Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Найновіші часи

Західна Європа

Внутрішній розвиток Англії. Після смерті Вільгельма IV, «короля моряків», англійський престол посіла його сестріниця Вікторія (1837—1901). її 64-літнє володіння, зване вікторіанською епохою, принесло Великій Британії величавий розвиток і світову могугність. Молода королева одружилася з князем Альбертом із династії Саксен-Кобург, але на основі конституції він не міг брати участі в політиці і віддавався культурним справам.

У британському уряді чергувалися раз у раз дві старі партії: консервативних торі та ліберальних вігів. У 1834—1835 і 1841—1846 pp. прем'єром був представник консерваторів Роберт Піль. Але всупереч-бажанням своєї партії він провів основні реформи на господарському полі. У тому часі постали перші кооперативні організації з ініціативи робітників. У 1843 р. кільканадцять ткачів у Рочдейлі заснували товариство, до якого зобов'язалися тижнево сплачувати по два пенси і спільно повести працю «для матеріального добра і поліпшення соціального і господарського стану своїх членів». Цей перший кооператив приніс такі користі членам, що став зразком для інших спілок того роду. Рівночасно Річард Кобден, фабрикант із Манчестера, повів пропаганду за скасування охоронного мита і заведення вільної торгівлі; він належав до учнів Адама Сміта і став засновником т. зв. манчестерської школи в економії. Піль не закривав очей на ці нові напрямки в господарському житті, а старався провести бажані реформи. В 1842 р. він зреформував доходовий податок і завдяки збільшеним доходам зрівноважив державний бюджет. У тому самому часі він обмежив мито на збіжжя, а в 1846 р. скасував його цілком. Таким чином Англія перейшла до системи вільної торгівлі.

Пізніше уряд дістався у руки вігів під проводом Джона Рассела (1846—1852). Важливу роль у цьому міністерстві мав лорд Генріх Пальмерстон, що вів закордонні справи. Він прихильно ставився до ліберальних течій, що напливали з континенту. У тому часі вперше допущено до парламенту жидів. У 1851 р. відбулася у Лондоні величава світова виставка. Торгівля, після скасування мита, розвинулася дуже буйно, а за нею пішов розвиток промисловості. Англія першою завела підводні телеграфні кабелі. В 1853 р. лорд Абердін утворив коаліційне міністерство з вігів і торі, зване «міністерством усіх талантів». У дальшому часі знову чергувалися ліберальні уряди з консервативними. У закордонній, по'літиці Англія спочатку споглядала недовірливо на цісарство Наполеона III, але пізніше дозволила Франції навіть втягнути себе в Кримську війну, з якої не здобула для себе ніяких користей. Уряд лорда Дербі 1858 р. зліквідував владу Індійської компанії в Індії. В 1866 р. лорд Рассел пробував провести реформу парламенту, але це йому не пощастило зробити, і він мусив уступити. Тоді постала окрема ліга, що вела пропаганду реформи і скликала масові мітинги (збори). Врешті консервативне міністерство Дербі-Дізраелі в 1867 р. провело зміну виборів до парламенту, причому право голосування дістали всі власники домів.

Нові вибори принесли перемогу лібералам, і прем'єром став їх представник Вільям Гладстон (1868—1874). Він зайнявся реформами в Ірландії. Але держава попала у фінансові труднощі й зазнала шкоди у міжнародній політиці: на перше місце на суходолі почала виступати об'єднана Німеччина. Все те спричинило зріст «консервативної реакції», і міністерство утворив Бенджамін Дізраелі, пізніше лорд Ееконсфілд, з жидівської родини, здібний і далекоглядний політик. Він звернув головну увагу на те, щоб підняти авторитет Британської імперії за кордоном. Він поширив значно англійські володіння на Тихому океані, схилив королеву прийняти титул цісаревої Індії, на Берлінському конгресі 1878 р. не допустив до поширення впливів Росії на Балканах і здобув для Англії острів Кіпр. Але він не зміг дати собі ради з економічною кризою, що спричинила занепад промисловості і торгівлі та безробіття, за що ліберали його провалили.

У дальших роках влада переходила то до лібералів, то до консерваторів. Гладстон був прем'єром іще тричі: 1881-— 1885, 1886 і 1892—1894 pp. Консервативне міністерство вів лорд Солсбері (1885—1886, 1886—1892 і 1895—1902 pp.). Боротьба між впливами обох партій — це був головний зміст внутрішнього розвитку Англії у цих десятиліттях. Гладстон у 1885 р. провів новий виборчий закон, що поширив право голосування на сільське населення, так що число виборців зросло до двох з половиною мільйона людей. Палата лордів уперто виступала проти цієї реформи і уступила аж тоді, коли пошири-Вікторія, королева Великобританії лися кличі, щоб вищу палату

цілком усунути. Солсбері в 1888 р. провів новий адміністративний поділ Англії на 122 графства й управу їх віддав радам, що виходили із загальних виборів. Так Англія повільним темпом демократизувалася. Ірландія. Одною з найбільш болючих справ внутрішньої політики Англії була боротьба за ірландську автономію. Від 1829 p., коли знесено обмеження католиків, до парламенту ввійшли представники Ірландії. Проводир ірландського руху Даніель О'Коннел, визначний політик і промовець, жадав для Своєї батьківщини повної автономії і виступав з погрозою, що Ірландія зірве унію з Англією 1801 р. Цей клич відкликання («ріпіль») унії він поширював серед ірландського населення, скликав демонстративні віча, в яких брало участь по кільканадцать тисяч людей, і закладав політичні клуби, що мали на меті ввести в життя ідею самостійності. Акцію О'Кон-нела підтримало ірландське духовенство, а що серед населення панувала велика нужда, то не трудно було утримати народ у безнастаннім невдоволенні. З Ірландії розпочалася тоді сильна еміграція до Америки, але вона не могла поліпшити економічного стану суспільних низів. О'Коннел вів свою пропаганду у строго законних межах, так що уряд не міг зважитися на гостріше переслідування того руху.

У 1845—1846 pp. загальний неврожай викликав голод і нужду серед селянства. Почалися соціальні розрухи. Озброєні ватаги мандрували по цілій країні, підпалювали панські двори і замки та вбивали землевласників. Державці відмовилися платити чинші. Англійський уряд суворими засобами нищив цей рух, забороняв народні зібрання і товариства, завів доразові суди, що в'язнили і гостро карали «агітаторів». У 1847 р. помер О'Коннел, але розпочатий ним рух не упав, а розвивався далі. В 1848 р. Ірландія, за прикладом Франції, готувалася до революції, але уряд завчасу дізнався про ці змагання і здушив їх у самому корені.

Зубожіле населення тисячами емігрувало до Америки, шукаючи собі кращих умов життя. В Америці в 1861 р. постав союз феніїв (борців), що постановив собі за мету відірвати Ірландію від Англії. В 1863 р. на першому конгресі явно поставлено цей клич. Голова феніїв Джон Стефенс у 1864 р. переїхав до Ірландії і тут поширив організацію, що підготовляла повстання. Англійський уряд зліквідував тоді в Ірландії громадянську недоторканість, закрив часопис феніїв «Ірійський народ» й ув'язнив багато підозрілих. У 1867 р. велике враження справив бунт у в'язниці Клеркенвель у Лондоні, під час якого 40 людей втратило життя. Поліційні сили збільшено тоді на 40 000 осіб. Ці події вказували, що Англія мусить розпочати основні реформи в Ірландії. Уряд Гладстона в 1869 р. провів закон, яким відібрано у англіканської церкви права державної церкви в Ірландії, але все ж залишено їй великі державні маєтності. Також проведено деякі зміни в аграрному законодавстві, так що численні ірландські державці дістали кращі відносини, і навіть могли-купувати землі за допомогою держави. Але ці уступки не вдоволили ірландців, і вони підняли клич «домашньої самоуправи» (гомруль). Ірландські посли почали у парламенті систематичну обструкцію, тобто старалися унеможливлювати наради палати, особливо, як ішло про важливі справи. Від 1875 р. ірландську опозицію вів Чарльз Парнель — талановитий промовець й організатор. У 1879 р. він заснував Крайову лігу, що поставила собі за мету усунути англійців з землеволодіння в Ірландії. У всій країні ірландці розгорнули терор проти англійців і тих, що їх підтримували. Населення відмовлялося платити чинші власникам земель, а тим, що сповняли свої обов'язки, терористи загрожували смертю або бойкотом. Ця назва походить від державця Бойкота у графстві Майо, якого Крайова ліга осудила і знищила матеріально.

Англійський уряд протидіяв тим виступам, з одного боку, репресіями, з другого — реформами. Друге міністерство Гладстона увело новий аграрний закон, що мав завести кращі відносини між державцями і власниками земель, але ліга не признала його і вела далі свою терористичну акцію. В 1882 р. у парку в Дубліні вбито англійського державного секретаря та його заступника. Судове слідство виявило, що заговір охопив дуже широкі кола. Побіч із цим революціонери влаштовували динамітні замахи в англійських містах.

У парламенті ірландська партія «парнелітів» дійшла до такого значення, що її голоси вирішували долю міністерств. Пар-нель, якого звали «некоронованим королем Ірландії», ставав то на бік консерваторів, то лібералів, добуваючи від одних і других уступки для ірландської справи. В 1886 р. Гладстон рішився дати ірландцям їх «гомруль». Його проект передбачав окремий ірландський парламент і окремий уряд, а спільними з Англією мали залишитися тільки військо, флот, загранична політика і торгові мита. Рівночасно держава мала призначити 50 мільйонів фунтів на викуп земель для ірландських державців. Але англійська опінія уважала ці уступки неприйнятними, і Гладстон мусив уступити з уряду. В 1892 р. він поставив наново проект на обговорення парламенту і добув для нього більшість у палаті громад, але палата лордів рішуче йому спротивилася. Проти ірландської автономії виступили особливо завзято т. зв. уніоністи, фракція, що відірвалася від лібералів і співпрацювала з консерваторами; їхнім гаслом було утримання єдності Британської держави.

Французька республіка. Після погрому, що спіткав Францію у боротьбі з Німеччиною, довгий час тривала внутрішня боротьба за політичні впливи й устрій держави. На початку 1871 р. відбулися у цілій Франції вибори до Національних Зборів на основі загального права голосування. Бісмарк бажав мати справжнє представництво Франції для переговорів і не тільки забезпечив свободу виборів, але й дозволив, щоб голосувало також населення Ельзасу і Лотарингії. Національні Збори зібралися в Бордо й обрали головою поміркованого рес-публіканця Жюля Греві. Тимчасовий уряд передав-зборам свої повноваження, а нове міністерство утворив Адольф Т ь є р. Він завершив переговори з Німеччиною і довів до остаточного миру. Національні Збори провели наради над тим, де встановити місце перебування уряду, й зупинилися на Версалі. Але це дало причину до розрухів і перевороту в Парижі.

Соціалістичні проводирі рішили використати уступлення німців з-під Парижа й слабкість нового уряду на те, щоб перебрати владу до своїх рук. Повторили замах, що не вдався їм у жовтні 1870 р. Соціалістична управа Парижа, т. зв. комуна, відмовила в послуху Національним Зборам і новому урядові і зорганізувала оборону міста. До проводирів руху належали Бланкі, Шат, Ассі, Клюсере та ін. Версальський уряд не встиг опанувати артилерії, а військо почало переходити на сторону повстанців. Так почалася громадянська війна. Комуна опанувала банки, наложила примусові позички й реквізиції, церковні маєтності признала державним добром і завела суворий режим терору. Частина міщан .пробувала спротивитися комуністам, але її розбито. Двох генералів забито, багато визначних громадян ув'язнили, як заложників. Під час вуличної боротьби знищено різні пам'ятники і найкращі будови міста. Версальський уряд для боротьби з комуною віддав провід маршалові Мак-Маонові. Він зорганізував нову армію з жовнірів, що верталися з німецького полону, і почав облогу Парижа. Після двомісячної боротьби остаточно повстання комуни впало. Тоді почалося переслідування комуністів, багато їх віддано на розстріл, інших засуджено на довголітні в'язниці або депортацію до карних колоній.

Але після перемоги над комуніею не настав іще мир у Франції. В Національних Зборах, так само як у громадянстві, вели боротьбу між собою республіканці різних напрямів та монархісти, що поділилися на легітимістів, тобто прихильників Бурбонів, орлеаністів і бонапартистів. Наполеон III заявив протест проти знесення цісарства і, хоч сам не пробував вернутися до Франції, хотів забезпечити престол своєму синові, якого пізніше звали Наполеоном IV. З династії Бурбонів претендентом був Генріх, граф Шамбор, внук Карла X; два орле-аніди, князь Омаль і принц Жуанвіль, були обрані депутатами зборів. Лівицю республіканців творив Гамбетта, якого звали «дофеном республіки»; він спирався головно на радикальних представників міст. «Шеф екзекутиви» прем'єр Тьєр стояв на чолі поміркованого міщанства й уміло лавірувава серед різних течій та не допускав до впливу ані монархістів, ані радикалів. Він зорганізував наново фінанси Франції, а національна позичка, що він її проголосив, знайшла кількакратне покриття. Держава скоро прийшла до економічного добробугу, а 5 мільярдів контрибуції сплачено Німеччині за короткий строк, як це було умовлено. За ці заслуги Тьєра проголошено президентом республіки(1871—1873).

Але конституції Франція все ще не мала і між партіями велася уперта боротьба за майбутній устрій. У зборах все більший вплив набували роялісти і клерикали, що спільними силами змагали до заведення монархії. Тоді Тьєр уступив, а президентом обрано маршала Мак-Маона (1873—1879). Прем'єром став князь Бройль і в міністерстві перевагу здобули монархісти. Здавалося, що Франція стане монархією. Але між роялістами не прийшло до згоди, хто має стати майбутнім королем. Орлеаністи готові були зректися своїх претензій на користь Бурбонів, але жадали запевнення, що Франція буде конституційним королівством під триколірним прапором. Представник Бурбонів, граф Шамбор, якого вже звали Генріхом V, спершу погоджувався на деякі уступки, але пізніше заявив, що не залишить білого прапора і не хоче бути «легітимістичним королем революції». Ця політична непоміркованість пошкодила йому, бо орлеаністи відступили від нього, і серед безпартійного громадянства він втратив популярність.

Тоді князь Бройль уступив, а Національні Збори ухвалили остаточно республіканську конституцію, 24 лютого 1875 р. — одним голосом більшості (353 проти 352). Законодавчу владу віддано двом палатам. Палату депутатів вибирано у загальних виборах раз на 4 роки; вища палата — сенат, складалася з 300 членів, у віці щонайменше 40 років; 75 членів вибирали Національні Збори, решту окремі виборчі колегії у департаментах — на 9 років. Обидві палати вибирають разом президента на 7 років із правом нового вибору. Президент призначає уряд, відповідальний перед палатами, обсаджує всі уряди, розпоряджає армією, має право законодавчої ініціативи, оголошує закони, але має супроти них право «вета», за згодою ради міністрів.

Внутрішній розвиток Франції. Ухвалення конституції не спинило внутрішньої боротьби за владу. Вибори, проведені на основі нової" ординації, дали більшість радикальним республіканцям, але католицько-консервативна партія була ще доволі сильна. Католики домагалися права засновувати католицькі університети й вимагали, щоб Франція стала в обороні папи, «в'язня Ватикану». Але прем'єр Жюль Сімон, рішучий республіканець, гостро виступив проти цих домагань і заявив, що «так звана неволя папи є чистою байкою супроти італійських гарантій, що забезпечують папі повну духову незалежність». Ця промова викликала бурхливе невдоволення серед католицьких кіл. Президент Мак-Маон у листі до Сімона висловив своє невдоволення. Уряд Сімона уступив, а нове клерикально-консервативне міністерство утворив знову князь Бройль. Але більшість палати, на внесення Гамбетти, відмовила новому урядові в довір'ї. Президент палату розпустив і проголосив нові вибори. Ці вибори відбувалися в атмосфері незвичайного напруження. Сам Мак-Маон відбував виборчі подорожі й у промовах боронив своє становище. Також духовенство розвело широку пропаганду. З другого боку виступали- республіканці. Гамбетта на зборах у Ліллі подав як виборче гасло: «Президент повинен підлягати волі суверенної нації або уступити». Суд прийняв це як образу президента і покарав Гамбетту грошовою карою і в'язницею, але ніхто не відважився ув'язнити популярного трибуна республіки. Вибори закінчилися перемогою республіканців. Мак-Маон піддався народній опінії і заявив, що буде берегти республіканські установи. Але в 1879 р. сенат, на який спирався президент, дістав республіканську більшість, і тоді Мак-Маон уступив з президентства.

Новим президентом став Жюль Грєві (1879—1887), що до того часу був головою палати депугатів. Його місце зайняв тепер Гамбетта. Греві проводив лінію поміркованого поступу, намагаючись утримати внугрішній мир у державі й здобути довір'я Європи. Великий вплив на управу держави мав Гамбетта, що змагав до проведення радикальних реформ. У .1879 р. палата депутатів, незважаючи на гостру опозицію католиків, ухвалила закон, що позбавив католицькі ордени права навчання. Проте в сенаті цьому проектові спротивився Жюль Сімон, як прихильник лібералізму, і закону не ухвалено. Але міністерство знайшло собі інший вихід. Спираючися на революційні закони, що формально ще зобов'язували, наказало розпустити орден єзуїтів, а також в інших конгрегацій відібрало школи. В 1881 р. сам Гамбетта утворив «велике міністерство». Скоро по тому він і помер. У 1882 р. міністр освіти Феррі завів загальний обов'язок навчання й усунув із шкільництва впливи духовенства.

У 1881 р. обидві палати, злучені в «конгрес», провели ревізію конституції, якої радикали давно домагалися. Найважніша зміна полягала в тому, що всіх 300 сенаторів мали вибирати колегії в департаментах. Роки 1886—1888 проходили серед небезпеки війни між Францією та Німеччиною. Французи не могли забути втрати Ельзасу і Лотарингії, і коли Французька держава укріпилася, почала поширюватися ідея «реваншу» — відплати. На чолі тих кіл, що хотіли викликати війну з Німеччиною, стояв військовий міністр, генерал Буланже. Він старався збільшити і зреорганізувати армію, завів нові військові закони, прийняв гострі постанови проти шпіонажу і провів пробну мобілізацію на німецькій границі. Ці відкриті воєнні плани скомпрометували уряд перед заграницею, і Буланже мусив уступити. Але Буланже, що став комендантом корпусу в Оверні, не покинув своїх змагань, а старанно популяризував їх у широких колах. Новий уряд поставив його під суд і звільнив зі служби. Але це саме збільшило авторитет генерала, і юрба вітала його як героя й оборонця Франції. Буланже перейшов тепер на політичне поле, почав виступати проти «влади адвокатів і журналістів». У тому часі республіканські кола скомпрометували себе зловживаннями («панама») у товаристві для будівництва Панамського каналу, яке заснував Лессепс, так що пропаганда Буланже знаходила відгук у громадянстві. Він став вимагати розпуску палат і ревізії конституції та мав надію шляхом плебісциту здобути диктатуру. В 1889 р. його обрано депутатом від Парижа, і його прихильники взялися поставити його кандидатуру в багатьох округах, щоб таким способом провести бажаний плебісцит. Але уряд видав заборону кандидування в кількох округах, а далі виступив проти генерала із звинуваченням, що він готує державний переворот. Буланже не хотів стати перед судом, виїхав за кордон і в 1891 р. застрілився у Брюсселі. Його партія занепала при чергових виборах.

Президент Греві уступив, скомпрометований зловживаннями зятя Вільсона у справі ордерів і військових достав. Новим президентом став Саді Карно (1888—1894) — внук славного організатора французької армії під час Великої революції. Карно заслужився для Франції тим, що довів до французько-російського союзу. Франція від останніх років Наполеона III перебувала у політичній ізоляції, а положення її стало ще грізніше, коли Німеччина й Австрія уклали постійний союз. Переговори з Росією ведено від 1889 р., а в 1891 р. французький флот під проводом генерала Жерве з'явився у російській пристані Кронштадті, з почесним візитом. На царському дворі у Петергофі уперше пролунали звуки «Марсельєзи», яку в Росії суворо забороняли, як революційну пісню. Президент Франції обмінявся з царем Александром III сердечними телеграмами. Врешті у Петербурзі 22 серпня 1891 p., підписано першу умову між Росією та Францією. Карно помер від удару штилетом анархіста Касерія в Ліоні 25 червня 1894 р.

Після короткої президентури Казимира Пер'є (1894—1895) президентське крісло зайняв Фелікс Фор (1895—1899) — представник великого міщанства, що вів помірковано-консервативну політику, Він розбудував французько-російський союз; в 1896 р. цар Ніколай II приїхав з візитом до Парижа, а в 1897 р. Фор його ревізитував.

Внутрішнє життя Франції виповнювала завзята боротьба між республіканцями та монархістами й католиками. В 1894— 1899 pp. взаємна ненависть проявилася у справі капітана генерального штабу Альфреда Дрейфуса, якого військовий суд за зраду державних таємниць засудив на досмертну депортацію на Диявольський острів коло Кайєнни. Гурт приятелів засудженого даремне домагався ревізії процесу. В обороні Дрейфуса виступав визначний письменник Еміль Золя, котрий у відкритому листі закинув військовому міністрові й учасникам суду, що вони свідомо звільнили справжнього винуватця, а засудили невинного Дрейфуса, що був жидом. Золя за цей виступ покарали в'язницею, і він мусив залишити Францію, але все ж проведено ревізію процесу. Дрейфус дістав зменшену кару, і зараз його амнестовано. Монархісти все змагали до влади, а засновник Патріотичної ліги, Дерулед, під час похорону Фора намагався викликати державний переворот.

Від того часу погіршилися ще більше відносини між обома таборами. За президентства Еміля Лубе (1899—1906) уряд Вальдека Руссо почав систематичну боротьбу проти католицької церкви. Французькі католики поділилися на дві партії: одну, що вороже ставилася до республіканського ладу, і другу, що старалася забезпечити церкві права у республіці. Папа Лев XIII ішов на уступки й у листі з 1894 р. заохочував французьких громадян, щоб «без задніх думок і з повною чесністю підкорилися республіці як державній формі, назначеній Богом». Але республіканський уряд не довіряв церкві і намагався її впливи цілком знищити. В 1901 р. ухвалено новий закон про товариства, яким всі релігійні установи передано під нагляд держави. Внаслідок того закону розпущено багато католицьких конгрегацій і закрито їхні школи. Католицьке духовенство гостро протестувало проти цих репресій, а в деяких місцях прийшло навіть до кривавих виступів населення в обороні монастирів. Лев XIII намагався цей конфлікт заладнати мирним шляхом, але його наступник Пій X (1903—1914) гостро зреагував проти переслідування церкви і не прийняв на аудієнцію президента Любе під час його перебування у Римі. Тоді остаточ но прийшло до розрив Франції з Римом, і в 1905 ухвалено закон про в.ідділенн церкви від держави.

Але в том часі помер від кулі змовників генерал Прім, що стояв на чолі тимчасового уряду Іспанія попала знову в партійну боротьб й Амадей від'їхав до Італії. Тоді кортеси зрезигнували з монархії і 12 лютого 1873 р. ухвалили республіку. Якою має бути форма республіки — про це йшли дискусії між двома напрямками — федералістами, що брали собі за взірець Сполучені Штати, і централістами, яким подобалася поміркована політика Тьєра у Франції. При виборах до конституанти перемогла перша партія, що бажала дати широку автономію провінціям.

Але тоді явився у Франції, як претендент на корону, Дон Карлос, з бурбонської династії, і проголосив себе в 1873 р. королем під іменем Карла VII. Він здобув собі допомогу басків, а тому, що його тайно підтримувала також Франція, опанував північну частину Іспанії. Тим часом на півдні, головно по містах, перемогли прихильники федеративної республіки, що звалися «непримиримими» й ішли чимраз далі наліво, аж дійшли до комунізму. Посередині між червоною та білою демагогією залишилися кортеси, значення яких ставало все менше. Врешті кортеси наділили диктаторською владою міністра Емілія Кастелара, і він, хоч і був федералістом, увійшов у порозуміння з централістами, щоб привернути-лад у державі. Коли ж і він не здобув ніяких успіхів, порядкувати державою взялася армія. Молодий генерал Павія увійшов з озброєним відділом до залу засідань кортесів і розігнав парламент, а військові кола вибрали шефом виконавчої влади маршала Сєррано.

Новий уряд, спираючись на армію, розпочав боротьбу з карлістами і завів лад майже у всій Іспанії, так що велико-держави увійшли з ним у дипломатичні зв'язки. Першим визнав Серрана Бісмарк, тому що карлісти скомпрометували себе розстрілом прусського офіцера Шмідта. Але серед армії поширювалася все більше свідомість, що тільки монархія зможе дати країні мир і безпеку, й у грудні генерал Кампос проголосив королем Альфонса XII (1874— 1885), сина Ізабелли II.

Новий король у Недовгому часі здобув собі визнання у цілій Іспанії, за винятком Півночі, де ще мав впливи Дон Карлос. Боротьба з карлістами тривала ще два роки, але остаточно Альфонс XII переміг. В 1876 р. кортеси прийняли нову конституцію. Законодавчу владу мали дві палати — депутатів і сенат. Спершу перевагу мала лівиця, що домагалась релігійної свободи, цивільного подружжя і світської школи. Але далі прийшли до сили консервативні елементи, представником яких був прем'єр Кановас дель Кастілльо, і почалася політична реакція. Демократична партія під проводом Кастелара виступала гостро проти того напрямку і жадала конституції 1868 p., а на короля двічі вчинено замахи.

Альфонс ХІІ покликав тоді ліберальне міністерство під проводом Сагасти, але невдовзі до влади вернувся Кановас. Альфонс XII помер у молодому віці, і престол перейшов до його малолітнього сина Альфонса XIII (1886—1931). Його вдова, Марія Крістіна, віддала знову уряд Сагасті, і він у 1890 р. завів загальне право голосування. Пізніше ліберальні міністерства чергувалися з консервативними, але поворот до реакції спричинював все нові анархістичні замахи; так, у 1897 р. від рук змовників упав Кановас.

Безнастанно приходило до розрухів і повстань в іспанських колоніях, найбільше на Кубі. В 1898 р. із-за Куби прийшло до війни із Сполученими Штатами, іспанський флот під Манілою і Сант-Яго де Куба зазнав великих втрат, й остаточно Іспанія мусила зректися володіння на Кубі, Пуерто-Рико і Філіппінах. Так занепала остаточно найбільша колись колоніальна імперія.

Бурхливою була також історія Португалії. Абсолютизм, що його завів узурпатор Дон Мігель (1828—1834), не тривав довго, бо на престол вернувся правний король Дон Педро й відновив парламентарну управу. Але він умер несподівано, і влада перейшла до рук його доньки Марії (1826—1853). Молода королева виявляла нахил до абсолютизму, а до великого значення дійшла двірська камарилья, що вміла утримати впливи при аристократичних родах. Демократи всіма силами боронили конституцію. Часто приходило до розрухів, а в 1846—1847 pp. — навіть до кривавої громадянської війни. Опісля королями були сини Марії — Педро V (1855—1861) і Людовік І (1861—1889), що провели деякі реформи в адміністрації і законодавстві. За Карла .. І (1889—1908) Португалія прийшла до такого фінансового занепаду, що мусила прийняти до управи державною скарбницею представників закордонних вірителів. Все наново приходило до виступів революційної партії, аж в 1908 р. король і наслідник престолу загинули внаслідок замаху.

Бельгія і Нідерланди. Бельгія, що здобула державну незалежність у революції 1830 p., розвивалася успішно під проводом короля Леопольда І (1831—1865) та його сина Леопольда II (1865—1909). Країна забула про наслідки війни. До великого розвитку дійшла промисловість, завдяки копальням вугілля і заліза, так що Бельгія невдовзі почала конкурувати з Францією і Німеччиною. Мережа шляхів і залізниць стала такою густою, як ніде в світі. Осередком національної культури був,університет у Брюсселі

У політичному житті вели боротьбу між собою ліберальна і католицька партії, що протистояли як при виборах, так і в законодавчих органах Особливо завзяті суперечки викликали шкільні законопроекти. Ліберальні міністри Руж'є і Фрер-Ор-бан намагалися усунути впливи духовенства із шкільництва і виступали проти релігійних конгрегації*. Але лібералів ослаблювало те, що вони розбилися на дві фракції — помірковану і поступову, або «молодих». Ліберальний шкільний закон 1879 р. викликав гострий протест Риму, але міністр Фрер-Орбан відважився розірвати цілком зв'язки з курією і вручив папському нунцієві паспорт до виїзду в 1880 р. Але в 1884 р. здобули знову більшість католики, і кабінет Малю скасував протикато-лицькі закони та нав'язав зносини з Римом. Невдовзі прийнято новий шкільний закон, що дозволяв, на вимогу означеного числа громадян, закладати приватні школи, під опікою церкви, замість державних. Таким способом, у 1885 р. з 1933 державних шкіл закрито 877, а число католицьких шкіл дійшло до 1465.

Дуже напружені були соціальні відносини. У великих центрах гірництва і промисловості процювали великі маси робітників, що домагалися для себе кращих відносин і політичних прав. Соціалізм знаходив тут особливо добрий грунт для своїх ідей. Почалися робітничі демонстрації і страйки, а в деяких містах приходило до грізних розрухів. Міністр публічних робіт Бернарт першим зайнявся охороною робітництва і провів закони про працю малолітніх, виплату заробітків, арбітражні суди та ін. В 1886 р. прийшло до великих страйків і розрухів, так що влада мусила застосувати зброю, і мало не прийшло до громадянської війни. Під впливом робітничого руху уряд погодився на виборчу реформу в 1893 p., якою признано право голосування всім громадянам від 25 року життя, але при тім заведено плюральну систему, тобто виборці з вищими кваліфікаціями мали не один, а більше голосів. Ця реформа викликала великі переміни у партійних відносинах Бельгії. Ліберали понесли велику поразку, так що добули тільки невелике число мандатів; зате поруч із католиками стала сильна соціально-демократична партія. В 1899 р. прийшла нова реформа виборчого права на основі пропорціональної системи: депутатські мандати ділено між партіями пропорціонально до здобутого числа голосів. У тому самому часі фламандська мова добула рівноправність із французькою.

Леопольд II заслужився для Бельгії тим, що в 1876 р. заснував Інтернаціональне африканське товариство, що зайнялося експлуатацією Конго; в 1885 р. він прийняв титул суверена держави Конго, а в 1907 р. цю велику країну прилучено до Бельгійської держави.

Нідерланди не дуже відчули втрату Бельгії, що ніколи з ними не зрослася органічно, і навіть упертий Вільгельм І остаточно признав нову державу. Вільгельм II (1840—1849), так само, як батько, хотів утримати абсолютистську владу, і лише революція 1848 р. схилила його до ліберальної конституції. За Вільгельма III (1849—1890) ліберальне міністерство Торбека провело зміну адміністрації і дало широку самоуправу провінціям і громадам. Але коли Торбек зав'язав стосунки з Римом, на нього накинулися кальвіністи, і він мусив уступити. Пізніше чергувалися ліберальні і консервативні міністерства. Коли проведено виборчу реформу, до значних впливів дійшла соціальна демократія. Наслідство по Вільгельмові III перейняла королева Вільгельміна (від 1890 p.). Головна сила держави полягала у величезних азійських колоніях і їх плантаціях. Нідерланди стали одним із головних імпортерів колоніальних товарів до Європи.

Швейцарія. Швейцарська республіка від часу Вестфальського миру 1648 р. була визнана всіма великодержавами і не входила в великі міжнародні конфлікти. Тільки революційна Франція пробувала втягнути швейцарські кантони до своєї політичної системи й утворила з них Гельветську республіку. Але коли упала влада Наполеона, Швейцарія вернулася до свого давнього устрою, а Віденський конгрес визнав її нейтральність і республіканський федеративний лад. У 1815 р. Швейцарський союз прийняв нову конституцію, але в поодиноких кантонах проводилися іще різні внутрішні реформи. Липнева революція 1830 р. мала свій вплив також на Швейцарію, де скрізь упали останки аристократичної управи та настав демократичний лад. Після революції у Швейцарії осіло багато політичних емігрантів із різних країн, і абсолютистські держави закидали союзові, що він толерує «огнище революційної пропаганди».

Пізніше між швейцарцями прийшло до непорозумінь на релігійно-політичному тлі. Радикальна партія вимагала, щоб церкву піддати під нагляд держави, завести свобідну національну школу й скасувати монастирі. Тоді в обороні прав церкви сім католицьких кантонів (Швиц, Урі, Унтервальден, Люцерн, Цуг, Фрайбург і Валліс) створили 1843 р. «окремий союз». Три роки цей союз утримався, але пізніше радикали опанували союзну раду і поставили вимогу його розпуску. Католики не хотіли підлягати ухвалі. Тоді союзне військо виступило проти них і присилувало піддатися в 1847 р. Після цього було проведено зміну конституції, причому обмежено права кантонів на користь союзу.

У такому самому напрямі йшли також дальші зміни конституції. Проект, складений зборами союзу, передано в 1872 р. на голосування («референдум») народу, але 14 кантонів його відкинули. Лише в 1874 р. прийнято нову конституцію. Найвища управа союзу складалася з Національної ради, яку вибирали громадяни в прямих виборах, і ради станів, до якої висилали представників кантони. Союзні закони ухвалюють громадяни у безпосереднім голосуванні (референдум), якщо того вимагає 5 кантонів або 50 000 громадян. До союзної влади належали справи оборони, утримання порядку, війська, загального добробуту і господарства; всім забезпечено право свобідного осідку, віри, преси, зборів; але заборонено орден єзуїтів і заведено цивільне подружжя.

Карикатура на розпуск «Окремого Союзу» у Швейцарії в 1847 р. У найближчих роках загострилися відносини з Римом, Католицька церква, користаючи з занепаду кальвінізму у Швейцарії, бажала поширити тут свої впливи. В Женеві місцевий парох Мермійо розвів широку католицьку пропаганду, і папа призначив його спершу генеральним вікарієм, опісля єпископом Женеви. Але союзна рада заявила на це, що признає Мармійо тільки як пароха, а не як єпископа. Коли ж він далі виконував єпископські функції, наказала його усунути в 1873 р. Мермійо осів тоді на французькій території, недалеко Женеви, і звідти вів свою пропаганду. У кантоні Золотурн прийшло знову до непорозумінь з причини догми про непомильність папи. Деякі священики не хотіли прийняти цієї постанови, і за те Базельський єпископ Лаш їх екскомунікував. Кантон заступився за священиків і затвердив їх на давніх становищах. Коли єпископ не захотів взяти назад свої розпорядження, конференція дієцезіальних станів усунула його з уряду. Духовенство взяло в оборону єпископа і виступило з протестом до уряду, а тоді найвищий суд кількадесятьох священиків позбавив парохій, а адміністрація виселила їх за границю. Пізніше союзна рада скасувала постанову про видалення за границю, як протизаконну, але парохи урядів назад не дістали. Зате швейцарський уряд підтримував т. зв. старокатоликів і дозволив їм відкрити богословський факультет в університеті у Берні. Внаслідок цих подій папський нунцій в 1875 р. залишив Швейцарію.

Пізніше пристрасті втихомирилися, і в 1883 р. Мермійо вернувся до Швейцарії й осів як єпископ у Фрайбурзі й Лозанні, а в 1890 р. став кардиналом. Але союзна рада не уступила з своїх засад, і в 1907 р. шляхом референдуму проведено відділення церкви від держави.

Для господарського розвитку Швейцарії велику вагу мало те, що вона лежала на перехресті шляхів Середньої Європи. Швейцарська комунікація піднялася особливо високо тоді, коли побудовано залізну дорогу через гору Сен-Готард. Цей важний шлях почали будувати в 1872 p., а до ужитку віддали його лише 1882 р. Роботи вело акційне товариство за допомогою урядів Швейцарії, Німеччини й Італії, а відкриття шляху святкували великими святами. Швейцарія стала улюбленим краєм туристів і на цій основі розвинула різні господарські ділянки.

Північні держави. Скандинавські держави у XIX ст. відігравали далеко меншу роль, ніж у XVII і XVIII ст. У Швеції була сильна влада, яку завів Густав III (1771—1792); сам король відплатив за це смертю, ранений штилетом. Густав IV (1792—1-809) у війні з Наполеоном 1807 р. втратив Помор'я, а в боротьбі з Росією — Фінляндію 1808 р. Вельможі організували проти нього заговір і детронізували його. Він жив опісля в Німеччині і Швейцарії під іменем полковника Гус-тафесона і залишив мемуари.

Карл XIII (1809—1818) — брат Густава III — злучив із Швецією Норвегію. Його наступником став Карл XIV (1818— 1844) — перше французький маршал Жан Батист Бернадотт, якого король мав за сина. Він брав участь у війні союзних держав проти Наполеона в 1813 p., а пізніше у війні з Данією придбав Швеції Норвегію. Дбав про господарський і культурний розвиток своєї другої батьківщини.

Син Бернадотта, Оскар І (1844—1859), виявив схильність до ідей лібералізму і бажав зреформувати устрій держави. Але це виконав лише його син, Карл XV (1859—1872), який в 1866 р. провів реформу конституції. Оскар II (1872—1907) визначався широкими знаннями, вів наукові досліди і займався літературою Головні державні справи за його часів були — реформа податків й організація війська та флоту.

Норвегія від Кальмарської унії (1397) належала до Данії, а в 1814 р. перейшла до Швеції, причому забезпечила собі окремий сойм (стортінг), що складався з двох палат, і міністерство. Довгі часи тривав конституційний спір про те, чи міністри мають право брати участь у нарадах сойму та до яких справ має відноситися королівське «вето». Врешті, в 1884 p., поставлено консервативне міністерство Сельмера у стан обжалування і засуджено його на втрату урядів; тоді радикальний президент стортінгу Свердруп утворив новий уряд. Від того часу радикальна більшість змагала все до зірвання унії з Швецією. В 1898 р. заведено загальне право голосування, внаслідок чого зріс вплив сепаратистів. Врешті новий конфлікт із Швецією довів до плебісциту в 1905 p., яким Норвегія проголосила себе самостійною державою. Королем Норвегії став данський принц Карл під іменем Гакона VII (від 1905 p.).

Данія втратила свій творчий розмах, що його проявляла за часів просвіченого абсолютизму, під кермом Струензе. Фрід-ріх VI (1808—1839) втрутився в англо-французьку війну, і в 1807 р. англійці збомбардували Копенгаген і захопили данський флот. У мирі 1814 р. Данія мусила відступити Норвегію Швеції, а Гельголанд — Англії, а за те дістала Лавенсбург. Крістіан VIII (1839—1848) намагався зв'язати Шлезвіг і Гольштейн сильніше з Данією і викликав війну з Німецьким Союзом. Він також разом із соймом надав державі ліберальну конституцію із загальним правом голосування. Крістіан IX (1863—1906) звів невдалу війну з Австрією і Пруссією 1866 р. і втратив Шлезвіг, Гольштейн і Лавенбург. Уряд і сойм (фолькетинг) довгий час вели між собою конституційний спір; аж поки нова конституція не вирішила спірних справ. Нові непорозуміння виникли, коли міністерство Еструпа задумало провести широкий план фортифікаційних робіт коло Копенгагена. Дев'ять років уряд вів державу без ухваленого соймом бюджету. Лише вибори 1903 і 1906 pp. забезпечили урядові більшість. Ісландія, що від 1380 р. належала до Данії, вела вперту боротьбу за поширення своєї автономії і в 1874 р. дістала окремий сойм (альтінг), а в 1904 р. — власного міністра, відповідального перед соймом.