Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ ст.

Лекція 15. Державний устрій та соціально-економічний розвиток України в другій половині ХVІІ ст.

Державний устрій. Соціально-економічний розвиток багато в чому залежав від державного устрою. На різних українських землях він був різним. Лівобережна Україна (Гетьманщина) майже в незмінному вигляді зберігала ті атрибути національної держави, що склалися в роки національно-визвольної війни. Вища влада продовжувала залишатися за гетьманом. Він обирався козацькою радою з числа осіб, яких раніше визначала старшина. Дорадчі права при гетьмані мала Рада генеральної старшини. вона ж складала найближче оточення гетьмана. Генеральний обозний командував артилерією козацького війська, суддя очолював суд, писар вів діловодство і займався зовнішніми зв’язками, підскарбій наглядав за фінансовою і податковою системами, бунчужний відав військовими справами, виконував окремі гетьманські доручення й відповідав за охорону гетьманського бунчука, осавул і хорунжий формували військові частини, забезпечували їх усім необхідним, навчали військової справи, організовували сторожову службу тощо.

Військово-адміністративний устрій стабілізувався. Територія Лівобережної України поділялася на 10 полків: Гадяцький (з 60-х років). Київський, Кропивнянський, Лубенський (з 1658 р. замість Кропивснянського), Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Прилуцький, Стародубський (з 1663 р.) і Чернігівський. Полковник обирався козаками або призначався гетьманом на власний розсуд. До складу полкової старшини входили обозний, писар, суддя, осавул і хорунжий. Полки ділилися на сотні, кількість яких інколи досягала 20. На чолі сотні стояли сотник, писар, осавул і хорунжий. Сотні складалися з куренів, складу яких уходило населення кількох невеликих сіл чи хуторів. Справами козаків у них займався отаман, а селян – староста.

Аналогічний полково-сотенний адміністративний устрій склався й на Слобідській Україні. Його перенесли на Слобожанщину переселенці з Правобережної та Лівобережної України. не існувало тільки гетьмана і генеральної старшини. Вища військова влада належала бєлгородському воєводі. Одночасно Слобожанщина підпорядковувалась Розрядному, а з 1688 р. і Посольському приказам. Територія краю поділялася на п’ять полків: Сумський, Охтирський, Харківський, Ізюмський (з 1685 р.) і Острозький.

Самобутнім устроєм відзначалося Запоріжжя, його адміністративним центром була Запорозька Січ у гирлі р. Чортомлик. Вищим органом влади виступала козацька рада. Вона вирішувала найголовніші питання – вибори кошового отамана та січової старшини, ведення воєнних дій, межування земель, рибних та інших угідь. Справи вершили кошовий отаман, а також січова старшина – військовий суддя, писар, осавул. Неабиякий вплив мали також старі, заслужені козаки та власники багатих зимівників. Січове козацтво поділялося на к у р е н і, очолювані курінними отаманами. Почав запроваджуватися поділ запорізьких земель на паланки. Формально за умовами Переяславської угоди 1654 р. Запоріжжя разом з Гетьманщиною об’єднувалося з Росією. Але при всьому цьому на відміну від Лівобережжя запорозький край завжди залишився незалежним від царських властей. За умовами Андрусівського перемир’я (1667) Запоріжжя підпорядковувалося ще й Речі Посполитій. Але ніякої реальної влади на Запоріжжі Річ Посполита не мала.

На об’єднаних з Росією українських землях зберігалася власна судова система. Вона найповніше відповідала потребам часу й внутрішнього устрою кожного з регіонів. Вища судова влада на Лівобережжі належала гетьману, який уособлював останню апеляційну інстанцію для всіх судів. Водночас вищою судовою установою був Генеральний військовий суд. Він розглядав апеляції на рішення нижчих судів, цивільні та кримінальні справи генеральної старшини, полковників, бунчукових товаришів (почесне старшинське звання, що надавалося, як правило, родичам генеральної старшини). До компетенції полкових судів входив розгляд справ полкової старшини, сотники і значкових товаришів (почесне старшинське звання. Що надавалося представникам заможних старшинських родів. Підпорядковувалися безпосередньо полковникам). Під час походів полковий суд виконував функції військово-польового. На території сотні суд вершив сотник з участю отамана, війта чи бурмистра.

Судовими справами селян і міщан займалися відповідно ратушні та магістратські суди, що складалися з вищих посадових осіб та народних засідателів. Поступово відновлювали роботу домініальні суди, ліквідовані в ході революції 1648 р. Юрисдикцію над залежними селянами встановлювали монастирі й козацька старшина. Судова система зазнавала дедалі більшого впливу з боку козацької старшини. Чимало міських судів злилися з полковими і сотенними. Тільки найбільші магістратські міста – Київ, Ніжин, Переяслав, Погар, Чернігів і Стародуб – зберігали право на самостійний суд. Судочинство велось за нормами Литовських статутів, особливо Третього, інших законодавчих актів, а також звичаєвих прав, що витримали перевірку часом.

На Слобожанщині судова система будувалася на зразок Лівобережної. На Запоріжжі судові справи входили до компетенції курінних отаманів, військового судді, кошового отамана і ради. Судочинство будувалося на звичаєвих нормах, які мали силу законів.

Лівобережжя, Слобожанщина й Запоріжжя зберігали власні збройні сили. На Лівобережжі вони складалися спочатку з 60 тис. реєстрових козаків, потім їх кількість скоротилася до 30 тис. У 70-х роках з’явилося охотницьке військо з добровольців компанійських (кінних) і сердюцьких (піхотних) полків. Слобідське військо формувалося з місцевих козацьких полків, а запорізьке – з добровольців. Слобідське козацьке військо не мало стратегічної самостійності й підпорядковувалось бєлгородському воєводі.

На державно-адміністративний устрій Лівобережної України та Слобожанщини щодалі більше впливала російська адміністрація. Для цього російський уряд у грудні 1662 р. перетворив спеціальну канцелярію Посольського приказу в окремий Малоросійський приказ. У своїй діяльності щодо українських земель він діяв заодно з Посольським, Розрядним, Стрілецьким, Іноземним, Сибірським та іншими приказами. Малоросійський приказ проводив політику, спрямовану на координацію зусиль Росії та України у боротьбі проти іноземної агресії, зміцнення російської присутності на українських землях і послідовне зауваження компетенції місцевих органів влади. Малоросійський приказ став головним знаряддям уряду для наступу на автономію України. від імені царя він давав дозвіл на проведення виборів гетьмана. Царський уряд через Малоросійський приказ вже в Переяславських статтях 1659 р. поставив перед гетьманом умову коритися царським указам, йому заборонялось без царського дозволу призначати генеральну старшину і полковників, а тим – самовільно обирати гетьмана. Ці заборони й обмеження повторювались у різних варіантах і в усіх наступних договірних статтях старшинської адміністрації з російським урядом. У 90-х роках лівобережні полковники вже звільнилися за прямою вказівкою з Москви.

Через Малоросійський приказ послідовно обмежувалися дипломатичні зв’язки гетьманського уряду із зарубіжним світом. Приказне чиновництво перебрало на себе й вищу судову владу. Вже в 1672 р. приказ дав дозвіл Івану Самойловвичу судити прибічників опального гетьмана Дем’яна Многогрішного. Попереднє дізнання у державних справах вів Генеральний військовий суд, він же ухвалював і відповідний вирок. Але остаточне рішення приймав Малоросійський приказ. До його функцій входив також розгляд справ про зловживання царських воєвод в українських містах, матеріальні претензії до них місцевих жителів тощо.

Представниками російського уряду на Гетьманщині були воєводи. За життя Богдана Хмельницького вони призначалися лише у Києві й мали досить обмежені функції - захист міста від ворогів і дотичні до цього обов’язки. Але після смерті творця нової української держави Богдана Хмельницького царський уряд, використовуючи нечіткість Березневих статей 1654 р, послідовно вводив свої гарнізони в найбільші міста лівобережної й частково Правобережної України та розширював їхні функції. У різний час вони з’явилися у Переяславі, Ніжині, Умані, Брацлаві, Лубнах, Миргороді, Полтаві, Чернігові, Погарі, Новгород-Сіверському, Стародубі та інших містах. Таке стало можливим лише за відсутності єдності суспільства та внаслідок пошуків частиною міщанства, духовенства, старшини та представниками інших верств населення захисту своїх інтересів у московського царя. Посилаючись на прохання окремих осіб та груп населення, царських уряд зміцнював свою присутність в Гетьманщині й крок за кроком обмежував її права. За таких умов потрібні були героїчні зусилля патріотично настроєної громадськості, щоб зберегти автономні права України.

Інші українські землі мали дещо відмінний державно-адміністративний устрій. На Правобережній Україні органічно переплітались адміністративні устрої Речі Посполитої та Української козацької держави. Протягом другої половини XVII ст. поміж ними точилася безперервна боротьба. Полково-сотенний адміністративний устрій існував на території до р. Случ, куди стабільно поширювалася влада Української держави. Навіть після входження Правобережжя в 1660 р. до складу Речі Посполитої полково-сотенний поділ на цій території певний час продовжував функціонувати поза волею польського уроду. В цьому виявилася живучість атрибутів української державності, випробуваних у горнилі національно-визвольної боротьби. У різний час на правобережній території діяли Канівський, Корсунський, Білоцерківський, Придністровський (Могилівський), Паволоцький, Брацлавський. Вінницький та інші полки. Вони, в свою чергу, поділялися на сотні. Військово-адміністративні органи мали таку ж саму структуру й виконували такі ж функції, як на Лівобережжі. Водночас Правобережжя продовжувало поділятися на воєводства (Київське, Брацлавське, Подільське і Волинське), староства й повіти. Західноукраїнські землі перебували у складі Руського воєводства.

Устрій Північної Буковини суттєво відрізнявся від устрою інших земель. Ії територія входила до складу Хотинської райї, яка поділялася на повіти. У складі Молдавського князівства Північна Буковина перебувала під владою Туреччини. Не поширювався український адміністративний устрій на ті південні українські землі, що також перебували у складі Туреччини. Крим і степові простори поміж річками Берда й Дніпром займали Джамбуйлуцька (Перекопська), між Дніпром, Південним Бугом і Дністром – Єдисанська (Очаківська), між Дністром і Дунаєм – Білгородська (Буджацька, Добрудзька), а також Єдичкульська орди. їхній внутрішній устрій найповніше відповідав способу житія татарського народу. Західні татарські орди перебували у васальній залежності від Кримського ханства.

Внаслідок панування іноземних держав давньоукраїнський адміністративний устрій Закарпаття фактично зник. Після визволення у другій половині XVII ст. з-під гніту Османської імперії Угорщина, а за нею й Закарпаття потрапили в залежність від Австрійської монархії. На Закарпатті запроваджувався загальнодержавний адміністративний устрій. Територія краю поділялася на чотири жупи (комітати) – Березьку, Марамороську, Угочанську та Ужанську – на чолі з жупанами. Жупи складалися з доміній, куди входило кілька сіл.

Демографічна ситуація. Національно-визвольна війна, наступні майже безперервні воєнні дії з їх неминучими супутниками – вбивствами, голодом, епідеміями, хворобами, полоном – негативно позначилися на демографічному становищі українських земель. Кількість населення зменшилась, загальмувався його приріст, відбулися переливи людей з одних регіонів до інших. Найспокійніше пристанище в розбурханій війною Україні було на Лівобережній Украй, Запоріжжі та Слобожанщині. Сюди й потяглися поодинці, групами та цілими селами переселенці та втікачі з Галичини, Волині, Поділля й Київщини. На лівий берег Дніпра перебралися тисячі жителів Корсунського, Канівського, Уманського, Торговицького, Паволоцького та інших полків. Особливо активізувалася міграція правобережної людності на східні землі під час турецько-татарських вторгнень у 70-х роках. Вражений цим літописець Самійло Величко зазначав, що «залишок народу в містах і повітах тамошніх на сюю Дніпра сторону перебирався і де сподобав, по різних сьогобічних полках украіно-малоросійських для свого прожиття вибирав і засідав місця…». На початку 80-х років на Лівобережжі зібралося 120 тис. втікачів. Серед них були люди різних національностей – українці, поляки, білоруси, волохи, молдавани, серби та ін.

Відсутність кріпацтва, вільні землі та свобода господарська! діяльності нестримно притягували в Гетьманщину російських селян, посадських і ратних людей. Переважно на Сгародубщині й Чернігівщині оселялися вихідці з Брянська, Севська, Путивля, Москви, Переяславля-Заліського, Солі Вичегодської та інших російських міст і місцевостей. Не-зважаючи на всі заборони царського уряду, козацька старшина й прості люди, вірні козацькому принципу «з Запоріжжя видачі нема», давали притулок втікачам і переховували їх від царських властей. Крім того, контингент росіян поповнювався кримінальним елементом. Саме в другій половині XVII ст. російський уряд почав висилати на заслання у Київ різних злочинців. Усього протягом цього періоду в Україну прибуло майже 40 тис. росіян. За рахунок міграції й приросту кількість населення Лівобережної України протягом другої половини XVII ст. збільшилася з 1,2 до 1.8 млн чол.

Міграційні потоки з різних регіонів спрямовувалися й на Слобожанщину. Зацікавлений у колонізації слобідських земель і захисті своїх південних кордонів російський уряд надавав українським переселенцям різні пільги та привілеї. За ними визнавалося козацьке звання, дозволялося вводити козацький устрій, виділялося по 10– 16 десятин на душу, зерно для посіву, гроші для заведення господарства. Тільки в 1663 р. у гирлі Балаклійки осіло 200 чол. з Чернігівщини. Наступного року на Слобожанщину прибуло 1100 «черкас» на чолі з полковником Іваном Федоровим. Переходили на Слобожанщину й невеликі партії переселенців та одинаки. Українці заснували Харків, Білки, Біловодця, Гуляй-Поле, Стару Водолагу, Шебелинку, Каменку та інші міста й села. Переважно за рахунок українських мігрантів кількість населення Слобожанщини на кінець XVII ст. зросла майже в три рази й становила 250 тис. чол. Переселення російських селян обмежувалося властями й не набрало значних розмірів.

Незважаючи на несприятливі зовнішньополітичні фактори, збільшувалося населення й Запоріжжя. Те ж саме відбувалося в Криму й Північному Причорномор'ї. Крім татар, турок, волохів, караїмів, євреїв, представників інших народів, зростала чисельність і українців. Це відбувалось за рахунок трьох факторів – добровільного переселення, при-родного приросту й полонених. За деякими даними, кількість українців на Північному Причорномор'ї становила приблизно 200 тис. чол. Ціною величезних зусиль українці продовжували зберігати мову, православну релігію, національні звичаї та обряди.

Тоді як на Лівобережжі та Слобожанщині кількість людності збільшувалась, на Правобережжі й Східній Галичині – зменшувалась. Багато жителів переселилося на східні землі, загинуло в ході майже безперервних воєнних дій або потрапило в неволю. Були роки, коли татари відводили у Кримське ханство по 20 – 40, а то й по 300 тис. полону. Містечка і села Київщини, Волині й особливо Поділля спустіли, поля позаростали травою, під ногами валялися людські кістки. На Правобережній Київщині чисельність жителів скоротилася на 200 – 250, Волині за 1673 – 1683 рр. – на 217, Поділлі за 1659 – 1667 рр. – приблизно удвоє. Тільки з 80-х років пі регіони поступово починають підніматися з руїн, заселятись козаками Семена Палія, Самійла Самуся, Іскри та інших полковників. За рахунок втеч на Закарпаття та в інші регіони, загибелі у боях та смерті від хвороб, епідемій зменшилася кількість лемків Сяноцької землі. Протягом півстоліття тут не зареєстровано появи жодного нового населеного пункту. Населення Перемишльської землі почало кількісно збільшуватися тільки в останнє десятиріччя XVII ст.

Жорстокий визиск і свавілля турецьких властей змусили багатьох жителів Буковини тікати світ за очі. Тяжким лихом впали на буковинців неврожаї, голод та епідемії. Очевидець писав, що у 80-х роках «вся країна розбрелася... На дорогах лежали знесилені й померлі, і було людоїдство». Багато сіл і міст, у тому числі й Чернівці, збезлюдніло. Щоб заселиш вільні землі, молдавські господарі закликали людей на слободи, звільняли їх від податків і повинностей на 8 місяців. Але це не допомагало, і Північна Буковина продовжувала залишатися малозаселеною.

Зміни в сільському господарстві та промисловості. Національно-визвольна революція 1648 р й наступні воєнні дії підірвали економічну основу суспільного ладу. Була знищена земельна власність польських магнатів, а також значної кількості як польської, так і полонізованої української шляхти. На території Української держави земля стала власністю Війська Запорізького. Одночасно завоювали право власності на землю селяни, козаки та міщани. З'явилася розщеплена земельна власність держави і безпосередніх виробників. Кількість землі у козацтва, селянства й міщанства значно збільшилася за рахунок привласнення звільнених угідь, освоєння пустищ на правах вільної займанщини. Існувало також общинне й сябринне землеволодіння Община мала право перерозподіляти різні угіддя, продавати й використовувати їх. Під впливом різних обставин общинне землеволодіння зазнавало значних змін. У власності общин залишилися переважно різні угіддя, а орні землі перейшли у приватне володіння. На общинні землі претендували всі, хто міг їх зайняти, внаслідок чого общинне землеволодіння зменшувалося. Поряд з общинним існувало сябринне (від литовського «себрас» – співучасник) землеволодіння. Але на відміну від першого члени сябринних союзів вважалися власниками не земель, а земельних паш. На їхній основі вони діставали наділи й володіли ними. Чимало сябрів розорялося й мусило продавати свої паї заможним людям або монастирям Внаслідок продажу і дроблення наділів під час сімейних поділів сябринне землеволодіння поволі зникало, поступаючись місцем подвірному.

Відроджувалася й зростала земельна власність православних монастирів. Київські монастирі мали в Київському полку 88 сіл і кілька населених пунктів у інших полках. Печорський монастир володів тільки на Стародубщині трьома волостями з 5 селами і 11 слободами Всього на початку XVIII ст. монастирям належало в Гетьманщині майже 300 сіл і хуторів

Чітких форм набрала земельна власність козацької старшини Вона існувала у вигляді рангових і приватних володінь Перші формувалися з гетьманських і царських пожалувань старшині на час зайняття посад «на ранг», «на уряд», другі – з пожалувань на «вспартя дому», «на підпору дому». Тощо. Зі зміцненням позицій старшини чітко простежувалася тенденція до перетворення тимчасових (рангових) пожалувань на довічні. Власниками латифундій стали лівобережні гетьмани й полковники. Івану Мазепі належало 120 тис. Українських і російських селян, Дмитрашці Райчі – 40 тис. десятин землі з містечком Березань і 11 селами. Не дуже відставали від нього своїм багатством Михайло Мїклашевський, Ілля Новицький, Леонтій Свічка та інші полковники. Так само розвивалася земельна власність і слобідської козацької старшини. Охтинському полковнику Івану Перехресту в той час належало до 40 тис. десятин землі. Великі маєтності мали родини Шідловських, Донців. Кондратьєвих, Ковалевських та ін. На Запоріжжі землі належали власникам зимівників. Їхні розміри залежали від спроможності господаря обробити зайняту ділянку. Забезпеченість різних груп населення землею створила сприятливу економічну базу для швидкого економічного розвитку Української козацької держави, частково Слобожанщини й Запоріжжя.

Економічною основою розвитку України традиційно залишалося сільське господарство, а його провідною галуззю - зернове землеробство. Прискореними темпами розвивалося сільське господарство Гетьманщини, Слобожанщини й Запоріжжя. Причому в старшинських і монастирських маєтностях воно базувалося на використанні переважно найманої робочої сили, а не кріпаків, як це було до війни. Високопродуктивна праця наймитів, досконала техніка й технологія обробітку грунтів виведи панські господарства на досить високий рівень сільськогосподарського виробництва. Багато зерна вирощувалося в господарствах гетьманів, полковників, шляхти й монастирів. Більшість його у чистому або переробленому вигляді надходила на внутрішній і зовнішній ринки. Київський полковник Василь Дворецький у 1659 р. продав казні 96,6 т хліба, а наступного року ще більше. Генеральний підскарбний Роман Ракуша-Романовський щорічно засипав до своїх комор не менше 400 осьмачок (приблизно 104 т за лубенськими мірами) збіжжя. Охтирський полковник Іван Перехрест у 1684 р. захопив серед іншого майна свого попередника 2 тис. кіп жита, які були зібрані з 125 десятин посівів. Меньші обсяги зерна одержували рядові козаки й селяни. Наприклад, у селян Обтівки Нідинського полку на початку ХVІІІ ст. на кожен двір припадало від 0,4 до 18 десятин. Поряд з тим існували великі козацькі та селянські господарства на 50 – 80 десятин землі. Переважала трипільна система землеробства. Врожаї зернових досягали в середньому «сам» - 4.

Розширювалися посіви під технічні культури. коноплі вирощувалися в усіх полках, але найбільше у Чернігівському, Стародубському й Сумському. Започаткувалася спеціалізація у вирощуванні цієї культури, яка дала поштовх розвиткові капіталістичних мануфактур в текстильному виробництві. Значні зміни спостерігались у садівництві та городництві. Вони поступово набирали рис товарного характеру.

Важливе місце у господарстві різних груп населення займало тваринництво. Тисячні отари овець, багато великої рогатої худоби й коней мали Іван Забіла, Василь Кочубей, Іван Мазепа та інша старшина. Велася селекційна робота, виводилися нові породи худоби. На кінному заводі полковника Федора Шідловського на Харківщині розводили коней української, польської, молдовської, перської та «рибинської» порід. Меншою кількістю володіли рядові козаки й селяни. Але досить часто зустрічалися господарства з 20, 30, а то й більше волами, кількома коровами й кіньми. Полтавські козаки Микола Коваленко і Назар Деркаченко мали відповідно по 2- і 26, Роман Сахно з Деркачів – 100, а Григорій Семенов з с. Лозової на Слобожанщині – 300 овець. Великі тваринницькі господарства виходили за межі звичного феодального виробництва, оскільки базувалися на використанні переважно найманої робочої сили. Розвинуте тваринництво України відіграло важливу роль у становленні суконних мануфактур і накопиченні багатства в руках підприємливих старшин, шляхти, заможних козаків і селян.

Запоріжжя спеціалізувалося на веденні скотарства. У численних зимівниках козаки розводили овець, коней, корів, волів, свиней та іншу худобу й багато птиці. Зерно для січового товариства досталося переважно з Гетьманщини й Правобережної України. не поривали з традиційними заняттями також українці, що проживали у Північному Причорномор’ї та Криму.

У складних умовах перебувало сільське господарство правобережних і західноукраїнських земель. Польський уряд послідовно захищав земельну власність шляхти силою. У той же час місцеві селяни, козаки й міщани, часто виганяючи або знищуючи польське панство, вважали звільнені землі своїми з повним правом розпоряджатися ними. З часом земельна власність польських магнатів і шляхти ставала домінуючою на Правобережній Україні. Панівні позиції земельна власність інонаціональних феодалів займала також у західноукраїнському й північнобуковинському регіонах.

Значної шкоди сільському господарству завдавали майже безперервні воєнні дії, а також свавілля іноземних магнатів і шляхти. Скорочення чисельності селянства негативно позначалося на рівні розвитку продуктивних сил. Але незважаючи на всі труднощі, селян, козаки й міщани піднімали з руїн господарства і давали їм друге життя. Системи землеробства на визволеній від польської шляхти території були такими ж, як і на Лівобережжі. Місцеві жителі, завоювавши особисту свободу й землю, у 80-х роках перетворили Богуславщину, Фастівщинй і Білоцерківщину на регіон з високопродуктивним сільським господарством. Подорожніх вражали неоглядні поля жита, пшениці, ячменю, великі отари овець, кіз, кінські табуни й стада волів та корів. На зайнятих польськими властями Північній Київщині, частково Волині й Поділлі почали відроджуватися фільварки. Але нездатність властей зобов’язати селян відбувати регулярні відробітки змусила польських панів перевести своїх селян на грошовий чинш або панщину за межами фільварків.

Зернове землеробство становило основну галузь сільського господарства навіть у гірських районах Карпат. Щоправда, тут застосовували застарілі системи землеробства, гірші знаряддя праці. Відповідно і врожаї зернових культур були нижчими. Навіть наприкінці ХVІІ ст. вони не перевищували жита «сам» – 3 і вівса «сам» – 4. Важливе значення в господарстві мало тваринництво, особливо вівчарство. Більшість селян Бітлів, Красного, Радичева та інших населених пунктів мала по декілька штук, меншість – по декілька десятків овець. Підприємливі господарі скуповували овець у місцевих жителів та в Молдавії. Випасали їх на полонинах, а потім продавали. Вівчарство у таких господарство мало товарний характер.

Занепад продуктивних сил у сільському господарстві спостерігався на Закарпатті. Скорочення майже наполовину посівних площ спричинило значне скорочення виробництва продукції землеробства й тваринництва. Приблизно те ж саме мало місце і на Північний Буковині. Господарське життя краю перебувало в глибокому занепаді. Панівною системою землеробства залишалося двопілля, а основним орним знаряддям – дерев’яний плуг і мотика. Відповідно й врожаї зернових культур були низькими.

Національно-визвольна війна справила значний вплив і на розвиток української промисловості. Склалися сприятливі умови для розвитку м і с т тих українських земель, що були визволені від польсько-шляхетського володарювання. На великі промитслово-торговельні центри перетворювалися Київ, Ніжин, Переяслав, Прилуки, Лубни, Миргород, Чернігів, Полтава, Стародуб, Новгород-Сіверськи. Всього на Лівобережній Україні налічувалося 38 міст, ремісники й торгівці в яких становили від 29 до 73 % усіх міщан. Найбільші міста розвивалися за магдебурзьким правом. Воно гарантувало незалежність міст від старшинських органів влади й закріплювало особливі права купецтва та міщанства. З посиленням влади козацької старшини Гоголів, Лубни, Миргород та інші міста втратили магдебурзьке право і перейшли до розгляду ратушних. Останні мали обмежене право на самоуправління. На них щодалі сильніше впливала козацька старшина. Кількість міст на Слобожанщині протягом другої половини ХVІІ ст. зросла утроє. З’явилися Суми і Зміїв (початок 50-х років), Лебедин (1652), Харків (1654 – 1656), Мерефа (1658) та інші міські поселення. На Запоріжжі міст не було.

Ремесло на Лівобережжі та Слобожанщина розвивалося в межах цехової системи з її суворою регламентацією виробничих процесів. Але національно-визвольна війна послабила, а то й скасувала різні, в тому числі й цехові, заборони та обмеження. Нехтуючи ними, окремі ткачі, чоботарі й інші майстри дедалі частіше послуговувалися в своїх майстернях працею вільних наймитів. Вони застосовували нові прийоми та інструменти в своїй роботі. Ремесло перетворювалося на дрібнотоварне виробництво. Таким було чоботарювання (шевство) в Києві, Полтаві, Острі, виробництво посуду в Чернігові, Печенігах, Чугуєві, Новому Осколі, виготовлення продуктів харчування в Києві, Ніжині, Стародубі тощо. Але на шляху цього об’єктивного процесу стояли корпоративні інтереси цехових об’єднань, на захист яких виступали й правлячі кола. Полковник Полтавського полку в 1667 і 1709 рр. спеціальними універсалами закріплювали право цеху шевців м. Кобеляк на зшиття чобіт і обмежували збут виробів позацеховими майстрами. Полковник Стародубського полку в 1689 р. заборонив позацеховим ткачам вільну торгівлю своїми товарами. Захищав застарілі цехові порядки й російський уряд. Незважаючи на це, ремесло поступово переростало у свою вищу форму – дрібнотоварне виробництво.

Швидкими темпами розвивались промисли. У текстильному виробництві створювалися розсіяні (децентралізовані) мануфактури. Цим видом підприємництва займалися козак П.Гончаренко з с. Сокілки Полтавського полку, старшина К.Фрідрикевич Ніжинського полку, довірені особи гетьмана Івана Самойловича. У сукнярстві широко застосувався гідравлічний двигун у вигляді водяного колеса. Він надавав промислу виробничої стійкості та здатності до подальшого розвитку. Виробництво базувалося на використанні переважно вільнонайманої робочої сили й поділу праці. Розсіяні мануфактури другої половини ХVІІ ст. підготували грунт для виникнення централізованих полотняних і суконних мануфактур на початку ХVІІІ ст. Мануфактурний характер мав завод полковника Шидловського з пошиття кожухів під Чугуєвом. Він складався з кількох амбарів, 40 чанів для квасіння шкір, сараю для товчіння деревної кори. Влітку, що роботу виконував млин з чотирма товкачами. На заводі працювало кілька десятків чоловік.

На великих селітроварнях, гутах, руднях і винокурнях також широко застосовувалися водяне колесо, вільнонаймана робоча сила й поділ праці. Висока прибутковість таких підприємств призвела до того, що дедалі більше їх переходило від багатих майстрів до рук козацької старшини й монастирів. Нові власники намагалися поставити в залежність вільних працівників або замінювали їх залежними селянами з відповідними професійними навичками. Загалом промисли зберігали риси капіталістичної мануфактури, основи індустріального суспільства.

Розвивалися ремесла й промисли також на Запоріжжі. На Січі та в зимівниках працювали різні майстри, в тому числі з виробництва холодної зброї, куль, ядер. У середині 70-х років тільки на Січі перебувало не менш як 100 ковалів, котрі виробляли різні залізні речі. Запоріжжя славилося своїми майстрами кораблебудування. На Дніпрі існували корабельні верфі, де запорожці будували річковий та морський флоти. Хоч за розмірами суден Чорноморський козацький флот поступався турецькому, але створював йому найсильнішу конкуренцію на Чорному морі. Запорозький майстрів неодноразово запрошував царський уряд до Росії для використання їхнього досвіду в кораблебудуванні. Ремісники-українці жили й в Північному Причорномор’ї та Криму.

У неоднакових умовах перебували ремесла й промисли Правобережної і Західної України. Безперервні воєнні дії та панування інонаціональних феодалів серйозно перешкоджали розвиткові національної промисловості. Це напряму позначилось на становищі міст. Нападники неодноразово руйнували й спалювали дощенту Білу Церкву, Брацлав, Корсунь, Немирів, Умань та інші міста і містечка. Чимало ремісників загинуло, потрапило в полон або переселилося на Лівобережжя й Слобожанщину. Ремісничо-торгівельне життя занепало. Навіть наприкінці ХVІІ ст. так зване Нове місто Вінниці залишалося пустим, а Старе – нічим не відрізнялось від навколишніх сіл. але творча енергія народу відроджувала сплюндровані міста, вдихала в них нове життя, робила їх більшими й розвинутішими. Жителі Студеників відбудовували містечко після турецького погрому 1663 р., польського – 1664 і 1672 рр. Навіть жахлива чума 1669 р. хоч і завдала містечку страшного лиха, але не зупинила його життя.

На відміну від Лівобережної та Слобідської України багато правобережних і західноукраїнських міст перебувало у власності окремих магнатів і шляхти. У Брацлавському воєводстві вони, наприклад, становили 94 % усіх міських поселень. Кращі умови для розвитку мали міста, наділені магдебурзьким правом. Найбільшими ремісничими центрами залишалися Львів і Кам’янець-Подільський. У Львові діяло 30 цехів з виробництва різних товарів. Велося навчання ремісничим професіям вихідців з різних українських земель. Дедалі більше цехів об’єднували майстрів різних спеціальностей – бондарів, гребнників, сідлярів, столярів, стельмахів тощо. В цеху з обробки дерева їх кількість перевищувала 70 чол. Цехові майстри всупереч цеховим правилам послуговувалися найманою робочою силою, не дотримувалися статутних вимог щодо розмірів і форм виготовлюваної продукції. Частина ремісників тікала з цехів і поповнювала ряди позацехових майстрів (партачів). Окремі ремесла занепали. У Львові, наприклад, скорочувалось виробництво сукна, посуду, золотих прикрас, сідел тощо.

У промислах провідні позиції продовжували займати польські пани. Лише один С.Конєцпольський мав на р. Тетереві 18 рудень. Те ж саме спостерігалося у виробництві скла, поташу, горілки тощо. Тільки незначною кількістю промислових підприємств володіли власники значних капіталів з числа українського православного духовенства, козацтва й міщанства. Частина заможних українців виступала в ролі орендарів і суборендарів промислів, які належали польським магнатам і шляхті. Але така участь у підприємництві гальмувала накопичення капіталів у руках українських підприємців. У млинарстві, винокурінні, гутництві та інших промислах спорадично використовувалася наймана робоча сила. Аналогічні процеси відбувалися й у промисловості Північної Буковини.

Еволюція соціальної та національної структури населення. Революція 1648 р. та наступна національно-визвольна війна спричинили значні зміни в соціально-національній структурі населення України. на різних українських землях вони виявлялися по-різному. На визволеній території народні маси ліквідували соціальні перепони між різними групами населення. Це відкрило широкі можливості для переходів людей з однієї верстви до іншої, що підривало основу середньовічного суспільства.

Створювалося нове українське суспільство. Місце вигнаного чи знищеного польського панства намагались зайняти козацька старшина, дрібна українська шляхта, а також вище православне духовенство. Соціальною опорою Української держави стала козацька старшина, яка поступово перетворювалася на окремий стан. Причому вона формувалася на ширшій і демократичнішій основі, ніж довоєнна шляхта, і повніше враховувала інтереси різних верств суспільства. Звідси її прогресивніший характер порівняно з попередніми панівними колами.

Старшина формувалася з різних кіл населення. Але головним її соціальним джерелом залишалось козацтво. З нього походила більшість полковників, сотників та іншої старшини. В основному старшинство складали українці. частина ж старшини була інонаціонального походження: полковник Райча – волох, Іван Сербин – серб, Іван Донець – росіянин, Томара – грек і т. ін. загальна кількість старшини становила на Гетьманщині 540 чол. Це була невелика, але мобільна політична сила, котра прагнула юридично виділитися з маси населення.

Перетворення козацької старшини на панівний стан суспільства відбувалося шляхом середньовічної імунізації. Цей процес відзначався суперечливістю, уповільненістю, але водночас і незмінним прогресуванням. Від надання привілеїв окремим особам в економіці, судочинстві, фінансах і адміністративних правах уряд переходив до імунізації всього стану. Якщо в Березневих статтях 1654 р. право володіння маєтностями надавалося лише гетьману, то в наступних – всій старшині. Володіючи селами, вона наполегливо домагалася звільнення своїх маєтностей від державного оподаткування. До 80-х років такі пільги одержували окремі полковники й генеральні старшини. І тільки в Коломацьких статтях 1687 р. був записаний пункт про звільнення від податків всієї вищої козацької старшини. Вона дістала широку можливість для дальшого економічного відособлення від решти населення. Поступово старшина виділилася з маси козацтва і в політико-адміністративному праві та судочинстві, добивалася зрівняння у правах з російським дворянством. До козацької старшини за своїм соціальним становищем наближалися окремі групи осіб: бунчукові товариші, значкові товариші, знатні військові товариші.

На Гетьманщині збереглася та українська шляхта, що взяла участь у боротьбі проти польсько-шляхетського панування. Присягу на вірність російському цареві склали 188 шляхтичів, переважно з Білоцерківського полку. Насправді їх було більше. Під час вироблення у січні 1654 р. умов перебування України в складі Росії шляхта зробила спробу домогтися собі особливих прав. За спиною Богдана Хмельницького її представників передали керівникові російського посольства Василю Бутурліну прохання, аби «шляхта була між козаками знатна і судилась би за своїми правами» і щоб лише з-поміж неї призначалися вищі урядовці. Діставши відмову, шляхта просила бутурліна нічого не говорити гетьману, побоюючись його гніву. Такі побоювання були небезпідставними. Перебравши владу до своїх рук, козацька старшина не збиралася ні з ким її ділити. Шляхті не залишилось нічого іншого, як завойовувати привілейоване місце в суспільстві через старшинські посади.

З шляхти походили Антон Жданович, Василь Дворецький, Григорій Гуляницький, Павло Тетеря та інші полковники. Березневі статті 1654 р. закріплювали за старшиною її особливі права та вольності. Вони й стали юридичною підставою для панівного становища шляхти в суспільстві. З часом вона розчинилася в масі козацької старшини й заможного козацтва. Але пам’ять про привілейоване походження вона зберігала надійно і при першій-ліпшій нагоді намагалася матеріалізувати його на практиці. Поступово старшинська адміністрація почала звільняти маєтки шляхти від сплати загальнодержавних податків і залучати її підданих до виконання різних повинностей. У цьому відношенні українська шляхта дедалі більше зближувалась з козацькою старшиною, складаючи панівну верству населення.

Православне духовенство Гетьманщини перетворилося з переслідуваного на привілейований стан суспільства. Українська держава гостро потребувала ідеологічної сили, яка б обгрунтовувала її право на існування, давала відсіч католицькій експансії та підтримувала соціальний спокій у суспільстві. Останнє було особливо актуальним в умовах, коли, як з прикрістю зазначав видатний культурно-освітній діяч Антоній Радивиловський, «у минулі віки на слова проповідничі мертві вставали і слухали, а тепер живі слова божого слухати не хочуть». Гетьманська адміністрація всіляко підтримувала намагання духовенства зайняти відповідне місце в суспільстві. Спочатку вона захищала інтереси монастирів – кожного зокрема, а згодом почала надавати привілеї духовенству в цілому як визначеному стану. Глухівські статті 1669 р. звільнили монастирські маєтки від загальнодержавних податків. Лівобережне духовенство поступово відновлювало юрисдикцію над залежними селянами. Тільки ухвалення смертних вироків залишалося в компетенції місцевих полковників і вищої судової влади.

Зміцнення станових прав дало змогу українському духовенству тривалий час протистояти спробам московського патріархату підкорити собі Київську митрополію. Остання здавна підлягала константинопольському патріархові, контроль якого обмежувався фактично висвячуванням київського митрополита без втручання у внутрішні справи митрополії. Таке становище ієрархи намагалися зберегти і в складі Російської імперії. Влітку 1654 р. вони звернулися до російського царя з клопотанням визнати їхнє підпорядкування виключно константинопольському патріархату. Прохання залишилось незадоволеним. Відносини між іншим українським духовенством і російським урядом загострилися після смерті у 1657 р. київського митрополита Сильвестра Косова. Українські ієрархи бажали висунути кандидатуру на посаду нового митрополита зі свого середовища, а російський уряд наполягав визнати владу московського патріарха. Однак загалом серед українського духовенства не було єдності щодо свого підпорядкування. Це типове явище для суспільства, коли між окремими групами населення існують політичні суперечності. Тоді як більшість церковних ієрархів відстоювала своє право на підпорядкування константинопольському патріархові, рядові священики, протопопи, дяки і дячки намагались добитися обмеження влади своїх владик. Зробити це вони сподівалися з допомогою московського патріарха. Їхнім лідером став ніжинський протопоп Максим Филимонович, досить популярний в Україні шгромадський діяч.

За наполяганням нижчого духовенства й козацької старшини до проекту Переяславських статей 1659 р. було внесено пункт щодо висвячення київського митрополита московським патріархатом. Але навіть така половинчастість не влаштовувала царський уряд, і він не був затверджений. Втім уже за два роки царизм без згоди константинопольського патріарха призначив блюстителем Київської митрополії Филимоновича. Невдоволення декого з ієрархів та козацької старшини не завадило московським властям і оточенню гетьмана Івана Брюховецького записати в Московські статті 1665 р. пункт про те, що на посаду київського митрополита призначається російський духовний чин. Усі спроби ієрархів відновити церковну незалежність виявились марними. У 1687 р. залишки автономії Київської митрополії були ліквідовані й вона підкорялася московському патріархату.

Особливе місце в структурі правлячих кіл Гетьманщини займав міський патриціат, що зазнав значних втрат в роки війни. Феодалізована частина міського патриціату не становила якоїсь значної суспільної сили й не могла успішно конкурувати з козацькою старшиною чи духовенством. Основна маса міського патриціату віддавала перевагу промисловому підприємництву й торгівлі як головному джерелу збагачення. Лівобережне купецтво другої половини ХVІІ ст. перебувало на стадії перетворення на окремий стан. Цей процес гальмувала конкурентна торгівельно-підприємницька діяльність козацької старшини, яка стримувала темпи накопичення купецького капіталу, а відповідно і його вплив на розвиток товарних відносин.

Ще на першому етапі національно-визвольної ввійни гетьманська адміністрація взяла курс на поступове відновлення відособленості податних станів. У Березневих статтях 1654р. місце селянства в соціальній структурі населення визначалося так: "Хто пахотний селянин, той буде повинність звичну … віддавати, як до цього". Але швидко перетворити селянство на залежну податну масу за тих умов було не можливо. Надто сильним залишилося селянство, надто свіжими були його епохальні завоювання, здобута в боях свобода.

Тому намагання властей відновити колишню залежність селян викликало загострення соціальних суперечностей. Досить виразно проявлялось у небажанні підкоритися властям і в самовільному покозаченні. Доводячи особисту участь у національно-визвольній війні чи військових діях наступних літ, селяни переходили до стану козаків. Кількість селянства у 1665р. скоротилася порівняно з 1664р. у Миргородському полку на 43,9, у Полтавському та Ніжинському полках на 74% у кожному. Тільки з 90-х років під тиском власницьких устремлінь козацької старшини, шляхти й монастирів чисельність лівобережного селянства почала швидко зростати. У Прилуцькому полку, наприклад, за 1666-1703рр. його приріст становив 136,3%, що майже в 5,7 раз більше ввід можливого природного. Таке могло статися лише за рахунок оселянення козацтва. Кількісне зростання селянства наприкінці XVII – на початку XVIII ст. свідчило про повернення старих порядків і перетворення маси вільного населення на залежне.

Селянство Гетьманщини поділялося на декілька розрядів з різним рівнем особистої залежності. Найчисельнішу групу становили селяни "вільних" військових сіл. У 1666р. в них налічувалося 24604 двори. Особисто вільні селяни перебували у віданні Військового скарбу й становили основний фонд для пожалування козацькій старшині, шляхті й монастирям. Протягом 1666-1741 рр. кількість дворів у "вільних" військових селах зменшилось до 4695.

Групу залежних селян становили піддані старшини, монастирів і шляхти, кількість яких незмінно зростала переважно за рахунок "вільних" військових сіл. Усі вони ще не були закріпачені , зберігали можливість переходу від одного власника до іншого. Не існувало жодного законодавчого акта, котрий би запроваджував кріпосну залежність цієї категорії сільського населення. За Глухівськими статтями 1669р. селяни частини старшинських і монастирських маєтностей, одержаних від царського уряду, потрапили в судову залежність від власників. Це був один з крокв на шляху обмеження особистої свободи виробників. Кількість залежних селян зростала. Якщо в 1657-1972рр. старшина, шляхта і монастирі одержали у своє володіння 275, то в 1673-1702 рр. – вже 480 сіл і хуторів. Одночасно зменшувалася кількість магістратських і ратушних сіл. Відбувався відплив селянства з однієї сфери підпорядкування до іншої, з розвинутішими феодальними відносинами.

Характерною особливістю соціальних відносин на Лівобережжі стало переростання особистої залежності селянина на залежність кріпосницького характеру. Почалося так зване повторне закріпачення селянства. Воно виявлялося у прагненні адміністрації дедалі міцніше прив'зати підданих до наділів. Місцева влада забороняла їм продавати їм наділи стороннім особам без дозволу власника села, у порушників забиралися ниви, врожаї або їх взагалі виряджали з села. Існували також заборони продавати залишені землі. Обмеження особистої свободи сільськогосподарського виробника і запровадження наприкінці XVII ст. одно- або дводенної панщини започаткували тенденцію до еволюції соціальної залежності в залежність кріпацьку. На цьому шляху Гатьманщина наздоганяла Росію, де кріпосне право було юридично оформлене в 1649р. Проте законодавчому утвердженню кріпацтва перешкодила складність політичної обстановки, незавершеність процесу формування великої земельної власності й ліквідації соціально-економічних здобутків революції 1648р., сила і антикріпосницькі настрої селянства.

Другим за чисельністю станом суспільства вважалося козацтво . Його привілеї були узаконені ще в першу роки національно-визвольної війни. Козацтво звільнялось від загальнонародних повинностей і поборів, мало право власності на землю і ряд пільг в торговельно-промисловій діяльності. Судити їх могли тільки козацькі суди різних рівнів. Права козаків передавались у спадок. Причому спочатку вони зберігались як за дітьми, так і за козацькими вдовами. Але вже за Московськими статтями 1665 р. козацька вдова після виходу заміж за посполитого їх втрачала. В окремі роки царські воєводи намагалися заборонити козакам одружуватись із селянками і міщанками, що викликало спалах обурення всього місцевого населення.

Кількість козаків після об’єднання України з Росією визначилась у 60 тис. чол. Але в умовах ліквідації штучних перепон між станами гетьманський уряд так і не наважився складати реєстр, який би відділив козацтво від інших соціальних груп населення. Його кількість коливалася від 100 до 300 тис. чол. Незважаючи на всі спроби правлячих кіл ізолювати стани, лави козаків повсякчас поповнювались. І це незважаючи на те, що до козацьких списків дозволялось вносити мігрантів, міщан і лише в окремих випадках вільних селян.

Заможні верстви суспільства вели потужний наступ на права козацтва. Одержавши у володіння село, мало хто дотримувався гетьманських чи полковницьких вказівок не чіпати козаків, що в ньому жили. Дівоцький полковник Михайло Шендюх у 1679-1685 рр. почав притягати до виконання різних робіт і козацьке населення села Буди, Дроздівки й Куликівки Ніжинського повіту. В 1654р. у с. Попівці того ж полку мешкало 150 козаків і 153 вільних селянина. Через деякий час абсолютну більшість жителів села становили вже піддані старшини.

Те ж саме практикували й монастирі. Гуситський монастир активно збільшував чисельність своїх селян за рахунок місцевих козаків. Прилуцький полковник Лазар Горленко з цього приводу писав гетьману в 1680р., що всі вони добровільно пішли на службу до духовного власника села. В дійсності козаки не "відкинулись з реєстру", а були насильно виписані з нього старшиною за домовленістю з архімандритом. Чернігівський Єлецький монастир у 80-х роках відмовився визнати козацькі права жителів Копачів, надинівки, Серединки й Сніжатського Чернігівського полку. Застосовувалися й інші методи наступу можновладців на лівобережне козацтво.

Старшина, шляхта й монастирі різними шляхами перетворювали козаків на своїх підданих, змушували їх відбувати різноманітні повинності. Причому цей процес часто супроводжувався насильствами і зловживаннями. Перетворення козаків на залежних селян активізувалося в 90-х роках, коли влада козацької старшини зміцніла. Внаслідок наступу українського панства кількість козаків зменшувалась. Вже у 70-х роках серед козацтва з’явилася помітна майнова нерівність. У 1398 р. гетьманський уряд спеціальним універсалом наказав полковникам поділити усіх козаків на в и б о р н и х (несли військову службу) і підпомічників (допомагали виборним при спорядженні на службу).

Козацтво Слобожанщини мало багато спільного з лівобережним. Юридично воно поділялось на полкових і міських козаків. До міських козаків дозволялось дописувати всіх бажаючих. А до полкових – лише заможних і сімейних. Збіднілі полкові козаки переставали відбувати військову службу й переходили до розряду міських. Відповідно до майнового становища слобідське козацтво у 1700р. також поділилось на виборних і підпомічників.

Змінилося становище й українських м і щ а н. Їхній соціальний статус визначався царськими грамотами й2 нормами магдебурзького права. Міщани магістратських міст мали податковий і судовий імунітет, ремісничі та торговельні пільги. Міщанство Гетьманщини еволюціонувало у тому ж напрямі, що й селянство. Посилювалося соціальне розмежування. У залежності від економічного становища воно поділялося на три групи: міська верхівка (багаті купці й власники майстерень), середні кола (дрібні ремісники й торгівці), міські низи (незаможні ремісники й торгівці). Між ними не існувало штучно створених бар’єрів. Кожен міг опинитися у тій чи іншій групі.

У другій половині XVII ст. Боротьба міщан за свої права набуває антистаршинської спрямованості. Міста рішуче виступали проти спроб гетьмана Івана Брюховецького підкорити міщан старшинській адміністрації, заборонити їм звертатись із скаргами безпосередньо до царя, провести новий перепис міського населення з метою додаткового оподаткування. Незважаючи на сильну протидію козацької старшини, міщани зберегли за собою самоуправління, політичні права й економічні привілеї.

Як і раніше, існували окремі соціальні групи неімущих людей – підсусідки, бобилі та городники.

У соціальній структурі українського суспільства відбулися докорінні зміни. Частина представників різних верств населення перетворювалась на господарів буржуазного типу. Їхні господарства базувалися переважно на використанні вільнонайманої робочої сили. Лівобережні купці почали активно вкладати капітали не тільки в торгівлю, а й у виробництво. Київські купці Скорупи ще в роки війни мали великі прибутки ввід своїх паромів, корчем, шинків та сінокосів. Новгород-сіверський купець Кость Пригара активно займався винокурінням і виробництвом поташу. Теж саме практикував стародубський купець Дмитро Скорупа та їн. Поступово на буржуазних підприємців перетворювались заможні майстри й підприємливі ремісники. Вони засновували майстерні, організовували виробництво селітри, поташу, скла, руди та інших товарів на базі вільнонайманої робочої сили. За браком коштів підприємці об’єднували свої капітали для спільного ведення виробництва. Заможні козаки й селяни масово скуповували землі й тяглову силу. Окремі з них мали до 60 волів, іншої великої, а також дрібної худоби. Такі господарства обслуговували не тільки члени родин, а й наймити.

Але паростки нового стикались з активною протидією козацької старшини. Вона витісняла дрібних підприємців з винокуріння, селітроваріння, металургії та інших прибуткових виробництв і намагалася замінити наймитів своїми підданими. Новоявлені буржуа в промисловості, сільському господарстві й торгівлі зрощувалися з козацькою старшиною і тим самим феодалізувались, так і не вийшовши із зародкового стану. Соціальна структура населення Гетьманщини еволюціонувала в напрямі тих соціальних відносин, що існували в кріпосницькій Росії.

Одночасно намітилася втрата основних засобів виробництва селянством, козацтвом і міщанством. Їхні соціальні здобутки, які здала революція 1648р., швидко танули. Дедалі більша кількість людей перетворювалась у наймитів, змушених жити за рахунок продажу власної робочої сили.

Важливим наслідком революції 1648р. стало послаблення податкового тиску на народні маси, внаслідок чого їхнє становище суттєво поліпшилось. Розглядаючи свій колишній кріпосний стан як далеке минуле, лівобережні селяни масово відмовлялись не тільки працювати на власників сіл, а й сплачувати державні податки в попередніх розмірах. В умовах сильних антипанських настроїв поспільства й козацтва, озброєних і загартованих у горнилі багатолітньої боротьби з польсько-шляхетським пануванням. Правлячі кола були безсилі відновити колишні податки й повинності. Селянство, козацтво й міщанство відвоювали приблизно півстоліття для накопичення економічного потенціалу. Тому податки й різні повинності другої половини XVIIст. ще не підривали економічної спроможності дрібних господарств.

Головною формою податкових зобов’язань селян "вільних" військових сіл були державні податки й повинності, що мали назву загальнонародних. Найбільш тяжкою для селян виявилася візницька повинність: перевезення військових вантажів, гінців і чиновників. Далекі й часті поїздки надовго відривали чоловіків від домівок, оберталися втратою волів та коней і занепадом селянських господарств. Місцева влада залучала жителів до ремонту гребель, мостів і доріг, що забирало чимало сил і часу. Спочатку на утримання війська збирався подимний податок, а з 60-х років його замінила так звана стація (податок продуктами). У 1666р. царський уряд намагався запровадити в Гетьманщині свої грошовий і натуральний податок, але зазнав невдачі. Податковий тиск на поспільство посилився після створення у 1669р. охотницького війська чисельністю одна тисяча козаків. Крім того, справлялися податки за заняття різними ремеслами й промислами. Зловживаючи своїм становищем, старшина змушувала селян "вільних" військових сіл працювати у своїх маєтках і давати різні продукти у вигляді подарунків до свят.

Офіційно козаки звільнилися від сплати податків і виконання різних "роботизн". Але глибинні процеси, які відбувалися, вимагали суттєвих коректив у ставленні до привілейованого стану суспільства. З середини 70-х років власті почали оподатковувати ту частину козацтва. Яка не могла відбувати військову повинність. Погіршувалося матеріальне становище й основної маси міського населення. Міщани брали участь в утриманні гетьманської та міської адміністрації, сплачували торговельне мито, показанщину, осінщину тощо

У набагато гіршому становищі перебували незалежні селяни. Дедалі помітніше місце серед них займала відробіткова рента. У монастирських маєтках існували всі види ренти – відробіток, продуктова й грошова. Кількість панщинних днів не була чітко визначена, а встановлювалася залежно від сили й потреб монастирського господарства. У старшинських маєтках рента існувала та ж сама, що і в монастирських. У багатьох випадках піддані старшини працювали на свого господаря й одночасно платили державні податки, а також залучалися на допоміжні сільськогосподарскі роботи – заготівлю сіна, дров, толоку тощо. Наприкінці XVII ст. розрізнені та епізодичні заробітки склались у регулярну панщину на основних сільськогосподарських роботах. Наприкінці XVII – на початку XVIIIст. Панщина становила один-два дні на тиждень. Платили різні податки й виконували повинності також селяни магістратських і ратушних сіл. Запровадження регулярної панщини закладало передумови для розорення селянських господарств, підриву відтворюючих маєтків старшини, шляхти й монастирів та гальмування темпів розвитку продуктивних сил регіону.

На Правобережжі й в Галичині польський уряд намагався відновити стару соціальну структуру населення, де б головні позиції належали магнатам і шляхті. Тому власті почали відроджувати насамперед владу над залежними селянами приватновласницьких і королівських маєтностей. Їхнє становище погіршилось. Селянські землі переходили до рук панів. У Жидачівському повіті безземельні селяни становили 22.5, малоземельні – 50,8, а забезпечені землею – 26,7% загальної кількості. Приблизно в такому ж становищі перебували селяни і в інших місцевостях. Чимало селян втратили тяглову силу і для обробітку грунтів мусило об’єднуватися з іншими господарями. Тільки в Галицькій землі 33% селян не мали волів та коней. З відновленням влади феодалів посилювався податковий тиск на селянство. В окремих повітах панщинна досягала 3-4 дні на тиждень. Посилювалося кріпацтво. На Закарпатті наприкінці XVIIст. кріпаки становили 88.8% усіх селян. Крім панщини, селяни давали натуральну данину й сплачували грошовий чинш.

Більшість правобережних міщан жила у приватновласницьких і королівських містах. Основні позиції тут належали міському патриціату, який дедалі більше зливався зі шляхтою. На протилежному полюсі перебував міський плебс – дрібні ремісники й торгівці. Тривалий час на Правобережній Україні існувало козацтво. Але польський уряд послідовно наступав на його права з допомогою військової сили. У 1699р. вийшов королівський указ про ліквідацію правобережного козацтва.