НОВІ ЧАСИ

Рим та Іспанія

Відродини католицької церкви. Реформація підкопала значення католицької церкви у значній частині Європи. Деякі країни цілком відірвалися від Рима, в інших католицтво зводило тяжку боротьбу з новими віросповіданнями. Лютеранська церква добула перевагу в Північній Німеччині, Данії, Швеції, Норвегії, східнобалтійських землях, а також мала багато прихильників у Польщі й Угорщині. Кальвіністи задержали впливи у Швейцарії, Франції, Нідерландах, Шотландії, почасти в Німеччині. Англія мала свою єпископальну церкву. Зреформовані віросповідання переносилися також до колоній у Північній Америці. Тільки південні країни, Іспанія й Італія, залишилися ненарушені реформаційними змаганнями.

У таких відносинах актуальною стала справа скликання Вселенського собору. Ще перед виступом Лютера духовенство різних країн домагалося такого собору, щоб на ньому вияснити деякі спори. Коли ж реформація уже поширилася, собор уважали за єдиний засіб, яким можна б привернути загальну згоду в християнстві. Спочатку були надії, що на собор являться не тільки католики, але й прихильники реформації, та що можна буде дійти з ними до якогось компромісу. Але в дальшому розвитку подій релігійна нетерпимість зростала все більше й упали надії на загальне порозуміння. До прихильників собору належав також цісар Карл V, що цим шляхом хотів довести до згоди між німецькими католиками й лютеранами та шукав до того компромісу. Але в Римі цісарська поміркованість не знайшла прихильної оцінки.

У Римі в цьому часі настали важні внутрішні переміни. На місце пап-гуманістів, що займалися мистецтвом і письменством, прийшли «церковні» папи, які всю енергію вкладали у справу оборони і розвитку католицької церкви. На переломі між давньою і новою епохою стояв Павло III (1544—1549), з флорентійського роду Фарнезе, що мав ще величавий рене-сансовий двір, але рівночасно пильно обсервував зріст реформації і старався його затримати. Він зібрав собі раду з учених і побожних кардиналів і доручив їй скласти проект реформи, що мала усунути давні хиби й недомагання у церковній організації. Цю реформу мав перевести собор, який Павло рішився скликати. Він також затвердив новий орден єзуїтів, що за ціль ставив собі поборювати реформацію. Врешті він дав згоду на організацію церковного трибуналу, т. зв. святої інквізиції.

Реформи Павла III продовжував Павло IV (1555—1559), з роду Караффа, що як кардинал зорганізував св. інквізицію й новий орден театинів, що мав підняти рівень духовенства. Він був прихильником суворої дисципліни і вже в день своєї коронації видав нові загострені приписи'для монастирів. Папський двір він очистив від юрби дармоїдів, що використовували

щедрість попередніх пап, і завів суворі, майже монастирські обичаї серед кола людей, що з ним працювали. Він хвалився тим, що жодного дня не проминув, щоб не видати якогось розпорядку, корисного для церкви. В 1559 р. він проголосив перший «індекс заборонених книг» і в ньому помістив усі твори єретиків і ворогів церкви. Змагав до того, щоб ніде ніяка книжка не появилася без дозволу св. інквізиції. Римський народ, що звик до ренесансової свободи й розкоші, ненавидів суворого папу, і в день його смерті юрба понищила його статуї та спалила дім інквізиції.

У тім самім напрямку, що й Павло IV, провадив церковні і справи Пій V (1566—1572), що перше займав уряд великого інквізитора. Суворий для себе і для всіх, він гострими засоба-ми винищував усякі спроби реформації в Італії.

Ряд пап-реформаторів XVI ст. замикає Григорій XIII (1572—1585), людина учена, з широким поглядом, що прикладав велику вагу до церковної освіти. Завдяки йому постали в І Римі окремі колегії, що дбали про вищу освіту кандидатів ду- і ховного стану. Великою заслугою його було впорядкування календаря. Давній юліанський календар, впорядко- І ваний ще Юлієм Цезарем, приймав рік з 365 днями і 6 година- 1 ми, коли в дійсності сонячний рік триває 365 днів, 5 годин, 18 І хвилин і 48 секунд. Щорічна похибка на 11 хвилин і 12 секунд і спричинила те, що календар спізнювався тоді на цілих 10 днів. Григорій ХШ справив цей недогляд і наказав, щоб після 4 жовтня 1582 р. раховано відразу день 15 жовтня, тобто щоб час пересунено на 10 днів. Щочетвертий рік мав бути переступний, за віїмком років 1700, 1800, 1900 і т. д., що мали бути звичайними роками. Цей новий, григоріанський, календар прийняли відразу католицькі держави; у протестантських країнах прийнято його щойно після 1700 p., а на сході Європи ще пізніше.

Тридентський собор. У порозумінні з Карлом V папа Павло III в 1545 р. скликав собор у Триденті в Тіролі. Хоч собор був призначений для Німеччини, головну участь у ньому брали італійці й іспанці. Особливо численно були представлені на ньому єзуїти, домінікани й інші духовні ордени, й вони надавали тон народам. Вже на перших сесіях виявилося, що перемагає новий напрям, що змагає до того, щоб науку католицької церкви скласти у суворі й постійні формули. Рішуче відкинено всі інновації лютеран, цвінгліан, кальвіністів і інших сект: отці собору не хотіли погодитися на ніякий компроміс. Щодо єретичних наук собор підкреслив виразно вагу церковної традиції, яка мала доповнювати Святе Письмо.

Карл V був невдоволений першими рішеннями собору, бо бажав довести до якогось порозуміння з протестантами. Він просив папу принаймні не проголошувати відразу декретів проти лютеран. Але Павло III не тільки опублікував усі ухвали, але й переніс у 1547 р. собор до Болоньї ніби з причини епідемії, а в дійсності, щоб бути далі від цісарської влади. Але цісар не признав перенесення собору, і його прихильники залишилися у Триденті. Таким чином собор розбився. Нові наради ведено знову в Триденті в 1551—1552 pp., але з причини війни цісаря з німецькими князями знову його перервано.' Собор закінчив свою працю щойно 10 років пізніше, в 1562— 1563 рр:

На останній сесії приходило ще до гострих сутичок між різними групами собору. Цісар Фердінанд І, брат Карла V, через своїх послів домагався таких уступок, як причастя під двома видами для світських, подружжя для священиків, зменшення постів. Французькі кардинали заявлялися за таким самим причастям і обстоювали вищість: собору над папою. Іспанці вимагали більшої незалежності єпископів від папи, що мав бути тільки першим між рівними. З трудом пощастило ті різні напрямки погодити. Велике значення мав спосіб голосування: учасники голосували не «націями», тобто державами, як бувало звичайно, але поголовно, і через те більшість добули" прихильники авторитету папи..

Собор усталив остаточно догми католицької церкви, зібрані у «Тридентському сповіданні віри», а до кожної статті долучено анафему (прокляття) на тих, що їх противилися б. Докладні ухвали собору урегулювали церковну дисципліну. Крім того, видано окремі приписи про життя духовенства: єпископам наказано безоглядно резидувати в своїх єпархіях, а священикам у парохіях; у кожній єпископській столиці мав постати семінар для освіти майбутніх священиків. Папі признано . рішальний провід у церкві, так, як цього вимагала справа боротьби з єресями. Тридентський собор поклав нові основи під розвиток католицької церкви, так що вона могла не тільки оборонятися перед наступомових віросповідань, але й розпочати з ними боротьбу.

Єзуїти. На допомогу відродженій католицькій церкві прийшли чернечі ордени." Давні монастирі на основі папських розпорядків мусили перевести внутрішню реорганізацію, а особливо вернутися до давньої дисципліни, що занепала на протязі століть. Постало також багато нових орденів, що мали на меті піднесення побожності християнського життя і боротьбу з єресями. В 1524 р. постав орден тєатинів , названий від „ міста Теате (Кієті) в Середущій Італії; до нього належали священики, що змагали до вищої релігійної освіти. В 1526 р. від францисканів відділився новий орден капуцинів, названий так від чернечих ка-пуц (каптурів). Він працював між найбіднішими класами народу й боровся з нуждою і нестатками. Опікою над хворими займалися милосердні браття (1540 р.) імилосердні сестри (1629 p.). Інші ордени ставили собі за мету освіту молоді й засновували нові школи.

В 1521 р. при обороні Пампло-ни від французів він одержав рану в ногу. Операція не вдалася, і він залишився кривий. Під час довгої слабості молодий Ігнатій віддався лектурі житій святих і, не маючи можності продовжувати світської лицарської кар'єри, рішився утворити «духовну лицарство» — орден, Що служив би потребам церкви. Свою лицарську зброю він завісив перед образом Богородиці, а сам в одязі мандрівника вступив до монастиря домініканів. Там віддавався молитвам і аскетичним вправам та таким способом приготовлявся до нової діяльності. В 1521 р. відбув подорож до Святої Землі, щоб там віддатися місійній праці, але не зміг там добути ніяких успіхів. Вернувшися до Іспанії, пробував розвести тут ширшу церковну акцію, аж занепокоєна тим св. інквізиція наказала його ув'язнити. Тоді Лойола виїхав до Франції й у Парижі віддався теологічним студіям. В 1534 р. разом із товаришами склав обіт, що по закінченні науки зорганізують новий орден і вестимуть місіонерську працю в Єрусалимі. В 1537 р. товариші з'їхалися у Венеції і тут добули собі загальне признання проповідями, опікою над хворими і покутничим життям. Але до Святої Землі не змогли дістатися, бо тоді якраз велася війна з турками. Тоді Ігнатій поїхав до Рима, щоб справу нового ордену представити папі, але папське -потвердження дістав щойно в 1540 р.

Єзуїтський орден від інших чернечих установ відрізнявся окремою організацією. Крім звичайних чернечих обітів (убожества, чистоти і послуху), кожний член був обов'язаний до безоглядного послуху папі й церковній владі. Ігнатій в своїх «конституціях» надав орденові напіввійськовий характер із суворою дисципліною. Все виховання в ордені було скермова-не до одної мети: витворити людей, що ішли б без вагання за своїм проводом. Перший ступінь у законі займали новики, що проходили час спроби під дбайливим наглядом старшини. Вони мусили піддаватися тяжким духовим вправам, що придушували в них усякі самостійні змагання. По двох роках подвижництва слабші учні відпадали й могли стати тільки світськими «коад'юторами» ордену. Талановитіші одиниці могли скласти вступні чернечі обіти і розпочинали філософічні й богословські студії в колегіях як так звані схоластики. Коли кінчали науку, ставали звичайно вчителями у тих самих колегіях. У тридцятому році життя кандидат складав удруге чернечий обіт, діставав священниче благословення і ставав «духовним коад'ютором». Найвищий ступінь осягали так звані професси, найбільш визначні.з-поміж кандидатів. Вони складали обіт послуху папі, й їх уживали до найважніших функцій в ордені. На чолі єзуїтів стояв «генерал» ордену, якого вибрала генеральна конгрегація на досмертний час. Генерал назначав «провінціалів», тобто начальників провінцій, і « ректорів», керманичів поодиноких «домів». Вся старшина підлягала безнастанному контролеві ордену; навіть генерал мав при собі «ад-монітора» й «асистентів».

Від давніших орденів єзуїти відрізнялися тим, що не, замикалися в монастирях, не відокремлювалися від світу, але вели широку діяльність серед громадянства. Вони зайнялися пильно проповідництвом і в недовгому часі вславилися як першорядні проповідники, що до людей різних станів і середовищ уміли пристосувати влучні аргументи. Єзуїти приступили також до організації шкіл, уживали уліпшених навчальних метод, використали поступи гуманістичних наук, дбали про те, щоб наблизити школу до потреб життя. Єзуїтські колегії скоро перевищили інші школи й добули собі широку популярність серед верхів громадянства. Але головною метою шкіл було поборювати єретичні напрями і прив'язувати молодь до католицької церкви. Через молодь і старше покоління почало змінятися у своїх відносинах до релігії і церкви. У своїй все-сторонній праці єзуїти не залишали також політики. Орден призначав деяких своїх членів до дипломатичної служби, й у всіх католицьких державах при дворах володарів появилися єзуїти, що мали завданням впливати на політику в інтересі церкви. Через те, що всі члени ордену підлягали одній кермі, єзуїти могли вести у різних країнах одноцільну акцію, що провадила до однієї мети — піднесення і звеличання католицької церкви. У тих всіх змаганнях вони проводилися безоглядно і використовували всякі можливі способи, через що поширила- ся про них слава, іцо вони тримаються засади «мета виправдує засоби».

Організація єзуїтів була така жива й доцільна, що впродовж кільканадцятьох років орден добув собі признання у всіх католицьких країнах. У Римі в 1550 р. засновано «римську колегію», і вона доставила перших Організаторів для різних держав. Деякі володарі ставилися до єзуїтів спочатку з недовір'ям. Так, іспанський король Філіпп II відносився до них здержливо, поки не переконався, що вони підпирають його політику. У Франції проти єзуїтів виступила Сорбонна, закидаючи їм, що вони можуть зломити релігійний мир, але опікувалася ними родина князів Гізів. У Польщі протегував єзуїтів Жигмонт III, якого звали навіть «єзуїтським королем». Тоді єзуїти осіли також на українських землях

Іспанія в XV—XVI ст. У другій половині XV ст. в історії Піренейського півострова мала місце важна подія, а саме об'єднання Арагонії і Кастілії в одну іспанську державу. Це прийшло таким способом, що в 1469 р. арагонський королевич Фердінанд (1479—1516) узяв за жінку кастильську королеву Ізабеллу (1474—1504). Коли пізніше вони обоє засіли на престолах у своїх країнах, вони вели вже спільну політику для добра об'єднаної держави.

Перше їх змагання було в тому, щоб підняти значення королівської влади супроти феодальних панів. Королівським дорадником у цьому був кардинал Франко Хіменес (1436—1517), гарячий прихильник монархії. Проти непослуш-них вельмож він шукав допомоги серед міщанства, старанно протегуючи його. В Іспанії віддавна існували союзи міст, так звані германдадес (братства). Цю установу Ізабелла поширила на всю державу, даючи містам право утримувати озброєні залоги й переслідувати всіх тих, що загрожували публічному спокоєві. Цей розпорядок звертався переусім проти розбійничої шляхти. За допомогою міст королівська влада винищила розбишацтво, яким займалися зубожілі лицарі, і привернула в країні лад і правний порядок.

Пізніше заведено нову організацію серед могутніх лицарських орденів. А саме Фердінанд своїми впливами добився того, що один з орденів віддав йому уряд великого магістра. За цим прикладом пішли інші ордени, і врешті папа видав постанову, що на вічні часи уряд великих магістрів має бути злучений з короною. Від того часу король міг розпоряджати великими доходами орденів на державні потреби.

До скріплення королівської влади причинилася також свята інквізиція. Це був духовний суд, утворений ще в XIII столітті, що розглядав справи підозрілих в єресі. В 1480 р. домініканець Тома де Торквемада обновив його і піддав його наглядові жидів і маврів (морисків), що перейшли до християнства, але яких підозрювали в тому, що вони потайно заховують давню віру. Винуватих карали довголітньою в'язницею і конфіскацією майна, а часто й карою смерті на кострі (т. зв. аутодафе — акт віри). Інквізиція переслідувала не тільки підозрілих щодо релігії, але також виступала проти ворогів королівської влади й утримувала в послуху все громадянство.

Фердінанд та Ізабелла причинилися до зміцнення іспанської держави тим, що' остаточно знищили арабську державу на Піренейському півострові. Давній могутній каліфат утратив уже раніше багато земель у боротьбі з християнськими державами, але все ще королівство Гранада визначалося добробутом і високою культурою. Хліборобство й садівництво завдяки штучному наводненню давали такі незвичайні плоди, що цілу країну уважали за чарівний рай. Серед родючих полів і садів стояли замки й міста, прикрашені величавими палатами і мечетями, а столична Альгамбра містила в собі нечувані багатства й мистецькі твори. Але в тому часі в арабській державі розпочалася внутрішня війна. Володар Гранади Абдул Гассан, відомий з жорстокості, винищив визначний лицарський рід Абенцеррагів і добув собі загальну ненависть. Проти нього повстав йоги син Абу Адаллах (Боабділь) і добув Гранаду. Цю боротьбу між маврами використали іспанці й розпочали «святу війну» проти мусульман. Перший наступ пішов на Малагу. Після тримісячної облоги, в якій уперше згадуються порохові міни, християни добули місто і всіх маврів запродали в неволю. Воабділь, наляканий великими'силами іспанців, не пробував боронити Гранади і 2 січня 1492 р. підписав умову віддання міста. За те його піддані добули право переселення до Африки. Фердінанд і Ізабелла у тріумфі в'їхали до здобутої твердині, а в усьому світі святко-вано перемогу християнства над ісламом.

На місці, де стояли іспанські війська під час облоги, засновано нове місто — Санта-Фе (Свята Віра). У цьому місті Ізабелла підписала договір із Колумбом про його подорож на Атлантичний океан. Відкриття багатих островів Середньої Америки і дальші відкриття збагатили незвичайно Іспанію, і вона стала поруч із Португалією одною з головних колоніальних держав.

Фердінанд і Ізабелла були основниками могутності Іспанії. Об'єднання малих держав, знищення маврів, скріплення королівської вдади, добуття колоній — це були великі заслуги королівської пари. Вони обоє мали на меті велич своєї держави і до цієї мети змагали безоглядно, не вважаючи на ніякі перешкоди. Фердінанд у своїй політиці залюбки уживав підступу й зради. Він хвалився, що французького короля обманув не тричі, як йому закидали, а десять разів. Ізабелла не любила крутих стежок дипломатії, але у всіх справах кермувалася також виключно інтересами держави.

Донька і наслідниця престолу Фердінанда й Ізабелли, Іоанна Божевільна (1504—1555), віддалася за Філіпа Гарного, сина цісаря Максиміліана І, — таким шляхом іспанська корона перейшла до Габсбургів. Іоанна після несподіваної смерті чоловіка попала у невиліковну меланхолію, й тому в її імені вів регенцію кардинал Хіменес. Він виховав сина Іоанни і Філіппа, Карла І (1506—1556), що опісля (1519 р.) став римським цісарем, як Карл V.

'Карл мав мало часу займатися справами Іспанії, бо всю його увагу захоплювали реформація, боротьба з німецькими князями, італійські справи, війни з Францією — взагалі ті загальноєвропейські проблеми, в яких центрі він стояв як цісар. Проте в Іспанії він продовжував політику Фердінанда й Ізабелли, намагаючися ще 'більше скріпити авторитет королівської влади. В 1520 р. в Кастілії вибухло повстання т. зв. комун ерос, тобто міських громад, на соціальному тлі. Міські ремісники, що творили більшу частину населення міст, почали домагатися доступу до міських урядів і виступали проти купецтва і шляхти. Провід над повстанням узяв у свої руки молодий шляхтич Дон Хуан Паділла з Толедо, людина запальна, благородний оборонець пригнетених. З ним співпрацювала його талановита жінка, графиня Марія Пачеко. Повстанці утворили уряд під іменем нещасливої Іоанни й домагалися, щоб звільнено з урядів усіх чужинців та щоб шляхта й духовенство платили податки. Тому вищі стани стали на стороні Карла й у кривавій війні розбили народний рух. Паділла згинув від руки ката, а його жінка, переодягнена за селянку, втекла до Португалії і там у нужді закінчила життя. Вислідом цієї боротьби було скріплення королівської влади, бо збунтованим містам відібрано їх привілеї. Карл старався загладити наслідки повстання поміркованою політикою, але мав уже рішучу перевагу над розбитими станами. Станові сейми (кор-теси) скликав рідко, радив із кожним станом зокрема і все вмів провести свої змагання, так що рядив державою як необмежений володар.

За влади Карла розпочалися морські походи іспанців проти турків. Походи на море мали на меті передусім забезпечити плавбу між Іспанією та Неаполем і Сицилією, якій перешкоджали турецькі пірати. Грізний турецький ватажок Хайреддін Барбаросса у порозумінні з султаном Сулейманом здобув Туніс і там утворив базу для піратських походів. Карл в 1535 р. уладив похід на африканське побережжя, здобув Голе-ту, викликав повстання християн і врешті захопив Туніс і осадив там одного з турецьких князів, що признав зверхність цісаря. Ці успіхи іспанців на Середземному морі довели до тісного союзу Туреччини з Францією. В 1541 р. Карл приготовив новий похід на Алжир, але великі бурі не дали йому осягнути більшого успіху.

Філіпп II. Після абдикації Карла іспанську корону дістав його син Філіпп її (1556—1598); до неї належали також Нідерланди, Мілан, Неаполь і американські колонії. Від батька Філіпп відрізнявся вдачею; не любив зустрічатися з людьми, не любив двірських забав і свят, був мовчазний і недоступний, найохотніше перебував у своєму королівському кабінеті. Але визначався сумлінністю і . роботящістю, наказував -інформувати себе про всі державні події і сам багато справ вирішував особисто. У релігійних справах був безоглядний, давав впливати на себе св. інквізиції, навіть особистою при-явністю санкціонував жорстокі аутодафе, на яких палили вогнем єретиків. В особистих відносинах не був щасливий. Перша його жінка, португальська королівна Марія, померла молодою, у 18-му році життя, а найстарший син, Дон Карлос (1545—1568), був, мабуть, людиною аномальною, приготовляв за-говір проти батька, і Філіпп був примушений його ув'язнити. Коли королевич помер у в'язниці, Філіппові закидали, що він сам усунув сина зі світу. Ці події ще більше вплинули на меланхолійну, відлюдну вдачу короля.

Філіпп II ставив собі у політиці подвійну мету: довести свою державу до провідного становища в Європі й утвердити в ній католицьку віру. Іспанія була тоді наймогутнішою державою в Європі: до неї належали най-краще загосподарені країни — Нідерланди, Мілан, Неаполь, Сицилія й американські колонії з їх нечуваними багатствами.

Першу війну Філіпп вів в обороні своїх прав до Неаполя. Папа Павло IV увійшов у союз з Францією і за її допомогою-бажав усунути іспанців з Італії. Філіпп, хОч це не погоджувалося з його католицькими переконаннями, мусив виступити проти голови церкви. Іспанський полководець князь Альба рушив на Церковну Державу і готовився добути Рим; папа остаточно мусив погодитися на мир (1557 p.), а побожний переможець навколішках мусив прохати у папи прощення за цей похід. Війна з Францією велася далі. Іспансько-нідерландські війська під проводом графа Егмонта здобули світлі перемоги над французами під Сан-Кентеном (1557 р.) і Гравелінгеном (1558 p.). У мирі в Като-Камбресі 1559 р. Франція мусила звернути Іспанії пограничні твердині в Нідерландах і забрала свої залоги з Савойї.

З черги Філіпп звернувся проти Туреччини, що допомагала французам в італійській війні. Турецькі пірати безнастанно нападали на іспанські й італійські побережжя, а в 1558 р. добули Тріполі. Це були передні сторожі турецького наступу. Вслід за піратами султан Сулейман вислав свою армію на завоювання західних частин Середземного моря. В 1560 р. турецький адмірал Піялі розбив іспансько-сицилійський флот під островом Джербою (коло Тунісу). В 1565 р. Піялі рушив із І великим флотом у 180 воєнних кораблів на Мальту, що була в руках йоанітів і боронила перехід на захід. Великий магістр ордену Жан Парісо де ля Валет зорганізував оборону острова й витримав артилерійський наступ турків. Мальтійські лицарі виказали в боях незвичайну хоробрість, і врешті, після тримісячної облоги, турки мусили відступити. На пошану великого магістра нова пристань Мальти дістала назву Ля Валетта.

Під час цієї війни Філіпп видав гострі розпорядки проти морисків, нащадків арабів в Іспанії, яких підозрівали в порозумінні з турками. Число морисків на полудні Піренейського півострова було ще доволі значне, вони займалися хліборобством і промисловістю і заховували давні звичаї. Король наказав відібрати в них зброю, заборонив носити арабські одяги й жіночі заслони, доручив конфіскувати всі арабські книги і до трьох років навчитися кастільської мови. Мориски відповіли на це загальним повстанням в 1568 p., розраховуючи на допомогу турків. Повстанці знайшли захист у недоступних горах Сьєрра-Невада і там відважно боронилися, нападаючи на іспанські залоги. Війна з ними протягалася довгий час. Але остаточно сили їх вичерпалися, й іспанці опанували цілу країну. Морискам сконфісковано їх землі й майно, багато їх покарано смертю, а решту розселено по, різних провінціях, щоб не могли з собою утримувати зв'язків.

В 1571р. турки добули Кіпр, що належав до Венеції. Республіка св. Марка до того часу утримувала добрі відносини з Туреччиною, дбаючи про розвиток своєї торгівлі. Але тепер, загрожена у своїх найважніших інтересах, мусила звернутися проти турків. Таким способом прийшло до «святої ліги», до якої приступив папа Пій V: Іспанія, Генуя, Мальта і Венеція. Команду над християнським флотом доручили Дон Хуанов і д'Австрія, синові Карла V і регенсбурзької міщанки. Він визначався великим талантом і лицарською вдачею, а його любовні пригоди увійшли в приповідку («Дон Жуан»). Під Лепанто, у Корінфському заливі, він ударив сильно на турків 7 жовтня 1571 р. і розгромив султанський флот. Багато турецьких кораблів було затоплено, 100 дісталося в полон і тільки 40 вирятувалося втечею. Це-була найбільша морська перемога християн над турками, й її героя славлено в усій Європі. Але цієї світлої перемоги Іспанія не змогла використати, бо не знайшла підмоги у ліги. Венеція, лякаючися за свою торгівлю на Сході, почала шукати згоди з Туреччиною, відмовилася від Кіпру, який перше здобули турки, заплатила гарач і вернулася до давніх мирних відносин. Дон Хуан безуспішно заходився' продовжувати війну. Він переніс війну до Африки і добув Туніс (1575 р.). Тут він задумував заснувати своє королівство, але підзорливий Філіпп не погодився на це, і Дон Хуан залишив Африку.

Серед тих змагань Іспанія поширила свої впливи на Італію і присилувала тамтешні держави признавати свій провід. Особливо залежні від неї стали Тоскана (Флоренція), Генуя та Савойя. В 1580 р. під владу Філіппа перейшла Португалія. Там вимерла місцева династія, що довела країну до великої колоніальної могутості, і Філіпп використав це, щоб цілий півострів об'єднати під своєю владою. У злуці з Іспанією Португалія залишалася до 1640 р.

Повстання в Нідерландах. Могутність Іспанії захитало повстання у Нідерландах. Цю країну добув для Габсбургів цісар Максиміліан І через подружжя з Марією, дідичкою Бургундії. Нідерланди складалися з 17 провінцій, як Голландія, Брабант, Фландрія, Артуа, Люксембург, Фризія та ін. Кожна провінція мала свій окремий устрій і свій сейм, т. зв. Провінціальні Стани, до яких належали представники шляхти, духовенства і міст, а у Фризії також селян. Від 1437 р. існувала також репрезентація цілих Нідерландів, т. зв. Генеральні Стани, до яких входило по одному представникові з кожної провінції.

Досить значна була також залізна промисловість. Нідерланди розвинули свою торгівлю з Іспанією, Францією, Англією й балтійськими країнами. Найголовнішим портом був Антверпен. До цієї пристані причалювало по кілька тисяч кораблів, різні чужосторонні фірми мали тут своїх представників, а антверпенська біржа мала одне з перших місць в Європі.

За Карла X між королем та народом були добрі відносини. Карл народився в Нідерландах (в Генті), уважав їх за свою батьківщину, знав місцеві обичаї й охоче приставав із лицарством і міщанами. Через те навіть його безоглядні розпорядки про управу країни і церковні справи не розбуджували великої опозиції. Карл намагався обмежити самоуправу Нідерландів, рідко скликав Генеральні Стани, вкоротив права т. зв. Таємної ради, що дотепер рядила державою, і назначував урядовців-чужинців. Проти спроб реформації виступив дуже гостро.

Славні були його «плакати» з важкими кадрами на< єретиків. Але все те не шкодило його популярності Інші відносини настали за влади Філіппа. Він назначив своїм намісником сестру Маргариту з Парми (1559—1567), що так само, як Філіпп, була суворих католицьких переконань і так само змагала до абсолютизму. Дорадником її був кардинал Гранвела, що за мету ставив собі знищення єресей і піднесення католицького духу в Нідерландах Нова регенція не рахувалася з тим, що протестантські течії були дуже сильні, особливо на півночі, і старалася провести свої цілі нагальними засобами.

Але нідерландська шляхта і міста, що привикли до широких свобід, не хотіли зрікатися своїх прав, і від початку відносини між громадянством та урядом стали дуже напружені. На чолі опозиції стояли три визначних пани: Вільгельм, князь Оранії, граф Ламораль Егмонт й адмірал Горн. Вільгельм Оранський походив з німецького княжого роду, титул мав- від одідиченої по матері країни Оранж у Франції. Замолоду був пажем Карла V, пізніше їздив із посольством до Парижа і там дізнався про таємні постанови Філіппа проти нідерландських повстанців. Тоді він рішився розпочати боротьбу з Іспанією за свободу своєї країни. До своєї мети йшов дуже консеквентно, не зраджуючи своїх намірів, тому прозвали його «Мовчазним». Егмонт був багатим паном, любив лицарське життя, мав широку популярність, але не визначався замітнішими прикметами. Щойно пізніше його трагічна доля зробила його героєм Нідерландів. Граф Горн-відзначився як полководець в іспанській службі і добув уряд адмірала. .

Опозиція почала організуватись, довідавшись про те, що примасом Нідерландів має стати Гранвела та що він задумує встановити 15 єпископів на місце дотеперішніх трьох і завести при них інквізиційні суди. Державна рада вислала до Філіппа посольство під проводом Егмонта. Філіпп прийняв послів по-королівськи, але заявив, що ніяких" уступок протестантам не може дати: «Скоріш тисячу разів умру і втрачу державу до останнього кусня, ніж погоджуся на найменшу переміну в релігії». Тоді нідерландська шляхта з'їхалася в Бреді і склала тут в 1565 р. т. зв. компроміс, тобто союз, в якому зобов'язалася всякими засобами боронити свої права. Головні домагання списано на письмі, і вислано посольство до Маргарита. Регентка обіцяла деякі уступки, і шляхта святкувала вже перемогу бенкетом. Але тут прийшла вістка, що один із дорадників казав княгині, що вона не повинна лякатися тих .«жебраків». Тоді товариство рішило те згірдливе прозвище «гезів» прийняти за назву союзу. Пізніше носили навіть відзнаки з портретом Філіппа і написом: «Вірні королеві до жебрачої торби».

Опозиція шляхти знайшла живий відгомін серед народної маси. Юрба, підбурена кальвінськими проповідниками, почала виступати проти католицького духовенства і церков. У деяких містах прийшло до справжнього повстання. Верх взяли противники почитания ікон і почали руйнувати церкви, палити образи, дорогоцінні різьбі, вітражі та всякі посвячені предмети. До 400 церков було зруйновано.

Обережніші політики, і навіть кардинал Гранвела, дораджували поміркованості й домагалисй, щоб король сам поїхав до збунтованої провінції і своїм авторитетом • затримав повстання. Тільки князь Альба заявився за гострими засобами, і Філіпп прихилився до його думки та вислав його до Нідерландів у 1567- р. з дорученням покарати бунтівників і привернути значення королівської влади, Приїзд Альби, що був відомий із суворості, викликав загальний переполох серед нідерландців. Вільгельм Оранський почав організувати оборону, але не знайшов допомоги серед однодумців і мусив виїхати до Німеччини. Його маєтності Альба сконфіскував. Егмонт і Горн залишилися, але Альба не дав переконати себе в їх невинності і наказав їх ув'язнити. Таким способом нідерландська опозиція втратила свій провід. .

Альба відразу почав пацифікацію країни. Він установив надзвичайний суд, так звану «раду неспокоїв», яку нідерландці назвали «кривавою радою». Суворий предсідник ради, іспанець Варгас, що не знав місцевих прав і звичаїв, вів справи з диким фанатизмом, на основі іспанських законів, в'язнив сотні людей, провадив жорстоке слідство й осуджених карав тортурами та смертю. Однаковими карами карали як тих, що нищили церкви, так і тих, що провинилися самою приналежністю до кальвінізму або протестантизму. На міста, містечка й села Альба накладав тяжкі контрибуції. Міщанство Антверпена мусило скласти окремий гарач на будову цитаделі, в якій мав бути осідок іспанської залоги. Верхом жорстокості Альби вважали те, що він наказав покарати смертю хороброго, заслуженого в боях Горна і легкодушного, в нічому не повинного Егмонта. Смерть цих відомих і шанованих проводирів викликала загальний жаль й обурення проти іспанської влади. Коли впала голова Едмонта під топоромката, міщани проломилися через кордони сторожі до тіла улюбленого лицаря і з плачем замочували хустки в крові вбитого, присягаючи помсту. Егмонт, що за життя небагато прислужився своїй батьківщині, по смерті став героєм нідерландців.

Кари смерті, тортури, контрибуції і всякі інші переслідування спочатку приглушили цілком визвольний рух у Нідерландах. Але коли число переслідуваних і покараних все зростало і не було виглядів на мир і кращі відносини, спокійні нідерландці почали знову об'єднуватися до повстання. Перші розпочали боротьбу так-звані морські гези, здебільше молодь, що перед переслідуваннями втікала на море, на кораблі і там організувала збройні ватаги до боротьби з іспанцями. Першим їх успіхом було здобуття порту Брієль, де вони знищили іспанську залогу в 1572 р. На легких суднах морські гези об'їздили нідерландське побережжя, нападали на іспанські транспортові і воєнні кораблі, розбивали їх або брали в полон

. і не допускали ніякої допомоги для іспанської армії. Цей рух потайно підпомагала Англія, що тоді починала суперництво з Іспанією. Повстанці діставали зброю і кораблі, а в конечній потребі могли знайти захист в англійських портах. Також французькі гугеноти не відмовлялися від допомоги своїм одновірцям. Завдяки цим корисним обставинам повстання поширилося на Голландію, Зеландію, Фризію й інші побережні землі, а звідти перенеслося до внутрішніх провінцій.

Рух добув іще- більшу силу, коли на його чолі став Вільгельм Оранський. Він перебув пару років у Німеччині, в Діленбурзі, у великих фінансових клопотах, бо втратив усе майно в Нідерландах. Коли ж побачив, що'' повстання відроджується, явився серед гезів і почав їх організувати до правильної боротьби з наїзниками. Тоді всі провінції, що визволилися від іспанців, признали його королівським намісником, — повстанці заявляли усюди, що не ведуть вщни з королем Філіппом, а т.ільки з Альбою. На зазив Вільгельма представники провінцій з'їхалися в липні 1572 р. у Дортрехт і там склали договір про те, що у переговорах з королем будуть виступати спільно й одностайно, а Вільгельмові ухвалили фінансову допомогу на організацію війська.

На об'єднання провінцій Альба відповів новим, ще більш безоглядним терором. Іспанці без милосердя нищили всі оселі повстанців. Місто НаРДен піддалося королівській армії, коли йому запевнено ласку. Але іспанський полководець зломив обітницю і 500 міщан, що явилися до церкви складати присягу, наказав вимордувати, а церкву з недобитими спалити. Місто Гарлем боронилося сім місяців і врешті піддалося на ласку й неласку. Іспанці вирізали майже всіх мешканців, а 300 міщан пов'язали парами і потопили в морі. Але ці страхіття не зломили завзяття повстанців. Вони нищили наїзників всякими можливими засобами. Коли син Альби Фрідріх підійшов під місто Алькамар, Вільгельм дав наказ відчинити греблі, що відділяли низько положені місця відморя. Вода залила цілу низину і хоч знищила все збіжжя, але присилувала іспанців до втечі «Від Алькамара починається перемога», — таку приповідку склали нідерландці. Успіхи повстання ставали все більші, й іспанці не могли вже мати ради з партизанами, що нападали на них з усіх сторін.

Боротьба за самостійність. Тоді Філіпп остаточно дійшов до погляду, що терором нічого не здобуде, і постановив відкликати князя Альбу після семи років його безглуздої жорстокості (1567—1573). Але Філіпп не думав про те, щоб привернути нідерландцям їх права, а тільки лагіднішими засобами' хотів привернути авторитет королівській владі. Та нідерландці вже знали мету іспанської політики і не думали їй піддаватися. Король назначував одного за одним нових намісників, але вони не змогли нічого вдіяти. Наслідник Альби, Дон Люїс де Рекесенс (1574—1576), зніс «криваву раду» і тяжкі десятини, але не відважився забезпечити нідерландцям релігійної толеранції і не зміг втихомирити повстання. По ньому, перебрав управу Дон Хуан д'Австрія (1576—1578). Він видав так званий «Вічний едикт» 1577 р., в якому зобов'язався забрати іспанське військо і забезпечити провінціям їхні давні вольності. Але в релігійних справах він не зайняв ясного становища, і тому нідерландці відкинули переговори. Дон Хуан свій побут у Нідерландах думав ужити ще для особистої мети, а саме хотів визволити Марію Стюарт, взяти її собі за жінку, добути англійську корону й обновити в Англії католицтво. Філіпп дізнався про ці амбітні плани брата й відмовив йому всякої допомоги. Дон Хуан, загрижений невдачами, помер у 33-му році життя в 1578 р.

Тим часом нідерландці успішно боролися з іспанцями і ставали все більш непримиримі до іспанської влади. В 1574 р. на синоді у Дортрехті прийнято кальвінізм як крайову релігію. У місті Лейден, що хоробро відбило наступ іспанських військ, засновано протестантський університет. В 1575 р. Голландія і Зеландія проголосили розрив з Іспанією і назначили Вільгельма регентом, а тимчасово думали злучитися з Англією або Францією! В 1576 р. іспанці дикими засобами сплюндрували Антверпен. У відповідь на це всі провінції вислали своїх представників до Гента і там підписали так звану пацифікацію — договір про взаємну допомогу в боротьбі з Іспанією та релігійну толеранцію.

Після смерті Дон Хуана Філіпп назначив новим намісником князя Александра з Парми (1578—1592), сина першої регентки, Маргарити. Це був зручний політик, і його заслугою було те, що принаймні частина Нідерландів залишилася при Іспанії. Він бачив, що між південними католицькими провінціями та північними кальвінськими йде сильне суперництво, і використав це для Іспанії. Під його протекто ратом провінції Артуа, Геннегау і Фландрія об'єдналися в союз для оборони католицької віри в Аррасі у 1579 р. На цьому союзі Іспанія могла опертися у дальшій боротьбі проти протестантів. Але перевага була по боці північних Вільгельм Оранський провінцій. Вони зв'язалися ще сильніше унією в Утрехті в 1579 p., де постановили всі воєнні і закордонні справи провадити спільно і не йти на ніякі переговори з Іспанією. Коли ж король Філіпп видав акт баніції проти Вільгельма Оранського і назначив нагороду за його голову, Нідерланди проголосили свою повну незалежність 26 липня 1581 р. Цей історичний акт починався словами, що «не нарід існує для князя, але князь для народу», і коли князь не дотримує своїх обов'язків, нарід має право його залишити. На цій основі нідерландські стани не вважають Філіппа своїм королем. Але до незалежних Нідерла.ндів увійшли тільки північні провінції; південні, католицькі, залишилися при Іспанії.

Нова держава не скоро впорядкувала свої внутрішні справи. Визволена країна довго вагалася, який державний устрій їй прийняти. Вільгельм Оранський мав певну владу тільки в Голландії і Зеландії. Інші провінції шукали собі володаря серед сусідніх країн.. Так, спочатку їх кандидатом був австрійський князь, опісля французький. Положення Нідерландів стало ще більш тяжке, коли в 1584 р. покінчив життя Вільгельм: убив його вистрілом із пістолета фанатичний католик, насланий із Франції. Щойно після смерті Вільгельма нідерландці зуміли оцінити його заслуги як оборонця свободи й основника нового ладу. Це признання виявилося тим, що уряд намісника в Голландії і Зеландії віддали . молодому синові Вільгельма, Маврикієві (Моріцеві), в 1585 р. Старший Вільгельмів син, Філіпп Вільгельм, виховувався на іспанському дворі, виріс на фанатичного католика і намагався усунути брата від впливів в Нідерландах. Але Маврикій виявив незвичайний талант як полководець і своїми перемогами укріпив самостійність держави.

Війна між Нідерландами й Іспанією велася далі, але вже з меншою силою. Філіпп зайнявся тоді боротьбою з Англією, а після погрому Великої армади (1588 р.) мусив боронити саму Іспанію від англійських наїздів і не мав можності енергійно виступати проти Нідерландів. Війна покінчилася остаточно після смерті Філіппа миром у 1609 p., яким Іспанія признала незалежність Нідерландів.

Тоді остаточно утвердився устрій Об'єднаних Нідерландів. Держава творила союз, до якого входило сім давніх провінцій. Суверенну і законодавчу владу мали Генеральні Стани, а виконавчу владу — «Висока рада» під проводом намісника, що мав найвище командування над військом і флотом. Провінції мали широку автономію, утримували своє військо, били власну монету та ін. У державі боролися між собою два напрями: партикулярний, що боронив права ' провінцій, і централістичний, що бажав скріпити владу намісника і змагав до монархії. Маврикій, спираючися на свої воєнні заслуги, змагав цілком явно до монархічної влади. В обороні прав провінцій ставав перший міністр Ольденбарнефельд, заслужений для організації союзу. Між обома суперниками прийшло до боротьби на релігійному тлі. Маврикій використав свої впливи, поставив 72-літнього міністра під суд і покарав його смертю.

Розвиток Нідерландів. Визволені від іспанської .опіки Нідерланди у скорому часі розвинули високо своє господарство. Під час боротьби за свободу висока культура південних провінцій перейшла також на північ, розвинулася там промисловість, а особливо виріб сукна, полотна, шовку і килимів. Але далеко більше значення мала торгівля. Іспанія забороняла нідерландцям доступ до своїх портів, через те нідерландські купці мусили шукати собі нових торгових теренів. Так само як англійці, нідерландці старалися опанувати Балтійське море, на якому занепала стара Ганза, і з надбалтійськйх країн почали вивозити збіжжя й дерево. Ці продукти у значній частині йшли з західно-українських земель через Польщу. Нідерландські кораблі появилися також на Середземному морі й вступили в обмін з Туреччиною. Іспанці намагалися перешкоджати нідерландцям у плавбі, але в 1607 р. Яків Гем-скерк розгромив іспанський флот у Гібралтарі, і з того часу нідерландський флот мав вже вільний переїзд. Але най-важніше було те, що Нідерланди ввійшли у прямі зв'язки з Азією. В 1602 р. постала Східноіндійська компанія. Це було приватне акційне товариство, але з привілеями, забезпеченими державою. Вона дістала право вести торгівлю від рогу Доброї Надії до проливу Магеллана і з незвичайною енергією взялася закладати торгові факторії у терені, який до того часу був у руках португальців. У нідерландські руки дісталися наперед Мо-лукки, багаті, на східне коріння. Торгівля стала такою корисною, що компанія в 1606 р. дала своїм членам 67% дивідендів. Далі голландці опанували Яву з центрами продукції перцю, в 1619 р. засновано Батавію, що- стала осередком нідерландських колоній. У дальших десятиліттях нідерландці обсадили Цейлон, Малакку, відкрили Тасманію, Нову Зеландію, доплили до Формози і пробували дістатися до Японії. На островах Індійського океану вони зустрілися з англійцями, що також намагалися поширити туди свою торгівлю. В 1621 р. обидві компанії склали договір про поділ сфер своїх впливів, але від часу до часу між конкурентами приходило до боротьби. Для охоронишляху до Індії захопили острів Маврикій, названий так на пошану князя Маврикія, острів св. Єлени і південний кінець Африки, де постало місто Капштадт.

Нідерландські відкривці звернулися також на північ. Вілем Баренц в 1594 р. відкрив Нову Землю і ствердив труднощі переїзду Льодовим океаном до Азії. У_ Північній Америці в 1614 р. нідерландці заснували колонію Новий Амстердам, з якої розвинувся Новий Иорк; в Середній Америці опановано Гвіану і частину Бразилії.

Головним портом Нідерландів, до якого з'їздилися кораблі з усього світу, став Амстердам; він перебрав на себе провідну роль у торгівлі, яку перше мав Антверпен. Торгове суперництво між цими великими портами залишилося до нинішнього дня.