Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Найновіші часи

Потрійний союз

Організація Німецької держави. Перший загальнонімецький парламент у квітні 1871 р. ухвалив нову конституцію для Німецької держави. Німеччина стала союзною державою. До її складу входило 25 держав. Кожний прусський король мав бути імператором; він мав провід над усіма воєнними силами, від імені держави оголошував війну, підписував мир та укладав політичні союзи. Законодавчу владу мали дві палати: союзна р а д а, до якої входило 58 представників союзних урядів (у тому числі від Пруссії 17), і державний сейм («рейхстаг»), до якого входило 397 послів, вибраних загальними, рівними, прямими і таємними виборами. Виконавчу владу репрезентував державний канцлер. Цей уряд імператор віддав Бісмаркові і за заслуги в об'єднанні держави надав йому титул князя. Від союзних держав надійшов проект, щоб утворити колегіальне міністерство, але Бісмарк не погодився на це, і, хоч союзні уряди мали вплив у парламенті, за діяльність союзного уряду відповідав сам канцлер. Державні секретарі з різних галузей (закордонних справ, війська, пошти та ін.) були залежні від нього.

У найближчих роках парламент займався запровадженням єдиної організації для об'єднаної держави. Так, запровадили однакову монету (німецькі марки), а кредитні операції доручено державному банкові. Пошта й телеграф були спільні для всієї держави, крім Баварії і Вюртембергу, що зберегли окрему управу. Всюди заведено метричні міри й ваги. Повільніше поступала справа єдиного судівництва; лише в 1879 р. установлено спільний найвищий суд.

До найважніших справ об'єднаної Німеччини належала організація війська. Тільки Баварія, Вюртемберг і Саксонія зберегли окремі армії, всі інші провінції мали спільне військо. Перший парламент у 1871 р. визначив кількість війська мирного часу в 1 процент населення; це давало понад 400 000 жовнірів. Кошти на утримання війська визначалися в 675 марок на голову. Союзний уряд у 1874 р. зажадав, щоб парламент ухвалив постійні норми про набір рекрутів, аби не треба було на кожній сесії зокрема цієї справи дискутувати. Мольтке з особливим натиском зазначував, що це потрібно для підтримання престижу Німеччини і забезпечення миру. Але серед послів постала опозиція, яка вважала таке вирішення справи обмеженням прав парламенту. Довго йшли дебати, але врешті ухвалено компромісну пропозицію, згідно якої встановлено кількісний склад армії на сім років. Цей т. зв. септен-нат парламент ухвалив наново в 1880 p., і тоді число війська збільшено до 427 000. Але при дальшій обнові септеннату в 1886 р. опозиція стала такою сильною, що відкинула урядовий проект і погодилася тільки на трирічний строк. Тоді Бісмарк, як державний канцлер, зачитав у палаті імператорський указ, яким парламент розпущено. Імператор звернувся до народу у цій важливій справі, і нові вибори принесли поразку опозиції. Новий парламент ухвалив проект уряду.

Рівночасно ведено розбудову німецького флоту. Перший шеф адміралтейства фон Штош у своєму експозе заявив, що головні сили Німеччини лежать у сухопутній армії, а флот служитиме тільки для оборони побережжя. В 1872 р. засновано Морську академію в Кілі. На основі плану фон Штоша Німеччина мала побудувати до 1882 р. 8 панцирних фрегатів, 6 панцирних корветів, 7 моніторів, 20 корветів, 6 посильних суден, 18 канонерок, 2 артилерійські кораблі, 3 вітрильних бриги і 28 торпедних човнів. Пізніше флот збільшили, особливо флотилію торпедників.

Господарський розвиток. Об'єднання нації, заснування спільної держави, перемога над Францією і вигідний мир — усе це підняло активність німців, розбудило загальну підприємливість і викликало бурхливий розвиток господарства. До економічного зросту Німеччини немало причинилася

У парламентській практиці — коротке повідомлення представників уряду з питань поточної політики. Це була справжня «повінь золота», що дала можливість розвести широко різні підприємства. Половина з цього перейшла на рахунок всієї держави, половина на окремих членів союзу. Суму 560 мільйонів призначено на державний інвалідний фонд, для забезпечення воєнних інвалідів, багато пішло на будову твердинь, розбудову флоту та інші воєнні потреби; 120 мільйонів золотом складено як державний воєнний фонд у Юлійській вежі в Шпандау.

Дешевий кредит дав основу для розвитку гірництва і промисловості; постали різні фабрики, а німецькі металургійні вироби, машини, шкіра, хімікалії, галантерея здобували чимраз ширшу популярність у світі. «Великий крах», що розпочався в 1873 р. в Австрії, потряс також Німеччину, але його наслідки покінчилися скоріше, як в інших державах.. Прусський банк розвивався так успішно, що платив дивіденди в розмірі 20 процентів.

У перших роках Німецька держава трималася системи свобідної торгівлі. Цю систему підтримував особливо Рудольф Дельбрік, президент канцлерського уряду, який чимало зробив для організації народного господарства. Але свобідна торгівля мала такий наслідок, що Німеччину заливав чужий крам, особливо англійські вироби, так що місцева промисловість почала занепадати. Найтяжче відчула це металургійна промисловість, бо й Англія, і Франція доставляли дешевші вироби. Багато гуг припинило виробництво, і тисячі робітників опинилися без праці. Тоді представники промисловості почали боротьбу проти вільної торгівлі. В 1878 р. 204 посли парламенту заснували Народногосподарське об'єднання, що мало за мету провести відповідну реформу. Німецький уряд співчував цим змаганням громадянства і в 1879 р. подав парламентові законопроект про охоронні мита. Тоді наложено мита на чужосторонне залізо, дерево, збіжжя, худобу, а також колоніальні продукти. Цим забезпечено місцеву продукцію і стримано відплив золота за границю.

Велику увагу звертала Німеччина на розвиток комунікації. Перші залізниці постали з приватної ініціативи, і держава охоче давала концесії приватним залізничним компаніям. Але в 1873 р. посол до прусського сойму Ласкер піддав гострій критиці цю політику, вказуючи на те, що підприємці збагачуються на шкоду власників акцій і самої держави. Цей виступ зробив велике враження, і прусський уряд почав змагати до того, щоб залізниці перейняла держава. Сам Бісмарк своїм авторитетом підпер це змагання і в гострій промові виступив проти самоволі залізничних магнатів. У 1876 р. прийнято закон, що прусські залізниці поступово перейдуть під управу держави.

В 1874 р. з ініціативи Німеччини постав світовий поштовий союз, до якого почали вступати всі культурні держави. Для повного господарського розвитку потрібні були також колонії з дешевою сировиною. Колонізаційний рух почався з приватної ініціативи. В 1870 р. німецькі торгові фірми утворили свої факторії на островах Самоа і Тонга в Тихому океані. Пізніше почали творитися окремі колонізаційні товариства, що звернули увагу на Африку, в якій деякі простори ще не були заселені європейцями. Так постали німецькі поселення в Західній, Південно-Західній і Східній Африці. Німецький уряд підтримував колонізаційний рух, узяв окуповані простори під свою опіку і в переговорах з іншими державами забезпечив, собі на них володіння. В 1885 р. спірні питання про колонії у Тихому океані передано на рішення папи Льва XIII, що т. зв. Римським договором устійнив права кожної держави. Комунікацію з позаєвропейськими країнами вели німецькі пароплавні товариства, особливо Північнонімецький Ллойд.

Соціальні питання. Внаслідок розвитку промисловості збільшилося в Німеччині число робітництва, і соціальне питання ставало все більш напружене. Німеччина стала батьківщиною т. зв. наукового соціалізму, що протиставлявся . давнім утопійним теоріям і хотів перетворити суспільство на добутих наукою основах. Творцем нових теорій був Карл Маркс (1818—1883).

Народився Маркс у Трірі, студіював право і філософію і приготовлявся до доцентури в Бонні. Але він увійшов у соціалістичні кола і почав редагувати в Кельні опозиційну «Рейнську газету». Коли уряд в 1843 р. цей часопис заборонив, Маркс переїхав до Парижа, а пізніше до Брюсселя.

В 1847 р. разом з Фрід-ріхом Енгельсом він уложив «М аніфест комуністичної партії», що став програмою соціал-демократії. Він кінчався славним кличем: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся» Під час лютневої революції бельгійський уряд вислав його з Брюсселя, він переїхав знову до Парижа, а потім до Кельна і тут заснував «Нову рейнську газету».

В 1849 р. за революційні гасла дістався під суд, але його ви-правдано. Тоді переїхав до Лондона і там займався науковими студіями з соціальних справ. Найважнішим його твором був «Капітал». Тут він просліджував розвиток капіталізму і, як його наслідок, передбачав соціальну революцію.

Другим визначним теоретиком соціалізму був Фрідріх Енгєльс (1820—1895), син фабриканта. Він зацікавився робітничими відносинами в Англії і в 1845 р. видав книжку під назвою «Становище робітничого класу в Англії», що дала йому відразу славу в радикальних колах. Другим помітним його твором був «Початок родини, приватної власності й держави».

Практичним поширенням ідей соціалізму зайнявся Фердінанд Лассаль (1825—1864). Він походив з жидівської купецької родини, студіював філософію, довго подорожував, став співробітником Маркса у «Новому рейнському часописі» і за революційну діяльність був засуджений на в'язницю. В 1863 р. заснував загальний Німецький робітничий союз і виробив для нього програму. Пізніше соціалістичну організацію вели Вільгельм Лібкнехт (1826—1900) і Август Бебель (1840— 1913). В 1868 р. вони заснували Німецьку соціал-демократичну робітничу партію. Головні пункти її програми були: загальне виборче право від 20 р. життя, народна міліція замість війська, безплатне навчання, скасування прямих податків, прогресивний прибутковий податок та ін.

У перших роках об'єднання Німеччини соціалістичний рух дещо занепав, але після «краху» 1873 p., коли поширилося безробіття, почав наново зростати. Соціалістичні посли у парламенті почали домагатися прав для робітників, але вносили такі нереальні проекти, що нічого не змогли осягнути. Німецький уряд намагався стримати соціалістичну пропаган-ту, що видавалася небезпечною для суспільного ладу, але парламент відкинув протисоціалістичний законопроект, бо його гнучкі, «каучукові» параграфи могли бути звернені і проти інших партій. В 1878 р. публічну опінію потрясли два замахи, звернені проти 80-літнього імператора Вільгельма: з першого імператор вийшов без шкоди, але в другому від шроту дістав рани в голову й рамена. Ці замахи приписано соціалістам, і уряд поставився дуже гостро проти революційних змагань. Парламент ухвалив т. зв. соціалістичний закон, і на його основі почалося переслідування робітничого руху. Крайні елементи відповіли на це новими замахами, закрема убито поліційного радника у Франкфурті-на-Майні. Соціалістичний закон діяв до 1890 р.

Але напружених соціальних питань не можна було вирішити репресіями. В 1872 р. постав «Союз для соціальної політики», до якого належали найвизначніші дослідники суспільних явищ, як Брентано, Шмоллер, Густав Вагнер. Вони почали пропаганду соціальних реформ і доказували, що держава повинна взяти в опіку робітничі маси. Голос цих «соціалістів з кафедри» справив належне враження, і сам Бісмарк висловлювався за реформи. В одній промові він сказав: «Прусські королі ніколи не були королями багатіїв. Уже Фрідріх Великий, як наслідник престолу, сказав: «Коли я стану королем, буду справжнім королем прошаків». Він думав про захист бідноти, і цієї засади трималися й пізніші наші королі. При їх престолі знаходили всі захист і розуміння терпінь, що поставали тоді, коли писаний закон попадав у супе-речність з людськими правами». Таким чином, Німецька держава вийшла на шлях повільних реформ. В 1869 р. вийшов новий закон про фабрики. В ньому заборонено уживати до праці дітей до 12 років, не дозволено нічної і недільної праці молоді, для молодих робітників означено час праці 6 годин; робітники мали діставати платню готівкою. Закон 1871 р. дав деяку забезпеку робітникам від фабричних ушкоджень. У 1881 р. появився окремий імператорський маніфест, що заповідав широкі соціальні реформи, і в найближчих роках появилися закони про забезпечення робітників на час хвороби, забезпечення від нещасних випадків, врешті, забезпечення на старість.

«Боротьба за культуру», В 1870-х роках прийшло між державою та церквою у Пруссії до беротьби, що дістала назву боротьби за культуру. Причиною конфлікту було, з одного боку, змагання Риму до укріплення католицтва в Німеччині, з другого — нехіть протестантської Пруссії до католицької церкви. Від 8 грудня 1869 р. до 20 жовтня 1870 р. відбував свої наради Ватиканський собор, скликаний папою Пієм IX. За давнім звичаєм, папа вислав запросини на наради всім нез'єднаним церквам і так само протестантам, зазиваючи їх, щоб вони вернулись до Петрового стада. У соборі взяло участь до 700 учасників, а головною справою, яку вони мали вирішити, була догма про непомильність папи, якщо він говорить «з кафедри», тобто виконуючи свій уряд Христового намісника. В опозиції до цієї справи став гурт німецьких, французьких й угорських єпископів, проте більшість собору догму ухвалила. Але виконання постанов Ватиканського собору натрапило на перешкоди в Німеччині.

Конституція Німецького союзу містила в собі тільки загальні постанови про релігійну толеранцію, а карний кодекс визначав кари як за образу релігії, так і за надуживання духовного уряду. Інші церковні справи залишено владі поодиноких держав. Після Ватиканського собору в різних місцях почалися суперечки між прихильниками соборних ухвал та їх противниками. Ця боротьба набула такого пристрасного характеру, що парламент, у більшості не прихильний католикам, видав 1871 р. гострий закон проти духовників, що своею пропагандою «загрожують публічному спокоєві». Ці постанови викликали велике невдоволення римської курії, але Бісмарк був непоступливий. «Не бійтеся, ми не підемо до Каносси, ані тілом, ані душею», — заявив він під час гарячих дебатів у парламенті. В 1872 р. ухвалено знову заборону ордену єзуїтів у Німеччині і скасовано також деякі інші чернечі конгрегації. Пій IX в «алокуції» до кардиналів гостро виступив проти цієї боротьби з католицькою церквою. Але німецький уряд заборонив опублікувати цю промову й відкликав свого представника з Риму. В 1874 р. парламент ухвалив закон, що дозволяв урядам поодиноких держав усувати духовних, що не підлягають владі, а в 1875 р. прийняв закон про цивільне подружжя.

До ще більшого напруження дійшла ця боротьба у самій Пруссії. Кельнський архієпископ Мельхерс зажадав від професорів богословського факультету Боннського університету, щоб вони признали догму про непомильність, а тих, що цього не вчинили, завісив у духовних урядах. Прусський міністр віросповідань виступив проти цих рішень і заявив, що професори університету є залежні виключно від держави, і не дозволив усунути їх з кафедри. В 1871 р. зліквідовано у міністерстві віросповідань католицький відділ, у якому виключний вплив мали католики, і в 1872 р. ухвалено закон про нагляд держави над школами, з усуненням впливу церкви. Особливо гостро проти католицької церкви зверталися т. зв. травневі закони 1873 p., якими передано виховання духовенства під нагляд держави; невільно було утримувати окремі духовні семінарії і конвікти, а клірики повинні були вчитися в державних школах. Але духовенство відмовилося піддаватися під державний контроль. Тоді уряд відібрав державні допомоги семінаріям і заборонив обсаджувати опорожнені парохії новими священиками. Через це багато осель залишилося без богослужби. Щоб зламати опір ієрархії, прусський уряд не завагався припинити урядування деяких єпископів, а нагляд над церковним майном доручив своїм урядовцям.

Папа Пій IX пробував стримати ці розпорядки і в 1873 р. надіслав власноручного листа до цісаря Вільгельма. Він висловив там думку, що цісар не схвалює суворого курсу уряду супроти церкви, а якщо він цьому не противиться, то нехай би призадумався, чи тим способом не підкопує свого престолу. «Я говорю відкрито, -— писав папа, — бо мій прапор — це правда, я говорю, щоб виконати мій обов'язок, а саме — всім говорити правду, також тим, хто не є католиками. Бо кожний, хто одержав хрещення, належить у якомусь відношенні чи в якийсь спосіб до папи». Цісар Вільгельм відповів на цього листа, заявляючи, що це неможливо, щоб що-небудь у державі діялося без його згоди, бо цісар має владу затверджувати всі закони і розпорядки. Вину за сумні події він складав на католиків, що своїми заходами нищать релігійний мир. Цісар мусить берегти спокій і забезпечити повагу законів. Він не уважає себе у релігійних справах залежним від папи. «Євангелицька віра, до якої я, як це певно є відомо Вашій Святості, належу, так само, як мої предки і більшість моїх підданих, не дозволяє нам у відношенні до Бога уживати іншого посередника, як тільки Пана нашого Ісуса Христа». Так ця славна переписка паии з цісарем-не довела ні до якого порозуміння. Німецький уряд проти католиків старався підпирати т. зв. старокатолицький рух, що не погоджувався на ватиканські рішення, і думав відокремитися в осібну церкву. Один із проводирів цього напрямку, Делінгер, скликав навіть у Бонні унійну конференцію «старокатолицьких» єпископальних церков, як грецької, англіканської і німецько-нідерландської, але не осягнув більших успіхів.

До найбільшого розпалу дійшла «боротьба за культуру» в 1875 p., коли папа в новій енцикліці гостро засудив травневі закони і тим духовним, що її прийняли, загрозив екскомунікою. Прусський уряд відповів на це указом, що припиняв державні допомоги церкві до часу, поки єпископи не підпишуть декларації послуху державним законам. Боротьба продовжувалась. У травні 1875 р. з'явився Папа Лоп хш закон про ліквідацію усіх орденів, за винятком харитатив-них, а в липні заряд церковного маєтку католицьких громад віддано в руки вибираних світських колегій. Але всі ті драконівські укази не дали очікуваних наслідків, бо не зламали католицької церкви. Незважаючи на всі переслідування, німецькі католики залишилися вірні Римові.

Відносини покращали лише тоді, коли папський престол посів кардинал Печчі, під іменем Льва XIII (1878—1903). Він повідомив цісаря особистим листом про свій понтифікат і висловив надію, що церковні суперечки можна буде припинити. У недовгому часі папа розпочав переговори з Бісмарком. У 1880 р. парламент дав повноваження урядові частину травневих законів скасувати. В Д882 р. наново до Ватикану вернувся прусський посол. Згодом поступово Німеччина поробила католицькій церкві різні уступки. Але найважніший принцип контролю держави над церквою утримав своє значення.

В часі цих внутрішніх перемін і боротьби у німецькому парламенті головний голос мали три партії: національні ліберали, центр і консерватори. Ліберали підтримували політику держави, звернену проти католицтва, були прихильниками соціальних реформ і боронили права парламенту. Центр складався з католицьких послів, яких звали «ультрамонтанами», головно з Південної Німеччини. Вони поборювали травневі закони. З центром співпрацювали представники поляків із Велико-польщі. Консерватори опиралися на велику земельну власність і бажали мирного закінчення «боротьби за культуру».

Союз із Росією й Австрією. Головною метою закордонної політики Німеччини в 1870-х роках було втримати і закріпити свої попередні здобутки. Бісмарк дбав найперше про те, щоб не допустити до нового посилення Франції. Ельзас і Лотарингія стали тепер заборолом, що мало боронити Німеччину від несподіваного нападу із заходу. Перший німецький парламент довший час радив над організацією здобутих земель. Було три проекти: заснувати там окрему пограничну державу, розділити між сусідніми німецькими державами або прилучити до прусської території. Остаточно вирішено утворити «німецьку державну країну», що мала належати до всієї держави і підлягати прямо цісареві. У переговорах із Францією дозволено на опцію на річ Франції тих громадян, що хотіли б до Франції переселитися: емігрувало тоді коло 50 000 людей. Частина населення відносилася вороже до Німеччини і творила «протестаційну партію». Пізніше утворилася автономістична партія, що погоджувалася на німецьку владу, але жадала самоуправи, з окремим намісником, міністерством і крайовим виділом. Німеччина вважала Ельзас і Лотарингію за давні німецькі країни, приналежні від віків до цісарства, і намагалася надати їм німецького характеру. Так, заведено обов'язкову німецьку мову в школах і німецький університет у Страсбурзі. Мец і Страсбург стали знову твердинями, уладженими на новочасний спосіб.

Бісмарк намагався також утримати дальшу міжнародну ізоляцію Франції, бо без допомоги інших держав Франція була б політично безсильна. Великим тріумфом канцлера було те, що він довів до порозуміння з Росією і Австрією. Відносини між Пруссією та Росією вже перше були близькі і тепер ще тільки поглибилися, бо Бісмарк був щирим прихильником співпраці з Російською імперією: це було природне запілля для Німеччини. Трудніше було приєднати Австрію, бо вона не могла забути своєї поразки 1866 р. Але Бісмарк зараз після Кеніггрецу почав мирову політику і почав нав'язувати Австрії погляд, що її життєві інтереси лежать не на заході, а на півдні, на Балканах, — і в цій політиці обіцяв їй допомогу. Так він зумів прихилити до себе недавнього ворога. У вересні 1872 р. до Берліна приїхали Александр II із князем Горчаковим і Франц-Йосиф з графом Андраші, і тут обидва монархи та їх міністри повели переговори з імператором Вільгельмом і Бісмарком та довели до союзу трьох імператорів. Це «сердечне порозуміння» трьох східних держав стало гарантією світового миру. Також Італія утримала добрі взаємини з Німеччиною, і в 1873 р. Віктор Еммануїл відвідав Вільгельма у Берліні, а в 1875 р. Вільгельм ревізитував його у Мілані.

Французька дипломатія з острахом дивилася на посилення Німеччини і намагалася протидіяти на міжнародному полі; робила спроби приєднати собі Англію і виступила з проектом «католицького союзу, до якого мали належати Франція, Італія й Австрія. Рівночасно Франція готувалася до майбугньої війни, збільшила число війська і збирала воєнні засоби. В 1875 р. вже мало не прийшло до нової німецько-французької війни, але Бісмаркові вдалося угримати союз трьох імператорів та добрі взаємини з Італією, і мир залишився не-нарушеним.

Добрі відносини між Німеччиною та Росією попсувалися, коли Росія вмішалася до балканських справ і почала війну з Туреччиною. Бісмарк вів політику повної нейтральності і так 'заявив у парламенті: «Я не буду дораджувати ніякої активної участі Німеччини у цих справах, поки не бачу для Німеччини ніякого інтересу, що "був би вартий хоч би здорових костей одного" поморського мушкетера». Бісмарк разом із Росією та Австрією звертався з меморандумом до Туреччини, дораджуючи реформи, але від воєнного виступу ухилився. Коли ж у війні Росія здобула великі перемоги над Туреччиною і доходила вже до Константинополя, Бісмарк не підтримав її, а взяв до уваги бажання Англії й Австрії і погодився на європейський конгрес. Цей конгрес відбувся в червні і липні 1878 р. у Берліні, під проводом Бісмарка, що було доказом великого значення Німеччини. Бісмарк такими словами виявив свої погляди: «Посередництва у мирі я не уявляю собтак, немовби при суперечних поглядах ми мали грати роль мирового судді і казати: так воно має бути, і за тим стоїть сила Німецької держави, — але я уявляю це собі скромніше, скоріш як роль чесного маклера, що має дійсно провести справу». Але конгрес значно обмежив здобутки Росії, і це викликало охолодження відносин між Росією та Німеччиною. Російська преса почала виступати проти німецької політики, а німецька опінія дивилася чимраз критичніше на Росію. В 1879 р. Вільгельм й Александр II з'їхалися ще в Александре, але колишнє щире поро-ауміння вже не поновилося. Росія почала шукати приязні з Францією і укріплювала залоги на прусській границі.

Тоді Бісмарк рішився зміцнити взаємини з Австрією. Австрія на Берлінському конгресі дістала під окупацію Боснію і Герцеговину, завдяки допомозі Німеччини. Це скріпило приязнь обох держав. Бісмарк обговорив основи порозуміння з австро-угорським міністром Андраші, а опісля мусив докласти чимало зусиль, щоб до своєї концепції приєднати цісаря Вільгельма; бо Вільгельм уважав таку умову за нелояльну супроти Александра. Врешті, 7 жовтня 1879 р. підписано оборонний союз Німеччини з Австр о-У горщиною. Головні умови союзу були такі: обидві держави зобов'язуються до взаємної військової помочі в разі нападу Росії; коли нападе інша держава, мають зберігати прихильну нейтральність; коли нападаючій державі допомагає Росія, мають помагати собі всіма воєнними силами. Договір був тайний, опубліковано його лише в 1888 р.

Реформи в Австро-Угорщині. Габсбурзька династія вийшла переможцем із революції 1848—1849 pp., але внутрішня війна вичерпала зовсім сили держави. Державні борги зростали безнастанно, так що в країні зникла цілком металева монета і курсували тільки банкноти. Всі доходи йшли на сплату процентів, здебільшого за границю, та на утримання війська, поліції і цісарського двору. .Кредит підупав цілком, багато державних маєтностей пішло у заставу, залізниці, шахти й інші прибуткові підприємства опинилися в руках іноземних промислових підприємств. Державна скарбниця рятувалася всякими можливими способами, між іншим примусовими позичками, але важко було знайти вихід із фінансової кризи.

Франц Иосиф у 1851 р. скасував конституцію, проголошену в 1849 p., і вернувся до абсолютизму. Громадянство було таке малоактивне і перевтомлене попередньою боротьбою, що проти цієї важливої зміни не виступило з жодним словом протесту. З революційних здобугків залишилася тільки свобода селянства. Але економічні відносини селян іще довгий час не були впорядковані і селянство ниділо у темноті та біді, без ніякого проводу. Абеолютистичний уряд хотів провести деякі реформи; так, наприклад, передусім зреформовано су-дівництво. Але держава, закостеніла у давнім ладі, не проявляла життя і розвитку.

Лише воєнні невдачі потрясли старим організмом. Війна з Сардинією й Італією коштувала великих сум,, а закінчилася втратою Ломбардії. Невдовзі виявилося, що різні високопоставлені особи допускалися великих надуживань, міністр фінансів Брук покінчив самогубством, до в'язниці потрапили деякі генерали, директори банків і багато купців. Виявилося, що вести далі управу держави без народного контролю неможливо. 20 жовтня 1860 р. Франц Иосиф проголосив маніфест, яким заповів заведення конституції, що мала утримати цілість держави і забезпечити автономію поодиноким країнам. Угорщині обіцяно давню конституцію. Але серед австрійських народів відразу появилися два суперечні напрями: централістичний і автономічно-федералістичний. За централізмом були ліберальні німці, що бажали утворити з Австрії єдину монархію; федералістами були чехи і поляки. Поки що переміг ліберально-централістичний напрям, що його запровадив у життя представник лібералів Шмерлінг. Т. зв. лютнева конституція, 26 лютого 1861 р. утворила для цілої монархії одну Державну раду, що складалася з двох палат — палати вельмож і палати послів, яких делегували крайові сойми. Кожний коронний край мав свій автономічний сойм, що вирішував місцеві справи. Але і слов'яни, й мадяри не були вдоволені централістичною системою і змагалися до поширення своєї автономії.

Невдала війна з Пруссією й Італією 1866 р. принесла знову зміни в габсбурзькій державі. Австрія втратила впливи у Німеччині і була змушена опертися на самі тільки наддунайські країни. Тоді Габсбурги рішилися довести до порозуміння з наймогугнішими народами. В 1867 р. прийшло до умови з мадярами і до поділу держави на дві частини — австрійську й угорську. До австрійської належали альпійські країни, заселені німцями і словенцями, Чехія, Моравія і Шлезьк, де рівноважилися німецькі і чеські впливи, та Галичина. Спільним представництвом цих країн був парламент і міністерство у Відні. Угорщина, до якої приєднано Семигород і Хорватію, дістала окремий сойм та міністерство. Спеціальними справами для обох частин держави признано закордонні справи і військо; делегації обох парламентів мали вирішувати спільні фінансові зобов'язання. Таким способом постала авс'тро-угорська монархія.

У поодиноких країнах владу визнано за сильнішими народами: так, у Чехії перевагу мали німці, в Галичині — польська аристократія. «Основні закони» грудня 1867 р. забезпечували вїім громадянам широкі громадянські права. Почався тоді буйний розвиток політичного життя, а рівночасно боротьба між численними народами Австрії.

Перше конституційне міністерство, т. зв.' міщанське, вів князь Карл Ауерсперг (1868—1869). Перевагу мали ліберали, які змагали до того, щоб зірвати конкордат й обмежити вплив ієрархії; вони проектували заведення цивільного подружжя й усунення впливів церкви зі школи. Але ця політика наштовхнулася на великий опір духовенства, що мало всюди авторитет; проти нейтралістських змагань міністерства виступали чехи і поляки, що вимагали розширення автономії, й Ауерсперг уступив. Назустріч автономістській течії пішло міністерство Гогенварта 1871 p., котрий старався досягти порозуміння з чехами і розширити права поляків у Галичині. Всі головні справи мали перейти до рішення крайових соймів, так що держава мала стати немов федерацією країн. Чеські автономісти підготували закон, що мав повернути Чехії давні державні права, навіть коронацію цісаря на чеського короля. Проти цієї політики виступили чеські німці, що демонстративно покинули і віденський парламент, і чеський сойм. Автономістичні проекти поборювала також конституційна партія, що вказувала на суперечність цих реформ основам конституції. Франц-Йосиф прихилився на сторону конституціоналістів, і Гогенварт мусив уступити.

Внутрішня і загранична політика. Нове міністерство утворив князь Адольф Ауерсперг (1871—1879). Цей уряд угримався дев'ять років і зміг провести різні важливі реформи. В 1873 р. запроваджено нове виборче право, а саме: послів до Державної ради мали обирати громадяни у прямих виборах, а не делегувати крайові сойми. Так австрійський парламент добув собі незалежність від провін-ціальних змагань. На культурному полі значний вплив мала тодішня «боротьба за культуру» в Німеччині. Міністр віросповідань Штремаїр провів нові' церковні закони, в яких виразно розмежовано права церкви і держави. Вони торкалися шкільництва, релігійних товариств, релігійного фонду та ін. Ці реформи не мали такого гострого характеру, як у Німеччині, і хоч духовенство проти них протестувало, до відкритої боротьби все ж не дійшло.

З початком конституційної ери значно піднялося австрійське господарство, а передусім зросла промисловість. У 1863 р. на фабриках було всього 2 325 парових машин, потужністю в 36 000 кінських сил; в 1875 р. їх кількість зросла до 6 672, а потужність — до 120 000 к. с. У 1863 р. залізничних ліній було 3 516 км, у 1880 р. — вже 11 406 км. В 1873 р. відбулася у Відні світова виставка, що своєю величавістю перевищила все те,"що дали виставки у Лондоні-і Парижі. Але невдовзі після цієї виставки прийшов господарський крах, що на кілька років стримав економічний розвиток Австро-Угорщини. У дальшому часі Австрія покинула систему вільної торгівлі і перейшла до політики охоронного мита.

Конституційна партія втратила свій вплив через те, що почала виступати проти найперших державних потреб, а саме — противилася збільшенню військової сили, не хотіла дати згоду на деякі податки і виступила проти порозуміння з Угорщиною. Тоді постала у парламенті слов'янсько-клерикальна більшість, і в її імені президентом міністрів став граф Тааффе (1879—1893). Він довів до порозуміння з чехами, увів чеську мову поруч із німецькою до урядів і в 1882 р. поділив Празький університет на чеський і німецький. До великих впливів у державі дійшли поляки: колишній революціонер Смолка став головою віденського парламенту. Міністерство Тааффе увело новий шкільний закон, з загальним обов'язком навчання, причому збільшено вплив церкви в школі.

У заграничній політиці Австрія від 1872 р. була у союзі з Німеччиною і Росією. Австрія остаточно зрезигнувала з проводу у німецьких країнах, а свою експансію звернула на Бал-канський півострів. Під час російсько-турецької війни 1876— 1878 pp. австрійська політика займала становище вичікування, хоча в Угорщині проявлялися протурецькі симпатії, а чехи й південні слов'яни виявляли прихильність до Росії. Австроугорський уряд не бажав, щоб на границі держави постала сильна слов'янська держава, і міністр закордонних справ Анд-раші поробив заходи, щоб Боснія не злучилася з Сербією. Бісмарк підтримав австрійську політику, і Берлінський конгрес 1878 р. дав Австрії дозвіл окупувати Боснію, Герцеговину і Нови-Пазар та завести там лад. Австрійські війська під проводом генерала Філіповича увійшли на признані території, але зустріли там сильний опір сербського населення, так що треба було зводити криваві бої, щоб країну успокоїти. Туреччина не мала сили виступити проти Австрії, але застерегла собі суверенність над цими провінціями. Отже, володіння Австрії в Боснії і Герцеговині мало характер воєнної окупації, і лише в 1908 р. Австрія ці землі анексувала.

Поширення австрійських впливів на Балкани зачинило шлях панславістській пропаганді Росії, і через те відносини між обома державами стали холодніші. Тому Австрія була примушена сильніше зв'язатися з Німеччиною, і так в 1879 р. прийшло до німецько-австрійського союзу, що аж до Світової війни був основою за-граничної політики Австрії.

Юлій Андраші, австро-угорський міністр закордонних справ Італія у потрійному союзі. Італія після об'єднання всіх країн й угворення королівства змагала ще до того, щоб зайняти історичну столицю — Рим. Наполеон III в умові вересня 1864 р. погодився забрати з Риму французьку залогу, але не поспішав з виконанням своєї обітниці. Італійці відчували болюче свою залежність від Франції і намагалися звільнитися з-під невигідної опіки. На це звернув увагу Бісмарк і поробив заходи, щоб притягнути Італію на сторону Німеччини. Коли вибухла французько-німецька війна, Віктор Еммануїл 24 липня 1870 р. проголосив нейтралітет Італії. Рівночасно розпочав переговори з Пієм IX, але папа не виявив ніякої поступливості. Серед війни Наполеон відкликав французькі війська з Риму, і тоді італійський генерал Кадорна у вересні 1870 р. рушив на Вічне місто. Сили папи складалися з кількох тисяч найманого війська, але коли італійці почали бомбардувати Рим, ці полки капітулювали. Італійська армія увійшла до Риму. Невдовзі уладжено плебісцит, і 133 681 голос заявився за Італією, 1 507 — проти неї. Тоді італійський парламент проголосив анексію Церковної держави і перенесення столиці до Риму. Папі признано незайманість, почесті суверена, територію Ватикану й Латерану та річні доходи у сумі 3 225 000 лір. Але Пій IX не прийняв пропонованої лісти і як він, так і його наступники, уважали себе в'язнями у Ватикан!

Перенесення столиці до Риму (король резидував на Квіриналі) заспокоїло остаточно національні амбіції італійців. Тільки радикальні кола підіймали ще справу «невизволеної Італії» (Italia irredenta), тобто Тиролю й Адріатичного побережжя, але італійський уряд відсунув ці домагання на пізніше. Поки що Італія зайнялася скріпленням внутрішньої єдності і господарськими та культурними справами.

Хоч назверх Італія творила одну державу, між різними провінціями існували ще великі відмінності, і треба було довгого часу, щоб довести до справжнього Об'єднання. Парламент був розбитий на дрібні партії, що завзято ворогували одна з одною і не могли дійти до згоди у найважніших справах. Дуже часто приходило також до змін урядів, так що нелегко було вести політику в одному напрямі. В 1870-х роках вплив мала спершу правиця під проводом Мінгеті, пізніше — радикали Депретіс і Нікотера;

в 1880-х роках міністерські кризи відбувалися так часто, що Депретіс вісім разів творив кабінет. Врешті відносини ус-табілізувалися, коли прем'єром став Франческо Кріспі — популярний товариш Гарібальді(1887—1891 і 1893—1896).

Господарський стан молодої держави не скоро дійшов до рівноваги, і справа податків була головним предметом парламентарних суперечок. Велике значення для розвитку торгівлі мав тунель, перекопаний через Мон Сен 1871 p., що полегшив комунікацію з Францією. Поволі творився італійський торговий флот, що добував для країни нові ринки на Середземному морі. В 1880-х роках Італійці почали шукати колоній і звернулися на побережжя Африки; в 1890 р. постала колонія Еритрея..

На культурному полі далі йшла боротьба з церквою. Ліберальні уряди обмежували число монастирів, творили світську школу й усували з неї вплив духовенства. Невирішені відносини між Ватиканом і Квіриналом підживлювали радикальні течії.

У закордонній політиці Італія остаточно порвала з Францією. Визначний французький республіканський політик Тьєр заявив, що, на його думку, об'єднання Італії було найбільшою похибкою політики Наполеона ІІІ. Італія відчувала цю неприхильність Франції і тому рішилася зв'язатися з Німеччиною й Австрією. Зближення підготували'взаємні візити володарів, а на початку 1883 р. підписано потрійний союз, до якого ввійшли Німеччина, Австрія та Італія.