Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Найновіші часи

Східна Європа і Балкани

Реформи Александра II. Під час Кримської війни помер цар Ніколай І, прихильник суворого деспотизму, а його місце зайняв Алекса н д р II (1855—1881), якому приписували ліберальні тенденції. І справді, у перших роках свого володіння, новий цар провів у різних ділянках далекосяжні реформи. Кримська війна виявила внутрішню слабість Росії, а причиною її був застарілий устрій, що не відповідав потребам новочасної держави. Александр не думав зрікатися абсолютної влади і з недовір'ям ставився до західного конституціоналізму, але рішився провести різні зміни, головно на полі господарства, адміністрації і суспільного устрою.

На господарському полі найважнішою була зміна митної політики. До того часу Росія трималася прогібітивної системи торгівлі, не дозволяючи завозити іноземні продукти та вироби. Через те на границях розвинулося пачкарство, і громадянство нелегальним шляхом добувало собі потрібні товари. Ці обмеження тепер скасовано, натомість заведено помірковані охоронні мита, так що торгівля стала на здоровіший грунт. Російський уряд 'рівночасно уклав нові торгові договори з різними європейськими державами. Таким чином, розпочався нормальний торговий обмін між хліборобським Сходом та промисловим Заходом. Під особливу опіку цар узяв комунікацію, сприяючи будівництву залізниць і морського флоту.

Ближчі зв'язки із Заходом вказали також на необхідність суспільних, реформ. Сам цар виявляв симпатії до західного лібералізму і своїм підданим рішився дати деякі громадянські права. На першому місці стояла релігійна толеранція; віросповідання римо-католицьке і євангелістське дістали повну свободу, з жидів знято деякі обмеження. Тільки проти холмських уніатів Росія держала гострий курс, і в 1876 р. насильно прилучено їх до православної церкви. Шкільництво здобуло дещо кращі умови, почалася реформа середніх шкіл, також зростало число народних шкіл. Визначніші учителі дістали змогу виїхати за кордон, особливо до Німеччини, для поглиблення студій. Взагалі заграничні паспорти подешевіли, й уряд не ставив уже перешкод для подорожей за границю. Також до Росії приїздило більше чужинців. Завдяки тому появилися сильніші західні впливи, особливо у письменстві й науці. Цензура стала ліберальніша, допускала більше чужосто-ронніх друків і також місцеві видавництва трактовано лагідніше. Тільки українське письменство втратило можливість розвитку від указу 1876 р.

На соціальному полі найбільше значення мало скасування підданства селян. Спроби реформи почалися вже з початком XIX ст. Так, у 1803 р. вийшов закон про «свобідних хліборобів»: він дозволяв панам-поміщикам звільняти з підданства селян цілими селами або окремими родинами, на умовах, що їх складали обидві сторони. До половини XIX ст. таким способом звільнено близько 100 000 людей. В 1838 р. проведено новий устрій селян у державних землях, яких було до восьми мільйонів душ; їх поділено на волості по 8000 людей і сільські громади по 1500 людей, утворено виборчі волосні і сільські управи для адміністраційних і судових цілей, побудовано сільські школи і засновано позичкові каси. В 1842 р. вийшов новий указ про добровільні умови між поміщиками і селянами. Але тільки Александр II зважився на основну реформу. В 1857 р. шляхта західних губерній подала, за вказівками уряду, прохання про полегшення для селян. Тоді під проводом самого царя зібрався комітет, що зайнявся реформою селянських обов'язків і підготував закон від 19 лютого 1861 р. На основі цього закону зліквідовано підданство, тобто селяни стали свобідними громадянами. Земельну власність залишено за поміщиками, але селянин мав право викупити від пана свою оселю і поле грішми або роботами, про які умовився з паном. Держава допомагала селянам викуповувати землю позичкою на 49 років за поміркованим процентом. Проведення цієї реформи тривало довгий час, бо поміщики неохоче ставилися до волі селянства. Але цар наполягав на виконанні реформ і, щоб дати приклад панам, у державних землях наділив селян безплатно грунтами.

Указом з 1 січня 1864 р. Александр завів місцеву самоуправу у т. зв. земських установах або земствах. Земства складалися з повітових і губернських земських зібрань і вибираних ними виконавчих органів — управ. Членів (гласних) повітових зборів вибирав окремо кожний стан — дворяни, міщани і селяни; але селяни вибирали тільки кандидатів, по одному від кожної волості, а гласних назначав з-поміж них губернатор. Гласних до губернського зібрання вибирали з-поміж себе члени земських зборів. Земства орудували місцевими справами господарства, шляхів, народного здоров'я, освіти та ін. Земства заслужилися дуже для піднесення місцевої культури, і земські діячі мали великий вплив на населення.

В 1864 р. проведено також реформу судівництва, причому вперше введено установу мирових суддів, яких вибирали земські зібрання і міські ради. Прилучені до Росії провінції Александр ближче зв'язав з імперією, хоча погоджувався на деякі Ліберальні Шаміль, проводир кавказців реформи. У Фінляндії відновив давній устрій і в 1862 р. скликав сойм фінляндських міст та відкрив його своєю промовою. Але в Лівонії, Естонії і Курляндії вимагав наближення місцевих установ до російських і завів там російську урядову мову. У Польщі Александр погодився на значні уступки на полі самоуправи й освіти та віддав уряд начальника цивільної управи маркграфові Александрові Велопольському, що був прихильником угоди з Росією. Але революційна партія т. зв. «червоних» викликала повстання у січні 1863 р. і почала боротьбу з російськими військами При недостачі регулярного війська і зброї повстання мало тільки характер партизанщини. Талановитий начальник таємного національного уряду Ромуальд Травгут не зміг розвинути його у ширшу акцію. Повстанці розраховували на допомогу західних держав, і з ініціативи Наполеона ІІІ Франція й Англія виступили з інтервенцією, але російський уряд відкинув їх протест. Російські війська придушили повстання, і тоді у «Привісланськім краю» почалася повна русифікація.

Схід і Балкани. Александр III, незважаючи на невдачі Росії у Кримській війні, енергійно продовжував завоювання на Сході. Немало труда і крові коштувала Росії боротьба з Кавказом. Особливо завзято боронили свою незалежність чеченці —хоробрий гірський народ, що мав свою патріархальну державу. Як проводир чеченців уславився Шаміль, фанатичний магометанин, що зумів своє плем'я надхнути релігійним завзяттям і від 1834р. упродовж двадцятьох років вів боротьбу з російським наступом.

Військову допомогу зброєю черкеси діставали від англійців через Константинополь. Російські генерали ніяк не могли дати собі ради з повстанцями, аж врешті князь Борятинський в 1859 р. здобув недоступний гірський замок Гуніб і взяв у полон Шаміля з його родиною. Кавказький повстанець проживав у почесному полоні в Калузі, а помер у 1871 р. в Медині, під час прощі до гробу Магомета. В недовгому часі також інші кавказькі племена признали владу Росії. Розбійничі напади туркменів на російські каравани дали причину до походів на Туркестан. У 1865 р. граф Черняев зайняв Ташкент, у 1868 р. здобуто Самарканд, у 1873 р. — Хіву, в 1876 р. — Кокандське ханство. Пізніше, в 1884 p., під російську владу піддалася Мерв, і тоді границі імперії дійшли до Афганістану.

Рівночасно Росія пильно стежила за подіями на Балкансь-кому півострові, і старалася добути собі там союзників. Туреччина після Кримської війни на домагання західних держав почала різні внутрішні реформи. Султан Абдул Меджід, незважаючи на опір мусульман, мусив дати всім громадянам рівні права і релігійну толеранцію, та встановити мішані магометансько-християнські суди. Туреччина побудувала нові шляхи, уладила кращі пошти, і навіть телеграфні лінії. Західні держави утримували нагляд над відносинами у державі султана, і коли в 1860 р. прийшло до погрому християн у Сирії, Наполеон III вислав туди військову експедицію, але під натиском Англії французькі війська припинили окупацію.

Як прихильник європейської культури виявив себе султан Абдул-Азіс (1861—1876). Він першим з султанів вибрався у подорож до Західної Європи, оглянув Париж, Лондон, Відень та інші столиці, і так захопився західними звичаями, що до своєї ради взяв християн і віддав їм високі становища в адміністрації. Його дорадником був Фуад-паша, що разом із султаном об'їхав Європу. Абдул-Азіс не виказав витривалості у своїх намірах і невдовзі попав у звичайний орієнтальний пасеїзм. Зрештою, країна не була ще підготовлена до реформ, а темне населення вороже відносилося до всяких перемін.

Християнські князівства, залежні від Порти, змагали тепер до поширення своєї автономії. Молдавія і Волощина в 1861р. злучилися в одно князівство — Румунію, і султан не мав сили тому спротивитися. Князем став молдавський вельможа Александр Куза (1859—1866), але проти його деспотичної влади постав заговір, і він мусив залишити свою державу. Тоді на румунський престол покликано князя Карла Гоген-цоллєрна (1866—1914).

Сербія проти давніх умов зорганізувала народне військо, і всі протести Порти залишилися без успіху. Боротьбу за владу вели між собою два роди — Карагеоргійовичів та Обреновичів. Після Мілоша Обреновича, організатора сербської держави, владу перейняв його син Михайло (1839—1842), але його прогнав Александр Карагеоргійович (1842—1858). Він схилявся до австрійської орієнтації й остаточно мусив зректися престолу. Тоді влада перейшла знову до Обреновичів: Мілоша (1858— 1860), Михайла (1860—1868), Мілана (1868—1889) й Александра (1889—1903). Серби вели безнастанно боротьбу проти турків, так що багато магометан залишило Сербію, а в 1867 р. турецькі залоги залишили сербські твердині Мілан Обрено-вич, вихований у Парижі, немало причинився до піднесення господарства і культури свого народу, але й вів русофільську політику.

Мала Чорногорія (Монтенегро) також перебувала у постійній боротьбі з турками, спираючися то на Росію, то на Австрію. Слабість Туреччини заохочувала також греків реалізувати «велику ідею» об'єднання всіх грецьких земель. Король От-тон І (1832—1862) не проявляв у цьому напрямі ніякої енергії. У 1862 р. постали бунти проти нього, і він залишив Грецію. Греки пропонували корону різним князям, а врешті королем став Георгій І (1863—1913) — син данського короля Крістіана IX. Тоді Англія зреклася протекторату над Іонійськими островами, і їх прилучено до Греції. В 1866 р. прийшло до повстання на Криті (Кандії), але турецькі та єгипетські війська розбили повстанців, а конференція великодержав у Парижі утримала владу Туреччини на цьому острові Балканські повстання. Під час французько-німецької війни, коли увага великодержав була звернена на Захід, Росія почала сильнішу акцію на Балканах. Рівночасно Росія посилила свою пропаганду серед балканських народів, поширюючи серед них ідею панславізму — об'єднання всіх слов'ян під начальним проводом царя. Це підкріпило змагання балканських племен, і боротьба з Туреччиною почалася з новою силою.

В 1875 р. прийшло до повстання у Герцеговині і Боснії. Причиною невдоволення був фінансовий угиск з боку турків. Економічна криза примушувала Порту стягати безоглядно 1 податки, а державці доходів допускалися усяких надуживань. Через те чоловіче населення вхопилося за зброю і почало війну з турками, а жінки, старі люди й діти з усяким скарбом утікали за границю до Австрії або Чорногорії. Турки, якими провадив султанський син Мухтар-паша, не змогли придушити повстання на самім початку, і сили повстанців зросли за допомогою охотників із Сербії і Чорногорії.

За ініціативою австро-угорського міністра закордонних справ Андраші Австрія, Росія і Пруссія виступили перед Портою з нотою, в якій вимагали заспокоєння християнського населення. До цієї акції приєдналися також Франція й Італія, нарешті, й Англія, що не бажала поширення російських впливівна Балканах. У відповідь на ноту великий візир Мах-муд-паша заявив від імені Порти готовність дати християнам рівні права з магометанами, скасувати аренду податків, подбати про поліпшення господарського становища населення та ін. Султанський едикт обіцяв амністію повстанцям та емігрантам, скасування десятини на один рік й інших податків на два роки. Проте повстанці не хотіли скласти зброю і вимагали, щоб ці уступки гарантували європейські держави. Але між окремими урядами не було згоди щодо напряму політики, і їх інтервенція залишилася без практичних наслідків. Боротьба поширилася наново. Цієї ноти не хотіла вже підпис/іти Англія, що бачила явне змагання Росії до війни.

Виступ великодержав викликав у Туреччині грізну реакцію. Юрба, підбурена духовенством, почала нападати на християн, а врешті на вулиці вбито німецького і французького консулів. Причиною всього лиха вважали самого султана, що прихильно ставився до європейців. У травні 1876 р. його де-тронізували й убили, хоч офіціальна реляція донесла, що він сам відібрав собі життя. Новий султан Мурад V, людина нервово хвора, утримався тільки три місяці, а опісля престол дістав його брат Абдул-Хамід II (1876—1909). Тим часом проти Туреччини виступили болгари, а також Сербія і Чорногорія. Болгарське повстання турки відразу придушили, і турецькі охотники, «башибузуки», жорстокими способами приборкували болгарські села, так що по цілому світі пішли вісті про ці знущання. Не краще пішло й сербам, хоча у їх війську було немало російських офіцерів, а головне командування вів генерал Черняєв. Турки йшли в бій з диким завзяттям і перемагали слов'ян.

Європейська дипломатія супроти цих подій не була од-нозгідна. Росія рішуче змагала до війни й мобілізувала своє військо в Бессарабії. Цар Александр бажав втягнути у війну Австрію й пропонував їй спільну окупацію балканських країн. Але Андраші погодився тільки на прихильну нейтральність. Бісмарк не хотів встрявати у балканську справу, бо не бачив у ній користі, що варта була «костей одного поморського гренадера». Франція й Італія були зайняті внутрішніми справами. Тільки Англія рішуче протиставилася російській імперіалістичній політиці і готова була стати в обороні Туреччини. Але турецькі жорстокості у Болгарії викликали в англійській опінії неприхильність до Порти. Наприкінці грудня 1876 р. європейські посли в Константинополі зібралися на «пе-редконференцію» і спільно поставили вимогу до Порти провести реформи в Болгарії, Боснії і Герцеговині, що мали бути проведені під наглядом європейської сторожі безпеченства, складеної з 6000 людей. У відповідь на те турецький уряд подав проект конституції, що передбачала рівноправність усіх громадян і парламент, спільний для всієї держави. Християнські дипломати признали цей проект недостатнім і виставили в ультимативній формі вимогу, щоб їх держави допущено до нагляду над адміністрацією. Коли Туреччина це відкинула, всі посли покинули Константинополь.

Російсько-турецька війна 1877—1878 pp. Александр мав тепер розв'язані руки і міг почати війну. Він приїхав до армії, до Кишинева, і видав тут маніфест, що виступає у похід, щоб «християнам, що терплять на турецькій землі, добути гарантії, необхідні для їх майбутнього добробуту». Вже перед тим Росія увійшла в порозуміння з Румунією. Тепер князь Карл проголосив незалежність своєї держави від Туреччини і дав дозвіл на перехід російської армії через румунські землі. Росіяни переправилися через Дунай коло Галацу і Браїлова, а турецький флот, що хотів їм перешкодити у переправі, побережні батареї відігнали обстрілом. Турецький начальний полководець Абдул-Керім вів воєнні операції так повільно, що російські полки зайняли у короткому часі цілу Болгарію, аж по Дунай. До більших боїв прийшло аж у самих горах, але й тут генерали Гурко і Мірський перемогли Редіфа-пашу та захопили важливий перевал Шипку, 19 липня 1879 р., так що шлях до Константинополя був відкритий. Ці російські перемоги справили велике враження в Європі Англія була так занепокоєна цим, що заявила Туреччині готовність вислати свій флот до Босфору. Турки готові були прийняти цю пропозицію при умові, що Англія складе з ними справжній союз. Лондон на це не міг пристати.

Невдачі на полі бою зворушили турецьку опінію. Нездібний уряд мусив уступити, проголошено священну війну і до війська вислано нових генералів. Осман-паша зорганізував турецьку армію коло Плевни, укріпився там сильно і 30 липня відбив наступ росіян. Але на допомогу Росії прийшла Румунія, бо король Карл рішився взяти активну участь у війні Розпочався другий наступ на Плевну, разом російських і румунських полків, але знову без успіху. Тоді турки перейшли в. наступ, і генерал Гурко мусив відступити й укріпився на перевалі Шипки. Турки з незвичайним завзяттям пробували добути російські позиції, але росіяни утрималися на своєму місці. Рівночасно російські війська відбили наступ турецьких полків під проводом Мехмеда Алі-паші, що розпочав нові операції на Дунаї.

Російський штаб здійснив тоді акцію оточення Плевни, на основі плану генерала Тотлебена, відомого з Кримської війни. Російські полки перервали сполучення Османа-паші з іншими корпусами й обступили його позиції кільцем з усіх сторін. Провід над облогою мав генерал Скобелев. Осман-паша завзято відбивав наступ, але після місяця облоги не стало йому засобів поживи, і голод та хвороби знищили військо. Він спробував пробитися через російську заставу, але після важкої боротьби мусив вернутися до твердиш. Врешті «лев Плевни» піддався 10 грудня 1877 р. У полон дісталося 2000 офіцерів і 30000 вояків. Оборону Плевни сучасники вважали за одно з найславніших воєнних діл; навіть цар Александр пошанував хороброго генерала і віддав йому його шаблю.

Перемога під Плевною вирішила дальший хід війни. Російські війська вдарили тепер з двох сторін на Шипку, і турецький корпус, що там вів операції, мусив піддатися 9 січня 1878 р. Кількома днями пізніше росіяни зайняли Адріанополь. Тоді проти турків рушили всі балканські народи: серби ударили на Ніш, чорногорці — на Скутарі, румуни добули Відін, а також Греція оголосила війну Порті

Рівночасно велася боротьба на Кавказькому фронті. Російські війська у перших боях весною здобули Баязет й Ар-даган, але невдовзі турки скріпилися і відібрали зайняті позиції. Лише восени прийшла друга російська армія під проводом великого князя Михайла, у завзятім бою під Аладжа-Даг знищила військо Мухтара-паші і здобула твердиню Каре 18 листопада 1877 р.

Всі ті перемоги поставили султана Хаміда у таке тяжке становище, що він мусив був просити перемир'я. Перші переговори розпочалися в Адріанополі, а 8 березня 1878 p. прийшло до прелімінарного миру уСан-Стефано (над Мармуровим морем). Туреччина визнала повну незалежність Сербії, Румунії і Чорногорії; Болгарія мала стати окремим князівством, під християнським урядом, але у васальній залежності від Порти; в Боснії і Герцего-, вині султан мав провести реформи під гарантією велико-держав. Росія мала дістати воєнне відшкодування — 1410 мільйонів рублів, — частину цього у територіях в Азії. Від Румунії Росія забрала частину Бессарабії над Дунаєм, а за те забезпечила їй відшкодування у Добруджі.

Російське громадянство прийняло з радістю цей договір, що здійснював популярні ідеї панславізму. Але західні держави вважали такий зріст впливів Росії небезпечним для європейської рівноваги. Особливо неспокійною за свої інтереси була Велика Британія. Султан Хамід іще на початку переговорів з Росією звернувся до королеви Вікторії 3 проханням про посередництво. Англійський уряд зажадав від парламенту воєнних кредитів і вислав флот до Дарданеллів. Міністр закордонних справ Солсбері поставив вимогу, щоб турецько-російський договір віддано на затвердження конгресу великодержав. Ці домагання підтримала Австрія, а Бісмарк порадив цареві прийняти пропозицію. Так прийшло до Берлінського конгресу в червні — липні 1878 р. Росію репрезентував князь Горчаков, Велику Британію — лорд Беконсфілд, Австро-Угорщину — Андраші, Німеччину — Бісмарк — найвизначніші політики того часу. Конгрес прийняв до відома незалежність Сербії, Румунії і Чорногорії, але змінив' постанову щодо Болгарії. Цю країну поділено на дві частини: на північ від Балкан утворено князівство Болгарія, в якому мав владу князь, обраний зібранням вельмож і затверджений великодер-жавами; південна Болгарія, т. зв. східна Румелія, залишилася під владою Туреччини, але під християнським намісником. Азійські здобутки Росії конгрес обмежив, але залишив їй Каре і Батум. Боснію, Герцеговину і санджак Нови-Пазар дістала Австрія у військову окупацію, але з застереженням суверенності Туреччини. Острів Кіпр іще перед нарадами конгресу Порта віддала Англії.

Берлінський мир стримав розгін Росії у напрямі на Балкани і Середземне море. На Балканському півострові поруч з Росією добула собі впливи Австро-Угорщина, на Егейському морі закріпила свої позиції Велика Британія. Туреччина, хоча й ослаблена, ще залишалася найбільшою державою на Балканському півострові

Росія наприкінці XIX ст. Росія вийшла з Віденського конгресу погромлена", вона мусила була піддатися диктатові Європи. Панславістична партія голосно критикувала поступливість уряду, вважаючи її за зраду змагань держави і слов'янства. Говорено про те, що прийшло навіть до непорозумінь між наслідником престола Александром та царем. Сам Горчаков, що підписав постанову конгресу, намагався j зволікати його рішення, щоб не дратувати публічної опінії. Росія найбільше була обурена «чесним маклером», Еісмарком, що не оборонив її інтересів, а підтримав Австрію; через те прийшло охолодження відносин між Петербургом і Берліном та Віднем, і союз трьох імператорів втратив рацію існування.

Війна коштувала багато й привела Росію знову до тяжкого фінансового стану. Громадянство сподівалося, що цар врешті рішиться на конституцію, але ці надії не здійснилися. Тоді верх узяли крайні групи, що змагали до революції. Постала терористична партія, звана нігілістами, що замахами на високих урядовців і самого царя хотіла присилувати уряд до уступок. Позитивної програми ці революціонери не мали, а проголошували тільки зруйнування дотеперішнього порядку й культури. Своїх прихильників ця течія знаходила найбільше серед студентів вищих шкіл, але її пропаганда проникала також до війська і захоплювала інтелігенцію.

Першим виступом терористів був у 1878 р. замах Віри Засулич на петербурзького начальника Трепова, якого поранено револьверними пострілами. Суд присяжних виправдав винов-ницю, і це викликало велику радість серед громадянства та немало причинилося до поширення революційних ідей. Екзекутивний комітет організації видав зараз вирок на шефа таємної поліції генерала Мезенцева, що жорстоко пбводився з політичними в'язнями. Його пробили штилетом на вулиці, і виновника не відкрито. Тоді царським указом позбавлено суди присяжних права судити політичні справи, а передано їх військовим судам. Незважаючи на це, терористи поширили ще свою акцію. В 1879 р. застрілено харківського губернатора, князя Кропоткіна, а екзекутивний комітет проголосив, що він загинув як «слуга ти ранії і деспотизму». Того ж року здійснено револьверний замах на нового шефа таємної

поліції генерала Дрентельна у Петербурзі, але безуспішно. Врешті цар дістав смертний вирок, і 14 квітня 1879 р. терорист Соловйов пробував його вбити під час проходу в Зимовому палаці, але кулі тільки прошили царський плащ. Виновник не зрадив таємниць

своєї організації і був покараний смертю. У тому самому часі в Сибіру почалися Цар Александр ш підпали міст. Паліїв не можна було відкрити, і населення жило у непевності своєї долі Уряд завів гострі засоби боротьби з нігілістами, збільшив явну і таємну поліцію та утворив уряди генерал-губернаторів із надзвичайними повноваженнями. Але революціонери вели далі свою акцію. У грудні 1879 р. вони підготували динамітовий замах на поїзд, яким цар їхав до Москви. Головний виновник, Гартман, утік до Франції, де його ув'язнили на домагання російського посла, але не видали Росії, а відіслали до Англії. У лютому 1880 р. мав місце динамітний вибух у царському Зимовому палаці в Петербурзі. Знищено два поверхи і кілька людей загинуло. Терористи у своїх прокламаціях домагалися, щоб цар передав свої права Національним зборам, загрожуючи йому за невиконання цього смертю.

Александр II під враженням цих подій схилився до думки провести деякі політичні реформи. У 1880 р. він зніс зненавиджену таємну поліцію, т. зв. третій відділ, а також уряд петербурзького генерал-губернатора. Шефом адміністрації цар призначив графа Лоріса-Мелікова, що мав провести дальші реформи. Але революційна партія не вдоволилася цими уступками і 13 березня 1881 р. здійснила новий замах на царя. Від розривних бомб Александр II помер.

Новий цар, Александр III (1881—1894), як наслідник престолу, був прихильником реформ і навіть радився у цій справі з німецьким імператором, але пізніше дійшов до погляду, що для Росії потрібен автократичний устрій. У своєму першому маніфесті він заявив, що вважає своїм обов'язком утримати й укріпити «самодержавство» та що буде нищити «нікчемні, бунтівничі змагання, що російську землю покривають ганьбою». На царя великий вплив мав обер-прокурор Священного Синоду, Победоносцев, що бажав оперти всю політику на православ'я, та голова панславістського руху Катков, редактор «Московських Відомостей». «Самодержавства і православ'я» — це були головні гасла, за якими йшов російський уряд. Почалося тоді переслідування всяких «інородців», у першу чергу жидів і німців; український рух також не добув ніяких значних полегшень, а русифікаційна політика ставала дедалі гострішою. Міністри внутрішніх справ Ігнатьєв і Ди-митрій Толстой вели вперту боротьбу з нігілістами і довели до деякого заспокоєння громадянства. Але коронація царя в Москві могла відбутися лише по двох роках, у 1883 р.

Александр III Зайнявся пильно економічним піднесенням Росії, нав'язав нові торговельні зв'язки із Західною Європою і дбав про те, щоб притягнути до Росії західні капітали. Завдяки тому почала зростати російська промисловість. Для комунікації велике значення мала сибірська залізниця, що її почали будувати в 1891 р. Проектували її на 9 360 км, а подорож до Східної Азії мала тривати 22—23 дні. Будову її закінчено лише в 1903 р. Уздовж залізниці посувалася на схід колонізація, в якій важливу участь брали також українці

У заграничній політиці Александр III займав усе більш вороже становище до Німеччини й Австрії. В 1881 р. він іще з'їхався з імператором Вільгельмом, але давні добрі відносини вже не вернулися. Росія почала шукати порозуміння з Францією. В 1882 р. відбув політичну подорож до Парижа генерал Скобелев і в промові на бенкеті заторкнув питання російсько-французького союзу. У тім напрямі повів російську політику й міністр закордонних справ Гірс. Бісмарк протидіяв тим заходам. У 1884 р. він довів до з'їзду трьох імператорів у Скерневицях для нарад у балканських справах, а в 1887 р. склав з Росією трактат нейтральності на три роки. Але' Росія вернулася таки до проектів союзу з Францією, і після відвідин французького флагу у Кронштадті, в серпні 1891 p., підписано косультативний пакт між обома державами.

Після російсько-турецької війни 1877—1878 pp. та Берлінського миру балканські держави добули повну свободу політичного розвитку. Але на Балканах ще довго не приходив мир і балканські народи вели між собою завзяті бої за границі своїх територій. Неспокійний півострів не раз іще ворушив своїми справами Європу, і до нього прикладено назву «балканського котла».

У Болгарії постанови Берлінського конгресу провів уже перше призначений російський генерал-губернатор Дондуков-Корсаков. Він зустрів багато труднощів з боку населення Східної Румелії, що не хотіло вертатися під владу Туреччини і мріяло про Велику Болгарію, але остаточно мусило погодитися зі своєю долею. Князем автономного Болгарського князівства став Александр Баттенберг (1879—1886) — гессенський князь, сестринець царя. Він дістав у Константинополі призначення від султана, заприсяг конституцію і відбув святочний виїзд до Софії — нової столиці Болгарії. Але молода держава переходила безнастанно внутрішні потрясіння. Спочатку великий вплив мала тут Росія, так що і до міністерства ввійшли росіяни, і так само адміністрація та військо були під їх впливом. Це подразнювало дуже національні амбіції болгарів, й остаточно три головні партії — консерватори, ліберали й радикали об'єдналися разом і присилували російських міністрів уступити в 1883 р. Цар відкликав усіх російських офіцерів з болгарської служби і відмовив у дальшій допомозі невірному «васалові». Тоді великоболгарська пропаганда почала змагати до об'єднання Східної Румелії з Болгарським князівством. У 1885 р. прийшло до повстання у Філіпополі, турецького намісника ув язнили, і постав тимчасовий уряд під проводом Странського. Александр прокламував тоді об'єднання «обох Болгарій» в одну державу.

Хоча ці події зломили постанови Берлінського договору, ані західні держави, ані Туреччина не хотіли втручатися в них, щоб не довести до нової балканської війни. Одна тільки Сербія оголосила Болгарії війну, жадаючи територіальних уступок у т. зв. Старій Сербії. Але під Слівеном болгарські війська розбили сербів, увійшли на сербську територію й добули Шрот. Тоді Австрія виступила з інтервенцією, і в Бухаресті в березні 1886 р. Сербія і Болгарія підписали мир без ніяких територіальних змін. Порта, бажаючи мирно залагодити справу, призначила Александра Баттенберга на п'ять років губернатором Східної Румелії. Так фактично обидві частини Болгарії об'єдналися разом, і до болгарського парламенту («собранія») увійшли також представники Румелії.

Але, незважаючи на ці успіхи, Александр не мав симпатій серед деяких груп. 6 серпня 1886 р. проти нього повстали деякі політики, що були в зв'язках із Росією, і його детронізували. Князя схопили в його палаті, повозом завезли до Дунаю і пароплавом відвезли на російську територію. Але військо і народ стали в обороні князя, скинули тимчасовий уряд змовників і назад покликали князя. Але Росія виявила тепер свої карти і так вороже поставилася до Александра, що він сам зрікся престолу і виїхав із Болгарії. Тепер Росія задумала опанувати ситуацію і російський посол, генерал Каульбарс, почав у диктаторському тоні домагатися звільнення змовників та відстрочення виборів до «собранія». Але цей нетактовний виступ так обурив болгар, що російська партія втратила вплив і Каульбарс мусив виїхати з Болгарії. Болгарський парламент під проводом Стамбулова запропонував корону спершу данському королевичеві Вальдемарові, потім обрав на князя Фердінанда з німецької династії Кобург-Когарі (1887—1918). Болгарські події довели до напруження відносин між Росією та Німеччиною, але Бісмарк зумів полагодити справу мирними засобами. Все-таки великодержави не відразу затвердили зміни у Болгарії.

Фердінанд виявив себе енергійним володарем. Вірним його співробітником був прем'єр Стамбулов. Вони запопадливо працювали над піднесенням адміністрації, фінансів, комунікації, шкільництва. У закордонній політиці Болгарія спиралася на Австро-Угорщину, але також стояла у добрих відносинах з Туреччиною. Тільки з Росією важко було налагодити стосунки. Російські агенти намагалися використати невдоволення деяких кіл з автократизму Стамбулова і старалися його усунути. У 1891 р. вчинили на нього замах, але він не вдався. В 1895 р. внаслідок другого замаху Стамбулов дістав важкі рани і від них помер. Фердінанд остаточно мусив наблизитися до Росії і запросив царя на хрещеного батька свого сина Бориса. Лише тоді визнали його великодержави і султан затвердив князя на губернаторстві Східної Румелії.

Румунія, Сербія, Чорногорія, Греція. Румунія не вдоволилася тим, що здобула самостійність (1877 p.), але в 1881 р. прбголосила себе королівством. Від того часу перебувала у мирі, займаючися внутрішніми справами. Хліборобство і копальні нафти — це були головні джерела добробуту держави. Румунія почала будувати свій флот й уладила пристань у Констанці. Король Карл, не маючи дітей, призначив своїм наслідником свого племінника, Фердінанда, а вже син Фердінанда Карл був хрещений у православному обряді. Міністерства змінялися часто (найвизначніші Братіяну, Кантакузен), аж 1901 р. тривкішу владу добув Стурдза. Він провів основну реформу фінансів, скоротив число урядовців і довів державний бюджет до рівноваги. Проте соціальні відносини залишилися у давньому стані і часто приходило до селянських розрухів. У закордонній політиці Румунія від 1891 р. наблизилася до Потрійного союзу, а в 1901 р. склала оборонний союз з Австрією. Через те стосунки з Росією стали холодніші.

Сербія, так само як і Румунія, в 1882 р. прийняла титул королівства. На терені Сербії перехрещувалися австрійські впливи з російськими і сербські уряди ставали то по одній, то по другій стороні. В 1885 р. Сербія почала війну з Болгарією за пограничні терени, але не досягла ніяких успіхів; Король Мілан (1868—1889) був прихильником європейської орієнтації, але не міг дати ради російській пропаганді, через те розвівся з дружиною Наталією, — донькою російського генерала Кешка, і в 1889 р. зрікся престолу на користь 13-літнього сина Александра (1889—1903). Регенство обняла королева і Йован Рістіч, голова радикальної панславістичної партії. Мілан виїхав за границю, а невдовзі і королева мусила залишити Сербію. В 1893 р. Александр, за намовою, батька, проголосив себе повнолітнім й усунув регенство; Рістіча ув'язнили і переслідували процесами аж до смерті. Сербія попала у внутрішній заколот, змінялися уряди і навіть змінено конституцію. Мілан вернувся до краю, став прем'єром і начальним вождем війська, але не зміг привернути ладу. Скупщина змінила знову конституцію і на престол запросила Петра Ка-рагеоргійовича (1903—1921). Великодержави спершу не хотіли затвердити перевороту і відкликали своїх послів, але поволі Петро добув визнання.

Мала Чорногорія, самостійна від 1878 р., не відігравала важливої ролі на Балканському півострові. Король Ніколай І (1860—1918) мав те щастя, що своїх доньок повіддавав за членів визначних династій: Міліца була дружиною російського вел. князя Петра Ніколайовича, Стана — дружиною вел. князя Ніколая Ніколайовича, начального вождя російських військ у Світовій війні, Олена — італійського короля Віктора Еммануїла III, Анна — одного із князів Баттен-бергів, Зорка — сербського короля Петра Карагеоргійовича. Так у незначній Чорногорії перехрещувалися впливи різних держав.

Греція, від початку своєї самостійності (1830 р.) нетерпляче шукала поширення своєї території. Вона не раз зривалася до боротьби, але великодержави, заінтересовані в існуванні Туреччини, силою стримували її виступи. Лише конференція у Берліні в 1880 р. визнала за Грецію Південну Фессалію й Епір (Албанію). В 1886 p., під час болгарського повстання, Греція готувалася до війни з Туреччиною, але Англія знову оборонила Порту. Найважливішим питанням грецької політики було приєднання великого острова Крит. У Берлінському мирі Туреччина зобов'язалася дати тут християнського губернатора і провести деякі реформи. Але Порта не виконала того обов'язку, і через те безнастанно приходило там до повстань. У 1896 р. революційний рух став особливо грізний, і греки вимордували багато магометан усередині краю й опанували деякі пристані. Флоти великодержав старалися навести лад, але їх сили були заслабі, щоб приборкати повстанців.

Тоді Туреччина оголосила Греції війну. Грецьке командування не зуміло використати належно досить значних сил на суходолі і морі, а поділило війська на малі відділи, так що турки несподівано перемогли, зайняли Фес-салію і почали похід на Афіни. Тоді Георгій був змушений забрати свою залогу з Криту і віддатися беззастережно під протекторат великодержав. У вересні 1897 р. складено мир у Константинополі; Греція мала заплатити воєнне відшкодування (75 мільйонів франків), але дістала ширшу територію у Фес-салії; Крит дістав автономію, але грецьке і турецьке війська мали його залишити. Губернатором острова великодержави назначили короля Георгія. Так прийшло все-таки до об'єднання Криту з Грецією. Після війни Греція мусила піддати свої фінанси під контроль держав і тільки поволі доходила до господарської рівноваги. У внутрішньому житті приходило все наново до боротьби між партіями, що не перебирали у засобах для осягнення своїх змагань. Боротьба партій переносилася з столиці на провінцію, і не раз приходило до локальних збурень. Міністерства не могли добути собі тривкої більшості і змінялися відповідно до змін в опінії громадянства. В 1905 р. від замаху помер міністр Делоянніс, що заступав Грецію на Берлінському конгресі і кілька'разів бував прем'єром. Пангелленські кола все наново підіймали справу об'єднання Криту з Грецією і використовували кожну нагоду, щоб це питання зробити актуальним; через те на острові не припинявся революційний рух.