Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ ст.

Лекція 17. Останні успіхи мтаршини в збереженні автономії України (1727—1764)

Спроби гетьмана Данила Апостола реформувати Україну. Друга ліквідація гетьманства. Заснування Нової Січі. Наслідки російсько-турецької війни 1734—1739 рр. ф Останнє відновлення гетьманства. Кирило Розумовський.

Спроби гетьмана Данила Апостола реформувати Україну. Друга ліквідація гетьманства. Відновлення гетьманства пробудило в народі сподівання на повернення Україні давніх автономних прав Е поліпшення соціально-економічного становища. Особа Апостола найкраще відповідала потребам лідера нації. 73-річний гетьман добре знав життя й запити людей, мав високий авторитет в Україні, з ним рахувався і російський уряд. Ім'я Апостола було овіяно славою і романтикою, втілювало в собі козацьку мужність і відвагу в боротьбі зі зовнішніми ворогами. Ставши гетьманом, Апостол виступив поборником тих політичних прав, які виборов український народ під проводом Богдана Хмельницького й які в різний час були скасовані імперським урядом.

Зрозуміло, що добитися повного відновлення для уряду України автономних прав Апостол не міг. Але він не грав роль звичайного статиста, яку відводив йому російський уряд, і почав, по можливості, проводити власну політику. В підписаних у 1727 р. «Пунктах» гетьману, як і його попередникам, заборонялися самостійні дипломатичні зносини з урядами зарубіжних країн, що не стосувалися прикордонних проблем з Польщею та Кримським ханством. У військовій спразі гетьман підпорядковувався російському генерал-фельдмаршалу. Кандидатів на старшинські посади мав затверджувати цар. До складу Генерального суду поряд з трьома українцями вводилося стільки ж росіян. Передбачалася перевірка старих і створення нових законів. Знімалися обмеження з торгівлі іноземних купців. Мито за імпортовані товари мало надходити до російської казни. Не дозволялося відбирати в козаків і посполитих придбані ними раніше землі. Планувалася перевірка, законності придбання маєтків козацькою старшиною, шляхтою, монастирями й містами. Документ мав суперечливий характер. Поряд з обмеженням автономії України в ньому намічалися шляхи виходу з політично-соціальної кризи, законодавче закріплювалися земельні права нижчих верств населення.

Гетьману Апостолу дісталася тяжка спадщина: відсутність вищого державного апарату, розладнані управлінська система на місцях, фінанси й торгівля, а також судочинство, хаос у землеволодінні та суцільні хабарництво і зловживання чиновництва. Апостол сформував уряд переважно зі своїх прихильників. Посади зайняли: генерального обозного — Яків Лизогуб, генеральних суддів — Андрій Кандиба та Михайло Забіла, генеральних осавулів — Іван Мануйлович і Федір Лисенко, генерального хорунжого — Яким Горленко, генерального бунчужного — Іван Борозна, генеральних підскарбіїв—Андрій Маркевич та Іван М'якінін. Гетьман призначив гадяцьким полковником Григорія Грабянку, а лубенським—свого сина Петра.

За короткий час гетьман навів порядок у фінансах, насамперед у податковій системі, сформував державний бюджет у розмірі 144 тис. крб. річних і в розвитку економіки зробив ставку на підприємливу буржуазну верству суспільства. Тим більше, що й власне багатогалузеве госпо-дарство розвивав у такому ж напрямі.

З гетьманського відома у Глухові в 1728 р. відбулася розширена нарада українських купців, на якій обговорювалися питання торговельної політики уряду Гетьманщини й розв'язання нагальних купецьких проблем. Купці склали .-колективне прохання до уряду Російської держави про Ідозвіл вивозити за кордон заборонені раніше товари, насамперед лій, віск, прядиво, шкіри, селітру. Крім того, купці просили Колегію іноземних справ зменшити торговельне мито, дозволити їм торгувати за кордоном тільки за українськими, а не російськими паспортами, давати відкуп на індукту (ввізне мито) лише українцям. Рядом універсалів гетьман оберігав українських купців від конкуренції іноземних, у тому числі й російських. Було організовано кредитування купців, відстрочено сплату за векселями, підготовлено проект вільної торгівлі в Гетьманщині.

У 1729—1730 рр. власті провели генеральне слідство про маєтності, яке виявило неконтрольоване роздавання сіл у приватне володіння й катастрофічне зменшення кількості особисто вільних селян. Всі маєтності були поділені на шість категорій — рангові, надані за заслуги, ратушні, Вільні, спірні та монастирські. Незаконно одержані старшиною, шляхтою, монастирями і російськими чиновника села й хутори поверталися до свого попереднього статусу. В зв'язку з цим значна частина селян поліпшила своє матеріальне й суспільне становище. Права землевласників, визнані генеральним слідством, на маєтності д підданих зміцнювалися. Була зроблена спроба покінчити із землеволодінням російських вельмож і чиновників. Гетьман видав старшині спеціальний універсал, щоб вона спонукала російських землевласників спродувати свої маєтки в Україні за прийнятною ціною.

Апостол добився передачі судових справ у відання місцевих судів. Генеральному суду поверталися функції вищої судової інстанції, хоч нею фактично продовжував залишатися російський монарх. Тим самим підривалась незалежність українського судочинства і посилювалася влада центру. Гетьманська інструкція 1730 р. чітко визначила компетенцію різних судових установ та їх чисельний склад. Гетьман планував звести докупи різні законодавчі акти та звичаєві норми й створиш новий єдиний кодекс законів для всієї Гетьманщини.

При всій своїй реформаторській діяльності гетьману вдалося вберегти козаків, селян і міщан від примусових робіт і виконання військового обов’язку далеко від домівок. Справжнім лихом для них на початку 30-х років стало будівництво укріпленої лінії поміж Дніпром і Сіверським Дінцем. У 1731 р. на її зведення вислано 30, у 1732 р. – 20, у 1733 р. – 10 тис. селян і козаків. Роботи велися в літні. місяці, коли в господарстві особливо були потрібні чоловічі руки. За їх відсутності основний тягар по утриманню сім'ї та веденню робіт лягав на жіночі плечі, а господарства занепадали. Становище українського народу погіршувалося ще й внаслідок зовнішньополітичних акцій російського уряду, в яких мусили брати участь збройні сили України. Тільки в 1733 р. він відправив у Польщу на підтримку сина померлого польського короля Августа II в його боротьбі проти претендента на королівський престол Станіслава Лещинського 11-тисячний козацький корпус під командою Якова Лизогуба. Але в цілому за гетьманування Апостола внутрішнє життя України стабілізувалося. Прості люди відчули себе захищенішими від зловживань властей і багатих землевласників, старшина отримала підтвердження на старі маєтності, а торгівці дістали нові можливості для занять ремеслами, промислами й торгівлею.

Після смерті Апостола в 1734 р. російський уряд не дозволив обирати нового гетьмана під приводом пошуку відповідного кандидата. Для управління Україною було

запроваджено «Правління гетьманського уряду» (1734—1750). Воно складалося з трьох російських і трьох українських чиновників на чолі з князем Олексієм Шаховським. Останній був наділений фактично необмеже-ною владою, міг на власний розсуд міняти українських представників у правлінні й навіть виступав за повне відсторонення козацької старшини від влади. Послідовно посилювався вплив російських чиновників у всіх сферах внутрішнього життя України. Правління проводило обережнішу політику, ніж його попередниця Малоросійська колегія.

Але найбільша небезпека для українства полягала в поширенні сфери впливу «Правління гетьманського уряду» й на Слобожанщину, Тобто перед царизмом відкривалася можливість одночасної зміни місцевих порядків на всій території України, що входила до складу Російської імперії. І новий орган влади зробив перші кроки в цьому напрямі. Створена ним «Канцелярія комісії запровадження слобідських полків» перебрала на себе чимало функцій козацьких полковників. Полкові канцелярії прирівнювалися до російських губернських канцелярій. Судочинство переводилось на російське законодавство. Заборонялося надалі займати землю на правах "займанщини", козацтво поділялося на виборних і підпомічників, останні обкладалися державними податками, тобто прирівнювалися до селян. Антиукраїнські дії «Правління гетьманського уряду» викликали незадоволення місцевих землевласників. За наполяганням слобідської старшини російський уряд у 1743 р. мусив відмінити нововведення. Слобідська Україна відстояла своє право на національний політико-адміністративний устрій. Дві перші спроби російського уряду ліквідувати регіональні особливості внутрішнього устрою України виявилися марними.

Заснування Нової Січі. Наслідки російсько-турецької війни 1734—1739 рр. Життя запорожців на Олешківській Січі було «не з маком». Хоч кримський хан і надав їм широкі права в землеволодінні, промислах, торгівлі та внутрішньому устрої, але вони постійно порушувались і обмежувалися. Ханська адміністрація змушувала козаків воювати на своєму боці, виконувати різні роботи, ремонтувати перекопські укріплення, які вони неодноразово самі брали штурмом і руйнували. Нічого гіршого не можна було вигадати для гордої козацької душі. До того ж татарські мурзи та беї забирали необережних у полон і продавали їх на невільницьких ринках. Запорожцям заборонялося будувати фортеці, мати артилерію, і вони почували себе беззахисними в іноземному оточенні. Але найболючішою була туга за Батьківщиною, рідними й близькими, за так любими козакові волею, мовою, національним укладом життя, звичаями й обрядами.

У визначенні своєї долі запорізьке козацтво поділилося на два табори. Один з них на чолі з кошовими отаманами різних часів Іваном Малашевичем та Іваном Гусаком виступав за те, щоб випрохати в цариці прощення й повернутися до обжитих місць. Інший, очолюваний Костем Гордієнком, виступав за продовження війни з Росією до повного визволення України. Між ними точилася то явна, то прихована боротьба за визначення зовнішньополітичного курсу Війська Запорізького. Кіш Запорізький неодноразово звертався до царського уряду з проханням дозволити йому повернутися на Середнє Подніпров'я. Але на всі ці звер-нення уряд відповідав відмовою, не бажаючи загострювати відносини з Туреччиною і Кримським ханством. Запорожці поодинці й гуртом почали самовільно повертатися до своїх домівок на Гетьманщині й Запоріжжі. Власті дозволяли переселенцям оселятися поблизу російського кордону, щоб здійснювати над ними прискіпливий контроль.

Відновлення гетьманства подало надію козакам Олешківcької Січі повернутися додому. Вони зав'язали листування з гетьманом і, не чекаючи офіційного дозволу, в травні 1728 р. висадились у гирлі Чортомлика. Звідси вони знову звернулися до російського уряду з клопотанням прийняти їх під «високу руку» й подати військову допомогу в можливому військовому конфлікті з Кримським ханством. У відповідь уряд наказав фельдмаршалу Михайлу Голіцину «запорожців багатолюдством і з рушницями» не приймати, а силою відбивати від кордонів з Росією. Запорожці мусили відійти вниз Дніпром на р. Кам'янку й заснувати Кам'янську Січу безпосередній близькості від російсько-турецького кордону. Тут у 1733 р. закінчилося життя непримиренного, ворога російського абсолютизму і незламного борця за незалежність України Гордієнка.

Кіш Запорізький не припиняв добиватися дозволу на повернення в козацький край. Позитивному вирішенню запорізької проблеми сприяли події в Польщі. Після смерті польського короля Августа II в 1733 р. російський уряд всіма засобами, у тому числі й військовою силою, зводив на звільнений престол свого ставленика Августа III. За таких умов незадоволені поляки звернулися до кримського хана з проханням відрядити їм на допомогу в боротьбі проти царських військ олешківських козаків. Щоб не допустити можливої участі запорожців у польських подіях на боці антиросіиських сил, уряд Росії дав дозвіл на їхнє повернення. Але для цього козаки мали письмово визнати свій «злочин» перед Росією і присягнути назавжди бути її вірними підданими. У 1734 р. майже 30 тис. козаків Олешківської Січі та членів Їхніх сімей повернулися на Середнє Подніпров'я й заснували на р. Підпільній Нову Січ (1734—1775). Але вона мало чим нагадувала Січ часів Івана Сірка чи Костя Гордієнка. Зникли безоглядність \ задумів і дій, романтика і лицарство, почали запроваджуватися напіввійськова дисципліна й всілякі обмеження. : Над головами козаків дамокловим мечем висіла загроза повторення трагедії 1709 р., і вони мусили коритися новим порядкам.

Навколо Січі розташовувалися землі Запоріжжя. Вони І простягалися від р. Синюхи на Правобережжі до р. Кальміуса на Лівобережжі та р. Самари на півночі і майже з гирла Дніпра на півдні. Вся територія спочатку поділялася на п'ять, пізніше на вісім паланок — Бугогардівську, Протовчанську, Орельську, Кодацьку, Інгульську, Прогноїнську, Самарську й Кальміуську. Адміністративним центром і найважливішим оборонним пунктом паланки була укріплена слобода. У ній стояв гарнізон, розташовувалися полковник і старшина. На Січі господарськими й одночасно військовими одиницями були 38 куренів — Батурин-ський, Брюховецький, Васюринський, Величківський, Верх-ньостеблівський, Джереліївський, Дерев'янківський, Донський, Дядьківський, Іванівський, Іркліївський, Калнибо-лоцький, Канівський, Кисляківський, Конелівськии, Куренівський, Корсунський, Крилівський, Кущівський, Левушківський, Ведмедівський, Мінський, Мишастівський, Нижньостеблівський, Незамайківський, Пашківський, Переяславський, Пластунівський, Платнірівський, Полтавський, Поповичівський, Рогівський, Сергіївський, Тнмошівський, Титарівський, Уманський, Шкуринський і Щербинівський. Вищим виконавчим органом залишався кіш, колективний орган у складі кошового отамана, писаря, судді, осавула й довбиша. Роль загальнокозацької ради (Занепала. Натомість підвищилася роль старшини. Збираючись на вузькі ради, вона часто самостійно вирішувала поточні справи Запоріжжя.

Зі зміцненням позицій в Україні перед Росією відкривалися широкі перспективи для виходу до Азовського і Чорного морів. Головну роль у цих планах російський уряд відводив економічним і людським ресурсам України, яка також була життєво зацікавлена у вирішенні південної проблеми. Україна на своїх плечах винесла основний тягар майже 20 тис. лівобережних, слобідських і запорізьких козаків та 19 тис. російських солдатів завдали чимало поразок ногайським татарам. Навесні наступного року приблизно така ж кількість козаків та 38 тис. російських солдатів оволоділи Перекопом, Козловом (Євпаторія), Бахчисараєм, Ак-Мечеттю (Сімферополь), а також фортецею Кінбурн на Чорному морі. У військових і допоміжних діях 1737 р. брало участь вже 65 тис. козаків. У наступні роки вони успішно діяли в складі російської армії на території Північної Буковини та Молдавії.

Але сепаратний вихід з війни Австрії змусив Росію в 1739 р. підписати з Туреччиною Бєлградський мирний договір. За його умовами Росія закріпила за обою Запоріжжя, дістала інші території. Головне ж завдання виходу до Азовського і Чорного морів залишилося невирішеним.

Війна завдала Україні страшного лиха. Протягом1737-1739 рр. турецько-татарські війська нeдноразово нападали на правобережні, лівобережні та слобідські полки, руйнували міста й села, винищували і полонили людей, забирали худобу, майно, спалювали те, що не могли вивезти. Центральні й північні землі Гетьманщини і Слобожанщини страждали від постоїв російських військ. На їхнє утримання командування фактично реквізувало сотні тисяч голів великої рогатої і дрібної худоби, величезну кількість зерна та інших продуктів. Саме тоді з'явилася в українських селах гірка приказка:

Москалики, соколики, поїли ви наші волики, А вернетеся здорові — поїсте й останні корови.

Занепад господарства негативно позначився навіть на фізичному стані козаків. Вони йшли в похід виснажені, без необхідної зброї та спорядження. Особливо це впадало у вічі на фоні ситих, хвацьких і озброєних до зубів запорожців. Населення страждало також від брутального поводження й різних зловживань армійських чинів. Ніякого захисту у вищих інстанціях воно не знаходило.

Останнє відновлення гетьманства. Кирило Розумовський. Війна мала два важливих наслідки. По-перше, переконала російський уряд у неможливості вирішити свої південне-західні проблеми без економічно сильної України з власним устроєм. По-друге, ще раз показала українській громадськості життєву необхідність відновлення гетьманства як запоруки захисту від наступу імперських структур. Зміна політики російського уряду щодо України настала після зведення на престол цариці Єлизавети (1741—1761). На формування її проукраїнських настроїв великий вплив справив Олексій Розумовський. Він народився у козацькій родині у с. Лемеші Чернігівського полку, за свій красивий голос був взятий до придворної капели в Петербурзі й там звернув на себе увагу Єлизавети Петрівни. Між козаком і царицею спалахнуло кохання, яке то розгорялось з новою силою, то затухало. У 1742 р. Розумовський та Єлизавета Петрівна таємно обвінчалися. Вплив Розумовського на державні справи став необмеженим. Одночасно він не поривав з Україною, приймав козацьку старшину й поділяв її настрої щодо відновлення гетьманства. Україною зацікавилася й цариця. Під час подорожі до Києва у 1744 р. Єлизавету зачудували золото київських церков і монастирів, гостинність. привітність і доброзичливість киян. Цариця пройнялася симпатією до українців і тому прижильно поставилася до петиції старшини про вибори нового гетьмана. Протягом кількох наступних років у правлячих колах точилася то явна, то прихована боротьба навколо старшинських клопотань.

Лише у 1750 р. царський уряд, зважаючи на різні обставини, відновив гетьманство. Новим гетьманом України було призначено молодшого брата фаворита цариці Кирила Розумовського (1750—1764). У Глухові проведено формальне його обрання, яке викликало патріотичне піднесення й сподівання української громадськості на відродження автономії України. Новий гетьман мав ґрунтовну європейську освіту. Він спочатку опанував знання в сільській українській школі, потім у Кенігсберзькому, Берлінському, Геттінгенському та інших європейських університетах. У 18 років став президентом Російської Академії наук і всіляко підтримував видатного російського вченого Михайла Ломоносова в його боротьбі за розвиток національної науки. Ставши гетьманом, Розумовський тільки в липні 1751 р. прибув в Україну, зробив з глухівської та батуринської резиденцій мініатюрну копію петербурзького царського двору й приступив до управління Гетьманщиною.

Замість «Правління гетьманського уряду» вища влада перейшла до ради старшини на чолі з гетьманом. До її складу входили члени Генеральної військової канцелярії та Генерального військового суду. У роботі ради брали участь також полковники та представники полкової й сотенної адміністрацій. Загальнокозацькі ради вже не збиралися. Діставши у рангове володіння значні маєтності, Розумовський пороздавав старшині чимало сіл і навіть сотенних містечок, Водночае молодий гетьман ініціював царський указ1752 р. про заборону будь-кому перетворювати українців на холопів. У 1760 р. він же видав універсал про заборону залежним селянам переходити від одного пана до іншого. Заборонялося заарештовувати українців, крім карних злочинців, без спеціального на те гетьманського дозволу. Царський уряд у 1754 р. заблокував спробу геть-мана призначати полковників на власний розсуд, взяв під невсипний нагляд фінансову політику, підтвердив заборону дипломатиних зовнішніх зносин з урядами зарубіжних країн і призначив до нього свого радника Григорія Теплова.

Протягом 1760-1763 рр. гетьманске управління здійснювало судову реформу. Її суть полягала в поверненні до старої судової системи, що існувала до революції 1648 р. Територія Гетьманщини поділялась на 20 судових повітів. У кожному полку створювалися по два земські, два підкоморські суди й по одному гродському. Вищою судовою інстанцією ставав не російський монарх, а Генеральний військовий суд на чолі з двома суддями. Кількість засідателів від кожного полку збільшувалась від одного до 10 чол. Нижчі судові інстанції й окремі особи дістали право по-давати апеляції прямо до Генерального військового суду. Скасовувалися судові функції Генеральної військової канцелярії.

Таким чином, за гетьманування Розумовського було відновлено й удосконалено головні атрибути автономної Української держави. Але її дальший розвиток був неможливим в умовах нейтралістських устремлінь Російської імперії.

Відновлення гетьманства спричинило неабиякий спротив правлячих кіл Росії. І тільки воля цариці й неабиякий вплив Олексія Розумовського стримували їхнє намагання уніфікувати національно-державні особливості всіх українських земель. Сильне незадоволення російської знаті викликала заборона гетьмана мати в Гетьманщині ґуральні й шинки, які давали великі прибутки. Хоч Розумовський і брав участь у двірцевому перевороті 1762 р. і зведенні на престол Катерини II, але конфлікт з фаворитом нової цариці Григорієм Орловим скінчився для нього відлученням від царського двору. Одночасно змінилося ставлення уряду до державного статусу України.

Повернувшись у 1763 р. до Глухова, Розумовський розпочав добиватися для України спадковості гетьманства, що гарантувало б їй дальше збереження державності, а Розумовським—фактично монархічну владу. Цей задум неминуче мав супроводжуватися в. майбутньому виходом України зі складу Російської імперії. Плани Розумовського та його однодумців підтримало чимало старшин. Чолобитну про встановлення спадкового гетьманства для роду Розумовських підписали генеральний суддя Олександр Дублянський, підскарбій Василь Гудович, писар Василь Туманський та деякі інші, а також майже всі полковники (за винятком чернігівського), полкова й сотенна старшина. Плани гетьмана вище духовенство не підтримало. Царський представник при гетьмані Григорій Теплов надіслав у Петербург записку про різні непорядки в Україні й про те, що українці — це ті ж самі росіяни і їх необхідно взяти "під руку імператриці". Викликаного до Петербурга Розумовського змусили в жовтні 1764 р. подати прохання про відставку. Україна втрачала державність і перетворювалась на одну з окраїн Російської імперії. Але ідея автономної України не вмерла, вона родовжувала зберігатись у свідомості як простого народу, так і частини знаті. Більшість козацької старшини відступає від національної справи й переймається тільки економічними інтересами.


загрузка...