Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Найновіші часи

Французька революція

Причини революції. Франція від половини XVIII ст. зійшла з могутнього становища, на якому поставив її Людовік XIV. Занепад проявлявся передусім у воєнних невдачах: французький король мусив зректися проводу в Європі, а заморські колонії, в Індії й Америці, перейшли під владу Великої Британії. Але ще грізніші познаки розбиття проявлялися в самій державі.

Силою, що утримувала Францію кілька століть на високому рівні, була монархія. Абсолютизм, утворений зусиллями кардиналів Рішельє і Мазаріні, а завершений «королем-сон-цем», зв'язав в одне ціле відокремлені провінції і різні суспільні верстви та дав французькій державі провідне місце в Європі. Але французька монархія не утрималася на свойому високому рівні. На'слідник великого короля, Людовік XV, не визначався ані талантом свого прадіда, ані його почуванням відповідальності. Легкодушний і здеморалізований, він віддавався грубим розкошам життя, не дбаючи зовсім про державу, дозволяв управляти нею перекупним міністрам й амбітним жінкам. Він був виновником того, що авторитет корони упав і народ почав відвертатися від корони. До того ж Людовік XV своєю марнотратністю знищив багатий перед тим Державний скарб. Сам королівський двір налічував тоді 15 000 осіб: 4000 — цивільної служби, 9000 — військової, 2000 — служби королівської родини. Утримання цієї безлічі дармоїдів коштувало річно понад 40 мільйонів. Щоб роздобути гроші на ш видатки, треба було безнастанно підносити податки або затягати борги. І одне й друге компрометувало владу перед громадянством.

Виростали також чимраз більші протиріччя між суспільними класами. Ще від середніх віків французький нарід ділився на три стани: духовенство, шляхту і «третій стан», до якого належали міщанство і селянство. Два перші стани мали окремі права і привілеї.

Духовенство здобуло собі значення тим, що здавна вело школи, займалося письменством і творило та розвивало французьку культуру. Народ, вдячний за це, обдаровував своїх добродіїв побожними фундаціями й»земельними маєтками. У XVIII ст. вартість церковних земель раховано на чотири мільярди, а це давало щорічно 150 мільйонів доходу. До того ж народ платив духовенству десятини — понад 120 мільйонів. Церква була звільнена майже від усіх податків, тільки що п'ять років платила 16 мільйонів данини, та й то не завжди регулярно. Отже, духовенство було станом надзвичайно багатим. Але в тому часі воно вже не виконувало своїх обов'язків так ревно, як давніше. До винятків належали, наприклад, бенедиктини в Сен-Mop, котрі під час голоду живили ціле село, і за це пізніше, під час революції, селяни боронили їх монастир. Але то були винятки. Більша частина духовенства походила зі шляхти і піддалася загальній деморалізації, що опанувала французьку аристократію. Єпископи й абати жили так само, як і інші вельможі, утримували численний двір, уладжували гучні бенкети, провадили життя серед ловів і забав. За їх прикладом йшли і деякі сільські парохи, що у своїх селах появлялися тільки за десятиною, а зрештою шукали веселого життя по містах. Монастирське життя підупало так, що навіть по жіночих монастирях відбувалися бенкети, а гістьми на них були офіцери місцевих залог. Багато духовників перейнялося ідеями раціоналізму і з презирством ставилося до церкви та релігії.

Другий привілейований стан — шляхта — також забув про свої колишні громадянські обов'язки й заслуги. Шляхта — це були ті колишні лицарі, що власною груддю обороняли свою землю, проливали кров за батьківщину та боронили міщан і селян від ворога. Зрозуміла річ, що народ відплачував своїм оборонцям всякими данинами й роботами. Але від часу, коли держава сама перейняла на себе оборону країни, шляхта перестала служити у війську й тим самим перестала відігравати роль оборонця населення. Та давні привілеї при панах залишилися, й вони змагали ще до того, щоб їх побільшити. Розкішне і виставне життя, забави, бенкети, лови коштували багато, а гроші на них можна було добути тільки з підданих, — отже, шляхта безнастанно підносила свої вимоги до селян. Вельможі мали ще обов'язок утримувати двір, відповідно до свого стану, та з'являтися на королівському дворі, бо хто не складав чолобитні королеві і не брав участі у двірському товаристві, того підозрівали у неприхильності до династії. Шляхта, не маючи перед собою ніяких творчих цілей, деморалізувалася все більше і ставала верствою суспільних галапасів.

Увесь тягар життя вищих станів мусив нести на собі «третій стан». Він не був єдиним класом, а складався з різнорідних елементів. Сюди належали панські піддані, дрібне міщанство, заможні промисловці, люди вільних станів і міщанська інтелігенція. Найважчим було становище селян. У королівських землях доля їх була трохи ліпшою, бо тут зобов'язували деякі правні приписи, але в приватних маєтностях селяни не мали ніякої опіки. Селянин платив державні податки (земельний і маєтковий) з різними додатками до них, мусив щорічно купити означену кількість солі, що була державним податком, а крім того, був зобов'язаний давати панові різні чинші і данини. Всіх тих податків не стягали прямо Держава або власник, а орендарі, що старалися якнайбільше заробити на посередництві і здирали з селян, скільки могли. У таких відносинах рідко хто з селян міг утриматися при добробуті. Переважно селяни жили у великій нужді. Нові хати будувати було важко, бо за те треба було платити нову данину.

Міщанство було все ще зв'язане середньовічними цеховими приписами. Ані ремесло, ані велика промисловість, ані торгівля не могли розвиватися свобідно. Тому, що не кожен міг дістатися до цеху й платити там значні оплати, багато ремісників й робітників працювали потаємно, особливо у великих містах, і терпіли велику нужду. В Парижі такий ремісничий пролетаріат проживав на передмісті Св. Антонія і пізніше, під час революції, відіграв велику роль.

До третього стану належало також багате міщанство — промисловці, що вели фабрики, великі купці, банкіри, капіталісти, тобто новий стан, від якого головно залежало господарство Франції. Ці люди були незвичайно високо оподатковані, і це було причиною їхнього невдоволення, тим більше, що шляхта і духовенство не платили майже ніяких податків. Ця заможна верства знала добре відносини в сусідній Англії, де міщанство мало становище рівне із шляхтою, і бажала для себе таких самих політичних прав. Ця «буржуазія» радо вчитувалася у твори раціоналістів, що проповідували новий устрій, і чекала хвилини, щоб добути собі владу.

Людовік XVI і фінансові реформи. Король Людовік XVI (1774—1792) засів на престолі в 20-му році життя. Це був володар сумлінний, доброї волі, але не дуже широких поглядів, тяжкий і малої енергії. Він охоче забавлявся ловами і любив слюсарство. У великих подіях, що захоплювали Францію, він не був у силі орієнтуватися, і при своїх добрих намірах не раз робив важкі помилки. Його дружиною була донька Марії Терези — Марія Антуанетта, ще молодша від короля їх весілля в 1770 р. залишило сумний спомин, бо під час фейерверка на одній з площ Парижа маса людей знайшла смерть серед глоти. Тодішні ворожбити передбачали нещасливий кінець молодій парі. Королева була більш талановита, ніж король, і мала свої політичні амбіції, але знайшлася у чужому середовищі, що її не розуміло і вороже відносилося до всіх починів «австрійки».

Найважливішою внутрішньою державною справою була фінансова криза. Державні борги зростали до все більшої суми, і треба було шукати способів рятунку. Людовік XVI призначив міністром фінансів Анну Роберта Тю'рго (1774—1776), що відзначився як інтендант Ліможа тим, що за 13 років урядування довів цю провінцію до великого господарського розвитку. Він був прихильником фізіократизму — економічної теорії, що виступала проти меркантилізму. Коли меркантилісти звертали головну увагу на розвиток промисловості й дбали про те, щоб стягнути до краю якнайбільше золота, фізіократи вважали за основу народного господарства хліборобство й гірництво, як ті заняття, що приносили найпотрібніші продукти. Тому Тюрго особливою опікою окружав хліборобів і старався зняти з.них надмірні тягарі, що гальмували свобідний розвиток рільництва. Новий міністр представив королеві програму своєї діяльності. Він виступив проти дальших позичок, бо вони мусили довести-державу до банкрутства, і проти нових податків на нижчі верстви. Натомість він радив завести новий спосіб оподаткування, опертий на загальному кадастрі (помірі грунтів), що мав'також на увазі шляхту і духовенство. Далі Тюрго проектував обмежити обов'язки селян супроти шляхти, знести цехи, усунути внутріщні цла*, завести різні міри і ваги — все те мало підняти міщанський і селянський стани. Далі він задумав дати толеранцію протестантам, обмежити число монастирів, підняти освіту, дати свободу пресі, завести новий кодекс і навіть запровадити народне представництво. Але Тюрго зміг провести тільки деякі з своїх реформ. Так, він зніс монополію на продаж збіжжя й муки, зв'язану з деякими містами, що шкодила як продуцентам, так і консументам. Заінтересовані в монополії підприємці розпочали т. зв. мучну війну, але міністр скоро дав собі з ними раду. Але проти цих важливих перемін виступила рішуче шляхта, духовенство, двір,, а також амбітна королева. Король, хочібувприхильникомреформ,незнайшов настільки енергії, щоб оборонити Тюрго, і дав йому димісію.

В скорому часі по ньому управу фінансів перебрав Жак Нєкєр (1777—1781), родом із Швейцарії, протестант, багатий банкір. Власною працею він дійшов до великого маєтку і пізніше віддався студіям економії й політики. Його дружина вела один із славних літературних салонів. Некер провів фінансові реформи, добув кращі умови кредиту і завів ощадності на королівському дворі, зменшивши гвардію та усунувши деяких почесних урядовців.

У 1778 р. Франція дала себе втягнути у війну Сполучених Штатів проти Англії, хоча Тюрго відраджував робити це й застерігав, що «перший гарматний постріл буде гаслом до революції». Але Некер і на воєнні потреби знайшов кредит. У 1781 р. він опублікував уперше державний бюджет, в якому так уміло закрив зобов'язання держави, що рахунки виказували перевищення доходів коло 10 мільйонів. Але у цьому звідомленні вперше подано до публічного відома, скільки коштує державі утримання двора. Це викликало проти Некера таке невдоволення вищих станів, що він мусив уступити.

Димісія Некера звільнила двір від примусової ощадности. Новий міністр Шарль Калон (1783—1787) почав вести господарство без усяких рахунків, сипав грішми на всілякі двірські забаганки, кредиторів умів заспокоювати обіцянками і затягав усе нові позички, так що державний борг сягав уже 900 мільйонів. Але врешті й Калонові не стало засобів продовжувати цю легкодушну політику і він почав думати про реформи. Він вніс на затвердження короля проект оподаткування вищих станів у такім самім напрямі, як це дораджував Тюрго. Вирішення цієї справи король доручив зібранню т. зв. нотаблів, визначних представників трьох станів у 1787 р. У зборах брало участь 7 членів династії, 14 прелатів, 36 князів, графів і маркізів, 12 членів королівської ради, 38 депутатів трибуналів (парламентів), 12 депутатів провінціальних станів і 25 представників більших міст. Зібрання відкрив король, а Калон по.дав звідомлення про стан фінансів і проектовані реформи. Але нотаблі одностайно відкинули проект оподаткування вищих станів, а вістки про величезний дефіцит викликали таке обурення, що Калон мусив втекти до Англії.

Міністром фінансів став тепер голова опозиції, архієпископ Брієн (1787—1788). Він злагіднив у дечому проекти свого попередника, але таки мусив домагатися поширення податкових законів на шляхту. Але проти цих планів почали гостро виступати парламенти, трибунали, що мали право реєструвати у своїх книгах королівські розпорядки. Тоді король взявся за гострі засоби, кількох членів опозиції ув'язнив, а паризький парламент відіслав на заслання до Труа і врешті змінив устрій парламентів. Це. справило велике враження, бо парламенти уважали за останніх оборонців громадських свобід. У різних околицях прийшло до розрухів, а в Бретані спалено портрети Брієна.

Король призначив удруге міністром фінансів Некера (1788— 1789), і той оголосив вибори до генеральних станів. Половину депутатів мали вибирати вищі стани, половину — третій стан. Народні Збори. Конституція. Вибори потрясли Францію до основ. Появилося багато політичних брошур, у яких різні автори піддавали критиці плани реформ згідно з поглядами раціоналізму. Найбільший вплив мала книжечка абата Сіє: «Що таке третій стан?» Він рахував число духовенства в 80 000, шляхти — в 120 000, а третього стану в 25 мільйонів осіб і ставив три питання: «Чим є третій стан? Усім. Чим був дотепер? Нічим. Чим хоче бути? Дечим». Він доказував, що третій стан є нацією і йому має належати повна влада. Між селянством дуже популярним став «Катехизм третього стану», що починався такими словами: «Хто ти є? Мужик. Чим є мужик? Людиною, громадянином, членом третього стану. Чим є третій стан? Живителем держави, її найблагороднішим оборонцем. Чому живителем? Тому, що має в руках хліборобство, торгівлю і ремесла, що ведуть до добра всіх. Чому оборонцем? Бо посвячується для всіх без ніякої нагороди або надії, окрім п'ятьох шагів, шпиталю й голоду». Виборці для своїх послів списували на старий лад інструкції, в яких виставляли свої вимоги: знесення абсолютизму, скасування феодальних прав, кращої адміністрації і судівництва.

Генеральні стани зібралися 5 травня 1789 р. у Версалі. Всіх депутатів було 1118, з них 291 — представник духовенства, 270 — шляхти, 557 — третього стану. За давніми звичаями, представники вищих станів зайняли перші місця, третій стан засів позаду за ними. Король відкрив зібрання, але говорив тільки про фінансові потреби держави й жодним словом не згадав про бажані реформи. Некер подав оптимістичний баланс, рахуючи державний борг на 56 мільйонів, коли він був удесятеро більший.

Після першого спільного засідання виринуло питання, як мають відбуватися наради зборів. Шляхта і духовенство заявлялися за тим, щоб кожний стан радився окремо і свій голос подавав королеві. Але третій стан домагався, щоб наради відбувалися спільно і справи вирішувано більшістю голосів. Суперечки про це йшли кілька тижнів. Врешті 17 червня 1789 р. третій стан зважився на революційний крок. Його посли проголосили себе Народними Зборами, тобто представництвом цілого народу, і заявили, що не розійдуться доти, доки не добудуть для народу давніх прав. Король, під впливом шляхти, хотів зломити цей виступ і наказав замкнути залу засідань. Але депутати зібралися у т. зв. залі для гри в м'яч і тут 20 червня склали святочну присягу, що не розійдуться, поки не ухвалять для держави нову конституцію. Тоді король 23 червня скликав спільне засідання всіх станів, подав тут проект деяких реформ і закликав, присутніх, щоб розійшлися на наради в окремих залах. Частина шляхти і духовенства пішла за королем, але депутати третього стану залишилися на місці. Коли ж магістр церемоній закликав їх розійтися, граф Мірабо, представник поступової шляхти, відповів: «Ви не маєте тут місця, ані голосу. Скажіть вашому панові, що ми є тут з доручення народу й уступимо тільки перед багнетами». До третього стану пристала тоді частина шляхти і духовенства і король остаточно мусив погодитися на те, що всі депутати радитимуться разом. У недовгому часі Збори поділилися на три групи: правицю, на якій засідали прихильники абсолютизму, лівицю, що змагала до радикальних реформ, і поміркований центр.

Але оборонці абсолютизму намагалися ще протиставитися народним змаганням..До Парижа стягнено чужоземні війська, а король несподівано звільнив популярного Некера й установив уряд з прихильників старого режиму. Це дало почин до розрухів у Парижі. Центром заколоту став т. зв. Пале-Рояль, комплекс крамниць, готелів і кав'ярень, що були власністю орлеанського князя Філіппа, де збиралися всякі невдоволені елементи. Дня 14 липня 1789 р. юрба, підбурена адвокатом Камілем Демуленом, здобула магазини амуніції й, озброївшись, кинулася на Бастилію, давній замок, що служив за в'язницю для політичних в'язнів. Бастилію здобуто, причому вимордувано частину залоги. Пізніше цю фортецю зруйновано як символ влади абсолютизму, а день 14 липня став національним святом. Щоб завести порядок у Парижі, міщанство зорганізувало народну гвардію під проводом Ла-файєта й обрало нову демократичну управу міста. Як національну відзнаку, прийняли тоді трикольорову кокарду, синьо-червоно-білу. Король, наляканий цими подіями, наблизився до Народних Зборів і їздив з Версалю до Парижа, щоб заспокоїти розбурхане місто. Але в скорому часі такі самі розрухи вибухли по провінціональних містах, а далі революційний рух перекинувся на села, де селяни почали нападати на ненависних панів і нищили та руйнували- їхні двори й замки.

Ці події неабияк вплинули на Народні Збори. На нічному засіданні з 4 на 5 вересня 1789 p., коли обговорювано селянські розрухи, один із представників шляхти виступив з пропозицією, щоб народ заспокоювати не словами, а ділами, а саме: знести середньовічні феодальні права. Це внесення прийнято з незвичайним ентузіазмом. Так, знесено було всі данини, чинші, роботи й інші тягарі, до яких були зобов'язані селяни, панське судівництво, церковні десятини, цеховий устрій, продажу урядів та ін. Як основу нового ладу, 26 серпня 1789 р. ухвалено Декларацію прав людини і громадянина. Всі люди є вільні і мають рівні права. Природні права людини — це вільність, власність, безпека й опір проти гніту. Джерелом влади є народ. Закон може забороняти тільки такі діла, які для громадянства є шкідливі.

Нікого не можна переслідувати за його погляди, навіть релігійні. Тромадянин може вільно висловлювати свої погляди мовою, письмом і друком, але за надужиття свободи відповідає перед правом. Для забезпечення прав людини і громадянина потрібна публічна влада. Вона повинна служити для всіх, а не тільки для тих, що її тримають. Податки треба розділити на всіх громадян рівно, відповідно до їх майна. Громадяни ухвалюють податки і контролюють їх використання. Влада повинна бути поділена на законодавчу, виконавчу і судову. Власність є святим і непорушним правом; можна її порушити тільки для загальної потреби, і то за заплату. «Декларація» містила в собі основні громадянські права, що пізніше увійшли до різних європейських конституцій.

Але розрухи в Парижі вибухали знову і знову. 5 жовтня 1789 р. юрба напала навіть на Версаль і присилувала короля переїхати до Парижа. Народні Збори також переселилися до столиці і підпали цілком під вплив розбурханого міста. Через те Збори не мали можливості зайнятися найпекучішою реформою фінансів, а всю свою увагу звернули на те, щоб дати Франції новий устрій.

Перша французька конституція (1791 р.) прийняла як основу державного ладу поділ влади. Законодавчу владу дістали законодавчі збори, що творили одну палату. Двопалатна англійська система, з палатою лордів, видавалася замало демократичною. Вибори мали відбуватися кожні два роки, а виборче право мали тільки громадяни, що платили вищі податки. Королеві залишено право відсувати на чотири роки ухвалені закони. Виконавчу владу мав король з відповідальними міністрами. Територію держави поділено на 83 департаменти і 40 000 громад з дуже широкою самоуправою, що давала право навіть вибирати державних урядовців і розпоряджатися народною гвардією. Через це французька держава, перше сильно централізована, розпалася тепер на нічим між собою не зв'язані частини. Судову владу віддано народним судам, що мали відбувати явні розправи.

Народні Збори ухвалили ще деякі закони, якими зреформовано дотеперішній устрій. Церковне майно проголошено власністю держави, знесено монастирі, вибір парохів віддано громадам. Духовенство мало за обов'язок складати присягу на конституцію. Збори зайнялися також державним дефіцитом. Державні доходи під час революції дуже зменшилися, бо адміністрація не мала належної екзекутиви,- а в багатьох околицях тривали заколоти. Тому ухвалено, що скарбниця має видати т. зв. асигнати, тобто паперову валюту, для якої підкладом мали бути сконфісковані церковні маєтності. Але число асигнат зростало так, що дійшло до суми 60 мільярдів, і через те їх вартість безнастанно упадала. Прийшла нова фінансова криза.

Клуби. Законодавчі Збори. Людовік XVI супроти перемін у державі займав усе більш нерішуче становище. Мірабо, що був прихильником конституційної монархії, намагався переконати короля про конечність проведення реформ і добув у нього деякий послух, але, з іншого боку, аристократичний двір не погоджувався ні на які поступки і підбивав Людовіка до опору. Слабкий король схилявся то в .одну, то в другу сторону. Так, наприклад, він узяв учаоть у народному святі в роковини взяття Бастилії 14 липня 1790 р. і там склав присягу громадянина, що викликало незвичайне захоплення в масах. Але коли вже екіпаж із королем і його родиною був недалеко від кордону, один поштмейстер впізнав утікачів, заалярмував народну гвардію, короля затримано і перевезено назад до Парижа 21 червня 1791 р. Народні Збори короля усунули й самі перебрали .виконавчу владу.

Втеча короля викликала серед мас велику ворожнечу проти монархії. Помірковані кола втрачали все більше свій вплив, а провід переходив до радикальних течій. Великого значення набули політичні клуби. Найстарший клуб мав назву «Товариства приятелів конституції». Він відбував наради у колишньому монастирі Св. Якова і членів його звали якобінцями. Клуб почав розвиватися тоді, коли його головою став талановитий демагог Робесп'єр. У клубі критиковано працю Народних Зборів, а народні промовці виступали щі скаргами проти тих депутатів, що йшли проти поглядів юрби. Клуб мав свої відділи у 300 містах і підтримував зв'язки з ними через своїх делегатів, так що його доручення доходили до найдальших околиць Франції. Ще більш радикальним був клуб кордельєрів, названий також від монастиря. Тут верховодили ідеаліст Демулен і кровожерливий лікар Марат, редактор «Приятеля народу», та спокійний, але фанатичний Жорж Дантон. Цей клуб мав велику популярність серед юрби в Пале-Рояль. Поміркованіші елементи, під проводом Лафайєта, збиралися у клубі фєантів, але вони ніколи не дійшли до більшого голосу. Поруч із клубами У Парижі безнастанно відбувалися наради проводу 60 секцій, дільниць, що на них ділилося місто. Тут сходилися дрібні міщани й робітники і вислуховували промови принагідних промовців і представників клубів. Величезного розвитку досягла популярна преса, що мала повну свободу голосу. Ці Щоденники, друковані на поганому папері, з невдалими ілюстраціями, але з демагогічними, пристрасними статтями розходилися в сотнях тисяч примірників і тримали юрбу в безнастанному напруженні і роз'яренні. Невдала втеча короля дала демагогам бажану нагоду на повну силу виступити проти монархії.

Але більшість Народних Зборів була ще прив'язана до монархії, не піддавалася демагогії і бажала врятувати короля. Коли Людовік у вересні 1791 р. присягнув новій конституції, йому було повернено владу. Але разом з тим Збори уважали своє завдання виконаним і 30 вересня 1791 р. саморозпустилися. На останньому засіданні за пропозицією Робесп'єра вирішено, що дотеперішні депутати не мають права увійти до законодавчих Зборів, — це мав бути благородний доказ, що вони не змагають до утримання влади у своїх руках. До Законодавчих Зборів (1791—1792) увійшли зовсім нові депутати. Здебільшого це були люди молоді, яким не виповнилося навіть ЗО років. Багато було між ними адвокатів і письменників, а політичну освіту вони здобули у клубах та на різних зібраннях. Не було вже зовсім представників вищого духовенства, аристократії чи багатого міщанства. Щодо політичних поглядів, то нові Збори були набагато радикальніші, ніж старі. Оборонців абсолютизму не було вже зовсім; прихильників конституційної монархії (феантів) знайшлося ледве 100. Натомість на лівиці засідало понад 200 прихильників республіки. Поруч з якобінцями сиділи тут жирондисти — депутати департаменту Жиронда, що домагалися безоглядного проведення демократичних засад. Партія гори, що засідала на найвищих місцях, була найбільш радикальною і перебувала під впливом Робесп'єра, Марата й Дантона. Центр, до якого належало до 400 депутатів, не мав здекларованих поглядів, але все більше схилявся на сторону лівиці.

Дебати Законодавчих Зборів торкалися-головно двох справ: незаприсяжених священиків й емігрантів. Частина духовенства не хотіла скласти присяги на конституцію, уважаючи, що вона суперечить церковним законам. Збори у цій справі ухвалили, що незаприсяжені священики мають втратити платню, а якщо будуть виступати проти нового ладу, то підлягатимуть карі дворічного арешту. Щодо емігрантів, які виїхали за кордон, постановлено, що коли вони не повернуться до означеного часу, їх чекає смертна кара за зраду держави і конфіскація майна. Але король, користуючися своєю конституційною владою, на обидві ухвали наклав своє «вето». Лівиця і вулична юрба зреагували на це гострими виступами проти королівської влади.

У зв'язку зі справою емігрантів у Франції зростала ворожнеча проти Австрії і Пруссії, що ставали в обороні Людовіка XVI і французької монархії та загрожували інтервенцією. Коли прийшли вісті про формальний союз обох держав, у Парижі прийшло до такого схвилювання, що Людовік був змушений вибрати міністрів з-поміж жирондистів. Дня 20 квітня 1792 р. цей уряд проголосив війну Австрії і Пруссії. Рівночасно Збори вирішили покликати до Парижа національну гвардію з південййх провінцій, а на непокірних священиків наложили кару депортації. Коли ж король знову ужив свого права «вето», у столиці вибухли грізні розрухи, і 20 червня 1792 р. юрба напала на королівську палату Тюїльрі. Народна гвардія з трудом оборонила короля. 10 серпня напад повторився, юрба здобула палату й вимордувала сторожу. Король із родиною ледве врятувався під охороною Законодавчих Зборів. Але Збори були вже зтероризовані подіями й вирішили ліквідувати-владу короля, віддати його під нагляд і скликати надзвичайний парламент — Конвент для вирішення майбутнього ладу Франції.

Владу перейняв новий уряд, складений з жирондистів. Найбільший вплив у ньому мав Дантон як міністр справедливості. Він увійшов у порозуміння з радою міста Парижа та секціями і почав переслідування «ворогів народу» — шляхти, духовенства і всіх прихильників давнього ладу. В днях 2—7 вересня 1792 р. близько 3 000 людей втратили життя, чи то засуджені на смерть народними трибуналами, чи просто вимор-дувані на вулицях.

Конвент. Терор. Третій французький парламент — Національний Конвент (1792—1795) обрано було на основі загальних виборів. Було скасовано маєтковий ценз, а виборче право починалося з 21 роком життя. Через те перемогу здобули радикальні елементи. Прихильників конституційної монархії вже майже не було, і вони не проявляли явно своїх поглядів. На правиці засідали жирондисти, що мали прихильників у провінції. До цієї партії належали майже всі міністри, багато генералів і між ними Дюмур'є, що вславився перемогами над австрійцями. Крайню лівицю, «гору», займали якобінці; між ними були Марат, Дантон, Робесп'єр, Демулен. їх було всього 113, але за ними стояв Париж — міська рада, секції, народна гвардія. Половина депутатів належала до центру, що не проявляв виразного обличчя. Жартівливо називали його «долиною» або «багном». Більшість все-таки була республіканська і на першому засіданні 21 вересня 1792 р. ухвалила зліквідувати королівство і проголосити республіку. Якобінці вирішили також усунути Людовіка XVI. Короля звинувачено у зраді і змові проти держави, а передусім «за злочин, що він був королем». Жирондисти і центр хотіли врятувати короля, але під терором юрби Конвент 387 голосами проти 334 засудив його на смерть. За це голосував також орлеанський князь Філіпп, що прийняв прізвище Егаліте (Рівність). Присуд виконали на гільйотині 21 січня 1793 р.

Після смерті короля Конвент перебрав у свої руки всю виконавчу владу. Для різних завдань створено окремі комітети, складені з членів Конвенту. Найбільшу владу мав Комітет публічного добра, що складався спочатку з 25, а пізніше з 11 членів і об'єднував всю внутрішню і закордонну політику; йому підлягали навіть міністри. Комітет публічної безпеки вів боротьбу з ворогами революції. Революційний трибунал, з 39 членів, мав необмежену судову владу, — від його присудів не було апеляції. У дільницях Парижа утворено також секційні комітети, що утримували поліційну службу в своїх округах, вели списки підозрілих, організовували народні зібрання й утримували юРбу у постійній готовності. Почалася тепер безоглядна боротьба проти «ворогів народу» — шляхти, духовенства, багатих міщан та членів поміркованих партій. Арешти, ревізії, слідства, напади на підозрілих, смертні вироки — це були засоби, якими якобінці намагалися утвердити свій режим.

У самім Конвенті чимраз гострішою ставала боротьба між жирондистами та якобінцями. Жирондисти звинувачували Дантона у порозумінні з чужими державами, а Марата — у змаганні до диктатури, але революційний трибунал їх обох виправдав. У відплату за це якобінці почали акцію проти жирондистів за допомогою вулиці. Паризькі секції надіслали до Конвенту звинувачення проти 22 жирондистів у зраді держави. Але жирондисти не налякалися, а своїми впливами довели до того, що ув'язнено Гебера, редактора вуличного щоденника «Батько Дюшен», котрий цинічно закликав до терору. Тоді Париж став на захист свого проводиря. До Конвенту явилася збройна депутація, вимагаючи звільнення Гебера й ув'язнення підозрілих депутатів.

1793 р. Конвент видав закон про підозрілих, що дозволяв ув'язнити кожного, хто будь-чим видавався небезпечним режимові. Підозрілими стали тепер усі, хто відрізнявся від юрби урядом, становищем, маєтком, - освітою чи походженням. Вистачало донесення шпига або наклепу якого-небудь ворога, щоб невинні люди потрапляли до в'язниці і під гільйотину. Щоденно виконувалися смертні вироки щодо кільканадцяти чи й кількадесяти людей. Поклали тоді свої голови на гільйотину королева Марія-Айтуанетта, жирондистка пані Ролан, колишній міністр Малєрб, голова Народних Зборів Белі, відомий хімік Лавуазье, багато осіб з-поміж аристократії, зокрема князь Філіпп Егаліте, якого остентаційний демократизм не врятував від гільйотини.

Терор перекинувся також на провінцію. Там революційні ідеї не сприймалися так беззастережно, як у столиці, і в різних місцях почалася боротьба проти якобінців. Особливо селянство, прив'язане до короля і церкви, вороже ставилося до революційного режиму. Але якобінці зуміли рішучими засобами придушити опір. У Бретані і Нормандії повстали селяни, доведені до розпуки знущаннями якобінців, але комісар Конвенту Кар'є придушив цей рух жорстокими засобами, ув'язнених наказав топити в Луарі, кидаючи їх у воду з кораблів. У Ліоні проти управи якобінців повстало міщанство, перемогло революційну залогу і покарало смертю жорстокого голову клубу — колишнього священика Шальє. Але революційна армія здобула місто, і тоді всіх визначних громадян покарано гільйотиною, їхнє майно пограбовано, а доми спалено та зруйновано. Таким самим способом поруйновано Марсель — за наказом Конвенту він мав залишитися оселею без імені. Революціонери здобули також Тулон, мешканці якого закликали собі на допомогу англійців. При здобуванні міста вперше відзначився і здобув собі ім'я Наполеон Бонапарт. Тяжка доля чекала також Вандею. Тут великий вплив мало духовенство, і народ повстав проти республіканського режиму, прогнав якобінців з різних міст. Але й туди надійшли революційні полки й страшними засобами нищили повстанські села та містечка. Проте остаточно придушити повстання не вдавалося. Тутешні «роялісти» (прихильники короля) знову й знову підіймалися на боротьбу і на революційний «червоний» терор відповідали терором «білим».

Революція зустрічалася з нехіттю не тільки завдяки своїм жорстоким виступам проти «аристократів», але також тому, що не зуміла зорганізувати господарське життя. Конвент видавав далі асигнати на державні добра, але курс їх падав безнастанно, бо вони не мали покриття. Тоді вийшов закон, що асигнати треба приймати у номінальній вартості. Хто б цього не виконав, підлягав покаранню в'язницею і навіть смертю. На збіжжя, хліб та інші продукти першої потреби назначено максимальні ціни, щоб стримати спекуляцію. Але селянам невигідно було по низькій ціні продавати збіжжя, і дорожнеча ще більше зросла. Тоді появилися розпорядження проти тих, що не хотіли продавати свої продукти; назначено суворі кари на селян, які щотижня не являлися на торзі, і проти купців, що ховали свої товари. Разом із тим комісари уряду і революційні відділи проводили всюди реквізиції, забираючи у громадян харчі і всяке майно, а особливо золото та дорогоцінності, а за те давали безвартісні асигнати. Багато награбованого добра залишилося в руках різних хижаків, що в такий спосіб здобували собі великі маєтки.