Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Найновіші часи

Реакція і революційні рухи

Віденський конгрес. Конгрес для впорядкування справ Європи зібрався у вересні 1814 р. До Відня з'їхалися всі володарі і найвизначніші представники всіх держав. Австрію ре-, презентував Меттерніх, людина талановита й енергійна, що в недовгому часі став диктатором усієї Європи, і не менш талановитий його співробітник Генц; представниками Росії були Нессельроде, Штакельберг й українець Розумовський; Великої Британії — Касльрі і Веллінгтон; Пруссії — Гарденберг і Гумбольдт; Церковної держави — кардинал Консальві. В імені Людовіка XVIII приїхав Шарль Талейран, колишній єпископ, вільнодумний член Народних Зборів, міністр закордонних справ Наполеона, що один із перших перейшов на службу Бурбонів, — дуже зручний і хитрий дипломат. Провід конгресу спочатку був у руках чотирьох переможців Наполеона — Англії, Росії, Австрії і Пруссії, але Талейран своєю зручністю зумів добути належне місце також для Франції й Іспанії. Між великодержавами приходило .до непорозумінь і спорів у різних справах, так що мало не прийшло до розбиття конгресу. Був момент, коли вже Австрія, Франція й Англія зав'язали союз проти Росії і Пруссії, але вістка про появу Наполеона у Франції присилувала держави до порозуміння. Наради відстрочено, а після остаточної перемоги над Наполеоном переговори йшли далі без перешкод. Зібране у Відні аристократичне товариство святкувало мир безнастанними забавами. День у день відбувалися бали, маскаради, живі образи, фейерверки, каруселі, перегони, лови,' перегляди військ. Врешті, у червні 1815 р., конгрес покінчив свої засідання і проголосив остаточні рішення.

Головним змаганням, що кермувало політикою переможців, була реставрація правних династій, тобто повернення Європи до такого політичного стану,, в якім вона була перед революцією. Але це не всюди можна було провести в життя, тому держави мусили погодитися на різні переміни.

Франція спершу мала дістати дуже корисні умови, але після «ста днів» покарано її за прихильність Наполеонові. У другім Паризькім мирі, 20 листопада 1815 р. (вже після закінчення конгресу), територію її зменшено до границь 1790 р.; до того ж вона мала заплатити контрибуцію 700 мільйонів франків і впродовж п'яти років утримувати в 17 твердинях військо союзників у числі 150 000 людей.

Австрія дістала назад Тироль, Зальцбург і Ломбардію, а також Венецію і Далмацію замість утраченої Бельгії; Росія повернула Австрії Тернопільщину. Бельгію і Люксембург прилучено до королівства Нідерландів, під владою Оранської династії. Великодержавам залежало на тому, щоб на північ від Франції існувала сильна держава. Але Нідерланди втратили багато колоній на користь Англії.

В Італії давні династії добули свої території, деколи прибільшені. До королівства Сардинії прилучено Сабавдію і Геную; Модену, Тоскану і Парму дістали бічні лінії Габсбургів, Лукку — Бурбони. Церковна держава добула давні границі. Неаполь і Сицилію злучено в одно королівство під владою давнього короля з іспанських Бурбонів. До Іспанії вернулися Бурбони, до Португалії — Браганци.

З Росією злучено персональною унією Польське королівство (тобто Варшавське князівство); Краків став вільним містом під опікою Австрії, Пруссії і Росії. Німеччина мала*гворити Німецький Союз, до якого входило цісарство Австрії, 5 королівств (Пруссія, Баварія, Ганновер, Саксонія, Вюртенберг), 18 князівств, 1 графство і 4 вільних міста (Франкфурт, Гамбург, Бремен, Любек). Спільні справи Союзу мав вирішувати з'ізд представників держав під проводом Австрії „у Франкфурті-на-Майні. Пруссія побільшила свою територію, бо дістала половину Саксонії, Великопольщу, шведське Помор'я і країни на Рейні.

Велика Британія в Європі здобула Мальту, протекторат над Об'єднаною державою семи іонійських островів (Корфу і сусідні) і Гельголанд від Данії. Крім того, вона незвичайно побільшила свої колонії: в Центральній Америці здобула від Голландії Гвіану і від Франції — Тобаго та інші острови в Малих Антілах; в Африці — голландську Капландію; на Індійському океані від Голландії — Цейлон; від Франції — Маврикій і Сейшели.

Священний Союз. Меттерніх. Перемога ворогів Наполеона спричинила занепад революційних ідей, на які він спирався. Революцію проголошено хибним напрямом, на який людство дало себе звести, шляхом, що привів до нещасть і занепаду Європи. Почалася реакція, повернення до передреволюційного ладу і давніх способів організації. За найкращу форму державного життя проголошено абсолютну монархію. Володар-батько, що добряче панує над слухняними підданими-дітьми — це був ідеал, до якого.стали повертатися прихильники абсолютизму. Вони намагалися за всяку ціну відновити авторитет влади. Якщо народ не хоче коритися володареві добровільно, то треба примушувати його до того иай-гострішими засобами. Монархія першої половини XIX ст. добула собі назву поліційної, бо свою силу опирала на добре зорганізованій поліції і жандармерії. Забулися давні кличі світлого абсолютизму, що ставив собі за обов'язок освічувати підданих. Тепер влада дбала тільки про те, щоб утримати свою силу. До цієї праці абсолютизм намагався притягнути також церкву, що зазнала великих втрат під час революції і поборювала революційні гасла. Багато надій покладалося на орден єзуїтів, що його обновив папа Пій VII у 1814 р. Разом почали тепер лучити «престол і вівтар».

Оборону давнього ладу мав на меті Священний Союз, що його 26 вересня 1815 р. заснували цісар Франц І, прусський король Фрідріх Вільгельм і цар Александр. Акт Союзу починався так: «Згідно зі словами св. Письма, що наказує всім людям уважати себе.за братів, три монархи, що зав'язують цю умову, залишаються об'єднані між собою узами щирого і нерозривного братерства, признають себе взаємно ріднею, будуть давати собі у кожній обставині і кожній потребі підмогу: у відношенні до своїх підданих і своїх армій будуть уважати себе за батьків родини, будуть розбуджувати в них той самий дух братерства, який їх наповнює, щоб підпирати релігію, мир і справедливість». Цей Союз, прибраний у зверхню форму оборони християнства і справедливості, в дійсності мав за мету обороняти абсолютизм і виступати всюди проти спроб революції.

На першому місці між керманичами реакції стояла Австрія. Австрійська монархія зазнала найбільше шкоди в часі наполеонівських війн і тому з особливим завзяттям виступала проти всяких революційних рухів. Цісар Франц І (1792— 1835) був людиною нешироких поглядів, боявся всяких перемін і реформ і вороже ставився до всякого поступу на господарському і політичному полі. «Світ здурів і хоче мати нові конституції» — це були улюблені слова цісаря. Керманичем австрійської політики був міністр Климент Меттерніх, що впродовж 40 років (1809—1848) був найбільш впливовою особою не тільки в Австрії, але й мав величезний вплив на всю Європу. Він був гарячим прихильником абсолютистського режиму і ворогом ліберальних ідей та розбудував ту систему, яку від його імені названо «меттерніхівською». Він відгородив Австрію від усяких чужих впливів, завів суворий граничний контроль, не допускав ніяких чужо-сторонніх книжок і часописів, і всі листи з-за границі переходили, через поліційний «чорний кабінет». Розвинув він до крайності поліційно-шпигунську розвідку, а австрійські в'язниці всі були переповнені політичними в'язнями. Особливо відомою була в'язниця у Шпільбергу в Моравії. Ніякого значення не мали т. зв. постуляційні сойми, що існували в різних провінціях (зокрема у Львові), а все вирішував сам уряд. Через те в австрійській монархії занепав добробут і пішли в забуття колишні господарські і культурні реформи.

Меттерніх не тільки залізною рукою утримав абсолютний лад в Австрії, але також використовував кожну нагоду, щоб нищити протимонархічні виступи в інших краях. Тут проявилися властиві цілі Священного Союзу. Коли тільки де-небудь з'являлася небезпека ворохобні або революції, зараз представники Союзу збиралися на конгрес, щоб розглянути ситуацію і знайти засоби протидіяння. Вислідом таких нарад була звичайно збройна інтервенція: війська союзних держав входили до загроженої країни і брутальними способами наводили там порядок.

Романтизм і лібералізм. Одначе Велика революція і наполеонівські війни так розворушили всю Європу, що народи і громадянства нелегко піддавалися відродженому абсолютизмові. В культурі і громадянському житті проявлялися все сильніші течії, що змагали до перебудови світу. В літературі й ідеології велике значення мав романтизм. Це була реакція проти раціоналізму, який у XVIII ст. мав необмежений вплив на думання, ставив перед людством сміливі теорії нового життя і програв серед революційної метушні. Нові філософічні школи, особливо Канта, розхитали довір'я до всемогутності інтелекту і звернули увагу на інші сили людського духу, на почування і волю. Письменники, зневірені в раціоналістичних конструкціях, почали шукати джерел поезії і філософії в народі — в давніх піснях, переказах, приповідках. Здавалося, що там, у народній глибині, можна віднайти скарби щирих і безпосередніх почувань, якими жили давні покоління, і нескладний світогляд, що запевняв їм щастя. Рівночасно почалися глибші студії над минулим, особливо над середньовіччям, що дотепер було в погорді, як часи варварства. Тоді вперше «відкрито» готичне мистецтво, середньовічну філософію, містику; середньовіччя робило незвичайне враження своїм оригінальним колоритом, а особливо релігійним духом, що так відрізняв його від століття раціоналізму. У романтичній літературі християнство здобуло собі почесне місце, як незнищима сила, що дала людській культурі найбільші цінності. Книжка Шатобріана про «генія християнства» була одним із найбільш читаних творів того часу.

Романтизм мав незвичайний вплив на розвиток поневолених народів. Досліди над народним письменством, культурою, історією підняли національну свідомість і дали імпульс до політичного відродження. Під час наполеонівських війн розвинувся буйно національний рух у Німеччині й Італії, дещо пізніше почалося відродження слов'янських народів.

Політичні змагання об'єднував у собі т. зв. лібєралізм, напрям, що жадав для народу громадянських свобід. Ці змагання нав'язували до французької «Декларації прав людини», що стала основним кодексом лібералів. Свобода зборів і товариств, слова і преси, незайманість громадянина, свобода переселення, релігійна толеранція та ін. — це були домагання, з якими виступали всі народи, поневолені абсолютизмом. Для поміркованих груп, особливо міщанства, політичним ідеалом була конституційна монархія,і ліві партії змагали до республіки, бо тільки в повному народовласті бачили забезпечення" демократичних прав.

Національні і політичні змагання рідко де проявлялися явно, бо абсолютичні уряди своїми заборонами придушували всякий вільний рух у самому почині. Тому в тих часах розвинулися всюди тайні товариства, що мали різні суспільні й політичні програми. Вже у XVIII ст. великого значення набуло масонство, або «союз вільних мулярів», що поширилося у всіх західних країнах. Масонство постало правдоподібно з середньовічної цехової організації, таким шляхом, що деякі цехи крім явної діяльності віддавалися також різним тайним завданням, у зв'язку з єресями і забороненими науками. Ці тайні товариства ділили своїх членів на цеховий спосіб, на учнів, челядників і майстрів, уживали мулярських відзнак, як кельня, фартух та ін., і виробили цілий «ритуал», за яким пізнавали своїх учасників. Місця їх зібрань звалися ложами. В 1717 р. чотири лондонські ложі об'єдналися у «велику ложу», що за виключну ціль поставила собі «духову будову», тобто піднесення й об'єднання людства. Зрештою мета і змагання масонства у різних часах зверталися у різних напрямках. В одних державах до масонства приступали володарі і всі визначні люди, в інших його забороняли і переслідували. Католицька церква поборювала масонів з уваги на їхні вільнодумні тенденції. У першій половині XIX ст. масонство немало причинилося до поширення ліберальних змагань.

В Італії на зразок масонства постали союзи карбон ар і ї в, тобто вуглярів. Вони появилися у Калабрії за французької окупації в часах Наполеона, а свої назви прийняли від ремесла вуглярів. Так, наприклад, барак означав місце зборів, продаж — зібрання і т. п. За свою мету вони подавали очищення лісу від вовків, або рятування ягняти від вовка, — що означало боротьбу за волю. Пізніше головною метою карбонаріїв стало об'єднання Італії в одну демократичну республіку. Подібні тайні товариства організувалися також в інших країнах.

Відродження Пруссії. В Німеччині перехрещувалися старі й нові напрями. Німецький Союз від самого початку не виявив життєздатності, і союзні держави укладали свої внутрішні відносини на свій спосіб. Найперше місце займала Прусська держава. Від часів1 Фрідріха II вона переходила різнорідні переміни. Фрідріх Вільгельм II (1786—1797) побільшив державну територію за другого і третього поділу Польщі, але це був скоріше вислід праці його попередника. Сам він; піддався під впливи Австрії і дав себе втягнути в непотрібну війну з революційною Францією, що тільки вичерпала скарб, а не дала Пруссії ніякої користі. Він оточив себе старими бюрократами і не дозволяв ніяких основних реформ. Прусська Е адміністрація, що перше визначалася зразковою організацією, [ тепер не вміла опанувати різнорідних державних територій і державна єдність усе більше занепадала. Прусська армія, якій не було рівної за часів Фрідріха Великого, вже не розвивалася, закостеніла на давньому стані і легковажила всякий поступ, особливо ті реформи, що їх проведено в французькій революційній армії. Під час наполеонівських війн Фрідріх Вільгельм III вів політику дуже нерішучу лавіруючи мі Австрією та Францією, і врешті довів до того, що під Ієною й Аверштадтом Наполеон розгромив прусську армію. Корол був настільки короткозорий, що сам не хотів взяти на себе ви ни за катастрофу, а свій гнів зігнав на своїх міністрах. Одном з найвизначніших прусських політиків, баронові Карлові Штайнові, він дав димісію у таких нечуваних словах: «Уважаю вас за непокірного, упертого і неслухняного слугу держави, що, гордий на свій розум і талант, не хоче мати на очах добра держави, піддається капризам і все робить у пристрасті, особистій ненависті й огірченні». Але коли в результаті Тільзітського миру Пруссія втратила половину території й мусила признати гегемонію Наполеона, Фрідріх Вільгельм під впливом своєї дружини, талановитої і патріотично настроєної королеви Луїзи, рішився провести реформи. До їх проведення мусив запросити того самого Штайна.

Карл Штайн у 1807—1808 pp. здійснив основні переміни в соціальнім устрої та адміністрації Пруссії. Він використав досвід французької революції і свої реформи заснував на ідеях рівності і громадянської свободи. Першим едиктом, що він його видав, скасовано підданство селян і всякі обмеження власності. Землю міг набувати кожний, без огляду на стан, всім також дозволено доступ до ремесла і промисловості. Цим мирним шляхом він довів до зрівняння класів, що Франції коштувало стільки проливу крови. Дальші едикти означали докладніше свобідний устрій сільських громад і міст на основі самоуправи і зрівняння громадян. Штайн думав також про те, щоб утворити цровінційні сойми і загальну репрезентацію держави.. Але проти Штайна звернувся Наполеон: до його рук потрапив лист міністра, в якому він критикував французьку політику. Наполеон проголосив його ворогом Франції, і Штайн мусив був виїхати до Росії.

Баніція Штайна спопуляризувала його реформи, і в Пруссії утворився патріотичний гурт, що продовжував його плани. Так, проведено реорганізацію міністерської ради й утворено уряди фахових міністрів. Реформою війська зайнявся генерал Шарнгорст і його співробітник Гнейзенау. Крім різних технічних перемін велике значення мав розпорядок, що скасував виключний привілей шляхти до офіцерських становищ. До прусського війська ввійшли свіжі люди, і в боях з Наполеоном 1813—1815 pp. прусська армія виказала значний поступ.

Націоналістичний рух у Німеччині. Рівночасно з державними реформами йшло обновлення німецької культури і національного духу. В 1810 р. засновано в Берліні університет, професорами якого стали найвизначніші вчені, як природнич-ник Гумбольдт, історик Нібур, філософ Фіхте, протестантський теолог Шлайєрмахер та ін. Університет став вогнищем наукової праці, що маша на меті піднесення народу і держави. У тому самому часі постав у Кенігсберзі «Союз чесноти», до якого належали визначні вчені, офіцери й інтелігенція. Цей «Союз» протидіяв французьким впливам. У 1807—1808 pp. у Берлінській академії Фіхте виголошував свої славні «Промови до німецького народу», в яких вказував на великі діла минулого й занепад сучасної Німеччини та закликав до нової культури, опертої на характері і національних почуваннях. Його виклади мали особливий вплив на німецьку молодь. На значення фізичного розвитку звернув увагу творець німецької гімнастики Фрідріх Людовік Ягн, що вів у Берліні перші систематичні гімнастичні вправи.

Перемога над Наполеоном підняла ще вище національні почування, особливо серед молоді, що почала відігравати чимраз більшу роль у громадянстві. Студенти університетів почали творити окремі організації, т. зв. буршеншафти, а в 1815 р. постав їх перший союз в Ієні. Барва союзу була чорно-червоночжовта; пояснювали її тим, що молодь виведе батьківщину з ночі неволі через кров боротьби до золотої свободи. Це студентське «аутодафе» викликало незвичайне обурення між прихильниками абсолютизму, реакційна преса зображувала це, як спробу революції, і закликала владу покласти край небезпечному рухові молоді. Цією справою зайнявся конгрес великодержав в Ахені наприкінці 1818 р. Особливо цар Александр гостро виступив проти студентського руху і зажадав, щоб німецькі держави поважно зайнялися цією справою. Тоді звільнено деяких професорів університету, що брали участь у національному русі, і прусський король наказав закрити гімнастичні площадки.

На ці репресії студентство відповіло поширенням своєї організації. В жовтні 1818 р. в Ієні утворено Німецький союз студентських товариств. «Честь, свобода, батьківщина» — це було гасло союзу. Поруч з явними студентськими товариствами постали тайні союзи, до яких належали також люди з-поза університетів; вони проявляли республіканські тенденції. Найбільший вплив мав союз «чорних братів», що уважав за дозволені всякі засоби боротьби з абсолютизмом, навіть скритовбивство.

З особливою ненавистю юнацтво зверталося проти письменника Августа Коцебу, який належав до, завзятих оборонців давнього режиму, став російським шпигуном й у своїх писаннях денунціював вільнодумний рух. 23 березня 1819 р. один із «чорних братів», студент Занд у Мангаймі, на вулиці штилетом пробив Коцебу, а опісля сам пробував покінчити самогубством. Цей замах викликав ще більші переслідування й арещти студентів, професорів і всіх «демагогів», як тоді називали керманичів визвольного руху. Меттерніх скликав у Карлсбаді в серпні 1819 р. конференцію німецьких держав і там спільно порішено-обмежити автономію університетів, розпустити студентські і гімнастичні товариства та поширити цензуру. Карлсбадський з'їзд звернувся також проти тих держав, що проголосили у себе конституційний устрій. Під впливом тих рішень Фрідріх Вільгельм III порішив стриматися з утворенням державного сойму в Пруссії і завів тільки провінціональні «стани» з дорадчим голосом.

Це була перемога Меттерніха: він переніс свою абсолютичну систему до Німеччини. В недовгому часі він добув вплив також на Південну Європу. Революції в Іспанії і Португалії. Іспанія, знищена наполеонівською окупацією, не скоро прийшла до внутрішнього ладу й спокою. В 1814 р. вернувся із заслання король Фердійанд VII (1814—1833) і відразу почав ліквідувати все те, що завела тут наполеонівська влада. Він скасував ліберальну конституцію 1812 p., наказав ув'язнити кількох міністрів і багатьох депутатів, повернув давню інквізицію та монастирі, запросив до Іспанії орден єзуїтів, що саме тоді був обновлений папою, та реституював права духовенства й шляхти Всіх урядовців й офіцерів, що служили королеві Йосифові, звільнив зі служби і прогнав із столиці. Сконфісковані церковні маєтності король повернув церкві, а тих, що їх купували, покарав грошовими штрафами. В'язниці були переповнені давніми революціонерами, або тими, що їх влада підозрівала в небезпечних замислах. Короля оточувала камарилья із визначних панів, духовних і дворян, що заохочували його до чимраз дальших виступів проти лібералів.

Але дуже скоро піднялася опозиція проти цієї безоглядної політики. Міщанство перейнялося вже революційним духом, а у війську було багато прихильників конституційного устрою. В роках 1814—1819 безнастанно кипіло в Іспанії і в різних місцях приходило до вибухів. Але революційні змагання спиралися тільки на середній стан, а селянство було під впливом духовенства й відносилося до цих рухів байдуже або вороже. Через те уряд перемагав усюди без великих труднощів. Підозрілих в участі у повстаннях вивозили до Америки, де тоді Іспанія вела війну з своїми збунтованими колоніями.

Але в 1820 р. прийшло до загальної революції. Війська, які саме висилалися за океан, у Кадісі відмовили послуху і під проводом полковника Рафаеля Рієги проголосили боротьбу в обороні давніх кортесів. У короткому часі всі провінції і міста прилучилися до революції і повернули конституційні установи. Фердінанд пробував спершу за допомогою вірних військ придушити цей рух, але остаточно мусив покоритися і погодився на конституцію 1812 р.

Конституційний устрій утримався тільки три роки. Перші вибори до нових кортесів дали перевагу радикальним елементам, котрі змагали до того, щоб Іспанію перебудувати на французький революційний лад. Постали демократичні клуби з республіканськими тенденціями, і різні партії намагалися переліцитувати себе у крайніх реформах, а особливим радикалізмом визначалися «екзальтадос». Не тільки скасовано всі привілеї вищих станів, але також сконфісковано монастирські маєтності. Цей радикалізм кортесів підняв проти них оборонців давнього ладу, і почалася кривава домашня війна.

Іспанські події звернули на себе увагу всієї Європи, тим більше, що рівночасно народні повстання пройшли також у Португалії й Італії. Меттерніх, що уважав себе оборонцем легальної влади, скликав конгреси великодержав до Опави в 1820 р. і Верони в 1822 p., щоб протиставитися революційним рухам. В Опаві представники Австрії, Росії і Пруссії підписали таку заяву: «Союзні держави зобов'язуються відмовити визнання всім нелегальним реформам. Щоб привернути до союзу держави, де це мало б місце, наперед скермують до них приязні кроки, а при потребі вживуть і сили». У Вероні на домагання царя Александра вислано заклик до кортесів у Мадриді, щоб змінили конституцію. За дорученням Священного Союзу Франція вислала до Іспанії своє військо 1823 р. Тоді кортеси закликали народ до спротиву й партизанської війни. Але виявилося, що ліберали не мали підтримки в масах, і дуже скорю їх повстання придушено. Найдовше боронився Кадіс, де знайшли захист депутати кортесів; але остаточно й вони мусили капітулювати. Проводир повстання, полковник Рієга скінчив смертю з руки ката. Французькі залоги залишилися в Іспанії до 1828 р. і за їх допомогою Фердінанд VII утримав абсолютичну управу.

Але це вперте утримування давнього устрою принесло Іспанії великі втрати поза океаном — в Америці. Тамтешні іспанські колонії під впливом революції у метрополії почали вимагати для себе конституційних прав. Коли ж іспанський уряд на це не погодився, у Південній і Центральній Америці прийшло до довголітньої війни, у якій постали незалежні республіки: Венесуела, Колумбія, Перу, Болівія, Чилі, Аргентина, Парагвай, Мексика та ін. Іспанія перестала бути світовою імперією.

Іспанська ревфіюція мала вплив також на Португалію. В 1821 р. у головних містах Ліссабоні й Порту прийшло до народного руху, і король Хуан VI (1816—1826), що перебував тоді у Бразилії, мусив погодитися на конституцію. Але як тільки вернувся до Португалії, взяв назад свої обітниці і почав переслідувати конституціоналістів та масонів. Його наслідник Дон Педро в 1826 р. надав нову конституцію, щоб забезпечити престол своїй доньці Марії Глорії, бо сам виїхав зайняти бразильський престол. Меттерніх намагався викликати інтервенцію Священного Союзу, але тоді англійський міністр Кенінг рішуче виступив на захист самостійності Португалії і вислав до Ліссабона британський флот. Свою промову парламенті він закінчив словами: «Ми йдемо до Португалії не з тим, щоб там панувати, не тому, щоб там наказувати, не тому, щоб приписувати конституції, але щоб боронити і захищати незалежність союзника. Ми йдемо, щоб прапори Англії поставити на добре відомих височинах Ліссабона. Де стоять ці прапори, там не появиться ніяка чужа влада!»

Але як тільки англійський флот залишив Португалію, королевич Дон Мігель підняв повстання? опанував державу і повернув назад абсолютизм (1828—1834). Революція в Неаполі і П'ємонті. Віденський конгрес задержав давній поділ Італії на малі держави. Ломбардія й Венеція перейшли під владу Австрії. У Мілані резидував один з архікнязів з титулом віце-короля, але без ніякої влади. Мет-терніх завів тут централізм і поліційну систему. Він зліквідував усі наполеонівські установи — рівність перед правом, релігійну толеранцію, Кодекс Наполеона, а завів знову старосвітський австрійський режим. Австрія дбала про поширення промисловості і торгівлі, але використовувала окуповані провінції для Відня.

В інших державах настала також абсолютистська реакція. У королівстві Сардинії за влади Віктора Еммануїла І (1802— 1824) була така ненависть до всього, що зробив Наполеон, що навіть не дозволено вживати гостинця на Мон-Сені, що його побудував імператор, а ботанічний сад у Турині зруйновано, як діло французьких рук. Знову прийшли до влади єзуїти і шляхта, а в театрі перші місця призначено для членів високих родів. Абсолютизм царював також у Модені. Натомість у Пармі і Тоскані залишилися ще традиції освіченої монархії.

У повному господарському занепаді була Церковна держава. Сам Рим підупав так, що менші вулиці зовсім не мали освітлення. Незвичайно поширилося жебрацтво, а розбишаки опанували всі шляхи, так що подорожі не можна було відбувати без військової опіки. Населення використовували всякі пройдисвіти, а лотерея забирала заробітки найбідніших.

Неаполь і Сицилія були злучені в державу «Обох Сицилій» під владою короля Фердінанда (1759—1825) з династії іспанських Бурбонів. За наполеонівських часів він двічі мусив утікати з своєї держави перед революцією і тепер поводився обережніше з народом, хоч був завзятим прихильником абсолютизму. Щасливо повелося йому зліквідувати конституційний устрій. Середній стан, заінтересований в конституції, не мав сили до опозиції, а народ був ще такий неосвічений, що не виявляв зацікавлення політикою. В неаполітанській державі внаслідок довгих домашніх війн зросло також розбишацтво, і сама влада мусила входити в порозуміння з «бригантами», щоб утримати сякий-такий порядок.

Змагання до зміни ладу підняли карбонарії, що мали свій головний осідок у Калабрії. їх гаслом було об'єднання Італії в одну державу і ліберальна конституція. Як тільки прийшли вістки про іспанську революцію, на Сицилії і в Неаполі прийшло до маніфестацій і розрухів. В Нолі під проводом офіцерів-карбонаріїв зібралася сотня війська і рушила походом на Неаполь. Похід зростав по дорозі, бо до нього прилучувалися інші військові відділи, міліція і селяни. Генерал Вільгель Пепе, що його король вислав на знищення революції, сам пристав до повстанців і 9 липня 1820 р. з тріумфом увійшов до столиці. Наляканий Фердінанд мусив погодитися на конституцію, і його двір прибрав барви карбонаріїв — чорно-рожево-голубі.

В 1821 р. Фердінанд узяв участь у другому з'їзді в Любляні, де вирішено було дати йому військову допомогу проти повстанців. Меттерніх уважав це найкращим засобом, щоб спинити похід революції по Європі. Стотисячна австрійська армія у березні 1821 р. увійшла до Неаполя, а пізніше зайняла також Сицилію. Карбонарії не мали змоги чинити опір чужим військам — повстання упало і всі в'язниці заповнилися учас никами революції. Меттерніх наказав також у Ломбардії ув'язнити всіх прихильників лібералізму. Між іншим до Шпільберга в Моравії потрапив визначний італійський письменник Сільвіо Пелліко і пробув там у страшних умовах до 1830 р.

У тому самому часі вибухла революція у сардинськім королівстві П'ємонті. Віктор Еммануїл зрікся престолу на користь брата Карла-Фелікса (1821—1831), а той зобов'язався надати конституцію. Але й до П'ємонту увійшли австрійські війська і повстання придушили.

Туреччина. Самостійність Сербії. Революційний рух не минув також Балканського півострова. Туреччина під час великих європейських війн на початку XIX в. відігравала доволі важливу роль. Наполеон, якому не вдалося зайняти Єгипет, задумав використати Турецьку імперію, як базу у своїх імперіалістичних планах. Як колись Людовік XIV, так тепер він почав відігравати роль приятеля турків. За французькими намовами султан Селім III (1789—1807) зачинив у 1806 р. Босфор для російських кораблів. З того виникла війна з Росією. Російські війська ввійшли до Молдови і Волощини та зайняли Букарешт. Ці невдачі викликали у Константинополі революцію яничарів, в якій Селіма детронізовано, а нового султана Мустафу IV (1807—1808) убито. Султан Махмуд II (1808— 1839) почав наново війну з Росією, але також нещасливо і в мирі у Букарешті 1812 р. Росія здобула Бессарабію.

Під час цих війн християнські народи на Балканському півострові підняли змагання за визволення з-під турецької влади. Торгові зв'язки із Західною Європою були доволі живі, на Балкани приходила революційна література й поширилися гасла прав людини і народів. Також з боку Росії ішла пропаганда між народами, приналежними до грецької віри і під її впливом виринули надії, що російський цар дасть свою допомогу визвольним змаганням християн. Найскоріше виявився національно-політичний рух між сербами.

Слов'янські племена заселювали Сербію від V—VI ст. Країна ділилася на жупи (волості) під проводгом жупанів, над кількома жупами провід мав бан, над цілою країною стояв великий жупан. Серби вели довголітню боротьбу з болгарами і Візантією і лише близько 1040 р. Стефан Боїслав визволив Сербію й утворив незалежну державу. Син його Михайло (1050—1080) проголосив себе королем. Стефан Неманя (1159—1195), засновник династії Неманичів, обмежив владу жупанів, поширив границі Сербії, дбав про розвиток церкви та культури й заснував багато шкіл. Його син Стефан (1195— 1224) боронив свою країну від мадярів, увійшов у зв'язки з Венецією та Римом і в 1217 р. дістав від папи королівську корону. Брат Стефана, святий Сава, зорганізував автокефальну серб-' ську церкву. Стефан Урош І Великий (1224—1275) в 1241 р. задержав наступ татарів. Милутин Урош II (1275—1321) і Урош III (1321—1336) поширювали границі держави. Найвизначнішим сербським королем був Стефан Урош IV (1336— 1355), прозваний Душаном, бо задушив батька. Границі Сербії сягали тоді до Далмації, Албанії і Боснії. Фесалія і Македонія, а також і Болгарія признавали сербську владу. В 1346 р. король скликав у Скоп'є собор духовенства й вельмож і проголосив сербського архієпископа патріархом Сербії, а сам прийняв титул царя і самодержця. В 1349 р. він списав сербське право у т. зв. Законник Стефана Душана, зорганізував адміністрацію, розвивав гірництво, промисловість і комунікацію. В 1335 р. він здійснив великий похід на Константинополь. Король мав на думці здобути собі візантійську корону. За слабого Стефана Уроша V (1356—1367) дійшли до більшого значення жупани (князі) і держава почала занепадати.

У другій половині XVI ст. Балканський півострів почали займати турки. Король Вукашин пробував затримати їх похід, але під Адріанополем 1371 р. поліг у бою. Тоді Сербія поділилася на дві частини: в одній королем був Марко Крале-вич, у другій — Лазар Гребланович. Лазар зорганізував велике військо проти турків, але в бою на Косовому Полі 15 червня 1389 р. султан Мурад його переміг. Лазар потрапив у полон і там був забитий. Від того часу Сербія перейшла вже під владу Туреччини. Син Лазаря Стефан признав владу султана і зобов'язався платити йому данину та давати туркам помічне військо. Останнім королем був Юрій Бранкович (1427—1457). В 1459 р. турки замінили Сербію на залежну провінцію— па-шалик. Турки залишили сербам деяку самоуправу, і в окремих «княжинах» правили князі. Становище Сербії було легшим, аніж, приміром, Болгарії. Щойно в XVII ст. турки збільшили данину і взагалі почали гостріше поводитися з народом. У 1766 р. упав також сербський патріархат.

Реакцією на цей гніт були повстання т. зв. гайдуків, або ускоків, під проводом місцевих князів. У 1804 р. уперше в рідних околицях вирізано зненавиджених яничарів. Допомогу повстанцям подав султан Селім III, який хотів обмежити владу яничарів. Завдякі цьому сербський рух був немов легалізований владою. Але коли яничар було покорено, турки почали вимагати, щоб і серби склали зброю. Тоді повстання обійняло цілу країну. Один із воєвод, Юрій Петрович, або Карагеоргій, в 1806 p., розбив турків під Шабацом, а в 1807 р. здобув сильно укріплений Білгород і Ужицю. Таким способом значна частина Сербії здобула незалежність від турків. Проте зорганізувати державу було дуже важко, бо різні воєводи й ватажки виступали один проти одного і не хотіли признати спільної влади. Спочатку спільний уряд творив т. зв. синод, або сенат, до якого входили 12 членів, вибраних різними округами Сербії. Туреччина не хотіла зректися влади над сербами, домагалася данин і все наново висилала збройні відділи на Сербію. Сербські проводирі сподівалися на допомогу Росії, що тоді вела війну з Туреччиною, але в Букарештському мирі 1812 р. Росія добилася від Порти тільки амністії для повстанців і признала за турками право володіння над Сербією. В 1813 р. турки виступили походом на Сербію. Карагеоргій разом з іншими воєводами спершу чинив їм опір, але пізніше знеохотився, покинув військо і перебрався за Дунай, до Угорщини, де його австрійці ув'язнили.

Тоді провід над сербами взяв інший воєвода, Мілош Обрєнович, один із багатих вельмож, добрий войовник і вмілий дипломат. Він почав переговори з турками і за допомогою хабарів добився того, що турецький уряд віддав йому в аренду різні сербські податки, мита та інші доходи. Таким чином узяв він у свої руки головну 1 ділянку державної адміністрації. Перед султаном він відігравав роль вірного слуги, навіть зрадою захопив і вбив Карагеоргія, а його голову відіслав туркам і так само безоглядно винищував інших суперників. Але рівночасно організував воєнні сили і врешті виступив проти Туреччини на чолі великої армії. Князі і духовенство, зібрані в 1817 р. на «скупщині» (раді), признали Мілоша верховним і дідичним князем Сербії. Туреччина не мала вже сил вести війни і в 1820 р. признала Сербії широку автономію, але під умовою, що серби платитимуть данину і складуть зброю. За допомогою Росії, що все більше цікавилася балканськими справами, серби в 1830 р. добули значно легші умови і при кожній нагоді побільшували свої права. Мілош спершу вів владу деспотично, але коли народ почав ворохобитися, він мусив погодитися на «Органічний устав» у 1835 р. і на його основі завів сенат з 17 членів і відповідальне міністерство.

Грецьке повстання. Відродження Греції почалося від письменства. Батьком нової грецької літератури вважається Адамантіос Кораїс (1748—1833). Він був лікарем, перебував до-, вгий час у Парижі, познайомився із французькими класиками і брав їх за взірець для своїх творів. Легковажив він народний говір, а намагався писати класичною грецькою мовою, і це значно припізнило розвиток живої грецької літератури. Але його заслугою було те, що він нагадав грекам їхню старовинну культуру. Думку про визволення з-під турецького ярма підняв другий поет — Константин Ригас (1754—1798). Він захоплювався французькою революцією і бажав втягнути Францію у визвольну боротьбу греків. Про це він переговорював у Відні з маршалом Бернадотте, а потім і з самим Наполеоном, але не добився нічого. Турки дізналися про його наміри й утопили його в Дунаю. Греки шанували його, як першого мученика за волю, його гарячі пісні поширилися в усій Греції, а гімн «Повстаньте, сини гелленів» став грецькою «Марсельєзою».

Пропаганду національного відродження вели товариства, звані гетеріями. В Афінах у 1814 р. постала «Гетерія філомузів» — приятелів муз, що займалася дослідженнями грецької культури. Головою товариства був Каподістрія з Корфу — один із російських представників на Віденському конгресі, людина високої культури, який для грецьких змагань залучив багато прихильників з аристократичного товариства. В 1815 р. в Одесі засновано політичне товариство під назвою «Гетерії філіків», що хотіло утворити «озброєний християнський союз для прогнання турків». Ця організація була подібна до італійської карбонарії. Члени її не знали, хто є головою союзу. Прихильники Росії поширювали думку, що провід веде сам цар. У 1820 р. головою цієї гетерії став Александр Іпсиланті — син молдавського князя, покараного смертю турками. Він належав до т. зе, фанаріо'тів — грецької аристократії, що замешкувала дільницю Константинополя Фанар (Маяк), але вступив до російського війська і дослужився чину генерала.

В 1821 p., коли проти султана збунтувався Алі, паша Яніни в Албанії, греки думали, що прийшла відповідна пора на повстання. Іпсиланці виїхав з Одеси до Яссів і тут оголосив поклик до повстання. Зібралося кілька тисяч охотників, й Іпсиланті з .найкращих утворив «святий полк». Усі чекали на російську допомогу, але Люблянський конгрес віднісся до повстання як до революції, і цар Александр відмовився допомагати. Один відділ повстанців почав сам боротьбу, але турки його розбили, а решта охотників розбіглися. Сам Іпсиланті утік до Семигороду, але Меттерніх наказав його схопити й до 1827 р. ув'язнював у Мукачеві і Терезієнштадті. Після російського втручання його звільнено, і він помер у Відні 1828 p., тоді, як грецьке повстання було вже в найбільшому розгарі.

Рівнозначно з виступом «святого полку» вибухло повстання в Мореї, Румелії, Фессалії і на деяких островах. Турки відповіли на це різнею греків у Константинополі. Патріарха Григорія повісили на бравді його кафедрального собору, такою самою смертю померло ще три єпископи. Багато церков було зруйновано, знищено будинки фанаріотів, багато вельмож і простого люду полягло від рук турецької юрби. Так само поводилися турки в усіх здобутих містах й островах. Найбільш жорстока кара спіткала острів Скіо (Хіос): близько 20 000 мешканців там вимордувано, а 40 000 — запродано в неволю.

Але греки, незважаючи на всі переслідування, вели далі свою акцію. Велике враження справив той факт, що один із греків, Канаріс, висадив у повітря адміральський корабель турецького воєнного флоту. Впродовж 1821 р. повстанці здобули майже всю Морею. 1 січня 1822 р. у місцевості Піада (давньому Епідаврі) зібрався перший національний конгрес і проголосив незалежність Греції.

Грецьке повстання справило велике враження в Європі. Всюди поставали філгелленські комітети, що збирали гроші і всякі засоби для борців за волю. Прибували також охотники з різних країн, готові свою кров віддати за справу геройського народу. Грецьким повстанням захопився також найславніший з англійських поетів тої доби — лорд Байрон. Він підтримував зв'язки з філгелленськими комітетами, а пізніше сам приїхав до .Греції і тут організував відділ охотників, але південне підсоння* підірвало його здоров'я і він помер у Месолонгіоні 29 квітня 1824 р., на 36 році життя. Грошову поміч повстанцям дав багатий женевський банкір Енар.

Великодержави спершу відносилися до грецького повстанця байдуже і навіть вороже, бо всі улягали протиреволюційній політиці Меттерніха. Але завзята оборона греків і симпатії, що вони їх добули в громадянстві, вплинули й на політику урядів. Англійський міністр Кеннінг першим пішов новим шляхом і став на сторону Греції. Коли турки, за допомогою військ з Єгипту, здобули твердиню. Месолонгіон над Іонійським морем і вчинили тут нову різню греків, Англія, Франція і Росія порозумілися між собою і спільно виступили на захист греків. Союзний флот, що складався з 26 воєнних кораблів з 1270 гарматами, увійшов до затоки під Наваріном й20 жовтня 1827 р. розбив тут єгипетський флот. Внаслідок цього помічні єгипетські війська залишили Грецію, і повстанці вже легше давали собі раду з турками. Західні держави невдовзі покинули грецьку справу, зате Росія в 1828 р. оголосила війну Туреччині. Російський генерал Дібич перейшов Балкани і дійшов аж до Адріанополя. Тоді Порта мусила погодитися на мир в дріанополі в1829р. Вона відступила Росії погра-ничні міста в Азії, визнала незалежність Сербії, Молдови і Волощини (з обов'язком платити данину), а вирішення справ Греції передала конференції держав у Лондоні. Ця конференція визнала незалежність Греції й означила її границі. Спочатку Греція була республікою, а першим її президентом обрано було Каподістріаса, що піддався під російські впливи. Але невдовзі прийшло до домашньої війни. Каподістріаса забито, а Лондонська конференція передала престол королеві Оттонові (1832—1862) з баварської династії.

Визнання самостійності Греції державами було доказом, що поліційний абсолютизм Меттерніха вже втратив своє значення. Священний союз, що мав на меті утримати давній режим, розвалився під впливом настроїв громадянства. Вирішальну роль починає відігравати відтепер публічна опінія, якій усе більше піддаються уряди держав.