Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Найновіші часи

Світова війна (продовження)

Весною 1917 р. англійські війська ударили на турецькі позиції під Газою у Палестині. Турки відбили наступ у завзятій боротьбі. Восени англійський наступ повторився. Тепер турецька армія мусила перейти на нові позиції між Яфою і Мертвим морем, щоб оборонити Єрусалим, Але 9 грудня 1917 р. англійці здобули святе місто.

В Месопотамії англійсько-індійські відділи в 1914 р. почали похід з Перської затоки у напрямі Багдада. Але операції ішли поволі через комунікаційні труднощі й нестачу сил. Лише влітку 1915 р. англійці підступили під давню столицю каліфів. Але під руїнами старовинного Ктесифону турки видали їм бій і англійці мусили відступити на Кут-ель-Амару. Тоді провід над турецькою армією взяв фон дер Тольц й оточив англійський корпус; після довгої оборони, у квітні 1916 p., англійці мусили піддатися. Для імперіалістичної політики Британії це був важкий удар й англійці одразу ж почали готуватися до нового, ще сильнішого наступу. З Індії спроваджено нові війська і оснащено їх наймодернішими технічними засобами. В 1917 p., рівночасно з наступом на Палестину, почався також похід на Багдад. У лютому англійці ударили на турецький фронт, уфортифікований під Кут-ель-Амара, і після тяжких боїв прорвали його. Вдруге англійська армія дійшла до Багдада і зайняла місто.

Невдачі на фронтах й особливо втрата Мекки, Єрусалима і Багдада підірвали незвичайно авторитет Порти на Сході. Араби чимраз більше почали піддаватися під англійський вплив, а Англія готувалася побудувати собі сухопутний міст з Єгипту до Індії.

Морські бої. Хоча великі держави мали величезні флоти, та протягом перших двох років війни не прийшло ні до яких помітних зустрічей на морі. Головні сили німецького флоту на початку війни сконцентровано у вихідних базах у портах Північного моря. Були там три ескадри лінійних кораблів, одна ескадра підводних човнів і сім флотилій есмінців. На Балтійському морі були невеликі сили, але «канал Вільгельма» дозволяв у потребі пересилати кораблі з одного моря на друге. Англійці зібрали більшу частину свого флоту також на Північному морі, а саме у каналі Ла-Манш стояли чотири бойові ескадри і 7 ескадр крейсерів, а коло Оркнейсь-ких островів стояв «воєнний флот», що складався з 4 бойових ескадр і 4 ескадр крейсерів. Таким способом замкнено комунікацію Німеччини зі світом. Це мало надзвичайно важливе значення для коаліції, що намагалася відрізати Німеччині довіз воєнних продуктів і тим способом її виголодити. Перший лорд адміністрації, адмірал Фішер, спершу думав про те, щоб відновити морську комунікацію з Росією через Балтійське море, але цей проект, показався ризикованим, бо німці легко могли блокувати протоки між Скандинавією і Данією, і його закинули. Натомість англійці спробували пробитися через Дарданелли — також безуспішно. Британський флот дотримувався взагалі обережної тактики і не підпливав ближче до німецького побережжя, щоб не наразити себе на небезпечний обстріл побережних твердинь. Знову-таки німецький флот був заслабий, щоб прорвати англійську блокаду, і не зважувався на дальші виступи. Тільки час від часу німці робили менші випади, стараючися стягнути англійців ближче до своєї бази; до такої зустрічі крейсерів прийшло в 1915 р. під Дегербанком, і тут потонув німецький крейсер «Блюхер».

Німецькі кораблі, що в момент вибуху війни опинилися поза своїми портами, майже всі пропали. Корабель «Емден», що був в індійських водах, почав піратську війну проти англійців, доконав багато славних наскоків, але остаточно затонув у листопаді 1915 p. коло Кокосових островів. Ескадра графа Шпее, стаціонована на Тихому океані, намагалася знайти шлях до батьківщини довкола Південної Америки. Коло чилійського порту Коронель вона зустрілася з англійськими крейсерами, але перемогла їх і поплила дальше повз мис Горн. Та коло Фолклендських островів англійці заскочили її вдруге, і бій 8 грудня 1915 р. закінчився знищенням німецьких кораблів. Тільки два крейсери середземноморського дивізіону знайшли захист у Константинополі і перейшли на службу до Туреччини.

Навесні 1916 р. командувачем німецького флоту став адмірал Шеер. Він рішився на більш енергійні виступи проти англійців, щоб довести до більшого бою. Німецькі кораблі почали підпливати да англійського побережжя й обстрілювати порти. Спровоковані тим англійці відповіли своїми наступами. Так, 31 травня 1916 р. несподівано прийшло до морського бою коло Ютландії.

Того дня майже весь німецький, флот виплинув з Вільгельмсгафена у північному напрямі, на Скагеррак, в надії, що зустріне англійців. І справді, англійський «великий флот» поплив тоді до німецького побережжя. Як передова сторожа йшли дві ескадри крейсерів й одна ескадра лінійних кораблів під проводом адмірала Бітті. Пополудні зіткнулися між собою спостережні кораблі обох сторін, а далі передові сторожі вступили в бій. Хоч англійці мали більші сили, та німецькі кораблі показалися витривалішими завдяки доброму опанциренню й кращій артилерії. Коли підійшли німецькі лінійні кораблі, Бітті скермувався на північ-захід і потягнув німців за собою на головні англійські сили, що наспіли під проводом адмірала Джеліко. Вся англійська артилерія почала' обстрілювати німецький флот. Шеер зорієнтувався, яка небезпека загрожувала б йому, коли б англійці поплили далі на південь і зачинили шлях до відвороту. Тому він рішився прийняти бій з головними англійськими силами. Щоб добути краще поле до зустрічі, він звернув дещо на захід, а потім ударив на англійську бойову лінію, що заходила його від сходу і півдня. Німецькі торпедні катери, підтримані артилерією важких кораблів, звели бій з англійськими панцирниками і присилували їх уступити з дороги. Частина англійського флоту усунулась на південь, частина — на північний схід. Німецький флот увійшов у прогалину і пізно ввечері попрямував до Гельголанду. Джеліко зі своїми кораблями поплив рівнобіжно з німцями, надіючись, що вранці зможе ще звести новий бій. Але тільки другорядні сили вступили ще в боротьбу. Німці вернулися до своєї бази.

Це була одинока велика битва на морі за весь час Світової війни. Англійці втратили 7000 людей і 117 000 т, німці 3000 людей і 60 000т. Мирні заходи і підводна війна. Наприкінці 1916 p., незважаючи на місцеві успіхи, центральні держави почувалися вже дуже вичерпані безнастанними кривавими змаганнями. Надія перемоги, така близька у перших двох роках війни, згодом відходила чимраз дальше у невідоме майбуття. Війна «на вичерпання», яку вела коаліція, робила своє, пригноблювала і деморалізувала все більше військо.

«Також і в тилу збільшувалися ознаки надходячого занепаду. Голодова блокада проявляла свій пагубний вплив. Дух всього народу дізнав нездорової переміни. Перестало бути очевидною річчю, що місце здатного до служби мужчини є на фронті. Зростали занепадницькі настрої. У багатьох сферах поблажливо оцінювали воєнне лихварство, нечуване збагачування і використовування критичної ситуації держави. Партійні спори і окремішність інтересів окремих станів почали знову виступати у старий фатальний спосіб» (Фолькман).

У Німеччині зарисувалася різниця поглядів між канцлером Бетманом-Гольвегом та начальним командуванням. Військові кола домагалися сильнішої і рішучішої політики, аніж та, що її вів канцлер; це була думка також Фалькенгайна, як і Гінденбурга, — через те канцлер пізніше мусив уступити з уряду. Генеральний штаб, а особливо Людендорф, намагався притягнути все національне господарство до служби фронтові. Йшлося передовсім про те, щоб важні засоби вироблювати у більшій кількості, як до того часу; промисловість мала приспособитесь найінтенсивніше до виробництва зброї. Це була т. зв. «програма Гінденбурга». Підприємствам забезпечено великі зиски, а робітникам — високі платні. Таким способом Німеччина мала надію дорівняти колосальній продукції коаліції.

В Австро-Угорцині внутрішня криза проявлялася ще гостріше. 21 листопада 1916 р. умер цісар Франц-Йосиф, що своїм авторитетом умів утримати єдність держави. Його наслідник Карл І (1916—1918), молодий, без досвіду й виробленої лінії, не міг уже протиставитися відцентровим силам, що загрожували розбити монархію. Особливо чехи, що йшли по лінії російської політики, чимраз виразніше проявляли сепаратистські тенденції. Австрійське військо, що складалося з різних народів, також втрачало все більше внутрішню скон-солідованість і відпорність у боях. І на Східному фронті, і на Балканах воно здобувало перемоги тільки при активній співучасті німців. Цісар Карл усунув дотеперішнього шефа штабу Конрада Гетцендорфа, який для організації армії дуже прислужився; цісар сам узяв провід над армією, але це ще погіршило справу.

Щоб поправити своє міжнародне становище, Німеччина, Австрія, Туреччина і Болгарія спільно виступили з пропозицією мирних переговорів 12 грудня 1916 р. Метою цього виступу було приєднати собі впливи нейтральних держав, особливо Америки. Успішне завершення боїв на Сомі, на Східному фронті і в Румунії виключало підозріння, що центральні держави неспроможні вести вже більше війну. Але коаліція відкинула думку про порозуміння на основі тодішньої воєнної ситуації. Все-таки мирна пропозиція зробила своє враження, особливо в Америці, і президент Сполучених Штатів, Будро Вільсон, зі свого боку заявив, що готовий виступити посередником, але також безуспішно. Треба було вести війну до кінця.

Тоді Німеччина рішилася ужити найгрізнішого воєнного засобу, а саме: розпочати необмежену війну підводними човнами. Підводний човен був цілком новим засобом війни, що увійшов в уживання перед самою війною. У першому півроці війни підводний флот сильно розбудували, і вже на початку 1915 р. можна було його ужити до боротьби. Підводні човни мали провадити супроти Англії таку саму блокаду, яку вона проводила супроти Німеччини. 4 лютого 1915 р. проголошено, що моря довкола Великої Британії уважаються за воєнний терен. Тут почали оперувати підводні човни, винищуючи всі транспорта, що йшли до Англії. Ця нова війна викликала велике враження у світі і протести, що вона суперечить міжнародним засадам боротьби. Вільсон виступив зі спробою посередництва, щоб німці погодилися затоплювати торгові кораблі під докладно означеними умовами, в кожному випадку не без остереження, а Англія за те мала дозволити довозити до центральних держав засоби поживи під американським контролем. Німеччина прийняла цю пропозицію, але Англія її відкинула.

Однак число підводних човнів було замале, щоб знищити англійську торгівлю. Натомість гострі методи підводної війни шкодили незвичайно опінії Німеччини у нейтральних держав. 5 травня 1915 р. від німецької торпеди потонув воєнний англійський корабель «Лузитанія», причому 1198 людей втратило життя. Ця подія потрясла цілий світ, а Сполучені Штати загрозили Німеччині війною. Німецьке командування мусило злагіднити форми боротьби.

Але на переломі 1916—1917 pp. німецький штаб вернувся знову до ідеї безоглядної підводної боротьби. Це був останній засіб, яким можна було перемогти Англію. Англія ніяк не могла виживити свого густого населення власною продукцією, а була вповні залежна від довозу збіжжя й інших продуктів з Канади, Сполучених Штатів, Аргентини та ін. Коли б ці транспорта їй унеможливити, вона мусила б прохати миру. З іншого боку, загострення війни підводними човнами було небезпечне тим, що могло спричинити виступ Сполучених Штатів проти Німеччини. Але німецький штаб уявляв собі, що американська армія не буде готова скоріше як через рік, а тим часом у Європі прийде до німецької перемоги. Спираючися на ці міркування, Німеччина 1 лютого 1917 р. почала безоглядну підводну війну.

Початки перевершили всякі надії. Число затоплених кораблів місячно перевищило 600000 т, які теоретично можна було сподіватися. У Німеччині запанувала радість і піднявся бойовий дух. Але загальний тріумф затемнювало те, що Сполучені Штати оголосили війну. Конгрес США 6 квітня 1917 р. прийняв до відома таку заяву президента Вільсона: «Вже З лютого я подав вам незвичайне повідомлення німецького уряду, що від 7 лютого наміряє покинути всякі правій і людські огляди і буде затоплювати підводними човнами всі кораблі, що пробували б дійти до ворожих портів... Нейтральні і заприязнені кораблі затоплюються так само, як кораблі ворогів, навіть шпитальні кораблі, що мають забезпечений від німців вільний переїзд, затоплювали з такою самою недостачею милосердя і засад. Міжнародне право осягнуло дотепер скупі результати, але німецький уряд зніс навіть цей мінімум під позіром пімсти і конечності. Не мав на думці самих тільки матеріальних збитків, хоч і вони є великі, але думаю про смерть тих, що не беруть участі у боротьбі, чоловіків, жінок і дітей. Теперішня німецька війна проти торгівлі є війною проти гуманітарности і проти всіх народів... Сповнюючи без вагання мій конституційний обов'язок, дораджую конгресові, щоб заявив, що остання діяльність німецького уряду є фактично війною проти уряду і народу Сполучених Штатів, та щоб прийняв воєнний стан, що його американцям накинули!»

Після оголошення війни Сполучені Штати з незвичайною швидкістю й енергією почали готуватися до висилки армії на французький фронт. Французько-англійський наступ 1917 р. Бажаючи приготуватися належно до сподіваного наступу на заході, Гінденбург рішився скоротити фронт, що вигинався луком між Аррасом і Суасоном. Завчасу побудовано нову оборонну лінію, т. зв. позиції Зігфріда або Гінденбурга, від Арраса через Сен-Кантень до Білля. Хоч такий відворот міг шкідливо вплинути на дух війська, німецьке командування все-таки уважало таке перегрупування необхідним. У березні 1917 р. німці почали нищити дотеперішні становища, а між 16 і 20 березня без перешкоди перейшли на нове місце. Німецький відступ на нові позиції перешкодив коаліції у її новому наступові. Жофр уступив тоді зі становища верховного командувача, а його місце зайняв генерал Нівель — «переможець з-під Вердена», щонедавно був полковником, але визначився при відбиванні німецького наступу під Верденом і завдяки тому дійшов до начального проводу. Він не хотів продовжувати «боротьбу на виснаження», бо вона почала негативно впливати на дух французького жовніра і вернувся до ідеї переломання фронту сильним ударом. Плани Нівеля зустріли опозиції з боку уряду і деяких генералів, як Петена, Фоша, а також англійського командувача Гега, що радили чекати на американську допомогу. Криза була така гостра, що Нівель збирався залишити свій пост, але остаточно переміг і провів свій план. Порішено ударити по обох сторонах смуги, залишеної німцями, — під Арра-сом та між Суасоном і Реймсом.

Наступ почався 9 квітня 1917 р. під Аррасом. Англійці переломили німецькі позиції й просунулися вперед на просторі 20 км, зайняли також важне узгір"я Вімі. Німецькі втрати у людях й артилерії були незвичайно великі. Зате не повезло французам у Шампані. Німцям вдалося перехопити французький бойовий наказ і підготуватися до зустрічі. Бій був дуже завзятий, французи вперше ужили танків, але німецьких становищ не здобули.

У битві в Шампані німці ужили нової, більш гнучкої системи оборони. Досвід показав, що й найсильніші фортифікації не можуть опертися наступові артилерії та інших воєнних засобів; не помагала й велика маса війська, бо воно гинуло в окопах. Тому німці утворили т. зв. передполе — місце, з якого військо перед атакою ворога могло уступати, щоб пізніше, при кращих умовах, до нього знову вернутися. Цей спосіб боротьби вимагав досвідченого проводу і доброго духа жовнірів. Вишколені відділи дуже вміло застосовували нову тактику, зате слабші частини могли зловживати дозволом уступати з позицій. Все-таки німці осягнули тим способом найважнішу мету, а саме, втрати їхні зменшилися. Це було важливо, бо Німеччина відчувала вже недостачу війська.

Невдача наступу була кінцем кар'єри Нівеля. Він уступив з проводу, а замість нього командувачем став генерал Петен; шефом генерального штабу призначено Фоша. Втрати французів сягали 120 000 убитих і ранених. Дисципліна у війську так занепала, що в різних околицях прийшло до розрухів; революційні настрої охопили 16 корпусів, жовніри не хотіли йти в окопи і погрожували, що підугь на Париж підіймати революцію. Лише за допомогою найгостріших засобів влада привернула порядок. Але до наступу французи поки що були нездатні. Це був справді «сумний рік», як його пізніше називали.

У цьому важкому положенні Францію підтримала Англія. Коли французькі генерали радили над тим, щоб припинити наступ, англійський командувач Гег заявився за тим, щоб вести дальший бій без перерви і відпочинку, аби не виявити ворогові своєї слабості. Цю політику підтримав також Ллойд-Джордж, що від грудня 1916 р. був англійським прем'єром. Він жадав і від англійців, і від французів найдальше йдучих пожертв... Англія розуміла, що тут йде гра про її владу над світом, і виявила незвичайне самоопанування й енергію.

Дальший наступ вели самі англійці. В червні 1917 р. Гег розпочав наступ у Фландрії. Англійська артилерія з незвичайною силою била на німецькі окопи, а потім атаку вела піхота при допомозі танків. Англійці все наново повторювали такі наступи, вибивали виломи у німецьких становищах і займали їх своїми військами. Великі дощі, що тоді почалися, замінили ціле поле бою у величезне багно. «В окопах жовніри лежали по груди у глиняних водах. Кожний рух грозив небезпекою затонути у багні. Занечищена зброя відмовляла послуху. Фізичні і моральні вимоги, які ставлено людям, знову осягнули свій верх». Німці своєю системою гнучкої оборони зуміли все-таки оборонити свої позиції. Після п'ятьох місяців наступу англійці просунулися вперед ледве кілька кілометрів.

У листопаді 1917 р. англійці відновили наступ на іншому відтинку фронту — під Камбре. Тут англійська армія ужила сильних відділів танків і завдяки тому вибила широкий вилом у німецьких позиціях. Але німці скоро кинули до бою резерви, ударили з обох флангів і стримали наступ. Бої у Фландрії і під Камбре коштували Англії 454000 людей, а не дали ніякого помітного успіху. Англійські війська потребували тепер довгого відпочинку.

Під кінець року прийшли до рівноваги також французи, здобули деякі успіхи над Мозою і відібрали в німців важну позицію Шмен де Дам в околиці Суасона. » Російська революція. На Східному фронті початок 1917 р. приніс рішальну переміну — в Росії вибухла революція. Російська імперія вже від десятиліть була підкопана революційною пропагандою. З початком війни опозиційні елементи назверх не могли проявлятися, але нишком вели підпільну роботу, стараючись опанувати змобілізовані сили. Але поки російські війська йшли вперед, добували широкі простори, святкували перемоги, доти розкладова пропаганда була безсильна. Та коли почався відворот, коли російські полки мусили втікати перед німцями, то добрий настрій упав, прийшло розчарування і знеохочення. Війна, що не давала ніяких користей, видавалася безцільною і непотрібною. Маса почала ворушитися і шукати виновників. Тоді відкрилися очі на величезні вловживання, яких допускалася військова старшина, на непомірні заробітки, що їх здобували всякі спекулянти, на диспропорцію між стражданнями війська на фронті і розкішним життям всякого шумовиння в тилу. Ще більше порушення викликали оповідання про скандальні відносини на царському дворі, де рядив здеморалізований чернець Распутін, що усував і призначав міністрів і командантів армій. Цар Ніколай II, без волі й енергії, не вмів опанувати положення. Найбільшою похибкою його було те, що він після відставки Ніколая Ніколайовича взяв у свої руки начальне командування — і став відповідальним за всі невдачі війська і дезорганізацію тилу.

Група монархістів, що бажала привернути кращий лад у державі, 30 грудня 1916 р. вбила таємно Распутіна. Але вістка про це ще додала охоти революційним колам до виступу проти монархії. В 1916 р. почалися великі страйки у промислових центрах; з початком 1917 р. число страйкарів зросло до 570 000. Коли 28 лютого 1917 р. відкрито Думу, на знак протесту застрайкувало майже все робітництво в Петрограді. Почалися вуличні демонстрації. Під час святкування «жіночого дня» — 8 березня — вибухнув новий страйк; на другий день демонстрації ще зросли й серед їх учасників з'явилися прапори з написами: «Геть самодержавство! Геть війну! Хай живе свобода!» Поліція не могла дати собі ради з масами робітництва, і проти демократів вислано військо. Але вояки відмовилися наступати на народ. Тоді робітники почали роззброювати поліцію і напали на урядові будинки. П'ятого дня розрухів, 12 березня 1917 p., хвиля революції захопила військо; першим збунтувався гвардійський Волинський полк і перейшов на сторону робітників. 13 березня цілий Петроград піддався революції. 15 березня цар Ніколай II зрікся престолу на користь свого брата Михайла, але це вже не мало значення, бо народ прокламував республіку.

Перший республіканський уряд утворив комітет, назначений Думою. Більшість у ньому мали конституційні демократи під проводом князя Львова. Уряд видав прокламацію, у якій зобов'язувався вести війну до переможного кінця, боронити рівності і свободи громадян і в найкоротшо-му часі скликати Установчі збори. Але проти поміркованого уряду почали виступати соціалістична «рада робітничих і військових депутатів» і після двох місяців Львов уступив, а новий уряд утворив адвокат Керенський; більшість у ньому мали соціал-демократи і соціал-революціонери. Нова влада розбила монархістський бунт генерала Корнілова, що йшов з військами на Петроград, і почала готуватися до виступу проти німців.

Революція охопила також неросійські частини імперії, але прийняла там національний характер. На першому місці стояла Україна, що зажадала для себе автономії і скорими кроками йшла до державної самостійності Революція на Сході Європи схвилювала обидва ворожі табори. Коаліція була незвичайно занепокоєна тим, що її східний союзник поринув у внутрішнє розладдя, бо тепер вже не можна було розраховувати на сильнішу допомогу Росії, а була небезпека, що Росія цілком перестане вести війну. Дипломатичні представники західних держав робили все можливе, щоб наново скріпити занепадаючу державу. Вони скоро зорієнтувалися, що царат уже не в силі піднятися, і рішуче стали по стороні революційного руху та зав'язали тісні стосунки з Керенським. їхні змагання мали той упіх, що в Росії придушено охоту до сепаратистського миру і знову піднялося гасло боротьби з німцями «до кінця».

Центральні держави намагалися протидіяти цим спробам регенерування Росії. Вони мали два шляхи перед собою: або вдарити на російський фронт і, користаючи з внутрішнього неладу, його розбити, або чекати, поки процес розкладу Росії сам розвинеться до крайніх меж і доведе до миру. Але німецький провід завагався вступити на перший шлях — його стримував наступ коаліції на заході; порішено поки що не «дразнити» росіян, а тільки співпрацювати з деструктивними чинниками. Так, німецький уряд погодився на те, щоб перевезти Леніна і його товаришів з Швейцарії до Росії, аби вони там розпочали комуністичну пропаганду.

Але надії на скорий мир не здійснилися. У липні Керенський розпочав наступ — на півночі, під Сморгонами, і в Галичині. Німецькі полки доволі легко дали собі раду з російським наступом, але австрійські війська не проявляли вже ніякої відпорності — масово здавалися в полон. Щоб затримати втечу австрійців, німці кинули на галицький фронт дещо війська, переломили російські позиції і відігнали росіян аж за Збруч. Рівночасно на півночі німецька армія ударила на Ригу і зайняла її. Військо домагалося дальшого походу, аж до Фінської затоки, але німецький штаб мусив додати сили для Західного фронту. У тому самому часі німецький флот уладив експедицію на Балтійське море і зайняв острів Езель у групі Аландських островів — це була загроза для Петрограда.

Невдачі на фронті причинилися до занепаду уряду Керенського. Большевицька партія, під проводом Леніна і Троцького, від початку готувалася до того, щоб узяти в свої руки владу, але оскільки не мала ще зорганізованої сили, то назверх підпирала соціалістичний уряд. Але коли Керенський не зумів опанувати ситуації, большевики виступили проти нього їхні

гарла були прості і зрозумілі для мас: негайний кінець війни і мир з німцями; повна свобода; хліб — працюючим масам; земля — селянам; фабрики — робітникам; вся влада — радам робітничих, вояцьких і селянських депутатів; самоозначення народів аж до відділення від Росії. В ніч з 6 на 7 листопада 1917 р. большевики викликали повстання у Петрограді і після завзятої боротьби опанували столицю. Трьома тижнями пізніше відбулися вибори до Установчих зборів. Большевики дістали 140 мандатів: інші партії — 273. Установчі збори зібралися на перше засідання у Петрограді 18 січня 1918 р. Але большевицька партія уважала їх небезпечними для себе і багнетами розігнала з'їзд. Щоб остаточно закріпити за собою владу, большевицький уряд розпочав тривалі переговори з центральними державами.

Брестський мир. Війна вичерпувала все більше сили народів і розбуджувала жадобу миру. Уряди різних держав, особливо слабших, пробували розпочати переговори. Ще в лютому 1917 р. російський уряд, у дуже обережній формі, пробував зав'язати контакт з Австро-Угорщиною. Але поки ці переговори дійшли до яких-небудь вислідів, прийшла російська революція і скинула царя з престолу. Австрійський цісар Карл у березні 1917 р. намагався увійти в порозуміння з коаліцією за допомогою свого шурина — Князя Сикста Бурбонського, що був бельгійським офіцером. Він жадав збереження австро-угорської монархії, хоч би ціною найбільших жертв, а за те обіцяв, що перед Німеччиною буде підтримувати претензії Франції на Ельзас і Лотарингію. І ця спроба ні до чого не привела, а весною 1918 р. французи опублікували вістку про ці переговори, як доказ, що між Австрією та Німеччиною нема єдності Положення центральних держав було дуже тяжке. Австрійський міністр граф Чернін у своєму звідомленні писав: «Його Цісарська Величність доручив мені заявити німецькому урядові, що боремось останками сил, та що німці можуть розраховувати на нас тільки до кінця літа. Я виконав цей наказ, і німецькі державні мужі вважали також за безсумнівну річ, що ще одна зимова кампанія для Німеччини лежить у сфері неможливості».

Німецьке громадянство почувалося також вичерпаним до краю, і його представники рішилися висловити бажання миру. Німецький парламент 19 липня 1917 р. значною більшістю ухвалив резолюцію, в якій жадав миру «без накинених територіальних займанщин і без насильств» — політичних, господарських і фінансових. На цю резолюцію не хотів погодитися канцлер Бетман-Гольвег, а що він був також у лихих відносинах з Гінденбургом, то остаточно мусив уступити зі свого становища. Канцлером став спершу Міхаеліс, потім — баварець Гертлінг, що мав впливи серед парламентаріїв.

Влітку 1917 р. у Стокгольмі відбувся міжнародний соціалістичний конгрес; коаліція і Америка відмовили у видачі паспортів представникам своїх партій, що бажали туди виїхати. Отже, конгрес був неповний, але й він ухвалив резолюцію про мир. У серпні папа звернувся до всіх народів із закликом, щоб вони розпочали переговори про мир, але безуспішно.

8 січня 1917 р. президент Сполучених Штатів Вільсошу своєму маніфесті до американського сенату проголосив славнозвісні чотирнадцять пунктів: 1. Усі договори мають бути явні і не вільно вкладати в них тайних міжнародних умов.

2. Морське судноплавство має бути цілком свобідним поза територіальними водами. 3. Треба усунути, наскільки це можливо, всі обмеження господарські і завести рівність у торгових відносинах між усіма народами, що прилучаться до миру й об'єднаються для його утримання.

4. Озброєння народів мають бути обмежені до найнижчого рівня, як це усталять договори. 5. Треба впорядкувати колоніальні права, причому інтереси народів мають рівну вагу, як правні жадання урядів. 6. Опорожнити цілий простір Росії і дозволити їй вирішити свобідно справи власного політичного розвитку.

7. Бельгію опорожнити і відбудувати, не обмежуючи її самостійності. 8. Цілий простір Франції опорожнити і відбудувати. Несправедливість, якої Франція зазнала від Пруссії в 1871 р. у справі Ельзасу і Лотарингії, треба виправити.

9. Поправити границі Італії на основі ясно визначеної національної лінії. 10. Народам Австро-Угорщини дати можливість автономічного розвитку. 11. Румунію, Сербію і Чорногорію треба опорожнити і відбудувати. Взаємні відносини балканських держав треба узгодити на основі приязної умови відповідно до історичних ліній національної приналежності

12. Турецьким частинам Оттоманської держави забезпечити самостійність, але інші народності під турецькою владою мають дістати також можливість автономічного розвитку. Дарданелли мають бути відкриті для вільного переїзду кораблів і торгівлі всіх народів під міжнародною охороною.

13. Утворити самостійну Польську державу, що має зайняти території, замешкані безсумнівно польським населенням. Ця держава повинна мати свобідний доступ до моря. 14. Треба утворити загальний союз народів. Окремі договори мають забезпечити політичну самостійність і територіальну незайманість великих і малих держав у рівній мірі

Ці пункти мали стати основою мирних переговорів. Вільсон домагався, щоб центральні держави звільнили всі окуповані території — у Франції, Бельгії, Росії й на Балканах, щоб Німеччина зреклася Ельзасу і Лотарингії, а Австрія відступила пограничні землі Італії, та ставив ще різні жадання загального змісту. Ці пункти пізніше коаліція прийняла як основу миру.

На Вільсонові пункти відповіли відмовою керманичі політики центральних держав. Німецький канцлер Гертлінг вказав на сприятливе становище центральних держав і заявив, що Німеччина ніколи не зречеться своїх територій; те саме щодо австрійсько-італійського пограниччя заявив Чернін.

Центральні держави могли віднестися негативно до пропозицій Вільсона, бо на Східному фронті вже наближався мир. 22 грудня 1917 р. у Бресті почалися переговори з большевиками. На чолі большевицької делегації стояв Троцький. Представниками Німеччини були секретар закордонних справ Кільман і начальник штабу східної армії Гофман, Австрії — міністр закордонних справ Чернін, Болгарії — Попов і Ганчев, Туреччини — Гаккі, а пізніше — міністр закордонних справ Талаат-бей. Переговори йшли дуже повільно, бо Троцький старався їх зволікати, щоб тим часом большевики могли укріпитися на своєму терен! Він жадав, щоб центральні держави уступили з російських земель, не хотів погодитися на самоозначення прибалтійських народів, вихвалював новий лад, який приносить большевицька революція. Большевицька делегація старалася використати мирну конференцію як трибуну, з якої могла промовляти до народів Європи. Але в тому саме часі Україна, якій загрожували большевики, проголосила незалежність і звернулася до центральних держав з мирними пропозиціями. Німеччина й Австрія погодилися на переговори, і 9 лютого 1918 р. підписано мирний договір у Брєсті

Большевицька делегація відмовилася визнати мирний договір, укладений українськими делегатами, а Троцький зірвав переговори і виїхав із Бреста з заявою, що війну покінчено без формального миру. Але німецьке командування не вдовольнилося таким непевним замиренням і рішило боротьбою добути остаточний мир. 18 лютого почався німецький похід на московському фронті, а рівночасно німецькі й австрійські війська ввійшли в Україну, щоб стримати там більшовицький наїзд.

Протягом найближчих місяців війська центральних держав осягнули лінію Псков, білоруський Могилів, Харків, Ростов. Під враженням того походу большевицький уряд заявив згоду на мир. Але німці загострили умови, зажадали державної незалежності Фінляндії й евакуації Латвії та Естонії. Ці країни мало обсадити німецьке військо/до вирішення їх долі. Большевики погодилися на всі умови і 3 березня 1918 р. підписали мир у Бресті

Занепад Росії і мир у Бресті вплинули також на Румунію. Не маючи нізвідки допомоги, вона мусила піддатися на ласку і неласку переможців. 7 травня 1918 р. підписано мир у Бухаресті. Румунія втратила Добруджу і дещо території на границі Угорщини, а також мусила зобов'язатися доставляти центральним державам умовлений контингент нафти і збіжжя.

Останній німецький наступ. Брестський мир змінив сильно положення обох сторін. Не стало Східного фронту, і німці могли ужити своїх сил виключно на заході. Не було вже також небезпеки від Балкан, а Австрія була ще настільки сильна, що могла стримувати натиск італійців. Уперше серед війни ситуація була така, що Німеччина могла поставити на заході

стільки сил, скільки їх мала коаліція. Силу німецької армії на весну 1918 р. обчислювали в 4 млн. 800 тис. Але ця рівновага сил не могла бути довготривалою. Поповнення війська ставали чимраз менші. Війна пожирала місячно до 160 000 — убитих і поранених, тоді як після одужання верталося ледве 60 000. Протягом року втрати перевищили мільйон. Новий призов рекрутів не давав більше як 250 000 людей. Генеральний штаб вважав, що від квітня 1918 р. німецька армія зачне постійно зменшуватися. Отже, необхідно було якнайскоріше довести до рішення.

Корисним моментом було також те, що коаліція не мала сили до наступу. Позиційна війна перетомила французів і англійців, а німецькі укріплення видавалися нездобутні. Коаліція воліла зачекати на американську допомогу, що наспівала поволі. Німецька боротьба підводними човнами спинила дещо комунікації на Атлантичному океані, ал не мала такого вирішального значення, як сподівалися німці. Величезні жертви, вкладені у цю війну, не виплатилися і в малій частині. Але американська армія, що складалася з охотників, потребувала багато часу, щоб приготуватися до боротьби, і це припізнювало її переїзд. Від серпня 1917 до березня 1918 р. перевезено всього 300 000 людей, і їх, як недосвідчені формування, можна було ужити поки що тільки в резервах. Поки не наспіла більша американська допомога, німці могли ще розраховувати на перемогу.

Вирішального бою домагалося також саме військо. Оборонна боротьба, що коштувала дуже багато жертв, а не давала остаточної перемоги, незвичайно томила військо. Шеф німецького генерального штабу, Людендорф, писав: «Військо перетримало хоробро 1917 рік, але при тім виявилося, що утримання фронту шляхом оборони не було певне. Могутній бойовий виряд ворога давав значну перевагу його наступові над нашою обороною. Відділи тільки з незвичайним трудом могли витримати в обороні довший час. Не виказували давньої сили опору супроти страшної дії ворожої зброї, зі страхом думали про оборонну боротьбу, що їх чекала, і тужили за руховою війною. Німецький вояк у Румунії, Східній Галичині, в Італії, а також у бою під Камбре доконав величавих діл і виказав перевагу над ворогом, наскільки оборона гнітила військо, настільки наступ підіймав його дух».

Такі міркування схилили німецький штаб підготувати великий наступ на Західному фронті. Довго радилися над тим, в який пункт спрямувати удар; оскільки йшлося про остаточну перемогу, всі можливі варіанти розглядали дуже пильно. Остаточно вирішено розпочати головний наступ на англійський фронт від Арраса на Сен Кантен де Ла Фер, на просторі 75 км. Метою наступу було розбити англійське праве крило і всю англійську армію присилувати до відступу на морське побережжя. Концентрацію військ, потрібних для наступу, проведено надзвичайно обережно; всі рухи війська і перевіз артилерії відбувалися тільки вночі Англійці дізналися про німецький наступ так пізно, що не змогли провести охоронних контрзаходів.

Наступ почався 21 березня 1918 р. Наперед густі хмари газів обгорнули англійські позиції, опісля спрямовано туди вогонь артилерії і мінометів. Наступ не всюди мав рівні успіхи. Колони, що йшли від Сен Кантена, просунулися найдальше, але в околиці Камбре англійці вчинили завзятий опір. Не можна було й думати про те, щоб там фронт переломити. Тоді німецьке командування рішило головний удар перенести на ріку Сомму, роз'єднати англійців і французів і всі англійські сили витіснити на морське побережжя. Коли б цей план повівся, англійці мусили б сконцентрувати свою оборону на портах над Ла-Маншем, а французи були б примушені уступати на Париж. Справді, ситуація була дуже напружена. Англійський маршал Гег 25 березня писав, що відокремлення англійського війська від французького це тільки питання часу; англійці мусять уступати на захід, французи — на південь. «Нам загрожує катастрофа».

Німці з початком квітня ударили ще раз на ліве англійське крило, щоб пробитися до моря, що було на віддалі 50 км. Терен боротьби був важкий, бо численні фільварки, плоти, мури і рови давали англійцям чудові пункти оборони. Незважаючи на неймовірні зусилля, німці не змогли добути узгір'я Лі, що панувало над околицею. Французи допомогли тут англійцям, і завдяки їхній підтримці вдалося укріпити фронт.

Не маючи надії подолати цих позицій, німецьке командування перенесло у травні наступ в інший пункт фронту — під Реймс. Цей удар заскочив французів цілком несподівано, тут стояли дивізії, виведені на відпочинок. Німці здобули Шмен де Дам, перейшли ріку Ена так несподівано, що французи не мали часу знищити мостів і по п'ятьох днях дійшли до Шато-Тьєррі над Марною, де вже вели боротьбу в 1914 р. Але й тепер фронт не був переломаний, сильно укріплений Реймс не подався.

У липні німецьке командування рішилося на новий наступ, по обох сторонах Реймса. Але перебіжники і бранці повідомили французам всі подробиці удару, і вони мали час підготуватися до оборони. На цьому місці французька армія ужила німецької «еластичної» тактики — відійшла з перших позицій, так що німецька артилерія била у порожнечу. На дальшім шляху німців затримав вогонь гармат і кулеметів. Німецький наступ затримався. Рівночасно французи провели контрнаступ під Суасоном. У ньому брало участь 220 танків, — уперше таку велику кількість цих грізних машин зібрано в одному місці. Французи вклинилися глибоко в систему німецьких фортифікацій і зіпхнули звідти німецькі дивізії. З трудом німці обороняли залізничний вокзал у Суасоні, надзвичайно важливий для комунікації з тилом.

Так німецький наступ, що тривав від березня до липня, закінчився невдачею. Стратегічні успіхи були великі. Німецький фронт 9 попередніх становищ між Аррасом і Реймсом просунувся уперед на.ЗО—60 км; це був незвичайний успіх, бо на Західному фронті йшли напружені бої за кожний кілометр. Але це не поправило становища Німеччини. Не осяг-нено головної мети — не переломано фронту коаліції. Не осяг-нено перемоги. Намарне пролито масу крові; зужито останні сили, якими не можна було добути вирішення війни. Німецьке командування мусило перейти до оборонної війни.

У тому самому часі також австрійці зазнали невдачі в Італії. Австрія бажала допомоги своєму союзникові у трудному становищі і задумала новий наступ проти італійців, щоб таким способом відтягнути частину ворожих сил з німецького фронту. Видавалося, що Італія муситиме шукати допомоги в англійсько-французьких військ. Конрад Гетцендорф, що був командантом групи в Тиролі, розпочав у червні 1918 р. наступ в області Азіаго й Арсієро. Команданти з-над Піяви добули й собі дозвіл взять участь у наступі. Боротьба обняла фронт 150 км. Але хоч австрійські війська у деяких місцях загналися досить далеко уперед, та пізніше мусили уступити зі здобутих становищ. Ріка Піява так піднялася внаслідок дощів, що не можна було вести далеких операцій. Так ця нещаслива спроба поширила тільки знеохочення і зневіру у розбитій Австрії.

Перемога коаліції. По стороні коаліції доконався тоді перелам, що мав довести до перемоги. Супроти загрозливої небезпеки німецького наступу уступали національні амбіції, й утворено спільне командування. Вже в січні 1918 р. постав «Міжкоаліційний Військовий Комітет» під проводом Фоша. Фош дістав доручення сформувати з усіх коаліційних військ загальний резерв, який мав уживати відповідно до свого бажання. Але в короткому часі англійці й італійці забрали свої повноваження, і комітет втратив екзекутиву. Лише критичне становище, що склалося на фронті після перших ударів німецьких військ, примусило утворити спільне командування. На воєнній раді 26 березня Фош, що виказав великий оптимізм і дораджував дальший опір, дістав доручення «забезпечити взаємодію обох військ». Врешті 24 квітня Фош став уже дійсним начальним командантом союзних армій. Під час дальших німецьких наступів він заслужився тим, що ніде не дав себе заскочити німцям. Він виявив незвичайну енергію та витримку; невдачі ніколи не приводили його до нервозних рішень, ніколи не висилав він забагато резервів у загрожене місце, а дбав про те, щоб на цілому фронті вдержати рівновагу. Після перемоги під Суасоном Фош дістав титул маршала Франції.

Новий наступ німців на Марні викликав переполох у Парижі. Знову треба було готуватися до евакуації столиці У ці критичні хвилини Фоша підтримував прем'єр Клемансо, що своїм завзяттям умів утримати бойовий настрій у громадянстві. «Будемо битися перед Парижем, будемо битися в Парижі, будемо битися за Парижем», — це був його клич.

Французів й англійців підбадьорював незвичайно приплив американських військ. Під час німецького наступу прем'єри Англії, Франції й Італії звернулися до Вільсона з гарячим закликом прискорити американську допомогу, бо інакше прийде катастрофа. Вільсон розпочав негайно висилку військ. Через нестачу транспортних кораблів довелося навіть припинити довіз засобів поживи до Європи — військо було необхідніше. Від травня 1918 р. кількість американських дивізій на фронті невпинно зростала, а невдовзі приходило по 250 000 людей місячно.

Коаліція була вже певна перемоги. Фош на нараді вождів союзних військ 24 липня заявив, що настав час для вирішального наступу. Він задумав провести ряд наступів на німців у короткі проміжки часу, внести замішання у їхні частини і знищити резерви, що надходили б. Опісля мав відбутися загальний наступ, щоб великими масами військ розтрощити фронт.

Гінденбург і Людендорф приготовляли тим часом німецькі війська до оборони. З огляду на те, що фронт був занадто вигнутий і невигідний до оборони приготовлено нові позиції далі на схід: лінію «Зігфріда» на просторі Аррас — Сен-Кантен — Реймс, за нею лінію «Берман — Гундінг» на просторі Гент — Турне — Ретель — Верден, врешті лінії «Антверпен» і «Мозель» на Антверпен — Нівель й уздовж ріки Мозель. Але через нестачу робочих рук і транспортних засобів дальші лінії були дуже слабі. Німецьке командування вагалося між надією,, що німецький фронт ще зможе оборонитися, та остаточною зневірою.

Відповідно до плану Фоша англійці й французи ударили наперед під Ам'єном 8 серпня 1918 р. Втрати німців були дуже великі; наступ танків посіяв таку тривогу, що цілі дивізії подалися до втечі. Наприкінці серпня повторився наступ в області Аррас — Суасон, знову коаліційні війська вбилися глибоко у німецький фронт. Тоді Гінденбург мусив наказати відворот на лінію «Зігфріда».

На початку вересня американські війська виконали перший самостійний наступ на виступаючий німецький фронт під Сен-Мійелем, на південь від Вердена. Як тільки появилися ознаки, що має бути наступ, німецьке командування наказало оборонити цей відтинок, що не мав воєнного стратегічного значення. Але американці ударили скоріше і здобули багато воєнних засобів. Ця легка перемога незвичайно піднесла дух американського війська.

Тяжке положення Німеччини погіршилося ще через те, що вона втратила своїх східних союзників — Болгарію і Туреччину. Коаліція від початку війни збирала війська на Балкансько-му півострові, коло Салонік, але перші її виступи проти бол-гарів не повелися. Пізніше коаліційне військо зросло до 550 000, у тому числі 250 000 англійців і французів, а решту творили серби, греки й італійці. На початку липня 1918 р. коаліція почала наступ, щоб переломити .болгарсько-німецький фронт між Черною і Вардаром; йшлося про те, щоб освободити Сербію і відділити Австро-Угорщину від Болгарії та Туреччини. Болгари чинили дуже слабий опір і під наступом французів і сербів залишили свої позиції. Німці, яких на фронті було небагато, пробували рятувати ситуацію, але не могли нічого вдіяти. Почався розклад болгарського війська, і 29 вересня Болгарія підписала перемир'я.

Коаліційні війська рушили тоді у двох напрямках — на Сербію і Константинополь. Щоб урятувати ситуацію, німці кинули кілька дивізій до Сербії, на допомогу австрійцям, але австрійські війська були вже у такому занепаді, що довелося почати відворот. Наприкінці жовтня французи і серби майже без боїв дійшли до Белграда. Рівночасно англійці у своєму поході осягнули Адріанополь. За таких обставин німці забрали з Румунії залишки свого війська.

У тому самому часі покінчилася також війна на турецьких фронтах. Від осені 1917 р. англійці і французи приготовлялися у Палестині до вирішального удару. Але перший наступ у травні 1918 р. турки відбили, під проводом німецького генерала Лімана. Восени наступ повторився. 19 вересня англійці переломили турецький фронт між Яфою і Таїфою. Турецькі відділи під натиском англійської кінноти відразу розбрелися. Тільки німецькі відділи зберегли порядок, охороняючи безладний турецький відступ. Наприкінці жовтня англійці зайняли Алеппо й опанували одну лінію Багдадської залізниці, так що Месопотамію відрізали від Малої Азії. 30 жовтня 1918 р. Туреччина підписала перемир'я, а двома тижнями пізніше англійсько-французький флот причалив до Босфору.

Занепад центральних держав. Коли війська коаліції перемагали в Азії і на Балканах, Фош наприкінці вересня підготував новий наступ на німецький фронт. Удар прийшов рівночасно у трьох місцях. На півночі, у Фландрії, наступали бельгійські війська при підтримці англійців і французів, але здобули тільки місцевих успіхів. На лінію «Зігфріда», між Камбре і Сен-Кантеном, ударили чотири армії союзників й зробили значний вилом. Далі на заході, між Реймсом і Мозелем, американці пробували переломити фронт, але з незначними успіхами. Хоч війська коаліції були дуже перетомлені, Фош уважав необхідним ані на хвилину не зменшувати натиску на німців, а всією силою бити у німецькі становища. Однак, незважаючи на могутні удари, німецький фронт залишився без перемін.

Але Гінденбург і Людендорф не манилися вже надією перемоги. Суцільність фронту утримувалась тільки завдяки крайньому напруженню сил. Дивізії ставали чимраз менші, а мусили боротися майже без упину; резерви з дня на день зменшувались, і надходив час, коли вони мали цілком вичерпатися. Тому обидва воєначальники рішилися з'ясувати цісареві Вільгельмові повну правду і зажадати мирних переговорів. На нараді у Спа 14 серпня 1918 р. постановлено розпочати мирні заходи, за допомогою нейтральної Голландії. Але голландська королева відмовилася від посередництва. Тоді Австрія, без згоди Німеччини, вислала ноту до всіх держав, щоб виповілися у справі миру, — але безуспішно. 4 жовтня, коли ситуація на фронті була дуже грізна, Вільгельм вислав ноту до Вільсона, в якій погоджувався на мир, на основі 14 пунктів. Це була дуже тяжка жертва, бо Німеччина мала не тільки звільнити окуповані терени, але й зректися Ельзасу і Лотарингії Німецький цісар прохав, щоб якнайскоріше довести до перемир'я і розпочати мирні переговори. Щоб доказати справжню миролюбність, Вільгельм послав у відставку канцлера Гертлінга і на його місце назначив князя Макса Баденського.

Але Вільсон не спішився з відповіддю, — він знав критичне положення центральних держав і чекав на момент, коли прийде їх занепад. Тим часом Фош продовжував наступ. Війська коаліції робили у німецькому фронті все більші виломи, так що в половині жовтня довелося залишити лінію «Зігфріда» і відступити на лінію «Берман — Гундінг», тобто Гент — Турне — Ретель — Верден. Фош і тут не дав німцям спокою, але зараз почав наступати на їхні нові позиції. Атаки вела головно артилерія і танки, бо піхота була дуже вичерпана і перетомлена. Німці і тут боролися завзято, і в деяких місцях вдавалися навіть до контрнаступів. Але удари коаліційних військ робили своє, фронт почав розвалюватися. Особливо небезпечним був наступ американців з Вердена на північ. 27 жовтня дістав відставку Людендорф — двірцеві кола уважали його перешкодою до мирних переговорів. Так уступив чоловік, що протягом двох років' разом з Гінденбургом вів німецьке військо до перемоги і рятував його від невдач. Нове командування 4 листопада 1918 р. рішило ще більше скоротити фронт і перейти на лінію Антверпен — Мозель.

Того самого дня, коли штаб постановив цей відворот, у Німеччині вибухла революція. На німецькому народові важким тягарем лежала війна, що тривала уже п'ятий рік. Самі втрати в людях, що полягли на фронтах, раховано на мільйони, ще більше було поранених і хворих. Пандемія грипу, що вибухла весною 1918 p., пожирала масу жертв. У всій країні панувала нужда й недостача поживи, а воєнні уряди, що часто мінялися, хоч функціонували справно, не могли запобігти наслідкам війни. До того приходило ще й моральне пригноблення, викликане безперспективністю війни.' Перемоги, які німецька зброя осягла, тільки на якийсь час затримували зневіру; при невдачах вона верталася з ще більшою силою. Цей стан використовували радикальні партії, що причину катастрофи бачили у формі влади і поборювали монархічно-бюрократичну систему. До того ще прилучилися впливи російської революції. Відділи, що довше перебували на сході, верталися заражені большевицькою доктриною, а бранці, що верталися з російського полону, приносили готові зразки робітничих і жовнірських рад. Невдоволення у війську і флоті вибухало вже перше грізним вогнем, але влада мала силу його пригнобити. Та врешті 4 листопада 1918 вибухла революція.

Початок дав їй бунт німецького флоту. У жовтні командування флоту задумало наїзд на англійське побережжя. Вістка про це викликала бунт серед моряків у Вільгельмсгафені. Збунтовану ескадру скермовано на Кіль, щоб там її обеззброїти. Але не було на це відповідних сил, і збунтовані моряки 4 листопада опанували Кіль. Тоді революція перекинулась . до Любека, Бремена, Гамбурга, Ганновера, дальше до робітничих середовищ у Вестфалії, Надрейнщині, Саксонії, врешті по всій країні. 9 листопада робітничі маси опанували Берлін і проголосили республіку. Того самого дня цісар Вільгельм II виїхав до Голландії, а провід над військом віддав Гінденбургові, що мав широку популярність у народу.

Щоб не допустити революції на фронт, начальне командування вислало дві дивізії на Рейн, але вони зараз збунтувалися. Видно було, що й фронт не опреться революційній х агітації. Тоді 10 листопада 1918 р. підписано перемир'я з коаліцією. Німеччина зобов'язалася протягом 15 днів вивести свої війська із Франції, Бельгії, Ельзасу і Лотарингії, а в дальших 15 днях — з лівого берега Рейну; видати зброю, залізниці, підводні човни, роззброїти флот, відіслати бранців. Відворот тримільйонного війська відбувся у повнім порядку, хоч мало було транспортних засобів і дуже давалася взнаки пізня осінь. Опісля відділи розформовано і розпущено додому.

У тому самому часі занепала Австро-Угорщина. Невдачі відразу відбилися на слабо зорганізованій монархії; почалися бунти у війську, а різні народи почали змагати до відокремлення. Щоб запобігти розбиттю держави, цісар Карл ЗО жовтня проголосив маніфест, яким дав згоду на творення національних держав, що мали злучитися в австрійську федерацію. Але кількома днями перед тим італійці разом з французами й англійцями почали наступ між Тиролем та Адріатичним морем. У Тиролі австрійська армія відперла наступ, але над Піявою, під Вікторіно, англійці проломили їхні позиції. У кількох днях цілий фронт зрушився і почав розпадатися. В ніч на 3 листопада 1918 р. складено перемир'я. Італійці взяли масу бранців і воєнного спорядження. Цісар Карл 10 листопада зрікся престолу.

Всрсальський конгрес. Вирішенням усіх справ, за які велася війна, зайнявся мирний конгрес у Версалі під Парижем, що розпочав свої наради в січні 1919 р. Провід у ньому мало п'ять «головних союзних і заприязнених держав» — Сполучені Штати, Великобританія, Франція, Італія та Японія, а учасниками конгресу були також інші держави, що брали участь у війні по стороні коаліції, а саме: Бельгія, Болівія, Бразилія, Китай, Куба, Еквадор, Греція, Гватемала, Гаїті, Геджас, Гондурас, Ліберія, Нікарагуа, Панама, Перу, Польща, Португалія, Румунія, Сербсьмо-Хорватсько-Словенська держава, Сіам (Таїланд), Чехословаччина, Уругвай (так упорядковано їх за латинським алфавітом). За основу нарад прийнято 14 пунктів Вільсона з 8 січня 1918 р. Він жадав у них явної дипломатії, свободи моря, загального роззброєння, свободи малих народів, а за найважніше завдання конгресу ставив утворення Союзу Народів, що мав у майбутньому забезпечити світові постійний мир. Але ідеалістична програма американського президента виявилася неможливою до здійснення в європейських відносинах, і його ідеї залишилися тільки фразами, а наради конгресу пішли в іншому напрямі. Переможці не хотіли зрікатися нічого зі своїх здобугків, а змагалися до того, щоб їх закріпити і поширити. Найбільш безоглядно проводила свою лінію Франція. Вона вважала необхідним так обезсилити Німеччину, щоб вона ніколи вже не могла проти неї виступити, тому намагалася накинути на німців якнайтяжчі умови миру, а також утворити в Європі цілу систему держав, що підпирали б її змагання. Англія не бажала такого зросту Франції і намагалася стримати її розгін, але сама більше була зайнята розбудовою своїх впливів на руїнах Турецької держави та в колоніях. Усі найважніші справи вирішувала Найвища Рада, до якої належали делегати п'ятьох «головних» держав, під проводом французького прем'єра Клемансо; вони розглядали всякі питання за допомогою своїх експертів і накидали рішення іншим державам і народам. Переможеним державам просто подиктовано мирні рішення.

Мир з Німеччиною підписано у Версалі 28 червня 1919 p., з Австрією — в Сен-Жермен ан Лє 10 вересня 1919 p.; з Болгарією — у Неї сюр Сен, з Угорщиною — у Тріаноні 4 червня 1920 p., з Туреччиною — у Севрі 10 серпня 1920 р.

Німеччину признано головним виновником війни і покарано її передусім поменшенням її території. Вона уступила Ельзас і Лотарингію Франції, Познанщину і Помор'я — Польщі, невеликі пограничні простори — Бельгії і Чбхословаччині; Гданськ (Данціг) став вільним містом, злученим з Польщею, Клайпеда (Мемель), як вільне місто, перейшла опісля до Литви. У деяких пограничних територіях постановлено плебісцит, і на цій основі Польща дістала частину Горішнього Шлезова і погра-ниччя Східної Пруссії, а Данія — частину Шлезвіга. Німеччина втратила також усі колонії, які Союз Народів роздав великодержавам як т. зв. підмандатні території. Окрім того, Німецька держава мала заплатити репарації (відшкодування) за воєнні збитки, які означено на 132 млрд марок. Версальський договір зліквідував у Німеччині обов'язок військової служби і дозволив утримувати тільки 100 000 крайової оборони; заборонив також військову авіацію, тяжку артилерію і підводні човни, а флот обмежив до 36 кораблів. Великодержави мали протягом 15 років окупувати німецьку територію по лівому боці Рейну, а вуглеву округу Саар зайняла Франція, — по 15 роках мав тут відбутися плебісцит.

Австро-угорська монархія поділилася на дві малі держави — Австрійську республіку й Угорське королівство. Решту території забрали ті держави, що входили до складу коаліції або після війни зорганізувалися. До Сербії прилучено Чорногорію, Хорватію і Словенію, Боснію і Герцеговину та альпійські країни, замешкані словенцями, і так постала Югославія. Румунія здобула Буковину, Семигород і частини Угорщини. Чехословаччина дістала давні краї чеської корони — Словаччину і Закарпатську Україну. Італія забрала частину Тиролю, Побережжя з Трієстом й острови на Адріатичному морі, а пізніше окупувала Фюме. Болгарія віддала пограничні території Румунії, Югославії і Греції і, таким чином, втратила доступ до Егейського моря.

Турецьку державу обмежено до самого Константинополя і Малої Азії. В Арабії і Месопотамії постали арабські держави Геджас, Неджд, Асір, Ємен — під впливами Англії. Єгипет став самостійною державою. Сирію зайняла Франція, Палестина дісталася під англійський протекторат, як жидівська держава.

Версальський конгрес визнав також незалежність Польщі й означив її західну границю. Версальський конгрес завершив свою роботу утворенням Союзу Народів, статуг якого підписано 28 червня 1919 р. Союз ставив собі за мету розвивати співпрацю народів і гарантувати їм мир і безпеку. Тому члени його мали зобов'язатися уникати війни, міжнародні відносини вести явно і виконувати приписи міжнародного права. Органами Союзу є: 1) Загальне зібрання членів, до якого належать всі держави; 2) Рада Союзу, в якій великодержави мають постійні місця, а на несталі місця вибирає членів загальне зібрання на три роки; 3) Генеральний секретаріат. Осідком Союзу є Женева. При Союзі Народів зорганізовано Міжнародний Трибунал Справедливості, з осідком в Гаазі, для розгляду спірних справ та Міжнародну Організацію Праці в Женеві, до якої належать усі справи, зв'язані з охороною праці. Окресленими договорами конгрес забезпечив права національних меншин у нових державах

Українська держава. Коли світові політики у Версалі радили над майбутнім Європи, на полях боїв вирішувалася справа Української держави. Війна зустріла українців серед буйного національного розвитку по обох боках Збруча. В Галичині довголітня праця Ьсвітніх і господарських установ поширила серед мас свідомість й організацію. Доволі успішно розвивалися наука і мистецтво. На політичному фронті йшла боротьба за національну автономію, в 1914 р. українська репрезентація присилувала польську більшість до значних поступок на те-рені галицького сойму. Молодь пропагувала клич самостійної України й творила перші військові організації. У Наддніпрянщині, незважаючи на тяжкі політичні умови, йшла жива праця у земствах, зростали преса й видавництва, організувалася наука, а підпільні організації вели політичну роботу. На початку війни українські самостійники стали на стороні Австрії і Німеччини, в надії, що розгром Росії дасть Україні нові можливості розвитку. В Галичині зорганізувалися Українські Січові Стрільці, що принесли перші "йриваві жертви за національну справу у боях на російському фронті (Манівка, Семиківці, Дисоня та ін.). У Відні Союз Визволення України розвинув широку видавничу діяльність, зайнявся національною організацією у таборах бранців, а на Волині, окупованій австрійцями і німцями, повів шкільну акцію.

Березнева революція 1917 р. виявила назверх всі сили, утаєні дотепер у народних масах. Вся Наддніпрянщина покрилася жовто-голубими прапорами, почала творитися національна армія з охотників та з українізованих частин російського війська. Центральна Рада, утворена представниками українських партій та культурних установ, під кермом Михайла Грушевського, взяла у свої руки провід над усією країною. Російський уряд Керенського погодився визнати автономію України у федерації з Росією, але це не вдовольняло змагань розбудженого національного руху. Коли Росію опанували большевики і там зросла анархія, Україна проголосила повну самостійність 22 січня 1918 р.

9 лютого 1918 р. Українська Народна Республіка склала у Бресті мир з центральними державами і добула корисну західну границю, що йшла окраїнами Холмщини, Підляшшя і Полісся. Австро-Угорщина зобов'язалася перетворити Східну Галичину в окрему автономну країну з українським характером. Тим часом у завзятих боях (бій під Кругами 29 січня 1918 р.) большевики зайняли Київ, але українські війська за допомогою німців відбили їх наступ. Але Україна попала у політичну і господарську залежність від Німеччини. 29 квітня 1918 р. консервативні групи при сприянні німців проголосили Павла Скоропадського гетьманом Української держави. Гетьманський уряд впорядкував адміністрацію і фінанси та договорами забезпечив державні кордони,, зокрема підготував об'єднання Криму з Україною. Та неполаднані соціальні відносини і проголошення федерації з Росією викликали демократичне повстання й обнову УНР під проводом Директорії. Але большевики ще сильніше наперли на Україну, й уряд мусив залишити Київ. Рівночасно південну смугу опанували російські монархісти під проводом Денікіна.

В Галичині під час розпаду Австрії зорганізувалася Українська Національна Рада під проводом Євгена Петрушеви-ча, яка проголосила Західно-Українську Народну Республіку й обняла у ній владу 1 листопада 1918 р. Але поляки опанували Львів, і тоді розгорілася довга війна за столицю. 22 січня 1919 р. у Києві проголошено об'єднання обох українських республік в одну державу.

Польсько-українську боротьбу намагалися припинити місії коаліції (Бертельмі, Боти, Дельвіга), але хвилеві перемир'я тільки допомагали полякам укріпити свої сили. У травні 1919 р. галицький фронт заломився, в червні в наступі під проводом генерала Грекова відзискано частину терену, але в липні під натиском польських військ галицька армія відступила за Збруч. Головний отаман Петлюра склав перемир'я з поляками, й об'єднана українська армія розпочала похід проти больше-виків і здобула Київ 31 серпня 1919 р. Але проти українців виступили війська Денікіна, і галицька армія, що була знесилена хворобами, заключила з ним угоду. Наддніпрянські частини перебули «зимовий похід», відбиваючися від большевиків і денікінців, але остаточно перейшли на захід. Отаман Петлюра склав конвенцію з Польщею і брав участь у невдачному польському поході на Київ, пізніше з большевиками вели боротьбу повстанчі відділи. Війну за Україну закінчив Ризький мир 18 березня 1921 р., в якому українські землі розділено між Польщею і Союзом радянських республік. Галичину конференція послів Великобританії, Франції, Італії і Японії рішенням з 15 березня 1923 р. віддала Польщі

Після Світової війни. Союз Народів не виробив собі такого авторитету, про який думали його творці. Першою поразкою Союзу було те, що до нього не вступили Сполучені Штати; політика Вільсона не здобула там визнання, Америка не прийняла рішень конгресу і відвернулася від європейських справ. Зате Союз приєднав собі Німеччину (1926 р.) і Союз радянських республік (1934 р.) і пробував вести дальше контроль над світовою політикою. Але головне його змагання — обмежити озброєння — не повелося, і різні держави вели дальше війни, не оглядаючися на опінію світу. Міжнародна політика вернулася на ті самі рейки, по яких ішла перед Світовою війною: кожна держава жила своїм життям.

Наймогутніша з великих держав, Великобританія, перейшла нове перегрупування партій. Ллойд-Джордж, проводир лібералів, що мав необмежені впливи під час війни, втратив авторитет і його партія занепала. До влади прийшла робітнича Партія праці, під проводом Макдональда. Проти Англії почала завзяту боротьбу Ірландія, яка в 1922 р. дістала повну автономію, з власним парламентом і кабінетом. Не вдовольнившись цим, вона вела дальші змагання, щоб здобути Ольстер, приналежний до Англії, і повну державну незалежність. Британські домініони поширили свою автономію, так що стали самостійними державами, зв'язок яких з англійською короною мав тільки ідейно-патріотичний характер (конференція в Оттаві 1926 p.).

Франція затримала свою довоєнну організацію з необмеженою владою тіарламенту, але її лад підкопували з одного боку монархісти, з другого — комуністи. У закордонній політиці вона пробувала різних концепцій, шукала підтримку то у своїх союзників у Східній Європі (Польща, Чехословаччина, Мала Антанта), то в Росії, то в Англії.

Італія в 1922 p. пережила внутрішню революцію. Упала парламентарна система, а владу взяла партія фашистів (від римських «фасцес» — символу влади) під проводом Беніто Муссоліні, що провів господарську реорганізацію держави і розпочав велику імперіалістичну політику. В 1929 р. Італія склала конкордат з Апостольською столицею, визнала суверенність Ватиканської Держави і так закінчила спір з Римом, що почався в 1870 р.

У війні 1935—1936 pp. Італія здобула Абіссінію і тим побільшила свою колоніальну державу, а рівночасно намагалася добути гегемонію на Середземному морі. У близькі відносини з Італією увійшла Іспанія, що в 1936—1939 pp. переживала криваву громадянську війну; переможцями вийшли монархісти.

Ще більші переміни перейшла Німеччина. Робітничу революцію, що схилялася до комунізму, опанували соціальні демократи у союзі з дрібним міщанством; у 1919 р. Національні Збори у Веймарі ухвалили республіканську конституцію. Першим президентом став Ф. Еберт, другим у 1925 р. — Гінденбург. Щоб добути опору проти західних держав, Німеччина в 1922 р. уклала в Рапалло союз з Росією, але ще не могла перебороти господарської кризи. Франція намагалася силою добути призначені їй відшкодування і в 1923 р. зайняла гірничий Рурський басейн. Але міністр закордонних справ Штреземан вдалою політикою зумів провести вигідний для Німеччини план сплати репарацій (т. зв. план Девіса) і добув кредити на господарську розбудову держави. В 1925 р. в Ло-карно складено договір з великодержавами, що забезпечив західні границі Німеччини, а в 1926 р. вона увійшла до Союзу Народів. Пізніше, завдяки допомозі Америки й Англії, Німеччину звільнено цілком від репарацій, а коаліційні війська залишили лівий берег Рейну. Одначе господарська криза і занепад національних змагань все більше підривали авторитет панівних партій. Тоді почався національно-соціалістичний рух під проводом Адольфа Гітлера, що бажав оперти німецьке життя на новому націоналізмі (расизмі) і новій господарській структурі. Гітлер у 1923 р. вперше виконав невдалу спробу державного перевороту у Мюнхені і був ув'язнений, але число його прихильників зростало все більше, і врешті в 1933 р. він став канцлером Німецької держави, а в 1934 р. здобув також уряд президента. Тоді Німеччина виступила з Союзу Народів і заявила, що не визнає військових постанов Версальського договору. Після цього демаршу вона почала розбудовувати армію і флот. У 1936 р. німецькі війська обсадили Надрейнську зону, в 1936 р. на основі плебісциту до Німеччини вернувся Саарський басейн.

Польща здобула незалежність завдяки військовій силі, яку зорганізував Йосиф Пілсудський, та допомозі коаліції. В 1920 р. вона відбила під Варшавою наїзд большевиків