Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ ст.

Лекція 26. Громадівський і земський рухи другої половини ХІХ ст.

Місце української громади Петербурга в загальногромадівському русі. Журнал “Основа”. З підготовкою селянської реформи активізувався національний рух, що неабияк занепокоїло охоронців державницьких устоїв Російської імперії. У місцеві й центральні органи влади посипалися доноси про те, що українські інтелігенти зближуються з селянами й робітниками, поширюють серед них грамотність, відроджують колишню славу України як самостійної держави на шкоду цілісності імперії. Повідомлялося, зокрема, що коріння українського сепаратизму дісталося навіть столиці держави. Дійсно, Петербург у другій половині 50-х років став чи не найважливішим центром українства. В ньому мешкала чимала колонія українців, значний вплив на яку справляли патріотично настроєні українські письменники й полемісти. Завдяки матеріальній допомозі поміщиків-меценатів батька й сина Тарнавських і Григорія Галагана вони заснували друкарню для видання творів українських літераторів. З її стін вийшли “Записки о Южной Руси”, роман “Чорна рада” та інші праці Пантелеймона Куліша, окремі твори Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Марка Вовчка, проповідні Грекулевича тощо. Окремі з них побачили світ українською мовою в альманасі “Хата” (1860).

Помітно пожвавилося духовне життя української громади Петербурга після приїзду до нього колишніх членів Кирило-Мефодіївського товариства Василя Білозерського, Тараса Шевченка і Миколи Костомарова. Почастішали творчі зустрічі й дискусії, діяльність інтелігенції набула чіткішого національно-культурницького спрямування. Значним успіхом української громади стало створення громадсько-політичного й літературно-мистецького щомісячного журналу “Основа” (1861 – 1862). Його видавцями були Білозерський (редактор), Куліш і Костомаров. Журнал існував протягом 22-х місяців і виходив українською та частково російською мовами. В “Основі” публікувались художні твори, праці з історії, етнографії, історіографії, історичні джерела тощо. На його сторінках вперше побачили світ багато творів Тараса Шевченка, а також Марка Вовчка, Леоніда Глібова, Степана Руданського та Анатолія Свидницького, наукові розвідки Петра Єфименка, Миколи Костомарова, Олександра Лазаревського, Михайла Максимовича, Тадея Рильського та інших вчених. Через них читачі прилучались до української культури, краще розуміли минуле українського народу та його тогочасні запити.

Журнал “Основа” відмовився від радикалізму, властивого окремим тогочасним виданням, і зосередив свою увагу на захисті української мови, літератури, права народу на здобуття освіти рідною мовою, видання навчальної й науково-популярної літератури для простого люду. Навіть така суто культурницька спрямованість журналу не влаштовувала як офіційні кола, так і багатьох шовіністів з числа російської та польської інтелігенції. Вони чинили журналу всілякі перешкоди, звинувачували в пропаганді сепаратизму, скептично й зверхньо ставилися до намагань редколегії відстояти українську мову. Чимало гострих стріл на адресу “Основи” випустили деякі російські революційні демократи за лояльне ставлення журналу до дій уряду, селянської реформи 1861 р. і уникнення будь-якої політизації своєї діяльності. Під впливом різних звинувачень і штучних перепон журнал “Основа” мусив самоліквідуватися. Але за час свого існування він відіграв важливу роль у піднесенні національної свідомості розкиданих по всій імперії українців і дав поштовх до розгортання масового національного руху в Україні.

Перший етап громадівського руху. З підготовкою до скасування кріпацтва в Україні наростала хвиля національно-духовного піднесення. Патріотично настроєна інтелігенція першою виступила на захист національної гідності українського народу, його права на власну історію, мову, культуру. Їй довелося протистояти як офіційній політиці царизму, так і позиції шовіністично настроєної частини польської та російської інтелігенції, яка не визнавала існування окремої української нації, претендувала на етнічні українські землі й зневажливо називала українців “хлопами” чи “хохлами”. Найбільшу активність у пробудженні самосвідомості народу виявили студенти Київського університету. На сходках у студентському помешканні, так званій “Месопотамії”, в інших місцях з 1859 р. велися жваві дискусії про місце українського народу серед слов’янського світу, ставлення до визвольного руху поляків, висувалися завдання практичної роботи серед народу. В ході дискусій до краю загострилися відносини серед членів польської студентської корпорації під назвою “Українська гміна”. Частина студентів-поляків виявляла невдоволення “хлопоманством” та українським “сепаратизмом” членів гуртка українських патріотів. Останніх не влаштовували імперські устремління польських студентів, відмова Україні в праві на власну державу, зневажливе ставлення до української культури тощо. Тому з ініціативи Костя Михальчука навесні 1860 р. до 15 осіб вийшли з гміни й створили правобережну “Українську громаду”, котра ставила за мету повністю віддатися праці на благо рідного українського краю і народу. Очолив громадівців Володимир Антонович, а одним з найвпливовіших серед них став Тадей Рильський.

На таємній генеральній сходці в одній з аудиторій університету під керівництвом Каленика Шейковського група студентів затвердила програмні положення своїх дій. Серед них такі: малоруський (український) народ є окремою нацією, кожен свідомий українець має віддавати всі свої сили для розвитку самосвідомості народу, до всіх братів слов’ян українець повинен ставитись дружньо й допомагати їм у боротьбі з гнобителями. Проголошувалася солідарність з політичними й соціальними ідеалами прогресивної російської інтелігенції.

До “Української громади” почали приставати свідомі патріотичні елементи українства як з Правобережжя, так і Лівобережжя, де спочатку до її учасників ставилися недовірливо й вважали “недоляшками”. Так, на рубежі 50 – 60-х років почався масовий громадівський рух, названий властями “українофільством”.

Одну з течій в ньому представляли так звані хлопомани. Це були молоді люди польського й українського походження, безмежно віддані ідеї служіння українському народові. Ідеологом і фактичним керівником хлопоманів став студент випускного курсу Київського університету Володимир Антонович, котрий представляв ту частину полонізованої української шляхти, що зберегла генетичну пам’ять про своє походження, славне минуле України і в слушний час відгукнулася на поклик предків. Погляди Антоновича поділяли і активно підтримували Тадей Рильський, Борис Познанський, Кость Михальчук, Павло Житецький та ін. Щоб продемонструвати свою єдність з народом, вони розмовляли виключно українською мовою, вбирались у національний одяг, дотримувалися народних звичаїв і обрядів. Спершу хлопомани надавали перевагу етнографічній діяльності. Під час студентських канікул чи в інший вільний час вони мандрували селами, збирали народні пісні, казки, прислів’я, звичаї та обряди. Водночас вивчали селянський побут, розповідали слухачам про славне минуле України, їхнє становище та можливий вихід з нього. Така діяльність тривала протягом всього 1860 року.

Поява на селі сторонніх людей і незвичні розмови насторожували підозріливу до всього незрозумілого сільську владу. Старости затримували хлопоманів, кидали їх до “холодної” і передавали поліції для дізнання. У січні 1861 р. поліція заарештувала братів Тадея та Йосипа Рильських за те, що вони нібито пропагували “ненависть до вищих станів”. Братам загрожувала висилка до Казані, і тільки заступництво київського генерал-губернатора Івана Васильчикова врятувало їх від цього адміністративного покарання. Однак вони потрапили під суворий нагляд місцевої поліції. У Каневі 27 квітня було заарештовано Познанського. Його звинувачували у належності до “Української громади” і поширенні серед селян Дударковського, де він служив економом, думки про несправедливе розв’язання земельної проблеми реформою 1861 р. Після нетривалого арешту Познанського за наказом Васильчикова звільнили з ув’язнення.

Під таким адміністративно-поліцейським тиском хлопомани мусили припинити свої ходіння по селах і приєднатися до тих громадівців, котрі діяли у містах. У Києві це були Федір Вороний, три брати Синьогуби, Микола Костомаров та ін. Загалом їхня діяльність мала культурно-просвітницький характер. Члени громад відкривали недільні та щоденні школи, працювали у них вчителями, організовували публічні лекції і бібліотеки, виступали ініціаторами створення гімназій, шкіл для підготовки народних учителів тощо. Громадівці поширювали серед населення твори Тараса Шевченка, Марка Вовчка та інших письменників і поетів, організовували підготовку видання популярних книжечок. Зокрема київські громадівці видали брошуру “Дещо про світ божий”. З їхньої ініціативи журнал “Основа” опублікував “Оповідання з святого письма” О.Опатовича і “Арифметику” О.Кониського. Чернігівська громада, крім традиційної діяльності, започаткувала видання щотижневика “Черниговский листок” (1861 – 1863 рр.). Його літературна частина виходила українською мовою. Видавець – редактор газети відомий байкар Леонід Глібов підтримував лінію місцевої громади, друкував статті про зловживання адміністрації, тяжку долю селян, поширював українське слово. Газета здобула значну популярність і мала чимало передплатників як на місці, так і в Петербурзі, Казані, Симбірську, Криму, на Кавказі. Досить активно діяла полтавська громада. Існували вони також у Харкові, Одесі та інших містах.

Громадівський рух набрав загальнодержавного звучання у зв’язку із захистом попечителя Київського учбового округу Миколи Пирогова. Він всіляко підтримував культурно-освітні починання громадівців, ратував за свободу в школі, пресі, виступав проти національних і соціальних обмежень у науці й освіті, прагнув покласти край свавіллю в школі. У запроваджених ним у гімназіях “Правилах” обмежувалися тілесні покарання гімназистів. Надалі вони могли застосовуватися лише за рішеннями педрад, прийнятими таємним голосуванням. Проти Пирогова розгорнулася ціла кампанія з боку місцевих реакціонерів і ретроградів. У квітні 1861 р. з ініціативи генерал-губернатора Васильчикова Міністерство освіти відправило Пирогова у відставку “по розстроєному здоров’ю”. київ влаштував Пирогову два прощальні бенкети на яких у запальних промовах говорилося про його прогресивну громадську й наукову роботу. Одну з них виголосив студент університету Михайло Драгоманов. Громадівці виступали на захист Пирогова від нападок Миколи Добролюбова, який звинувачував відставного попечителя в тому, що той залишив принцип тілесних покарань у школі. Проти Добролюбова зі статтями виступили кияни М.Розенгейм, Є.Судовщиков, М.Драгоманов. вражений діями київських громадівців, Олександр Герцен у своєму “Колоколі” писав: “Раби (тільки чому раби? – Авт.) Києва, що не мовчать, захистили Росію, вони вчинили історичну подію…”

Поширення й активізація культурно-просвітницького руху українських громад викликала серйозну тривогу серед місцевих реакціонерів і урядових кіл. Справа ускладнювалася діяльністю революційних демократів, зокрема об’єднаних в організацію “Земля і воля”. Характер і спрямування їхньої діяльності переносились і на громади. Восени 1861 р. київська поліція заарештувала керівника революційно-демократичної групи викладача історії та географії Київської військової школи Євгена Моссаковського. За поширення “Колокола”, “Полярной звезды”, інших заборонених видань та пропаганду революції в Росії його було вислано до Харкова. У червні 1862 р. поліція схопила за написання та поширення серед солдатів Житомирського полку в Києві відозви не брати участь у придушенні селянських заворушень підполковника Андрія Красовського. Слідчі органи встановили, що він займався революційною пропагандою також в інших містах і селах та належав до організації “Земля і воля”. За таку революційну діяльність суд засудив Красовського до смертної кари, заміненої пізніше 12-ма роками каторги. Поліція дізналася про спроби “Землі і волі” встановити тісніші зв’язки з громадівським рухом в Україні і вона перейшла в рішучий наступ проти нього. При цьому поліція мала серйозну підтримку місцевих реакціонерів, які масово звинувачували громадівців в антиурядовій діяльності. В 1862 р. були заарештовані й покарані активні члени кількох громад, у тому числі й Павло Чубинський, закрито недільні школи, припинено діяльність “Основи”. Громадівський рух опинився на межі існування.

Щоб спростувати звинувачення реакцій в революційній діяльності, громадівці мусили в листопаді 1862 р. опублікувати в пресі “Отзыв из Киева”. Його підписав 21 чоловік, у тому числі Антонович, Житецький, Володимир Синьогуб. Автори листа відмежовувалися від революційного руху й революційних прокламацій, зокрема брошури “Молодая Россия”, схвалювали реформу 1861 р. і відповідні урядові дії, заявляли про лояльність до панівного режиму. Незважаючи на такі запевнення, утиск й переслідування громад не припинялися. Пожвавились нападки реакційного чиновництва й духовенства. Вони, зокрема, заявляли, що в Україні з “праху” Шевченка з'явилася група революціонерів, яка намагається взяти в свої руки народну освіту і нав’язати школам “підбурливі граматики і підручники”.

Шкільний чиновник з Ніжина Іван Кульжинський у листі київському генерал-губернаторові від березня 1863 р. звинувачував громадівців у спробах запровадити в школах українські підручники й просив зупинити “цю сепаратистську тенденцію ворогів Росії”. Подібних листів владні структури одержували чимало. Багато їх друкував рупор реакційних сил “Вестник Юго-Западної і Западной России”. Особливо посипалися доноси на громадівців під час і після польського повстання 1863 р. Вони звинувачувались у підриві основ імперії, а їхній рух тлумачився як польська інтрига, спрямована на знекровлення “матінки Росії”. Одночасно почався психоз великоросійського шовінізму, його розгул на окраїнах імперії. В липні 1863 р. міністр внутрішніх справ Петро Валуєв оприлюднив горезвісний циркуляр, яким заборонив видавати українською мовою педагогічну, церковну, наукову літературу та підручники. В ньому, зокрема, писалося, що “ніякої української мови не було, немає і бути не може”. Дозволялося писати “українським наріччям” тільки художні твори. Репресії посилилися, прокотилась нова хвиля арештів і висилки громадівців, було закрито “Черниговский листок”, фактично розгромлено чернігівську і полтавську громади. Громадівський рух пішов на спад і в другій половині 60-х років припинився. Закінчився перший етап руху громадівців.

Польське визвольне повстання 1863 – 1864 рр. і відгуки на нього в Україні. На розвиток громадівського руху певний вплив справило польське визвольне повстання 1863 – 1864 рр., спрямоване проти панування царської Росії в Королівстві Польськім, Литві, частково Білорусії та Правобережній Україні. Повстання почалося 23 січня 1863 р. нападами повстанців на царські гарнізони у ряді міст. В лютому 1863 р. Центральний національний комітет звернувся із закликом до українських селян підтримати повстання. Безпосереднім його керівником мав стати “Провінційний комітет на Русі”, створений ще в 1862 р. З його ініціативи повстання на Правобережній Україні почалося 9 травня 1863 р. й охопило Київську та Волинську губернії. Під Києвом діяв повстанській загін штабс-капітана царської армії В.Рудницького. він вступив у сутички з царськими військами під Біличами, Боролянкою, але в бою під Верхоліссям 13 травня зазнава поразки й розбігся. Майже одночасно на Волині діяв загін Є.Ружинського. виступивши з Житомира, він пройшов Любар, Полонне, 17 травня витримав бій з карателями під Мирополем і, переслідуваний ними, відійшов через південні повіти Волинської губернії в Галичину. Всього на території Правобережної України діяло 20 повстанських загонів.

На боці повсталих поляків воювало понад 500 українців, білорусів і росіян. Серед них і керівник військової організації “Земля і Воля” підпоручик Андрій Потебня. В бою під Піщаною Скалою він загинув разом з кількома своїми сподвижниками. Підтримували польських повстанців підполковник А.Красовський, група української молоді на чолі з В.Синьогубом та ін. Але масової підтримки з боку національно свідомої громадськості польське визвольне повстання не знайшло. Своїми планами на відновлення незалежності Польщі в межах 1772 р. і тим самим відмовою Україні на власну державність польська шляхта відштовхнула від себе українську інтелігенцію. Що ж до українського селянства, то воно традиційно не довіряло польському панству й не пішло за ним. Спроби керівництва активізувати повстанський рух восени 1863 р. виявилися марними. До травня 1864 р. Росія за допомогою Австрії та Прусії придушила повстання. Одночасно посилився наступ на український національний рух.

Другий етап громадівського руху. Царський уряд вважав, що національному рухові України завдано нищівної поразки, і він не може бути небезпечним. Контроль за внутрішнім життям українського суспільства дещо послабився. Але дух української інтелігенції не був зламаний, і наприкінці 60-х років вона почала відновлювати громади та їхню діяльність, зокрема в Києві, Полтаві, Чернігові та деяких інших містах. Вступ до громад не афішувався, засідання відбувалися таємно, а діяльність мала напівлегальний характер. Громадівці, як правило, вели наукову та видавничу роботу. Обговорювались також загальнополітичні питання, теоретичні проблеми національного руху тощо.

Громади за своїм складом не були однорідними. Більшість їхніх членів займала помірковані позиції і не бажала втручатись у політичні справи, частина ж дотримувалася радикальних, а то й революційних поглядів. Таке становище спостерігалось і в найбільшій та найвпливовішій на той час київській громаді. Наприкінці 60-х – на початку 70-х років до Києва повернулися Житецький і Вільям Беренштам з Кам’янця-Подільського, Лисенко – з Лейпцига, Рильський – із зарубіжних мандрів, Чубинський – із заслання. До громади вступила талановита молодь, і серед неї Олександр Русов, а також майбутній видатний педагог і міністр в уряді гетьмана Скоропадського Володимир Науменко. Помірковане крило київської громади очолив Антонович. Одночасно формується група радикального спрямування, до якої входили Павло Житецький, Сергій Подолинській, Микола Лисенко, Михайло Старицький та ін. Київські громадівці почали впорядковувати зібраний раніше історичний, етнографічний, фольклорний і лексикографічний матеріали. На початку 70-х років вони працюють над підготовкою і виданням кількох томів “Народних южнорусских сказок”, зібраних Іваном Рудченком, байок Глібова, збірок народних пісень з мелодіями, опрацьованими Лисенком, історичних пісень і дум тощо. Велика увага приділялась Житецьким вивченню правописної системи української мови, яка пов’язувалася з розвитком літературної мови, культури й освіти народу, а отже, і з політикою.

Громадівці постійно вишукували ширші можливості для друкування літературних, етнографічних і популярних видань, а також для легалізації своєї діяльності. Вони взяли активну участь у відкритті у 1871 р. колегії Гната Галагана й перетворенні її у найкращий навчальний заклад Києва. Вони зуміли також згуртувати кращі національні наукові сили й створити у січні 1873 р. Історичне товариство Нестора-літописця. Його головою став громадівець М.Тулов. Наступного місяця почав працювати Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, який ставив завдання всебічного вивчення рідного краю. Серед його засновників – громадівці Лисенко, Берентам, Русов, Вовк, Чубинський, Житецький та ін. Активними діячами товариства стали також історики Іван Лучицький, Олександр Лазаревський, Михайло Драгоманов, правник Олександр Кістяківський, економіст Микола Зібер, письменник і актор Михайло Старицький та ін. До своєї діяльності товариство залучило чимало міської та сільської інтелігенції. На 1875 р. в ньому налічувалось 200 дійсних членів і членів-кореспондентів.

Відділ забрав і видав величезний різноманітний матеріал з історії, географії, природознавства, статистики та економіки краю. У двох томах “Записок” (1875, 1876) були надруковані пісні, казки, легенди, давні акти й літописи, результати проведеного відділом у 1874 р. перепису населення Києва, окремі дослідження про сільськогосподарські промисли, стан хліботоргівлі на Правобережжі, кліматичні умови Південно-Західного краю, бібліографічний покажчик праць, присвячених природі губерній Київського учбового округу тощо. З участю й за редакцією Чубинського у Петербурзі видано сім томів праць етнографічно-статистичної експедиції до Південно-Західного краю. Велася робота по підготовці історії української літератури та українсько-російського словника. Організований і проведений відділом влітку 1874 р. у Києві ІІІ Археологічний з’їзд продемонстрував перед ученим світом високий науковий потенціал українських вчених, більшість яких входила до громад і працювала на благо свого народу.

Фактично друкованим органом київської громади в 1874 – 1875 р. стала газета “Киевский телеграф”. Через неї громадівці почали нерівну боротьбу з консервативними виданнями й владними структурами. На початку 1875 р. вона виступила. На початку 1875 р. вона виступила з програмною заявою, в якій проголосила, що буде прагнути ставитися неупереджено до всіх виявів взаємодії націй і станів, звертати особливу увагу на потреби народних мас. Виходячи з таких принципів, газета друкувала статті Драгоманова, Вовка, Подолинського та інших кореспондентів на досить гострі соціально-економічні й політичні теми. Зокрема, віддаючи належне позитивним сторонам реформи 1861 р., статті наголошували на тому, що вона не дала селянам сподіваної волі, що їх немилосердно давлять відробітки, інші повинності та податки. При цьому автори доводили необхідність зменшення податкового тиску, збільшення селянських наділів. Такі матеріали доповнювалися статтями про нестерпні умови праці й життя робітників, фактично безправні їхні відносини з підприємцями. Подавались об’єктивні відомості щодо пробудження національної свідомості інших слов’янських народів, суспільний рух і парламентську боротьбу в їхніх країнах. Політично й національно прогресивний напрям “Киевского телеграфа” викликав шалену лють реакціонерів і консерваторів усіх мастей, що групувалися навколо газети “Киевлянин”. Будучи неофіційним органом царської адміністрації в Україні, вона розгорнула кампанію дискредитації діяльності “Киевского телеграфа”. У ній друкувалися статті з різкою критикою громад за те, що нібито вони, прикриваючись відділом Російського географічного товариства, захопили в свої руки “Киевский телеграф” і через нього проповідують сепаратизм, нав’язують народові популярні книжечки зі шкідливим змістом тощо. Лавиною йшли доноси в адміністративні й поліцейські органи влади. Громадівський рух знову набрав загальноукраїнського звучання. Для перевірки сигналів і діяльності громад була створена спеціальна комісія, результатом роботи якої стало видання Емського указу 1876 р. Ним заборонялось українське слово, закривався Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. Заборонялося писати, співати та грати на сцені українською мовою, друкувати підручники, перекладати українською мовою твори класиків російської та світової літератури. Було закрито газету “Киевский телеграф”. Активні діячі українофільського руху почали зазнавати переслідувань. Рятуючись від них, Чубинський виїхав до Петербурга, Зібер, Вовк, Подолинський і Драгоманов – за кордон.

З посиленням урядових репресій після вбивства народниками Олександра ІІ громадівці були змушені уникати дій, які б дали підставу звинувачувати їх в антиурядових чи сепаратистських настроях. Дехто занепадав духом, зневірився в можливості розв’язати політичні й національно-культурні проблеми України та відійшов від активної громадської діяльності. Антонович, Житецький та деякі інші лідери громадівців головну увагу зосередили на літературній, художній, науковій чи викладацькій роботі, що знайшло розуміння та підтримку значної частини наукової та творчої інтелігенції. Враховуючи її настрої, Антонович, Олександр Лазаревський і Феофан Лебединцев у 1882 р. на кошти мецената Василя Симиренка заснували у Києві журнал “Киевская старина”. Навколо нього згрупувалися як громадівці, так і негромадівці. Вони досліджували й пропагували на сторінках часопису історію, археологію, етнографію, літературознавство України, друкували художні твори, історичні документи, щоденники, мемуари та інші матеріали. Але й при свідомому уникненні гострих суспільно-політичних проблем журнал відіграв важливу роль у пробудженні національної свідомості української громадськості. Навіть відмова у 1885 р. київської громади матеріально підтримувати драгомановский альманах “Громада” не відштовхнула від неї прогресивну інтелігенцію. Поступово ідея “неополітичної культури” реалізовувалась і давала свої результати. Активізувались наукові дослідження, підвищилася національна самосвідомість народу, українська культура завойовувала нові позиції. А суспільно-політична думка, пропагована в галицьких виданнях, вільних від цензури російського уряду, привертала дедалі більшу увагу як прогресивної української, так і російської інтелігенції.

Михайло Драгоманов. У Західній Європі починається новий етап у діяльності Драгоманова (1841 – 1895), яка мала значний вплив на національний рух в Україні. За дорученням і на кошти громадівців Драгоманов організував видання українською мовою пропагандистської та науково-популярної літератури, призначеної для України. Серед неї важливе місце посідали праці Подолинського “Про багатство та бідність”, “Про хліборобство”, а також брошури “Правдиве слово хлібороба до своїх земляків”, “Правда”, “Парова машина” тощо. Спеціальні агенти переправляли їх таємно через австрійсько-російський кордон для нелегального поширення. З 1878 р. Драгоманов організував у Женеві видання спочатку безцензурного збірника, а потім разом з Подолинським і Михайлом Павликом – журналу під назвою “Громада” (1878 – 1879, 1880, 1882). Вони друкували статті про гнобительську суть царського самодержавства, тяжке становище селянства, його швидке зубожіння та гноблення поміщиками, селянські і робітничі виступи, народницький рух. Важлива увага приділялась культурно-освітній діяльності та національному рухові в Україні.

У журналі Драгоманов остаточно сформулював ідею федералізму як справедливого суспільного устрою українського народу. Вчений виділив два суспільно-політичних аспекти федералізму: громадський соціалізм (федерація вільних громад); федерація автономних земств і країв (головна умова політичних і соціально-економічних перетворень). У реалізації цих двох принципів він вбачав торжество ідеалів гуманізму й інтернаціоналізму, свободи і рівноправності всіх народів, вільного розвитку освіти і культури, миру і дружби між людьми різних національностей. Драгоманов не закликав до негайного розриву зв’язків між народами царської Росії, що складались віками, але вважав можливим їх дальший розвиток лише на засадах федералізму. Тільки у спілці з іншим слов’янством Драгоманов вбачав можливість національного визволення українського народу. Але в думках вчений не обмежувався лише слов’янським світом. Своїми мріями і передбаченнями Драгоманов сягав тих часів, коли встановиться справедливий лад і поряд з росіянами, українцями, білорусами, поляками у спілці вільних народів знайдуть своє щастя естонський, латиський, литовський, румунський, молдавський, кавказькі та інші народи. І так вони прилучаться до європейської демократії, взірця тогочасних суспільних відносин. Але при цьому вчений наголошував, що справжня демократія можлива тільки за відсутності національного й соціального гноблення, при ліквідації приватної власності на землю, фабрики і заводи.

Основу федерації, на думку Драгоманова, мали становити громади вільних людей, об’єднаних для спільної праці на спільній землі або фабриці чи заводі. У них не буде ні панів, ні жандармів, а всі вони стануть між собою рівними. Кілька громад створювали б спілки громад, а кілька останніх – спілки спілок федерації. Таким вбачав Драгоманов суспільний лад майбутньої федерації українського та й інших народів.

Децентралізовані, політично вільні й самостійні у вирішенні місцевих справ громади мали гарантувати політичні свободи громадян і народів. Одночасно вони робили неможливою заміну поваленого деспотизму монархічного типу деспотизмом буржуазного парламентаризму, як це трапилось у Франції після перемоги Великої буржуазної революції. Розроблена Драгомановим теорія федералізму стала символом національного визволення поневолених народів. Вчений не виступав за створення незалежної України, а лише за її політичну автономію, в якій мала втілитись і автономія національна, був послідовним поборником дружби й рівності всіх народів. Він поділяв погляди Оуена, Сен-Сімона, Фур’є і Прудона про соціалізм й одночасно відкидав теорію Карла Маркса про науковий соціалізм і класову боротьбу.

Драгоманов мав такі ж неоднозначні стосунки з народниками, як неоднозначним був і сам народницький рух. Ще під час першої закордонної поїздки до Цюріха він у 1873 р. близько познайомився з особливостями й планами народницького руху. Вже тоді в нього визріла думка, що в Росії на першому місці має бути боротьба за політичні вольності, а не соціальна революція. Одночасно він планує ввести федералістичні поправки до російського соціалізму. Дивлячись у далеке майбутнє, Драгоманов виявляв особливе занепокоєння тим, що народники ігнорували гасла національної рівноправності й автономії народів. Вчений передбачав, що заміна однієї влади іншою із збереженням революціонерами централізованої державної машини може призвести до встановлення консервативно-бюрократичної диктатури. З цього приводу він писав, що програми народників не розхитують ідею державно-централістського самодержавства, а тільки переносять її в нові умови. Шквал обурення серед народників викликала стаття Драгоманова “Привабливість енергії” (1882), в якій писалося, що теорія політичних вбивств не доведе Росію до добра, що захопивши владу, Виконавчий комітет “Народної волі” через свої централістські переконання навряд чи дасть народам Росії справжню свободу особи, громадської думки та місцевого самоврядування. Побоювання Драгоманова справдилися менш як через чотири десятиліття. Під впливом його доказів “Народна воля” мусила визнати право народів на повну політичну незалежність і самовизначення, але його мали надати націям всеросійські Установчі збори.

Окремі революціонери як в еміграції, так і в Російській імперії (Желябов, петербурзький гурток чорнопередільців та ін.) поділяли федералістичні погляди Драгоманова, хоч після страти Желябова та його друзів у 1881 р. федералістична тенденція у Виконавчому комітеті “Народної волі” послабшала й відбувся відхід на попередні позиції. Гостре невдоволення окремих народників викликала критика Драгомановим централізму народників, їхньої терористичної тактики, і вони навіть поширювали неправдиві чутки, що вчений перебуває на утриманні департаменту державної поліції. Разом з тим вчений визнавав, що тероризм – це реакція, хоч і патологічна, на дії урядової системи. Не сприймаючи крайнощів народовольського руху, Драгоманов водночас виступив на захист народників під час розгорнутого на них урядом гоніння. Він закликає уряди зарубіжних країн не видавати революціонерів, виступає проти цькування їх у російській пресі й випаду Антоновича, який назвав народників “держимордами під червоними знаменами і столоначальниками від революції”.

Одночасно Драгоманов критикував і громадівців, закликав їх перейти від просвітництва й етнографізму до ширшої політичної боротьби за федерацію України в рамках Російської держави. Старі громадівці не погодились із закликами Драгоманова й припинили асигнування “Громади”, внаслідок чого та перестала виходити. Але Драгоманов на цьому не зупинився й переніс акцент своєї діяльності на західноукраїнський національно-визвольний рух, через нього впливаючи на настрої інтелігенції всієї України.

Активізація громадівського студентського руху в 90-х роках. Наприкінці 80-х років під впливом ідей “неополітичної культури” серед молодого покоління інтелігенції посилилося прагнення вивести українство на ширший шлях національного розвитку й надати йому політичного звучання. Першою такою організацією в 90-х роках стало “Братство тарасівців”, час та ініціатори створення якого по-різному визначаються в літературі. В одному випадку – це 1891 р. і студенти Іван Липа, Борис Грінченко, Микола Міхновський, в іншому – 1892 р. і студенти з Харкова Іван Липа, Микола Байздренко, Михайло Базькевич і студент Київського університету Віталій Боровик. Вірогіднішою є остання версія. Зате вчені єдині в тому, що організаційно “Братерство тарасівців” оформилося на могилі Тараса Шевченка у Каневі й ставило за мету реалізувати його основні ідеї.

З самого початку члени братерства розгорнули активну діяльність із залучення до товариства однодумців у різних містах України. Найбільший успіх мали “тарасівці” у Харкові, де з їхньої ініціативи понад 20 чол. об’єднались у “Молоду громаду” й понесли визвольні ідеї в маси. Організація мала статут і програму дій, зайнялась налагодженням лекцій, таємних сходок, постановкою вистав на різну тематику, в тому числі й українську, створила бібліотеку з нелегальних видань, приступала до написання праць національно-визвольного змісту. Товариство встановило зв’язки з аналогічними гуртками у Полтаві, Чернігові, Києві, Олександрії, Херсоні та Одесі, після чого рух “тарасівців” набрав загальноукраїнського характеру й більшої політичної гостроти.

“Тарасівці” мали велику ідейну підтримку Олександра і Софії Русових, які в 1892 р. переїхали до Харкова й незабаром створили таємний гурток з місцевої інтелігенції. Члени гуртка організовували видання популярних брошур для народу, спільно з “тарасівцями” збиралися на квартирі Русових для читання й обговорення доповідей і рефератів на різні гострі суспільно-політичні теми.

Найчіткіше погляди “тарасівців” на майбутнє України викладені у програмному документі “Кредо віри молодих українців”, опублікованому в львівському журналі “Правда” у 1893 р. В ньому “тарасівці” заявили про свою незгоду з українофілами через їх інтелектуальні зв’язки з російською культурою й прагнення стати космофілами (грец. – ті, що люблять увесь світ). “Тарасівці” вважали це за можливе лише за умови досконалого знання й розвою національної культури українського народу. Тому автори “Кредо” ратували за демонстративний прояв свого українства: розмовляти виключно українською мовою, домагатися запровадження її в школах, виховувати дітей в національному дусі. У програмному документі дальшого розвитку дістала започаткована ще “Руською трійцею” ідея нерозривної єдності всіх українських земель, незалежно від їх перебування у складі Австрійської чи Російської імперій. Але на відміну від своїх попередників “тарасівці” ставили за головну мету визволити не тільки свою націю, а й “усі російські народи” від деспотизму й централізму, проголошували принцип толерантного ставлення до міжнаціональних і міжконфесійних відносин. Одне з визначальних місць вони відводили вирішенню економічних питань, справедливо вважаючи, що тільки матеріально забезпечений народ здатен піклуватися про національно-освітні справи.

Як вважають деякі вчені, “Братерство тарасівців” поступово розчинялося серед інших українських політичних угруповань. Інші стверджують, що поліції в 1893 р. стало відомо про одержання зі Львова “тарасівськими” гуртками Харкова й Херсона великої партії забороненої в Російській державі літератури. У травні було проведено масові арешти серед “тарасівців”, багато з них зазнало різних покарань, внаслідок чого братерство припинило своє існування.

Діяльність “Братерства тарасівців” активізувала студентський громадівський рух. У 1895 р. студенти Київського університету В.Домницький, П.Холодний та І.Руденко створили таємну “Українську студентську громаду”. В 1897 р. у Харкові Дмитро Антонович, Михайло Русов, Іван Кухта та інші організували Харківську студентську громаду. Незабаром вона налічувала близько 100 чол. і встановила зв’язки з іншими аналогічними товариствами, зокрема “Полтавською семінарською громадою”, серед членів якої виділялися своєю активністю семінаристи Симон Петлюра, брати М. і В.Міхновські, С.Андрієвський та ін.

Всього в різних містах України виникло приблизно 20 студентських громад. Вони різнилися між собою не тільки кількісним складом, а й баченням долі України й засобами досягнення поставленої мети. Але основною ідеєю було дотримання принципів самостійності України, її федералізму чи автономізму в складі Російської імперії, виховання людей у відповідному дусі легальними чи нелегальними засобами. З метою залучення на свій бік громадської думки громадівці організовували різні вечори, спектаклі, лекції, зустрічі для обговорення злободенних питань, зокрема з української тематики, а також готували й розповсюджували антиурядові прокламації. Харківські громадівці, зокрема, у 1898 р. провели нелегальне зібрання, присвячене пам’яті Тараса Шевченка, в якому взяли участь також представники місцевих польського, грузинського і вірменського земляцтв. Присутні читали твори поета, співали пісні на його слова, а також заборонений гімн “Ще не вмерла Україна”, зустрінутий громадівцями бурхливими оплесками.

Діяльність студентських громад у другій половині 90-х років набрала такого широкого розмаху, що виникла необхідність її координації в межах всієї України. З ініціативи Дмитра Антоновича у Києві в серпні 1898 р. відбувся загальноукраїнський нелегальний з’їзд студентських громад. Він об’єднав усі громади в одну “Загальну українську безпартійну організацію” і утворив виконавчий комітет, який мав координувати діяльність усіх громадських організацій. Прийнята з’їздом відозва закликала студентів домагатися свободи слова, друку, зборів, широкого запровадження в культурі, освіті, літературі української мови. Організація створила в Києві видавництво “Вік”, відкрила книгарню для поширення своїх та інших видань, влаштувала шевченківські свята, вшановувала діячів української національної культури. На другому студентському з’їзді в 1899 р. одним з головних завдань визначалося залучення всіх студентів-українців до служіння на благо свого народу. Зовсім по-новому і незвично була проголошена думка про те, що головним винуватцем тяжкого соціал-економічного й культурного становища українського народу є російський абсолютизм. Звідси напрошувався і висновок про необхідність його повалення в інтересах усього народу. Щоправда, таке завдання не ставилось, а діяльність громадівців обмежувалася культурно-освітньою сферою. Всеукраїнську студентську спілку Іван Франко назвав “Молодою Україною”, вбачаючи в ній носія майбутнього України.

Опозиційна діяльність земств. Запровадження земств стало важливим кроком на шляху демократизації управлінської системи й залучення до неї представників різних верств населення. Але нововведення не могло пройти безболісно й безконфліктно. Традиційні органи влади не бажали поступатися своїми правами, а нові прагнули вийти за вузькі межі встановленої компетенції та добитися ширших прав. Йшлося про владну першість, а відповідно й про визначальний вплив на місцях. Правда, всередині земств точилася боротьба з цього приводу між дворянами-поміщиками, з одного боку, і селянами та різночинною інтелігенцією – з іншого. Опозиційна діяльність ліберальних земців виявлялась у виході за межі відведеної земствам компетенції, надсиланні на адресу уряду, губернаторів і царя різних клопотань і петицій з приводу тих або інших питань. Своєю опозиційністю земства вже в перші роки існування стимулювали розробку і введення нових прогресивних законодавчих актів, стримували дії уряду стосовно громадівців та представників інших суспільно-політичних течій.

У більшості випадків не передбачені законодавством дії земств розцінювались урядом як крамольні й не дозволялись. У 1866 р. губернатори дістали право не затверджувати земських гласних, якщо ті вважалися неблагонадійними. З 1868 р. губернатори мали можливість встановлювати цензуру над друкованими звітами земських зібрань, а уряд заборонив земствам входити між собою в контакти й приймати рішення з приводу урядових постанов. Цим уряд не припускав створення собі серйозної противаги у проведенні внутрішньої політики.

До діяльності земств по-різному ставилися громадівці та народники. На перших порах народники не вважали за можливе йти на зближення з лібералами, у тому числі із земцями, будучи переконаними, що таке співробітництво може їх тільки скомпрометувати. Такі погляди чітко відбились у статті члена чернігівського народницького гуртка Гаврила Божка-Божинського для рукописного журналу. Він наголошував на ворожому ставленні народників до лібералів і закликав перешкоджати їхньому впливу на селянство. Народницька організація “Земля і воля” (1876) вважала неефективною діяльність земців і засуджувала подання ними різних петицій на адресу царя.

Тим часом дозволена й не дозволена діяльність земських установ ставала досить помітною і щодалі більше цінувалась як селянами, так і прогресивною інтелігенцією. Земства брали активну участь у будівництві шкільних приміщень, забезпеченні їх усім необхідним, матеріальній підтримці учителів, організації лікарень і медичної допомоги населенню, налагодженні регулярного поштового зв’язку, розгортанні наукових статистичних досліджень і використанні їх результатів у практичній роботі тощо. Але водночас частина земств почала виходити за межі дозволеної їм діяльності: визначати напрям освіти, виробляти й схвалювати власні шкільні програми, вилучати земські школи з-під нагляду губернських училищних рад, влаштовувати учительські курси, перетворювати одні типи училищ на інші. Крім того, окремі земства під впливом своїх ліберальних гласних намагалися виробити загальні заходи щодо усунення причин незадовільного матеріального становища селянства. Гласні чернігівського губернського земства І.Петрункевич та О.Карпінський протягом 1869 – 1875 рр. порушували питання про хронічне голодування селян Мглинського і Суразького повітів, пропонували переоцінити їхні землі, знизити викупні платежі, організувати ощадно-позичкові каси, артілі та переселити в інші повіти найзлиденніших.

Найбільш опозиційно настроєна частина земців почала виношувати плани об’єднання всіх прогресивних сил для протистояння панівній системі. Вони залучали до участі у таємних зборах громадівців, народників, обговорювали гострі питання внутрішньої політики й намічали плани дальшої демократизації суспільства. Широкого розголосу серед опозиційно настроєної інтелігенції Лівобережної України набула нелегальна нарада земських лібералів у Ніжині на початку 1878 р. Відомі діячі земської опозиції О.Русов, О.Ліндфорс, М.Константинович та інші наголошували на невідповідності внутрішнього устрою Російської держави потребам часу й виступали за ведення конституційного ладу.

Радикально настроєні земці зробили спробу перетягти на свій бік частину народників-терористів. З цією метою у Києві в грудні 1878 р. нелегально зібралися чернігівські земці І.Петрункевич, О.Ліндфос, київські народники Валерій Осинський, Марія Ковалевська, Володимир Дебогорій-Мокрієвич та інші, а також громадівці Федір Вовк, Максим Ковалевський, Михайло Старицький та члени молодіжного конституційного гуртка й представники від польських гмін. Земці запропонували колишнім прихильникам конституціоналізації Російської держави Осинському, Григорію Попку та іншим народникам об’єднатись, аби добути для народу конституційні права. Для цього пропонувалося використати всі легальні засоби: петиції, мирні демонстрації, агітацію населення через пресу, доставку відповідної літератури з-за кордону контрабандою. З цими пропозиціями народники погодились, але рішуче відкинули вимогу припинити терористичну діяльність щодо вищих чиновників. Переговори ні до чого не привели: опозиційний і революційний рухи пішли різними шляхами.

Ліберальні земці продовжували добиватись від уряду демократичних поступок. Під приводом святкування 100-річного ювілею Григорія Гулака-Артемовського у Харкові наприкінці 1878 р. відбувся з’їзд земських діячів, у роботі якого взяли участь також викладачі університету, вчителі, лікарі, земські службовці тощо. На неофіційній частині з’їзду Петрункевич виголосив промову, де пропонував встановити зв’язки з земцями південних губерній, діячами інших суспільних рухів для боротьби за політичні свободи, за конституцію. Він вже запропонував створити комісію, яка б об’єднала всі опозиційні гуртки й групи та виробила проект програми такої організації. Однак більшість зустріла пропозиції вороже, меншість схвалила.

Боротьба всередині земств розгорнулась у зв’язку зі зверненням Олександра ІІ до громадськості із закликом допомогти урядові в його боротьбі з “крамолою”. Переважна більшість земств відгукнулась на ці заклики вірнопідданськими адресами, хоча при цьому й натякала на бажаність проведення конституційних реформ. Навіть за готовність харківського та полтавського земств викорінити “злочинну пропаганду”, “гіршу і згубнішу, ніж зовнішні вороги”, місцеві земці натякали, що така боротьба буде успішною, якщо уряд розширить права земств, зніме цензуру із земської преси, дозволить земствам спілкуватися між собою. Таку позицію піддав нищівній критиці гласний чернігівського земства Петрункевич, заявивши, що той, хто “душить ідеї і винищує людей, які ними живуть”, не має права говорити про жодні конституційні блага. У запропонованому ним проекті адресу на ім'я царя вказувалося на відсутність у державі свободи слова, друку, урядові репресії у вищій та середній школах і робився висновок, що всі реформи Олександра ІІ суперечили існуючому ладу. Петрункевич запропонував чернігівському земству не підтримувати уряд у його боротьбі з народниками. Але на засіданні 24 січня 1879 р. голова зборів не дозволив йому зачитати свій адрес, викликав наряд жандармів, внаслідок чого 19 гласних на знак протесту залишили зал засідань. Незважаючи на це, адрес підписали голова чернігівської земської управи Карпінський, інспектор міського банку Константинович, член міської управи Шраг та інші ліберали.

У березні 1879 р. Петрункевич написав статтю, надруковану лише в 1883 р., в якій засуджував вірнопідданські адреси й вимагав свободи слова, друку, недоторканості особи, відміни адміністративного заслання, незалежності селянського стану від поліції, скликання Установчих зборів. Поліція дізналася про статтю, заарештувала й вислала Петрункевича на поселення спочатку в Костромську губернію, а потім до Смоленська. У відповідь на це борзненське земство Чернігівської губернії заочно обрало Петрункевича своїм гласним, а деякі ліберальні гласні чернігівського земства домагалися надання йому дозволу брати участь у засіданнях земських зборів. Справа дійшла до того, що Ліндфоса і Карпінського викликали до Петербурга давати показання особисто шефові ІІІ відділення Мезенцеву. В 1880 р. чернігівське губернське й борзненське повітові земства заявили, що недовір’я адміністрації Петрункевичу місцеві жителі не поділяють. Водночас гласний Карпінський запропонував зібранню клопотатися про обмеження всевладдя властей, оскільки воно суперечило нормальному розвитку суспільства й гласності. Тільки увільнивши з роботи ліберальних земців, уряд у 1883 р. нарешті поклав край опозиційній діяльності чернігівського земства.

Однак боротьба земців за введення в країні конституційного ладу дала свої результати. Навіть запеклі монархісти навчилися вимовляти слово “конституція” і не жахалися його. Свої сподівання змін на краще ліберали пов’язували з головою створеної 12 лютого 1880 р. Верховної розпорядчої комісії М.Лоріс-Меліковим. Нещадно розправляючись з народниками, Лоріс-Меліков водночас робив натяки на майбутні реформи, схвалював ліберальні думки. За таких умов земські опозиціонери активізувалися, почали створювати різні проекти реформ, “конституцій” і надсилати їх до комісії чи царя. Загострились їхні відносини з реакціонерами всіх мастей, які виступали за необмежену самодержавну владу й визнавали існування лише дорадчої державної установи з участю земців.

У 1880 р. у Москві відбувся земський з’їзд, який вирішив добиватися дальших поступок мирним шляхом. Але лібералів не задовольнили положення розробленої комісією Лоріс-Мелікова “конституції”, і в 1881 р. вони зібрались у Харкові на свій з’їзд. Він затвердив “Програму земського союзу 1881 р.”, яка передбачала впровадження широкого місцевого самоврядування. У програмі ліберальні земці заявляли про невизнання як народницького, так і урядового засобів розв’язання гострих політичних проблем, висували вимоги скасувати подушні податки тощо. Важлива увага приділялась зміні управлінської системи в країні, зокрема децентралізації влади, переданню владних повноважень общинам, повітам, волостям і губерніям. Містилася також вимога обрання загальним голосування вищого законодавчого органу – Державної думи. Проте й цього разу законодавчі ініціативи ліберальних земців, так само як і апарату Лоріс-Мелікова, залишилися без уваги. Спроба уряду мирними засобами нейтралізувати революційних народників виявилася марною, і він вдався до силових методів. Репресивні дії уряду щодо терористів відштовхували земців і від одних, і від інших. Зневірившись, вони почали згортати свою діяльність. Правда, у травні 1881 р. вони ще організували у Женеві видання свого журналу “Вольное слово”, але внаслідок зміни політичної обстановки в Російській державі він уже в серпні 1881 р. припинив своє існування. Після цього опозиційна діяльність земств остаточно пішла на спад.