Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ ст.

Лекція 14. Національний розбрат і анархія. Боротьба за відвоювання південноукраїнських земель (1660 – 1699)

Останні спроби Польщі спільно з частиною козацької старшини оволодіти Лівобережною Україною. Слободищенський трактат 1660 р. викликав неоднозначну реакцію українського народу. Одна частина старшини, козацтва й духовенства визнала його, інша – ні. Особливо багато противників трактату виявилося на Лівобережній Україні, населення якої ще не втратило останньої віри в благодійність українського союзу. Україна поділилась вздовж Дніпра на Лівобережну й Правобережну, з протилежною орієнтацією на зарубіжні держави. Лівобережжя більше орієнтувалось на монархічну Росію, Правобережжя – на республіканську Польщу. Але в кожному регіоні існували різні орієнтаційні групи населення, що надавало національно-визвольній боротьбі особливої трагічності й складності. Кожна з політичних сил бажала Україні добра, хотіла об’єднання українських земель в одній національній державі, але тільки після своєї перемоги. Безкомпромісність народних вождів з домішкою корисливості дедалі більше заводила Україну в глухий кут, вихід з якого був можливий лише через надзвичайні соціальні потрясіння і втрати.

Наприкінці 1660 р. польські та правобережні українські війська, а також татари вступили на Лівобережну Україну. Серйозний опір їм вчинили міста з російськими гарнізонами, у тому числі Батурин, Ніжин і Переяслав. Ніжинський і Переяславський полки на чолі з Василем Золотаренком і Якимом Сомком мужньо боронили свої землі. Зустрівши організований опір, об’єднані сили наступаючих мусили відійти за Дніпро. Однак ні король, ні Юрій Хмельницький не залишили наміру встановити свою владу над Лівобережною Україною. Влітку 1662 р. вони знову врядили війська на Лівобережжя. Багато сіл і міст без опору піддалося загонам Хмельницького. Під Переяславом затяжні позиційні бої не дали переваг жодній із сторін. Під натиском російських військ Григорія Ромодановського Ю.Хмельницький почав спішно відступати. При переправах через Дніпро під Ржищевом і Каневом більшість його 12-тисячного війська потонула або була перебита. Після цього він відійшов від політичної діяльності й в січня 1663 р. постригся в ченці під іменем Гедеона.

Замість Юрія Хмельницького правобережне козацтво обрало гетьманом Павла Тетерю (1663 – 1665). Щоб усунути потенційного суперника, Тетеря звинуватив Ю.Хмельницького у зраді й домігся його ув’язнення в Марієнбурзьку фортецю. Згодом Юрій потрапив у полон до татар, був виданий ними туркам і перебував у стамбульській фортеці Єдикуле. Влада Тетері поширювалася лише на Правобережну Україну, а на Лівобережжі розгорнулась боротьба з гетьманську булаву. Найбільші шанси на неї мав спочатку переяславський полковник й одночасно наказний гетьман Яким Сомко, котрий у зовнішній діяльності орієнтувався на Росію. У своїх діях він спирався на підтримку місцевої старшини, заможних міщан і козаків. Знаючи самостійність і незалежність Сомка. Російський уряд поставився до його кандидатури досить стримано.

Несподівано для багатьох у боротьбу за владу на Гетьманщині втрутилося Запоріжжя. Претендентом на гетьманство запорожці висунули кандидатуру свого кошового Івана Брюховецького, який колись був слугою гетьмана Богдана Хмельницького, а після його смерті перебрався на Січ. Основну ставку Брюховецький зробив на бідне козацтво й так звану чернь, найбільш незадоволених лівобережною старшиною. У хід пішли досить звабливі для бідних мас обіцянки збагатити їх і покарати "золотожупанників". Збіднілі козаки, міщани, а також селяни повірили кошовому Запорозької Січі, в якій вбачали ідеали справедливого устрою суспільства. Тому на "чорній раді" під Ніжином 17 – 18 червня 1663 р. вони не стільки голосами, скільки шаблями й киями звели на гетьманський престол Брюховецького. Російський воєвода Данило Великогагін визнав вибори правильними і видав новому гетьману на смерть Сомка, Золотаренка, Силича та ще кількох старшин. Інші багачі поплатилися "добрами" й посадами. До влади на Гетьманщині прийшли переважно малоімущі люди, які в жадобі збагачення перевершили своїх попередників і швидко забули передвиборні обіцянки. З перших же кроків своєї діяльності Брюховецький зарекомендував себе як вірний прислужник російського монарха.

Таким же прислужником, тільки польського короля, став правобережний гетьман Тетеря. Зібравши під свої знамена полки Богуна, Гуляницького, Тополя та інших полковників, він умовив Яна Казимира на новий похід на Лівобережжя. 2 листопада 1663 р. польські корогви, козацькі полки й татари переправилися під Ржищевом на Лівобережжя. Одна частина військ наступала на Полтавщину, інша – Переяславщину й Чернігівщину. Без особливих зусиль нападники взяли Вороньків, Бориспіль, Гоголів, Баришівку та інші містечка й села. Серйозний опір вони зустріли тільки в Ніжині та Салтиковій Дівиці. Але становище наступаючих поступово ускладнювалося. Кошовий Іван Сірко у грудні 1663 р. розгромив під Перекопом орду й тим самим не дав хану змоги направити на допомогу польському королю значні військові сили. Потім запорожці розгорнули наступ на резиденцію правобережного гетьмана Чигирин та Поділля. Через це Ян Казимир мусив відправити Тетерю з частиною козаків на Правобережжя, внаслідок чого його армія зменшилась.

Чим далі просувалося польське військо до російського кордону, тим запекліший опір зустрічало на своєму шляху. Незадоволене руйнуванням осель і господарств, вбивствами і грабунками лівобережне населення схилялося до Росії. При облозі Глухова в січні 1664 р. міщани не підтримали спробу Василя Уманця заарештувати київського полковника Василя Дворецького і здати місто полякам. На захист Новгорода-Сіверського піднялося населення чи не всієї округи. На бік захисників міста мав намір перейти і Богун. Дізнавшись про це, польське командування заарештувало і 27 лютого розстріляло його. Однак страта козацького полковника не зарадила справі. Під натиском армії Григорія Ромодановського, Брюховецького і повсталого населення знекровлені й голодні польсько-козацькі війська Яна Казимира панічно відступали на Правобережжя. Так невдало закінчилася остання спроба частини козацької старшини спільно з Польщею звільнити Лівобережну Україну від російських гарнізонів. Лівобережжя лежало в руїнах. Тисячі людей загинули, чимало потрапило в полон або сховалося в майже недоступних місцях.

Повстання правобережного населення проти польської шляхти та її прибічників у 1664 – 1665 рр. Основні воєнні дії перекинулися на Правобережну Україну. Відступаючим довелося воювати з жителями Бородянки, Боярки, Лисянки та інших населених пунктів, які виступили проти правобережного гетьмана й польського короля, їхні дії особливо активізувалися навесні 1664 р. після вступу на Правобережну Україну лівобережних українських і російських військ. На боротьбу проти поляків піднялося до 30 тис. жителів. Київщини на чолі з Вареницею та Іваном Сулимкою. Населення Уманського, Брацлавського, Торговицького та інших правобережних полків виявило готовність піддатися Росії. В цьому більшість правобережної людності вбачала можливість уникнути тяжких господарств, зажити в мирі, злагоді та достатку. Для придушення повстання Тетеря й польські воєначальники Стефан Чарнецький та Стефан Махновський кинули значні сили. Вони розбили повстанські загони, а захоплених у полон Сулимку і 500 козаків стратили. Справжню різню вчинили картелі в Ставищах, Корсуні та Черкасах. За підтримку повстанців і небажання воювати на Лівобережжі Тетеря й Махновський стратили Виговського. Чернецький, в свою чергу, наказав викинути з домовини прах Богдана Хмельницького та його сина Тимоша, що викликало новий спалах антипольських настроїв на Подніпров’ї.

Взимку 1665 р. повстання проти Польщі й Тетері розгорнулося з новою силою. На Північній Київщині його очолив овруцький полковник Іван Децик, на Південній – Іван Сербин, Іван Сірко та інші ватажки. Їм допомагали й лівобережні козаки. У квітні 1665 р. повстанці Василя Дрозденка завдали поразки загонам Тетері під Брацлавом. Тетеря відмовився від гетьманської булави й від’їхав до Польщі.

Гетьманування Івана Брюховецького (1663-1668). У поразці пропольських сил 1663-1665 рр. активну роль зіграв лівобережний гетьман І. Брюховецький. Його дії спрямовувались на захист Лівобережної України від агресії Речі Посполитої та правобережних гетьманів, а також на поширення влади Російської держави на інші українські землі.

У внутрішній політиці Брюховецький не виправдав своїх обіцянок перед "Чорною радою" 1663 р. Він не ліквідував соціальну нерівність у суспільстві, не поліпшив умови життя рядового козацтва і селянства. Його ставленики продовжували лінію своїх попередників на збагачення за рахунок земельних пожалувань та різних пільг і привілеїв. Це викликало незадоволення різних кіл суспільства.

Щоб зміцнити своє становище в Україні, Брюховецькихй у 1665 р. підписав з Московською державою договірні Московські статті, які суттєво обмежували державні права України. За ними українські міста визнавалися володіннями російських монархів, збільшувалась чисельність російських гарнізонів, вони вводились до нових міст, воєводи дістали змогу втручатись у дії місцевої адміністрації. Збір податків передавався до рук воєвод. Вибори гетьмана мали відбуватися тільки в присутності царських представників. Гетьманський уряд фактично позбавлявся права на зовнішньополітичну діяльність. Брюховецький запропонував царю ввести у Гетьманщині воєводське управління, що викликало справжній шок у правлячих колах Росії. Вважаючи подібні нововведення передчасними, російський уряд не пішов на зміну державного устрою України.

За здачу прав України царський уряд дозволив Брюховецькому одружитись на доньці боярина Долгорукова, надав йому чин боярина, а його наближеним – дворянства.

Сильне незадоволення в громадськості викликав перепис населення у 1666 р., оподаткування поспільства та збирання податків російськими чиновниками. В цьому вона справедливо вбачала пряме порушення Березневих статей 1654 р. Духовенство чимдуж протестувало проти згоди Брюховецького на підпорядкування Київської митрополії московському патріархові. А міщани повели боротьбу проти спроб гетьмана позбавити міста магістерських прав і підкорити їх владі козацької адміністрації. При підтримці старшини влітку 1666 р. відбулись селянсько-козацькі виступи в Миргородському, Лубенському, Переяславському та Ніжинському полках проти царських збирачів податків і адміністрації гетьмана. Було вбито полковника Переяславського полку, інших вірних Брюховецькому старшин і царських чиновників. Тільки за допомогою російських стрільців Брюховецькому вдалося придушити повстання. Але заворушення не припинялись і надалі. Жоден стан суспільства не підтримував Брюховецького і цим він був приречений на провал.

Останньою краплею у всенародному незадоволенні політикою лівобережного гетьмана стала його позиція щодо переговорів Росії та Речі Посполитої в Андрусов. Знаючи про них, Брюховецький не вжив ніяких заходів для відстоювання інтересів України. 30 січня 1667 р. Росія в односторонньому порядку підписала з Річчю Посполитою Андрусівське перемир’я на 13,5 років. За його умовами Україна була поділена між двома державами. Польща повертала Росії Смоленськ, Сіверщину й визнавала входження Лівобережної України до складу Російської держави. Київ на два роки залишився за Росією, Білорусія і Правобережна Україна – за Польщею. Запорізька Січ мала перебувати під владою обох держав. Андрусівським перемир’ям Росія остаточно відмовилася від свого зобов’язання 1654 р. про допомогу Україні в боротьбі з Річчю Посполитою. Багатолітня й тяжка боротьба українського народу за волю і державну незалежність не дала очікуваного результату.

Передання Росією Правобережної України Польщі викликало обурення українських патріотів. Гнів багатьох людей спрямовувався як проти Росії, так і проти Брюховецького. Гетьманування Брюховецького наближалось до кінця.

Боротьба Петра Дорошенка за суверенну незалежну Українську державу. У такій складній обстановці гетьманом Правобережної України було обрано генерального осавула Петра Дорошенка (1665 – 1676). Ставлячи своїм головним завданням визволення та об’єднання всіх українських земель в одній незалежній державі, Дорошенко все життя безуспішно шукав надійного союзника. Спочатку він визнав залежність від Польщі, що дало йому змогу розправитися із претендентом на гетьманську булаву брацлавським полковником Дрозденком. Потім встановив союз з кримським ханом, а навесні 1666 р. – дружні стосунки з турецьким султаном. З допомогою татарської орди Дорошенко 19 грудня розбив на Брацлавщині польське військо полковника Махновського. Дізнавшись про польсько-російські переговори в Андрусові й намір Росії визнати владу Речі Посполитої над Правобережжям, гетьман намагається якомога швидше визволити правобережні землі від польської шляхти і тим самим поставити уряди обох країн перед фактом існування незалежної від них території. Але для цього гетьман не мав сил.

Зате перед ним відкрилася можливість усунути від влади Брюховецького й вигнати російські гарнізони з Лівобережної України. на цей час Брюховецький повністю скомпрометував себе в очах переважної більшості української громадськості. Автономістично настроєна козацька старшина дедалі сильніше проявляла незадоволення підписаними гетьманом у 1665 р. Московськими статтями та його згодою на поділ України.

Дорошенко запропонував царському урядові надати допомогу у визволенні всієї України, але за умови гарантування їй широко автономного статусу та визнання його загальноукраїнським гетьманом. Однак царський уряд не зважився на такий крок. Надто великим був ризик. Тоді Дорошенко власними силами у вересні 1667 р. перейшов у наступ проти Польщі. За короткий час його війська і союзницька татарська орда навальним маршем досягли Галичини й оточили польське військо Яна Собеського під Підгайцями. Двотижневі бої не дали переваги жодній із сторін. Калга Керім-Гірей одержав повідомлення про напад запорожців на Крим і в односторонньому порядку підписав мирний договір з польським королем. За таких обставин Дорошенко мусив визнати короля й відвести війська на Подніпров’я.

Замирення з поляками правобережний гетьман використав для встановлення зв’язків з повсталими донськими козаками Степана Разіна. У вересні 1667 р. він прийняв у Чигирині посольство донського отамана й вів з ним переговори про спільні дії проти російських військ на Лівобережжі. Прихильники Дорошенка і Разіна перетворили Південну Полтавщину на плацдарм майбутнього наступу на Лівобережжя. На її території розташувалися на зимівлю 3 тис. запорожців, готових до рішучих дій. Кременчуцький сотник Михайло Карачевський став таємний посередником між двома вождями й чимало зробив для того, щоб послабити вплив лівобережного гетьмана в краї.

В умовах погіршення відносин з Кримом П.Дорошенко зробив спробу поліпшити відносини з Московською державою. Гетьман прийняв у Чигирині в грудні 1667 р. російського посла В.Тяпкіна. На переговорах з ним П.Дорошенко погоджувався з тим, щоб під владою царя були об’єднані всі українські землі аж по Віслу. Правобережний гетьман погоджувався також визнати підданство царя на таких умовах: в українських містах не буде російських воєвод і військових гарнізонів; російські урядовці не збиратимуть податків з селян і міщан; не порушуватимуть козацьких прав і привілеїв; гетьманом на обох берегах Дніпра буде він (П.Дорошенко). Зрозуміло, що російський уряд відхилив ці пропозиції.

Щоб реалізувати свої стратегічні плани створення суверенної Української держави, старшинська рада П.Дорошенка у січні 1668 р. ухвалила рішення про перехід України під протекторат Туреччини. Воно звучало так: "по обе стороны Днепра жителем быть в соединении и жить особно и давать цену турскому царю и крымскому хану, также как волоский князь платит".

Прихильники Дорошенка і Разіна взимку 1668 р. закликали жителів Полтави, Седнева, Конотопа та інших міст і містечок Лівобережжя до повстання. Їхні дії активізували повстанські настрої лівобережного населення.

Втрачаючи грунт під ногами, лівобережний гетьман на початку 1668 р. спробував очолити народний рух і спрямувати його виключно проти російської присутності на Лівобережжі. Щоб утриматися при владі, Брюховецький та його однодумці погодилися передати Україну під протекторат Туреччини й звернулися по допомогу до кримського хана і донського козацтва. Але ніякі політичні комбінації вже не могли врятувати скомпрометованого гетьмана. Його становище різко ускладнилося після того, як на початку літа 1668 р. Дорошенко з військом переправився на Лівобережну Україну. Міста й села без опору піддавалися під владу Дорошенка. При наближенні правобережного війська до Опішні в таборі лівобережного гетьмана 8/18 червня спалахнуло повстання. Козаки витягли Брюховецького з намету й розправилися з ним.

Лівобережні та правобережні козаки швидко зайняли Котельву, Гадяч і витіснили російські гарнізони до Путивля. Дорошенко став гетьманом всієї України. Об’єднані під владою Дорошенка українські землі опинилися віч-на-віч з Росією та Польщею, кожна з яких вважала їх своїми й не бажала втрачати. За таких обставин Дорошенкові довелося воювати на два фронти – проти Росії та Польщі – без відчутної допомоги зовнішніх сил. До того ж Запоріжжя зайняло щодо гетьмана ворожу позицію, висунувши писаря Петра Суховія претендентом на гетьманство. Дізнавшись про загострення обстановки на Правобережжі, Дорошенко призначив на Лівобережжі наказним гетьманом чернігівського полковника Дем’яна Многогрішного, а сам з військом поспішив до Чигирина.

Початок гетьманування Д.Многогрішного. Роз’єднання козацьких сил одразу ж далося взнаки. На лівобережжі заворушилися проросійськи настроєні козацька старшина й духовенство на чолі з чернігівським архієпископом Лазарем Барановичем. На Сіверщину почали наступати російські війська Ромодановського. Більшість місцевого населення заявила про необхідність відновлення влади російського царя як основного гаранта захисту від татарських вторгнень і зловживань української адміністрації. Не одержуючи допомоги від Дорошенка й враховуючи настрої людей, Многогрішний мусив піти на переговори з російським урядом. Діставши запевнення царя про обов’язкові корективи російсько-українських відносин, Многогрішний припинив опір і впустив російські гарнізони в чернігово-сіверські міста.

У грудні 1668 р. на вузькій старшинській раді гетьманом Лівобережної України обрано Многогрішного (1668 – 1672). Щоб вгамувати Україну, російський уряд дотримався своїх обіцянок. За умовами Глухівських статей 1669 р. підтверджувалися основні положення Березневих статей 1654 р., російські гарнізони залишилися тільки в Чернігові, Острі, Ніжині, Переяславі та Києві, воєводам заборонялося втручатись у внутрішнє життя міст і сіл, податки мали збиратися старшиною до гетьманської скарбниці. Одночасно вводилися й додаткові пункти, зокрема про зменшення козацького реєстру до 30 тис. і створення тисячного найманого війська.

Многогрішний разом з нечисленною старшиною послідовно й наполегливо обстоював широку автономію України в складі Російської держави. Він різко протестував проти наміру царя віддати Київ полякам, висловлював незадоволення Андрусівським перемир’ям і небажанням Росії допомогти Україні визволити всі свої землі від польської шляхти. Гетьман вимагав надійного захисту України від ворожих вторгнень. Коли ж на його листи Малоросійський приказ не відреагував, Многогрішний почав діяти всупереч офіційній політиці російського уряду. Він наказав не пускати польських урядовців за р. Сож самовільно увів до Гомеля козацький гарнізон. Тим самим гетьман претендував на землі, які за Богдана Хмельницького входили до складу Української держави.

Дорошенко відновив зв’язки з Многогрішним і в 1671 р. направив йому на допомогу козацькі частини. У своїх діях лівобережному гетьману довелось переборювати сильний опір частини козацької старшини, яка не хотіла загострення відносин з царським урядом. При цьому він діяв рішуче, наполегливо і брутально, чим нажив немало ворогів. Об’єднання патріотичних сил України не було в інтересах московського уряду. Тому він шукає найменшої нагоди для усунення лівобережного гетьмана. Він скористався тим, що Многогрішний на початку 1672 р. послав найманий полк Ворошила вигнати російський гарнізон з Лубен, а деяких старшин змусив присягати на вірність ідеї визволення України від "москалів". Царський резидент у Батурина організував змову козацької старшини і руками Думитрашки Райчі, Кості Мокрієвського і Петра Забіли в ніч з 12 на 13 березня 1672 р. заарештував гетьмана. Після суду в Москві Многогрішного і найближчих його однодумців відправлено на заслання до Сибіру.

Гетьманом лівобережної України було обрано Івана Самойловича (1672 – 1687).

Політика П.Дорошенка на початку 70-х років. Гетьманування Многогрішного на Лівобережжі розвіяло сподівання Дорошенка на об’єднання України під своєю зверхністю власними силами. До того ж йому довелося відстоювати гетьманську булаву від зазіхань різних претендентів. До літа 1669 р. Дорошенко вів боротьбу із ставлеником кримського хана Петром Суховієм, котрого якийсь час підтримувала Запорізька Січ. Тяжкі обставини змушували гетьмана шукати опори в турецького султана. В березні 1669 р. козацька рада в Корсуні обговорювала перспективи українсько-турецьких відносин. Частина дослідників вважає, що вона прийняла рішення про перехід України під протекторат Туреччини. Але є свідчення й протилежного змісту. Присутні на раді вивідачі київського воєводи писали, що більшість козаків рішуче висловилася проти переходу «під султанську руку». Найімовірніше рада прийняла рішення про якийсь військовий союз України з Туреччиною. До того ж турецький султан хотів бачити на гетьманському престолі не Дорошенка, а Юрія Хмельницького, якого він тримав про всяк випадок біля себе.

Усунути Дорошенка від гетьманства прагнув польський уряд. Різними обіцянками він розколов правобережне козацтво й домігся обрання гетьманом Правобережної України уманського полковника Михайла Ханенка (1670 – 1674), котрий у своїй політиці чітко орієнтувався на шляхетську Польщу. 1671 р. проминув для Дорошенка у безперервних сутичках із загонами Ханенка й корогвами гетьмана Яна Собеського. Дорошенко втратив у них майже все Поділля й мусив шукати дієвої підтримки з боку султанської Туреччини і лівобережного гетьмана.

На цей час Туреччина розв’язала собі руки на західному театрі воєнних дій. Завдавши поразки Венеції, вона в травні 1672 р. почала війну з Польщею. До її армії приєдналися й війська Дорошенка. У серпні турки взяли найпотужнішу фортецю на Правобережжі – Кам’янець-Подільський. Турецькі й українські війська оволоділи Поділлям, Волинню і частково Галичиною до Львова й змусили польського короля 18 вересня 1672 р. підписати Бучацький мирний договір. За його умовами Польща віддавала Туреччині Поділля, визнавала владу Дорошенка на Брацлавщині та Південній Київщині й зобов’язувалася сплатити велику контрибуцію. Але польський сейм наступного року не ратифікував договір, і обидві країни продовжували перебувати в стані війни. У той час як коронний гетьман Собеський завоював собі гучну славу видатного полководця, політична зірка Дорошенка потьмяніла. Народ не зрозумів його хитань від одного союзника до іншого, звинувачував у всіх тих бідах нещастях, що їх принесли з собою в Україну «бусурмани». Ніякі жертви в ім’я національної ідеї та щасливого майбутнього вже не влаштовували людей, котрі не мали нормальних умов для існування, до кінця виснажились у постійному балансуванні між життям і смертю. Правобережне населення почало масово переселятися на відносно політично стабільні Лівобережну Україну та Слобожанщину. Жорстокі розправи гетьмана з непокірними, спроби втримати їх на місцях нічого не давали. Дорошенка залишали навіть найближчі однодумці.

Зміною політичної ситуації на Правобережжі вміло скористалися російський уряд і гетьман Лівобережної України Іван Самойлович. Не порушуючи умов перемир’я з Польщею, вони на початку 1674 р. кинули проти Дорошенка лівобережних козаків і російських ратників. Більшість місцевого населення не захотіла воювати з ними. Тільки під Лисянкою брат гетьмана Григорій Дорошенко намагався чинити опір, але був розбитий і потрапив у полон. Десять правобережних полків (Канівський, Корсунський, Черкаський, Уманський, білоцерківський, Кальницький, Брацлавський, Подільський, Паволоцький і Могиліський) відступилися від Дорошенка й визнали зверхність московського царя. На раді у Переяславі Самойловича проголошено гетьманом усієї України. Ханенко добровільно передав гетьманські клейноди Самойловичу, а Дорошенко у цей час сидів майже всіма покинутий в неприступному Чигирині. В наступні місяці він намагався спільно з татарами й запорожцями Сірка відновити владу над втраченою територією. Але сил для перемоги йому явно бракувало. Тільки наближення татарської орди змусило російські та українські війська відійти на Лівобережжя. З їхнім відступом активізувалася польська шляхта.

Обраний у листопаді 1673 р. королем Ян Собеський зайняв Могилів, Рашків, Бар, Брацлав та інші подільські міста. Підвладна Дорошенкові територія скоротилася до Чигирина і його найближчої округи. У вересні 1676 р. російсько-українськ полки обложили правобережного гетьмана в Чигирині. Спочатку йому дозволили жити на Лівобережжі, а потім забрали до Москви, подалі від України. Гетьмана відправили воєводою до В’ятки, потім пожалували йому с. Ярополче Волоколамського повіту, де він у 1698 р. і закінчив свій життєвий шлях. Частина Правобережжя возз’єдналася з Лівобережжям.

Відсіч Чигиринським походам турецької армії. Туреччина не збиралась миритися з територіальними втратами в Україні і продовжила війну з Річчю Посполитою за правобережні землі. Її війська перейшли у наступ і восени 1676 р. оточили армію польського короля в Журавному (тепер селище м.т. Львівської області). 17 жовтня 1676 р. Польща підписала з Туреччиною Журавненський мирний договір. За його умовами Польща припиняла виплату Туреччини щорічної данини. Влада Туреччини визнавалась над Поділлям і тією територією, якою раніше управляв Дорошенко. Білоцерківський і Паволоцький полки переходили під владу Речі Посполитої.

Після цього Туреччина переходить у наступ за витіснення російський і лівобережних українських військ з території, раніше підвладній Дорошенку. Активна підготовка до війни почалась восени 1676 р. з зосередження турецько-татарської армії на Дунаї. В 1677 р. Туреччина кинула на Подніпров’я 100-тисячну армію Ібрагім-паші. Замість Дорошенка султан призначив «князем малоросійської України» Юрія Хмельницького (1677 – 1681). Його іменем турецький уряд хотів заручитися підтримкою козаків і старшини. В умовах загрози агресії в Києві, Черкасах, Ніжині, Чигирині та інших містах спішно ремонтувалися старі й зводилися нові укріплення, завозилися боєприпаси і харчі, йшла мобілізація військ. Гарнізон Чигирина був посилений трьома стрілецькими полками, а також козаками Київського, Ніжинського, Прилуцького, Стародубського й Чернігівського полків на чолі з наказним гетьманом Григорієм Коровченком. Чисельність гарнізону сягала 30 тис. чол. Із 3 по 24 серпня 1677 р. стрільці й козаки мужньо відбивали штурм за штурмом, робили вилазки, підривали облогові гармати, руйнували підкопи, винищували яничарів і спагіїв. 25 серпня до Бужинської пристані на Дніпрі підійшло з лівобережжя 50-тисячне російсько-українське військо Ромодановського і Самойловича. На Бужинському полі вони 28 серпня завдали поразки знятим з-під Чигирина татарам, боснійським полкам і анатолійським яничарам. У битві особливо відзначилися солдати Григорія Косагова й козаки полковника Іллі Новицького. Поразка була настільки відчутною, що Ібрагім-паша наступного дня зняв облогу з Чигирина й почав відводити армію до Дністра.

У 1678 р. Туреччина здійснила другий похід на Чигирин. Цього разу її армія налічувала до 200 тис. чол. З 117 гарматами. 9 липня вона почала штурмувати Чигирин, який обороняв невеликий гарнізон на чолі з талановитим воєначальником Іваном Ржевським. Поки гарнізон відбивав штурм, йому на допомогу йшли 70-тисячна армія Ромодановського і 40-тисячна армія Самойловича. Як і минулого року, козаки й ратники розгромили турок і татар на Бужинському полі, 30 липня зігнали з Кувачинських висот сильну залогу й 4 серпня наблизилися на відстань 2 – 3 верст до Чигирина. На цей час фортеця зазнала великих руйнувань, загинуло багато захисників, у тому числі й Ржевський. 11 серпня турецькі сапери підірвали у трьох місцях фортечні мури нижнього міста. Зав’язалися бої на вулицях. 12 серпня командування наказало гарнізону залишити місто й відступити на лівий берег Тясмину. Почався організований вихід російсько-української армії до Дніпра. Поблизу Бужинської пристані відбулися позиційні бої, які не дали переваг жодній із сторін. 21 серпня Кара-Мустафа наказав турецькій армії відходити до Дніпра. Втрати противника в другому поході становили 30 тис., а російсько-української армії – 10 тис. чол. Убитими й пораненими. Дивна пасивність російсько-української армії під Чигирином та інші дані дали підставу деяким вченим (М.Грушевський) висловити припущення про готовність царського уряду віддати Туреччині Правобережну Україну без серйозного опору.

Чигирин лежав у руїнах. Столиця Української держави, символ її могутності й сили, незалежності й соборності перестала існувати. З глибокою тугою і жалем літописець Самуїл Величко писав: "паде красная козацькая Україна тогобочная, аки древній Вавилон, град великий… через незгоду тогдашную козаки всі пропали, самі себе звоювали…"

Передання Росією українських земель Туреччини й Польщі та його наслідки. Не бажаючи втягуватися з Туреччиною в тривалу війну, царський уряд припинив воєнні дії в Україні. Це дало змогу Туреччині відновити владу на південній Київщині, Поділлі й призначити на них гетьманом Юрія Хмельницького. Зробивши Немирів своєю резиденцією, той встановив на підвладній території жорсткий режим. Безперервні побори й свавілля татар змусили багатьох жителів тікати світ за очі. Гетьман спробував поширити свою владу і на Лівобережну Україну, але наразився на організований опір місцевого населення й мусив залишити Південну Київщину та Брацлавщину. Знущання з мирного населення й своїх прибічників Хмельницький викликав до себе загальну ненависть. Нарешті, і в турків урвався терпець. При черговій його розправі з членом родини заможного єврейського купця турки у 1681 р. стратили Юрія Хмельницького в Кам’янці-Подільському. Так безславно завершив своє життя безталанний син Богдана Хмельницького, всіма зневажений і покинутий.

Росія пішла на поступки Туреччині за рахунок українських земель і в 1681 р. підписала з нею Бахчисарайський мирний договір. південна Київщина, Брацлавщина і Поділля залишилися під владою Туреччини. Остання визнавала за Росією Лівобережну Україну з Києвом, Васильковом, Дідівщиною, Ставищами, Трипіллям, а також Запоріжжям. Територія поміж Південним Бугом і Дністром мала залишатися населеною. Бахчисарайським мирним договором царський уряд зв’язав руки значній частині українського суспільства в його боротьбі за визволення правобережних земель.

З відмовою Росії від Правобережної України її продовжували роздирати на шматки Туреччина і Річ Посполита. Польські війська локальними, але ефективними ударами поступово оволоділи більшістю захоплених турками міст. У боротьбі з турецькими окупантами польський уряд планував використати правобережне козацтво і тому пішов на відновлення його прав. король Ян Собеський дозволив козакам заселяти незайняті землі на північ від р. Росі й призначив гетьманом Степана Куницького. Під його командуванням правобережні козаки зробили кілька вдалих походів у турецькі володіння, а в 1683 р. брали участь у розгромі польською армією Яна Собеського турецьких військ під Віднем.

Не наважуючись самостійно протистояти Туреччині, Польща намагалась якомога швидше стабілізувати відносини з Росією. Таку ж мету і з тих же причин ставила собі й Росія. Їх тільки стримувала можлива негативна реакція українського народу на прийнятті рішення. Такі побоювання були небезпідставними. У 1685 р. розвідники повідомляли лівобережному гетьману й Малоросійському приказу про загальне бажання правобережного населення звільнитися від влади польської шляхти і возз’єднатися з населенням Лівобережної України. та й серед козацької старшини наростала тенденція до об’єднання усіх українських земель. Під тиском громадської думки адміністрація лівобережного гетьмана у 1685 р. надіслала царю листа про необхідність визволення й об’єднання в одній державі Волині, Поділля, Підгороддя та Червоної Русі. Російський уряд у черговий раз проігнорував природне бажання українців.

Всупереч волі українського народу Росія і Польща в 1686 р. підписали «Трактатпро вічний мир», який закріплював основні положення Андрусівського перемир’я. Тим самим російський уряд продемонстрував перед світовою громадськістю свій остаточний відхід від зобов’язань 1654 р. щодо України. у трактат додатково був введений пункт про визнання Росії гарантом свободи православного віросповідання на території, що відійшла до Польщі. Це дало змогу Росії в майбутньому втручатися у внутрішні справи сусідньої держави. «Вічний мир» позбавив останньої надії населення різних українських земель на об’єднання в єдиній загальнонаціональній державі. Своїми міжнародими договорами царський уряд зв’язав дії патріотичної громадськості України. Тепер її спроби визволити і об’єднати правобережні землі в єдиній Українській державі одночасно означали і виступ проти Московії, з чим остання не збиралась миритись.

Але коли більшість впала духом і зневірилася в можливості національного відродження, то патріотично настроєна меншість продовжила нерівні визвольні змагання з Річчю Посполитою та Росією.

На чолі патріотичних сил, незадоволених умовами «Вічного миру», став Палій. Сформувавши Фастівський полк, він повів рішучу боротьбу за визволення Правобережної України. його дії підтримали правобережні полковники Самійло, Самусь, Остап Гоголь, Захар Іскра та ін. козацькі підрозділи звільнили частину Правобережної Київщини, Поділля, Волині, Полісся й почали запроваджувати тут полково-сотенний адміністративний устрій. Розуміючи неможливість успішного протистояння Речі Посполитій тільки власними силами, Палій великі надії поклав на допомогу Росії. В серцях козаків ще теплилася надія на солідарність російського уряду з їхньою визвольною боротьбою. З 1689 р. полковник неодноразово звертався до російського царя з пропозиціями приєднання Правобережну Україну до Росії. Співчуваючи повсталим, російський уряд надав їм незначну матеріальну допомогу, але рішуче відмовлявся задовольнити основне прохання. Він вважав українське питання вирішеним остаточно й не збирався розв’язувати нову війну з Річчю Посполитою. Тому увесь воєнний тягар ліг на плечі тієї частини населення, яка не хотіла миритися з розчленуванням українських земель. Влітку 1692 р. Фастівський полк при підтримці запорожців відбив наступ польсько-шляхетського війська на Фастівщину. Восени 1693 р. польські корогви витіснили козацькі гарнізони з Бородянки, Радомишля, Брусилова, інших містечок і облягли Фастів. Під містом наступаючі зазнали поразки й мусили тікати на захід. Становище Палія зміцніло. Він контролював значну територію і мав силу, здатну захистити її від зовнішньої агресії.

«Вічний мир» між Росією і Польщею рикошетом ударив по авторитету й престижу лівобережного гетьмана. Та й сам Самойлович зробив чимало для того, щоб їх підірвати. Старшина виявляла незадоволення його користолюбством, пихою, самовладдям, призначенням трьох синів та найближчих родичів полковниками, роздачею їм великих земельних угідь, козацтво – наступом на давні права й привілеї, селянство – збільшенням податків і різних поборів. Значна частина православного духовенства протестувала проти ліквідації в 1686 р. автономії київської митрополії та підпорядкування її московському патріархові.

Спроби України та Росії відвоювати південноукраїнські землі у 80-х роках. Своїм вістрям «Вічний мир» між Росією та Польщею спрямовувався проти Порти. Польща в союзі з Австрією і Венецією мала воювати на південному, а Росія – на східному театрах воєнних дій. Перший удар Росія спрямувала проти союзника Туреччини Кримського ханства. Навесні 1687 р. 150-тисячна армія боярина Василя Голіцина й 50-тисячна армія Самойловича рушила на південь. Але за Великим Лугом татари підпалили степ і тим самим зробили неможливим їхнє дальше просування. Через нестачу якісної води і харчів серед козаків та солдатів почалися епідемії й хвороби. Не зазнавши поразки, вони мусили в липні повернутися на територію Полтавського полку.

Незадоволена Самойловичем старшина організувала проти нього змову. Генеральні судді Іван Кочубей і Михайло Вуяхович, писар Семен Прокопович, полковники Кость Солонина, Григорій Гамалія та інші подали Голіцину листа, в якому звинувачували Самойловича у прагненні відірвати Гетьманщину від Росії, зв’язках з татарами, підпаленні степу та в інших «гріхах». Голіцин радо сприйняв ініціативу старшини, оскільки вона відводила від нього звинувачення у невдачі Кримського походу. Самойловича було заарештовано і згодом відправлено з сином Яковом на заслання до Сибіру. Україною прокотилася хвиля виступів проти прибічників Самойловича. Незважаючи на невдачу, перший Кримський похід мав велике значення в боротьбі союзників проти Туреччини. Скувавши сили Кримського ханства і Білогородської орди, росіяни й українці дали можливість Австрії й Венеції здобути ряд блискучих перемог у Греції, Словенії та Сербії.

При підтримці Голіцина гетьманом Лівобережної України було обрано генерального осавула Івана Мазепу (1687 – 1708). Головну роль в цьому відіграли належність Мазепи до тієї групи козацької старшини, котра була незадоволена політикою Самойловича, а також його давні зв’язки з Голіциним. Були підписані Коломацькі статті, які далі врегульовували українсько-російські відносини. Вони затверджували основні пункти попередніх статей і містили ряд нових. Скасовувалися оренди, проти яких виступала більшість населення. Автономні права України обмежувались у черговий раз. Гетьману заборонялося без дозволу царського уряду замінювати на посадах полковників і генеральну старшину, а старшині – самовільно усувати гетьмана. Проголошувалася непорушність старшинських маєтностей, одержаних від царя. Цими пунктами влада гетьмана суттєво підривалася. Для захисту України і Росії від татарських вторгнень передбачалося спорудити ряд фортець на річках Самарі, Орелі й Орчику.

У відповідь на Кримський похід хан вчинив декілька набігів на українські землі. Велика заслуга в їх відсічі належала гетьману Мазепі. Виставлені ним по Дніпру лівобережні полки не допустили оруду на Лівобережжя взимку 1688 р., а кількатисячне військо під командуванням полковника Новицького розгромило авангардні загони татар і змусило їх відступити. Але врятувати слобідські землі від погрому не вдалося. У червні – жовтні татари кілька разів нападали на Охтирський, Харківський та Ізюмський полки, спалили чимало сіл і містечок, захопили багато ясиру, а також худобу. У вересні – жовтні 1688 р. полк Новицького й Переяславський полк зробили спробу взяти Очаків.

Одночасно готувався другий похід на Крим. Заготовлялися зброя, припаси, фураж, у гирлі р. Самари було збудовано Новобогородицьку фортецю. У квітні 1689 р. 112 тис. російських ратників і 50 тис. українських козаків під командуванням Голіцина та Мазепи рушили у Кримський похід. На кизикерменській дорозі в Зеленій долині козаки й ратники витримали запеклий бій з Ногайською ордою. Атаки татар були особливо навальними і відважними, але й захист був вмілим і мужнім. Зелена долина перетворилась «на квітник червоних тюльпанів, чи, вірніше, на море крові», – писав згодом учасник цього бою. Врешті татари відступили, й російсько-українська армія підійшла до Перекопу. Тут на неї вже чекало 150 тис. готових до активних дій татарських вершників. Враховуючи чисельність ворога, відірваність армії від основних баз постачання, нестачу продовольства й фуражу, Голіцин 21 травня наказав відступати. Татари знову підпалили степ і дошкуляли відступаючим до р. Самари.

Невдача двох Кримських походів стала однією з причин двірцевого перевороту в Москві. Молодий цар Петро Олексійович у серпні 1689 р. усунув з регентства сестру Софію і фактично прибрав усю владу до своїх рук. Розправа з фаворитом Софії князем Голіциним могла мати сумні наслідки і для його протеже Мазепи. Однак при особистій зустрічі з царем гетьманові пощастило переконати Петра І у своїй відданості, викликати в нього повагу й людську симпатію. Відтоді Мазепа мав цілковиту довіру російського царя. Заручившись підтримкою Петра І, гетьман почав зміцнювати своє становище в Україні. Основну ставку він зробив на лояльні до нього козацьку старшину, шляхту й духовенство. Жоден з гетьманів не був таким щедрим на роздавання земель і сіль своїм прихильникам, як Мазепа. Тисячі селян вільних військових сил опинилися в руках нових панів. Щоб зняти соціальне напруження в суспільстві, Мазепа зробив чергову спробу відмінити оренди, які непосильним тягарем лягли на плечі простих людей, обмежити насильницьке оселення козаків і непомірне збільшення власниками маєтків панщинних днів. Активною меценатською діяльністю Мазепа завоював прихильність значної частини українських інтелектуалів.

Намагання частини козацької старшини переорієнтуватися на Кримське ханство. Петро Іваненко (Петрик). На початку 90-х років внутрішнє становище в Україні несподівано ускладнилось. Канцелярист Генеральної військової канцелярії Петро Іваненко (Петрик) втік на Запоріжжя й почав схиляти козаків до виступу проти «панів-кармазинників» і визволення Лівобережної України від російських військ. Заклики канцеляриста впали на благодатний грунт. Чимало запорозької сіроми походило з Гетьманщини, відчувало на собі злигодні життя й виявляло готовність до силового перерозподілу матеріальних благ.

Ставши січовим писарем, Іваненко розгорнув активну діяльність щодо створення антиросійської коаліції держав. При цьому він скористався досвідом Богдана Хмельницького й пішов на зближення насамперед з урядом Кримського ханства. За всіх колізій обидві країни в тяжкі критичні періоди шукали опори одна в одній, сподіваючися спільними зусиллями вирішити назрілі проблеми. Як в Україні, так і Криму здавна існували певні кола населення, зацікавлені в союзі двох близьких територіально і здавна пов’язаних між собою різноманітними інтересами держав. Активність і рішучість дій досить знаної людини в Генеральній канцелярії вказують на те, що Іваненко діяв не тільки від свого імені. Ймовірно, він репрезентував ту групу козацької старшини, котра перебувала в опозиції до гетьмана Мазепи. До неї входили колишні полковники Переяславського полку – Дмитрашко Райча, Київського – Кость Солонина, Полтавського – Федір Жученко, генеральний писар Василь Кочубей, небіж попереднього гетьмана Михайло Самойлович, батько й син Полуботки та ін. Напевне, ця група і виробила основні умови українсько-кримського зближення.

26 травня 1692 р. між Україною та Кримом був підписаний мирний договір, який закріплював союз двох незалежних держав. Договір був укладений від імені «Держави Князівства Выделнаго Київського, Чернігівського і всього Війська Запорозького низового й Народу Малоросійського». Уже перша з 16 статей визнавала незалежність майбутньої держави і підтверджувала всі «вільності» народу. Кримське ханство й Україна зобов’язувались разом захищати від агресії «поляків і Москви» тощо. Першочерговим завданням ставилося відвоювання «Малоросійської України» у Росії. Територія нової Української держави мала складатись із земель колишніх Чернігівського та Київського воєводств, Сумського та Охтирського полків і тих правобережних регіонів, що були визволені за часів Богдана Хмельницького й перебували у складі Речі Посполитої. За допомогу в цій справі Україна мала відкрити татарським ордам «муравські шляхи» на Росію. Для цього передбачалося переселити жителів Харківського, Острозького й Чернігівського полків Чигиринщину. Територія Харківського і Рибинського (Острозького) полків залишалась незаселеною. Південний кордон України мав проходити по р. Самарі. Сторони зобов’язувалися створити взаємовигідні умови для торгівлі, занять рибним та мисливським промислами, а також добування солі. Крім того, чи не вперше в українсько-кримських відносинах бралося зобов’язання про припинення руйнівних і кривавих нападів козаків на кримські володіння, а татар на українські землі. Передбачався обмін резидентами, посольствами, гінцями, влаштування регулярного поштового зв’язку. Договір підписав кизикерменський мурза Кемен.

У липні Іваненко й татарська орда рушила з Криму на Гетьманщину. Запорозька Січ поставилася до задумів Іваненка неоднозначно. Кіш Запорозький не дав згоди на участь усіх козаків у поході. Зате сірома за допомогою татар проголосила Іваненка гетьманом України й підтримала його дії. Це одразу ж відштовхнуло від нового гетьмана ту козацьку старшину на Гетьманщині, котра хоч і підтримувала його, але не хотіла бачити не гетьманському столі. обстановка ще більше ускладнилась, коли Іваненко почав активніше закликати козаків і селян до збройного виступу проти «панів-кармазинників». Можливі партнери відвернулися, народ не підтримав нікому не відомого гетьмана, і походи його на Полтавщину в 1692 – 1694 і наступних роках не знайшли підтримки серед місцевого населення. У народній пам’яті ще надто свіжими були трагічні сліди великої розрухи, і люди не хотіли її повторення.

Перехід Росії та України в рішучий наступ проти Кримського ханства у 90-х роках. Новий етап боротьби України проти Кримського ханства характеризувався переходом воєнної ініціативи до України й перетворенням проблеми визволення південних українських земель на державне завдання. Причому до цього підключалися військові сили інших українських регіонів, а також міцніючої з року в рік Російської держави. У 1969 р. козаки Фастівського і Гадяцького полків розгромили татарський загін на р. Гнилий Тікич поблизу Білої Церкви. Потім разом з козаками Лубенського, Переяславського, а також компанійського полків вчинили похід на татарську фортецю Кизикермен і після вдалого воєнного промислу в її околицях повернулися назад. У наступні роки лівобережні та правобережні козаки громили татарські чамбули під Очаковом, Кизиккерменом, на Буджаці та в інших місцях. Значного успіху добилися козацькі війська у 1694 р. Чернігівський, Прилуцький, Ніжинський, Лубенський, Переяславський і Фастівський полки під командуванням полковників Якова Лизогуба і Семена Палія восени завдали серйозної поразки Буджацькій орді, взяли сильну фортецю Гінкушлі, захопили 10 гармат, багато інших трофеїв та полонених і відійшли на Подніпров’я.

У середині 90-х років Україна та Росія об'єднаними силами перейшли одночасно в наступ проти Туреччини і Кримського ханства. Російська армія протягом липня – серпня 1695 р. безуспішно штурмувала турецьку фортецю Азов. Тим часом 120-тисячна армія на чолі з Борисом Шереметьєвим і Мазепою спрямувала удар на татарські укріплення у гирлі притоки Дніпра Кінські Води. 30 липня козаки й стрільці взяли штурмом ключову фортецю Кизикермен. За нею здалися гарнізони Асламкермена, Таванська і Мубереккермена. Була зруйнована остання перешкода на водному шляху до України до Чорного моря. Надалі українські козаки й російські ратні люди не дозволяли кримському хану відбудувати систему укріплень на Дніпрі.

Українські збройні сили надавали Росії відчутну допомогу у відвоюванні північноприазовських земель у 1696 р. В облозі та штурмі Азова активну участь взяли 15 тис. козаків Гадяцького, Лубенського, Прилуцького, Чернігівського і двох охотницьких полків. Тривалий час вони успішно блокували Азов з моря і суші, не допускали до нього ні підкріплень, ні військових і продовольчих припасів. Намір турків і татар 17 липня 1696 р. збити козаків із зайнятих позицій закінчився для них катастрофою. Відбивши навалу супротивника, розпалені азартом козаки без команди кинулися на міські вали й захопили їх, і жодними силами яничари вже не могли вбити їх звідти. 19 липня азовський гарнізон капітулював. Пальму першості в перемозі над противником Петро І віддав козакам, щедро нагородивши їх грошима й продовольством. Остаточна перемога об’єднаних сил України й Росії над Кримським ханством і відвоювання південних земель були близькими. Але на заваді стала переорієнтація зовнішньополітичного курсу Росії. Залишивши напризволяще Україну з її багатовіковою південною проблемою, Росія в 1700 р. уклала з Туреччиною Константинопольський мир і розпочала боротьбу за вхід до Балтійського моря.

Підпорядкування Київської митрополії московському патріархату. Київська митрополія з часу свого існування підпорядковувалась візантійському патріархату. Вона носила номінальний характер і тому повністю влаштовувала київське духовенство. Але з укладенням Україною союзу з Московською державою в 1654 р. становище Київської митрополії змінилося. Вона відчуває на собі тиск царського уряду, який найперше вважав за необхідне взяти під свій контроль духовне життя українського народу. Саме в діяльності українського духовенства він небезпідставно вбачав одну з головних перешкод своїм імперським планам.

Дійсно, митрополити С. Косів (1658), Д. Балабан (1658-1663), Й. Букальский (1663-1675) були поборниками самостійності, а точніше, візантійської орієнтації Київської митрополії. І це при тому, що частина українського духовенства і старшини виступали за переорієнтацію Київської митрополії з Царгорода на Москву. Зокрема, такі плани гетьмана І. Брюховецького викликали спротив київських ієрархів. Після смерті Й. Тукальського царський уряд не дав дозволу на обрання нового митрополита, а гетьман І. Самойлович й не наполягав на цьому. Замість митрополита українською православною церквою управляли призначені московським урядом "місцеблюстителі" ніжинський єпископ М. Филимонович, а потім чернігівський архієпископ Л. Баранович. Вони були прихильниками орієнтації на Москву. Але тільки хотіли, щоб митрополит був не з числа московитського, а українського духовенства. За їх правління сила Київської митрополії суттєво підупала, верх почала брати промосковська частина духовенства.

відчувши свою силу, царський уряд у 1684 р. поставив перед українським гетьманом питання про вибір київського митрополита з обов’язковим його підпорядкуванням московському патріархові. Цей план активно підтримував московський патріарх Йоахім.

Гетьман І. Самойлович пристав на цю вимогу. Через вибори такого митрополита він хотів ще більше посилити своє становище. І висунув на посаду київського митрополита свою кандидатуру, луцького єпископа Гедеона Четвертинського. Той раніше перебрався на Лівобережну Україну, зблизився з гетьманом і навіть одружив свого небожа з дочкою гетьмана. Заради власних інтересів Самойлович пожертвував інтересами української православної церкви.

Вибори нового митрополита відбулись у червні 1685 р. На них переважали світські люди, на чолі генеральним осавулом І. Мазепою. Митрополитом було обрано Г. Четвертинського, а восени того ж року московський патріарх у Москві висвятив того. У 1686 р. було ліквідовано автономію Київської митрополії й вона почала підпорядковуватись московському патріархату.

Царгородський та інші патріархи не визнали цього акту і протестували проти нього. Але за намовою московського уряду турецький візир змусив царгородського та інших патріархів визнати відлучення Київської митрополії від Константинополя та підпорядкування її Москві.