Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

СЕРЕДНІ ВІКИ

Держава і культура арабів

Магомет. Араби належали до семітських народів. Замешкували великий напівпустинний півострів і довго не виходили з примітивного рівня життя Зі своїми чередами овець і табунами коней кочували з місця на місце, шукаючи прожитку для себе й води та трави для своєї худоби. Організація їх мала за основу рід і плем'я Люди, приналежні до кровного зв'язку, були обов'язані до спільного життя, взаємної допомоги й солідарності До інших племен відносилися байдуже, а то й вороже. Усюди панувало право помсти, і за пролиту кров одного зі своїх членів плем'я мстилося на цілому роді виновника. Через те між арабськими племенами ніколи не вгавала внутрішня боротьба. Араби були сміливим і хоробрим народом й охоче виправлялися у воєнні походи. За зброю служили їм списи й мечі, а швидкі коні високої раси давали їм перевагу над противником. Осіле життя й торгівля розвинулися тільки на західному побережжі Аравії, де була краща земля і густіше населення.

Єдиним проявом вищої культури серед цих напівдиких племен була народна поезія. Араби визначалися буйною фантазією й барвним, образовим способом уміли змальовувати звичайні життєві події; славні були їх короткі приповідки, що містили в собі бистру народну філософію. Арабська мова, хоч і не списана на письмі, визначалася незвичайною тонкістю вислову.

Релігійні вірування арабів обмежувалися до примітивного політеїзму — почитания небесних тіл, явищ природи, навіть звірів. Найбільшою святістю вважали «Чорний камінь» (метеор) у Каабі — святині племені кораішитів у Мецці. До цієї святині йшли звідусіль численні прощі, а місцеві купці розвинули у своєму місті живий торговий центр. Під час річних свят арабські племена оповіщували загальний мир, і тоді прочани могли безпечно відвідувати святі місця.

Нову віру проголосив арабам пророк Могамед, або Магомет, як його у нас назвали. Він був купцем, об'їздив різні країни, пізнав всякі вірування і віддавався роздумуванням над релігійними питаннями. Непокоїла його думка, що інші народи мають своїх пророків, що ведуть їх до спасіння, а арабський народ залишився без Божого проводу. Щорічно він виїздив зі своєю родиною на один місяць до святого міста Гіра і там перебував час на покуті. У своїх молитвах дійшов до такої екзальтації, що у привидах бачив архангела Гавриїла, що доручав йому ширити віру в одного Бога. Магомет довго вагався, заки рішився прийняти своє післанництво. У давньому життєписі його читаємо: «Пророцтво несе з собою прикрості і тягари, що їх можуть перенести тільки витривалі й сильні серед післанців за допомогою і силою Бога; бо вони мусять витерпіти багато від людей, що поборюють те, що вони в імені Бога оповіщують. Але Магомет поступав за наказом Бога, хоч його народ противився йому і кривдив його».

Свою науку Магомет укладав у староарабські приповідки, у барвних образах малюючи Божий суд і накликуючи вірних до ісламу — піддання Божій волі Він виступав проти багатіїв, їхнього твердого й немилосердного серця, жадав опіки й допомоги для слабих, милосердя єтавив за першу чесноту вірних.

Але в Мецці пророк добув небагато прихильників. Тільки невеличкий гурток його рідні й близьких знайомих приєднався до нової віри, разом із Магометом сходився до "молитви і виконував діла милосердя. Коли ж Магомет почав явно виступати проти меккських святощів, місцеві вельможі занепокоїлися тим, що Мекка може втратити свій провід і добробут, і рішуче спротивилися його науці. Тоді Магомет був примушений покинути рідне місто і перенісся до Медіни. Ця його мандрівка, гіджра (622 p.), пізніше стала першим роком, арабської ери — нового арабського календаря. В Медіні Магомет заснував свою державу, завоював сусідні землі і врешті в 630 р. добув Мекку. Тут він зруйнував усі ідоли богів і заборонив поганам відвідувати святе місто. Сам він проживав далі в Медіні, але до Мекки щорічно уладжував святочні прощі, і в тому пізніше наслідували його вірні. Він умер в 632 р.

Свою науку Магомет залишив у притчах, що їх списували Його найближчі товариші; з них постала книга нової віри: Коран, поділена на 114 розділів, або сур. Головний зміст науки Магомета— це віра в одного Бога, Аллаха, що свою волю передає людям через пророків. За останнього і найбільш освідомленого Магомет уважав сам себе. Він проповідував також безсмертність душі, а майбутнє життя змальовував як перебування в раю, повному всякого добра. Головний обов'язок вірних є в тому, щоби правдиву віру поширювати всякими засобами, навіть силою і мечем. Кров, пролита на полі бою, запевняє спасіння. Магомет наказував також різні молитви, пости і видавав багато приписів, що .торкалися суспільного й правного життя.

Абу Бекр і Омар. Магомет не визначив свого наслідника, і по його смерті почалися спори» між різними кандидатами, що уважали себе покликаними зайняти місце пророка. Зараз також обновилося ворогування між арабськими номадами і хліборобським населенням, між утікачами в Медіні та давніми верховодами Мекки/між гарячими фанатиками нової віри та

поміркованими багатіями, що думали передусім про корисні умови для торгівлі Аравії загрожувало знову давнє розбиття. Що все-таки наука пророка не занепала й утворена ним організація почала швидко розвиватися, в тому була заслуга нової арабської еліти, найближчих товаришів і учнів Магомета, що зуміли поладнати домашні спори, об'єднали наново в'есь народ і' повернули його до великих творчих цілей. Вони віддали владу каліфа, тобто наслідника пророка, Абу Бекру (632-—634), тестеві Магомета, батькові його улюбленої жінки Айші, що від початку був вірним прихильником нової науки. Абу Бекр тільки два роки проводив над арабами, але своїм особистим авторитетом зумів опанувати відосередні сили, усунув інших кандидатів і всі змагання арабів звернув до одної мети — завоювати світ для ісламу, Він скермував арабські племена в двох напрямах: на Сирію і на Месопотамію. У своїм поході араби використовували семітських номадів, що кочували по сусідніх країнах, навертали їх на нову віру і, спираючися на них, поширювали свою територію. Як перший талановитий полководець, визначився Халід ібн аль Валід. У боротьбі з персами він добув частину месопотамського Іраку, а в Палестині, під Ярмуком, розбив візантійське військо.

Абу Бекр назначив своїм наслідником, каліфом, найенергійнішого з давніх товаришів Магомета — Омара (634— 644), що з-поміж інших старшин визначався буйною вдачею і рішучістю. В ролі каліфа він виявився як могутній володар і політик. Обіймаючи владу, він сказав до своїх найближчих: «Найслабший із вас буде сильний, якщо я йому дам право до цього, але найсильнішого зроблю слабим, якщо він не скориться перед владою». Він безоглядно вимагав, щоб усі піддавалися його наказам, але рівночасно вмів зберегти демократичні риси, якими визначалося давнє арабське життя.

Своїм намісникам він не дозволяв приймати виставного життя на взір східних володарів. До одного старшини він писав: «Я чував, шо ти хочеш побудувати палату на зразок замку Хосровів (перських королів) і навіть ужити до того їхні ворота. Чи ти також бажаєш обсадити її сторожами і дверниками, які заборонять доступити до тебе людям, що мають справи? Чи ти хочеш відступити від звичаїв нашого пророка та йти слідами перських королів, що пішли до пекла, хоч мали пишні будинки?»

Омар вів далі війни, розпочаті Абу Бекром Він проголосив святу війну проти персів, і мусульманські проповідники по всіх племенах зазивали вірних до походу. Деякі орди рушили, перейняті релігійним фанатизмом, інші — в надії на здобич. Перші стрічі арабам не повелися: над Євфратом їхнє військо понесло великі втрати. Але Омара це не зупинило — він висилав усе нові полки у бій і врешті осягнув своє. В 636 р. в околиці ігізшніого Багдада прийшло до вирішної битви, що тривала три дні, а в четверту ніч, що її літописці назвали «ніччю ревіння», поляг перський полководець Рустем, і араби добули королівський прапор та розбили цілком перське військо. Тоді переможці пішли далі на схід, здобули столицю Сасанідів Ктесіфон (Селевкію) і заволоділи там нечуваними багатствами. Перський король Єздегерд ІІІ мусив уступити в гори, ще раз зібрав великі сили іранців, що йшли боронити свою віру і землі від наїзників, але в новім бою 641 р. знову поніс поразку. Він далі боронився хоробро, навіть висилав прохання до Китаю за допомогою, але не міг вже оборонити своєї держави і в 651 р. поляг з руки насланого вбивника. Араби опанували значну частину Ірану.

Так само щасливо йшла боротьба в Сирії. Сирійські міста за допомогою Візантії уперто боронили свою незалежність, але не могли опертися завзяттю арабів. У 635 р. впав сильний Дамаск. Цісар Іраклій сам приїхав до Сирії і кермував обороною провінції, але безуспішно. Врешті був примушений розпочати відворот і тоді з Єрусалима забрав найбільший скарб християнства — дерево св. Хреста — й вивіз його до Візантії. Арабські війська захопили Єрусалим, і Омар величавим тріумфом святкував перемогу над святим містом.

Потім прийшла черга Єгипту. Країна, відрізана арабами від інших візантійських провінцій, жила в безнастанній тривозі, й багаті мешканці заздалегідь вивозили своє майно на егейські острови або до Візантії. Александрійський патріарх, що репрезентував візантійську владу, розпочав переговори з ворогом, щоб врятувати край від знищення. В 642 р. араби взяли Александрію і досить лагідно поводилися з населенням. Але Александрія перестала бути столицею Єгипту, й у недовгому часі постало нове арабське місто Каїр, що почало відігравати провідну роль.

Під час цих воєнних походів Омар перебував, з недовгими перервами, постійно в Медіні. Він зрозумів, що для нової держави потрібний один головний центр, що кермував би всією арабською політикою. СюдИ до столиці напливали всякі багатства з воєнної добичі й данин завойованих земель, і звідси виходили війська в нові походи. Зате у здобутих країнах каліф не дозволив арабам засновувати постійних осель, а військо перебувало в оборонних таборах. Араби мусили пам'ятати, що вони є все у поході й що їх мета — завоювати всі народи.

Династія Омсядів. Омар помер від рани, яку завдав йому якийсь ремісник, невдоволений тим, що на нього наложено завеликий податок. Каліф перед смертю встиг ще визначити колегію, що мала вибрати його наслідника. Новим каліфом став 70-літній Отман (644—656), людина слабовита, без енергії. Але арабські завоювання йшли давнім розгоном: в Африці добуто Триполі, а арабський флот, утворений в Сирії, завоював Кіпр і Родос. Отман перевів ревізію Корану і хотів її накинути всім мусульманам. Але проти нього повстала родина Магомета під проводом Айші, Магометової жінки, і каліфа убито.

Короткий час каліфом був Алі (656—661), братанич Магомета, але він не зумів опанувати опозиції різних партій і також загинув від руки вбивника. Тоді владу перебрав талановитий Моавія (661—680) з визначного меккського роду Омея. Його мати була відома з того, що у перших боях меккців з Магометом кинулася на тіло одного з Магометових поклонників і зубами вигризла йому печінку, — тому деякі фанатики з огидою відверталися від Моавії. Але він мав за собою консервативну олігархію Мекки і за її допомогою міг успішно поборювати демократичну бедуїнську течію. Свою столицю він переніс до Дамаска, бо в Сирії довгий час був полководцем і мав тут своїх прихильників. Із Сирії він задумував добути Візантію. Його війська захопили Малу Азію й укріпилися над Мармуровим морем, а арабський флот непокоїв візантійські побережжя. Але араби все-таки не могли дорівняти воєнному мистецтву візантійців, і гордий Константинополь відбивав усі їхні приступи.

По смерті Моавії при владі залишилася заснована ним династія Омєядів. Короткий час правив його син Єзід (680— 683), потім дальший свояк Мерван (684—685) і син Мервана — Абдельмелік (685—705). ОмеЯди стрічали все опозицію з боку родини Магомета, що мала своїх прихильників в Іраку, але незважаючи на це успішно вели дальші завоювання. Надалі поширилася арабська держава за каліфа Вєліда (705—715). На сході арабські війська зайняли Іран і перейшли поза ріку Оксус, тобто Сирдар'ю. Вони там опанували багаті туркестанські міста: Бухару 709 р. і Самарканд 712 р. Інша армія рушила до Індії і завоювала Пенджаб. В арабські руки дісталися тепер торговельні шляхи, що вели до Китакьта Індійського океану. На заході араби переможним походом перейшли цілу Північну Африку й дійшли до Атлантичного океану. Полководець Тарік у 711 р. переплив Гібралтарську протоку, що від нього дістала своє ім'я, і під Ваді Бекка (Херес де ля Фронтера) розбив військо вестготів.

Дальші Омеяди не визначалися вже такою енергією і войовничістю, як перші представники роду. Сулєйман (715— 717), слабий і недовірливий, по черзі винищив усіх великих полководців, що загрожували його владі, але через те затримав експансію арабської зброї. Омар ІІ (717—720), простий побожний чоловік, старався обновити традиції перших часів ісламу. Йдучи за давнім звичаєм, він звільнив усіх магометан від усяких податків — тільки «невірнЬмусили платити данину. Щоб не виростали занадто маєтності поодиноких родин, він признав землю за власність усієї мусульманської громади, що віддавала її в державу. Омар старався стримати внутрішню боротьбу арабських партій, що чимраз більше ворогували між собою — то з причини релігійних поглядів, то з давніх племінних ненавистей. За Єзіда ІІ (720—724) і Гішама (724— 743) внутрішній занепад усе збільшувався. Останній з Омеядів, Мерван ІІ (744—750), перевів нову організацію війська:

усунув давній поділ на племінні відділи, а дав перевагу фаховим воякам. Але він не міг дати ради з опозицією. Родина Аббасидів, що виводилася з роду пророка, підняла проти нього відкритий бунт на сході — в Ірані й Месопотамії. У бою під Моссулом, Мерванове військо понесло поразку 749 р., сам каліф утік до Дамаска, а звідти до Єгипту і там поляг у бою. Перемогли Аббасиди й обняли владу. Цілу родину Омеядів' винищили без милосердя, один тільки Абдерраман зміг утекти до Іспанії і там заснував свою державу зі столицею в Кордові

Багдадський каліфат. Першим представником династії Аббасидів був Абдаллах Абуль-Аббас (750—754), що сам назвав себе «кровопроливцем», — людина, повна енергії, неперебірлива у засобах влади, що насильництвом і підступом проводила усі свої змагання. Проти нього пробували виступити прихильники родини Алідів, але він винищив їх так само жорстоко, як Омеядів. Такими самими способами закріплював владу також його брат і наслідник Мансур (754—775). Аббасиди відвернулися від заходу, де була популярна династія Омеядів, і осередок держави перенесли на схід, до Месопотамії, що їх підпирала. Мансур заснував над Тігром воєнний табір у Багдаді, іця невідома до того часу оселя невдовзі виросла в нову столицю арабської держави і великий центр східної торгівлі

Аббасиди інакше організували свою владу, ніж їхні попередники. Перші каліфи опирали свій авторитет на вірних племенах бедуїнів і мусили пристроюватися до їх побуту, вели просте, патріархальне життя. Але тепер уже давня простота обичаїв занепала, араби перейшли в інші відносини, потворилися між ними різні напрямки й партії. Каліф не міг спиратися на добровільну допомогу племен і мусив шукати підпори у власних воєнних силах, що тільки від нього були залежні. Аббасиди творять собі наймане військо — і то не з арабів, а з хоробрих іранців і турків, що служили самому тільки каліфові, а у внутрішні справи держави не втручалися. За їх допомогою каліф міг осягнути повну владу і рядив державою як необмежений деспотичний володар. Каліфи все більше відчужуються від своїх підданих, замикаються в палатах, проводять усі справи в колі найближчих дорадників. Головним урядовцем двору стає візир — перший міністр і заступник володаря, що виконує всі його накази і заступає його перед населенням. Каліф стає все більш недоступний ще й через те, що в його руках скупчується найвища релігійна влада та що він є наступником пророка й головою всіх вірних. Сполука духовної влади із світською дала каліфові незвичайні впливи, бо підлягали йому не тільки піддані арабської держави, але й усі визнавці ісламу, як далеко магометанська віра доходила.

Третій з Аббасидів, Магді (775—785), визначався погідною вдачею і щедрістю, а його двір славився пишнотою та розкішшю. Але за його володарювання розповсюдилися різні арабські секти, які поборювали одна одну дуже завзято. По ньому каліфом став його брат Гарун ар Рашид (786— 809), найславніший з арабських володарів. Ще юнаком він добув собі широку популярність своєю лицарськістю та воєнними успіхами в боротьбі з греками, а його щедрість добувала йому симпатії народу. Не придбав він своїй державі нових країн, навіть не зміг удержати під своєю рукою західних провінцій, але він умів утримати авторитет володаря і скріпив внутрішню організацію держави. За його попередників до незвичайного впливу дійшли візири з роду Бармекидів. Вони рядили державою, немов мажордоми, і зібрали в своїм роді незвичайні багатства. Але Гарун ар Рашид несподівано звернувся проти цієї могутньої родини й покарав смертю візира Джафара та його кревняків, а сам узяв владу у свої руки. Він став улюбленою постаттю легенди, що славила його за справедливість, а Багдад за його часів став казковою столицею, в якій розігрувалися історії з «Тисячі й одної ночі». У Західній Європі він став відомий завдяки посольству, яке вислав до Карла Великого.

По смерті Гарун ар Рашида почалася боротьба між його синами, аж врешті переможцем вийшов Мамун (813—833). Це був освічений чоловік, поважно цікавився наукою і подбав про те, щоб було перекладено на арабську мову грецьких письменників. Його наслідник Мутассім (833—842) прийняв титул «бороненого Богом», що удержався за пізніших каліфів. За його часів турецькі помічні відділи зросли до сили 70000, а їх найвищий полководець прийняв ім'я султана. Каліф Мутаваккіль (847—860) займався релігійними питаннями і став по стороні так званих суннітів, що приймали сунну, тобто доповнення Корану, складене на основі традиції; проти суннітів виступили шиїти, що признавали тільки первісний текст Корану.

За дальших Аббасидів в арабській державі прийшов внутрішній розстрій. Релігійні партії виступали завзято одна проти одної, розгорілася ненависть між арабами й турками, вибухло грізне повстання муринських невільників у Багдаді. Ворохобня не пощадила навіть святого міста Мекки: ватага якогось Кармата знищила місто і святиню та вивезла з собою Чорний камінь, що вернувся на місце лише за кілька десятків літ. Ослаблення центру використали окрайні провінції і почали змагати до окремішності. В Єгипті заснував свою династію турчин Ахмед ібн Тулюн. Пізніше взяли там владу Фатиміди, що виводилися від Фатами, сестри пророка. Північною Месопотамією володіли Гамданіди, яких столиця Алеппо дорівнювала розкішшю самому Багдадові. Над Каспійським морем постала держава Буїдів. У Персії розвинули високу культуру Саманіди. Серед боротьби з різними суперниками Багдадський каліфат клонився все більше до занепаду.

Араби в Іспанії. Влади Аббасидів від початку не признавала Іспанія. Єдиний з Омеядів, що врятувався від смерті, Абдерраман (758—788), приєднав собі арабських поселенців на Піренейському півострові і проголосив себе незалежним володарем із титулом еміра Кордови. Свою силу він опирав на найманому війську, до якого належали африканські бербери, іспанці, а також слов'яни, що якимсь чином заманд-рували до Іспанії. їх було так багато, що прибічне військо еміра звали взагалі «слов'янами». Абдерраман зустрічав багато труднощів в організації держави, бо проти нього виступали прихильники Аббасидів, місцеві неспокійні племена, бунтівничі бербери, а передусім дрібні християнські володарі, що хотіли виперти мусульман з Іспанії. В 778 р. християни зазвали собі на допомогу Карла Великого, і він із значним військом переправився через Піренеї. На щастя для арабів, між християнами прийшло до спорів і коаліція розбилася.

Син Абдеррамана Гішам (788—796) більше цікавився теологією, ніж воєнними справами, і арабська держава почала підупадати. За Гакама І (796—822) араби мусили уступити частину країни володарям Астурії і Каталонії. У самій державі безнастанно тривали ворохобні й повстання. АбДерраман II наслідував розкішне життя багдадських каліфів, будував величаві палати та збирав на своєму дворі поетів і мистців. За його наслідників Магомета і Мондгіра до великого значення дійшли феодальні пани — араби, бербери, іспанці, що жили в своїх замках як незалежні володарі й легковажили собі владу еміра. З того користали християнські князі, і в 890 р. вони уладили похід на саму Кордову. Столицю визволив з небезпеки емір Абдаллах (888—912), але з вельможами не міг дати собі ради.

Кордовська держава дійшла до більшої могутності за Абдеррамана ІІІ (912—961). Це був найвизначніший з іспанських Омеядів. У 929 р. він прийняв титул каліфа й голови усіх вірних і тим способом протиставив свої права Аббасидам. Він забезпечив і поширив границі своїх володінь, вів успішні бої з християнськими державами, в Африці опанував побережні міста і поширив свою владу на частину Марокко. Він утримував велику прибічну гвардію, передусім із «слов'ян», яких число доходило до 6000. Завдяки військовій силі він мав перевагу над феодальними панами, і вони не сміли проти нього явно виступати. Всі вищі уряди він віддавав не арабам, а чужинцям і навіть визволеним невільникам. За його часу Іспанія дійшла до високого господарського розвитку, а арабська культура досягнула найвищого рівня. Абдерраман, так само як його попередники, ставив багато величавих будов і між іншим докінчив велику мечеть у Кордові.

За менш енергійних наслідників великого каліфа держава почала знову ділитися на частини, в яких панували династії вельмож. Але добробут і культура зростали без перешкоди. Нову силу дав. каліфатові регент Ібн абі Амір, або Альманзор, як його пізніше звали, що рядив в імені малолітнього Гішама П. Він зорганізував арабське військо на новий спосіб, усунув останки племінного ополчення, а вояків, обов'язаних до служби, приділював до різних полків. Військо мало служити не начальникам племен, а каліфові. Зрештою він користувався також найманим військом, у якому служило немало християн. Альманзор почав війну з християнськими державами у Північній Іспанії і відніс великі успіхи. В 985 р. він добув Барселону, в 987 р. Леон, а 997 р. завоював Галісію і там зруйнував найславнішу церкву в Сант'яго ді Компостелла. Він був також добрим організатором держави, дбав про розвиток господарства і розбудував велику мережу нових доріг. Але хоч заслуги Аль-манзора були дуже великі, народ не розумів його і ненавидів за податковий гніт. Коли він умер у 1002 р., вибухло повстання, і каліф мусив скасувати уряд мажордома. Через те знову до влади прийшли вельможі. В 1031 р. на Гішамі III докінчилася династія Омеядів, і Кордовський каліфат розпався на дрібні держави, так звані таїфи.

Арабська цивілізація. Араби ще перед виступом Магомета мали початки деякої цивілізації, приміром, досить розвинене хліборобство у західних частинах Азії та живу торгівлю. Ці культурні почини вони змогли розвинути до високого рівня тільки тоді, коли створили велику всесвітню імперію. На нових землях вони - зустрічалися з культурами різних народів: грецько-римською, малоазійською, месопотамською, перською, індійською — і під різнорідними впливами вдосконалили все те, з чим вийшли з Аравії.

*3 незвичайним запалом араби віддавалися хліборобству. У своїй убогій степово-пустинній батьківщині вони навчилися використовувати кожний клаптик землі і за допомогою артезіанських колодязів і каналів уміли перемінювати пустирі в цвітучі огороди. Це своє знання вони виявляли ще краще на великих родючих просторах Месопотамії та Єгипту, у сирійських долинах або над потоками Іспанії. Всюди вони будували нові канали, цистерни, басейни й озера, всюди відновлювали давно засипані пісками або замулені водопроводи єгиптян чи вавилонців, щоб якнайширші простори землі наводнити і загосподарити. В Іспанії ще дотепер залишилися їхні колодязі, побудовані перед століттями.

Араби поширили всюди найрізнорідніші рослини, що їх знайшли у різних частинах своєї держави. Завдяки їм у середземноморських країнах розповсюдилися помаранчі і "цитрини, абрикоси, пальми, білі й жовті рожі, жасмін, багато лічничих рослин та ін.

В арабських країнах дуже високо розвинулася промисловість. Уже перед тим у деяких околицях, особливо у Сирії, Месопотамії, Єгипті, ремесла стояли високо. Арабські майстри нав'язували до цих початків, уліпшували різні винаходи і довели свої вироби до незвичайного рівня. На першому місці стояла металургійна промисловість, головно виріб зброї. Славилися арабські мечі з Ємену, криві ятагани з Басри в Месопотамії, перська сталь, а найбільш славні дамаські шаблі з Дамаска в Сирії та гартовані мечі з Толедо в Іспанії. Арабська зброя у середньовіччі мала славу на всю Азію й Європу, і пізніше це мистецтво продовжували турки. Арабсько-турецькі вироби доходили також і до українських земель — як у княжих часах, так і в козацьких

Дуже високо піднялися ткацькі вироби. У горах малої Азії й Персії верховинці годували вівці з незвичайно тонкою вовною, із цієї вовни арабські ткачі вироблювали дуже тонкі й ніжні тканини, що мали попит в усіх країнах світу. Дуже поширилися узористі килими, що дістали назву перських. Улюбленими декоративними мотивами на цих виробах були фантастичні птиці й східні звірі, найчастіше леви й слони, орієнтальні рослини та штучно складені геометричні узори. Деякі з цих орнаментів нагадують давні ассирійські оздоби. З Китаю араби перейняли шовківництво і навчилися виробляти різнорідні шовкові тканини, дуже Легкі та оздобні Дамаск надав назву «адамашкові», що у середні віки був дуже поширений між українським панством. У Моссулі, в Месопотамії, вироблювали легенькі гази, звані муслінами.

Вироби з шкіри були відомі особливо в Іспанії, як кордуан із Кордови і сап'ян із Марокко. У Багдаді і в Сирії розвинувся виріб скла, особливо славні були емальоване скло і штучні перли. З Китаю поширився також виріб паперу. Перші папірничі фабрики стрічаємо в X ст. в Багдаді й Самарканді, пізніше на Сицилії і в Іспанії. Цукроводство постало, мабуть, у Персії, а араби розвинули його у своїх провінціях і вміли вже вироблювати бакалії, сиропи, всякі есенції, консерви та ін.

До незвичайного розвитку дійшла арабська торгівля. Вже в давніших часах Мекка і Медіна були живими центрами, а релігійні прощі до святих міст сприяли їх розвиткові. Великі завоювання віддали під арабську владу колосальні простори у Західній Азії і в Північній Африці, і нові володарі зуміли витворити тут цілу мережу комунікаційних і торгових шляхів. Визначні каліфи дбали про те, щоб облегшити купцям подорожі, і в різних околицях закладали муровані дороги, значені мильовими каміннями, з колодязями і цистернами, що забезпечували мандрівникам воду, навіть будували заїзди, так звані караван-сараї, та укріплені форти, що боронили шляхи. Головним осередком торгівлі був Багдад. Звідси прямували щляхи через Іран і Туркестан до Середньої Азії і там стрічалися з китайськими караванами. Головними предметами торгу були тут шовк й інші китайські тканини. З Ірану шляхи йшли також до Індії, а звідти привозили всяке коріння, слонову кість, пахощі. На північ дорога вела до Каспійського і Чорного морів та у глибину Східної Європи. Арабські купці відвідували навіть далекі слов'янські країни, купували шкіри, віск та мед, і з їхніх описів дізнаємося ми про побут наших племен. На захід головний шлях ішов через Дамаск і Сирію до Єгипту і далі північним побережжям Африки. Головні торгові міста були тут Каїр, Александрія, Тріполі, Танжер, в якому була переправа до Іспанії. З Єгипту вздовж Нілу купці виправлялися аж до Судану, де купували золотий пісок, слонову кість, страусині пера й чорних невільників.

Араби розвинули також широке мореплавство. На Середземному морі головною пристанню залишилася Александрія. Арабський флот був тут такий великий, що навіть могутні візантійці не могли йому дорівняти. З Червоного моря араби обпливали ціле східне побережжя Африки аж до Мадагаскару. Найдальші подорожі вони робили з Перської затоки, де головним портом була Басра, через Аравійське море й Індійський океан аж до Полудневого Китаю. Незвичайна торгова рухливість арабів нагадує інший семітський нарід — давніх фінікіян.

Мистецтво й письменство. Світлий стан господарства й загальний добробут стали основою для розвитку духової культури. Це було єдине в світі явище, що народ, донедавна скотарський і варварський, займав передове місце в культурі. Вже династія Омеядів виказала своє зрозуміння вищих потреб цивілізації й почала будувати палати з величавими садами, святині, репрезентаційні площі, мости, водопроводи і взагалі розбудовувати міста на широкому плані Арабські будови спочатку наслідували візантійське і перське будівництво, аж пізніше арабські архітекти почали злучувати чужі елементи в нові оригінальні цілості, і так розвинувся окремий арабський стиль. Найкращі зразки цього стилю маємо у мечетях (мусульманських святинях). Така святиня складалася з великого будинку, де вірні збиралися на молитви, з подвір'я із басейном, де побожні обмивалися, і високої вежі, званої мінарєтом, з якої окличник, муедзін, скликав вірних на молитву. Святиню покривали копулою, що конструкцією досить нагадує візантійські копули, тільки були вищі. Оригінальний вид мали луки в арабських будовах. Луки опиралися на високих струнких колонах, а їхні капітелі були прикрашені багатою орнаментикою з геометричних або рослинних узорів. В арабських будовах стрічаємо також так звані сталактитові склепіння, що складаються з цілої маси дрібних копул і скісних луків і наслідують природні сталактити, що їх стрічаємо в деяких вапняних печерах. Стіни будов були покриті багатими різьбами, в яких геометричні і рослинні елементи лучаться в одноцільно скомпоновані арабески. Таких самих мотивів уживає стінне малярство, що визначається яскравими соковитими барвами. Людських і звірячих постатей араби у своїх святинях не зображували, бо цього не дозволяли релігійні приписи.

До найбільшого розквіту арабське мистецтво дійшло в Іспанії. В Кордові збереглася величава мечеть, побудована каліфом Абдерраманом І, у Севільї звертає увагу висока на 57 м вежа, що служила за мінарет. Але найбільшої слави добула собі Альгамбра, літня палата мавританських королів у Гранаді, що постала в XIII—XIV вв. Вона складається з багатьох зал, галерей і подвір'їв, прикрашених чудовими колонадами. Особливо замітне так зване Подвір'я левів, назване так від 12 мармурових левів, на яких спирається фонтан посередині широкого подвір'я, окруженого з усіх сторін колонадою. Арабське мистецтво лучить у собі елементи архітектурної солідності і тривкості з незвичайною легкістю будови та замилуванням до фантастичних узорів у декорації. Арабські мистці визначалися незвичайним смаком і почуттям гармонії. Площі поділені все дуже вміло, так що при першому погляді виступають тільки головні зариси будови, і, тільки приступивши До неї ближче, можна бачити подробиці виконання і мистецьку орнаментику. Арабське мистецтво щедро уживало золота й яскравих красок, так що зовнішня розкіш і багатство декорацій уводить глядача немов у країну казки.

Арабська наука розвинулась у тих ділянках, що відповідали вдачі арабів, їх замилуванню до дискусій і міркувань. Найбільше процвітала теологія, що займалася пояснюванням Корану. У перших часах Коран не був іще ненарушною святістю, і кожний вірний міг його вияснювати по-своєму. Тим-то серед арабів появилося багато різних сект. Пізніше прийнято один канонічний текст святої книги, й учені теологи, улеми, були обов'язані знати його напам'ять. На основі Корану розвинулася також наука права, бо Коран містив у собі також багато правних приписів. Досліди над текстом святої книги дали почин граматиці й філології. В інших ділянках арабська наука користувалася наперед перськими джерелами, потім познайомилася з грецько-римською культурою. З початком IX в. на арабську мову перекладено писання Арістотеля, і цей великий грецький філософ й учений став науковим проводирем арабів на пару століть. Під впливом античної культури араби створили свою математику, астрономію, природописні науки, потім також логіку і філософію. Медицина до найвищого рівня дійшла в Єгипті, де вона мала традиції з часів фараонів. Нова наука, що арабам завдячує свій початок, — це хімія. Вони шукали способів витворити штучне золото, але при цій фантастичній мрії поробили багато хімічних відкриттів. Вони поширили географічне знання, бо у своїх купецьких подорожах пішли далеко поза границі старовинного світу: дійшли, з одного боку, глибоко у Східну і Середню Європу, а з другого — розслідили Середню Азію й Африку. Араби дійшли також до слов'янських земель і зібрали цінні дані про розвиток української торгівлі й державного життя.

В арабів постали перші високі школи, немов університети. Вже у часах каліфа Мансура в Багдаді була школа, в якій учили мови, мистецтва складати вірші й астрономії. Такі самі школи постали потім в усіх великих арабських містах і збирали багато жадної знання молоді. Учені й поети, що в них учителювали, вели мандрівне життя, переїжджаючи з одного центру до другого. Особливо славився університет у Кордові, що притягав студентів з Європи, Азії й Африки. Розвиткові науки служили також великі бібліотеки. Араби спочатку не цінили книжкового знання. Про каліфа Омара оповідали, що він наказав спалити славну Александрійську бібліотеку: «Якщо в цих книгах є те саме, що в Корані, то вони не потрібні,

якщо є щось противне Коранові, то тим більше треба їх знищити». Але пізніше ті самі каліфи почали громадити великі бібліотеки, а особливо прислужився цьому кордовський каліф Хакам: він мав зібрати 400000 книжок, і ціла бібліотека була скаталогована.

До загальної освіти належала також поезія. Араби цінили її ще більше, як науку. Вона відповідала їх живій, а все ж мрійливій вдачі. Великими успіхами користувалася сатира, що її політичні партії уживали як зброю проти своїх противників. Але не менше розвинулася панегірична поезія, що виславляла могутність каліфів. Поети бували завжди оздобою дворів арабських володарів. За часів Мансура складено першу поетику з поукою, як мають виглядати добрі вірші