Аргентину зростала в наступному столітті. До 1914 р. сюди прибуло майже 10 тис. галицьких селян. Більшість з них оселилася в Азарі, Апостолосі, Серро Коррі, Бомпланді та інших населених пунктах пізніше створеної провінції Місіонес. Окремі переселенці діставалися Уругваю, Парагваю, Венесуели, Чилі, Перу та інших країн Латинської Америки. Ще на початку ХІХ ст. у венесуельському портовому місті Маракайо набув широкої популярності готель “Україна”. Він став основним пристановищем для українських переселенців і навіть мав право екстериторіальності. Неподалік від нього стояла й збудована в 1830 р. Михайлом Скибицьким вілла під тією ж назвою. Ще й сьогодні на латиноамериканському континенті можна зустріти чимало населених пунктів з українськими назвами.

Одним із основних регіонів населення українських мігрантів стали Сполучені Штати Америки. Першим відомим українцем, що ступив на землю США, вважається лікар Лаврентій Богун, який дістався країни на каравелі “Мейфлауер” у 1620 р. Але масова міграція до США почалася з прибуттям до них у 1877 р. чималої групи закарпатських селян-русинів. За ними потяглися й вихідці з інших земель. За окремими даними, до кінця ХІХ ст. у США проживало вже понад 200 тис. українських мігрантів. Абсолютна більшість із них осіла у штатах Пенсильванія і Нью-Йорк. Дещо пізніше українці почали створювати Канаду. Перші з них висадилися на канадському узбережжі в 1891 р. А вже протягом 1896 – 1914 рр. пароплави доставили до Канади приблизно 170 тис. вихідців з Галичини, Закарпаття й Буковини. Спочатку вони розселялися в провінціях Альберта, Манітоба, Саскачеван, а потім і в інших. Канадська земля зарясніла українськими назвами населених пунктів – Галич, Гонта, Дніпро, Дністер, Збруч, Карпаття, Київ, Козак, Коломия, Січ, Хмельницький тощо.

Життя українських переселенців у Америці нічим не нагадувало рекламні проспекти, якими їх заманювали агенти у Новий Світ. У більшості випадків їх вантажили в трюми пароплавів, що привозили з Америки до Європи худобу або якість вантажі й не були пристосовані до перевезення людей. На Американському континенті переселенці потрапляли спочатку в карантинні табори, де їх витримували протягом кількох тижнів. Портові бараки в них нічим не нагадували красиві готелі з рекламних проспектів, були тісні, без дверей і вікон, з дірявим покрівлями. Тіснота, антисанітарія, епідемії та голод спричинили масову смертність. Тільки в бразильському міста Прудентополіс у 1897 р. померло з цих причин 3 тис. емігрантів. Багато українців гинуло й на різних роботах.

На долю абсолютної більшості переселенців випадали найтяжчі й найменш оплачувані роботи. Вони корчували джунглі, висушували болота, прокладали дороги, будували залізниці, працювали чорноробами на фабриках і заводах та наймитами в сільському господарстві. Особливо тяжким було становище українських емігрантів на кавових плантаціях бразильських штатів, зокрема Сан-Пауло. Місцеві фазендейро фактично не змінили тих умов праці на плантаціях, що існували при рабстві. Ненормативний робочий день, постійні штрафи й різні вирахування робили життя переселенців невимовно тяжким. Незнання державних мов і місцевого законодавства створювало сприятливі умови для зловживань і свавілля з боку місцевої адміністрації. Тільки найбільш фізично здорові й витривалі могли жити в таких умовах і заробити якусь копійку на невідкладні потреби.

Частина переселенців прагнула завести власне господарство, розраховуючи на обіцяну їм землю. Але, наприклад, в Аргентині більшість придатної для сільського господарства землі вже перебувала в руках латинофундистів. І українські мігранти мусили освоювати або орендувати малопридатні для сільського господарства землі чи найматися на різні роботи. У Бразилії вже легше було одержати наділи землі розміром 25-30 га з наступною виплатою їхньої вартості протягом 10 років. Не один рік треба було витратити на розкорчовування джунглів, будівництво жител і господарських приміщень, а також придбання худоби, тяглової сили й реманенту. Таким же чином освоювали переселенці й американські та канадські прерії. При цьому вони часто вступали в конфлікти з місцевими племенами, які захищали свої угіддя від переселенців. У бразильському штаті Парана місцеві власті заради мігрантів не тільки зганяли з місць, а фізично винищували племена ботокудів. У відповідь ті нападали на колонії чи окремі господарства пришельців, палили хати, нищіли посіви, майно, а то й вбивали людей. Такі випадки стались у ріо-Негро й Ітайополісі.

Емігранти з України не стояли осторонь і громадсько-політичного життя Американського континенту. Вихідець із Київщини Агафій Гончаренко після прибуття до Америки в 1865 р. організував у Сан-Франциско російською та українською мовами двотижневика “Аляска Геральд”. Двотижневик виходив протягом 1868 – 1872 рр. і друкував різні матеріали про життя українських переселенців, у тому числі й українських козаків на Камчатці та Алясці. За його даними, після продажу Росією Сполученим Штатам Америки Аляски й Алеутських островів у 1867 р. там залишилося майже 20 тис. українців. Священик з Галичини Іван Волинський протягом 1885 – 1890 рр. видавав у Пенсильванії україномовну газету “Америка”. Інший священик, Григорій Грушка, в 1893 р. заснував газету “Свобода”. Такі видання набули великої популярності серед українських переселенців і підтримувалися ними матеріально.

Українські емігранти брали безпосередню участь у визвольній боротьбі латиноамериканських народів проти іспанських колонізаторів у першій половині ХІХ ст. Одним з найпослідовніших прихильників Симона Болівара став виходець з України Михайло Скибицький. За мужність і героїзм у битві під Аякучо 9 грудня 1824 р. він одержав орден “Бюсто Лібертадор” і вважався національним героєм Венесуели, Перу та інших латиноамериканських країн. У війні північноамериканських колоній за незалежність розкрився воєнний талант Василя Турчина. Очолювана ним одна з бригад Північної армії наводила жах на противника, а її командир дістав прізвисько “Грізний козак”. У його бригаді було чимало інших вихідців з України. Українців можна було зустріти й серед патріотів, які визволяли Кубу від колонізаторів наприкінці ХІХ ст.

Побут українських переселенців в Америці. Переселившись на Американський континент. Українські емігранти мусили швидко адаптуватись у місцевому середовищі. В нових умовах вони втрачали частину свого національного колориту, але окремі риси своєї культури, побуту, звичаїв та обрядів намагалися зберегти будь-що. Найбільші можливості для цього існували в місцях компактного проживання. Зокрема, в бразильському місті Прудентополіс українська колонія була такою великою і впливовою, що українську мову в побутовому спілкуванні почали вживати поляки, німці й бразильці, а польську – в Ітайополісі та Ріо-Негро – словаки й ті ж німці та бразильці. У більшості випадків українські переселенці, як і решта, надавали перевагу при одруженні своїм одноплемінникам.

Досить швидко прибулі пристосували до нових умов свої житла, господарські приміщення, одяг і взуття. Вони будували хати місцевої конструкції без утеплення й опалення. Кухні розташовувалися окремо від жител. Поселення на нових місцях також мали свої особливості. В центрі села, наприклад у Бразилії, стояли заклади, школа та церква. Від нього в різні боки відходили вулиці, які називалися “лініями”. Між собою вонеи сполучалися поперечними вулицями. Обабіч доріг розташовувалися хати з невеликими городами.

Суттєві зміни сталися у харчовому раціоні українських емігрантів, змушених використовувати для приготування їжі місцеві продукти. В Латинській Америці переселенці часто готували з плодів маніоки страву з екзотичною назвою “фариня”, а також крозмаль. Чи не щоденною стравою став також “фіжон”. Українці швидко звикли й до інших страв і напоїв, зокрема місцевого сорту чаю “йєбамате”.

Досить стійко переселенці зберігали традиційні обрядові дійства – весілля, хрестини, похорони, релігійні свята. Намагаючись передати нащадкам особливості національної культури, вони створювали бібліотеки, відкривали школи для навчання дітей елементарної грамоти. Але в більшості випадків учителями в них працювали люди без спеціальної освіти, внаслідок чого й рівень викладання був низький. Навчання велося зрозумілою дітям українською мовою, вчили також іспанську, португальську чи англійську мови. Однак через тяжке матеріальне становище батьків більшість дітей залишалася неписьменною. Частина перших переселенців вже почала забувати свою мову.

Із прибуттям на Американській континент українські емігранти почали створювати громадські організації для захисту своїх прав і культурно-освітньої роботи. Серед переселенців часто не було конфесійної єдності й терпимості. В Бразилії, наприклад, сильний опір поширенню православної віри серед української діаспори чинили місіонери уніатського василіанського ордену. В бразильському місті Курітібе в 1902 р. почало діяти товариство “Просвіта”.