Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

СЕРЕДНІ ВІКИ

Цісарство і Папство

Німеччина в IX—X ст. Рід Каролінгів володів у Німеччині не ціле століття. Людовік Німець (843—876), найталановитіший із синів Людовіка Побожного, мав у своїй державі добрі відносини, феодалізм не підкопав іще королівської влади, а вельможі й духовенство в усьому допомагали королев). Договором у Мерсені 870 р. він поширив границі Німеччини, займаючи значну частину Лотарінгії.

З його синів найбільший успіх мав Карл Грубий (876—888), що на короткий час об'єднав був усю спадщину Карла Великого і добув титул цісаря. Його наслідник Арнульф із Карантії (888—899) боронив свою державу від ворожих наступів, що загрожували їй з усіх сторін. Руслами північних рік вдиралися до краю нормани — скандинавські войовники-розбишаки, що непокоїли всі моря; від заходу загрожували слов'яни, що зорганізувалися у вели-коморавську державу; над Тисою осіли азійські кочовики — мадяри, що безнастанними нападами непокоїли сусідів. Арнульф поконав усіх ворогів і на кінець виправився до Рима та здобув там цісарську корону. Але невдовзі він умер, а його наслідником став малолітній син, Людовік Дитина (9&0—911), останній із Каролінгів у Німеччині

Без сильної влади держава почала занепадати. Почалася внутрішня боротьба. «Все свариться — єпископи, графи й васали, у незгоду попали всі громадяни, в містах лютують бунти, всюди топчуть ногами право. Ті, що повинні берегти країну й нарід, самі дають причину до сварки. Вельможі, що колись виступали проти ворохобні, тепер самі починають домашню війну. Коли народ поділиться, як же утримати цілість держаг ви? Горе тій країні, де королем є дитина!»,

У таких відносинах Німеччина поділилася на природні частини — племінні князівства. Давні германські племена хоч і належали до одної держави, все-таки визначалися окремим побутом, способом життя, говорами, правом й устроєм. Коли ж державна влада ослабла, у них наново розбудилися почування окремішності і змагання до політичної самостійності. Так постаютьг окремі німецькі князівства: на півночі — Саксонія, у Середній Німеччині — Лотарінгія, Франконія і Швабія, на полудні — Баварія. Князі з місцевих родів охоче підтримують змагання своїх країн і намагаються взяти в свої руки повну державну владу.

Але небезпеки, що загрожували з боку сусідів, наказували утримати цілість держави під проводом одного короля. По смерті Людовіка Дитини німецькі князі з'їхалися на спільну раду й обрали королем франкського князя Конрада І (911— 918). Від того часу королівський престіл у Німеччині був уже не дідичний, а виборний. Конрад намагався привернути давній авторитет королівської влади, і в тому допомагало йому духовенство, але князі не схотіли зректися добутих прав — і Конрад мусив залишити свої широкі плани. На смертній постелі він поручив як наслідника свого ворога, саксонського князя Генріха І (919—936), щоб той, розпоряджаючи більшими силами, краще репрезентував ідею об'єднання держави.

Генріх опирався головно на силах свого князівства, де мав велику любов народу, а з іншими князями старався утримати добрі відносини і скермувати їх проти ворогів Німеччини Головну увагу він звернув на мадярську небезпеку. Він приспособив краще військо, а саме тяжку кінноту, бо до того часу німці виступали в бій найчастіше пішо з топорами, і вбільшив число оборонних замків. Коли приготовления були покінчені, а мадяри загрозили новим походом і жадали гарачу, німці замість дарунків вислали їм здохлу собаку. Мадяри кинулися на Німеччину, але під Мерзебургом у 933 р. Генріх у бою їх переміг. Рівночасно йшла боротьба із слов'янами, при чому німці посувалися все далі на схід,

Цісарство Оттонів. Генріх добув такий авторитет для свого роду, що корону по ньому добув його син Оттон І Великий" (936—973). Коронація відбулася незвичайно святочно в Аахені, а різні князі сповняли при боці короля почесні уряди підкоморія, підчашого, маршала. Отгон старався приєднати собі населення, по-старосвітськи об'їздив державу з двором, сам приймав прохання від підданих, усував урядовців, що провинилися в урядуванні. Князі, невдоволені його самостійними виступами, почали проти нього бун-туватися, але він зумів роз'єднати їх і остаточно для своїх) роду придбав Баварію, Швабію і Лотарінгію. Далі велася боротьба з мадярами. В 955 р. мадярська орда напала на Південну Німеччину й облягла Аугсбург. Хоробрий єпископ Ульріх боронив місто так довго, аж поки не прийшов з допомогою Оттон. До головної зустрічі прийшло над рікою Лехом. Мадяри звичайною своєю тактикою напали на німецькі обози і замішали військо, але Оттон впорядкував своє, лицарство і сильним наступом розбив мадярську кінноту. Ненависть до ворога була така велика, що німці вивішали мадярську старшину, яка попала в полон, а простим воякам обтинали вуха й, пускали їх додому.

Оттон вернувся до традиції Каролінгів і рішив прилучити Італію до своєї держави. По смерті цісаря Лотаря два покоління Каролінгів утрималися ще в Італії, але боротьба між різними претендентами остаточно довела до занепаду цісарства. Італія поділилася на окремі князівства й міські республіки. Маркграф Фріулі, Беренгар, наймогутніший з італійських князів, змагав до цісарської гідності. Оттон на прохання папи Іоанна ХІІ в 962 р. виправився до Рима і тут із рук папи прийняв цісарську корону. Це була обнова римського цісарства під- проводом німецького короля, — тому й звали його римським цісарством німецького народу. Оттон упорядкував політичні відносини в Італії, як цісар прийняв чолобитню від усіх князів і міст та видав розпорядок щодо вибору папи, застерігаючи собі затвердження обраного кандидата. Німецькі впливи поширилися знову на південь, і в тодішній Європі римсько-німецьке ці-сарство було найбільшою силою. Оттон увійшов у приязні зв'язки з Візантією і добув для свого сина Отгона II руку візантійської князівни Феофани.

Римсько-німецьке цісарство виступило проти двох найбільших сил тодішнього світу — Візантії й арабів. У перших боях цісар погромив сарацинів, але необережно загнався вперед, попав у засідку, втратив усе військо і сам тільки щастям на грецькому кораблі вирятувався від неволі

Син Оттона II, Оттон Ш (983—1002), під час смерті батька був малою дитиною, і в його імені регенцію вела його мати Феофана. Горда візантійська князівна виховувала сина як спадкоємця двох цісарських родів і дала йому незвичайно широку освіту в Дусі класичних традицій. Учителями Оттона були найвизначніші вчені, і знання цісаря були такі великі, що його прозвали «чудом світу». Оттон ІІІ зневажливо дивився на «варварську» Німеччину, а мріяв про те, щоб осісти в «золотому Римі» і там обновити столицю світу. Шістнадцятилітнім юнаком виправився він врешті до Італії, осів у Римі, папську тіару надав своєму вчителеві Гербертові — Сильвестрові ІІ — і спільно з ним укладав плани ідеальної християнської держави. Над цілим світом мав володіти один цісар, всі королі й князі мали стати його добровільними васалами, мав запанувати усюди християнський мир. На своєму дворі Оттон завів пишний церемоніал на зразок візантійського, задумував римське право Юстініана зробити усюди обов'язковим, окружався представниками різних народів. Рівночасно віддавався покут-ничим вправам, охоче вів життя пустинника в самітній печері, відвідував гроби святих і мучеників. Побожність цісаря збільшилася особливо тоді, як надійшов 1000-й рік і всі вичікували кінця світу. Вірний своїй християнській політиці, Оттон не вів воєн із сусідами, а старався всі спори полагоджувати мирним шляхом. Умер молодо, на 22-му році життя, наказавши похоронити себе в Аахені при боці Карла Великого, що служив йому взором великого володаря.

Клюнійські реформи. Оттон НІ у своїй концепції світової держави ставив нарівні цісарство і папство як дві сили, що мали одна одну доповнювати, підтримувати та спільно управляти світом. Але наближався час, коли ці дві сили мали стати на герць до боротьби за перевагу.

У X в. західна церква перейшла внутрішню реорганізацію, що її спричинила реформа бенедиктинів. "Цей орден, що спочатку вів перед у християнському світі, пізніше втратив духову керму і почав занепадати. Особливо у західних, романських країнах упадок пішов дуже далеко. Сучасники жалуються, що ченці закинули спільне життя, що покидають монастирі, нарівні зі світськими людьми віддаються бенкетам і забавам, розтрачують монастирське майно, зневажають ігуменів, що намагаються їх стримати від світського життя. В якомусь монастирі збунтовані ченці осліпили абата, що їх картав, і вирізали йому язик. Багато монастирів перейшло тоді в руки світських людей. Реформа монастирського життя почалася з монастиря в Клюні, в Бургундії. Тамошні абати у X в. привернули сувору регулу св. Бенедикта, побожність і аскетичне життя, а передусім посл для старшини. Як дуже бажана була така реформа, видйо з того, що на зразок Клюні почали реформуватися інші французькі монастирі, що піддавалися під провід клюнійського абата. Подібну реформу переведено також у Німеччині, де головно звертали увагу на аскетичне життя. В Італії появилося багато пустинників, що проповідували покуту і поворот до суворого способу життя.

Монастирі ширили також ідею так званого «Божого миру». Серед тодішнього лицарства звичайною річчю були внутрішні війни: через найменшу причину панове виступали один проти одного із зброєю, руйнували і палили замки та двори, нищили господарства, брали людей у полон. Духовенство на церковних синодах виступало проти таких засобів боротьби, а єпископи не раз кидали церковне прокляття на особливо завзятих кро-вопроливців, але все те не стримувало розливу крові. Врешті клюнійське чернецтво виступило з наукою про «Божий мир»: вірні християни повинні були залишити всякі збройні розправи на час від середи вечором до понеділка ранком, тобто у ті дні, в які святковано пам'ятку Христових терпінь. Пізніше поширено цей звичай також на головні пости. Ідея «Божого миру» знайшла усюди своїх прихильників, і завдяки цій акції дещо зменшилися внутрішні свари.

Коли так усюди приходило до поліпшення християнського Життя, в самому Римі становище папства було дуже важке. Вибір папи переводило не само духовенство, а передусім римська шляхта, що ділилася на різці партії, з яких кожна намагалася висунути на апостольський престіл свого кандидата. Боротьба приймала дикий характер. «Грабіж, убивство, своєволя — все те ширилося без кари, все мусив переносити римський народ. На дорогах до святих місць грабовано паломників; з гробів мучеників забирали покладені жертви. Рим став немов печерою розбійників». У 1045 р. прийшло навіть до такого нечуваного стану речей, що рівночасно вибрано трьох пап, і ні один із ' них не хотів зректися свого становища. Щойно в цю справу вмішався цісар Генріх ІІІ (див. далі) і на з'їздах у Сутрі та Римі 1046 р. усунув усіх кандидатів і віддав папську столицю Клементові ІІ. Римські партії мусили прийняти це рішення, обрали цісаря римським патрицієм та запевнили йому такоіж на майбутнє рішальну участь при виборі пап. Через те церква дісталася під вплив світської влади.

Григорій VII. Підняти папство з занепаду і дати йому' провід не тільки у церковних, але й у політичних справах, — з такою метою виступив чернець Гільдебранд, пізніше папа Григорій VII. Він походив із селянської родини в Тоскані, учився в Римі, перебував у монастирі в Клюні й перейнявся реформаторськими змаганнями чернецтва. Пізніше працював у папській канцелярії і став політичним дорадником папи. Коли папою став Миколай ІІ (1058—1061), Гільдебранд при його боці почав переводити основні реформи. На великому зібранні духовенства в Латерані 1059 р. ухвалено новий порядок вибору папи: кандидатуру мала ставити колегія кардиналів — єпископів, яким цю владу доручено, — решта кліру і народ мали вибір тільки прийняти до І відома. Так від вибору усунено було римську шляхту і взагалі І світських людей, — це право малр належати самому тільки І вищому духовенству. Про участь цісаря при елекції не було, ніякої мови. Таким способом партія реформ під проводом Гільдебранда хотіла забезпечити римській столиці повну незалежність. На Латеранському зібранні заведено також целібат, тобто безженність духовенства.

Політику реформ проводив також папа Александр П (1061—1073), хоч римська шляхта висунула проти нього свого кандидата (Гонорія ІІІ Врешті на загальне бажання духовенства папою став сам Гільдебранд під іменем Григорія VII (1073—1085). Його вибір зустрів загальне признання в усьому світі: в Іспанії християнське лицарство рахувало на нього у боротьбі з арабами, в Англії в його імені вів боротьбу Вільгельм Завойовник, у Франції, де прихильники реформи були особливо численні, так само в Угорщині, Чехії, Польщі, в Константинополі, з іменем нового папи в'язали надії на загальну боротьбу християн з ісламом До папи Григорія звертався навіть київський князь Ізяслав, прогнаний з престолу.

Жонатим священикам наказав розлучитися з жінками і дітьми під карою відлучення від церкви; єпископам і абатам, що перекупством добули свої гідності, наказав зректися урядів; народові заборонено слухати богослужень осуджених священиків. Для своїх розпорядків Григорій добув підмогу населення нижчих класів — так званих патаріїв, що безоглядно переслідували всіх тих, що сміли виступати проти улюбленого папи.

Найбільше історичне значення мав розпорядок Григорія VІІ що звертався проти так званої світськоїінвес-титури. В усіх країнах, де поширився феодалізм, був звичай, що володарі надавали єпископства й інші церковні уряди так само, як надавали світські. Це виходило з феодального поняття, що король є верховним сеньором так само для духовних, як і для світських панів. Для князів це право мало велике значення, бо таким способом вони добирали собі на церковні уряди людей, що підпомагали їх політику. Але Григорій VII у своїй простолінійній політиці уважав, що всі церковні уряди належать тільки до церкви і що світські володарі не сміють ними розпоряджати. Ця справа викликала боротьбу Рима з Німеччиною. Спір за інвеституру. В Німеччині наступником Отгона ІІІ був Генріх ІІІ (1002—1024). Він відступив від фантастичних мрій свого попередника про світову державу, звернувся до реальної політики і старався поширити й забезпечити границі держави, головно від сходу проти Польщі й Чехії. . Генріх ІІІ (1039—1056) довів цісарську владу знову до незвичайного авторитету. Об'єднав у руках свого роду половину Німеччини і, спираючися на цю силу, успішно виступив проти Чехії та Угорщини й обидві держави зробив залежними від Німеччини. В 1046 р. він відправився до Італії іге тільки привернув тут давнє значення цісарської влади, але й добув рішальний голос при виборі папи.

Але могутність Німеччини знову ослабла за малолітності його сина Генріха IV (1056—1106). В його імені рядили мати Агнета, бременський архієпископ Адальберт та інші вельможі -Генріх у молодих роках пережив багато упокорень, і це витворило в ньому химерну недовірливу вдачу. Як тільки король дійшов до зрілих літ і скинув з себе осоружну опіку, відразу почав змагати до необмеженої влади, бажаючи управляти незалежно від гордих князів. Він думав навіть усунути цілком дідичних племінних князів і всю владу зібрати в своїх руках. , Довкола Гослара в Саксонії, де собі вибрав столицю, побудував нові замки й укріплення, щоб мати там опору до боротьби зі своїми противниками. Його наміри перебило несподіване повстання саксонів, що почали протестувати проти надмірних робіт, які наказував їм король. Народним рухом кермували князі, що хотіли перешкодити планам Генріха. Велика маса народу облягла короля, так що він вночі мусив утікати зі свого замку, а ворохобники понищили укріплення і поруйнували церкви. Але Генріх зібрав вірних васалів під Гомбургом 1075 p., погромив князів і присилував їх до покори. Багато земель він сконфіскував і розділив їх своїм прихильникам.

Саме в тому часі Григорій VII проголосив заборону світської інвеститури. Генріх, гордий зі своєї перемоги над князями, злегковажив папські розпорядки і далі роздавав самовільно церковні бенефіції. Тоді Григорій вислав до нього посольство із закликом, щоб до найближчого посту покаявся і піддався церковним приписам, бо інакше папа відлучить його від церкви і забере його державу. Цей гострий тон папського письма незвичайно обурив Генріха: це вперше папа промовляв до Цісаря так, немов сеньор до залежного від нього слуги! Генріх скликав з'їзд німецького духовенства у Вормсі і там провів ухвалу, звернену проти папи: клір закидав «братові Гільдебрандові» нелегальний вибір на папу, осуджував його спосіб життя, закидав йому різні надужиття і виповідав йому послух. Генріх затвердив ці постанови й на основі своїх прав римського патриція детронізував Григорія. Два німецьких єпископи завезли це рішення і запропонували його синодові, що відбувався в Латерані. Один із послів голосно заявив папі: «Король і наші єпископи наказують тобі, щоб залишив Петро-вий стілець, яким ти заволодів не на основі закону, а грабіжно!» Ці слова викликали таке обурення серед зібрання, ЩО послів мало не вбили на місці. Григорій VII відповів на цю зневагу найгострішими мірами: всіх німецьких єпископів відлучив від церкви, а короля Генріха детронізував і обложив його церковним прокляттям. Це папське рішення було оголошене дуже святочно, а вірне папі духовенство, особливо ченці, по всьому світу поширювали вість, що цісар позбавлений престолу.

Генріх спочатку легковажно відносився до цього, певний, що німецьке духовенство залишиться йому вірне. Але в недовгому часі переконався, до якої сили зросло значення Рима. Пропаганда мандрівного чернецтва зробила своє: від короля почали відвертатися народні маси, шляхта, врешті й духовенство. Усіх лякали кари, що загрожували за непослух голові церкви: хто стрічався з виклятим, на того падала також церковна клятва. Проти Генріха почала підноситися давня опозиція: в Саксонії почалася нова селянська ворохобня, з заслання верталися прогнані вельможі, єпископи посилали заяви вірності папі. «Як сніг топиться на сонці, так топилася дружина короля». Врешті князі з'їхалися у Трібурі й однодушно заявили, що не будуть уважати Генріха за короля, поки він не погодиться з папою.

Генріх, пригноблений невдачами, рішився виїхати до Італії і наладнати згоду з папою. Взимку, серед великих .труднощів, із жінкою і маленьким сином він переїхав через гори Альпи і приїхав до Ломбардії Тут зустрів він Григорія, що вибрався до Німеччини, щоб у порозумінні з князями детронізувати короля. Генріх подався до папи, до замку в Каноссі, у покугничому одязі на знак покори. Папа спочатку не хотів з ним переговорювати, але остаточно рішився прийняти до ласки упокореного володаря і зняв з нього кляття в 1077 р. Місце покути цісаря увійшло у приповідку: піти до Каносси — значить упокоритися.

Тим часом німецькі князі, неприхильні Генріхові, рішили його детронізувати і королем проголосили швабського князя Рудольфа. Але Генріх, звільнений від кляття, зумів віднайти Свій авторитет, а коли його суперник поляг, він зумівпоконати князів. Відносини його до Григорія невдовзі знову попсувалися — оба противники знову детронізували один одного. Але Генріх мав уже стільки сили, що в 1083 р. виправився до Італії, добув Рим, прогнав Григорія й проголосив нового папу (Климента III). В обороні Григорія став норманський князь Роберт Гіскард, пан Сицилії та Неаполя, але Григорій вже до Рима не вернувся і в 1085 р. помер у Салерно. Генріх IV двадцятьма роками пережив свого противника. У Німеччині він вів уже мирну політику, стараючися загладити шкоди, які принесла внутрішня війна. Другою жінкою його була Євпраксія, донька київського князя Всеволода Ярославовича.

Довголітню боротьбу між цісарством і папство! закінчив Генріх V (1106—1125) угодою, так званим конкордатом, що його склав з папою Калікстом II у Борисі. Обидві сторони поробили собі уступки у справі інвеститури церковних урядів. Єпископа чи абата мало вибирати духовенство вільним вибором, але при нарадах мав засідати цісарський повновласник і міг спротивитися кандидатурі. Обраний кандидат одержував від папи свячення й ознаки гідності — перстень і жезл. Що ж до церковних маєтностей, то їх надавав йому вже цісар, дотикаючи його рамена своїм жезлом. Таким чином, обидві сторони признали свої окремі права, і знову вернулася рівновага між головними силами західного світу.

Фрідріх Барбаросса. На Генріхові V вимерла франксько-салійська династія. Цісарську корону добув із черги саксонський князь Лотар (1125—1137), а по ньому поверх ста років володів Німеччиною рід Гогенштауфів. Перший з цієї династії, Конрад III (1138—1152), попав у спір з могутньою родиною баварських князів Вельфів, і ця боротьба двох німецьких родів тривала ціле століття і поширилася також на Італію та інші країни.

Найвизначнішим з роду Гогенштауфів був Фрідріх І Барбаросса (Рудобородий, 1152—1190). Він був типом князя-лицаря, залюбки віддавався війні, був щедрий для лицарства і справедливий для підданих. Але при цих лицарських прикметах він визначався також політичним хистом і державницькою енергією. Він брав собі за зразок своїх давніх попередників Оттонів і' змагав до світової влади цісарства. Дуже святочно виправився до Італії і з Римі прийняв цісарську коронну. Тут також цісар приборкав ворохобню, що її підняв був чернець Арнольд із Брешії. Той виступив проти маєтків духовенства і не признавав влади папи; десять років він тероризував Рим, аж врешті цісар ув'язнив його і віддав у руки папи. Від італійських міст Фрідріх домагався великих данин на знак, що вони піддані цісарства. На Ронкальських полях під Міланом 1158 р. відбувся великий з'їзд, на якому всі піддані складали йому чолобитню.

Але надмірні жадання цісаря викликали відкритий бунт в Італії. На чолі невдоволених став Мілан і відмовив Фрідріхові послуху. Цісар стягнув до Ломбардії велике військо з Німеччини і по дволітній облозі 1162 р. присилував місто здатися на ласку й неласку. Представники міста явилися у цісарському таборі босо, з попелом на голові й мечами, завішеними на шиї, та передали йому прапори міста й на колінах просили помилування. Але цісар не знав пощади. Він віддав справу до вирішення сусіднім містам, що жили у ворожнечі з Міланом, і ці присудили зруйнувати місто і населення переселити у сусідні оселі. Цей присуд виконано. Могутнє місто сплюндровано і спалено, і залишено там ненарушеними тільки церкви.

Але Фрідріх попав також у боротьбу з папством. Папа Адріан IV у своєму посланні до цісаря ужив слів, що цісарська корона — це добродійство, яке цісар завдячує папі. Це слово «добродійство» (бенефіціум) можна було розуміти як феод — надання з обов'язком служби. Обурений Фрідріх зажадав вияснення: чи, може, папа уважає, його своїм васалом? Папський легат відповів на це питання: «Від кого ж цісіар дістає корону, як не від

папи?» Знову почався спір за те, чия влада вища: цісаря чи папи. По смерті Адріана прийшло до незгідного вибору папи. Більшість обрала Александра ПІ, що був відомий як гарячий оборонець прав церкви, але Фрідріх не хотів його визнати, і,за його наказом німецькі вельможі та духовенство на сеймі у Вюрцбурзі заприсягли, що ніколи не приймуть за папу ворога цісарства. Але Александр ІІІ знайшов собі союзників у ломбардських містах, і зорганізована італійська коаліція виступила проти цісаря. В 1176 р. прийшло до завзятого бою під Ленано. Центр італійських військ творив міланський «полк смерті», що заприсяг перемогти або полягти. Італійці перемогли німців. Ця битва похоронила імперіалістичні плани цісаря. Італія освободилася від німецьких впливів, а папство вернулося до давньої могутності. Фрідріх Барбаросса покінчив життя під час Третього хрестоносного походу.

Син Фрідріха, Генріх VI (1190—1197), змагав далі до великодержавного становища Німеччини., Але не визначався таким широким поглядом, як його батько. Ще за життя Фрідріха він подружився з Констанцою; дідичкою неа-політансько-сицилійської держави, заснованої перед століттям норманами. Генріх святочно коронувався в Палермо і з Південної Італії задумав заволодіти цілою країною. Думав також про те, щоб цісарство утвердили навіки в роді Гогенштауфів. Але Генріх VI умер несподівано на 32-му році життя, і всі його плани відразу упали.

Німецькі князі, занепокоєні зростом' Гогенштауфів, рішилися вибрати цісаря з іншого роду." Але вибір був незгідний, і почалася боротьба між двома кандидатами: Філіппом швабським і Отгоном IV. Щойно пізніше перемогла" партія Гогенштауфів і перевела вибір Генріхового сина — молодого Фрідріха ІІ (1212—1250). Великий вплив на німецькі справи мало становище Рима.

Могутність папства і занепад Гогенштауфів. В Апостольській Столшд засідав тоді папа Інокентій Ш (1196— 1216). Він добув престіл молодою людиною, на 37-Му році життя, і визначався незвичайною енергією і вірою у провідне становище Рима. Він наново підняв папство на рівень рішальної сили в Європі. Від початку змагав він до того, щоб владі Рима піддати цісарство. В одному посланні він писав так: «Як Бог, творець світу, на небозводі осадив два великі світила, одне більше, що панує над днем, і друге менше, для ночі, так само на землі установив два високі уряди: більший, що володіє душами, немов днем, і менший, що кермує тілом, якби ніччю, — це є папська сила і королівська влада. І так само, як Місяць своєю величиною і природою є менший і дістає світло від Сонця, так само й королівська

влада одержує блискіт свого уряду від папства». Цю ідею першості Рима Інокентій намагався перевести в діло. Він уважливо слідкував за справами всієї Європи і в кожній державі умів провести свою політичну лінію. Французькому королеві Філіппові П загрозив інтердиктом, коли той безправно хотів взяти розлучення; в іспанському Арагоні осадив короля Педро ІІ, що зобов'язавсь бути васалом Апостольської Столиці; володаря Португалії присилував платити Римові церковну данину, в Англії король Іоанн Безземельний мусив признати залежність від Римав Угорщині вирішив спір між двома князями-братами; папський легат увінчав короною болгарського князя; також і до галицько-володимирської держави виправилися папські висланники і пропонували королівську гідність князеві Романові В 1215 р. в Латерані у Римі відбувся собор, що дав повний образ, величі католицької церкви: перед папою явилися 71 митрополит, 412 єпископів, 800 абатів та представники усіх європейських держав, між іншим також і латинського цісарства в Константинополі, що постало по Четвертім хрестоноснім поході і признавало провід папи.

В Німеччині Інокентій НІ був також суддею між розсвареними партіями й остаточно віддав цісарську корону Фрідріхові ІІ. Цей молодий цісар, син Генріха VI і норманської князівни, лучив у своїй вдачі тверду силу Гогенштауфів із південним гарячим темпераментом. Він виховався на Сицилії, де західна культура мішалася з орієнтально-арабською. Він познайомився з арабською філософією і наукою та радо перебував у товаристві магометанських учених і політиків. Його вороги закидали йому, що він не був щирим християнином, а прихилявся до ісламу. Під впливом Сходу він змагав до необмеженої монархії і Сицилію уладив на зразок каліфату. Але не забував також про змагання свого роду і за прикладом давніх Гогенштауфів хотів воскресити силу римського цісарства.

Ці широкі плани увели цісаря у конфлікт із папством. Інокентій III вже не жив, але його політику продовжував Григорій IX (1227—1241), що намагався утримати першість Рима в Європі. Фрідріх II, приймаючи владу, обіцяв був уладити новий хрестоносний похід. Коли ж він свого обіту не виконав, папа кинув на нього кляття. Цісар був примушений виправитися до Святої Землі, і щойно тоді папа з ним примирився. В Німеччині Фрідріх так різко проявляв змагання до абсолютизму, що проти нього почали ворохобитися князі, і в 1231 р. він мусив видати їм окремий привілей і признати княжу зверхність у князівствах. Також і Рим поборював цісарські наміри. Папа Інокентій IV (1243—1254), якого Фрідріх уважав за свого приятеля, обновив кляття проти нього, шельмуючи цісаря як потайного магометанця. Розгорілася завзята боротьба в Італії й Німеччині між прихильниками цісаря, яких звали гібелінами (від замку Гогенштауфів у Вайблінгені) та сторонниками папства, гвельфами (тобто Вельфами). Фрідріх П відбивався хоробро, хоч навіть сини повстали проти нього, і серед боротьби закінчив життя 1250 р.

Син Фрідріха II Конрад IV (1250—1254) бажав продовжувати змагання батька, але по недовгому володінні помер. Це був останній цісар із роду Гогенштауфів. Залишився ще природний син Фрідріха, Манфред, король Сицилії, славний лицар, оспіваний у піснях, але він не мав прав до цісарської корони і поляг під Беневенто 1266 р. у бою з французами, що були союзниками папи.

Права Гогенштауфів пробував іще боронити молодий син Конрада, Конрадін, але з наказу французького князя Карла Анжу зрубали йому голову в Неаполі 1268 р. Так трагічно покінчилася історія могутньої німецької династії. Німеччина попала у внутрішнє безладдя, часи так званого Великого безкоролів'я (1258—1273). Рим підняв високий рівень своєї влади, який добули йому Інокентій ІІІ та його великі наслідники.