Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Найновіші часи

Світова війна

Центральні держави і коаліція. З-поміж багатьох міжнародних конфліктів одні вирівнювалися і зникали, інші загострювалися і виступали на перше місце. Остаточною причиною до вибуху Світової війни стали головно такі справи:

1. Німецько-англійське суперництво на морі; колоніальні змагання Німеччини; зріст німецької промисловості і конкуренція з Англією на світових ринках; розбудова німецького воєнного флоту; будівництво лінії Берлін—Багдад, що вела до Індії.

2. Німецько-французький спір за Ельзас і Лотарингію; змагання Франції до «реваншу»; загострення конфлікту у Марокко. 3. Російсько-австрійсько-німецькі суперечності на Балкан-ському півострові; змагання Росії до опанування Константинополя; російська панславістична пропаганда в Австро-Угорщині.

4. Змагання Італії до об'єднання італійських земель, прина-лежних до Австро-Угорщини. 5. Соборницькі змагання балканських народів: румунів — до Семигорода, а сербів — до південнослов'янських країн Австро-Угорщини.»

Протиборство в різних регіонах поділило європейські держави остаточно на два табори: у першому мали провід «центральні держави» — Німеччина й Австрія, у другому — «коаліція», або «Антанта» (порозуміння), що складалася з Англії, Франції і Росії.

Відносини між Німеччиною й Австрією були доволі тісні, але не в усьому щирі. Німеччина, йдучи за традиціями політики Бісмарка, вважала існування наддунайської монархії необхідним, як опори для себе. Але німецькі державники з непокоєм обсервували внутрішній розклад союзної держави, що проявлявся у самостійницьких змаганнях австрійських народів. Що дотеперішній устрій Австрії не міг довго утриматися, це було ясно: все більше пробивала собі місце ідея перебудови держави на федерацію народів. її прихильником мав бути наслідник престолу Франц Фердинанд. Але старий цісар Франц-Йосиф був уже не здатний до будь-яких реформ. Німеччина зі свого боку дораджувала порозуміння у національно-територіальних справах з Румунією та Італією. Німецький провід боявся, що не поладнані внутрішні спори Австрії можуть втягнути й Німеччину у небажані клопоти. Але Австрія неохоче піддавалася під німецьке «опікунство»; зі свого боку вона була невдоволена світовою експансією, вбачаючи в ній небезпеку міжнародних конфліктів. Але, хоч відносини між обома середньоєвропейськими силами не в усьому були поладнані, політики обох сторін намагалися загладжувати непорозуміння. У війні, що наближалася, обидві держави могли розраховувати тільки на взаємну допомогу.

Італія, хоча формально й належала до Пбтрійного союзу, перейшла уже до табору коаліції, надіючись добути в Австрії пограничні землі. Так само неясну політику вела Румунія. Зате центральні держави могли розраховувати на підтримку Туреччини і Болгарії.

З-поміж держав, що мали творити протинімецьку коаліцію, перш за все порозумілися між собою Франція і Росія. Вони з двох сторін замикали Німеччину і забезпечували собі взаємну допомогу. Дальшу акцію проти Німеччини повів англійський король Едвард VII (1901—1910). Він добре розумів, яку небезпеку становить для Британської держави господарський і мілітарний розвиток Німеччини, і з незвичайною енергією приготовляв Англію до майбутньої війни з грізним ворогом, збільшуючи воєнний флот і військові засоби. Він також здійснював політичне оточення Німеччини. Наслідком його зусиль було «сердечне порозуміння» з Францією в 1904 р. і союз з Росією в 1907 р. Так постала коаліція трьох велико-держав. До цього табору наблизилася також Японія, і були надії, що й Сполучені Штати покинуть нейтральність і стануть проти Німеччини. Мало не всі світові сили зорганізувалися проти Німеччини та її союзників.

Обидва табори готувалися до війни, і їхні штаби мали готові операційні плани. Німецький генеральний штаб, під проводом Гельмута Мольтке, небожа великого полководця XIX ст., уважав небезпечною війну на два фронти — з Францією і Росією, але коли б вона вже прийшла, передбачував перемогу в тому, щоб наперед розбити одного ворога, пізніше — другого. Більш грізною уважав Францію і бажав наперед з нею покінчити. План війни з Францією виробив давній шеф штабу, фон Шліффен. Він уважав неможливим удар на Францію від німецької границі, бо дорогу загороджував ряд могутніх фор-тифікацій з головними фортами Бельфор, Епіналь, Нансі, Верден, Монмеді. Перехід до Франції можна було сфорсувати тільки від півночі, через Бельгію. З політичних оглядів цей план був невигідний, бо Німеччина визнала нейтральність Бельгії, але іншого виходу не було. Після окупації Бельгії німецькі війська мали йти на Париж й атакувати його від заходу. Отже, перший наступ мав відбутися на французькому фронті. Натомість від сторони Росії, у Східній Пруссії, Німеччина мала вести поки що оборону. Оборонне становище мав займати також німецький флот. Переважні його сили мали залишитися на Північному морі і стерегти побережжя; на Балтійському морі німецька ескадра мала зв'язати російський флот коло Кронштадта.

Австрійський шеф штабу Конрад фон Гетцендорф приготовляв наступ у Галичині, щоб затримати тут російський наступ й облегшити німецьку атаку на Францію. Але головні австрійські сили мали кинутися на Сербію і розгромити її.

Французький штаб, на чолі якого стояв Жофр, розумів, що Франції прийдеться затримати на собі головний наступ Німеччини, і тому укріплював границі сильними фортами. Але рівночасно проектував наступ на Німеччину, у двох місцях, на лініях Мец — Бельфор і Верден — Седан. Англія мала дати сухопутну армію для допомоги Франції, а британський флот мав поки що блокувати Північне море й утримувати сполучення між англійськими островами та суходолом. Росія планувала рівночасний удар на Східну Пруссію і Галичину, а також виправу на Константинополь.

Вибух війни. Загроза війни з'являлася на початку XX ст. кілька разів з різних причин. Так, 1905 р. — з причини Марокко; в 1908 р. — після окупації Боснії Австро-Угорщиною; у 1911 р. — знову задля марокканської справи; в 1912 і 1913 pp. — через балканське напруження. Але остаточно безпосередньою причиною світового пожару став виступ сербів проти Австрії. Австрійський наслідник престолу, архікнязь Франц Фердінанд, у червні 1914 р. виїхав до Боснії, щоб там провести військові маневри. Це була немов демонстрація Австро-Угорщини проти «великосербських» змагань, що мали на меті приєднати Боснію до Сербії. Коли архікнязь перебував у Сараєво, сербські змовники влаштували на нього двічі замах, і князь разом із дружиною загинув від куль, 28 червня 1914 р.

Слідство виказало, що змовники приїхали із Сербії і мали деяку допомогу сербських військових кіл. Тому австро-угорський уряд 23 липня 1914 р. вислав до Сербії дуже гостру ноту, домагаючися відповіді упродовж 24 годин. Сербський уряд мав заявити в офіціальному органі, що засуджує всяку пропаганду, яка змагає до відірвання від Австро-Угорщини її земель, та висловлює свій жаль, що сербські урядовці й офіцери брали участь у цих змаганнях. Далі Сербія мала заборонити всі публікації, що виступали проти Австрії, розпустити «Народну Оборону» й інші товариства, що поборювали Австрію, усунути із шкільного навчання все, що дразнило Австрію, віддалити зі служби урядовців і офіцерів, що вели протиавстрійську пропаганду, не дозволити контрабанди зброї через границю і допустити австрійських урядовців до слідства у справі замаху не території Сербії.

Сербський уряд на цей ультиматум дав помірковану відповідь, заявляючи, що бажає усунути непорозуміння з Австро-Угорщиною. Він висловив жаль, що сербські урядові органи не допущено до слідства у справі замаху, але заявив готовність віддати під суд тих осіб, проти яких будуть доставлені докази вини. Погоджувався на те, щоб в урядовому часописі помістити заяву, що Сербія засуджує пропаганду проти Австрії; погоджувався розпустити «Народну Оборону» та інші товариства і змінити пресове право, так щоб можна було конфіскувати протиавстрійські публікації. Але сербський уряд рішуче заявився проти того, щоб на сербській території мали вести слідство австрійські урядовці; натомість погоджувався передати всю справу на розгляд міжнародного трибуналу в Гаазі або великодержав, що були зацікавлені балканськи-ми питаннями.

Австро-Угорщина не признала сербської відповіді задовільною і 28 липня 1914 р. оголосила Сербії війну. В обороні Сербії виступила Росія і почала мобілізацію своєї армії, а Франція почала також озброюватися. Тоді Німеччина стала по стороні Австро-Угорщини, й обидві держави оголосили війну Росії і Франції 1 і 3 липня 1914 р. Тоді Англія і Бельгія заявилися по стороні Франції, а дещо пізніше у війну вступили Японія і Португалія. Натомість Італія, хоча й була пов'язана союзом з Німеччиною й Австрією, залишилася нейтральною. У вересні 1914 р. по стороні центральних держав стала Туреччина, а влітку 1915 р. — Болгарія. На сторону коаліції перейшли в 1915 р. Італія, в 1916 — Румунія, в 1917 р. — Греція і Сполучені Штати Північної Америки та різні американські республіки. Нейтральними до кінця війни залишилися в Європі Данія, Голландія, Норвегія, Швеція, Іспанія і Швейцарія.

Так розгорілася велика Світова війна 1914—1919 pp. Наступ німців на Францію. Німеччина розпочала першу воєнну акцію, щоб не допустити до сконцентрування сил противника. Вже 5 серпня 1914 р. німці, згідно з давнім планом, почали наступ на Бельгію. Штурмові відділи, між якими визначилася особливо група Людендорфа, здобули Льєж і відкинули бельгійську армію на Антверпен. Тоді чотири німецькі армії через французько-бельгійську границю увійшли до Північної Франції і почали прямувати на Париж. Взаємодіяли з ними німецькі війська в Ельзасі і Лотарингії. Французи пробували провести свій наступ з Бельфора на Страсбург, але після боїв під Мюльхаузеном, 1—22 серпня, мусили уступити. Таким чином, німці втримали ініціативу в своїх руках.

У Північній Франції німецький наступ розгортався із незвичайною силою і розгоном. Європа уперше побачила, як виглядає наступ новочасної армії. Французи чинили нападникам упертий опір, але не могли упорядкуватися до систематичної оборони й терпіли невдачу за невдачею. У перших днях вересня німці дійшли до ріки Марни і затрималися в 50 км на північ від Парижа. Але, незважаючи на очевидний успіх наступу, німецьке командування не осягнуло головної мети: не змогло обійти французької столиці від заходу, як це передбачалося планом фон Пліффена. Крайня, найдальше на захід висунена німецька армія, що мала це завдання виконати, виявилася слабою, і французи, сперті на Париж, спинили її у поході.

Німецький наступ сильно подіяв на французьке військо, поширив серед нього зневіру і деморалізацію. Безнастанний відворот заломлював дисципліну. Ще більше, як французи, піддавалися знеохоті англійці, що прийшли до Франції на допомогу. Начальний полководець англійського експедиційного корпусу Френч писав до військового міністра Кітченера: «Не можу сказати, щоб я мав повні надії щодо дальшого розвитку кампанії у Франції. Моя віра у здібності французьких полководців і віра, що вони доведуть цю кампанію до щасливого кінця, стають все менші». Англійські офіцери дораджували навіть забратися цілком із Франції.

Щоб довести французькі сили до порядку, Жофр наказав відворот за Марну, тут переорганізував військо і приспособив його до контрнаступу. Німецький штаб зробив похибку через те, що не скріпив новими силами свій наступ, а навіть деякі частини відіслав на схід, щоб протидіяти російському наступові на Східну Пруссію. Через те між арміями, що дійшли до Марни, постали небезпечні прогалини. Положення німців стало ще важчим через те, що знищені були залізничні шляхи, тунелі, мости, так що нелегко було довезти потрібні воєнні засоби. Також взаємодія між полководцями армій була заслабкою, і кожний із них хотів осягнути свою мету, не оглядаючися на рухи сусідніх частин. Центр висунувся занадто уперед, а праве крило не могло за ним наспіти.

Жофр узяв під увагу цей стан німецьких військ і рішився наступати на широкому фронті, від Парижа до Вердена, 6 вересня 1914 р. Французький наступ захитав відразу правим крилом. Англійці вдерлися у прогалину між 1 та 2 арміями коло Шато-Тьєррі й утрималися на здобутих позиціях. Через те обидві німецькі армії були примушені відступати і втратили контакт із корпусами, що стояли дальше на схід. Це замішання використали французи і на цілому фронті заатаку-вали німців. Німецький генеральний штаб попав тоді у паніку й, лякаючись заломання фронту, наказав загальний відворот у напрямі на північ. Так Жофр виграв бій над Марною 6—15 ве ресня 1914 р. Перемога була такою несподіванкою для французів, що вони охрестили її «чудом на Марні».

Так, вислід важкої кампанії був нещасливий для німців. Німецький фронт затримався на лінії Комп'єнь, Реймс, Верден. Отже, в руках німців лишилася Бельгія і північна смуга Франції, але до Парижа шлях був дальший, як давніше. Ця невдача відбилася на німецькому начальному командуванні: Мольтке уступив, а його місце зайняв генерал Фалькенгайн.

У найближчому часі як німці, так і французи з англійцями почали «перегони до моря». На захід від німецьких становищ залишився необсаджений простір Бельгії — йшлося про те, хто його опанує; особливо важливе значення він мав для коаліції, з огляду на комунікацію через Англійський канал. Але німці не хотіли допустити туди ворога і продовжили своє праве крило по Лілль; для того ужили полків, що дотепер облягали твердиню Мобеж, — вона піддалася 7 вересня. Але англійці і французи мали більші сили й утрималися над морем. Зате великим успіхом німців було те, що під обстрілом 420-міліметрових гармат, званих «великими Бертами», упав Антверпен.

Після цих боїв французько-німецький фронт вже довгий час залишився на тому самому місці. Обидві сторони пробували ще тут і там наступати, але це вже були атаки меншої сили. Так, у лютому 1915 р. французи почали бій під Реймсом, а англійці у Фландрії, але не здобули ніяких визначніших успіхів. У квітні 1915 р. німці ударили на ворожі становища під Іпром. Тут уперше ужили нового бойового засобу, газів, а саме — страшного «іприту». Хоча французи зазнали великих втрат, фронт не змінився.

Східний фронт у 1914 р. На сході границя між Німеччиною й Австрією, з одного боку, та Росією, з другого, йшла широким луком, що відмежовував Польське королівство від Пруссії, Шлезвіга й Галичини. На основі свого стратегічного плану німці зайняли тут оборонні позиції і старалися не допустити російських військ у свої межі. Австрійський штаб рішив розпочати наступ, щоб полегшити становище західного німецького фронту. Але австрійська мобілізація спізнилася через те, що австрійські політики довго манили себе надією, що Росія не відважиться на війну. Головні сили сконцентровано на сербській границі і лише в останній хвилині перевезено більші відділи через Угорщину до Галичини. Тим часом російське військо, що мало досвід з японської війни, змобілізувалося з несподіваною скорістю і начальний вождь вел. князь Ніколай Ніколайович зміг кинути величезні сили на захід. Полки йшли за полками, дивізії за дивізіями, незлічимий потік людей, справжній «паровий каток», що грозив розтрощити все по дорозі. Саме географічне положення рішало, що російський наступ, ударив у двох головних напрямах — на Східну Пруссію та Галичину.

На Галичину рушило п'ять російських армій — від Любліна, Ковеля, Дубна, Проскурова й Кам'янця-Подільського. Австрійці (з деяким запізненням) відповіли своїм наступом. Перша австрійська армія під проводом Данкля йшла у напрямі на Люблін і під Красноставом відкинула російське праве крило. Четверта армія під командуванням Ауфенберга рушила на Гру-бешів і під Комаровой добула деякий успіх. Але третя армія Брудермана з групою Кевеша не витримала наступу російських військ і мусила уступити з лінії Золочева. Це захитало цілим фронтом, і також північні армії мусили уступити з Холмщини до Галичини. З вересня російські війська майже без бою зайняли Львів, це викликало надзвичайно пригноблююче враження у всій Галичині. Австрійські війська укріпилися тоді на лінії Верещиці. Але й туг вони утрималися недовго; російські сили перли з таким розгоном, що не було від них ніякого захисту. Австрійський штаб мав надію упорядкувати свої сили на лінії Сяну, під охороною могутніх фортифікацій Перемишля, але й тут перемогли росіяни. Розгромлені австрійські полки знайшли пристановище аж на лінії Віслоки.

Східну Пруссію обороняла 8-ма німецька армія під командою генерала Прітвіца. Росіяни наступали з двох боків: зі сходу — під командою генерала Ренненкампфа, і з півдня — під командою генерала Самсонова. Німецький генерал, уникаючи оточення, уступив на західний берег Вісли. Але головне командування за це його усунуло, а провід віддало в руки генерала Гінденбурга з шефом штабу Людендорфом. Тут уперше ці два великі полководці почали спільну працю, що тривала аж до кінця війни. Гінденбург відразу рішився наступати з тою метою, щоб не тільки затримати ворога, але й цілком розбити його. Рішення було доволі ризиковане, бо численні російські маси були саме в повному розгоні. План Гінденбурга належав до т. зв. типу Каннів, тобто наслідував тактику Ганнібала під Каннами: головний удар мали виконати крила. Умілими операціями німецький вождь зайшов росіян від сходу й заходу і витягнув їх у бій під Танненбергом 23—25 серпня 1914 р. Сильний німецький наступ розтрощив російські крила й окружив центр; 90 000 російського війська потрапило в полон, а генерал Самсонов сам собі відібрав життя. Це був один із най-славніших боїв у Світовій війні. Гінденбург рушив тоді проти другої армії генерала Ренненкампфа, але той не хотів поділяти долі Самсонова й уступив за границю. Невдовзі росіяни спробували повернути утрачений терен і почали нові бої, але Східна Пруссія залишилася вже в німецьких руках.

Після перемог на півночі німці мусили дати допомогу австрійцям, положення яких було дуже важке. Спільно складено план наступу у Польському королівстві, в напрямі на Варшаву. Мета наступу була — добути корисну оборонну лінію здовж Сяну і Вісли. Перші операції дали бажаний успіх: німецькі війська дійшли до Івангорода (Дембліна), а австрійці визволили з облоги Перемишль. Але Ніколай Ніколайович сконцентрував свої сили між Варшавою і Сандомиром і сильним ударом почав наступ; австрійці уступили до Кракова, а німці — на Шлезьк. Росіяни, горді з перемог, погрожували, що підуть на сам Берлін і Відень.

Щоб урятувати Східний фронт, Фолькенгайн віддав провід над усіма операціями на цьому терені Гінденбургові. Начальний вождь разом із Людендорфом уложив план наступу на праве російське крило. Дев'ята армія під проводом Макензена ударила від Торуня на Лодзь. Німецькі війська оточили росіян з трьох сторін — від півночі, заходу і сходу, так що ситуація російської армії стала дуже критична. Ніколай Ніколайович був примушений стягати корпуси з боків, щоб обороняти центр. На вузькому терені скупчилася величезна маса бойових відділів, що не мали місця на свобідні рухи. Здавалося, що німці добудуть перемогу, як під Грюнвальдом. Але в останній хвилині росіяни ударили на німецькі тили під Ловічем і вирвалися з оточення. Німці мусили уступати. У тому самому часі австрійці перемогли російську армію під Лиманово. Вислід цих боїв хоч і не здійснив широких планів, приніс, проте, значне полегшення центральним державам: росіяни стримали свій наступ на захід. Ніколай Ніколайович кинув тоді російські війська на Карпати, сфорсував гірські перевали і відкрив собі дорогу на Закарпаття. Але німецько-австрійський наступ узимку відкинув росіян на галицьку сторону. Проте сили австрійців були заслабі, щоб дати допомогу Перемишлеві, і велика твердиня піддалася росіянам 22 березня 1915 р. Таким чином, Східний фронт взимку 1914—1915 pp. утвердився на лінії: границя Східної Пруссії, Млава, Плоцьк, Кельце, Тар-нув, Карпати.

Невдачі Росії в 1915 р. Рік 1914 не дав остаточного успіху ані центральним державам, ані коаліції. Зусілля німців дійти до Парижа покінчилися невдачею. Але й надії Франції та Англії після «чуда на Марні» залишилися нездійснені. На сході знову великі успіхи росіян заломилися на німецькому відпорі. Виявилося, що стан обох сторін є більш-менш рівний. Перші нагальні наступи, що коштували багато крові, вичерпали бойову силу. Противники окопалися в шанцях і тільки здалека вели перестрілку. «Постало тепер особливе і у тому виді дотепер небувале явище позиційної війни на фронті сотень, а пізніше тисяч кілометрів. Зроджена із конечності хвилини, як стратегічний зарадчий засіб, вона дозволила, принаймні на початках, центральним державам здобуги сильну перевагу. Але коли цей зарадчий засіб став станом нормальним і тривким, початкова користь замінилася на поважну шкоду. Німеччина й Австро-Угорщина стали обложеною твердинею, і тоді у коаліції постав небезпечний для німців помисел війни на вичерпання і виголодження. Проти неї існував тільки один спосіб. Хоч би народи центральних держав, голодні, перевтомлені, доконали надлюдських діл на полі бою і в середині країни, все-таки не довело б це їх до щасливого закінчення війни. Час працював не для них, а для їх ворогів, бо воля перетривати була рівносильною по обох боках. Перервати оточення силою, добути бойову перевагу — було єдиним у тій ситуації рятунком» (Фолькман. «Велика війна»).

Щоб видобутися з цієї сіті, що замикалася з усіх сторін, німецький та австрійський штаби мусили розпочати новий наступ. Але напрям удару тепер змінився. Супроти того, що на заході неможливо було добути скорого вирішення, треба було провести наступ на сході, проти Росії. Це було конечне й з огляду на Австрію, що все більше ослабала під російською навалою. Конрад Гетцендорф подав широкий план наступу, що мав знищити цілком російський фронт, але тверезий Фалькенгайн уважав цей план неможливим до виконання, бо Німеччина мусила рівночасно обороняти Західний фронт і не могла кинути на схід потрібних мас війська. Німецький штаб рахував тільки на те, що можна буде усунути росіян за Віслу й звільнити частину Галичини. Дальші бої мали йти не на основі наперед означеного плану, а відповідно до розвитку ситуації. Такий обмежений наступ давав ту користь, що можна було його швидко припинити, якщо треба було б знову скріплювати небезпечний Західний фронт.

Місцем удару вибрано Горлиці. Ударну групу творила 11-та німецька армія і 4-та австрійська. Провід обняв Макензен, а шефом штабу був полковник Зект. Важною справою було заскочити ворога несподівано. Тому німці почали розвивати наступ на північному фронті, щоб відтягнути увагу росіян від Галичини, й узяли Шауляй, Лібаву і підходили вже під Мітаву. 2 травня 1915 р. прийшов головний удар під Горлицями.

Німецький генерал Франсуа так описує початок бою: «П'ять хвилин перед шостою! Артилеристи стоять коло гармат, готових до стрільби, піхота у бойовому порядку скуп-чилася на краю окопів, щоб слухати і дивитися. На цілому становищі панує тиша, кожен стоїть на свойому місці з годинником у руці. Небо синіє, повітря чисте, біля наших ніг простягаються у терені гадюками бойові лінії — наші і російські. Направо, на краю панорами, Горлиці з цвинтарним узгір'ям, посередині чорна маса лісу Кам'янець, наліво узгір'я Пустки — мета атаки австрійців.

Шоста година! Стодвадцятиміліметрова гармата під горбом «696» дає сигнальний постріл, й усі батареї, від польових гармат до тяжких мортир, дають залп на російські становища. Потім наступає безнастанний гук, грюкіт і тріскіт. 700 пушок відкривають свої огненні пащеки й викидають сталь та залізо, що сичить і з свистом перелітає в повітрі. Снаряди врізуються у землю, викидають високо у повітря маси землі, відламки дерева і перешкод з кільчастого дроту. Поза російськими лініями вибуває дим і полум'я з сіл і будинків. Тут і там видно, як росіяни утікають з ровів й укріплень; за ними гоняться смертоносні шрапнелі. Наші тяжкі гармати тримають під вогнем шляхи доступу до становищ ворога. На північ від Горлиць стоїть грубий стовп вогню, й маси диму сягають аж до хмар. Незабутній, кошмарний вид. Це загорілися збірники рафінерії нафти, не знати, чи від нашого вогню, чи підпалені росіянами. Російська артилерія довго зволікала з відповіддю, її вогонь був слабкий, вона не видавалася сильна.

Годинник вказує дев'яту. У канонаду артилерії вмішується новий гук. Це міномети починають своє діло знищення. Малі і великі міни летять високим луком, так що їх видно понад наші штурмові становища на позиції ворога. Гострі детонації потрясають нервами. Дерева ломляться як сірники, могутні пні вилітають високо у повітря, мури домів валяться, з грунту вибризкують справжні фонтани землі. Земля труситься, здається, що розгулялося пекло.

Десята година! Гук мін втихає, артилерія переводить свій вогонь на дальшу віддаль. Гострий свист. Через краї окопів кидається перша штурмова хвиля піхоти наперед на ворога...» Російський фронт був переломаний. Австрійська й німецька піхота через пробитий вилом дісталася глибоко у російські становища і почала заходити росіян ззаду. Російський штаб мусив був розпочати відворот. Він поспішно опорожнив Західні Карпати, щоб рятувати армію Брусилова, якій загрожувало оточення. До Галичини стягнули підмогу з інших фронтів, зокрема, прийшли полки з Одеси, що мали відплисти до Туреччини. Ніколай Ніколайович наказав контратакувати, не жаліючи війська. Завзяті бої тривали на лінії Сяну. Австрійські війська знову почали уступати, але німці їх підтримали. З початком червня союзники здобули Перемишль, а 18 червня 11-та німецька армія переломила знову російський фронт під Магеровим. Внаслідок того російські війська 22 червня 1915 р. залишили Львів. У цих боях російські втрати дійшли до півмільйона у полеглих, ранених і бранцях.

Російський фронт спирався тепер на лінії твердинь Гродно, Варшава, Івангород, Луцьк, Дубно, Рівне. Вигнутий на захід лук був невигідний для оборони, і воєнна рада, що відбулася під проводом царя у Бресті при кінці червня, вже обговорювала питання, чи не евакуювати Польщі, але Ніколай Ніколайович рішуче тому спротивився. Росія мала ще такі великі сили, що могла перенести незвичайні втрати у людях.' Хоч уже в деяких відділах проявлялася революційна пропаганда, та назагал військо ще не піддавалося її впливам. Але ініціатива була вже в руках німців. Фалькенгайн, дуже обережний у своїх рішеннях, признав, що ситуація дозволяє на дальший крок уперед, а саме на те, щоб заатакувати варшавський лук. З півночі, від Млави, німці ударили у напрямі на Варшаву, з півдня — на Люблін і Холм. Під двостороннім натиском російський фронт захитався. Ніколай Ніколайович кинув великі маси людей до контрнаступу, але досягнув тільки те, що війська під Віслою уникнули оточення. Треба було розпочати відворот, і 5 серпня 1915 р. німці зайняли Варшаву, а 10 серпня — Івангород. Далі німецька армія йшла вже сильним розгоном» здоганяючи російські війська, дійшла до Буга і перейшла ріку; 26 серпня упав Брест, тоді ж — Осовець, далі — Гродно, Мітава, Ковно.

Хоч перемога була велика, але Гінденбург, як вождь Східного фронту, домагався ще дальшого походу, щоб ударити з флангу на праве російське крило і його розбити. Проте начальне командування не могло дати йому більшої допомоги, і він тільки добув Вільно, але не зміг оточити російської армії, що уступала в порядку. Рівночасно австрійці вели наступ на волинський трикутник твердинь і добули Дубно та Луцьк.

У кінці вересня 1915 р. закінчився наступ центральних держав, що тривав п'ять місяців. Східний фронт проходив тепер по лінії: Рига, Динабург, Барановичі, Пінськ, Дубно, Тернопіль, до Чернівців. Окупація Польського королівства поставила перед центральними державами вирішення польської справи. Вже на початку війни за співробітництво з Австрією заявилася більшість галицьких поляків, а Юзеф Пілсудський утворив польські легіони, що брали участь у війні з Росією. Щоб приєднати собі поляків, цісарі австрійський і німецький 5 листопада 1916 р. проголосили незалежність Польщі як майбутньої монархії Але між обома державами почалося суперництво за те, від котрої з них Польща має дістати династію. Поїси що утворено тільки тимчасову державну раду, ав1917р. — регентську раду з трьох но-таблів. Але проти союзу з Німеччиною виступили поляки, зорганізовані у Франції і Сполучених Штатах, й остаточно перемогла орієнтація на коаліцію.

На Балканському півострові. Австро-Угорщина, починаючи війну, думала передусім про знищення Сербії, що стояла на перешкоді її балканським планам. Шеф австрійського штабу, Конрад Гетцендорф, призначив проти Сербії відразу такі великі сили, що перемога, здавалося, була певна. Але австрійці не взяли до уваги великої хоробрості сербів і тяжких комунікаційних відносин. З початком серпня 1914 р. рушило на Сербію три австрійські армії: дві — з Боснії через Дрину на Крагуєвац, третя — на Белград. Але цю третю армію треба було відразу завернути і вислати до Галичини проти російського наступу. Через те наступ не вдався. Серби сильно ударили на австрійців і присилували їх уступити до Боснії. У жовтні австрійське командування повторило наступ з північного заходу, на Валево. Тут австрійське військо зустріло незвичайно важкі теренові труднощі, але остаточно здобуто Белград. Серби почали зараз контрнаступ, фронт заломився, й австрійці знову мусили залишити Сербію. ,

Наново наступ проти Сербії розпочався восени 1915 р., коли вже російське військо було відкинуте далеко на схід і можна було перевезти на південь частину війська. Тепер участь у боротьбі взяли також німці, бо Німеччина надавала великого значення тому, щоб наблизитися до союзної Туреччини і заохотити Болгарію до виступу проти коаліції.

Туреччина ще перед війною перебувала у тісних господарських і політичних зв'язках з Німеччиною і в момент вибуху рішилася стати по стороні центральних держав. До цього рішення причинився найбільше страх, що у війні Росія готова зайняти Константинополь і покласти кінець володінню турків у Європі. Хоч Туреччина й була ослаблена давнішими війнами з балканськими народами, але її виступ мав велике значення для центральних держав, бо перепинив комунікацію з Росією інших держав коаліції через Дарданелли. Але Туреччина опинилася цілком відокремленою від союзників, бо Середземне й Егейське моря зайняв англійський флот, на Чорному морі панувала Росія, а шлях суходолом замикали Сербія й Румунія. Довгий час турки були залишені самі своїм силам.

Болгарія була також здавна у приязних відносинах з Австрією і Німеччиною і чекала тільки часу, коли зможе відібрати у Сербії та Греції пограничні землі, що їх втратила в 1913 р. Занепад Росії після австрійсько-німецького наступу літом 1915 р. заохотив Болгарію до союзу з центральними державами За те болгарам обіцяно здобутки в Македонії, а Туреччина добровільно віддала їй смугу на західному боці Маріци.

Новий наступ проти Сербії відбувався при взаємодії Болгарії з Австрією і Німеччиною. Начальний провід обняв маршал Макензен. Німці й австрійці спільно ударили на Белград і здобули його 9 жовтня 1915 р Від Белграда австрійські і німецькі війська пішли долиною Морави на Ніш. Хоч сербські війська боронилися надзвичайно завзято, та тепер уже не могли опертися наступові. Рівночасно болгари ударили від сходу і під Нішем зустрілися з союзниками. Сербські війська серед важких боїв уступали все далі на південь. Останній великий бій відбувся на Косовому Полі, на тому місці, де колись цар Лазар давав відпір туркам. Недобитки сербського війська перейшли до Албанії, а звідти перевезено їх на Корфу. Заходами коаліції переорганізовано їх на нову армію.

Перемога над Сербією відкрила центральним державам шлях на схід, — отже, розірвано оточення, що до того часу замикало їх звідусіль. Ці події мали вплив також на Грецію. Там боролися за вплив дві партії: одна — короля Константина, що бажав стати по стороні центральних держав, друга — прем'єра Веніцельоса, прихильника коаліції. Коаліційні війська під проводом генерала Серрая причалили до Салонік і намагалися звідси дати допомогу Сербії проти Болгарії. Але болгарська армія заступила їм дорогу і відкинула їх за границю.

Австрійський штаб бажав продовжувати далі війну на Балканському півострові і розбити також Чорногорію й Албанію та витіснити східну армію коаліції з Солонік. Але Фаль-кенгайн не дав приєднатися до цих планів. Він заступав погляд, що союзники осягнули головну мету — добули вільний шлях до Константинополя. Інші балканські справи він уважав за другорядні і не хотів марно розпорошувати німецькі сили. Але Австрія мала свої окремі інтереси, і Конрад Гетцендорф повів війну самими австрійськими силами. У січні австрійці здобули узгір'я Ловчен й окупували Чорногорію, а потім посунулися до Албанії. Через цю різницю поглядів між обома шефами штабу відносини ставали все більш холодними.

Воєнне господарство. Німеччина, оточена довкола ворожими сусідами, опинилася в дуже небезпечному господарському становищі. Вже перед війною сільськогосподарських продуктів не вистачало для виживлення численного німецького населення, і значну кількість цих продуктів треба було довозити з-за границі Також промисловість у значній мірі була залежна від закордонної сировини. Ворожа блокада припинила відразу заграничну торгівлю; навіть із нейтральними країнами важко було утримати правильні зв'язки. Війна відтягнула від продуктивної праці масу людей, і багато промислових підприємств мусило зменшити працю. Через те прийшло загальне замішання в господарстві Окремі запаси на випадок війни не були приготовлені, бо був загальний погляд, що війна триватиме недовго, оскільки світові інтереси велико-держав тісно між собою пов'язані

Але коли виявилося, що воєнні змагання скоро не покінчаться, треба було зорганізувати все господарське життя відповідно до потреб війни. Спершу зорганізовано тільки деякі області, пізніше держава почала втручатися чимраз більше у виробництво і споживання громадянства, аж врешті витворено суцільну систему воєнного господарства. Держави коаліції, хоч не були в такій господарській скруті, мусили також обмежувати свої потреби і регулювати продукцію. Таким чином, із часом усі держави остаточно перейшли на воєнну систему.

На першому місці стояла справа сировини, потрібної для війська. Пізніше виринуло питання економії всяких родів продукції і зменшення споживання. Для фронту найпильнішим було виробництво воєнного спорядження й амуніції. Вже в перші місяці війни виявилося, що всі попередні обчислення були хибні, треба було збільшити воєнну продукцію, розбудувати і заснувати нові державні фабрики і шукати допомоги у приватній промисловості. Який поступ осягнула Німеччина в цій області — вказують цифри. Рушниць виробляли на початку війни денно 1200 штук, в 1916 р. — 8000 штук; кулеметів у 1914 р. місячно — 200 штук, у 1916 р. — 2300, в 1918 — 12 000. Мінометів у 1917 р. вироблено ЗО 000. Польових гармат на початку війни було коло 3800; у серпні 1915 р. вироблено нових гармат 270, у грудні 1915 р. — 480, у 1918 р. — місячно пересічно 2000 штук. Важких гармат виробляли місячно в 1914 р. 20, в 1915 — 60, в 1916 р. — 300. На фронті у березні 1917 р. було 6819 важких гармат. Місячна продукція пороху в мирний час була 200 т, у квітні 1915 р. — 2000 т, в червні 1916 р. — 6000 т, в 1917 р. — 14 000 т місячно. Яку масу амуніції використала артилерія, вказує таке образне обчислення: амуніційні поїзди, вислані з Німеччини на фронт у 1917 р., разом зайняли б залізничну лінію від Гамбурга через Берлін, Відень до Константинополя.

На початку війни проведено дуже докладний облік усякої сировини, що була в краю, особливо необхідної для воєнної промисловості. До воєнної сировини належали: прядиво, волокнисті матеріали, шкіра, хутро, фарбники, мінеральні масла, нафта, сірка, пірити, кваси, всякі хімікалії, каучук, метали. Відділ воєнної сировини при військовому міністерстві повів широку акцію, щоб зібрати все, що могло послужити воєнним цілям. Таким чином, проведено «мобілізацію» всяких залишків, металевого брухту, старовини, в чому участь брала молодь середніх шкіл і все громадянство. Пізніше реквізовано церковні дзвони, мідні дахи, клямки, обручі велосипедів тощо. Уряд обмежив свободу фабрик в зуживанні сировини, і видавав приписи, як їх заощадити. Щоб не допустити до спекуляції, на різні продукти визначено максимальні ціни.

Багато уваги приділялося гірничій продукції. Під час війни можна було відкрити такі види виробництва, що перше, через заграничну конкуренцію, не виплачувалися. Великі зусилля покладено на те, щоб утримати на давньому рівні експлуатацію найпотрібніших копалень. Але це вдавалося не завжди. Видобуток кам'яного вугілля перед війною сягав 190 млн т, під час війни — ледве доходив до 160 млн т; виробництво сирого заліза з 19 млн. т. упало до 11 млн. т.

Ведено також акцію, щоб побільшити посівну площу ріллі. Під управу віддано різні неужитки, а також по містах паркц і вільні площі. Держава допомагала рільникам насінням, хліборобськими машинами та знаряддям, а також висилала на польові роботи бранців. Особливо старалися збільшити продукцію технічних культур — льону, конопель і т. п.

Значну допомогу давали Німеччині й Австрії окуповані землі — гірничі округи Бельгії, промислові міста Франції, ткацька округа Польщі (Лодзь), пізніше також Румунія й Україна. Землі, до яки« був легший доступ, німці експлуатували безоглядно, вивозячи звідти всякі продукти й вироби, потрібні для воєнних цілей. .

Але, незважаючи на всі заходи, деяких видів сировини бракувало і треба було заступати їх сурогатами. У цьому напрямі німецька наука і техніка прямо доказували чудес. Ніколи ще не доконано стільки нових винаходів і спроб, що мали дати громадянству і війську необхідні продукти. Най-важнішим успіхом було те, що почали добувати з повітря азот, і ним заступали селітру, довіз якої з-за кордону став дуже важкий. Це мало незвичайну вагу для виробництва пороху. Сирий каучук заступили синтетичною гумою. Далі німецькі хіміки витворювали синтетичну камфору, сірку з гіпсу, гліцерин з цукру, спирт з дерева, вугілля і вапна, масла з графіту, різні мазі тощо. Сурогати з'явились також в області металів: мідь і олово заступали, залізом, литою сталлю, цинком, тектурою, твердим деревом, цинк — алюмінієм та ін Прядиво почали робити з кропиви, волокна тростини, хмелю вербового лика і т. д. Важні прислуги зробила дерево-паперов промисловість, що доставляла матеріали на штучний шовк ' сурогат бавовни. Один шведський хімік писав: «Без німецьк-" хіміків ніякий стратегічний геній світу не міг би охоронит країну від могутнього напору ззовні, що відгородив Німеччин майже від усіх світових засобів».

На високому рівні стояв державний банк Німеччини, що не допустив до фінансової катастрофи держави і країни. Засоби золота у банку в 1914—1918 pp. збільшилися на цілий мільярд марок. Це дало можливість провести великі емісії паперових банкнотів: з 5 мільярдів марок у 1914 р. вони зросли до 22 мільярдів у 1918 р. У тому самому часі державні доходи з мита, податків, оплат, данин зросли з 2 до 7 мільярдів. З воєнних позичок держава здобула 97 мільярдів марок.

Але ці незвичайні зусилля відбувалися коштом населення, що терпіло чимраз більшу нужду. Через те, що не вистачало збіжжя та інших засобів поживи, держава мусила була взяти всі засоби під свій контроль і виділяти громадянам обмежені «раціони». Так, наприклад, якщо в мирний час на одного мешканця виходило муки 320 г денно, то в 1918 р. — тільки 160 г; кількість жирів з 56 г упала до 7 г денно; кількість м'яса — з 1050 г тижнево до 135 г; замість 2280 калорій, потрібних для живлення однієї особи, можна було дати тільки 1000 калорій. Це відбивалося дуже відчутно на здоров'ї населення та його працездатності.

Бої під Верденом і на Сомі. Наслідки війни в 1915 р. для центральних держав були доволі корисні. На заході відбито французько-англійський наступ, на сході Росія зазнала великих територіальних і моральних втрат. Сербія була цілком знищена, Італія, що в травні 1915 р. почала війну, не могла похвалитися ніяком успіхом. Але все ще не можна було говорити про перемогу. Коаліція не думала про мир. Могутність Англійської імперії не була анітрохи порушена, Англія мала у своєму розпорядженні величезні матеріальні засоби, сама озброювалася далі і своїми силами підтримувала союзників. Але Англія була недосяжною для Німеччини, бо німецький воєнний флот був заслабий для наступу на англійські острови, а підводних човнів було ще замало для успішної блокади. Хоч німецьке начальне командування вважало Англію найбільшим ворогом і всіма силами змагало до її знищення, все ж воно дотримувалося думки, що цієї мети можна досягнути тільки завдавши поразки англійським союзникам. На кого найперше ударити — на це були різні погляди. Гінденбург і Людендорф вважали, що наперед треба погромити Росію й усунути небезпеку від Румунії, щоб один фронт був уповні зліквідований. Шеф австрійського генерального штабу як вступ до великих операцій на заході вбачав наступ на Італію, яку легко можна було розтрощити. Але Фалькенгайн не погоджувався з цими міркуваннями й обстоював погляд, що треба ударити на Францію. «Франція дійшла уже, — писав він у рапорті для Вільгельма II, — в своїх зусиллях майже до меж витривалості, зрештою, з подиву гідною жертвенністю. Коли поведеться освідомити французьке населення, що воєнне становище є безнадійне, то перебереться міра, і з рук Англії вирвемо її найкращу зброю. Не треба для того сумнівного у наслідках масового перелому, що переходить наші сили. Також'й обмеженими засобами можна осягнути мету. Поза французькою частиною Західного фронту у досягальній віддалі є місця, для утримання яких французький провід примушений пожертвувати навіть останнього жовніра. Коли він це зробить, то сили Франції надломляться, бо нема іншого виходу, без огляду на те, чи ми нашу мету осягнемо, чи ні. Коли він того не зробить і це місце впаде в наші руки, то моральні наслідки для Франції будуть величезні».

Місцем, на яке Фалькенгайн рішився повести наступ, був Верден — найбільша з французьких фортець, що обороняла шлях від сходу на Париж. У лютому 1916 р. німецька 5-та армія, під проводом наслідника престолу, упорядкувалася на вузькому фронті між Мозелем і рівниною Воевр, й ударила на північно-східний ріг Вердена. Французький маршал Петен так описує цей наступ:

«Атаку штурмових дивізій попередив обстріл німецької важкої артилерії 21 лютого і в ніч з 21 на 22 лютого. Ніде ще, ні на якому фронті і в ніякій битві не бачили такого вогню. Він мав на меті створити «зону смерті», в якій ніякий відділ не. міг би утриматися. Ураган сталі, заліза, шрапнелей й отруйних газів упав на наші становища, окопи, захисти, руйнуючи все, замінив цей фронт на площу різні, затруїв повітря, поніс пожар до серцяі міста. Могутні вибухи потрясали нашими фортами і покривали їх димом. Не можна описати того бомбардування, що ніколи не мало рівного собі щодо сили, сконцентрувало на обмеженім трикутнику між Брабан-сюр-Мез, Орн і Верденом спустошливий вогонь понад двох мільйонів снарядів.

Німці малими відділами рушили вперед 21 лютого пополудні, а опісля, 22-го ранком, після ночі, у якій артилерія наново вела свою пекельну акцію, ішли колонами, що себе взаємно попихали, сподіваючись, що підуть наперед, не підіймаючи зброю. Але як вони були здивовані і розчарувалися, коли побачили, що всюди на їх шляху французи постають із звалищ й, обдерті, вичерпані, але все грізні, боронять свої становища.

Опір стрільців Дріана, дегіутата-жовніра, автора «Завтрашньої війни» і «Фортечної війни» заслуговує на згадку. Приготований обстріл знищив їх цілком. Більша частина сховищ завалилася унаслідок вибухів; втрати перед боєм з напасником сягали дуже високої цифри. Але наші стрільці трималися всередині лісу, замкнені, оточені і штурмовані з усіх боків, упродовж майже 24 годин.

Відділи 30-го корпусу виказали просто неймовірну хоробрість.. Французький жовнір й офіцер розуміли велич свого завдання і сповнили його із стоїцизмом; загублені у шаліючому океані, знали, що ніхто не почує їх алярмових сигналів, але завзялися, щоб ослабити хвилю, що заливала одних за другими, і воліли смерть або жорстокий полон, аніж рятунок, що його могли знайти у відвороті Наші люди витерпіли і вимучилися більше, ніж можна собі уявити. Виконали вони свій обов'язок просто, без фанфаронади і виказали тим свою велич».

Німці 25 лютого здобули великий форт Дуомон і напирали на сусідні укріплення. Французи зазнали величезних втрат, і дальша оборона виявилася неможливою. Враження з німецького наступу було таке велике, що губернатор Вердена, Гер, дораджував забрати розбиті французькі відділи на лівий берег Мозеля. Але французький головнокомандуючий Жофр виявився непоступливим. Генералам, що з причин успіхів німців піддалися панічним настроям, він дав гостру відповідь: «Кожний командант, що у теперішніх відносинах дасть наказ до відвороту, стане під воєнним судом!» Він вислав допомогу твердині під проводом талановитого й енергійного генерала Петена, і німці мусили стримати темп свого наступу. Бій тривав ще якийсь час, боротьба йшла за поодинокі горби й ліси, але здобутки у терені були дуже невеликі. Це була одна з найбільш кривавих битв у світовій війні, французи втратили у верденському «пеклі» до чотириста тисяч людей у забитих, ранених і бранцях, кожну п'ядь землі сполокано кров'ю. Але німці Вердена не здобули.

У відповідь на німецький наступ коаліція підготувала свій контрнаступ на всіх фронтах. 24 червня 1916 р. англійці і французи почали ураганний артилерійський вогонь на німецькі становища на річці Сомі. З артилерією взаємодіяла авіація, в якій французи безоглядно перевищували німців. Цілий тиждень без перерви тривав цей страшний обстріл.

«1 липня почався наступ піхоти. Перша лінія німецьких дивізій не існувала майже цілком. Люди й гармати впали здебільшого жертвою океану артилерійського вогню. Оборонні споруди були стерті в порох. Ворог, що наступав поза залізною завісою снарядів, знаходив на широких просторах ледве жменьку оглушених жовнірів, що не були в силі ужити зброї. Але де зустрічав кількох людей, нерви яких витримали надлюдське зусилля, то бій починався наново і кулеметний цогонь збирав щедре жниво у наступальних шеренгах. У руїнах сіл і будинків життя утримувалося найдовше. Вони ставали вогнищами боротьби, і за Них бій ішов цілими тижнями і місяцями за допомогою ручної гранати, лопати і ножа» (Фолькман).

Бої на Сомі тривали від 24 червня до 18 листопада 1916 р. Боротьба не припинялася ані на хвилину. Великий наступ повторився ще наприкінці серпня, зрештою йшли частини атаки на різні точки опору — села, рови, будинки, або йшов ураганний вогонь на позиції, що не зменшувався цілими тижнями. Рівночасно йшла боротьба коло Вердена. Німці тепер уже тільки боронилися, зате французи почали наступ, відбили форт Дуомон і поширили там свій терен. Але територіальні здобутки і втрати не мали воєнного значення на цих широких просторах. Зате обидві сторони відчували болюче людські втрати. Англійців полягло 410 000, французів — 340 000, німців — 50 000. Німці втратили дуже багато офіцерів, і це значно ослабило їх бойову силу. Німецьке командування було горде, що Західний фронт утримався без воєнних втрат, але серед війська почувалася чимраз більша перевтома і почування незахищеності супроти вдосконаленої зброї ворога.

Наступ Брусилова. Невдачі Румунії. Наступ англійців і французів на Сомі був одною ланкою генерального наступу, який коаліція почала на всіх фронтах. На початку червня 1916 p., у тому самому часі, коли німці здобували Верден, на сході генерал Брусилов намагався прорвати австрійсько-німецький фронт. Наприкінці червня розпочалися бої на Сомі. У серпні італійці розпочали новий наступ на р. Ізонцо. Врешті у вересні Румунія виступила проти центральних держав і напала на Се-мигород. Так коаліція спільними силами старалася поконати Австрію і Німеччину.

У Росії після невдалої кампанії 1915 р. Ніколай Ніколайович уступив зі становища верховного головнокомандуючого: він дістав командування на Кавказькому фронті. Провід над російським військом взяв тепер сам цар Ніколай II. Для підтримання духу війська і громадянства він наказав підготували новий наступ на німецько-австрійський фронт. Цей наступ під проводом Брусилова розпочався на фронті 350 км,— від Стиру до румунської границі. Вже перший натиск російських військ виявив неспроможність австрійців чинити стійкий опір. Четверта армія під Луцьком майже повністю потрапила в полон, так само на Буковині, відворот сьомої армії перейшов у повну катастрофу. В перші три дні австрійці втратили 200 000 людей. Протягом десяти днів російське військо зайняло терен шириною 80 Км — від Стиру до Стохода. Але росіяни не змогли прорвати центр австрійського фронту під Львовом, де стояли перша і друга армії і німецька група Ботмера. Звідси під проводом генерала Лінзінгена почався контрудар, що стримав російський наступ. Довгий час тривали бої на схід від Львова — в області Ковеля та під Барановичами, але в жовтні 1916 р. настав уже спокій. Однак росіяни залишилися на здобутих теренах, так що фронт проходив понад ріками Стохід, Золота Липа і Бистриця.

Невдачі на заході і сході спричинили зміну у начальному командуванні німецької армії. Спосіб боротьби, який застосовував Фалькенгайн, полягав у тому, щоб поміркованими, але безнастанними ударами ослабити бойову енергію ворога; але ця стратегія не привела до знищення сил коаліції. Тому Вільгельм II зневірився у Фалькенгайні і віддав провід у руки Гінденбурга, що мав змінити методи боротьби.

Гінденбург насамперед старався налагодити тісніші зв'язки з австрійським штабом, щоб усунути напруження між обома союзниками, що незвичайно шкідливо впливало на їх становище; Німеччина вражала вкрай необхідним об'єднання командування, а Австрія не хотіла піддатися під німецький провід, хоч без німецької допомоги не була в силі утриматись. Але Гінденбургові повелося переконати Конрада про тіснішу співпрацю, й австрійські армії на російському та румунському фронтах або підкорилися німцям, або дістали німецьких дорадників. Гінденбург поки що не робив ніяких змін на Західному і Східному фронтах, але наступ об'єднаних армій звернув проти румунів. Румунія на початку Світової війни залишалася нейтральною — чекала наслідків змагань між Росією та Австрією. Коаліція притягала її до війни, обіцяючи здобутки у Семигороді; але румуни уважали справу не досить певною і не порвали зв'язків з центральними державами, а навіть допомагали їм збіжжям і нафтою. Лише коли німцям не повезло під Верденом, австрійцям в Італії, а наступ Брусилова вказував на силу Росії, Румунія 27 серпня 1916 р. оголосила війну Австрії. Три румунські армії з трьох сторін увійшли до Семигорода.

Гінденбург звернув наступ проти Румунії з двох напрямків — від Семигорода і Добруджі. Румуни спершу мали перевагу, бо перші почали війну і їхнє 400-тисячне військо було свіже і не знесилене боями; без особливих труднощів вони перейшли семигородські перевали. Але тут ударили на них німецькі й австрійські війська під формальним проводом архікнязя Карла; фактичне командування було в руках Фаль-кенгайна. У вересні і в перших днях жовтня 1916 р. румунів погромлено під Сибіном, Фогарашем та в інших битвах, так що вони поспішно уступили з Семигорода. Німецько-австрійські війська ввійшли зараз до Волощини, а з другого боку від До-бруджі наспів Макензен з німецько-болгарсько-турецькою армією. Румуни боронилися завзято, але виявилося, що не мають доброго воєначальника; вони мусили залишити Бухарест і уступити за Серет.

Коаліція старалася допомогти румунам в їх наступі на Семигород і на побережжі Егейського моря підготувала 300 000 війська проти Болгарії. Але болгари випередили цей наступ і в серпні 1916 р. почали контрнаступ; грецький корпус під Кава-лою піддався під опіку німців, і його переведено до Німеччини. Восени бої відновилися, і коаліційні війська здобули Монастир у Сербії. У тому самому часі коаліційні війська у Греції дістали підкріплення, і французько-англійські армії обсадили Афіни і Пірей. Врешті в червні 1917 р. Греція зірвала дипломатичні відносини з центральними державами, і її війська прилучилися до коаліційної армії. Румунія після своєї першої невдачі не брала вже участі у дальших воєнних змаганнях, і центральні держави також на неї не наступали.

Італійський фронт. Італія від 1883 р. була в союзі з Німеччиною й Австрією; союз обновлено в 1891 і 1902 pp. Але цей союз зобов'язував Італію до виступу разом з союзниками тільки в разі наступу інших держав. Однак Австрія і Німеччина почали війну без чужого нападу, й тому Італія відмовилася виступати по їх боці. Тоді коаліція почала заходи, щоб приєднати Італію до себе, обіцяючи їй Південний Тироль, Трієст з побережжям Адріатичного моря і рішальний вплив в Албанії. Німеччина старалася протидіяти цій акції і тиснула на Австрію, щоб вона добровільно погодилася на італійські домагання. Але Австрії її престиж не дозволяв іти на таку комбінацію. Врешті коаліція перемогла, і 24 квітня 1915 р. італійський уряд склав таємну умову, в якій зобов'язався протягом чотирьох тижнів приступити до війни. Цього рішення не змінила навіть перемога під Горлицями, і 24 травня 1915 р. Італія оголосила війну, але тільки Австрії; з Німеччиною вона бажала затримати добрі відносини. Однак Німеччина вважала себе зобов'язаною братерством зброї з Австрією і вислала проти Італії «альпійський корпус» до Тиролю.

Австрійський штаб, з огляду на майбутній наступ проти Росії рішився поки що вести проти Італії тільки оборонну війну. Це рішення облегшували теренові відносини, бо границя ішла високими верхами гір. Тільки над рікою Ізонцо італійці мали більшу свободу рухів. Але італійський шеф штабу Кадорна розпочав похід так повільно й неенергійно, що австрійці обсадили кращі становища й у перших боях погромили італійців. Це підняло самопочування австрійців, і навіть ті полки, що на російському фронті не виявили ніякої відпорності, тут хоробро боролися з погорджуваним ворогом. На італійському фронті Австрія добре обходилася без німецької допомоги.

Протягом двох років італійська війна обмежувалася боями на річці Ізонцо. Час від часу італійці безуспішно атакували Тольміно, мостовий причілок Гариції і горби Доберзо. В 1915 р. зведено тут чотири битви — від червня до серпня і від жовтня до грудня. Бої коштували обом сторонам багато крові, але італійці не добули ніяких більших успіхів.

На початку 1916 р. шеф австрійського штабу Конрад фон Гетцендорф виступив з планом великого наступу, що мав вийти з Тиролю і скермуватися на Венецію, щоб цілком знищити італійську армію. Але Фалькенгайн не хотів дати допомоги, й австрійці повели наступ власними силами. Австрійська армія архікнязя Євгена 15 травня 1916 р. виступила з території Ро-верето-Тренто, витіснила італійців з гір і прорвала лінію по-граничних офортів під Арсієро й Азіаго. Але при дальших гірських переходах натиск австрійців затримався. Влітку, коли розпочався наступ Брусилова, довелося забрати з Південного фронту всі резерви, й великий план Конрада зійшов нінащо. З того скорйстали італійці і почали новий наступ на Ізонцо 6 серпня 1916 р. І тут уперше осягнули більшу перемогу: здобули укріплення Гориції. Але в подальших боях, восени, австрійський фронт оборонився.

Влітку 1917 р. італійці почали нові гострі наступи на Ізонцо. Підраховано, що це одинадцятий бій над цею кривавою рікою. Австрійські війська були вже такі перевтомлені, що з трудом витримали ці атаки. Але тепер допомогу подала Німеччина. Гінденбург приготовляв тоді план великого наступу на Західному фронті і бажав мати спокій на півдні, тому рішився вислати проти італійців німецьку групу. Наступ почався у жовтні 1917 р. Союзні війська здобули у вступнім бою останні хребти Юлійських Альпів і через Удіну попрямували на Таліямен. Італійські війська не мали ані часу, ані можливості відступити, і значна частина двох армій потрапила у полон. Цілий італійський фронт заломився, й німці та австрійці гнали перед собою розбиті італійські полки. У полон дісталося чверть мільйона людей. Лише французи й англійці, що в недавньому часі прийшли до Італії на допомогу, стримали наступ. Після цієї катастрофи командуючий італійською армією Кадорна уступив зі свого становища. Італійці не мали вже сили до контрнаступу і в дальших боях тільки обороняли свою границю.

Від Дарданелл до Багдада. Турецький театр війни розгортався на широкому фронті — від Дарданелл і Кавказу до Єгипту і Перської затоки. У двох перших роках війни Туреччина була майже цілком ізольована від центральних держав і могла розраховувати тільки на свої власні сили. Але важною допомогою було те, що в турецькому війську перебували німецькі інструктори, котрі в тяжкі хвилини кермували операціями. Найбільше заслужився давній приятель Порти й організатор турецького війська, маршал Кольмар фон дер Гольц, що закінчив життя при обороні Багдада. Воєнні операції стрічали на турецьких фронтах більші перешкоди, ніж деінде, бо комунікаційні сполучення були дуже лихі, й особливо бракувало залізничних ліній. Німеччина й Австрія намагалися допомогти Туреччині, але могли робити це тільки посередньо. Значну користь туркам дав німецько-австрійський наступ на Росію в 1915 p., бо російські війська, приготовані в Одесі до походу на Балкани, були відкликані на боротьбу з німцями і проти турків не виступили. Становище Туреччини покращилось аж тоді, коли на боці центральних держав стала Болгарія і коли остаточно розбито Сербію.

Своїми власними силами Туреччина перебула найтяжчу свою кампанію — оборону Дарданелл. Коаліція нізащо не хотіла зректися цього важливого морського шляху і рішила здобути його силою. Уперше 18 березня 1915 р. англійська і французька ескадри заатакували Дарданелли. Але турки мали час за допомогою німецьких офіцерів укріпити протоку мінами і побережними фортами, так що й. важкі корабельні гармати не могли тут нічого вдіяти. Після бою під Еренкоєм, у південній частині протоки, союзники уступили.

Тоді постав новий проект — здобути Дарданелли від суходолу. 25 квітня 1915 р. під охороною сильних бойових ескадр з транспортних суден було висаджено на південному кінці Галліпольського півосторова експедиційний корпус, що складався з англійців і французів. Але турки укріпилися дещо на північ, під Маідос, і сконцентрували тут армію, яку зорганізував німецький генерал Зандерс. Бої тривали тут півроку і коштували дуже багато жертв обом сторонам. Турки неохоче піддавалися німецькій дисципліні, але боронилися незвичайно хоробро і завзято, своїми тілами застеляючи півострів, через який вони п'ятьма століттями раніше ввійшли до Європи. Коаліція змушена, була примиритися з тим, що Дарданеллів не здобуде, і наприкінці 1916 р. зняла облогу. Константинополь залишився в руках турків.

З різним успіхом ведено боротьбу на кавказько-вірменському фронті. Турки розпочали наступ під проводом Енвер-паші на Батум і Каре. Спершу вони добилися деяких успіхів, але невдовзі російські війська розбили їх під Сарикамишем й Олту. Але в дикій, бездорожній Вірменії російська погоня спинилася. Восени 1915 р. командування на усьому фронті взяв Ніколай Ніколайович і кинув більші сили проти турків. Весною 1916 р. росіяни здобули Ерзерум, Бітліс і Тра-пезунт (Трабзон). Але тереневі труднощі знову спинили похід. Російська армія почала також операції на перській границі, коло озера Урмія, з тою метою, щоб пробитися на південь і сполучитися з англійцями, що прямували на Багдад. Ніколай Ніколайович з великим запалом готувався до цього походу. Але російська революція в 1917 р. відібрала йому командування і зліквідувала цей фронт. Турки в 1918 р. відібрали назад утрачені терени у Вірменії.

З англійцями Туреччина вела боротьбу на Суецько-пале-стинському фронті та в Месопотамії. Зимою 1914—1915 pp. турецькі відділи наступали кілька разів з Синайського півострова на Суецький канал, щоб перервати цю важливу комунікаційну артерію Британській імперії. Але експедиційні війська не мали відповідних засобів для цієї акції і нічого не вдіяли. Весною 1916 р. ще раз турецький відділ під проводом німецького офіцера Кресса дійшов до каналу, але знову без висліду. Щоб забезпечитися перед турецькими наступами, англійці сильно укріпили канал, а разом з тим почали готувати наступ на Палестину. Турки мусили перейти до оборони своєї границі. їхнє становище погіршилося ще більше після того, як емір Мекки порвав з Портою і уклав союз з Англією.