Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ ст.

Лекція 9. Участь козаків у війнах за межами України в першій половині XVII ст.

Участь козаків у Лівонському поході польської армії 1601 — 1602 рр. Наприкінці XVI - на початку XVII ст. становище Речі Посполитої на півночі ускладнилось. Оголосивши Сигізмунда III скинутим з шведського трону, герцог Карл Зюдерманландський зайняв Естонію і в 1600 р. почав захоплювати польську Лівонію. Для її захисту Сигізмунд III направив свої війська і попросив допомоги у козаків. Натомість отаман Самійло Кішка делікатно, але наполегливо зажадав від польського уряду відмінити баніцію козацтва, платити йому щорічне жалування, повернути Трахтемирів, заборонити урядовим чиновникам забирати майно померлих козаків, відновити козацькі суди тощо. І поки не дочекався офіційної позитивної відповіді на вимоги козаки з місця не рушили. В січні 1601 р. польський сейм затвердив рішення про відміну баніцій тим козакам, які візьмуть участь у Лівонському поході. Козаки в старостинських маєтках підпорядковувались юрисдикції старост, а в панських — панів, що не задовольнило їх повністю. Після гострих і тривалих дискусій Кіш Запорізький вирішив пристати на висунуті умови і взяти участь у польсько-шведській війні.

Влітку 1601 р. 2-тисячний козацький загін на чолі з Кішкою вирушив вверх по Дніпру в Прибалтику. Він поділявся на чотири полки по п'ять сотень у кожному. Сотні складались з десятків під командою десятників. На чолі загону стояв Кіш, кожного полку - полковник, два осавули, чотири сотники і 50 десятників. На озброєнні козаки мали гармати, рушниці, шаблі, списи.

Восени 1601 р. загін прибув у Лівонію й почав воєнні дії проти шведських військ. Козаки блокували дороги, що вели з Дерпта, Феліни, Пирново і не пропускали по них ворожі частини. Одночасно вони робили рейди в глиб зайнятої противником території, громили його гарнізони в окремих мизах і містечках. У грудні 1601 р. вони захопили, зокрема, замок Гермес і здали його польському гарнізону. Воювати козакам доводилось у надзвичайно тяжких умовах. Край був спустошений, без жител, дров, харчів і фуражу. Для того ж, польський уряд вчасно не платив жалування і козаки почали ремствувати й загрожувати залишити фронт. Багато з них загинуло. В лютому 1602 р. у битві під Феліном загинув і Кішка.

На його місце козаки обрали Івана Куцковича й продовжили боротьбу. Їм на допомогу прийшло ще 2 тис. козаків і разом з польським військом вони визволили від шведів Лівонію і брали участь в облозі естонського замку Вайсенштайн. Наприкінці 1602 р. козаки повернулись в Україну. Учасники походу вважали, що їм повернуто всі козацькі права, відмовлялись повернутись під юрисдикцію польських властей і виконувати їх розпорядження. Почалось активне відвоювання нових прав і привілеїв.

Участь козаків у воєнних діях на території Московської держави. На початку XVII ст. обстановка в Московській державі різко загострилась. До політичної нестабільності влади Бориса Годунова додались стихійні лиха і економічна катастрофа. Влітку 1601 р. 12 тижнів йшли холодні, затяжні дощі, які вимочили всі посіви. Те що не вимокло, покрив у липні перший сніг. Восени розплодилась маса гризунів, які доїли все, що залишилось на полях, і те, що знаходилось у скирдах і снопах. Почався голод, а з ним і стихійні виступи народу проти властей і насамперед царя. Опозиційне до Бориса Годунова боярство намагалось використати народне незадоволення у своїх власних цілях.

Ймовірно, що для повалення режиму воно висунуло свого ставленика, який діяв під іменем царевича Дмитра, що нібито чудом врятувався від вбивці в 1591 р.

Зовні дуже схожий на покійного царевича, молодий чоловік у 1601 р. з'явився при дворі магната Адама Вишневецького і почав видавати себе за нього. У польської шляхти виникла реальна можливість здобути царський престол у Московщині й вона взялась активно допомагати самозванцю дипломатично, політично й військово. Інтереси московської опозиції й польської шляхти щодо скинення з влади Годунова збіглись. Офіційно Річ Посполита утрималась від підтримки запланованої акції й зобразила її як приватну справу. Хоч при цьому Сигізмунд взяв Дмитра на державне утримання, надав йому право на збирання шляхетського війська, але одночасно й зажадав від нього після перемоги укласти унію з Річчю Посполитою й повернути Польщі Смоленську та Сіверську землі.

У вересні 1604 р. наймане військо Дмитра І з Глинян під Львом рушило в похід на Москву. В жовтні воно ненадовго зупинилось у Києві, звідки претендент розіслав масу листів до українського населення з пропозицією іти до нього на допомогу і до жителів Чернігово-Сіверщини з закликом до повстання проти царя. Переправившись через Дніпро у Вишгороді, військо Дмитра І незабаром вступило на Чернігівщину і розгорнуло активні дії проти урядових сил. Воно скрізь зустрічало підтримку селянства і опозиційно настроєних дворянства і боярства. Велику допомогу претенденту на російську корону подали запорожці. Їх 17-тисячне військо прибуло на Чернігівщину й почало займати міста і села. Сильний козацький загін отамана Белешка, серед інших населених пунктів, 2 (12) листопада з допомогою міщан оволодів Черніговом. Сюди ж надійшло і 9 тис. донських козаків. Найсильніший опір нападникам вчинив гарнізон Новоград-Сіверського, який кілька тижнів успішно відбивав штурм нападників. У невдалій битві Дмитра І при Добриничах у середині січня 1605 р. з урядовими військами брало участь 8 тис. кінних і 4 тис. піших запорожців.

Через ряд невдач із настанням холодів наймані польські, німецькі й частина українських загонів відійшли вглиб України. Мав намір відступити і сам Дмитрій І. Але жителі Путивля умовили, а точніше, не пустили його далі, пообіцявши насмерть стояти проти урядових військ. Дмитро І отаборився у Путивлі й почав спиратись на повстале місцеве населення Путивльщини і українських козаків. У ході зимової кампанії 1605 р. владу Дмитра І визнали Оскол, Вайлуки, Вороніж, Білгород, Єлець, Лівни та інші міста Чернігово-Сіверщини і власне Московщини. В той же час дисципліна в урядових військах впала, почались дезертирство і перехід на бік повсталих. Розлад у державі ще більше посилився у зв'язку з смертю (17.IV.) Бориса Годунова. У битві під Кромами 7-9 травня 1605 р. майже всі урядові війська перейшли на бік самозванця і він 20 червня увійшов до Москви.

Оволодівши столицею Московської держави, Дмитро І почав проводити самостійну політику, яка викликала незадоволення як польського уряду, так і московського боярства. Він фактично відмовився від виконання тих зобов'язань, що дав польському королю. В інтересах поміщиків Чернігово-Сіверщини і Слобожанщини добився постанови Боярської думи про заборону розшуку тих селян, які втекли від своїх власників у голодні роки, звільнив населення цих регіонів від податків тощо. Це викликало сильне незадоволення певних кіл московського боярства, яке ініціювало народне повстання, в ході якого Дмитро І 17 травня 1606 р. був убитий.

Царем став Василь Шуйський (1606 - 1610). Загони запорожців, що були при Дмитрі І, зазнали великих втрат. Частина їх розійшлась по різних регіонах, особливо у південні, й продовжувала воєнні дії. На Чернігово-Сіверщині проти

Шуйського почалися стихійні виступи населення. Поширювались чутки про те, що царевич Дмитро живий.

Активну участь взяли українські, в тому числі й запорозькі козаки, у селянській війні під проводом Івана Болотникова на території Московщини (1606 - 1607). Після втечі з турецького полону колишній слуга князя Телятьєвського Болотников улітку 1606 р. повертався додому через Україну. Він був добре поінформований про події в Московщині, боротьбу за царський престол, незадоволення різних верств населення Шуйським і готовністю великої кількості українських і донських козаків взяти участь у воєнних діях на території Московщини. Він зумів заручитись підтримкою однодумців і на чолі 10 тис. українських й донських козаків у липні 1606 р. підійшов під Путивль. Козаки стали ядром повстанської армії, яка швидко збільшувалась.

Вони брали участь у взятті Кром, переможних битвах над військами Шуйського під Єльцем, Калугою, Серпуховим, а також у невдалій облозі Москви в жовтні - листопаді 1606 р. Після відступу Болотникова спочатку до Серпухова, а потім до Калуги повстання у Московщині не припинились. Вони перекинулись навіть на Поволжя, де діяли загони самозваного царевича Петра. До нього пристали і 3 тис. запорожців, які воювали на боці повстанців навесні 1607 р., сиділи в облозі в Тулі з липня по 10 жовтня 1607 р. Частина з них загинула, частина прорвалась з оточення і продовжувала воєнні дії проти урядових військ.

Українські добровольці взяли найактивнішу участь і в наступі військ самозванця Дмитра II на Московщину (1607 - 1610). Кілька запорозьких ватаг у жовтні 1607 р. об'єднались під Карачевом з частинами Дмитра II і воювали на території Сіверщини. Взимку 1608 р. більшість їх відійшла в Україну, перезимувала, а навесні разом з військом Дмитра II з боями пройшла від Орла до Москви. До них прибували все нові й нові підкріплення і в червні 1608 р. у

Тушинському таборі Дмитра II нараховувалось вже 13 тис. українських, або як їх називали, запорозьких козаків. Вони разом з поляками штурмували Москву, брали участь у 16-місячній облозі Троїцько-Сергіївського монастиря. Козацькі частини відправлялись у різні місця для підкорення міст і сіл владі Дмитра II. До кінця 1608 р. вони взяли цілий ряд північно-східних міст і серед них Ростов, Вологду, Ярославль, а на початку 1609 р. зробили невдалу спробу оволодіти Новгородом.

Становище окупантів почало ускладнюватись після того, як уряд Шуйського підписав у лютому 1609 р. мирний договір з Швецією і союзні війська під командуванням Михайла Скопіна-Шуйського почали визволяти Московщину від загарбників. Однак, навесні у Московщину прибув 8-тисячний загін українських козаків і воєнні дії набрали нових обертів.

Польський король Сигізмунд III намагався скористатись ослабленням Московської держави, повернути Речі Посполитій Смоленськ, Сіверщину і захопити царський трон. Його плани не були підтримані сеймом і король вирішив діяти на власний розсуд. Йому ледве довелося зібрати 8-тисячне військо. У вересні 1609 р. король оголосив Московщині війну (1609 - 1613) й почав облогу Смоленська. Всю надію у ній Сигізмунд III поклав на військову допомогу українських добровольців, яких спішно вербували королівські посланці. В середині жовтня на допомогу Сигізмунду III під Смоленськ прибуло 30 тис. українських козаків на чолі з старшим реєстровців Олевченком. Надходили й нові загони як з України, так і з війська Дмитра II, який у грудні 1609 р. мусив тікати з Тушина до Калуги. Взимку 1609 - 1610 рр. під Смоленськом було вже понад 40 тис. українських козаків, у масі яких польське військо фактично розчинилось.

Сильний козацький корпус під командою старшого полковника Андрія Стороженка взимку 1609 - 1610 рр. взяв Чернігів, Новгород-Сіверський, Почеп,

Брянськ, Козельськ та інші міста. На весну 1610 р. його кількість збільшилась до 15 тис. чоловік. Загін отамана Іскорки несподіваним штурмом оволодів Стародубом. Одночасно з воєнними діями уряд Шуйського вів переговори з Сигізмундом III і у лютому 1610 р. підписав з ним мирний договір. За ним син польського короля Владислав визнавався московським царем. Але договір не набрав чинності і воєнні дії продовжувались. Вся Чернігово-Сіверщина до літа 1610 р. була визволена козаками від урядових військ і більшість з них відійшла до Смоленська. Козацькі підрозділи під командою "гетьмана" Данила Каленика протягом наступних місяців безуспішно його штурмували.

Спроба воєводи Д.Шуйського деблокувати Смоленськ закінчилась трагічно. У червні 1610 р. армія Станіслава Жолкевського, більшість якої становили козаки, розгромила московські війська під Клушином. Під впливом цієї поразки шведи перейшли на бік Сигізмунда III, а Дмитро II разом з козацькими частинами знову підійшов під Москву.

В такій обстановці московські дворяни на чолі з З.Ляпуновим скинули з престолу Шуйського. До влади прийшла так звана семибоярщина, яка шукала шляхів примирення з поляками. Військо Жолкевського без опору підступило до Москви. Дмитро II втік у Калугу, де і був убитий. А "семибоярщина" визнала королевича Владислава московським царем і допомогла Жолкевському у вересні 1610 р. зайняти Москву. Від імені Владислава країною управляли спочатку Жолкевський, а потім боярин М.Салтиков, купець Ф.Андронов та інші тушинці.

Панування загарбників, грабунки, вбивства і знущання над населенням, зневага поляками, литовцями і українцями національної культури и духовності росіян пробудили в них глибокі патріотичні почуття. Народ взяв власну долю, долю країни у свої руки. Вже наприкінці 1610 р. у Рязані почався масовий народний рух опору проти окупантів на чолі з Прокопом Ляпуновим.

Ополченці нищили невеликі польські й українські загони, визволяли від них міста і села. Визвольний рух ширився і наприкінці березня 1611 р. ополченці почали облогу Москви. Проте, після взяття у червні 1611 р. Смоленська Сигізмунд III направив на допомогу обложеним 15-тисячний козацький корпус. Його прибуття до Москви прискорило розпад ополчення. Всього ж на території Московщини влітку 1611 р. діяло 30 тис. козаків під командуванням Будила і Струся.

На боротьбу з окупантами знову піднімається народ. Восени 1611 р. формується друге народне ополчення на чолі з Кузьмою Мініним і Дмитром Пожарським. У серпні 1612 р. воно наблизилось до Москви і не допустило прориву до міста військ гетьмана Ходкевича. 26 жовтня 1612 р. польський гарнізон у Кремлі капітулював і Москва була визволена від загарбників. Але десятки польських і козацьких загонів продовжували діяти в різних регіонах Московщини, в тому числі під Вологдою, Тотьмою, Сольвичегодськом. Окремі з них протягом наступних двох років ходили до Архангельська, Холмогор, Олонця. Спільно з шведами діяли козаки під командою князя Михайла Вишневецького на Сіверщині.

Польський сейм на початку 1613 р. ухвалив рішення про припинення війни з Московським царством. Але окремі загони козаків і польських добровольців продовжували діяти на території Московщини.

Козацький корпус під командуванням Петра Сагайдачного у 1613 р. виступив з Путивля і зробив рейд через Болхов, Бєлєв, Лівни, Перемишль, Калугу, а потім повернув назад і відійшов до Києва. Після обрання у 1613 р. новим царем Михайла Романова обстановка в Московщині хоч дещо й стабілізувалась, але кардинально не поліпшилась. Обидві країни тільки чекали слушного моменту для вирішення своїх проблем за рахунок противника.

Для Московської держави він настав під час піднесення визвольного руху українського народу в 1615 —1616 рр. Основні польські війська у цей час були зайняті його нейтралізацією і походом у Валахію. Скориставшись цим, московський уряд 1616 р. направив війська для відвоювання Смоленська. В свою чергу, польський сейм ухвалив рішення про початок війни з Московщиною і таким чином зведення на царський престол королевича Владислава. Почалась московсько-польська війна 1616 — 1618 рр., в якій активну участь взяли й українські козаки. У 1617 р. військо королевича Владислава рушило на Москву й зав'язло на її просторах.

А в цей час українське козацтво у черговий раз намагалось відстояти свої права від посягань польської шляхти. Йому вдалось домогтись відновлення на гетьманстві Петра Сагайдачного і задоволення деяких своїх вимог. Влітку 1618 р. Сагайдачний повів на допомогу королевичу 20-тисячне козацьке військо. Поділене на полки, воно пройшло Сіверщину і почало воєнні дії на території власне Московської держави. Досить легко козаки взяли Лівни і Єлець. Авангард українського війська полковника Петра Дорошенка рушив на Рязанщину і оволодів Лебедином, Данковим, Скопином, Ряським і з'єднався з головними силами під Єльцем. Звідси козацьке військо рушило на Шацьк, забезпечуючи собі плацдарм для дальшого наступу на Москву. Але непереборну перешкоду їм влаштували жителі невеликого містечка Михайлов на р. Проні. Протягом 12-27 серпня чи не все військо безуспішно штурмувало міські мури і врешті-решт мусило залишити його та рушити на Москву.

На переправі через Оку Сагайдачний розбив урядові війська і каширською дорогою фактично безперешкодно дістався Москви, де в Тушино з'єднався з військом Владислава. У жовтні козаки Сагайдачного штурмували Москву. Але наштовхнулись на добре організований, мужній опір і мусили відступити. Припинивши облогу Москви, Сагайдачний зробив рейд на південний захід до Калуги, руйнуючи міста і села, беручи в полон чоловіків і жінок та великі матеріальні трофеї, які призначались для виплати жалування козакам. Гетьман захопив Серпухов, Калугу і відправив навкруг козацькі полки для військового промислу. Боротися з ними московський уряд не мав сил і пішов на переговори про мир. 1 грудня 1618 р. у Деуліно між Москвою і Річчю Посполитою підписано Деулінське перемир'я на 14,5 років. За його умовами до Речі Посполитої переходили Смоленськ і Чернігово-Сіверщина. Воєнна кампанія 1618 р. продемонструвала московському уряду силу і потенційні можливості українського війська, а також ту небезпеку для Московщини, яку становила Україна разом з Польщею і Литвою.

Гетьман Сагайдачний у порядку відвів козацьке військо в Україну. Частина козаків не захотіла повертатись на батьківщину і найнялась на службу до московського царя. Перебуваючи у Московщині, вихідці з України пробуджували зацікавленість московського уряду у вставленні тісніших контактів з запорозьким козацтвом як потенційним союзником у боротьбі з ворогами. Правда, він не наважився задовольнити прохання Сагайдачного у 1620 р. взяти на службу все Військо Запорізьке. Це неминуче мало привести до війни з Польщею, до чого Московщина не була готова. Зате невеликі козацькі партії за платню перебували на службі у Московщині, іноді залишаючись там назавжди. Бойовий козацький отаман Михайло Скиба після переходу в Московщину переселився до Сибіру і вже писався Скибиним. Його син Федір став відомим сибірським мандрівником і вже вважався чистим росіянином.

Не стояло осторонь Військо Запорізьке і під час польсько-московської війни 1632 - 1634 рр. Гостро потребуючи військової сили, король Владислав розіслав листи по Україні з закликом до населення вступати у козаки і брати участь у поході на Москву. Козацькі права були повернуті багатьом випищикам. В Україні зібралось 20 тис. добровольців під командою гетьмана Тимоша Орендаренка і полковників Якова Острянина, Ілляша Караїмовича, Івана Гирі та інших. Протягом першої половини 1634 р. козацьке військо діяло в районі Вязьми, Ржева, Калуги, Севська. За військову вправність Богдан Хмельницький одержав шаблю від польського короля. А Тарас Федорович з своєю кіннотою відіграв вирішальну роль у розгромі російського війська під Щелкановим 10 квітня 1634 р. Але внаслідок небажання польського уряду задовольнити нові вимоги реєстровців про розширення їх прав і привілеїв козацьке військо вело себе досить пасивно. Це і стало однією з причин замирення Речі Посполитої з Московщиною. За умовами Поляновської угоди 1634 р. король Владислав відмовлявся від царського престолу, але Річ Посполита зберегла за собою Смоленськ і Чернігово-Сіверщину.

Участь козаків у Тридцятилітній війні (1618 - 1648). У 1618 р. в Європі спалахнула війна між двома коаліціями держав, яка з перервами тривала 30 років. До католицької ліги входили Австрія, Іспанія, Польща, Ватікан, до Протестанської - Англія, Нідерландія, Данія, Франція, Швеція. До Протестанської ліги з 30-х років примикала Росія, що не хотіла посилення своїх основних противників у Європі. Ворогуючі сторони прагнули залучити на свій бік запорозьке, реєстрове і невизнане польським урядом українське козацтво, яке на той час зарекомендувало себе мобільною, високопрофесійною і дешевою військовою силою.

На запрошення австрійського імператора Фердинанда II на Закарпаття 30 жовтня 1619 р. прибуло майже 10 тис. українських добровольців на чолі з полковниками Кличковським і Русановським. Вони мали діяти проти семигородського господаря і трансильванського князя, що виступили проти австрійських Габсбургів. 22 листопада 1619 р. козаки розбили під с. Стрипкою військо противників австрійського імператора, основні сили яких у цей час підходили до  столиці  Австрії Відня.  Велику допомогу  козакам  подавали

Після вступу Франції у війну з Іспанією у 1635 р. австрійський імператор знову запросив на допомогу українських козаків. Вони успішно діяли в тилу французьких військ, громили загони фуражирів і частин, що відстали. Запорожці сприяли успіхові союзницьких військ, внаслідок чого французька армія була змушена залишити Бельгію. В 1636 р. загальна чисельність українських легіонерів на європейському театрі воєнних дій зросла до 6 тис. чол. їх очолював досвідчений у воєнних справах Павло Носковський. На початку року вони змусили французькі підрозділи залишити частину Люксембургу. Розквартирувавшись на визволеній території, українські козаки спільно з хорватами робили регулярні рейди у французьку провінцію Шампань, громили ворожі загони і брали військову здобич.

У середині червня українські найманці разом з хорватами вдало прикривали відступ австрійських військ під Ландау. В липні 1400 поранених і хворих козаків відправились в Україну. З тис. запорожців Носковського влились в армію фельдмаршала Герца і відзначились при взятті Варсбурга, Падерборна, Дортмунда та інших міст. А 2 тис. козаків-кавалеристів у складі корпусу генерала Верта здобули кілька великих фортець, у тому числі Корбі, неподалік від Амьєна,Руа і Модідьє. Ця частина козаків і надалі залишалась у складі австрійської армії. А вояки Носковського захотіли повернутися додому. Зупинившись в Саксонії, вони зажадали від імператора обіцяного жалування. Не дочекавшись його, почали реквізувати в населення фураж і харчі. У відповідь на це австрійське військо розгромило козацький загін, а його залишки вигнало за межі імперії.

На полях Франції українські козаки примножили свою лицарську славу. Навіть колишні противники мусили визнати мужність і високу військову вправність українських найманців. Граф де-Брежі у 1644 р. писав кардиналу Мазаріні, що вони "дуже відважні вояки, непогані вершники, досконала піхота, особливо вони здатні до захисту фортець". Тому у війні з Іспанією французький уряд у 1645 р. запросив на службу до 2,5 тис. запорожців. Серед істориків немає єдиної думки щодо командирів цих найманців. Одні стверджують, що ними були Хмельницький, Сірко і Солтенко, інші з ними не погоджуються. Але, напевне, українські козаки брали участь в облозі та взятті фортеці Дюнкерк. Однак французький уряд не виплатив їм належної платні і частина з них повернулась в Україну, інша перейшла на бік Іспанії і воювала проти Франції.

Участь козаків у війнах за межами України мала багатопланове і неоднозначне значення. До участі у воєнних діях залучалась все більша кількість українців. В окремі роки вона доходила до 50 тис. чоловік, одночасно задіяних на різних театрах воєнних дій. Незважаючи на відсутність національної держави, в Україні фактично формувалась національна армія, ядром і керівним центром якої стала Запорозька Січ. Вона досить часто проявляла незалежність від центральних властей і самостійність дій, формуючи і відправляючи на війни загони українських добровольців. Відбувалась військова самоорганізація учасників бойових дій, вироблялось військове мистецтво, яке найповніше відповідало психологічному складу українського народу і збагачувалось кращим досвідом армій найпередовіших країн Європи.

Роль українських козаків у Хотинській війні 1620 - 1621 рр. Головними причинами Хотинської війни стали агресивна зовнішня політика Туреччини щодо слов'янського світу, безперервні руйнівні походи запорожців на кримські й Турецькі землі, посилення впливу Польщі на Молдавське князівство, яке вважалось васалом Отаманської Порти. Безпосереднім приводом до війни став напад у 1619 р. з території Польщі загонів так званих лісовичків на Семигородщину, князь якої Габор Бетлен також був турецьким васалом. Скориставшись цим, султан Осман II планував спочатку покарати пропольські налаштованого молдавського князя Граціана і знову підпорядкувати Молдавію своєму впливу.

Влітку 1620 р. Іскандер-паша на чолі 60-тисячного війська почав наступ на Молдавію. Польський уряд ухвалив рішення подати Граціану військову допомогу, залучивши до походу і значну кількість українських козаків. Але коронний гетьман Станіслав Жолкевський не хотів бачити їх під своїм командуванням і все повторював - "не хочу я з Грицями воювати, нехай ідуть до ролі, альбо свині пасти". Але й козаки не хотіли з ним воювати. Незважаючи на успіхи в Московщині, у козацькій пам'яті він залишався головним винуватцем розгрому повстання Наливайка і катом всього українського народу. Тому до походу вдалось вислати не більше 1,6 тис. козаків, у тому числі й сотню Михайла Хмельницького, де перебував і його син Богдан. Все військо Жолкевського нараховувало приблизно 9 тис. жовнірів.

24 серпня (3 вересня за н.с.) 1620 р. військо Жолкевського переправилось на правий берег Дністра і захопило молдавські фортеці. Тут до нього приєднався  господар  Молдавії  Граціан  з  600  своїх  однодумців.  Військо союзників зробило стрімкий марш і 2 вересня зайняло позиції поблизу с. Цецори, розташованого на березі Прута за 18 верст від Ясс. 8-11 вересня відбулись вирішальні бої під Цецорою, в ході яких польське військо зазнало поразки. Багато жовнірів і козаків загинуло, серед них і Михайло Хмельницький (9.IX), або попало в полон. Відступаючих до Могилева-Подільського поляків турки і татари остаточно розгромили 26 вересня біля с. Савки. Сам коронний гетьман Жолкевський загинув, польний гетьман Станіслав Конецпольський, магнати Микола Потоцький, Ян Тишкевич та інші були взяті в полон. Головну причину поразки польські урядовці вбачали у тому, що Жолкевський не залучив до війни необхідну кількість козаків.

Річ Посполита втратила військо і опинилась безборонною перед грізним противником. Татарські орди розтіклися по Поділлю і Галичині, дійшли до Львова і Перемишля, грабували населення, руйнували міста і села. На захист України виступила Запорозька Січ. Одна частина запорожців рушила на Поділля, дійшла до кордонів Молдавії, завдала ряду поразок невеликим татарським загонам і захопила Білгород. А 15 тис. козаків зробила похід на Кримське узбережжя й зруйнували 15 татарських містечок, у тому числі Баксей, Бодзек, Зухарей. Своїми діями запорожці відволікли татар з українських земель.

Восени 1620 р. у Варшаві зібрався сейм, який ухвалив план захисту Речі Посполитої від наступу противника. Було вирішено збільшити коронне військо, довести козацький реєстр до 20 тис, виділити для нього 100 тис. злотих, зібравши їх з шляхти. Підготовка до війни велась мляво, шляхта не хотіла платити податок на воєнні потреби. І погляди польських урядовців знову звернулись до українського козацтва. До запорожців на початку зими 1621 р. було відправлено Бартоша Обалковського з відповідними пропозиціями, на які козаки спочатку не дали конкретної відповіді. Але самі почали готуватись до воєнних дій. Заготовляли дерево для чайок, харчі, боєприпаси, потім вийшли з Січі на волость і в панських та королівських маєтках стали брати коней, порох, олово. Велись переговори про необхідність об'єднання перед ворожою загрозою прихильників гетьмана Яцька Бородавки і полковника Сагайдачного. В таких турботах минули для козаків зима і рання весна 1621 р.

Тим часом турецький султан Осман II відмобілізував війська, наказав головному адміралові прикрити Стамбул ескадрою з 40 галер від можливого нападу Чорноморського флоту козаків і у квітні вирушив у похід на Річ Посполиту. Шлях був довгим і тяжким. Військові вантажі перевозились в основному морем.

А тим часом Запорозька Січ почала активні воєнні дії на морі. На початку червня запорозька флотилія показалась навпроти гирла Дністра. Турецька ескадра Халіли-паші потопила 5, захопила 18 козацьких чайок і полонила близько 300 козаків. Для захисту гирла Дунаю султан відправив головного адмірала з ескадрою. Але козаки минули турецький флот, спалили містечко Ахіопль, а потім на 16 чайках пішли до Стамбула. Маючи лише три галери, начальник двірцевої охорони не наважився на морський бій з козаками і лише з жахом дивився, як ті руйнували найближчі селища. Козаки дошкуляли туркам і в інших місцях, тримаючи їх у постійній напрузі, змушуючи постійно звертатись до султана по допомогу.

Тим часом Сагайдачний і Бородавка збирали добровольців для участі у воєнних діях. 5 - 7 (15 - 17) червня в урочищі Суха Діброва, що між Ржищевом і Білою Церквою, відбулась козацька рада, яка розглядала питання про участь запорожців у війні. На неї прибуло понад 40 тис. чоловік, а також Іов Борецький з 300 священиками. У тяжку годину козацькі лідери-суперники припинили суперечки і заради майбутнього вирішили подати Польщі максимальну допомогу. Рада ухвалила рішення направити козацьке військо на чолі з гетьманом Бородавкою у Молдавію, а Сагайдачного - у Варшаву на переговори з польським королем. У 20-х числах липня Сагайдачний кілька разів зустрічався з королем і вів переговори про задоволення вимог козаків. Реакція короля і особливо королевича на них показалась Сагайдачному позитивною хоч ніяких конкретних обіцянок вони і не дали.

У цей час для Запорозької Січі з'явилась можливість створити за допомогою турецького султана Українську державу. Намагаючись відірвати запорожців від поляків і не допустити об'єднання їх сил, Осман II запропонував січовикам визнати після перемоги над Польщею козацьку територію і призначити їм столицю в Кам'янці-Подільському або Києві. Фактично мова йшла про Українську державу, яка б перебувала у васальній залежності від Туреччини. Невідомо як би насправді повернулась справа. Але в тих умовах козаки не могли піти проти суспільної свідомості народу, налаштованої проти "невірних", і не відреагували на зроблену пропозицію.

Поки турецька армія повільно рухалась по західному узбережжю Чорного моря запорожці всіляко їй шкодили. У липні одна частина козаків морем відправилась на Трапезунд, а друга - в район Дунаю, де будувався міст для переправи турецької армії. Проти них Халіл - паша 11 липня вирядив 150 кораблів різного типу. У морському бою запорожці вийшли переможцями, потім висадились на берег над Прутом і зав'язали бої з ордою Контеміра-мурзи. Дії запорожців у Туреччині та на Подунайщині вносили тривогу в серця турків, гальмували просування турецької армії.

Досить активно діяло козацьке військо Бородавки. У липні - першій половині невеликі козацькі загони розійшлися по території Молдавії й розгорнули воєнні дії. Вони спалили села в околицях Сорок та інших багатьох міст і навіть розбили особисту охорону господаря. Той мусив тікати за Дунай під захист турецьких військ, а козаки взяли під свій контроль мало не всю країну.  Основне  козацьке  військо  трималось  купи  на  Лівобережному Подністров'ї, готове відбити напади татарських орди чи турок.

У середині серпня вся турецька армія переправилась через Дунай і рушила в глиб Молдавії. Козацькі загони нав'язували несподівані бої авангардними частинами турок і таким чином затримували просування всієї армії. Один з них чисельністю до 1 тисячі чоловік при відступі від Сучави наштовхнувся на татарську орду і мусив оборонятись табором. Турецький султан кинув проти них чи не все військо. Частина козаків пробилась до р. Прут і засіла там у великій печері й кілька днів відбивала всі штурми ворога, тільки димом турки викурили козаків з схованки і всіх перебили. А 200 козаків переправились через Прут, і відбиваючись від татарської кінноти, заклали оборонний табір і цілий день боронились від противника. Під прикриттям ночі козаки вислизнули з табора, розділились на дві частини і відступили лісом. Але на ранок їх наздогнали ворожі підрозділи й змусили знову стати табором. Тільки під вечір туркам вдалось прорвати оборону захисників, ввірватись до табору і захопити 30 зранених й до смерті змучених козаків. Всього ж до рук турок попало до 200 полонених з числа передових козацьких загонів і майже всі вони були страчені. Турецький султан за всяку ціну намагався не допустити з'єднання козацького й польського військ і розгромити їх поодинці.

У ході цих подій польське військо під командуванням коронного гетьмана Карла Ходкевича підійшло до лівого берега Дністра і зупинилось. Ходкевич запропонував козакам негайно приєднатись до нього і діяти заодно. Однак Бородавка побоювався можливого сепаратного миру поляків з турками і відповів, що він це зробить тільки тоді, коли польське військо вступить на територію Молдавії. Це означало початок Польщею воєнних дій безпосередньо проти Туреччини. Після цього польському урядові вже не було куди відступати.

До 20 серпня н.с. Ходкевич переправився на правий берег Дністра і заклав табір під Хотином.

На другий день до польського табору прибув з Варшави Сагайдачний. Його радо зустріли і командування, і прості вояки, вбачаючи в ньому видатного воєначальника, прихильного до Речі Посполитої замість непевного Бородавки. На чолі невеликого козацько-польського загону Сагайдачний негайно вирушив на пошуки козацького війська, щоб прискорити його рух. Вночі він наскочив на ворожий табір, під час сутички був поранений у руку татарською стрілою і ледве врятувався. Проблукавши цілу ніч по лісу, він на ранок вийшов до Дніпра, переправився на лівий берег і добрався до козацького війська, що стояло під Могилевом.

На козацькій раді Сагайдачний розповів про обіцянки польського короля задовольнити козацькі прохання і тим самим привернув на свій бік частину присутніх. Тут же рада звинуватила Бородавку в невмілому командуванні військом, невиправданих втратах у людях, нездатності забезпечити його всім необхідним і скинула з гетьманства. Бородавку засудили до смертної кари і пізніше стратили. Гетьманом знову було обрано Сагайдачного і він протягом тижня, відбиваючись від татар, вів козаків до польського табору. Першого вересня н.с. союзники з'єднались. На другий день під Хотин підійшов і турецький султан з своєю армією.

Сили противників були нерівними. Турецька армія налічувала, за одними даними, до 200, за іншими — до 300 і навіть до 500 тис. чоловік. Чисельність польської армії не перевищувала 35, української - приблизно 40 тис. вояків. Козаки були поділені на полки - Федора Білобородька, Івана Гордія, Яцька Гордієнка, Данила Дерекала, Івана Зискаря Куреші, Мойсі Писарка, Адама Підгурського, Цецюри Севрука, Петра Сагайдачного, Тимофія Федоровича та ін. На озброєнні козаки мали 20 мідних і 2 залізних гармат з великим запасом пороху і ядер.

Турецький султан перші удари спрямовував на запорожців. Цим він прагнув розбити ще неукріплений табір козаків, а потім знищити і слабше польське військо. Або ж постійними нападами на нього створити враження ніби турецьке військо воює тільки проти козаків і тим самим вбити клин між ними і польським військом. 2 вересня частина турецької армії кинулись на штурм козацького табору. Артилерія вела по ньому безперервний вогонь. Запорожці витримали наступ, надвечір перейшли в контратаку, глибоко врізались у лави противника і відкинули його на вихідні позиції. Козаки знищили 1 тис. ворожих вояків, захопили великі трофеї, у тому числі 12 польових гармат та 32 прапори.

З вересня турки безуспішно штурмували козацькі укріплення, в ході яких втратили до 20 тис. чоловік. Наступного дня турецька армія 5 годин атакувала позиції козаків і частково поляків. Вся турецька артилерія відкрила по козацькому табору нищівний вогонь. Учасники битви ще ніколи не чули такого гарматного гулу. Козаки влучним вогнем відбили всі атаки, а потім при підтримці польського загону Русанівського змусили противника відступити. У темряві запорожці кинулись у наступ і вклинились у турецький табір, де почалась велика паніка. На жаль, Ходкевич відмовив Сагайдачному у допомозі і так був втрачений реальний шанс на перемогу. Своїм героїзмом цього дня запорожці викликали захоплення у поляків і прославили навіки. Турки за 5 днів боїв втратили 40 тис. воїнів. Бойовий дух турецької армії впав. З'явилась зневіра у можливості перемоги.

Наступного дня противники ховали загиблих. А потім запорожці зробили нічний напад на татарський табір, багатьох татар вбили, хоч і самі втратили 1 тис. побратимів. На світанку 7 вересня 150 турецьких гармат відкрили нищівний вогонь по козацькому табору. Противник кинувся на його штурм. До полудня над полем битви висів густий пороховий дим і чувся безперервний гул, а потім турки почали відступати. Зате їх свіжі частини напали на польський табір. Спільними силами українці й поляки відкинули ворога. 8 вересня запорожці підпустили тісні ворожі лави майже до своїх окопів, несподівано підвелись і відкрили вбивчий залповий вогонь по них. Перший ряд стріляв, інші заряджали мушкети. Вогонь вівся безперервно. У рядах наступаючих були пробиті великі "бреші" і рештки їх кинулись навтіки.

10-11 вересня козаки знову відбивали атаки ворога, а наступного дня Сагайдачний організував самостійний напад запорожців на противника. Коли після ситної вечері турки і татари, як звичайно, поснули, козаки тихо зняли вартових і вією масою навалились на наметовий табір ворога. Було перебито багато яничар, сипахів, татар, інші в одній білизні з великим галасом тікали в різні боки. Захопивши все, що можна було, козаки почали відходити, а залишене прикриття відкинуло переслідувачів. Обидві сторони зазнали тяжких втрат.

Становище козаків і поляків гіршало. Не вистачало харчів, фуражу, почались епідемії. Окремі польські й українські загони почали грабувати мирне населення, внаслідок чого Ходкевич мусив кинути проти них каральний загін. Орда Кантеміра-мурзи переправилась через Дністер і відрізала Хотин від Кам'янця-Подільського. Татарські чамбули пішли на спустошення українських земель, що викликало сильне хвилювання серед козаків. Вони навіть готові були залишити позиції й іти на виручку своїм рідним і близьким. Тільки втручання Сагайдачного врятувало справу. Козаків хвилювали чутки про те, що поляки лаштуються за їх спиною укласти мир з турками. Такі чутки були небезпідставними. У цей час турецький султан вже шукав можливості укласти почесний для себе мир. Почались відповідні переговори. Одночасно Осман II перегрупував війська і 15 вересня кинув їх на козацький і польський табори. Наступ вівся з трьох боків, а гарматний вогонь був таким, що від нього, як писав пізніше учасник битви, земля тряслась. Союзники відстояли свої позиції.

На раді 16 вересня польсько-українське командування констатувало падіння бойового духу захисників і вирішило для його підняття перейти до наступальної тактики малими силами. Це була перемога гетьмана Сагайдачного, який з самого початку війни ратував за неї. 8 тис. козаків на чолі з Сагайдачним вночі увірвались до наметового табору турків і сильно спустошили його. Одночасно козаки атакували табір Гусейна-паші за Дністром. Такі ж нічні атаки вони повторили і 18 вересня. Виношувався задум генерального наступу на противника. Тим більше, що були явні ознаки падіння морального духу турецької армії.

Але становище й обложених ускладнилось. Воно ще більше погіршало після смерті Ходкевича 24 серпня. Наступного дня українці і поляки відбили черговий штурм противника. 28 вересня відбулась вирішальна битва Хотинської війни. У ній брали участь всі сили воюючих сторін. Гармати вели безупинний вогонь, турки і татари йшли безкінечними валками. В окремих місцях вони вклинились в козацько-польський табір і тільки героїзм і взаємовиручка врятували оборонців від повного розгрому. Надвечір на знесилене турецьке військо перейшов у наступ з своїми козаками Сагайдачний, за ним Любомирський з поляками і спільними силами відкинули противника. Перемога була повною.

Польське командування почало переговори про почесний для Речі Посполитої мир. 29 вересня 1621 р. Річ Посполита і Туреччина підписали мирний договір. За його умовами польський уряд мав заборонити козакам нападати на кримські й турецькі володіння. Туреччина зобов'язалась припинити татарські набіги на Польщу, а також призначувати валаським господарем лояльних до неї людей. Остання зобов'язувалась щорічно виплачувати кримському ханові упоминки у розмірі З0 тис. злотих.

Українські козаки зіграли у Хотинській війні вирішальну роль. Вони захистили Україну і Польщу від завоювань Туреччиною, стали непереборною перешкодою на шляху дальшої експансії войовничого ісламізму на Європейський контингент, але за свої мужність і героїзм нічого не отримали. Українське питання в масштабах Речі Посполитої залишилось невирішеним і запорожців ще чекала нелегка боротьба за виборювання Україні волі, державності й незалежності через свої права і привілеї.

Міждержавне зближення Запорізької Січі з Кримським ханством у 20 -30-х роках. У першій половині XVII ст. Кримське ханство продовжувало перебувати у васальній залежності від султанської Туреччини. Татарська держава користувалась досить широкими правами. Султан не міг страчувати кримських ханів, а тільки зміщувати їх з посад. Причому хани мали обов'язково походити з династії Гіреїв. Між її представниками точилась невщухаюча боротьба за владу, чим вміло користувався султанський двір для зміцнення своїх позицій у Криму. В міжусобній боротьбі за ханський престол претенденти прагнули заручитись зарубіжною підтримкою. Погляди татарських можновладців все частіше зупинялись на Запорозькій Січі, як можливому, причому найближчому союзнику на непростому шляху до ханського престолу. їх тільки стримували негативна реакція турецького уряду і вороже ставлення татар до козаків-іновірців, які завдавали їм великого лиха і клопоту.

Однак після Хотинської війни становище Кримського ханства істотно змінилось. За поразку під Хотином яничари розправились з Османом II і звели на престол Мустафу, що до цього перебував в ув'язненні. Почався новий етап занепаду світової імперії, що позначилось і на Кримському ханстві.

Турецький уряд звинуватив Джанібек-Гірея у поразці під Хотином, звільнив його з посади і відправив на о. Родос у почесне заслання. На його місце султанський двір поставив Мехмет-Гірея (1623 - 1627), звільнивши його перед цим з ув'язнення на тому ж острові. Новий хан повернув з вигнання у Персії свого брата Шагін-Гірея, який проводив ворожу до Туреччини політику, і призначив його калгою, тобто другою особою у ханстві. За наказом султана Шагін-Гірей у 1623 р. зробив похід на Мурзу Буджацької орди Кантеміра, покарання якого вимагав польський уряд. Вбачаючи у Кантемір-мурзі свого противника і бажаючи ослабити Туреччину, Шагін-Гірей хотів змусити 30-тисячну орду залишити буджацькі простори. Новий хан почав розправу з своїми колишніми ворогами і не виконував усіх розпоряджень султана. Скрізь щирились чутки про бажання братів іти війною на Туреччину і захопити султанський престол. Крим почав виходити з підпорядкування метрополії. Цьому сприяли і зовнішні обставини.

У 1623 р. між Туреччиною і Персією спалахнула чергова війна. Новий султан Мурад IV побоювався переходу Махмет-Гірея на бік противника і вирішив його замінити Джанібек-Гіреєм. Він видав про це відповідний фірман і одночасно повів з ним переговори про добровільне зречення ханства. Але ніхто влади добровільно не віддає і так же поступив й Мехмет-Гірей. Брати звернулись за допомогою до Запорізької Січі, на що та радо відгукнулась. За намовою хана запорожці й донці навесні 1624 р. зробили морський похід на Кафу, де перебував турецький гарнізон, і сплюндрували її околиці.

Влітку 1624 р. султан послав ескадру Реджеб-баш з військом до Кафи, щоб силою скинути правителів Криму. Але на той час Запорізька Січ вже узгодила свої дії з Мехмет-Гіреєм, відмобілізувала військо і нанесла по Туреччині такого удару, якого та ще не знала. На світанку 9 липня 80 чайок висадили десант на береги Босфору. Протягом кількох годин він грабував і палив села і віли, а потім сів на чайки, виплив в море й став на видноті Царгороду. Турки не наважились на битву і через деякий час козаки вийшли у відкрите море. Через два тижні перед Царгородом з'явилась козацька флотилія вже з 150 чайок. Три дні запорожці спокійно господарювали на берегах Босфору. Спалили Фарос, найближчі села, загрожували Стамбулу і, набравши казкову здобич, спокійно відпливли до дому. В серпні відбувся третій похід запорожців на Туреччину. У ньому брало участь не менше 100 чайок, приблизно з 5 тис. козаків.

Одночасно з морськими походами запорожці діяли і в Криму. Коли Реджеб-баша влітку 1624 р. вирушив з Кафи на Бахчисарай, то назустріч йому вийшло військо Мехмет-Гірея,    у   складі   якого   було   і  800 козаків. У кількагодинному бою татари і козаки розгромили турецьке військо і, переслідуючи його, увірвались до Кафи й знищили весь гарнізон. Крим повністю перейшов під владу Мехмет-Гірея і султану нічого не залишалось іншого як визнати його законним ханом.

Але правителі Кримського ханства добре розуміли, що турецький султан не залишить їх у спокою і прагнули заручитись постійною і сильною допомогою Запорізької Січі. 24 грудня 1624 р. Шагін-Гірей підписав з Кошем Запорозьким угоду про воєнний союз. Вона передбачала припинення взаємних набігів і військову допомогу один одному на випадок гострої необхідності. Вперше на державному рівні Запорізька Січ уклала з Кримським ханством рівноправний союз, який за відповідних умов міг змінити геополітичну ситуацію на європейському континенті. Для України відкривалась реальна перспектива добитись незалежності від Речі Посполитої, а для ханства - від Отаманської Порти.

Практична реалізація виходу Кримського ханства з-під залежності Туреччини наблизилась у зв'язку з планами авантюриста Олександра Яхії. Видаючи себе за сина султана Магомета і грекині, він тривалий час блукав по Європі, планував різні політичні комбінації, які б звели його на султанський трон. У 1624 р. він забрів в Україну. Його ідея створення коаліції слов’янських народів проти Туреччини впала на благодатний грунт протистояння християнського світу і войовничого мусульманського. 24 жовтня київський митрополит Іов Борецький прийняв у себе Яхію і, зацікавившись пропозицією, направив його до запорожців. Запорозька Січ пообіцяла виділити для походу на Туреччину 18 тис. козаків. Яхія зробив невдалу спробу залучити на свій бік і московського царя. До його плану на словах пристав і Шагін-Гірей, хоч і не хотів бачити на султанському троні нікому невідомого претендента.

Взимку 1625 р. Шагін-Гірей вів воєнні дії проти явного прихильника турецького султана Кантеміра-мурзи. Але зазнав поразки під Бабадагом і мусив відійти до Криму. А козаки тим часом готувались до майбутнього походу на Туреччину. Свій союз з Кримським ханством вони почали використовувати для тиску на Річ Посполиту, чим викликали серйозне занепокоєння польського уряду. На загальнопольському сеймі 1625 р. було ухвалено рішення за всяку ціну зруйнувати україно-кримський союз.

На весну 1625 р. стало ясно, що план Яхії про загально-християнський похід на Туреччину провалився. Слов'янські країни не дали необхідних військ, Флоренція відмовила в асигнуваннях. І тільки Запорозька Січ виявилась вірною своїм союзницьким зобов'язанням. Навесні - на початку осені 1625 р. вона вела широкомасштабні воєнні дії як самостійна держава і фактично не рахувалась з польським урядом. Коли взимку той спробував не допустити козацького походу і через свого представника заявив запорожцям, що у нього з турецьким султаном мир, то Кіш Запорозький зухвало відповів, що він про це знає, але козаки такого миру не укладали.

У квітні 1625 р. приблизно 380 чайок з 20 тис. козаків вийшли в море. Населення Стамбула охопила паніка. Одні шукали захисту за міськими мурами, інші тікали в глиб Туреччини. Але козацький флот минув Стамбул і головний удар спрямував на Трапезунд та його околиці. Козаки знищили 250 міст, спалили передмістя Трапезунда і штурмували сам замок. Потім набрали багато трофеїв і морем пішли до Дніпра. Тут на них вже півтора місяці чекала сильна турецька флотилія. На початку липня за н.с. у гирлі Дніпра відбулась битва між українським і турецьким флотами. За звітом капітан-баші турецький флот вийшов у ній переможцем. Але за іншими даними, битва велась з перемінним успіхом і надвечір, коли стих вітер, козаки почали брати верх і навіть змусили турків

утікати. Втрати козаків були значними, тільки у полон потрапило 270 учасників битви.

У липні - серпні запорожці знову воювали на морі. Недалеко від Очакова вони завдали поразки турецькій флотилії, а потім ледве не захопили і саму фортецю. Спаливши навколишні села, козаки сіли на чайки і рушили на захід. У штурмову погоду на них напала турецька ескадра і потопила кілька човнів з екіпажами. Решта врятувалась на мілководді, а потім успішно промишляла в гирлі Дунаю. Тут вони погромили невеликі турецькі залоги, спалили ряд населених пунктів і навіть оволоділи містом Кілія. Був ще один морський похід козаків, але про нього реальних звісток до нас не дійшло. У діях проти турок запорожці забарились, а тим часом становище Запорізької Січі різко ускладнилось.

Побоюючись реальної війни з Туреччиною, польський уряд зробив все можливе для розірвання українсько-кримського союзу й припинення козацької сваволі. Коронний гетьман Конецпольський почав переговори з Шагін-Гіреєм. Польща у серпні 1625 р. виплатила кримському хану "упоминки" за два роки і той розірвав угоду з Запорозькою Січчю. Це розв'язало руки польському урядові і він почав наступ на українське козацтво.

Відступивши від союзу з козаками, кримський хан допустився стратегічної помилки, яка пізніше коштувала йому і престолу, і життя. Українське козацтво зазнало поразки у повстанні 1625 р., опинилось під посиленим контролем польських урядовців і вже не могло подавати братам Гіреям такої допомоги, як раніше. А вона виявилась незабаром їм вкрай необхідною.

У 1625 р. брати звернулись до Запорозької Січі з пропозицією надіслати козаків для походу на Річ Посполиту за наказом турецького султана. Але з цього нічого не вийшло. Новий козацький гетьман Михайло Дорошенко був великим реалістом і відкинув її. Запорозька Січ у своїх зовнішньополітичних діях знову увійшла в кільватер політики Речі Посполитої, хоч при цьому і проявляла певну самостійність. Причому в своєму ставленні до Кримського ханства Січ керувалась інтересами насамперед України, вони полягали у використанні міжусобної боротьби татарських мурз і ханів для послаблення Кримського ханства, припинення його нападів на українські землі й зрештою розгрому або інкорпорації до Речі Посполитої.

Наприкінці 1627 р. становище Мехмет і Шагін-Преїв ускладнилось. Незадоволені їх політикою мурзи організували змову, влаштували втечу Кантемір-мурзи з ув'язнення, де він томився з 1625 р., і разом з ним втекли в Добруджу Сілістрійського пашалика Турецької імперії. За Дунаєм їх наздогнала погоня на чолі з Шагін-Гіреєм, але була розбита і мусила рятуватись втечею. Ці події викликали черговий спалах невдоволення ханом з боку кримських мурз. Почались збройні виступи проти нього. Одночасно турецький султан приймає рішення змістити Мехмет-Гірея і на його місце посадити Джанібек-Гірея.

Ранньою весною 1628 р. Буджацька орда Кантемір-мурзи вторглась у Крим і почала воєнні дії проти вірних ханові військ. Місцеві можновладці перейшли на його бік і відтіснили Мехмет-Гірея з небагатьма однодумцями до Бахчисараю. У цій ситуації Шагін-Гірей знову звернувся до Січі за допомогою, нагадуючи про попередній союз між ними. Гетьман Михайло Дорошенко самовільно на чолі 4-тисячного козацького війська в квітні місяці рушив на виручку обложеним. Запорожці подолали Перекоп і в оточенні знятої з-під Бахчисараю Буджацької орди шість днів табором пробивались до Бахчисараю. В ході безперервних боїв вони завдали ряду поразок татарам, дійшли до Бахчисараю і змусили Кантемір-мурзу тікати до Кафи. Але і козаки зазнали великих втрат. Загинуло тисяча козаків, а також гетьман Дорошенко і колишній гетьман Олефір Голуб. Під Кафою союзники розгромили прихильників Кантемір-мурзи і півтора місяці вели облогу самої фортеці. З прибуттям до Кафи турецької ескадри, на якій прибув і новий хан, обстановка в Криму змінилась. Багато татарських мурз перейшло на бік Джанібек-Гірея і запорожці на початку липня разом з Шагін-Гіреєм відійшли на Січ. Тільки після цього новообраний гетьман Грицько Чорний повідомив польський уряд про кримську кампанію.

Переконавшись у ненадійності Криму, Запорозька Січ запропонувала Речі Посполитій нову програму відносин з Кримським ханством. Вона передбачала підтримку Мехмет і Шагін-Преїв, ослаблення ханства через внутрішні міжусобиці і підпорядкування його Речі Посполитій. Цей план хоч і був високо оцінений урядовцями, але залишився нереалізованим. Польща не наважувалась на воєнне протистояння з усією Турецькою імперією, хоч і дала запорожцям таємну згоду на підтримку Шагін-Гірея.

У листопаді 1628 р. шість тисяч запорожців і 8 тис. татар на чолі з Мехмет і Шагін-Преями зробили похід на Крим. Крім грошової і натуральної плати, Гіреї обіцяли Січі визнати її право на "Ногайське царство", а Речі Посполитій -добросусідські відносини і військовий союз. Під Перекопом відбулись запеклі бої з військами Джанібек-Гірея, Девлет-Гірея і Кантемір-мурзи, в ході яких союзники зазнали великих втрат і мусили відійти на Запорожжя. Мехмет-Гірей від'їхав до Великої Ногайської орди для залучення її на свій бік.

Неодноразові спроби Шагін-Гірея взимку 1628 - 1629 рр. добитись військової допомоги Речі Посполитої виявились марними. Зате Запорізька Січ у черговий раз продемонструвала свою зовнішньополітичну незалежність і навесні 1629 р. взяла активну участь у намаганні Мехмет-Гірея повернути собі ханський престол. Щоб нейтралізувати турецький флот, запорожці за погодженням з опальними Гіреями спільно з донськими козаками навесні завдали ряду морських ударів по анатолійському, північно-причорноморському і кримському узбережжю Чорного моря.

Тим часом на козацькій раді у 20-х числах травня Гіреї і три мурзи Малої Ногайської орди присягли на вірність союзу з козаками і пообіцяли їм велику грошову нагороду за допомогу. 29 травня 1629 р. 23-тисячне козацьке і 60-тисячне татарське війська вирушили на Крим. Подолавши Перекоп, захопили місто Карасу та ряд інших населених пунктів. Відбулась чотириденна битва, в ході якої перемога схилялась то на один, то на інший бік. У вирішальний момент татари, що були на боці Шагін-Гірея, залишили поле битви і відійшли. Розлючені козаки вбили Мехмет-Гірея і табором ледве пробились до Дніпра. Шагін-Гірей утік до Персії, де кілька років намагався змістити кримського хана, зрештою здався султану і був засланий на о. Родос.

За правління Джанібек-Прея (1628 - 1635) Кримське ханство продовжували роздирати міжусобні чвари. Позиції Кантемір-мурзи значно посилились, він повів рішучу боротьбу проти прихильників колишнього хана, різко втручався в державні справи Криму, насаджував на вищі посади своїх численних родичів. Щоб навести порядок у ханстві, султан у 1635 р. змістив Джанібек-Прея, а на його місце призначив Інаєт-Гірея (1635 - 1637).

Однак новий хан не виправдав сподівань стамбульського двору і повів політику на здобуття Кримському ханству державної незалежності. Обстановка в Криму загострилась, почались воєнні дії з Буджацькою ордою Кантемір-мурзи, який відстоював залежність ханства від Туреччини.

Восени 1635 р. Інаєт-Гірей звернувся до запорожців за допомогою у реалізації своїх задумів. Але у цей час козаки бали зайняті боротьбою проти польсько-шляхетського панування в Україні і не відгукнулись на заклик хана. Зате через рік Інаєт-Гірей з мовчазної згоди польського уряду завербував 5 тис. козаків на чолі з Павлюком і разом з ними на початку 1637 р. розгромив орду Кантемір-мурзи і змусив його тікати в Туреччину. Кримські татари і козаки взяли Аккерман і Кілію, почали насильно переселяти Буджацьку орду до Криму і навіть штурмували турецьку твердиню Кафу. Наближалась відкрита кримсько-турецька війна з активною участю Запорозької Січі. Інаєт-Гірей фактично почав її, підмовивши запорозьких і донських козаків до походу на турецьку фортецю Азов. Одночасно кілька десятків козацьких чайок вийшли в море і промишляли на чорноморському узбережжі.

Однак навесні 1637 р. становище Інаєт-Гірея ускладнилось. Протестуючи проти насильницького переселення, буджацькі татари повстали, розгромили під Очаковом загони братів хана і повернулися в буджацькі степи. Під впливом цих подій султан змістив Інаєт-Гірея і на його місце призначив Бегадир-Гірея (1637 - 1641). Крим підкорився Туреччині і вже не робив сильних спроб вирватись з-під її підпорядкування. Запорозька Січ за інерцією в 1637 р. ще попрохала у хана допомоги в боротьбі з Польщею. Але на відповідний лист Павлюка диван навіть не відповів.

За правління Мухамед-Гірея (1641 - 1645) і Іслам-Прея (1645 - 1654) були окремі спроби залучити запорожців до набігів татар на землі Речі Посполитої. Але Запорозька Січ принишкла і вже не наважувалась сама виступати проти метрополії. Зате запорожці разом з урядовими військами неодноразово відбивали набіги кочівників на Україну і Польщу й самі нападали на володіння Кримського ханства і Туреччини.

З середини 40-х років Кримському ханству почала реально загрожувати війною Річ Посполита. Питання широко дискутувалось серед урядовців, обговорювалось на сеймах, про що негайно ставало відомо кримському уряду. На випадок такої війни своїм союзником у ній вбачалась Запорозька Січ, яка підспудно продовжувала виношувати плани державного унезалежнення від Речі Посполитої. На кінець 40-х років остаточно визріли умови для військово-політичного зближення Кримського ханства і Запорізької Січі на базі спільних інтересів, спрямованих проти Речі Посполитої. Потрібен був тільки якийсь поштовх для його практичної реалізації. Приблизно з початку XVII ст. встановлюються сталі міждержавні зв'язки Запорізької Січі із Західною Грузією. Вони базувалися на спільних економічних інтересах і боротьбі проти султанської Туреччини. Правителі Західної Грузії й грузинські купці неодноразово послуговувалися запорожцями для охорони торгових караванів між Закавказзям і Центральною та Західною Європою. А січовики часто використовували територію Західної Грузії як плацдарм для нападів на турецьке узбережжя Чорного моря. В будь-яких випадках вони знаходили допомогу, притулок і захист на грузинській землі, хоч не завжди це відбувалося без ексцесів. Грузини почали брати участь в акціях запорожців і навіть селилися на Січі. В свою чергу, козаки обирали місцем свого проживання Грузію. Міждержавні відносини Січі і Західної Грузії доповнювалися економічними й родинними зв'язками.

Через грузинських правителів Кіш Запорізький у 1618 р. встановив дипломатичні відносини з шахом Персії Аббасом. Почалися тривалі переговори про союз між Військом низовим Запорізьким та Персією, спрямований проти Туреччини. Але внаслідок турецько-іранського замирення переговори не дали очікуваного результату. Подібні переговори велися і в 1637 р.

Запорізька Січ мала певні відносини і з далекою Швецією. У 1601 р. 4-тисячний загін запорожців легендарного Кішки брав участь у поході польського війська в Лівонію. Козаки воювали проти шведів і справляли сторожову службу на дерптських, фелінських і пернавських шляхах. В одному з боїв у 1602 р. Кішка загинув. Його прах козаки відвезли чи то в Канів, чи то в Київ і там поховали. Запорожці діяли в Лівонії до кінця року під проводом Гаврила Крут-невича, а потім Івана Куцковича. Уряд Речі Посполитої робив спробу схилити українських добровольців до воєнних дій проти Швеції і в 1626 р. Однак козацька рада відмовила йому в цьому. Приблизно в той же час і Швеція намагалася використати «низове товариство» у війні з Річчю Посполитою. І хоч цього не сталося, шведський посол у Трансільванії та Туреччині Павло Страсбургер постійно зондував грунт для налагодження шведсько-запорізьких відносин і пропонував королю залучити на свій бік запорожців. У 1631 р. на Запоріжжя прибуло шведське посольство з пропозицією піти на службу до шведського короля. Однак гетьман Іван Петражицький не наважився на самовільні дії й відправив посольство до польського гетьмана Конєцпольського.

Козацтво – провідна суспільно-політична сила України першої половини ХVІ ст.

• Козацько-селянські виступи проти Речі Посполитої в першій чверті XVII ст. Марко Жмайло • Козацько-селянське повстання 1630 р. під проводом Тараса Федоровича (Трясила) • Козацько-селянські повстання 1635 р. під проводом Івана Сулими і 1637 р. — Павлюка • Продовження козацько-селянського повстання у 1638 р. під проводом Якова Острянина й Карпа Скидана.

Козацько-селянські виступи проти Речі Посполитої в першій чверті XVII ст. Марко Жмайло. Потреба Речі Посполитої у військовій силі змусила польський уряд на початку XVII ст. послабити репресивний тиск на козацтво й повернути йому скасовані раніше деякі права та привілеї. Неабияка заслуга в цьому належала й гетьману Кішці, який вміло використав загострення відносин Речі Посполитої з Туреччиною та Швецією для відвоювання втрачених запорожцями позицій після поразки повстання Северина Наливайка.

Новий виток визвольної боротьби козацтва проти Речі Посполитої почався під час «смутного часу» в Росії й намагання польських магнатів захопити з допомогою своїх ставлеників царський трон у Москві. У цих подіях активну участь узяли як запорожці, так і тисячі селян і міщан. У 1605 р. запорожці розіслали по Україні універсали із закликом до населення збирати кошти для купівлі зброї й виступати проти польських магнатів і шляхти. Активізувалося самовільне покозачення жителів багатьох сіл, міст і містечок Поділля й Брацлавщини, в ході якого вони у 1606— 1607 рр. масово відмовлялися коритися розпорядженням місцевих і центральних властей, самі обирали собі отаманів і суддів. Коли ж старости спробували силою придушити виступи, то місцеве населення взялося за зброю. Зокрема, корсунці у 1607 р. відмовилися видати панам таких людей і одночасно вигнали з міста осіб, котрі не захотіли визнати себе козаками і взяти участь у повстанні. Польський сейм у 1601, 1606, 1609 та інших роках приймав постанови проти запорожців і самовільних козаків, але влада на місцях не могла їх виконати й придушити народні виступи. Приборкані в одному місці заворушення спалахували в іншому з новою силою. Тільки поставивши у 1614 р. військові залоги від Києва до Черкас, київському воєводі Станіславу Жолкев-ському вдалося оволодіти ситуацією в Середньому Подніпров'ї.

Проте досить було наступного року вивести ці війська у Валахію, як визвольний рух у Східній Україні спалахнув з новою силою. Маса селян і міщан оголосила себе козаками, відмовилася визнати польську адміністрацію й почала самостійно формувати власні органи влади. Загальна кількість покозачених людей на вересень 1616 р. досягла 40 тис. Існування польсько-шляхетської влади на Поділлі, Південній Київщині та Запоріжжі опинилося під загрозою. На придушення визвольного руху у вересні 1616 р. рушило військо Жолкевського, надвірні загони Острозького, Збаразького й Даниловича. Під Паволоччю і Трилісами зби-ралася шляхта Київського воєводства. Однак Жолкевський замість силових методів обрав дипломатичні. Він встановив зв'язки з керівниками повстання, зацікавив частину козаків участю в поході польської армії на Москву, вніс розбрат між реєстровцями і покозаченими селянами й тим самим відвернув збройне повстання. Але напружена обстановка продовжувала зберігатися в районі Білої Церкви, Канева і Черкас ще майже протягом року. В жовтні 1617 р. справа мало не дійшла до воєнного конфлікту між повсталими й урядовими військами. Однак Жолкевському вдалося замінити керівника повстанців. Замість представника рядового реєстрового козацтва Дмитра Барабаша гетьманом було обрано Петра Сагайдачного, скинутого перед тим з гетьманства. В урочищі Суха Ольшанка під Білою Церквою 28 жовтня 1617 р. реєстрова старшина підписала з Жолкевським угоду, за якою зобов'язувалася розігнати покозачених селян, утримувати залогу біля дніпровських порогів і карати на смерть «свавільників». Старшині надавалося право звертатися до сейму з проханням про збільшення реєстру та з інших питань.

Значний виступ козаків відбувся у 1619 р. Повернувшися з московського походу 1618 р., 10 тис. добровольців зібралися під Білою Церквою й почали вимагати за свої заслуги належну платню і включення до козацького реєстру. Підписаний 7 жовтня 1619 р. між старшиною і гетьманом Жолкевським договір про збільшення козацького реєстру лише до 3 тис. чол. викликав повстання не визнаних урядом козаків. Вони скинули з гетьманства Петра Конашевича-Сагайдачного й обрали на його місце Яцька Бородавку. Дальшому розгортанню повстанського руху перешкодила війна з Туреччиною.

Велике козацько-селянське повстання відбулося в 1625 р. під проводом Марка Жмайла. Безпосереднім приводом до нього стало небажання учасників Хотинської війни повернутися на вимогу властей до стану селянства. Зібравшись на Південній Київщині, вони відмовилися підкорятися місцевим урядовцям і без дозволу користувались угіддями. Повстанців підтримувала й та частина козацтва, яка обрала своїм гетьманом Жмайла. Восени 1625 р. польські війська розпочали наступ у напрямку Білої Церкви, де зосереджувалося чимало самовільного козацтва. Повстанці мусили відступати на Запоріжжя через Канів і Черкаси. Під містечком Криловим до них приєдналися запорожці, і за-гальна кількість повсталих зросла до 20 тис. чол. Запеклий бій між повстанцями й коронним військом 25 жовтня 1625 р. не дав переваги жодній зі сторін. Під прикриттям ночі Жмайло відвів своїх побратимів до Курунового озера (неподалік Кременчука). Командуючий польським військом Конєцпольський кинув на прорив козацького табору передові частини. Але гусари та іноземна піхота загрузли в мочарах і майже всі полягли під згубним гарматним і мушкетним вогнем.

Різке похолодання змусило Конєцпольського почати переговори з повстанцями. їх прискорила незгода між реєс-тровиками й не визнаними урядом козаками. 26 жовтня угодовськи настроєна частина повстанців скинула Жмайла, а замість нього обрала Михайла Дорошенка. У той же день новий гетьман підписав з Конєцпольським  К у р у к і вську угоду. За її умовами повстанцям оголошувалася амністія, козацький реєстр збільшувався до 6 тис. чол., за козаками зберігалося право обирати старшого, якого мав потім затверджувати король або від його імені коронний гетьман. Одночасно реєстровикам заборонялося робити походи на Крим і Туреччину, а козацькій старшині наказувалося не приймати до реєстру «виписних».

Козацько-селянське повстання 1630 р. під проводом Тараса Федоровича (Трясила). Куруківська угода задовольнила інтереси лише старшини й незначної частини козацтва. Вона не влаштовувала десятки тисяч нереєстрових козаків, які мусили повернутися у підданство до панів. Тому більшість з них відійшла на Запорізьку Січ і там промишляла. До них приєднувалися тисячі селян-втікачів з центральних земель, і на 1629 р. їх загальна кількість досягла 40 тис. Становище покозаченого люду значно погіршало після того, як замість вбитого у кримському поході Дорошенка гетьманом став угодовськи настроєний до Польщі Григорій Чорний. Він прийняв унію, жорстоко карав незадоволених політикою Польщі, намагався посилити контроль уряду за Січчю, не визнавав прав самовільного козацтва. Нереєстрові козаки обрали гетьманом Тараса Федоровича (Трясила) і відмовилися коритися Чорному.

Чашу терпіння козацтва переповнили відмова Чорного записати до реєстру 300 учасників кримського походу та свавілля польських жовнірів в Україні. У березні 1630 р. Федорович повів 10 тис. запорізьких козаків на «волость». Викраденого повстанською розвідкою Чорного керівники повстання засудили до страти й ухвалили рішення наступати вгору вздовж Дніпра. Найближчими помічниками Федоровича стали відомі своїм звитяжництвом на Січі Андрій Ді-денко, Данило Білоцерківець, Іван Гиря та ін. Можливо, серед прибічників гетьмана був і Богдан Хмельницький. Завдавши поразки польсько-шляхетським військам, повсталі оволоділи Корсунем, Каневом, Баришівкою, іншими селами та містами й зупинилися в Переяславі. Дії запорізького козацтва підтримало й селянство. Селянські загони вигнали польських урядовців з Обухова, Білогородки, Музичів, Бу-зової, Димера. Все Середнє Подніпров'я піднялося на «ляхів».

6 квітня на придушення повстання з Бара виступило кварцяне військо гетьмана Конєцпольського. В авангарді рухалася корогва бузувіра Самуїла Лаща, відомого своєю жорстокістю і невизнанням ніякої влади над собою. Жовніри винищили жителів Лисянки, Івниці, Плесецького, Димера та інших населених пунктів. У другій половині травня почалися безперервні сутички між каральними частинами й повстанцями під Переяславом. Військовий успіх схилявся на бік повсталих. У ніч на 20 травня загін пробився до шатра Конєцпольського й знищив всю «золоту роту» з 150 синків крупних шляхтичів і магнатів. Наприкінці травня в одному з боїв поляки втратили до 10 тис. вояків. Великих втрат зазнавало кварцяне військо й в сутичках з повстанцями в інших місцях. Перемога була близькою й жаданою. Але на перешкоді їй знову стали незгоди й чвари між повстанцями. Частина старшини і реєстровців, що стояла на поміркованих позиціях, домоглася обрання гетьманом замість Федоровича А. Конашевича-Бута. Разом з 10 тис. своїх прихильників Федорович відійшов на Запоріжжя, а прибічники Бута 29 травня 1630 р. уклали з Конєцпольським Переяславську угоду. Вона зберігала умови попередньої Куруківської угоди, але реєстр збільшувався до 8 тис. чол. Нереєстровим козакам оголошувалася амністія, й вони мали повернутися під владу шляхти. Залога на Січі збільшувалася до 2 тис. козаків, повстанці були зобов'язані повернути полякам усі захоплені гармати.

З підписанням Переяславської угоди повстанський рух на Подніпров'ї дещо згас, але повністю не припинився. Він проявлявся у відмові місцевого населення коритися розпорядженням властей, а також у збройних виступах. У 1631 р. тільки під Ніжином поляки втратили майже 1,5 тис. вояків. Не припинялися заворушення у Канівському, Черкаському староствах та в інших місцях. При поразках повстанці від-ходили на Запоріжжя й знаходили там надійний прихисток.

Козацько-селянські повстання 1635 р. під проводом Івана Сулими і 1637р. — Павлюка. Щоб ізолювати Запоріжжя від України, польський уряд протягом березня—липня 1635 р. збудував біля Кодацького порогу Кодацьку фортецю. Сильний гарнізон не пропускав по Дніпру човнів на Січ, а кінні роз'їзди ловили в степу втікачів і відправляли їх на земляні роботи або в тюрми. Кісткою в горлі стала для запорожців Кодацька фортеця. Без припливу свіжих сил Запорізька Січ не могла існувати. У ніч з 11 на 12 серпня 1635 р. З тис. запорожців гетьмана Івана Сулими захопили фортецю й винищили гарнізон. Зібравшися на одному з дніпровських островів, повстанці готувалися до рішучих дій. Але підіслані властями вивідачі підбурили реєстровиків і з їхньою допомогою заарештували Судиму та його найближчих помічників. У Варшаві гетьмана і трьох його побратимів стратили, а Павлюка (Павла Бута) відпустили на поруки магната Томаша Замойського. Чергова поразка повстанців на деякий час вгамувала най-непокірніших противників Речі Посполитої. Тим більше, що й зовнішні обставини відволікали увагу запорожців від внутрішніх справ. На початку 1637 р. обраний гетьманом Павлюк повів частину запорожців на допомогу кримському ханові Інаєт-Гірею, який знемагав у боротьбі проти султанської Туреччини. Повернення січовиків з походу збіглося з черговою чисткою козацтва, внаслідок чого в реєстрі залишилися лише ті особи, за яких поручилися старости й підстарости. У відповідь «виписники» у травні 1637 р. за-хопили гармати реєстровців у Корсуні й вивезли їх на Запоріжжя. Тим самим було продемонстровано готовність козаків до рішучих дій проти влади. У серпні козацький загін Павлюка рушив на Південну Київщину. Його полковники Карпо Скидан і Семен Биховець увійшли в Переяслав, полонили старшого реєстрового війська Саву Кононовича з прибічниками й припровадили їх до Чигирина. Врятувався тільки Іляш Караїмович. Скидан підняв на повстання чи не все Лівобережжя. Майже всі селяни Подніпров'я поко-зачилися. Пани тікали зі своїх маєтків, віддаючи перевагу «ликового життя шовковій смерті».

Тільки в листопаді 1637 р. коронні війська й надвірні загони шляхти навальним маршем вдерлися на Черкащину. Це змусило Павлюка й Скидана спішно об'єднати свої сили. Загони Яцька Острянина і Богдана Кизима забарилися на Лівобережжі та під Києвом. Загальна кількість повстанців сягала 10, а поляків— 15 тис. чол. Наступ Павлюка й Скидана на табір поляків під Кумейками в Миколин день (6 грудня) завершився поразкою козаків. Залишки розбитих відступили до Боровиці під Черкасами й закріпилися в ній. Почалася облога, безперервні обстріли й штурми містечка. Розраховуючи на прощення, реєстровці видали польському командуванню Павлюка, Томиленка та ще кількох старшин. Дізнавшися про це, Скидан і Дмитро Гуня відійшли з Чигирина на Запоріжжя. 14 грудня повстанці капітулювали. Переможені підписали документ про виконання розпоряджень коронних гетьманів, зобов'язались вигнати з Запорізької Січі «чернь», спалити човни тощо.

Гетьман Микола Потоцький замінив усе командування реєстрового війська. Старшим над реєстровцями став Іляш Караїмович, військовим писарем Богдан Хмельницький. Призначаючи на посади учасників повстання, Потоцький ішов на певний компроміс з козацькою старшиною, прагнучи таким чином перетягти її на бік Речі Посполитої. Одночасно його війська чинили жорстоку розправу над жителями Київщини й Ніжинщини. Щоб уникнути тортур і смерті, чимало селян і міщан втекло на Запоріжжя або в Росію. Козацький реєстр скорочувався до 5 тис. чол. Однак спроба Караїмовича розгромити Січ наприкінці 1637 р. наштовхнулася на рішучу протидію реєстровців, які не хотіли воювати з січовиками. Польський уряд ще раз переконався в тому, що «легше вовком орати, ніж козаками проти їхнього ж народу воювати». Так закінчився перший етап повстання.

Продовження козацько-селянського повстання у 1638 р. під проводом Якова Острянина й Карпа Скидана. Другий етап повстання почався у березні 1638 р., коли самовільно обраний козаками гетьман Острянин звернувся до народу із закликом до повстання проти гнобителів. Селяни й міщани повсюдно заготовляли зброю, різні припаси і обіцяли ко-закам всіляку підтримку. В другій половині березня кілька козацьких загонів виступили із Запоріжжя. Скидан зі своїми звитяжцями оволодів Чигирином і тим самим прикрив Запоріжжя від польських військ. Флотилія Гуні зайняла перевози в Кременчуці, Вужині та Черкасах. Але основні події розгорнулися на Лівобережній Україні. Для розгрому поль-ських військ Острянин направив на Лівобережжя головні сили повстанців. Вони взяли Кременчук, Пиви, Хорол, Оме-льник і зупинилися у Говтві, очікуючи на інші загони. Козаки перетворили невелике містечко на неприступну фортецю, прикриту з трьох боків річками Говтва, Псьол та їхніми заплавами, а з четвертого — земляним валом і редутом.

Бої під Говтвою почалися 25 квітня спробою кількох тисяч реєстровців Караїмовича й двох полків німецької піхоти оволодіти містечком. Але повстанці влаштували засідку і майже всіх їх перебили. Безуспішно закінчилися й інші штурми повстанської твердині. Втративши до 3,5 тис. вояків, Стефан Потоцький 1 травня почав відступати. Його переслідували запорожці, поповнюючи свої ряди добровольцями у кожному містечку й селі. Кількість повстанців зросла до 12 тис. 6 травня під Лубнами відбувся запеклий бій, який не дав переваги жодній з сторін. Потоцький замкнувся в Лубенській фортеці, а Острянин пішов на переформування і за припасами до Миргорода. Поповнивши запаси пороху й провіанту, гетьман повів військо під Лубни. В бою під Сліпородом він зазнав поразки і Сулою відійшов до Жов-нина, а 31 травня поляки почали штурм повстанського табору. Вважаючи бій програним, Острянин з частиною війська переправився через Сулу й відступив у Слобідську Україну під захист Російської держави.

Залишені Острянином повстанці обрали гетьманом Гуню й продовжували мужньо боротися. Щоб зайняти вигідні позиції, Гуня 11 червня відвів свої частини до гирла р. Старець (мабуть, поблизу сучасного с. Градизька) й там заклав укріплений табір. Але сили були нерівні. До поляків надійшли зі своїми загонами Микола Потоцький, Ярема Вишневецький та інші магнати й щільно оточили повстанців. Спроба козацького полковника Філоненка пробитися до обложених із запасами харчів і боєприпасів бажаних результатів не мала. Потерпаючи від нестатку їжі й боєприпасів, повстанці до кінця липня мужньо захищалися. Козаки не бажали жодних компромісів з Потоцьким. Але втративши останню надію на допомогу, змушені були почати переговори з польським гетьманом. 29 липня угода між ними була підписана. Частина козаків на чолі з Гунею та Філо-ненком все ж пробилася крізь вороже оточення і відійшла на Запоріжжя. Над повсталими почалася жорстока розправа.

24 листопада 1638 р. в урочищі Маслів Став польське командування нав'язало козакам ухвалену польським сеймом у березні 1638 р. «Ординацію Війська Запорізького». Вона скасовувала виборність старшини й козацький суд, встановлювала реєстр у 6 тис. чол., усі «виписники» мали стати кріпаками панів. Замість гетьмана призначався обраний сеймом з числа шляхти комісар. Військові осавули й полковники теж призначалися з відданих Речі Посполитій шляхтичів. Реєстрові козаки могли жити лише в Черкаському, Канівському, Корсунському староствах та інших пограни-чних селищах. Реєстрова залога на Січі мала розганяти самовільні зібрання людей на островах. Польський уряд оновив командування реєстровим військом. В Україні запанував шляхетський терор. Козацтво принишкло, наче ліс перед бурею.