Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

НОВІ ЧАСИ

Східна Європа в XVI—XVII ст.

Польща. Останні Ягайловичі. Рід Ягайловичів на переломі середньовіччя і нових часів дійшов до найбільшої могутності, бо його представники володіли у чотирьох державах:

Литві, Польщі, Чехії й Угорщині. По смерті Казимира Ягайловича литовсько-польська унія захиталася: в Польщі королем став Ян Ольбрахт (1492—1501), а на Литві великим князем обрали його брата Александра (1492—1506). Але Ольбрахт умер скоро, й Александр злучив знову цілу спадщину по батькові. У внутрішніх відносинах Польщі найважнішим явищем був зріст сили шляхти. Спираючися на Нешавських привілеях з 1454 p., лицарство змагало все більше до того, щоб узяти у свої руки владу Жигмонт І Старий держави. Александр у конституції «Nihil novfi» («Нічого нового») 1505 р. мусив погодитися на те, що не видасть ніякого закону без згоди сенату й шляхетських послів. Від того часу вже постійно збирався польський сейм.

У заграничній політиці Польща утримувала мир на заході, а всё проявляла експансію на північ і схід. За Жигмонта Старого (1506—1548) покінчився давній спір із німецьким орденом. У Пруссії поширилися впливи науки Лютера, і німецьке лицарство прийняло евангелицьке віросповідання. Останній великий магістр Альбрехт проголосив себе світським князем, але, не маючи допомоги від Німеччини, мусив признати себе васалом польського короля в 1525 р. Це скріпило становище Польщі над Балтійським морем.

На сході розгорілася боротьба з Московським царством. Московщина змагала до того, щоб відірвати від Литви пограничні білоруські й українські землі Вже за Александра відпали від Литви землі над горішньою Десною Проти Жигмонта підняв повстання князь Михайло Глинський і перейшов під владу царя Василя Івановича. Литовський гетьман князь Константин Острозький, славний войовник, погромив тоді московське військо під Оршею у 1503 р. Але московські війська ударили на Смоленськ і після довгої облоги здобули його в 1514 р

За Жигмонта Августа (1548—1572) до польсько-литовської держави в 1561 р. прилучено Лівонію, бо там розпустився другий німецький орден — мечових кавалерів. Але проти Польщі виступив цар Іван Грозний і в 1563 р. здобув сильно укріплений Полоцьк Таким способом у московські руки перейшов важний комунікаційний шлях, що з Москви вів до Вільна.

За останніх Ягайловичів у Польщі відбувалися важні Культурні зміни. Поширилися впливи гуманізму й протестантизму, піднялася освіта й розвинулося письменство (Рей і Кохановський). Шляхта дійшла до остаточної переваги в державі і вела егоїстичну політику супроти інших суспільних класів, селянство втратило останки свободи, а міста почали підупадати серед економічного зубожіння.

Жигмонт Август в 1569 р. перевів нову унію Литвиз Польщею. За допомогою шляхти він зломив опозицію литовських магнатів, що стояли на становищі самостійності своєї держави, і злучив Литву в одну державу з Польщею. Від того часу обидві держави мали спільного володаря, один сейм і спільну заграничну політику. Литві залишено окреме військо, уряди, право й урядову «руську» мову.

Елекційні королі На Жигмонті Августі покінчилася династія Ягайловичів у 1572 р. Польський сейм рішив завести в Польщі елекційну монархію, тобто переводити вибір кожного нового короля. Перший вибраний король Генріх (1573—1574), з французького роду Валуа, мусив підписати окремі умови (т. зв. генриціянські артикули і пакта конвента), що дуже обмежували королівську владу. Король Генріх зрікся спадщинної влади й признав вільну елекцію. Усякі державні справи мав вирішувати за порадою сенаторів, закони мав видавати за згодою сейму, забезпечував релігійну толеранцію всім віросповіданням. Коли б він зломив якусь цю постанову, шляхта могла виповісти йому послух

Генріх скоро залишив Польщу, щоб засісти на французькому престолі, а на його місце королем обрано Стефана Баторія (1576—1586) з Семигороду. Він був енергійним володарем, винищив у Польщі анархію та привернув авторитет влади. Баторій провадив успішну боротьбу з Іваном Грозним, оборонив Лівонію і відібрав із московських рук Полоцьк.

Жигмонт ПІ (Сигізмунд; 1587—1632), зі шведської династії Ваза, не хотів зректися своєї батьківщини й втягнув Польщу у довголітні війни з Швецією. Литовський гетьман Карл Ходкевич під Кірхгольмом, коло Риги, погромив шведські відділи, але пізніше Густав Адольф добув Ригу і надморські.прусські міста. Рішельє, якому залежало на тім, щоб Швеція взяла участь у війні проти Габсбургів, довів до миру між обома державами в Альтмарку в 1629 р. Внутрішня анархія, що почалася в Московщині по смерті Івана Грозного, допомогла Польщі поширити свої впливи на схід Польські магнати підпирали претендента до московського престолу Димитрія, а згодом поляки здобули Смоленськ (1611 р.) і навіть на короткий час Москву. Частина московських бояр погоджувалася на те, щоб царську корону передати Жигмонтовому синові Воло-диславові, але король не хотів дозволити на релігійні уступки, яких домагалися москвичі

Польща здавна змагала до того, щоб добути собі вплив у Молдавії і Волощині, румунських князівствах над Прутом і Дунаєм. Ці змагання, а також наїзди козаків на Чорне море, стали причиною турецьких війн. В 1620 р. польський гетьман Станіслав Жолкевський Поляг у бою під Цецерою в Молдавії. В 1621 р. султан Осман рушив на північ і став під Хотином. Полякам пощастило оборонити границю тільки завдяки допомозі козаків під проводом гетьмана Сагайдачного.

Жигмонт III належав до найвизначніших представників католицького табору, протегував єзуїтів, вів гострий курс проти протестантів і православних і підпомагав унію української церкви з Римом. Володислав IV (1632—1648), син Жигмонта, покінчив мирними договорами війну з Московщиною і Швецією Під кінець життя задумав розпочати війну проти Туреччини за допомогою Венеції, Австрії і папи, але шляхта відкрила ці плани і не дозволила на них королеві. У війні мали брати участь також запорозькі козаки. Коли ж їх надії розвіялися, козаччина під проводом Богдана Хмельницького повстала проти Польщі

За Яна Казимира (1648—1668), брата Володислава, польська держава попала у крутіж війн з усіма сусідами. Богдан Хмельницький після ряду світлих перемог здобув незалежність для Наддніпрянщини й увійшов у тривалий союз з Московщиною. Польща втратила давні впливи на сході. За Україну почалася війна з Московщиною. Московське військо дійшло до Вільна та Любліна, і в Андрусівському мирі в 1667 р. Польща втратила значну частину Білорусі З півночі наїхав польські землі шведський король Карл Густав і зайняв Варшаву та Краков, а від полудня пробував добути Підкарпаття семигородський князь Георгій Ракоці. Вороги Польщі склали угоду між собою про поділ Речі посполитої. У мирі в Ратуша в Сандшйфі Оливі 1660 р. Польща відступила Швеції Лівонію. Трудне становище Польщі використав також Фрідріх Вільгельм, прусський князь і бранденбурзький курфюрст, і добув для Пруссії звільнення від васальної залежності від польського короля (1657 p.).

У внутрішніх відносинах польської держави замітний був занепад правного порядку і нахил до анархії. В 1652 р. один із послів, Сіцінський, запротестував проти продовження сеймових нарад і залишив сейм. Так розвинулося в Польщі так зване liberum veto, тобто звичай, що один посол міг спротивитися ухвалам цілого сейму. В 1664 р. проти короля збунтувався маршал і гетьман Єжи Любомирський і за допомогою деяких сусідніх держав почав внутрішню війну. Королівська влада ставала все слабша, а до сили доходили польські магнати.

Розвиток Московщини. Коли під ударами татар занепав старий Київ, на півночі, в області Оки та Волги постало суздальсько-московське князівство. Суздальські князі не вели боротьби з татарами, а відразу признали владу хана і завдяки тому висунулися на перше місце серед князівств Північної Європи. Під впливом татар московські князі розвинули деспотичну владу й утворили сильне військо. В XVI ст. вони вже бут ли настільки сильні, що почали змагати до звільнення своєї держави з-під влади хана. Дмитро Донськой (1362—1389) звів із татарами переможний бій на Куликовому полі в 1380 p., але, хан Тохтамиш відповів на це походом на Москву і здобув столичний город. На шляхи ширшої політики вивів Московщину великий князь Іван Васильович (1462—1505). Найдовше опирався йому Новгород Великий, могутній торговий центр, що належав до Ганзейського союзу і стояв у тісних зв'язках із Західною Європою. Іван, відібрав містові його привілеї, визначних горожан засадив до в'язниці, інших пересилив у далекі околиці, так що це визначне місто цілком занепало. Зате всіми силами намагався підняти столичну Москву: стягав туди ремісників і купців, навіть чужинців (італійців), розбудував місто, поставив величаву царську палату в напіворієнтальному стилі Коли турки здобули Константинополь, Іван взяв за жінку сестринку останнього візантійського цісаря Константина Палеолога, Софію, і від того часу почав уважати себе спадкоємцем грецької імперії та змагати до поширення своєї влади на цілий Схід. Він відмовив гарачу татарській орді й примусив одну з татарських столиць, Казань, платити собі данину.

Політику Івана продовжив його син Василь (1505—1583). Він прилучив до своєї держави вільний до того часу Псков і вів завзяту боротьбу з Литвою. Остаточно повелося йому добути смоленське князівство. До ще більшої могутності довів московську державу цар Іван Грозний (1533—1584). Він одержав престіл як трьохлітня дитина. Під час регенції вели боротьбу визначні боярські роди, що винищували один одного безоглядно. Так, одного з Оболенських покат рано голодовок) смертю; знову князя Шуйського кинено на жир собакам. У таких відносинах у молодім Івані витворилася дика, жорстока вдача, що пізніше проявилася у різних диких вчинках. Коли Іван прийшов до влади, прийняв титул царя і почав утверджувати деспотичну владу. Першими його дорадниками були священик Сильвестр й урядовець Адашев. За їх допомогою Іван почав переводити деякі реформи, видав новий правний кодекс, так званий Судебник, наклонив духовенство прийняти нові організаційні приписи (Стоглавник), завів нові школи, цікавився друкарством. Пильну увагу він звертав на зв'язки з Західною Європою, спроваджував німецьких, англійських і голландських ремісників, лікарів і вчителів, що мали поширювати в Московщині західне знання. Він заснував купецьку компанію для заграничної торгівлі і дав окремі права англійцям та нідерландцям, яких кораблі доходили до Білого моря. Іван зреорганізував також московське військо, утворив важку і легку кінноту, піхоту (т. зв. стрільців) та артилерію.

Проти царських реформ виступала московська аристократія, що до того часу мала великий вплив у державі і не хотіла зректися своєї влади. Іван, огірчений опозицією, почав загострювати режим і врешті почав уживати терору. Він утворив собі прибічну гвардію, так званих опричників, і почав винищувати заможне боярство. Збройні ватаги нападали на садиби вельмож, яких цар підозрював у виступах проти себе, грабували все майно й людей забирали до в'язниць; там виновників мучено вишуканими тортурами і багато їх покарано смертю або засланням. У самій Москві покарав цар смертю 12Q найвизначніших бояр, закидаючи їм зраду. Така сама доля зустріла інші великі міста, як Твер і Новгород. Своєю дикою поведінкою Іван добув собі ім'я Грозного. Важко сказати, чи ці прояви крайнього деспотизму не мали джерела у психічній хворобі царя. Рівночасно з суворими судами він віддавався богослужениям й аскетичним вправам.

Іван поширив значно границі московської держави. На сході він вів боротьбу з татарськими державами, у руках яких були ще простори над Волгою. В 1552 р. він.добув казанське ханство, в 1557 р. Астрахань. Таким способом він дістав доступ до Каспійського моря і Кавказу. Владу царя признали також донські козаки, що спершу творили свобідну державу, так само запорожці. Російські козаки під проводом Єрмака в 1581 р. перейшли Урал і почали завойовувати Сибір.

Немало труду поклав Іван Грозний у те, щоб своїй державі добути доступ до Балтійського моря: він бажав скермувати на захід вивіз лісових і хліборобських продуктів і збільшити імпорт промислових виробів із заходу, що малорозвиненій Московщині були необхідні Тому Іван розпочав війну за Лівонію і спочатку добув Нарву та Дорпат і таким чином дійшов до бажаного моря. Але проти московських планів повстали Польща й Швеція — й цар мусив залишити здобуті землі. Щойно століття пізніше Московщина осягнула свою мету за Петра Великого.

Часи ворохобні і рід Романових. Після смерті Івана Грозного московська держава попала у довголітній внутрішній заколот. За його слабовитого сина Федора (1584—1598) вів регенцио один із бояр, Борис Годунов. Він визначився як талановитий адміністратор і політик, склав приязні відносини із Швецією, а московську займанщину поширював на схід, на Сибір. Бояр приєднав собі поширенням їх прав над селянами, а прихильність церкви добув тим, що московському митрополитові надав титул патріарха. Коли цар Федор умер, державна рада передала царський престіл Борисові (1598—1605).

Але проти нового царя виступив несподівано чоловік, що звав себе Димитріем, сином Івана Грозного. Він ніби мав врятуватися від смерті, проживав у Польщі і звідти за допомогою польських магнатів рушив на Москву добувати собі престіл. Коли Годунов помер, частина бояр признала Димитрія царем (1605—1606). Але він був залежний від поляків, заводив польські звичаї, дозволив латинське богослужения. Через те у Москві вибухнув народний рух, і того самозванця вбили. Царем став тоді один із бояр, Василь Шуйський (1606—1610). Тоді явився ще другий фальшивий Димитрій (т. зв. «тушинський злодій»), але вже не знайшов великого признання в народі Більш небезпечне для Московщини було те, що в державні справи знову вмішалися поляки й одна боярська партія готова була віддати царську корону королеві Володиславові, синові Жиг-монта ЦІ. Польська залога обсадила Кремль, а друга польська армія добула Смоленськ (1611 p.). Але тоді піднялася в Московщині національно-релігійна опозиція під проводом патріарха Гермогена і народного ватажка Козьми Мініна з Нижнього Новгорода. Князь Димитрій Пожарський Погромив поляків і відібрав Москву від них. Збори представників усіх станів проголосили царем 16-літнього Михайла Романова (1613—1645), з визначного боярського роду. Він дав початок новій московській династії, що володіла довгі часи. Новий цар склав мир із Швецією та Польщею і зайнявся порядкуванням внутрішніх відносин у державі, знищеної довгою анархією. Співрегенцію з ним вів його батько Філарет, що був московським патріархом.

Основніщі реформи перевів син Михайла, Алексій (1645— 1676). Він видав новий кодекс, так зване «Уложеніє», на основі давніх законів, пристосоване до нових відносин. Над усіми державними справами нагляд мала таємна рада, що кермувала нижчими урядами. До все більшого значення доходило урядництво. Алексій зреорганізував також військо й утворив нові полки на західноєвропейський лад за допомогою чужоземних старшин. Цар охоче вітав у Москві чужинців, що мали навіть під столицею свою оселю — Слободу. Прийшли також зміни в московській церкві. Патріарх Нікон зайнявся кодифікацією церковних приписів і намагався піднести освіту духовенства. Його реформи викликали велике невдоволення в низах, що звикли до давніх установ. Щоб угамувати ці пристрасті, цар скликав в 1666 р. церковний собор і зги просив на нього також грецьких патріархів. Собор поставився вороже до Нікона і скинув його з патріархату. До цього рішення причинився немало сам цар, що боявся впливів патріарха. Але рівночасно собор затвердив багато змін, що їх Нікон завів. Соборним постановам спротивилися тільки деякі прихильники старовини, що утворили свою секту, так званих розкольників.

До скріплення Московщини немало причинилося те, що Богдан Хмельницький із запорозьким військом піддався під царський протекторат. Московські війська разом із козацькими рушили проти Польщі й дійшли до Вільна та Любліна. В Андрусівському мирі в 1667 р. Польща віддала Московщині Білу Русь із Смоленськом та права до Киева й Лівобічної України. Від того часу московська політика стреміла все більше до Чорного моря, не зважаючи на ворожнечу українських козаків, що обороняли свою державність. Проти московської влади повстали також донські козаки під проводом Стеньки Разіна (1667—1671).

За Федора Алексійовича (1676—1682} царський абсолютизм добув нові успіхи супроти аристократії, а саме було знесено так зване «маєтнічество», тобто ранги, що на їх основі боярські роди мали право займати уряди. Внаслідок цієї реформи цар одержав право розділяти уряди за своєю волею, не в'яжучися претензіями старих родів.

Україна в XV—XVI ст. Козаччина. Після занепаду галиць-ко-володимирської держави Галичина, Холмщина і Західне Поділля перейшли під владу Польщі, а Східне Поділля, Волинь, Підляшшя, Полісся і Придніпрянщина — до Литовського Великого князівства. У злуці з Польщею західні землі утримали до 1430-х років деяку окремішність. Це був так званий «час руського права», коли ще обов'язували давні правні постанови і поруч із латинською в урядуванні уживали також мови української. Але згодом поширилася польська колонізація, а разом із нею західні організаційні форми. Велика земельна посілість у значній частині перейшла в руки польських Панів, а досить численні ще боярські роди почали приймати шляхетські обичаї. До міст напливало німецьке, а опісля й польське міщанство, і міста затрачували український характер. Грецька церква втратила своє упривілейоване становище і стрічала чимраз більші труднощі в своєму існуванні. Занепало навіть старе галицьке єпископство. Переводився також політичний' рух. Останню боротьбу за самостійність вела галицька шляхта за допомогою Молдови (повстання Мухи 1490 p., рухи 1520—1530 pp.).

Литовське Велике князівство спочатку розвивалося під впливом українсько-білоруської культури, користувалося старим українським правом, деякі литовські князі прийняли християнство у грецькому обряді, а «руська» мова була мовою великокняжого двору й урядів. На українських землях Литва не переводила ніяких основних змін. «Ми старовини не рухаємо й новини не уводимо», — зазначували часто литовські князі. Через те населення відносилося до них прихильно як до наслідників давньої української держави. Прихильність викликало також те, що Литва вела енергійну боротьбу з татарами. У бою над Ворсклою в 1399 р. полягли поруч одне одного литовські й українські князі.

Люблінська унія з 1569 р. перевела новий поділ українських земель. При Литві залишилися тільки Полісся і Берестейщина, всі інші землі перейшли до Польщі. Через те шляхетський устрій і польські впливи почали доходити аж до Дніпра. В тому часі прийшли також великі культурні переміни в Україна 3 заходу почали приходити подуви гуманізму, ренесансу, реформації, також впливи відродженої католицької церкви. Оживилися міста, українське міщанство почало організуватися в братства, добивалося релігійно-національних прав, організувало школи, бурси, друкарні. В 1596 р. деякі українські єпископи склали церковну унію з Римом. Зросло релігійне життя, розвинулося полемічне письменство.

Полуднева Україна жила у безнастанній небезпеці татарських набігів. У XV ст. постала окрема кримська орда, а в 1482 р. хан напав на Київ, здобув його і знищив та пограбував місто. Від того часу татари щорічно нападали на Україну і чотирма головними шляхами — Чорним, Кучманським, Покутським і Муравським — вдиралися у середину українських земель. Ні литовська, ні польська держави не були в силі забезпечити довгої границі від «Дикого поля», і місцеве населення було залишене на свою власну оборону. Під кінець XV в. починає розвиватися українська козаччина.

Козаками називали наперед сміливих степових промисловців, що займалися у степу ловецтвом, а різночасно вели боротьбу з татарами, нападаючи на їх кочовища й оселі. В половині XVI ст. організаційним центром козаків стало Запорожжя, з замком на Січі, що його уперше поставив князь Дмитро Вишневецький близько 1550 р. Під кінець XVI в. козаччина почала опановувати Південну Київщину і змагала до того, щоб перетворитися в окремий суспільний клас. В 1570-х роках польська влада почала творити так зване реєстрове військо, .що добуло деякі окремі привілеї (звільнення від податків, свою самоуправу, судівництво й ін.). До тих самих прав почали змагати всі козаки. Це була причина перших козацьких воєн з українськими і польськими вельможами, що не хотіли допустити до організації козаччини. Козацькі ватажки Криштоф Косин-ський в 1591—1592 pp. і Федір Лобода та Северин Наливайко в 1596 р. не змогли досягти ніяких успіхів, їх військо було розбите, а козаччину покарано тяжкими репресіями.

Нову організацію запорозького війська перевів Петро Конашевич Сагайдачний (1614—1622), що оперся на поміркованих заможних козаках і витворив з них велику дисципліновану армію. Він повернув козаків на моря, проти Туреччини й татар, добув Кафу, головний торг невільниками у Криму, гдоходив до предмість Константинополя. Похід на Москву в 1618 р. й оборона від турків під Хотином 1621 р. добули йому славу великого полководця.

Зріст козаччини ставав чимраз небезпечніший для Польщі, і польська влада намагалася обмежити й знищити козацьку організацію. Це доводилося до все частіших сутичок із козаками. В 1625 р. гетьман Жмайло звів бої під Кри-ловом і над Куруковим Озером. В 1630 р. Тарас Федорович розбив польське військо під Переяславом. В 1635 р. Іван Сулима зруйнував нову фортецю на Кодаку, що мала боронити козакам перехід на Запорожжя. В 1637—1638 pp. велася затяжна війна під проводом Павлюка, Гуні й Остряниці. Поляки остаточно здушили повстання. Польський уряд зменшив козацьке військо до 6000 і піддав його під командування польських офіцерів.

Козацька держава. Рік 1648 приніс нове козацьке повстання, що дало почин організації козацької держави. Гетьман Богдан Хмельницький (1648—1657) переміг польське військо у боях над Жовтими Водами, під Корсунем і Пилявцями та облягав Львів і Замостя в 1648 р. На всіх українських землях, аж по західні окраїни, вибух-ло селянське повстання, спричинене напруженими соціальними та релігійними відносинами. В 1649 р. Хмельницький переміг короля Яна Казимира під Зборовом й у Зборівському мирі добув автономію для Придні-прянщини, на захід від ріки Случ. Але польські магнати зломили мир, і війна розгорілася наново. В 1651 р. під Берестечком козацьке військо потерпіло невдачу, і Хмельницький мусив прийняти некорисний для себе Білоцерківський мир, в якому козацькі землі обмежено до Київського воєводства. Але в 1652 р. переміг поляків під Батогом, і козацька держава вернулася до давніх границь. Бачучи безвиглядність переговорів з Польщею, Хмельницький увійшов у зв'язки з Туреччиною, а свого сина Тимоша намагався осадити на молдавському престолі. Коли султан не дав сильнішої допомоги козакам, гетьман звернувся до Московщини і склав з нею союз у Переяславі в 1654 р. Цар прийняв протекторат над Україною з правом утримувати залоги в Києві. Про закордонні свої зносини гетьман мав повідомлювати московський уряд. Зате цар гарантував усі державні права України, а саме свобідний вибір гетьмана, незалежність законодавчої влади, урядів і суду, соціальний устрій, 60000 реєстрового війська та ін. Московщина разом з Україною почала війну проти Польщі. Козацьке військо облягало Львів і Люблін та зайняло частину Білорусі. Але московські воєводи втручалися все більше у внутрішні справи України, а в дипломатичних переговорах із Польщею Московщина не боронила українських домагань. Через те Хмельницький увійшов у порозуміння з шведським королем Карлом Густавом, що тоді опанував значну частину Польщі, й у злуці зі шведами та Семигородом намагався здобути західні землі. Україна вела самостійну державну політику, й українські справи розбудили велике зацікавлення в Європі. Особливо приязно вітав Хмельницького лорд-протектор Англії Олівер Кромвель, що також революційним шляхом дійшов до влади.

Після смерті Богдана Хмельницького у молодій козацькій державі розпочалася внутрішня боротьба між демократичною «черню» та козацькою старшиною, що змагала до соціальних привілеїв. Ця боротьба була тим небезпечнішою, що рівночасно в Україні перехрещувалися впливи Московщини, Польщі, Криму й Туреччини. Гетьман Іван Виговський (1657— 1659), опершися на козацькій аристократії, погромив бунт черні під проводом полтавського полковника Пушкаря. У заграничній політиці він спочатку тримався союзу зі Швецією та намагався утримати спільну границю з Пруссією. Але коли Швеція почала уступати з Польщі, він був примушений скласти умову з Польщею в Гадячі в 1658 р. Україна, під назвою Руського Великого князівства, мала зайняти у польській державі подібне місце, як Литва. Під Конотопом у 1659 р. Виговський переміг велике московське військо, що йшло на завоювання України. Але козацька чернь виступила знову проти Виговського, і він мусив зректися булави. Юрій Хмельницький (1659—1663), син Богдана, склав нову умову з Московщиною, в якій самостійність України значно була обмежена: гетьман мав підлягати наказам з Москви, в усіх більших містах мали стояти московські залоги, білоруські землі мали перейти під московську владу. Але в боротьбі з поляками московське військо було погромлене (під Чудновом 1660 p.), і Хмельницький уступив із гетьманства.

Тоді прийшло до поділу України на дві частини — Правобічну й Лівобічну. На Правобережжі Павло Тетеря (1663— 1665) увійшов у тісні зв'язки з Польщею і за допомогою польського війська намагався завоювати другий бік Дніпра, але безуспішно. На Лівобережжі славна «чорна рада» вибрала гетьманом Івана Брюховецького (1663—1668). Він поробив дальші уступки Московщині: зрікся державних доходів на користь царського уряду, дав згоду на збільшення московських залог, погоджувався на назначения київського митрополита з Москви. Але коли Московщина в Андрусівському мирі 1667 р. зреклася Правобічної України на користь Польщі, він, обурений тим, підняв боротьбу проти московських залог і у внутрішній боротьбі поляг.

Гетьман Петро Дорошенко (1665—1676) змагав до об'єднання обох боків Дніпра під одною булавою Щоб протидіяти впливам Польщі і Московщини, піддався під владу турецького султана. Турки пішли походом на Польщу й опанували Поділля. Але союз із «бусурманами» не був популярний в народі, і Дорошенко не зміг здобути загального признання. Особливо поборював його політику запорозький кошовий Іван Сірко.

На Лівобережжі козацька старшина погодилася остаточно з московською владою Гетьмани Дем'ян Многогрішний (1668—1672) і Іван Скоропадський (1672—1687) у договорах у Глухові 1669 р. і Конотопі 1672 р. признали верховну владу царя, зреклися свобідних закордонних зносин, погодилися на московські залоги. За те загарантовано їм широку внутрішню самоуправу: законодавчі права козацької ради, свобідний вибір урядів, судівництво. Старшина добула рішальний провід у соціальному житті і змагала до закріпачення черні Коли покінчилися довголітні війни і внутрішня «руїна», піднялася знову культура, до великого розвитку дійшла київська Академія, зростали письменство та мистецтво.