Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

НОВІ ЧАСИ

Культура XVI—XVIII ст.

Природничі науки. В нових часах наукові досліди перейшли з рук духовенства до світських людей. Це були представники шляхти або міщанства, найчастіше професори університетів або надвірні вчені різних князів. Основою дослідів була обсервація, якої методи вказав англійський філософ Френсіс Бекон (1561—1626). Учені не шукали вже знання у давніх письменників, що мали такий авторитет у середньовіччі, а самі збирали матеріал, експериментували, роздумували і таким шляхом доходили до наукових висновків. Поле обсервації поширилося незвичайно завдяки двом винаходам голландців: мікроскопа (1590), що дозволяв оглядати недоглядні для ока предмети, і телескопа (1609), що дозволяв обсервувати небесні тіла. До зросту науки немало причинилися наукові товариства й академії, що відбували постійні сходини й були осередками, де збирано . висліди праці учених різних народів.

Найбільший розвиток виказала в тих часах астрономія. Геліоцентрична система Коперника не прийнялася відразу, і треба було довгої боротьби з давніми традиціями, щоб утвердити правдивий погляд на будову світу. Але астрономи не уставали в праці, збирали все нові обсервації і розбудовували свою науку.

Прихильником науки Коперника був німецький астроном Йоганн Кеплер (1571—1630). Він походив з незаможного шляхетського роду і все життя терпів нужду. Спочатку він учив у Граці, але через протестантські погляди втратив посаду. Пізніше був надвірним астрономом цісаря Рудольфа II в Празі і Валенштайна в Сагані, але протектори оплачували його слабо. У своїм головнім творі «Нова астрономія» він подав славні закони про рух планет. Італієць Галілео Галілєй (1564—1642) з Пізи був надвірним астрономом тосканських князів, цікавився особливо фізикою і став основником наукової механіки. На вістку про винахід далековиду в Голландії сам собі зладив такий інструмент і ужив його до обсерваторії неба. Він відкрив кільце Сатурна, зміни в світлі і величині Марса та Венери і дійшов до погляду, що планети не мають власного світла. Спочатку не оголошував своїх відкриттів, щоб не звернути против себе підозрінь духовенства. Але коли заявився за Коперниковою системою, примушено його до заяви, що не буде більше навчати про рух Землі. В 1666 р. велика епідемія вигнала його з Лондона на село. Там обсервація яблук, що падали з дерева, навела його на відкриття теорії про гравітацію. Свої погляди він зібрав у творі «Математичні основи філософії природи». Ця книжка, як висловився Лаплас, — це «найбільший твір людського розуму». П'єр-Сімон Лаплас (1749—1827), французький математик, у книжці «Небесна механіка» виступив із теорією про постання Сонячної системи з первісної мряковини.

На полі математики в XVII—XVIII ст. учені Декарт, Ляйбніц та інші створили аналітичну геометрію, диференціальний й інтегральний рахунок та ін. До розвитку фізичних дослідів причинився найбільше італієць Еванджеліста Торічеллі, (1608—1647), що винайшов барометр і дав основу до науки метеорології. Проблемами оптики займався Ньютон, а голландець Гюйгенс (1629—1695) виступив з теорією про світло як рух.

Відкриття нових частин Землі дало основи до широкого розвитку ботаніки й зоології. При різних високих школах і наукових товариствах заведено ботанічні сади і звіринці, де досліджувано екзотичну флору і фауну. Шведський учений Карл Лінней (1707—1778) у своїй праці «Система природи» подав класифікацію усіх рослин. Француз граф Жорж Бюффуа (1707—1788) дав систематичний опис тварин у своїй «Історії природи».

Поступали також уперед досліди над людським тілом. Андреа Везалій (1514—1564), надвірний лікар Карла V і Філіппа II, у своїй праці «Будова людського тіла» подав основи новочасної анатомії. Але іспанська інквізиція засудила сміливого ученого на смерть і цю кару замінила на примусову прощу до Святої Землі. В дорозі він згинув у катастрофі корабля. Англієць Вільям Гарвей (1587—1658) перший відкрив обіг крові і став основником фізіології. Але практична медицина не скоро зуміла використати ці відкриття; щойно у XVIII ст. появилися перші клініки, що почали систематичні наукові обсервації.

Історія, право, філологія. До розвитку історичних студій причинився значно гуманізм, що цікавився особливо минулим старовинного світу: Дослідники тієї епохи наслідували залюбки визначних грецьких і римських істориків і дбали про праг-, матичне зображення подій. Появився тоді цілий ряд історій різних міст, провінцій і держав, опертих на пильних джерельних дослідах. Найширше заложене було видавництво кардинала Цезаря Баронія «Церковні аннали», що обіймали історію церкви від 1198 р.

Нові погляди на завдання історіографії появилися в Англії під впливом перших основників раціоналізму. Погляди Френсіса Бекона, що наука має опиратися тільки на фактах, що їх дає обсервація, вплинули також на істориків, що почали звільнюватися від догматизму і тверезими очима дивитися на минуле. Під впливом англійців розвинули свої погляди французькі раціоналісти: Вольтер накликував до того, щоб історики студіювали розвиток обичаїв різних народів, Монтеск'є виказував, що римські установи були вислідом природної еволюції. У цьому напрямі Девід Юм написав «Англійську історію від часів Юлія Цезаря до славної революції», а Гіббон — «Історію занепаду й упадку римської держави». У Німеччині Самуїл Пуфендорф у своїм «Вступі до -історії найвизначніших держав» домагався, щоб дослідники вияснювали історичні події на основі внутрішнього життя держав.

Чимраз більшу увагу присвячували дослідники сучасності Появилися великі видавництва, що збирали актуальний політичний матеріал, як «Європейський Театр», «Французька Газета» та ін. Для пізнання "епохи велике значення мають численні Мемуари, особливо славні спомини князя Сіоллі (міністра Генріха IV), князя Сен-Сімона з XVIII ст., пані Севіньї та ін.

Наука права мала двох талановитих представників. Француз Жан Боден (1530—1596) у трактаті «Про державу» розглядав державний устрій різних часів. Він відкидав середньовічну феодальну державу, а заявлявся прихильником сильної монархічної влади. Боден поручав також релігійну толе-ранцію.

Міжнародне право студіював нідерландець Гуго де Гроот, відомий під іменем Гроцій (1583—1645). Він був всестороннім гуманістом, студіював філософію, право й богослов'я. Як прихильник Ольденбарнефельда був ув'язнений і потаємно зі скринею книг утік до Франції. Коли ж пробував повернутися, уряд Нідерландів засудив його на вічне прогнання. Пізніще був шведським послом у Парижі. Особливу славу придбав йому трактат «Про право війни і миру». Він відкинув середньовічне поняття Божого царства і за джерело права уважав спільне правне почування всіх народів. Епоха раціоналізму розвинула з того теорію «природного права».

Від часів гуманізму тривало замилування до класичної філології. В XVI ст. вона процвітала найбільше у Франції. Учений друкар Генріх Стефанус почав видавати «Скарбницю грецької мови», що стала основою пізніших словників й енциклопедій. Йосип Юст делла Скала й Ісаак Каузабонус вели досліди над старовинною хронологією, шскрипціями і нумізматикою. У XVII ст. на перше місце виступили нідерландці Особливо вславилися родина Фосіїв, Юст Ліпсій, Гуго Гроцій та Ян Гроновій, що виготовили критичні видання старовинних авторів. Першу збірку римських інскрипцій видав Ян Грутер, професор і директор бібліотеки в Гайдельберзі. У XVIII ст. славу найбільшого філолога мав Тіберій Гемстер- . гайс, що визначився таким талантом, що вже в 20-му році життя був професором математики й історії в Амстердамському університеті. Але ще більше ім'я добув собі на кафедрі грецької мови, так що став творцем нової філологічної школи. Англієць Річард Бентлі увів до філології методу суб'єктивної критики.

Філософія. Філософія в цій епосі доходить до иезвйчай розвитку. Гуманізм познайомив сучасників із різними філософічними системами класичного світу і розбудив зацікавлення до філософічних проблем. На цьому грунті почала виростати новочасна філософія, головно в Італії, Франції та Англії. Перші її адепти трималися науки давніх майстрів і ділилися на прихильників Арістотеля, так званих періпатетиків, і його ворогів — рамістів, названих так від імені Петра Рамуса (1515—1572), що запевняв, що вся наука Арістотеля опирається на хибних основах.

За наукою Бекона йшов Томас Гоббс (1588—-1679) і відкидав усе, чого не можна обхопити змислами, також поняття Бога'. Він досліджував також початки громадянства і доказував, що спочатку була «війна всіх проти всіх» і порядок завели щойно сильні володарі, він був прихильником монархічної влади.

Французький філософ Рене Декарт (Картезій; 1596—1650) як на джерело пізнання вказував на думку. «Я думаю — отже я існую», — це вихідна точка картезіанської філософії. Цей філософський напрям, що за основу пізнання бере ідею (думку), названо ідеалізмом. Проти теорій Декарта виступав Блез Паскаль (1623—1662) і виказував, що самого розуму не вистачає: щоб пізнати останні причини річей, потрібне Боже об'явлення.

Погляди Картезія критикував також Барух (Бенедикт) Спіноза (1632—1677). Він був амстердамським жидом, але з причин своїх релігійних поглядів виступив із жидівської громади, прийняв християнство, але до ніякого віросповідання не хотів приступати; утримувався з шліфування оптичного скла. Основна думка його філософії бу ла така: існує тільки одне безконечне єство (Бог) з безконечними атрибутами, а людина може розслідити тільки два з них — думання і простір. Цей пантеізм Спінози мав пізніше вплив на різних визначних письменників, між іншим на Гьоте.

Німецький учений Готфрід Вільгельм Ляйбніц (1646;—1716) визначався незвичайно широким знанням, студіював право, історію, теологію, математику, природничі науки та ін. У своїй філософії стояв на тому, що треба погодити механічне появлення світу з релігією, і на місце мертвих атомів ставив живі єства, «монади»; найвищою монадою світу є Бог. Цю систему назвали догматизмом, бо основні твердження її не можуть бути доказані Натомість англієць Дев ід Ю м (1711—1776) у своїх дослідах Проявляв науковий скептицизм.

Найвизначнішим німецьким філософом XVIII ст. був Іммануїл Кант (1724—1804), довголітній професор у Кенігсберзі. У своїх творах, як «Критика чистого розуму» та інших, він означує границі людського пізнання і шукає основ, на яких опираються мораль, право, естетика й ін. Свою філософію Кант назвав критичним ідеалізмом, бо не брав догматично основних ідей, як його попередники, але наперед досліджував їх науковими методами. Філософія Канта була закінченням епохи раціоналізму і дала підстави під філософію XIX в. Письменство. Англійська література мала свій перший золотий вік в XVI ст. На першому місці стояв театр, що мав в Англії велику популярність і добував. протекцію аристократії і володарів; король Генріх VIII утримував своїм коштом три театри, а Єлизавета щедро нагороджувала артистів. Англійська, драма розвинулася із середньовічних містерій, що відбувалися спочатку при церквах, пізніше перейшли до рук міщанства. З веселих інтерлюдій, постала комедія, що особливо подобалася народним масам. Вільям Шєкспір (1564—1616) своїм генієм поставив англійську драму на такому недосяжному рівні, що інші народи потребували цілого століття, щоб дорівняти Англії. Шекспір стояв на межі між середньовіччям та новими часами і з рівним мистецтвом умів зображувати прості феодальні типи, як і нове покоління з його складнішою психікою. Між поетами XVI ст. перше місце займав Едмугід Спенсер (1552—1599), автор «Королеви русалок», що своїх тем шукав у середньовічному лицарському побуті

Англійська революція і перемога суворого пуританізму перервала свобідний розвиток літератури. Найбільшим поетом тієї епохи був Джон Мільтон (1608—1674), гарячий оборонець народних прав, автор «Утраченого раю». Під кінець XVII ст. почав розвиватися роман. Даніель Дефо (1661—1731) написав тоді свого «Робінзона» на основі пригод шотландського моряка Селькірка. Джонатан Свіфт (1667—1745) склав «Подорожі Гуллівера», що були сатирою на тодішнє англійське громадянство. Обидва романи залишилися улюбленою лектурою молоді. Дещо пізніше появився класичний «Вікарій з Векфільда» Олівера Голдсміта (1728—1774):

У Франції золота endxa письменства припадає на часи Людрвіка XIV. «Король-сонце» умів цінити літературу як підпору влади і не щадив грошей, щоб утримати на своєму дворі найвизначніших письменників. Теоретиком нової літератури, що дістала назву класицизму, був Нікола Буало-Депрео (1636-—1711), що у своєму творі «Мистецтво поезії» на основі старовинних зразків зібрав естетичні приписи. У драмі обов'язкова стала тоді так звана потрійна єдність — події, місця й часу, тобто подія мала відбуватися увесь час на тому самому місці і в часі, не довшому як один день. Найвизначнішим драматургом був П'єр Корнель (1606—1684), автор «Сіда», що в своїх творах представляв великі героїчні постаті. Жав Расін (1639—1699), творець «Федри» й «Іфігенії», по-мистецьки зображував людські пристрасті. Як автор комедій добув собі незвичайне ім'я Жан-Батіст Мольер (Поклен; 1622—1673). Він скінчив єзуїтську колегію у Парижі і розпочав правничі студії, але пізніше став актором і директором королівського театру. Мольєр створив «комедію характерів», а його «Тартюф», «Скупець», «Мізантроп» та ін. залишилися вічно живі. Як автор уславився Ляфонтен (1621—1695). Дидактичну мету мали «Пригоди Те-лемака» архієпископа Фенелона (1651—1715), що був вихованцем онуків Людовіка XIV. Три великих представники раціоналізму — Монтеск'є, Вольтер і Руссо — вславилися також як першорядні знавці стилю.

В Італії славу Данте продовжував Торквато Тассо (1544—1595), творець великої епопеї «Визволений Єрусалим». Поетичний талант він одїдичив по-батькові і вже у 18-му році життя був славним поетом на дворі князя Есте у Феррарі. Але пізніше через різні життєві труднощі він попав у меланхолію, так що передали його до дому божевільних. Під кінець життя відбулася його коронація на поета-лауреата. В XVII—XVIII ст. Італія не дала ніяких замітних творів, хоч було багато другорядних письменників.

Іспанія мала свій золотий вік на переломі XVI і XVII ст. Найбільше ім'я добув Мітель Сервантес Сааведра (1547—1616). Він походив із заможньої лицарської родини, заробляв на життя як писар, пізніше служив у війську і в бою під Лепанто втратив руку. Під час повороту з походу попав у руки Піратів і прожив п'ять років у тяжкій неволі. Пізніше служив як скарбовий урядник і через безпідставне підозріння попав до в'язниці Там написав «Життя і діла славного лицаря Дон Кіхота з Манчі» — сатиру на лицарське життя, що дала йому безсмертну славу. Лопе де Вега Карпіо (1562—1635), як казали, вчився рівночасно говорити і віршувати. В 11-му році життя писав перші поеми. Він брав участь у поході Великої армади на Англію, був тайним секретарем князя Альби, держав різні уряди в Мадриді, але остаточно став священиком. Він пробував своїх сил у різних родах поезії, але тривке значення має як автор комедій. Він написав їх 1500, деякі впродовж 24 годин!

Рівну славу добув собі Педро Кальдерон де ля Барка (1600—1681). Життєпис його подібний до Веги: вже в молодих роках славився як поет, потім воював в Італії і Нідерландах, був надвірним поетом Філіппа II і вкінці прийняв свячення. З його великої літературної спадщини найбільше значення мають його драми, повні почувань, поетичної сили, патріотизму і відданості королеві та церкві

Португалія мала одного великого поета — це Луїс де Камоенс (1524—1578), автор епічної поеми «Лузіади», в якій оспівано морські виправи Баско да Гами. Основи під розвиток німецької літератури поклав Лютер своїм перекладом Святого Письма, що став зразком літературної мови. Одначе релігійна боротьба і Тридцятилітня війна не дали відповідного середовища для письменницької творчості. В XVII ст, популярний роман «Сімпліціссімус» Гріммельсгаузена, релігійні пісні та ін. Представником штучної поезії був Мартін Опіц (1597—1639), що взявся зреформувати німецьку поезію за класичними зразками. На початку XVII ст. появилася літературна критика (Готшед, Бодмер, Брайтінгер), що познайомила німців із розвитком французької й англійської літератури і викликала живіший письменницький рух.

Основником новочасного письменства стала велика трійця — Клопшток, Віланд і Лессінг. Кожний з них працював в іншім напрямі Фрідріх Готліб Клопшток (1724— 1803) дав велику епопею «Мессіада», мистецькі оди та патріотичні драми, розбудив захоплення німецькою старовиною і вказав своїм сучасникам шлях до великої творчості. "Хрістоф Мартін Віланд (1733—1813) увів до поезії незвичайно легку мову і принадний стиль. Його «Оберон» став зразком блискучої романтичної епопеї, в «Агатоні» він дав спробу психологічного роману, а також перший переклав Шекспіра. Готгольд Ефраїм Лессінг (1729—1781) добув собі вплив своїми естетично-критичними писаннями («Листи про найновішу літературу», «Лаокоон» та ін.), в яких виступав проти мертвого знання попередньої епохи, досліджував закони мистецтва на основі аналізу класичних творів і дав зразки ясного і сильного стилю. Він виступав також як поет, а особливий успіх мали його драми. На полі, приготовленім цими трьома письменниками, під кінець століття виросли могутні постаті Гьоте і Шіллера.

Мистецтво. Мистецтво ренесансу дотривало у Західній Європі до середини XVI ст., на Сході — до початків XVII ст. Проста форма, певні й ясні правила в архітектурі. й орнаментиці дозволяли навіть другорядним майстрам давати визначні твори. Але великим митцям тісні межі стилю не дозволяли віддавати уповні всіх замислів і поривів. Вже Мікельанджело пробував вийти поза класичні приписи й став батьком нового стилю, названого барокко. Барокковий стиль витворився перш за все в церт ковній архітектурі і для неї став особливо характеристичний. Бароккова будова церков мала звичайно план, грецького хреста з видовженою головною навою і покрита була куполом. Фасад і стіни поділені були на поля пілястрами і гзимсами; але пілястри виступають сильно з мурів, а гзимси висуваються наперед і приймають ламані або заокруглені форми. Барокко покидає спокійні лінії ренесансу, а вводить лінії хвилясті, неправильні. Бароккові колони часто приймають спіральну форму, пілястри бувають вужчі вдолі, а ширші вгорі, луки часто перериваються в середині, щоб дати приміщення статуям святих. Взагалі архітектурні форми затрачують свою властиву мету і служать декоративним цілям. Барокко визначається багатством декорації. Особливо вівтарі перевантажені різнорідними оздобами у виді вінків, мушлів, квітів, картушів (оздоблених щитів), фігур та ін. Але ціла будова завдяки великому просторові, могутнім філярам і сильно зазначеним гзимсам дає враження могутності й величі. Барокковий стиль прийнявся особливо в єзуїтських церквах і був зовнішнім проявом відношення і сили католицької церкви. У новім стилі побудовано також багато палат володарів, між іншими Версаль, що своїм широким планом репрезентував велич абсолютної монархії, Із будівничих того часу особливо відомий був француз Франсуа Мансар (1598—1666); від його імені дістали назву спеціально будовані «мансарди».

У різьбі й малярстві барокко намагається передати рух, почування, пориви і пристрасті Людська постать затрачує спокій, так характеристичний для ренесансу, рухи стають повні виразу, не раз афектовані, одяги — немов розвіяні вітром. Мистці радо використовують міфологічні теми, даючи своїм героям величаві постаті і сильну мускулатуру; релігійне малярство майстерно зображує святих мучеників.

Орнамент у стилі рококо В часах Людовіка XV появився у Франції новий стиль — рококо. Назву його виводять від якогось роду мушлів, бо мотив мушлі відігравав тут значну роль. Стиль рококо не проявлявся у нових формах будівництва, а тільки в орнаментиці У протиставленні до барокко, що визначалося тяжкими орнаментами, у рококо виступають мотиви легкі й принадні — у "виді гірлянд, гилячок, листя, квіток, мушлів, розеток* сполучених у ніжні цілості або порозкиданих довільно на площі стіни.

Стиль рококо тривав ледве чверть століття — у Франції близько 1725—1750 pp., в інших країнах дещо пізніше. На його місце прийшов класицизм, або стиль Людовіка' XVI. Відкриття у Помпеї і Геркуланумі, що викликали велике враження в освіченому товаристві, зробили . знову модним старовинний світ. Архітектура прийняла знову класичну простоту, фасади будов визначалися простими лініями, античними колонами і фризами, скромною орнаментикою.

XVII століття видало кілька визначних малярів, що переважно не були зв'язані з тодішніми мистецькими напрямами, а йшли своїми оригінальними шляхами. У XVIII ст. нема вже таких знаменитих майстрів. У Франції представником епохи рококо був Антуан Ватто (1684—1721), маляр аристократичного товариства, що у своїх мальовилах зображував сцени з двірського життя. Півстоліттям пізніше у тих самих колах здобув славу Жан Фрагонар (1732—1806). В Англії почало розвиватися уперше національне малярство, якого представниками були Вільям Гогарт і Джошуа Рейнольде.

Товариське життя. Наука, письменство і мистецтво творили основи культури, якими поволі-переймалися вищі верстви тодішнього громадянства, шляхта і міщанство. Ця все численніша еліта єдналася в різні гуртки, товариства і врешті в так звані літературні салони. Салони постали у Франції у першій половині XVII ст. Ініціативу до них дали не мужчини, а освічені жінки, що мали амбіцію зайняти провідне місце в товаристві. Такі сходини відбувалися в означених днях, на них ведено дискусії на літературні та наукові теми, тут виступали письменники, мистці й учені з доповідями на різні теми. Перші салони причинилися немало

до піднесення товариської культури, бо дами вимагали, щоб панове покинули грубі звички, принесені з воєнних таборів, щоб не уживали тривіальних висловів і взагалі щоб змінили обичаї щоденного життя. Дискусії, ведені в салонах, розвивали ораторські таланти, впливали на розвиток мови, училиподавати найтрудніші проблеми у зрозумілій, легкій і гарній формі.

Салони були посередниками між наукою і літературою, з одного боку, та громадянством — із другого. Не один поет завдячував свою славу щасливому виступові перед освіченим товариством; не одна наукова ідея знайшла тут своїх протекторів. Завдяки тому являється все більше професійних письменників, що всі свої сили присвячують літературі. Вони ще не могли жити, з літературних заробітків, бо за книжки плачено дуже мало; але талановитий письменник часто знаходив протектора в особі короля чи якогось вельможі, що давав йому постійну пенсію. Також поправляється становище акторів, бо театр знаходить більше зрозуміння і своїх меценатів.

Пізніше рівень салонів почав занепадати, і вони не виходили поза межі звичайних товариських сходин. Кожне слово, кожний рух, кожна усмішка була мистецьким твором. Добре вихована людина мала панувати над собою в усіх обставинах і не проявляти назверх своїх почувань. Навіть чоловік із дружиною прилюдно трималися загального етикету. До такого способу життя приучували дитину від наймолодших років, а у вихованні най-важнішу роль відігравав учитель танців. Молодь училася зручних фраз і Дотепних віршиків та пописувалася ними перед старшими. Аристократичне товариство проводило життя серед балів, обідів, гостин, вистав, ловів, прогулок, танків і веселих розмов, не допускало до себе поважних думок і поважних питань.

Двори вельмож тих часів були прикрашені величавими садами і парками. В XVI—XVII ст. були вони закладені за так званою італійською системою, яку видосконалено у Франції. Сад був немов продовженням будинків. Всі алеї були удержувані в геометричних формах, ішли у простій лінії або творили кола. Терен вирівнювали й виписували тераси. Всі дерева були стрижені у різні фантастичні форми, як піраміди, обеліски, вази, лебеді та ін. Воду замикано у басейни, обмуровані камінням або мармуром, з водограями і фонтанами. Алеї і басейни- були прикрашені статуями, що зображували німф, фавнів та ін. У XVIII ст. модними стали парки в англійському стилі, де природа мала бути якнайменше порушена. Отже, залишали в них первісний терен, із горбами, долинами, ярами, з річками та ставками. Мистець-огородник тільки доповнював природу, дерева розміщував в естетичних групах, із річок творив каскади, через долини перекладав містки, будував штучні скелі, ставив захисні альтани. Від часу, коли поширилася наука Руссо про «поворот до природи», такі «природні» парки поширилися по всій Європі Мадонна у стилі барокко

Вся та висока культура обгортала тільки вищі класи громадянства — шляхту і багате міщанство. Суспільні низи не брали участі в культурній творчості і не користали з її здобутків. Вони тільки своїм трудом і потом доставляли вигоди і розваги своїм панам. Ніколи суспільні противенства не були такі гострі,

як у цій епосі. Незважаючи на всі теоретичні роздумування філософів-гуманістів і спроби реформ освічених володарів, прірва між пануючими і поневоленими не вирівнювалася, але поглиблювалася. Вищим верствам, що жили у добробуті й культурі, здавалося, що вони створили ідеальний лад, якого ніщо не зможе ні нарушити, ні змінити. Тим часом ці противенства підготовляли події, що незабаром виявилися в усій своїй силі.