Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ ст.

Лекція 20. Зміни в культурі другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст.

Матеріальна культура. Матеріальна культура багато в чому визначає етнічне обличчя народу. В процесі історичного розвитку відбувається постійна еволюція її складових, у ході якої відмирає старе, несуттєве, а залишається найістотніше. З’являються нові риси, які відбивають ті зміни, що сталися в суспільстві. Це життєвий процес кожної народності чи нації.

З розвитком господарства в період пізнього середньовіччя вдосконалювалися сільськогосподарські та ремісничі знаряддя праці. На відміну від попередніх років форма лемеша українського плуга стала асиметричнішою, а регулювання легшим. Він набув звичного для нас вигляду, хоча й мав певні відмінності в тому чи іншому регіоні. Наприклад, на Поліссі з його супіщаними грунтами люди широко користувалися легкими плугами. В українців вперше серед слов’ян з’явилося багатозубне бороноподібне рало, набагато продуктивніше за його однозубого попередника. Поліська соха, хоч і залишалася подібною до білоруської та російської, мала й свої особливості: вона відсувала грунт лише на один бік, а не на обидва, як це робила російська соха. На зміну дерев’яним волокушам у центральних районах прийшла дерев’яна борона.

Удосконалювалися також ручні знаряддя обробітку грунту. Традиційна в українців мотика почала змінюватися й набула форми сапи різної конфігурації. Масивнішою сапою обробляли землі під виноградники, кавуни й дині, а легкою – під городні культури.

Землю засівали зерном із мішка, взятого на перев’язь через плече. Тільки на Поліссі люди насипали його, як і росіяни, в легкі корзини. Зернові культури жали переважно серпами, а косили тільки гречку й траву. Льон і коноплі "брали" руками. Зерно молотили традиційними ціпами, але почали вже ширше використовувати й каток. Інколи хліб вимолочували кіньми, проганяючи їх кілька разів по розкиданих на току снопах. Зерно віяли вручну за допомогою дерев’яних лопат, підкидаючи його вгору. Щоправда, деякі умільці вже винайшли для цього дерев’яний млинок – простий, але надійний машинний пристрій. Зерно мололи жорнами, у водяних млинах і вітряках, яких ставало дедалі більше.

Деякі зміни відбувались й у ремісничих знаряддях праці. Люди частіше використовували для обробки конопель і льону дерев’яні терниці, гребені й веретена для виготовлення тканин. Поряд із вертикальним став застосуватися горизонтальний верстат. Швидко впроваджувалося водяне колесо, яке значно підвищувало продуктивність праці. З його допомогою мололи зерно, кували залізо, терли й фолювали сукно, навіть пиляли дерево на лісопилках (татарках). У 1751 р. у Батурині під керівництвом іноземного майстра Гиршбергера почала діяти машинна "пильниця".

Зміни в суспільстві супроводжувалися й змінами в засобах пересування. Заможна старшина наслідувала європейців і заводила собі іноземні карети. За їхнім зразком місцеві майстри робили й прикрашали коляски-напівкарети, "будки", "спальні". Для освітлення дороги спереду чіпляли ліхтарі зі слюдяними шибками. В таких каретах можна було подорожувати досить комфортно. Користувалися також бричками, лінійками, таратайками тощо. Для перевезення вантажів виготовляли вози, котрі у разі необхідності можна було подорожувати. Кузови мали різні форми – глибокі й мілкі, довгі та короткі – у вигляді дощаних, драбинчастих і плетених кораблів. Удосконалилися чумацькі мажі. Деякі з них були оздоблені, як справжні витвори мистецтва, художньою різьбою й національним розписом. У другій половині ХVІІІ ст. з’явився різновид мажі – хура. У цей час ширше почали використовувати гнуті ободи. Для їх виготовлення будували спеціальні печі, ставили великі котли і різні пристрої. Взимку люди їздили різноманітними саньми – гринджолами, оплетами, глабцями тощо.

Засобами пересування на воді були довбанки, байдаки, липи, обшиванки, баркаси, струги, окренти, щугалії, шкути, дуби, лодьї. Вантажі перевозилися плотами, зв’язаними лозою або мотузками. Переправлялися через річки за допомогою поромів або човнів. Будували також наплавні мости.

Як і раніше, забудова українських поселень була різноманітною – вуличною, безсистемною, круговою, рядовою тощо. Якщо на Поліссі, наприклад, переважала вулична забудова, то в лісостеповій та степовій зонах – безсистемна. Однак і тут поступово формуються вулиці, обабіч яких розташовувалися хати й городи. Жителі часто обкопували села ровами або обгороджували земляними валами. Проте загалом оборонні споруди поступово старіють, осипаються і зникають. На красивих і зручних місцях височіли церкви, а на околицях – вітряки.

Для спорудження житла використовували здебільшого місцеві матеріали. Зі зникненням лісових масивів населення степової та лісостепової зон почало будувати так звані хати-мазанки. Каркас робили з тонкого дерева чи хмизу й обмазували з обох боків глиною. Печі ставили з димарями, і це дивувало подорожніх, котрі відзначали чистоту й акуратність українських жител. Такими особливостями, як глиняні підлоги, відсутність підклітей і погребів українське помешкання суттєво відрізнялось від російського. На Північному Причорномор’ї житла споруджували з черепашнику, а на Буковині, в Карпатах, на Закарпатті та Поліссі основним будівельним матеріалом залишалось дерево. На Запоріжжі незаможні люди копали землянки або бурдюги з оплетеними хмизом стінами й накатом з дерева. У карпатському регіоні населення ставило довгу хату, а під одним з нею дахом – комору, хлів, стайню та інші господарські будівлі. В решті регіонів господарські приміщення заможних людей будувалися окремо.

Хати простих людей були переважно двокамерними (кімната – сіни), а заможних – інколи й трикамерними (світлиця – сіни – світлиця). Козацька старшина, заможні міщани й пани зводили багатокімнатні, інколи й двоповерхові будинки із заскленими вікнами. Для кращого обігріву викладали груби й оздоблювали їх високохудожніми кахлями та настінними розписами. У звичайних житлах печі й груби часто розмальовували й зрозуміли сюжетами.

Значні зміни відбуваються й в одязі. З розвитком мануфактур на зміну домотканим полотнам і сукну приходять фабричні тканини, хоча ще тривалий час чимало цієї продукції виробляли на традиційних верстатах. Якщо багатії носили одяг переважно з дорогих тканин іноземного виробництва (шовку, оксамиту, парчі, тонкого полотна), то звичайні – з дешевих, як правило, місцевого виробництва.

Основним натільним одягом чоловіків і жінок залишалася сорочка. Як і раніше, в ній був вузенький комірець переважно з червоним шитвом і двома поворозками для зв’язування. Сорочки носили поверх штанів або заправляли в них. Самі штани двох типів: у центральних і південних районах – широкі, у вигляді шароварів, а в Карпатах – вузькі, в обтяжку.

Жінки на сорочки вдягали запаски, обгортки, плахти. Поряд з ними у ХVІІІ ст. дедалі частіше почали з’являтись спідниці, корсетки і юпки. Спочатку їх носили заможні, а потім і бідніші жінки. Поверх одягу полюбляли чіпляти прикраси із золотих чи срібних дукатів, хрестиків, намиста тощо. Хто не мав грошей на дорогоцінності, обходився мідними чи скляними прикрасами. Жінка завжди залишалася жінкою і любила красиво вдягатися. Обов’язковим атрибутом убрання заміжньої жінки вважався очіпок, на який пов’язувалися намітка, серпанок або хустка. Дівчата ходили простоволосі або в хустках. На свята дівчата з простих сімей прикрашали голови вінками з квітів, а заможні – так званими корабликами.

Чоловіки вдягали на голови шапки різних форм: в одному випадку – високі із суконним верхом, в іншому – з низьким плоским верхом. Як матеріал використовувалися смушки синього, чорного чи сірого кольорів. Широку популярність не тільки в Україні, а й за її межами почали здобувати решетилівські смушки (від містечка Решетилівка Полтавського полку).

Значним для чоловіків і жінок був верхній одяг – свита й опанча. Дедалі частіше населення починало носити, особливо на Лівобережній Україні, кобеняки. На Півдні були поширені повстняні бурки, що захищали людей не тільки від вітру та дощу, а й від легких морозів. Узимку використовували кожухи з овечих шкур. Улітку ходили босоніж, а за холодів в постал, чоботях, на Поліссі – в личаках.

Характерною ознакою одягу запорожців були різнокольорові верхи шапок у козаків різних куренів, а також шаровари. Виборні городові козаки вже мали певну уніформу – синій каптан, білі штани, шапки з червоною околицею та чоботи. Козаки-підпомічники не мали форми, а носили повсякденних одяг. За холодів поверх каптана напинали опанчу. Вона опускалася до литок, мала накидні поли та інколи розрізані внизу рукава, які закладалися за плечі.

Старшина, шляхта та інші можновладці брали за взірець зарубіжний одяг із дорогої тканини.

На початку ХІХ ст. їжа українців урізноманітнилася й стала більш поживною. Як і досі, найчастіше вживалися природні каші, лемішки, кваші, кулеші, галушки. Багато споживали хліба. Поряд із ними дедалі частіше на столах з’являвся борщ, заправлений товченим нутряним салом – здором. Існували різновиди борщу – зелений, з капустою і буряками, буряковим квасом та іншими компонентами. В приготуванні борщу фантазія українських майстринь не мала меж.

На другі страви подавали локшину, вареники, гречані пампушки, кисіль тощо. Основною калорійною їжею людей стало свиняче сало. Його, як і сьогодні, їли в різному вигляді, й воно не раз рятувало людей у скрутні години життя. З м’ясних страв найчастіше вживали, за І.П. Котляревським, "баранів варених", "ковбаси", "свинячу голову до хріну", "смажені кури, гуси, качки", з "підливою індики", "хляки", "печінку", смажену "ветчину" тощо. Дуже поширеними були рибні страви з карасів, сомів, щуку, лящів, линів, таранів, чехоні тощо. Вони подавалися у смаженому, сушеному, соленому виглядах. Люди могли ласувати й осетровими рибами, які водилися в Дніпрі та Чорному морі.

Ласощами вважалися бублики, пірники (пряники), маковники, макуха, патока, буханчики пшениці, коржі, мед, кавуни, дині, фрукти у свіжому та сушеному вигляді. Пили сирівець, квас, узвар. Робили різноманітні горілки - просту, оковиту, тернівку, яблучну, ганусівку тощо.

При достатку харчувалися чотири рази на день. Найситнішими періодами були осінь, коли завершувалось збирання врожаю, та початок зими, коли починався забій худоби. Найголоднішими – кінець зими і початок весни: тоді в їжу йшли трави – лобода, щавель, різні дикоростучі плоди і ягоди. Найкраще харчувалися заможні люди. Їжа в них була більш різноманітною і поживною, ніж в основної маси людей.

Звичаї та обряди. Духовна культура народу вбирає в себе його колективну пам’ять. Найголовніше місце в ній належить обрядам і звичаям, які визначають норми поведінки людей у суспільстві. Сімейні обряди та звичаї українців своїм корінням сягають глибокої давнини, часто навіть язичницьких вірувань. Людина переживає три найврочистіші моменти – народження, одруження і смерть. Саме з ними пов’язані найчастіше обряди та звичаї, котрі несуть на собі вплив давніх традицій.

Сім’я в Україні мала патріархальний характер, коли її очолювали батько та дід. Вони визначали господарське, економічне, сімейне й духовне життя родини. Але велика роль належала й жінці. Після смерті чоловіка вона ставала головою роду, хоч часто це траплялося й при чоловікові. Життя в Україні другої половини ХVІІ-ХVІІІ ст. склалося так, що чоловіки значну частину року не були вдома. Часті воєнні походи й торговельні справи відривали їх від домівок, і тоді владу в сім’ї перебирали жінка. Такі обставини змінювали характер української жінки. Вона ставала самостійною, заповзятливою, здатною вийти із скрутного становища, незалежною і твердою за характером, з високим почуттям власної гідності. Дружина Семена Палія Феодосія за відсутності чоловіка керувала життям усього полку, не гірше за козака трималась на коні й видавала полчанам універсали щодо виконання різних військових обов’язків. Дружина гетьмана Івана Скоропадського керувала не тільки господарством, а й своїм чоловіком. І таких прикладів було чимало.

У ХVІІІ ст. велика сім’я, що складалась, як правило, з трьох-чотирьох поколінь, почала розпадатись. Головною причиною цього став дальший розвиток капіталістичних відносин. Він відривав чоловіків та жінок від родини й змушував їх іти в найми як у ближчі, так і у віддалені місцевості. Водночас для них відкривалася можливість розбагатіти й дістати економічну незалежність від батьків. Найшвидше індивідуальні сім’ї почали створюватись в містах, повільніше – в містечках і селах.

Врочистостями були обставлені родини. Хрещення вважалося прилученням дитини до справжнього життя. На роль хрещених батьків запрошувалися, як правило, найближчі родичі – брати та сестри подружжя. Однак ними могли бути й найближчі друзі та сусіди, надійні й чесні люди, здатні замінити дітям справжніх батьків на випадок якогось лиха. Дітей виховували в дусі такої ж поваги до хрещених батьків, як і до рідних.

Традиційний весільний обряд українців складався з трьох частин – сватання, заручини і весілля. Коли парубок ставав на порі, батьки, за його згодою чи ні, засилали поважних людей до дівчини. Ті з хлібом з’являлися в домі потенціальної нареченої і, як правило, в алегоричній формі, з жартами й примовками, сватали дівчину. Після згоди батьків та дівчини, а інколи й без її згоди, відбувалися заручини. Батьки наречених сходилися й домовлялися про придане (посаг) і саме весілля. Серед багатих людей практикувалися шлюбні договори між молодими, де перелічувалися речі посагу й регулювалися майнові відносини між чоловіком і жінкою. На випадок розлучення майно поверталося його власникові.

Головним дійством одруження вважалося весілля. Без нього шлюб був недійсним. Навіть якщо наречених вінчав піп, але не було весілля, то громада його не визнавала. Вінчання могли відбуватися до, під час і після весілля.

До весілля наречена та її сім’я готувалися заздалегідь. Пряли, ткали, вишивали, купляли різні речі. І на весіллі наречена виступала, як правило, "в білій вишитій сорочці, плахті, червоній запасці, червоних чоботях і білій свиті, з вінком на голові". Наречений одягався в сіру свиту й шаровари, підперезані яскравим поясом, червону або чорну шапку, взував чоботи.

Саме весілля відбувалося як урочисте, пишне дійство, веселе й щасливе. На нього збиралися вся родина з обох сторін, найближчі сусіди, друзі. Одружені жінки пекли коровай із найкращого борошна. В неділю наречений імітував викрадення нареченої. При цьому мусив платити за неї викуп братові або комусь із близьких родичів-чоловіків. Мати нареченої зустрічала нареченого на символічному коні – вилах або кочерзі. Тут же наречену покривали хусткою чи наміткою, що символізувало її перехід у стан одруженої жінки. Батьки роздавали гостям коровай, а ті одаровували молодих. Після цього наречена з родичами їхали до хати молодого, де продовжувалося гуляння.

Розлучення відбувалося просто. Досить було заявити про це близьким родичам чи властям і внести невелику суму щоб шлюб вважався недійсним. Церква боролась проти розлучень і врешті-решт добилася свого.

Найбільш християнізованим був похорон. На ХVІІІ ст. вже утвердилися проповіді-казання, поминки покійних на 9 і 40 день після похорон через рік.

Свята люди відзначали різними розвагами – піснями, танцями, ігрищами або ж іншими відповідними моменту дійствами. Серед свят найбільше шанували Різдво, Великдень і день Купали.

Усна народна творчість. Життя народу без усяких прикрас відображали усна народна творчість. У переказах, піснях, думах і легендах відбивалися найголовніші події. Серед них чи не на першому місці стояли визвольна війна ХVІІ ст., її герої та проводарі Богдан Хмельницький, Данило Нечай, Іван Богун, Нестор Морозенко та ін. Народні твори цього циклу пройняті героїкою, патріотизмом, ідеєю належності до єдиної етнічної спільноти. Саме такими є думи "Хмельницький і Барабаш", "Корсунська перемога", "Іван Богун", історичні пісні "Розлилися круті бережечки", "Засвистали козаченьки", "Чи не той то Хміль" та ін.

У народній творчості віддзеркалювалась і соціальна тематика. Найболючіше дошкуляла селянам тяжка панщина, і народ у своїй творчості не міг пройти повз неї, тому й склав пісню:

І в неділю пораненько

У всі дзвони дзвонять,-

Отамани з козаками

На панщину гонять.

Крім звичайних переповідних сюжетів, народ підносився до філософського узагальнення буття, задумувався над змістом свого життя, нерівністю серед людей:

Зле у світі, зле чувати,

Тепер правди не видати.

Тепер правду б’ють, карають,

А неправду величають.

Багато пісень, переказів і легенд склали народні поети про Максима Залізняка, Івана Гонту, Олексу Довбуша, Івана Бондаренка та ін.

Після повалення польсько-шляхетської влади народ України дістав кращі умови для культурного розвитку, ніж це було за панської Польщі. При багатьох церквах і монастирях Гетьманщини й Запоріжжя діяли приходські школи, де мандрівні дяки навчали дітей читати, писати й рахувати. Грамоту знали не лише заможні люди, а й багато простих селян, козаків і міщан. Антіохійський партіарх Паїсій Алеппський під час свого перебування у Києві був приємно здивований майже поголовною писемністю жителів Києва.

У ХVІІІ ст. початкових шкіл на Лівобережній Україні було не так уже й мало. Принаймні їхнє співвідношення з кількістю сіл було кращим, ніж у ХІХ ст. У Ніжинському полку в середині ХVІІІ ст. діяло 217, Лубенськом – 172, Миргородському – 37 сільських шкіл. Їх кількість вважалася недостатньою, й передові люди заходилися розширювати шкільну мережу. Одним із них став лубенський полковник І. Кулябка. З його ініціативи в 1760 р. у полку почали навчати грамоти і військової справи одну тисячу козацьких та селянських дітей. Незабаром те ж саме вже робили і в інших полках, унаслідок чого кількість письменних людей стала збільшуватися. Однак період освітнього піднесення тривав недовго. з ліквідацією Гетьманщини в 1764 р. чисельність шкіл та учнів у них поступово зменшилась. У 1789 р. на Лівобережній та Слобідській Україні відкрилися, як і по всій Росії, народні училища. З їх появою було покінчено з національною школою України й розпочато насаджування чужих за духом навчальних закладів.

Шкільна справа на Правобережжі переживала тяжкі часи. З наступом католицизму почала зменшуватися кількість братських шкіл, які в першій половині ХVІІ ст. вивели Україну в ряд найосвіченіших країн Європи. Закрилися Кременецька й Гощанська, занепали колись знамениті Львівська та Луцька братські школи. Вони були передовими для свого часу навчальними закладами, їхні статути робили початкову освіту достатньою для всіх, навіть для тих, "хто жив з милостині". Учителі мали ставитися з однаковою повагою до дітей як бідних, так і багатих людей. Звичайно, життя вносило корективи у шкільну справу. Братства не завжди могли допомогти матеріально незабезпеченим учням, і ті мусили самотужки дбати про своє існування. Поряд з українськими діяли школи для вірменських, грецьких і єврейських дітей.

Після загарбання Східної Галичини (1772) австрійський уряд почав насаджувати тут школи з німецькою мовою навчання. Проведена урядом Йосифа ІІ шкільна реформа запроваджувала в краї одно- й чотирикласні навчальні заклади німецького типу. В сільській місцевості діяли приходські школи. Вони мали давати учням елементарні навички у сільському господарстві та промисловості. На Закарпатті існували однокласні приходські школи, а в містечках і містах – три- та чотирикласні.

Навчання у школах провадилося за підручниками, виданими у різний час і в різних місцях. Учителі продовжували користуватися "Букварем" (1574) Івана Фдорова. Згодом з’явилися також інші підручники, зокрема "Букварь языка славенска" (1679) виданий у Москві вихованцем Києво-Могилянської колегії Симеоном Полоцьким. Діти вчилисячитати за часословами і псалтирями. Найпопулярнішим підручником із церковнослов’янської мови на українських і російських землях протягом майже двох століть вважалася "Граматика славенськия…" (1619) Мелетія Смотрицького. Протягом 100 років головним підручником з історії був "Синопсис", виданий у Києві. З виникненням вищих навчальних закладів у Москві та Петербурзі тут почали готувати вчителів і для українських шкіл. Тим самим посилювався наступ на українську мову, навчальну систему й виховання дітей.

Середню освіту в Україні давали колегії. Серед них у другі половині ХVІІ ст. найавторитетнішою не тільки на українських, а й на інших слов’янських землях вважалася Києво-Могилянська колегія. З її стін вийшло чимало відомих діячів науки та культури всього слов’янського світу. Її вихованець Іван Максимович у 1700 р. відкрив у Чернігові Малоросійську колегію, до якої приймали всіх бажаючих. У 1776 р. власті перетворили її на духовну семінарію. Прогресивно настроєна інтелігенція домоглася відкриття в 1738 р. Переяславської колегії. На Слобожанщині з 1727 р. діяла Харківська колегія. Тут уперше в українських школах стали викладатися такі предмети, як інженерна справа, артилерія й геодезія.

Вищих навчальних закладів на території України було мало. В 1701 р. царський уряд визнав Києво-Могилянську колегію академією. Вона мала восьмикласний із дванадцятирічним терміном навчання курс. Вивчалися граматика, риторика, філософія, богослов’я, співи, малювання, катехізис, геометрія, слов’яно-руська (тодішня літературна українська) мова, церковнослов’янська, польська, давньоєврейська та грецька мови. Давалися також певні знання з природознавства, астрономії, історії та географії. В академії дістали освіту багато видатних людей свого часу. Поступово царський уряд насаджував у ній релігійні предмети, й у 1798 р. їй надано статус духовного закладу.

На західноукраїнських землях вищим навчальним закладом у 1661 р. став Львівський університет. Після переходу Східної Галичини під владу австрійської монархії уряд створив при ньому Український інститут із кількох кафедр. Але в цілому викладання в університеті велося німецькою мовою. Уряд у 1790 р. фактично ліквідував самостійність університету, підкоривши його владі відповідної урядової установи.

Книгодрукування. Мистецтво. Українські друкарні були не просто місцем виготовлення книжкової продукції. Навколо них групувалися кращі інтелектуали, які займалися наукою та культурою. Однією з найбільших друкарень в Україні залишалася друкарня Києво-Печерської лаври. Незважаючи на заборону Синоду друкувати світські книги, вона продовжувала випускати у світ підручники, різні інструкції, наукові праці. Тільки в 1760 р. з її стін вийшло 2000 букварів. Були й інші видання. Існували приватні друкарні. З 1675 р. почали діяти Новгород-Сіверська друкарня, пізніше переведена до Чернігова. З освоєнням Північного Причорномор’я з’являються друкарні в Єлисаветграді, Катеринославі, Харкові та інших містах.

Чи не найбільшою на західноукраїнських землях була Львівська друкарня, широко відома своєю продукцією далеко за межами Галичини. Швидко нарощувала свою продукцію відновлена в 30-х роках Почаївська друкарня, її видання знали в Болгарії, Македонії, Сербії та інших місцях слов’янського світу.

Царський уряд усіляко намагався перетворити Україну на свою духовну твердиню. Тому він перешкоджав упровадженню громадянського шрифту, який у російських друкарнях був уведений на початку ХVІІІ ст. Тільки в другій половині століття це відбулося в Україні.

Центром науки в Україні залишався Київ з його академією. Тут готувалися й видавалися праці, які принесли славу Україні. З цієї академії вийшов один із найвизначніших українських філософів Григорій Сковорода. Син незаможного козака з с. Чорнухи Лубенськго полку, Сковорода (1722-1794) став урівень з видатними мислителями свого часу. Після навчання у Київській академії він працював Переяславській та Харківській колегіях, учив дітей козацької старшини, багато подорожував, одночасно популяризуючи свої ідеї. У філософії він, як і багато інших вихованців академії, став відходити від релігійної ідеології. У центр своєї системи філософ ставив людину. Показував її залежність від властей, всяких користолюбців, кар’єристів та чинодралів. Вихід із становища Сковорода бачив у поширенні освіти, вдосконаленні самої людини, а через неї і суспільства.

В Україні в другій половині ХVІІ-ХVІІІ ст. відбувся перехід від історичних знань до історичної науки. Перша визначна історична праця того часу "Синопсис" (1674) ймовірного автора Армашенка була видатною подією у житті слов’янського світу. На початку ХVІІІ ст. виходять літописи Григорія Грабянки й Самійла Величка. За своїм змістом вони значно перевершували літописи першої половини ХVІІ ст. і фактично були одними з перших досконалих історичних праць в Україні. У ХVІІІ ст. з’являється "Краткое описание о козацком малороссийском народе и о военных его делах…" Петра Симоновського. Вважаючи покозачення народу головним змістом історії України, Симоновський обгрунтував закономірність виняткових прав козацької старшини в суспільстві, в тому числі й на автономію. Подібні ідеї пронизували й анонімну "Историю Руссов или Малой России", що з’явилася в рукописах наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст.

Особливого поширення з другої половини ХVІІІ ст. набула полемічна література. Лазар Баранович, Інокентій Гізель, Іоаникій Галятовський, Феодосій Сафонович та інші обстоювали ідею єдності усіх слов’ян у боротьбі проти Туреччини і Кримського ханства. У творах полемістів проводиться ідея близькості українського та російського народів, схожість їхньої історичної долі.

Відходили в минуле оповідання, паломницька проза, шкільна драма. У другій половині ХVІІІ ст. релігійна основа літератури поступається місцем світським мотивам. Книга стала писатися розмовною українською мовою. Нова національна українська література почала формуватися на базі народної творчості. В цьому й була її сила та перспектива розвитку. Першим класиком нової української літератури став Іван Котляревський (1769-1838).

Важливі зміни відбувалися в мистецтві. Художні полотна дедалі більше відображали світські сюжети, людину з її світом. Поширюється олійний живопис. Кращі реалістичні риси простежуються в творах Григорія Левицького, Леонтія Тарасевича, Володимира Боровиковського та ін.

Удосконалюється містобудування. Архітектура цього періоду пов’язана з іменами Степана Ковніра (1695-1786), Івана Григоровича-Барського (1713-1785) та інших зодчих України.

Незважаючи на несприятливі політичні умови, культура Гетьманщини досягла свого апогею і визнання всієї Європи. Вихованці та професори Києво-Могилянської академії високо цінувалися в багатьох країнах, насамперед у Росії. Феофан Прокопович фактично очолив руську церкву і став ідеологом реформ Петра І, спрямованих на зміцнення влади монарха. "Вчена дружина" Прокоповича виступила ініціатором створення Академії наук у Петербурзі й проведення ряду державних реформ. Стефан Яворський у 1701 р. на базі академії братів Ліхудів відкрив у Москві Слов’яно-греко-латинську академію – перший вищий навчальний заклад Києво-Могилянської академії, а 95 її випускників працювали професорами.

Чимало українців зайняли посади єпископів і митрополитів. Найпомітнішою фігурою серед них був Дмитро Туптало, митрополит Ростовський і одночасно автор знаменитих чотиритомних "Четьїв-Мінеїв". Українські інтелектуали відіграли видатну роль в організації шкільної мережі на просторах Росії. Тільки один Варлаам Ієницький відкрив семінарії в Астрахані, Коломиї, Пскові, Суздалі. Гедеон Вишневецький створив Слов’яно-латинську школу в Смоленську та школи в Дорогобужі. І таких прикладів багато. Ректорами нововідкритих семінарій призначалися, як правило, вихованці Києво-Могилянської академії. Українські вчені й церковні діячі переносили на російський грунт кращі досягнення національні досягнення й суспільні думки. Вони знайомили російських читачів із драматичною літературою і театром, силабічною поезією. Багато зробили для навернення у християнство монголів, тунгусів, калмиків та інших народів.

З початку VІІІ ст. починається своєрідна "українізація" духовного життя російського суспільства. Через впровадження тих елементів українізованої "руської" культури, що вже були досить євроепїзовані, Петро І намагався прилучити Росію до передової європейської культури. Але робилося це насильницькими методами, без урахування відмінностей української та російської культур, що викликало природний опір росіян.

Одночасно в Гетьманщині та на Слобожанщині працювали російські архітектори, малярі, інженери, які переносили російську культуру на український грунт. Давши поштовх розвиткові російської культури, українська культура з кінця ХVІІІ ст почала зазнавати дедалі більшого її впливу. Багато вихідців з України їхали на навчання в російські заклади здобувати професії інженерів, медиків, вчителів, художників й осідали в Росії. Одночасно з кінця ХVІІІ ст. російський уряд масово направляв в Україну вчителів, священників, різного рангу чиновників-росіян. З їхньою допомогою він намагався викорінити в українського народу національний дух, прищепити йому російські культурні цінності. Підтримувана всією державною машиною насильницька русифікація України набувала сили.

Чимало українців продовжувало освіту в кращих університетах Польщі, Чехії, Угорщини, Німеччини, Австрії, Франції та інших країн Європи. Повертаючись додому, вони збагачували національну культуру високими досягненнями світової цивілізації. Водночас культурно-освітні діячі України працювали в багатьох навчальних закладах Західної Європи, знайомлячи європейську громадськість із культурою України. Паїсій Величківський, ставши настоятелем Нямецького монастиря у Валахії, готував книги, навчав дітей грамоті, займався медициною. Група вихованців Київської академії на чолі з Козачинським у 1733 р. переїхала до Сербії й багато зробила для розширення шкільної мережі, забезпечення її підручниками, літературою. Не припинялися культурні зв’язки з Грецією та іншими країнами.