Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Найновіші часи

Імператорство Наполеона

Занепад Директорії. Консулат. Коли французи на початку 1799 р. зайняли Неаполь, давні вороги Франції почали знову єднатися проти неї. Постала друга коаліція, до якої входила Англія, Австрія і Росія. В Англії провід мав міністр Вільям Піт (молодший син лорда Четема), котрий уважав за найважливішу мету англійської політики знищити Францію. Навіть коли впала перша коаліція, Англія не припинила війни, а спроби Директорії викликати повстання в Ірландії ще більше розпалили ненависть англійців до французів. Англія не жаліла грошей, щоб втягнути у війну інші держави. Австрія змагала до того, щоб відновити свої впливи в Італії. Російський цар Павло (1796—1801) приступив до коаліції з особистих причин: почувався ображений тим, що Наполеон зайняв Мальту й нарушив права іоанітів, у яких великим магістром був Павло.

Війна розпочалася на Рейні 1799 р. Австрійські війська розбили французів і прогнали їх за Рейн. Французьких послів, що перебували на конгресі у Раштаті, угорські гусари так побили, що двоє з них померли. До Італії увійшла російська армія під проводом генерала Суворова й у кількох боях перемогла французів. Під Нові поліг талановитий генерал Жубер. Французи відступили з Ломбардії, а в Неаполі вибухло повстання і народ прогнав французькі залоги. Потім російське військо під проводом Корсакова увійшло до Швейцарії, але тут під Цюріхом перемогли французи. В Голландії коаліції не пощастило, и англійський полководець князь Йорк після невдалого бою мусив погодитися на капітуляцію, причому і російські помічні війська попали в полон. Це знеохотило царя Павла. Він відкликав своє військо і виступив із коаліції.

Загальна нужда в краю, повний занепад валюти, тяжкі податки — все те поширювало невдоволення. Проти директорів почала виступати Рада п'ятисот, у якій знову почали брати гору роялісти. 20 червня 1799 р. прийшло в Директорії до внутрішньої революції, так що Ларевелера-Лепо і ще двох директорів насильно усунено, але це не поправило ситуації. Невдачі на фронті ще більш захитали становище Директорії.

8 жовтня 1799 р. Наполеон причалив до берега Франції у Фрежі, недалеко Тулона, щасливо з двома' кораблями пробившись через заставу англійського флоту. Париж привітав його як героя, що далеко на Сході боровся за славу Франції й того, з ким пов'язувалися надії на майбутнє. Бонапарт бачив, що уряд безсильний і спільно з Сієсом та своїм братом Люком, що був президентом Ради п'ятисот, та з офіцерами підготував переворот. Раду п'ятисот переселено до Сен-Клу, ніби з причини якобінського заговору, а директори або зреклися уряду, або пішли на порозуміння. Бонапарт пробував спершу прихилити депутатів до своїх планів, але коли вони кинулися на нього з закидами і погрозами, він наказав своїм гренадерам розігнати Раду п'ятисот. Це сталося 9 і 10 листопада 1799 р. На місце Директорії виконавчу владу перебрав Консулат, до якого увійшли Бонапарт, Сієс і Рожер-Дюкос.

Комісія з 50 осіб виробила проект нової (четвертої) конституції, яку піддано плебісциту цілого народу. Конституція 1799 p. змінила устрій Франції: обмежено значення законодавчої влади, що дотепер верховодила в державі, а всю ініціативу передала владі виконавчій, а саме — першому консулові. Законодавчу владу мали дві палати: Трибунат зі 100 членів, що мав дискутувати над законопроектами уряду, і Законодавче Тіло з 300 членів, що ці проекти без дискусії приймало або відкидало. Окреме становище мав Сенат з 80 членів, що назначав членів законодавчої влади (а також найвищих урядовців і суддів) з-поміж кандидатів, яких вибирали департаменти. Заведено цілу ієрархію виборів: всі повнолітні громадяни, в числі близько 5 мільйонів вибирали з-поміж себе 500 000 т. зв. комунальних нотаблів, котрі могли займати уряди в міських і сільських громадах; комунальні но-таблі вибирали 50 000 департаментальних нотаблів для урядів департаментів, а ті вибирали 5 000 національних нотаблів, з-поміж яких сенат визначав депутатів і найвищих урядовців. Виконавчу владу мали три консули, обрані на 10 років; перший консул, сам Бонапарт, мав право призначити урядовців (прямо сам або через Сенат), вирішувати про війну і мир та вести всі державні справи. Перший консул назначав також свою прибічну Д є р"ж а в н у Раду і міністрів. Наполеон добирав собі найбільш талановитих людей, без огляду на те, яке становище вони займали під час революції. Міністром закордонних справ став єпископ Талейран, фінанси взяв Годен, військові справи — творець революційної армії Карно, шефом генерального штабу був Бертьє, організацію поліції провів Фуше. Адміністрацію у департаментах мали префекти, в повітах півпрефекти, — їх призначала центральна влада, а не вибирали громадяни, як це було за революції, — через те керівництво всіма політичними справами здійснювалося з Парижа. Франція повернулася до централізації, що за королівства утримувала єдність і силу держави.

Дуже важні переміни настали у законодавстві. Наполеон утворив окрему комісію, що складалася з найвизначніших правників, і „доручив їм складання нового права. Сам не раз брав участь у засіданнях цієї комісії і вказував напрямки реформ. Наслідком тих праць був т. зв. Кодекс Наполеона 1804 p., що включав право карне, цивільне і торгове, а також процедуру карну і цивільну. Цей Кодекс спирався на революційні засади рівності всіх громадян, а завдяки своїй ясності і прецизності став взірцем для інших європейських законодавств.

Наполеон дбав про те, щоб утвердити здобутки революції, але рівночасно використовував все те, що було корисне у давнім устрої. Він змагав до того, щоб погодити минуле з новим ладом. Охоче дозволяв повертатися емігрантам, якщо вони погоджувалися признати нову владу.

Він завів нову відзнаку «Почесного Легіону» для тих, що прислужилися для розбудови держави. Наполеон довів також до порозуміння з Римом. Він відмінив республіканські свята, культ розуму й ін., повернув святкування неділі і тим приєднав собі духовенство. Але він уважав некорисними для держави давні права гальської церкви і не погодився їх повернути. Конкордат з Апостольською Столицею 1801 р. спирався на нові основи. Проведено новий церковний поділ Франції. Духовні посади обсаджували за порозумінням французького уряду з Римом. Сконфіскованих маєтностей церкві не повернено, зате духовенство діставало" державну платню.

Усе шкільництво перейшло під нагляд держави. Елементарні і середні школи утримували громади. Паризький університет дістав право організувати всякі роди шкіл і мав над ними контроль. Наполеон опікувався дуже дбайливо фаховими школами. Постала тоді перша політехнічна школа в Парижі, яку зорганізував математик Монж. Наполеон реор-ганізувавтакож Національний Інститут, що постав за часів Директорії на місце давньої академії. Цей Інститут мав займатися розвитком науки і мистецтва.

Наполеон зайнявся також організацією господарського життя. Державний банк, заснований 1807 p., поставив французьку валюту на здорові основи і поклав кінець девальвації державних асигнат. Заведено нову податкову систему, оперту на засаді рівності всіх громадян. Податки були тяжкі, зате господарство стало на тверді основи. Бонапарт дбав про розвиток промисловості, закладав фабрики, цікавився новими винаходами. З розмахом будував він нові шляхи, канали, мости; між іншим побудовано перший гостинець в Альпах, через Сімплон. Франція швидко виходила з революційного занепаду й ішла до нового, буйного розвитку.

Хоча Наполеон намагався своїх товаришів приєднати лагідною політикою, все-таки проти нього творилися якобінські і роялістичні змови. Він придушував їх безоглядними засобами: змовників карано смертю або депортацією до Кайєнни. Ці змови допомогли Наполеонові утвердити свою владу: в 1802 р. народним плебісцитом віддано йому досмерт-ний консулат.

Війна з коаліцією. Цісарство. Наполеон, приймаючи уряд консула в 1799 p., звернувся з особистими листами до англійського короля і до цісаря, пропонуючи їм мир. Але відповідь надійшла холодна, і наново розгорілася війна. В Італії ситуація для Франції видавалася безнадійною, бо ціла Ломбардія була в руках австрійців, а також французька залога в Генуї мусила піддатися. Але Бонапарт сміливим походом перевів військо через Великий Бернард та інші альпійські перевали і несподівано ударив на австрійців. У гарячому бою під Маренго 14 червня 1800. р. обидві армії тричі налітали одна на одну. У цьому поході поліг славний хоробрістю Латур д'Оверн, який відкидав усякі почесті і від Наполеона одержав титул «першого гренадера Франції». Наполеон пошанував його пам'ять тим, що його місце у відділі залишив незайнятим, і коли при перегляді війська викликували його ім'я, один з гренадерів відповідав: «Поліг на полі слави». Перемога Моро під Гогенлінденом З грудня 1800 р. відкрила французам шлях до Відня. Тоді Австрія була примушена погодитися на мир у Люневілі 9 лютого 1801 р. на таких самих основах, як у Кампо Форміо. В Ломбардії Наполеон заснував тепер І та лійську республік у і його вибрано її президентом.

У недовгому часі до миру з Францією приступили також Іспанія і Португалія, а врешті замирилася також Англія у мирі в Амьєні 27 березня 1802 р. Англія використовувала війну держав на суходолі на те, щоб добути собі перевагу на морі. Дуже важливим для Англії було те, що французи залишили Єгипет. Після виїзду Наполеона генерал Клебер хоробро боронився від англійців і єгиптян, але поліг від штилета якогось фанатичного магометанина. Пізніше прийшло до перемир'я і 24 000 французького війська з усією зброєю, здобиччю і скарбами мистецтва на англійських кораблях переїхали до Франції. Єгипет перейшов під владу Туреччини. Англійці забрали Мальту, Тринідад у Центральній Америці і Цейлон.

Але мир тривав недовго. Наполеон змагав до того, щоб закріпити провідне становище Франції в Європі, і поширив свій протекторат на Італію, Швейцарію, Голландію. Він вислав також експедицію на Сан-Домінго у Центральній Америці, щоб цю країну утримати під владою Франції. Все те викликало непорозуміння з Англією, й у травні 1803 р. Вільям Піт проголосив Франції війну. Також інші держави почали готуватися до виступу

Тоді Бонапарт рішився ще сильніше закріпити владу і прийняв титул дідич імператора, як Наполеон І, затверджений всенародним плебісцитом. 2 грудня 1804 р. папа Пій VII урочисто помазав його в соборі Нотр-Дам у Парижі, але корону імператор сам вложив собі на голову і сам коронував свою дружину Жозефіну. Тоді перемінив також Італію з республіки на королівство і 25 травня 1805 р. в Мілані коронувався на італійського короля. Наполеон утворив тепер при своїй особі величавий двір, його брати і сестри дістали титули князів і княгинь, своїх генералів й інших заслужених людей підніс до гідності графів, баронів та ін. Одначе приймав давніх аристократів і намагався зробити зі свого двору такий чарівний осередок, яким перше був Версаль.

До коаліції проти Франції увійшли Англія, Росія, Австрія, Швеція і Неаполь. Наполеон задумав: здійснити давній план — перевезти військо до Англії і там звести боротьбу з гордим противником. У порту Тулон він заснував великий воєнний табір, де приготовляли наступ на Британські острови. Але план знову виявився неможливим для здійснення. Тим часом англійський адмірал Нельсон зустрів французький флот недалеко Гібралтара, під Трафальгаром, і зав'язав з ним бій 21 жовтня 1805 р. Перед боєм англійський флотоводець видав морякам гасло: «Англія чекає, що кожний виконає свій обов'язок». Бій закінчився повною перемогою англійців, хоч Нельсон поліг від пулі. Французький флот було знищено до останнього корабля, так що треба було кількадесять років, щоб його відбудувати. Англія позбулася французького суперництва на морі, так само, як перше знищила Іспанію і Нідерланди. Це стало непохитною програмою Великої Британії на всі часи: поборювати кожну державу, що пробує опанувати море.

Але Наполеон рівночасно рушив у наступ на Австрію. Французькі війська ввійшли до Баварії, розбили австрійців у різних сутичках і головну австрійську армію присилували до капітуляції в Ульм і 20 жовтня 1805 р. Австрійський генерал Мак поводився так необережно, що опинився у безвихідному становищі і 23 000 війська, 18 генералів, 60 гармат і 40 прапорів дісталися у руки французів. Французька армія без великих боїв увійшла до Австрії й окупувала Відень.

Імператор Франц з військом відступив до Моравії і там на допомогу йому прийшов цар Александр. Наполеон пішов за ними і 2 грудня 1805 р. під Аустерліцем (Славковом) зведено т. зв. бій трьох імператорів. Австрійці і росіяни мали близько 90 000 війська, Наполеон дещо менше, але у союзників не було єдиного командування і їхні армії були неповороткі. Наполеон ужив звичайної своєї тактики — кинув масу війська в один пункт і розтрощив ворога. Росіяни втратили значну частину артилерії і до ЗО 000 війська і поспішно відступили на північ. Імператор Франц мусив просити у Наполеона перемир'я і погодився на мир у Прешбурзі (Братиславі) 27 грудня 1805 р. Австрія зреклася Тіролю і Венеції на користь королівства Італії. Під протекторат Франції перейшло також королівство Етрурія (Тоскана), а в Неаполі Наполеон посадив свого брата Жозефа, як короля. Також до змін прийшло в Голландії: тут королем став другий брат Наполеона, Людовік. У Німеччині королівський титул дістали курфюрсти баварський і вюртемберзький, прихильні Наполеонові. Німеччина мусила признати політичний вплив Франції. В липні 1806 р. 16 німецьких князівств, у тому числі Баварія, Вюртемберг, Гессен, Баден та ін., утворили Рейнський Союз і признали протекторат Наполеона. Тоді, на домагання Наполеона, імператор Франц 6 серпня 1906 р. розв'язав давній Німецький Союз і зрікся титулу Римського імператора. Таким способом упало давнє Римське імператорство німецького народу, засноване Оттоном Великим 963 р., на традиціях імператора Карла Великого 800 р. Імператор Франц ще 1804 р. прийняв титул австрійського імператора і з тим титулом залишилася монархія Габсбургів.

Наполеонівські війни. Під час війни Наполеона з Австрією Пруссія залишалася нейтральною, хоч одна і друга сторони намагалися її до себе приєднати. Але коли прусський король Фрідріх Вільгельм НІ розпочав мобілізацію і зажадав, щоб французи залишили Південну Німеччину, Наполеон незвичайно швидким походом рушив на Бранденбург. До вирішального бою прийшло під Єною й Авершт, адтом 14 жовтня 1806 р. Наполеон зібрав тут коло 200 000 війська і заатакував прусську армію в часі, коли вона ще не була приготовлена до бою. Тут виявилася вищість тактики Наполеона, що уживав тиральєрки й умів використати до бою кожний терен, над старосвітською тактикою прусських полководців. Бій закінчився перемогою французів, а пруссаки у дикому переполосі залишили поле бою. Прусський король утік до Східної Пруссії, а Наполеон зайняв Берлін.

Тим часом цар Александр наспів з допомогою Прусській державі. Наполеон зустрів пруссько-російські війська під Ейлау (Прусська Ілава). Бої 7 і 8 лютого 1807 р.'були незвичайно криваві, коштували до 60 000 убитих і поранених, але не дали перемоги ні одній стороні. Весною і літом війна продовжувалася далі і врешті під Фрідландом у Східній Пруссії Наполеон розгромив російські війська 14 червня 1807 р. Цар Александр погодився тоді на перемир'я і зустріч з Наполеоном на мосту, побудованому на Німані, й, очарований генієм імператора, погодився не тільки на мир, але й на союз із Францією. У мирі під Тильзітом 9 липня 1807 р. Прусська держава втратила східні і західні провінції, на сході утворено для поляків Варшавське князівство, в якому володарем мав бути саксонський король Фрідріх Август — вірний союзник Наполеона; Білостоцьку округу дістала Росія; на заході постаг ло Вестфальське королівство, яке Наполеон передав наймолодшому своєму братові Жеромові.

Після тих перемог Наполеон заявив готовність помиритися з Англією, якщо вона поверне Франції колонії і гарантуватиме свободу мореплавства. Але Англія бачила, що Франція, не маючи флоту, не зможе її досягнути, і не поспішала до миру. Тоді Наполеон склав сміливий план знищити ворога економічною боротьбою. Ще в 1793 р. Конвент заборонив привіз усяких товарів з Англії, пізніше цю заборону ще загострювали. Англійці відповіли на це блокадою головних французьких портів. Наполеон рішився ужити тієї ж системи і поширити її на всі залежні від нього держави, з тим, щоб ніякі англійські продукти не могли дістатися до континенту. 21 листопада 1806 р. він проголосив декрет про т. зв. континентальну систем у: «Англійські острови проголошуються у стані блокади. Всяка торгівля і кореспонденція з ними забороняється. Кожний англійський підданий всякого стану і звання у країнах, що їх опанували наші війська або наших союзників, буде взятий до воєнної неволі. Всякий склад, всякий товар, всяка власність будь-якого роду, що належить до англійського підданого, має бути сконфіскована. Торгівля англійськими товарами заборонена! всякий товар, що належить до Англії або походить з її фабрик і колоній, підлягає конфіскації. Ніякий корабель, що приходить з Англії або її колоній, не буде прийнятий у ніякому порті. Кожний корабель, що через неправдиву заяву переступить цей розпорядок, буде захоплений, а його вантаж сконфіскований». Цей декрет проголошено у Франції, Іспанії, Неаполі, Етрурії і Голландії. У Тильзіті до блокади прилучилася також Пруссія і Росія, пізніше — Данія і Швеція. Наполеон наказував здійснювати блокаду дуже гостро, причому переслідувано не тільки англійських купців, але ще більше посередників з нейтральних держав, що під своїми прапорами перевозили англійський товар. Але деякі країни були настільки залежні від Англії, що без англійського привозу не могли обійтися; через те поширилася контрабанда, пачкарство, що стало, дуже корисним заняттям для населення надморських країн. Блокада дуже обмежила загальну торгівлю і через те деякі держави скоро до неї знеохотилися; найскоріше відступила від неї Росія.

Ціла Європа була така стероризована успіхами Наполеона, він міг поступати так, як сам хотів. Коли папа Пій VII спротивився блокаді і не хотів увійти у союз з Францією, Наполеон відповів погрозою, що відбере у папи всі країни, які «наш найясніший предок», Карл Великий, колись Римові дарував. Коли ж папа не змінив своєї політики, імператор проголосив декрет 1809 p., який скасував світську владу папи. Французькі війська детронізували родину Браганців, а в 1807 р. в Ліссабоні перебрав владу генерал Жю-но, як князь Абрантес.

Іспанія сама піддалася під керівництво Наполеона. Міністр Мануель Годой, від часу миру з Францією 1795 р. званий «князем миру» через слабкість короля Карла IV захопив у свої руки всю владу, просто запродався Франції, так що французькі війська без перешкоди зайняли цілу державу, і Наполеон у 1808 р. проголосив іспанським королем свого брата Жозефа. В Неаполі місце Жозефа зайняв його швагер Мюрат. Але іспанський народ не хотів змиритися з владою французів і почалося народне повстання, т. зв. герілья, яка коштувала французам багатьох жертв, і не можна було його знищити.

Ці труднощі Наполеона задумав використати імператор Франц і навесні 1809 р. розпочав нову війну. Одна австрійська армія увійшла до Баварії, друга прямувала на Італію, третя — до Варшавського князівства. Але Наполеон із звичною швидкістю зібрав своє військо над Дунаєм, рушив на Австрію і зайняв Відень. Перший бій з головними австрійськими силами під Асперном 21 травня 1809 р. Наполеонові не вдався — це була перша його невдача. Оповідали, що він був такий перевтомлений цим боєм, що впав немов у летаргічний сон і кільканадцять годин не могли його добудитися. Але в другім бою, під Ваграмом 5—б липня, він розбив австрійців і накинув Францеві мир у Відні 14 жовтня 1809 р. Австрія відступила Зальцбург Баварії, Люблінщину — Варшавському князівству, Тернопільщину Росії, побережжя Адріатичного моря, або т. зв. Іллірійські провінції, — Наполеонові. Найбільшим тріумфом Наполеона було те, що імператор Франц мусив погодитися віддати йому за дружину свою доньку Марію Луїзу (з Жозефіною Богарне він уже перше розвівся). Донька одного з найстарших володарських родів мусила віддати руку корсиканському жовнірові! Син цього подружжя дістав батьківське ім'я Наполеона і вже в колисці одержав титул римського короля.

Похід на Москву. Наполеон стояв на вершині своєї могутності. Французька держава мала границі такі широкі, як ніколи дотепер. На заході межувала з Рейном і займала гори Альпи, на півночі Наполеон влучив до неї цілу Голландію і західні німецькі провінції з містами Гамбург, Бремен, Любек, До французьких посілостей належали також Іллірійські провінції (Далмація) й Етрурія. Від могутнього імператора залежали Німеччина, Австрія, Польща. Впливам Наполеона не хотіли піддатися тільки деякі держави. Туреччина не хотіла входити у ніяку війну, щоб не втратити своїх європейських країн, і лавірувала між Англією, Францією та Росією. Швеція пережила внутрішній переворот, і її королем став один із маршалів. Наполеона, Бернадотт, під іменем Карла XIV, котрий змагав до того, щоб утримати свою державу в союзі з Росією й Англією. Англія вела далі уперто війну з Францією. Врешті проти Наполеона виступила Росія.

Союз Александра І з Наполеоном, укладений в 1807 р., в недовгому часі почав псуватися. Росія не була в силі утримати протианглійської блокади і наново почала торгівлю з Англією. Англійські товари йшли не тільки до Російської держави, але контрабандою до інших країн — між іншим, через пограничне містечко Броди до Галичини. Александр був невдоволений тим, що Наполеон зайняв Ольденбург, який належав до князя, посвояченого з російською династією, а також поширив свій вплив на Балтійське море. Наполеон знову почувався ображеним з того приводу, що Александр відмовив йому руки своєї сестри (це було перед австрійським подружжям Наполеона). Інтереси обох держав перехрещувалися також у Польщі і в Туреччині. Всі ті причини привели, до зіткнення двох найбільших європейських держав.

У травні 1812 р. у Дрездені відбувся зізд, на який з'явилися австрійський імператор, прусський король та члени Рейнського союзу. Всі держави дали свої полки до «великої армії», що рушила проти Росії. Всього війська раховано 450—500 тисяч, гармат було до 1000, транспортових підвід — 20 000. Війська упорядкувалися над Німаном і Бугом. Ліве крило займали прусські і польські війська під проводом Макдональда, на правому йшли австрійські війська під командою Шварценберга і французькі та саксонські — Реньєра. В половині липня Наполеон рушив із Вільни у напрямі на Вітебськ. Метою його походу була Москва; він уявляв собі, що по дорозі знищить російське військо й у столиці подиктує мир цареві. Але не дбав про те, щоб залучити на свій бік ті народи імперії, які Росія завоювала. Щоправда, цікавився трохи Україною (вийшла тоді історія України Лезюра), але не подбав про те, щоб притягнути українців до війни.

Російський полководець Барклай де Толлі не хотів зустрічатися з Наполеоном у відкритім бою, а відступав усе далі й за собою все нищив і палив. Для «великої армії» цей спосіб ведення війни виявився згубним. Наполеонове військо утримувалося все з реквізицій, бо неможливою річчю було довезти засоби поживи для такого числа людей, — тим часом простори тут були рідко заселені і опустошені. Через те кожний відділ мусив сам дбати про себе, занепали відразу організація і дисципліна. Пізніше настали осінні холоди і ще більше здеморалізували військо. До першого великого бою прийшло під Смоленськом 17 серпня 1812 р. , але російські війська спалили місто й відступили на східГ Потім провід над російським військом перебрав Кутузов, найпопулярніший із російських полководців. Він зорганізував народну боротьбу проти нападників. Але коли він виступив до бою з Наполеоном під Бородіном 7 вересня 1812 p., імператор розбив його армію. Бій був незвичайно кривавий. Полягло в ньому 10 французьких генералів, а число убитих і ранених рахували понад 50 000. 14 вересня Наполеон вступив до Москви. Але росіяни евакуювали місто, позабиравши звідти людей і всяку поживу. Другого дня Москва почала горіти — не знати певно, чи підпалена з наказу намісника Ростопчина, чи з випадкових причин. У пожарі згоріло багато пам'яток мистецтва, бібліотек та ін. (зокрема також рукопис «Слова о полку Ігоревім»),

Наполеон пробув у Москві цілий місяць, але переконався, що військо, здеморалізоване голодом і холодом, не здатне до дальшої боротьби, і мусив наказати відворот. Тепер російські війська почали переслідувати відступаючу французьку армію ззаду, з боків, і навіть перед французами появлялася легка козацька кіннота, що не давала спокійного переходу, брала в полон менші відділи, нищила табори й до решти дезорганізувала французькі полки. Дуже тяжкі були переправи через'Дніпро і Березину; треба було будувати тимчасові мости під обстрілом росіян, і кожний перехід коштував масу жертв — в убитих, поранених і бранцях. У цьому трагічному відвороті відзначився особливо Маршал Ней — «найхо-робріший із хоробрих».

«Велика армія» була розбита. З Наполеоном до Польщі вернулося тільки кільканадцять тисяч війська. Інші розбиті частини надтягали поволі. Наполеон залишив командування своєму швагрові Мюратові, а сам поспішно виїхав до Париа-Мусив поспішати, бо вже рознеслися чутки, що він пропав у спаленій Москві і вже його вороги готовилися знищити його велику державну будову.

Блюхера і чеську — під проводом Шварценберга. Всі вони і концентрично рушили проти Наполеона, що стояв на лінії Ельби. Наполеон з незвичайною зручністю ударяв у різні місця, але не всюди служило йому щастя. Особливо прусські війська, що перейшли внутрішню реформу, чинили йому завзятий опір. Після двохмісячних змагань прийшло під Ляйпцігом 14—16 жовтня 1813 р. до рішальної «битви народів». Наполеон зміг поставити близько 200 000 війська, але всі зусилля його найвизначніших генералів — Нея, Мюрата, Ожеро, Макдональда пішли намарне, і французи програли бій.

Тепер проти Наполеона повстала ціла Німеччина. Упав відразу Рейнський союз, а дотеперішні союзники Франції перейшли до табору її ворогів. Союзні війська перейшли Рейн, а рівночасно з Іспанії увійшли англійські й іспанські війська (там також упала французька влада). Наполеон намагався боронити Париж, але з розбитих військ не міг уже зорганізувати більшої армії. Столиця капітулювала 31 березня 1814 p., і до неї тріумфально в'їхали австрійський цісар, пруський король і цар. Вони урочисто проголосили, що ведуть війну тільки з Наполеоном, а не з Францією, і тим приєднали собі населення. Сенат 1 квітня 1814 р. рішив детронізувати імператора. Наполеон спочатку хотів зректися влади на користь сина, але союзники не хотіли на це погодитися, і тоді він мусив підписати беззастережну абдикацію у Фонтенбло 6 квітня 1814 р. Переможці призначили йому на місце побуту острів Ельбу на західному побережжі Італії. 30 травня 1814 р. підписано т. зв. перший Паризький мир. Франція одержала границі, що їх мала на початку 1792 p., а королем її мав стати Людовік XVIII. Для вирішення інших європейських питань скликано конгрес у Відні.

Наполеон перебував на своїм засланні не цілий рік Дізнавшись про незгоди між великодержавниками на конгресі і невдоволення народу з панування Бурбонів, він заявив: «Франція ще моя», — і рішився вернутися до Парижа. Зі своїми вірними прихильниками він залишив Ельбу і 1 березня 1815 р. причалив до Канн, на наполеон на острові св. Єлени південному узбережжі Франції.

Його повернення було одним великим тріумфом: всі міста відкривали йому «брами, військо переходило назад під імператорські прапори, народ вітав його як визволителя Людовік ХVIII чимскоріше виїхав до Бельгії, а Наполеон 20 березня в'їхав до Парижа. У Відні припинено наради конгресу, і члени коаліції зібрали війська проти «ворога і бурителя світового миру». Наполеон рушив на північ, до Бельгії, де зібралися прусські війська під командою Блюхера й англійські під проводом Веллінгтона. Він намагався не допустити до злуки обох полководців, і спершу йому це повелося; під Ліні 16 червня 1815 р. він розбив прусське військо.

Рошфора і віддався в руки англійців, у надії, що зможе жити в Англії як приватна людина. Тим часом великодержави рішили вислати його на постійне заслання на острів Св. Єлени. Він переїхав туди з гуртком вірних товаришів і вже ніколи звідти не вернувся. Жив він у дуже важких умовах, під брутальним наглядом англійського коменданта, у невигідному і нездоровому приміщенні. Писав мемуари, в яких розглядав свої успіхи і невдачі, оцінював людей, що з ним працювали, і народи, над якими панував. Наполеон помер 5 травня 1821 р. Його тіло в 1840 р. перевезено до Парижа і похоронено в церкві інвалідів.

Наполеон — це одна з найбільших постатей в історії. Небагато було таких людей, що з низів своєю власною заслугою дійшли до верхів влади. Особливе значення мав він для Франції. Вивів її з революційної метушні, запевнив лад, дав новий устрій, опертий на рівності громадян й авторитеті влади. Утворив армію, що їй рівної не було на світі, у переможному поході перейшов пів-Європи, дав Франції широкі границі і рішальний вплив на інші держави. Для інших європейських народів прислужився тим, що потряс старими, закостенілими устроями і вказав нові шляхи розвитку, на яких мали здійснитися права людини і нації.

Син Наполеона — Наполеон Франц Иосиф Карл, прожив свій вік на австрійському дворі у Шенбруні, в середовищі, ворожому для батька. Наполеон з жалем говорив, що волів би йогд,бачити в Секвані, ніж у руках своїх ворогів. Спершу він мав титул князя Парми, цізніше Райштадту (у Чехії). Умер в 1832 p., оспівуваний поетами, як «Орленя». Жінка Наполеона, Марія-Луїза, пуста і бездушна, що «не мала нічого подібного до жінки Гектора», після його смерті віддалася за свого маршала двору, графа Нойперга. Вона померла в 1847 р. З династії Наполеона залишилися його брати і їхні нащадки:.. Жозер, король Неаполя і Іспанії (пом. 1844 p.); Людовік — голландський король (пом. 1846 р.); Жером — король Вестфалії (пом. 1860 p.). Історичне значення мав син Людовіка — імператор Наполеон III.