Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

СТАРОДАВНІЙ СВІТ

Занепад Єгипту

Релігійні реформи Ехнатона. Світова могутність Єгипту утрималася понад століття. Син і наслідник Тутмоса III, Аменхотеп II (1447—1420 pp. до Хр.), довгий час був співрегентом батька і продовжував його щасливе правління. Вш виправлявся до Сирії, щоб придушити бунт тамтешніх князш, здобув світлу перемогу, взяв у полон 500 визначних сирійських вельмож та вивіз велику здобич — 1660 фунтів усяких дорогоцінностей. Головних винуватців повстання повісив на своїх кораблях головами додолу, а потім їхні тіла розіп'яв на мурах Фів. Пізніше ці криваві трофеї вислав до Нубії, щоб поширити спасенний пострах серед чорних племен. У бою сам особисто йшов на ворога, а ще був великим силачем — ніхто не мав сили натягнути його лука.

По ньому зайняв престол Тутмос IV. Про цього фараона є оповідання, що він одного разу, втомлений ловами, заснув у тіні Великого сфінкса. Уві сні з'явився йому бог Сонця, образом якого був Сфінкс, і наказав відкопати свою подобу з шску, що ним був довкола засипаний. Князь виконав це, й за те боги віддали йому владу над Єгиптом. Він також воював в Азії та уклав тісний союз із державою Мітанні понад Євфратом.

Аменхотеп ПІ (1405—1370 pp. до Хр.) утримував далі живі зв'язки з азійськими державами. Збереглося його листування з володарями Вавилону, Ніневії, Мітанні та Кіпру. Віднайдено його у 1880 р. в руїнах оселі Тель-ель-Амарна. Було в ньому понад 300 листів, писаних на глиняних табличках вавилонським клинописом. Аменхотеп звертав також пильну увагу на Нубію. Коли тамтешні племена підняли бунт, він уладив великий похід, дійшов до четвертої катаракти й завів лад у цій провінції.

Великі зміни настали в Єгипті заАменхотепаІУ (1370—1352 pp. до Хр.). Це найдавніша постать в усій історії Єгипту. Коли всі інші фараони пильно берегли давні традиції, він намагався провести корінні реформи; коли інші володарі вели тверезу й реальну політику, він виявився мрійником і фантастом. Його дорадницями були його мати й жінка, з якими він завжди виступав публічно. Великий вплив на нього мав також жрець Еє — чоловік його колишньої мамки. Аменхотеп неохоче займався війною та іншими державними справами, а всією душею поринув у жрецьку теологію.

Єгипетські жрецькі колегії різних святинь розглядали тоді пильно питання, що таке божество [таї яка його суть. Найсвітліші уми дійшли переконання, що божество — це найвищий дух, з якого беруть початок усі речі. Увесь світ, люди, природа — все існує спочатку тільки в Божій думці, потім божество саме здшснює свої плани. Божий дух веде також Єгипетську державу, дає їй провід руками фараона, допомагає їй у перемозі. Коли зростає Єгипет, зростає також боже царство.

Аменхотеп перейнявся тими поглядами, розвинув їх і звів у суцільну систему. Тільки одне божество мало бути паном Єгипту — божество, що всім управляє і все обіймає. Аменхотеп зважився усунути всі дотеперішні божества, а на їхнє місце запровадити культ одного бога — бога Сонця, який у давні часи звався Атон. Свою ідею він проводив рішуче й безоглядно. Усунув шанування усіх інших богів, якими б вони не були. Не пощадив навіть дотеперішнього патрона Єгипту — Амона, а навіть переслідував його ще більше, ніж інших. Усюди, по всіх святинях, гробницях тощо фараонові прихильники запопадливо вирубували із написів та затирали Амонове ім'я. Щоб назверх показати свій розрив із давньою релігією, [фараон] змінив навіть своє ім'я, бо в ньому була згадка про Амона (Аменхотеп — значить «Амон є вдоволений»), |і] прибрав нове ім'я Е х н а т о н, що означало «милий Атонові». Своєму богові фараон ставив нові святині — в Єгипті, Нубії, Сирії й навіть заснував нове місто, йому присвячене, — Ахет-Атон, «Обрій Атона» (тепер Тель-ель-Амарна).

На честь свого божества Ехнатон складав побожні гімни: «Як добре, коли ти засяєш на краї неба, ти, живучий Атоне, що жив перед віками! Коли зійдеш на східному краї неба, кожну країну виповнюєш своєю красою. Бо ти є гарний, великий і блискучий, ти стоїш високо над землею. Твоє проміння обіймає всі землі, усе, що ти створив. Ти є Ра, і ти полонив їх усіх, ти в'яжеш їх своєю любов'ю. Хоч ти далеко, твоє проміння завжди над землею. Хоч ти високо вгорі, твої стопи творять день!»; «Коли ти заходиш на західному краї неба, то світ лежить у темряві, немовби мертвий. Вони сплять у своїх кімнатах, їхні голови закриті, їхні носи заткані, й один не бачить одного. Розкрадають їхнє добро, що лежить під їхніми головами, й вони про це не знають. Кожен лев виходить зі своєї печери, всі гадюки починають кусати. Панує темрява, мовчить світ. Бо той, що їх створив, на краї неба пішов на спочинок»; «Ти є в моєму серці, ніхто не знає тебе, тільки твій син Ехнатон. Ти посвятив його у свої плани й у свою силу. Світ є в твоїй руці, так, як ти його створив. Коли ти сходиш, живуть люди, коли заходиш — умирають. Бо ти сам є життя, й тобою живемо, всі очі дивляться на твою красу, поки ти зайдеш... Коли ти створив землю, ти уладив її для твого сина, що вийшов із тебе самого, — володаря, що живе правдою, пана обох країн, сина Ра, володаря корон, Ехнатона, життя якого є довге, — і для великої королівської Дружини, його улюбленої, пані обох країн Нефер-не-фру-Атон, яка живе і цвіте вічно...»

Так усі свої сили і змагання Ехнатон присвячував поширенню культу свого божества. Але разом із тим він занедбував усі державні справи. Особливо відбилося це на світовій політиці Єгипту. Коли підбиті народи відчули, що ослабла рука, яка тримала їх у покорі, [вони] почали повставати. Першою повстала Сирія. Це була вина самого фараона. Він не дбав про те, щоб підтримувати своїх азійських союзників. Король хеттів із жалем писав до Ехнатона, чому він не відписує йому листи. Але фараон не підтримував листування навіть з єгипетськими намісниками в Сирії. Начальник залоги у Біблосі писав листа за листом до свого володаря, вказував на небезпечне становище, прохав військової допомоги, але не діставав нічого. Цю байдужість фараона використали семітські князі й почали готуватися до збройного виступу проти своїх завойовників. У самому Єгипті також почали ворушитися невдоволені елементи, особливо духовенство, невдоволене радикальними реформами володаря. Над могутньою державою збиралися грізні хмари.

Але Ехнатон не добачав небезпеки. Він жив щасливо, у своєму ідеальному світі, вдивлений у сходи і заходи Сонця, у роздумах над єством божества, і спокійно закінчив життя [в] 1358 р. до Хр., залишаючи в одних пам'ять єретика й нищителя богів, в інших — філософа й борця за правду.

Від Тутанхамона до Рамзеса II. Реформи Ехнатона не утрималися довго. Відразу по його смерті фіванські жерці викликали ворохобню проти прихильників Атона й у боротьбі перемогли. Головний осідок культа Атона, Ахет-Атон, було зруйновано нещадно, так що не залишилося каменя на камені. Всі святині бога Сонця впали, й ім'я його знищили в усіх написах. Богом Єгипетської держави став знову Амон. Новий фараон, зять Ехнатона, мав спочатку ім'я Тут-анк-Атон («живий образ Атона»), але, йдучи за хвилею реакції, змінив його наТут-анк-Амон — «живий образ Амона»1. Це той фараон, гробницю якого з величезними скарбами, що впродовж століть залишалися непорушеними в підземеллі, в 1922 р. відкрила англійська експедиція.

Кілька років в Єгипті тривала внутрішня боротьба, з'являлися різні претенденти на престол. Урешті постійний лад завів фараон Хоремхеб (1350—1315 pp. до Хр.) з княжого роду з Алабастронполя, який ще раніше відзначився як хоробрий старшина й полководець. Своє управління Єгиптом він почав з того, що повернув усюди вшанування давніх богів. «Він ставив наново святині від багон дельти аж до Нубії; він наказав готувати нові статуї богів, численніші, ніж колись». Він дбав пильно про те, щоб відновити всюди пам'ятники давніх богів, знищені «бунтівником з Ахет-Ато-на», і найбільше протегував культу Амона. Фіванській святині він повернув усі давні скарби та прибутки й навіть призначив для неї окремі копальні золота в Нубії. Жерці Амона тріумфували з перемоги свого божества: «Горе тому, хто проти тебе виступить! Твоє місто стоїть, а той, хто тебе зачепить, згине. Ганьба тому, хто проти тебе грішить у якій-небудь країні. Сонце того, хто тебе не пізнав, зайшло, а той, хто тебе знає, світить. Святиня того, хто наступив на тебе, лежить зруйнована в темряві, але вся земля живе в твоєму світлі!»

Хоремхеб видав нові закони для Єгипту й оповістив їх на пам'ятній кам'яній таблиці висотою 5 м і шириною 3 м. Особливо гостру боротьбу він вів із перекупством1 урядовців. Коли, наприклад, екзекуторові доводили [його] надужиття, як кару обрізували йому ніс і засилали до далекої твердині в арабській пустелі. Фараон призначив урядовцям високу платню, щоб вони не мали причини збагачуватися нечесними способами. Він старався піднести урядничий стан, не раз уладжував бенкети для урядовців і сам особисто промовляв до них. За володіння Хоремхеба держава прийшла знову до внутрішнього добробуту, і вже дальші фараони могли подумати про воєнні походи й підбої.

Особливу славу здобув собі Рамзєс II (1292—1225 pp. до Хр.) — найбільш лицарський з єгипетських володарів. Хеттський король Муваталліс організував проти Єгипту цілу коаліцію, до якої ввійшли королі Нагарини, Каркемиша, Кадета, Алеппо та інші визначні снрійські князі З'єднана армія доходила до 20 000 людей. Рамзес стягнув багато наємників, особливо з Нубії, й довів своє військо до тої самої чисельності. Свої сили [він] поділив на чотири корпуси, котрі дістали імена головних богів — Амона, Ра, Птаха і Сутеха (Сета. — Ред.).,

До головного бою прийшло під Кадешем у 1288 р. до Хр. Це була перша битва у світовій історії, про яку залишилися докладні описи. Фараон мав намір добути Кадеш і посувався з усією армією вздовж Оронта. Він був певний, що пощастить йому захопити несподіваним нападом цей «ключ» до Сирії*, бо ворожого війська ніде не було видно. З корпусами Амона і Ра вія необережно висунувся наперед, так що втратив контакт із рештою армії. Під самим Кадешем заскочили його вороги, розбили цілком відділи Ра та обступили довкола королівський табір. Фараон знайшовся2 в крайній небезпеці, бо інші корпуси були далеко на полудні, не знали нічого про бій і не могли йому надати допомоги. Але Рамзес не втратив зимної крові, використав слабке місце в лінії ворога, ударив туди і пробився до південного війська. Спочатку поміч дали йому якісь новобранці, що тягнулися за його відділами. Вони вдарили на хеттів, що саме грабували королівські обози, і зробили серед них замішання. Потом наспів корпус Птах й остаточно вирішив бій на користь єгиптян. Рамзес виказав у бою надзвичайну хоробрість. Єгипетські пам'ятки описують барвистими словами, в якій небезпеці був фараон і як він своєю відвагою і притомністю переміг ворога. Пісні оспівували його лицарство.

Але все-таки кампанія не вдалася: Рамзес не зміг опанувати всю Сирію. Виправлявся він ще раз до Палестини, здобув деякі твердині, але не міг дати ради хеттам. Мусив рішитися на мир. У1272 р. до Хр. обидві сторони підписали перемир'я. До наших часів дійшов текст цієї важливої умови, найстарішої, яку знаємо в повній основі. Початок був такий: «Договір, що його великий князь Хеттії, могутній Хаттусіліс, син Мурсіліса, могутнього великого князя Хеттії, і внук Суппілуліумаса, могутнього великого князя Хеттії, на срібній таблиці склав для Рамзеса II, могутнього великого володаря Єгипту, сина Сеті І, могутнього великого володаря Єгипту, і внука Рамзеса І, могутнього великого володаря Єгипту, добрий договір миру й братерства, що заводить між ними мир на вічні часи». Головні пункти умови були такі: обидва володарі зарікаються всякої війни між собою, підтверджують давніші умови та укладають оборонний союз проти всіх ворогів, мають разом карати бунтівливих підданих і видавати взаємно політичних утікачів, але мають поводитися з ними гуманно. Два відписи цього договору заховалися на мурах святині, третій, у клинописі, знайдено на глиняній табличці у Богазкьолі в Малій Азії.

Для підкріплення приязні Рамзес узяв за жінку доньку Хаттусіліса. Сам хеттський король приїхав у гостину до Єгипту, і єгиптяни приязно вітали його військову дружину, з якою нещодавно зводили завзяті бої. Рамзес III. Невдачі в Сирії вказували на те, що світове значення Єгипту вже доходить кінця. Не можна вже було думати про дальші підбої. Єгипет від агресивної політики ще більше переходив до оборонної, Вдовольнився дотеперішніми землями й був вдоволений, як доводилося йому їх заховати у цілості. Але й це не приходило легко.

Розпочався час великих мандрівок народів. Розбурхані хвилі переселення дедалі сильніше били об границі Єгипетської держави. На Середземному морі все наново з'являлися розбійницькі ватаги в півночі, які на своїх невеликих човнах пливли вздовж побережжя й непокоїли спокійні торгові міста і країни. В єгипетських джерелах зустрічаємо імена ахайців, данайців, лікійців, шердів (або сардинців), шекелеш — мабуть, сицилійців, терше — тирсеніїв-етрусків та всяких інших. Ці ватаги варварів дісталися також до Африки й осіли на побережжі Лівії. Талановиті лівійські королі, що мали добре організоване військо, наймали їх на свою службу й почали нападати на Нільську дельту.

Фараон Мернептах (1232—1226 pp. до Хр.) звів із ними бій у західній частині дельти. Лівійські сили доходили до 20 000 воєнного люду. Бій тривав шість годин, аж врешті єгипетські лучники перемогли ворога. На полі битви лягло 9000 наїзників, між ними багато прибульців з-за моря. Увесь ворожий табір дістався до рук єгиптян разом з усякою здобиччю. Останки його переможці спалили. Мернептах вів також боротьбу в Сирії та утримав там володіння Єгипту. Могутність фараона оспівано у похвальному гімні: «Князі падають до землі й кличуть: «Здоров!» Ніхто вже з дев'ятьох народів-лучників не підіймає голови, спустошено Лівію, країна хеттів заспокоєна, сплюндровано Ханаан з його злочинцями, приборкано Аскальон, поневолено Гезер, Еноам знищено. В Ьраїпі мало залишилося людей, його нащадків уже нема. Палестина стала безборонною вдовицею. Всі країни об'єднані, всі приведені до миру, всі ті, що бунтували, є у неволі короля Мернептаха».

Але в найближчі роки сили Єгипту знову ослабли. Почалася боротьба партій, за королівську корону суперничали різні претенденти, прийшла анархія. До значення доходять знову вельможі, власники великих земель, з ними ривалізує багате духовенство різних святинь. Чимраз більший вплив мають чужинці, особливо сирійці, що дістають у руки високі уряди. Народ жив у нужді й голоді.

Кращий порядок настав за фараона Рамзєса ІІІ (1200—1168 pp. до Хр.), який розпочав XX династію. Він далі проводив боротьбу з чужоземними наїзниками. У західній дельті він переміг грізних лівійців і заприязнені з ними морські народи. Потім він приготував велику експедицію на Сирію. Ці сторони також знайшлися вже в руках північних переселенців, котрі тягнулися туди незліченними збройними ватагами суходолом на важких двоколісних возах, запряжених волами, й човнами з боку моря. Під їхнім заливом Хеттська держава втратила свої сирійські провінції. Рамзес ПІ ударив на цю грізну силу з двох боків—від моря й на суші. Єгипетський флот заскочив ворога в одному з фінікійських портів. Славні єгипетські лучники своїми стрілами відразу здесяткували військо піратів, так що в головному наступі без труду [було] розбито їхні примітивні човни. Рівночасно сам фараон над Оронтом розбив сухопутне військо наїзників.

Рамзес III останні роки свого володіння присвятив внутрішнім справам держави. Проти ненажерливого духовенства, яке намагалося взяти владу в свої руки, він шукав опори серед чужинців, головно сирійців, яким віддавав найбільш впливові уряди. Але це вже був знак, що хитаються самі основи держави, що в Єгипті вже нема єгиптян для проводу. Не дивно, що невдоволені вельможі почали виступати проти фараона й навіть організували змову на його життя. Фараон відкрив змову, віддав винуватців під суд, але сам не дожив до кінця слідства й помер на 31-му рощ свого правління. Рамзес III залишив по собі добру пам'ять як щедрий опікун святинь. Заховався опис його дарів для різних божеств: папірусовий сувій, довгий на 39 м. Це — найбільший документ, що залишився з Давнього Єгипту (т. зв. папірус Гарріса).

Занепад Єгипту. По Рамзесі ПІ слідувало дев'ять фараонів, що мали те саме ім'я — Рамзес, але всі [вони] непомітні, без усякого значення. У великій державі наростали безладдя й анархія. Влада фараонів чимдалі слабшала, зростало значення провінційних князів, полководців найманого війська і передусім духовенства. Останній із династії, Рамзес XI, був уже тільки володарем за титулом, бо фактичну владу захопили жерці. Могутній архіжрець Амона у Фівах, X є р і х о р, прибрав титул віце-короля, а потім проголосив себе фараоном. Коди треба було вирішити якусь важливу справу, фараон мусив питатися ради в статуї Амона, й божество рухом голови або й словами давало знати свою волю... Єгипет став теократичною державою. Але жерці безуспішно намагалися втримати єдність країни. Сильнішими від них показалися відосередні1 сили. Наперед відпала Сирія, де наново постали національні держави. Але ще більшим ударом по могутності Єгипту було те, що Нільська дельта відмовила в послуху Фівам. У 1113 р. до Хр. князь Таніса у Долішньому Єгипті — Несубанебджед (у греків — Смендес) підбив сусідні князівства і проголосив себе самостійним королем півночі. Так знову Єгипет розпався на дві держави — Долішню й Горішню. Це часи XXI династії.

Дальша династія, XXII (945—745 pp. до Хр.), походила вже не з Єгипту, а з Лівії. Предок цього роду, Баювава, осів у Гераклеополі як найманий жовнір. Його нащадки доходили до чимраз вищих урядів і врешті захопили владу в свої руки. Засновник династії, фараон Ш є ш о н к (945—920 pp. до Хр.), відзначався найбільшою енергією. Зі своєї столиці у Бубастісі він старався об'єднати весь Єгипет; повелося йому це настільки, що його син зайняв головний уряд архіжерця Амона у Фівах і міг батькові допомагати в його планах. Хоч Фіванська держава зберігала свою окремішність і була вільною від данини, все-таки Нубія визнавала зверхність Шешонка. Амбітний фараон спробував піддати своїй владі також Сирію й передусім Палестину. Коло 926 р. до Хр. він напав на Єрусалим і пограбував скарби, що їх зібрав Соломон. На якийсь час жиди стали залежними від Єгипту.

Але по цих хвилевих успіхах прийшов новий занепад. Внутрішнє розбиття сягало так далеко, що у VIII ст. до Хр. дійшло до нечуваної події — владу над Єгиптом перебрали в свої руки нубійці! Нубія майже два тисячоліття була залежна від Єгипту. Значення її лежало у великих копальнях золота і в тому, що вона посередничала в торгівлі із Суданом. Коли ж Єгипет почав занепадати, в Нубії з'явилися змагання до окремішності. Здається, почин цьому дали жерці бога Амона, котрі як політичні емігранти знайшли в Нубії захист і зайнялися організацією країни. Столицею нової держави була Непата коло четвертої катаракти. Стояла тут велика святиня Амона, й жерці її за допомогою пророцтв керували всіма державними справами. Як зростала і розвивалася Нубійська держава, про це нема ніяких звісток. Дізнаємося тільки несподівано, що в 721 р. до Хр. нубійський король П і а н х і мав уже в своїх руках Горішній Єгипет і почав боротьбу з князями Нільської дельти. Підбивав він місто за містом, округу за округою. Особливо завзяту війну вів із княаем Саїса Тефнахтом і остаточно здобув всю країну аж до берегів моря. У Долішньому Єгипті залишилися ще деякі князі (їх відносили до XXII, XXIII і XXIV династій), але всі [вони] вже визнавали владу Нубії. При святині Амона в Не-паті Піанхі поставив великий гранітний пам'ятник і на ньому залишив опис своїх підбоїв.

Наступником Піанхі був його брат Шабака. Він починає XXV, або ефіопську, династію. Це була людина, сповнена енергії й володарських прагнень. Він не тільки зумів утримати владу Нубії в Єгипті, але старався також протидіяти грізній небезпеці, що йшла на Нільську державу зі сходу, від Ассирії.

Відносини Єгипту з євфратськими державами здавна були приязні — між Азією та Африкою ішов живий торговельний обмін. Ці світові держави порізнила тільки справа Сирії. Ассирійська держава шукала собі доступу до Середземного моря й могла добути його тільки у Лівані, де дотепер панували єгипетські впливи. І хоч Єгипет тепер був у розкладі, але традиція [його] панування над Азією була такою сильною, що Шабака рішився розпочати боротьбу з Ассирією.

Ассирійські війська вперше ввійшли до Сирії в 734— 732 pp. до Хр. й зайняли більшу частину країни. У 722— 720 рр, Саргон II покінчив бої і всі сирійські князівства зробив залежними від Ніневії. Але сирійці не хотіли погодитися з чужим пануванням і чекали тільки нагоди, щоб піднятися проти Ассирії. Шабака використав ці відносини і зорганізував коаліцію, до якої входили Tip, Іудея, Едом, Моав та інші князівства. Жидівський пророк Ісайя застерігав від приязні з Єгиптом, вказуючи на занепад царства фара-онів. Уперше в історії Єгипет і Ассирія зустрілися на полі бою [в] 705 р. до Хр. Єгипетські війська вів браганич фараона на ім'я Тахарка, ассирійців провадив сам король Сінаххеріб. До вирішного бою прийшло десь у Палестині. Сильні ассирійські війська без труду перемогли слабо спаяну коаліцію. Але, на щастя для Єгипту, в ассирійському війську вибухнула епідемія й Сінаххеріб не міг скористатися зі своєї перемоги.

Наново прийшло до війни 30 роками пізніше. У 673 р. ассирійський король Асархаддон напав на границі Єгипту. Фараон Тахарка, що тоді сидів на нубійському престолі, зібрав до бою значні сили й розгромив ассирійців. Але Асархаддон не заспокоївся, зібрав нову армію й у 670 р. ввійшов до країни дельти. Тахарка боронився у Мемфісі, але ассирійці здобули місто, і він мусив шукати захисту у Горішньому Єгипті. Здеморалізовані князі дельти визнали владу Ассирії.

Наслідник Тахарки, Танутамон, спробував іще раз прогнати ассирійців з Єгипту, У 663 р. [він] здобув Мемфіс та підкорив всю дельту. Але ассирійці стягнули нові сили, розгромили його в бою, почали облогу Фів і врешті здобули і зруйнували місто. У такий спосіб і Горішній Єгипет перейшов під їхню владу. Зруйнування' Фів — найбільшої та найкращої з єгипетських столиць, з якою були пов'язані традиції найбільшої світлості Єгипту, було вже доказом [того], що Єгипетська держава упала безповоротно.

Пізніші нубійські королі вже й не пробували опанувати Єгипет. Вони вдовольнялися своїми південними країнами і в них продовжували своє панування. Свою столицю перенесли вони далі на південь до Монроса за п'ятою катарактою. Там вони були безпечні від нападів з Єгипту. Між Нубією та Єгиптом зв'язки ставали чимдалі слабшими. Нубія забувала єгипетську мову, перестала вживати єгипетські ієрогліфи, не продовжувала єгипетської культури і почала жити своїм окремим життям — як таємнича казкова Ефіопія.

Обнова держави. У VII ст. перед Христом Єгипетська держава ще раз піднялася із занепаду. Це були часи т. зв. Реставрації. Між князями Долішнього Єгипту одним із визначніших був Нехо із Саїса. Він завчасно визнав владу Ассирії й завдяки тому не тільки не втратив свого князшства, але й висунувся на перше місце серед інших вельмож. Його син Псамметіх (663—609 pp. до Хр.) став визволителем Єгипту від ассирійського ярма. Він уміло використав ослаблення Ассирії, що вела вишу з Вавилоном, присилував інших князів до послуху і спільно з ними почав усувати ассирійську владу з Єгипту. Але ще більше у боротьбі допомогли йому наймані війська, що складалися з греків і лідійців. Ці могутні, в залізо заковані ватаги допомогли Псамметіхові забезпечитися від Ассирії та утримати лад у країні. Майже без боротьби ассирійці відступили з Єгипту.

Писар, тобто урядовець, із часів Старої Єгипетської держави Псамметіх як володар вів політику далекозору й всесто-ронню. Передусім старався забезпечити добробут Єгипту, оновлював давню каналізаційну систему, старався підняти селянство й боронив його від наду-жить вельмож. Але рівночасно він розумів, що Єгипетська держава не може існувати без патріотичного громадянства, і всіма силами старався підняти свідомість і традиції вищих верств. Намагався відновити славу минулих днів, повернути пам'ять про могутність Єгипту. Заводив наново забуте почитания давніх фараонів — засновників держави, наказав відбудовувати їхні піраміди та гробниці. В Єгипті обов'язковими стали старовинний церемоніал, давній стиль, старовинне письмо. Псамметіх дбав пильно про те, щоб очистити культ від усяких чужих домішок і повернути давні обряди. Так, [віні усунув бога пустелі Сета й наказав витерти його ім'я на всіх написах. Похоронний обряд змінився на основі стародавніх текстів. Єгипетська релігія стала суворо замкненою, ексклюзивною. У мистецтві також наслідували давні зразки. Усе це мало на меті відродити внутрішньо єгипетський народ і дати йому виразну національну фізіономію.

Але Псамметіх, хоч як замилуваний у старовині, не спускав також ока з сучасних інтересів Єгипту. Шануючи стародавні Фіви, він усе ж свою столицю залишив у Долішньому Єгипті, у своєму рідному Саїсі, бо тоді в країні дельти скупчувалися все господарське життя Єгипту та його зарубіжна торгівля. Фараон нав'язав знову тісні зв'язки з Фінікією, й тамтешні купці відвідували Єгипет так само часто, як у давні часи. Він також першим зрозумів значення молодого грецького народу й дозволяв грекам осідати в Єгипті. З того часу зв'язки Еллади з Єгиптом ставали все тісніші, й тій обставиш завдячуємо те, що пізніше греки багато писали про географію, культуру й історію Єгипту, особливо ж батько грецької історіографії — Геродот. Псамметіх замислював також відновити впливи Єгипту в Азії. Він виправився до Сирії й почав облогу пограничных твердинь, коли несподівано напали на нього дикі ватаги іранських скіфів, котрі залили ' своїми ордами Передню Азію. Фараон насилу добувся з їхніх рук і повернувся до Єгипту.

Батькові плани виконав син Псамметіха — Нєхо (609—595 pp. до Хр.). Він побудував сильний флот на Середземному морі й напав на Фінікію. Міста Газу й Абсальон, що пробували боронитися, Нехо здобув і зруйнував. Звідси фараон рушив углиб Сирії. Під Меджиддо, пам'ятним із давніх завоювань Єгипту, заступив йому дорогу Йосія, король Іудеї, але у нерівній боротьбі упав поранений. Нехо пішов дальшим шляхом, на Євфрат, сподіваючись зустріти там ассирійські війська. Однак Ассирія була у скрутному становищі, бо проти неї виступили Вавилонія й Мідія. Сирія залишилася без допомоги, й Нехо опанував ц без перешкоди, поставивши за давнім звичаєм біля Сидона свій тріумфальний пам'ятник.

Здавалося, що перед Єгиптом відкривається нова доба світової могутності. Але тріумф Нехо тривав недовго. В 606 р. до Хр. вирішилася доля Ассирії: вавилонський король Набопаласар разом із мідійським Кіаксаром зруйнували Ніневію, поклали кінець Ассирійській державі й поділилися її провінціями. Сирію мала забрати Вавилонія. Вавилонський королевич Набукаднесар від імені батька вирядився добувати присуджені землі. Нехо вирішив не чекати [його] наїзду й зі своїми військами вийшов назустріч ворогові до Євфрату. Під Каркемишем у 605 р. прийшло до остаточного бою: єгипетські найманці не витримали його, і Нехо у договорі з Вавилонією мусив зректися прав щодо Сирії. Більше він [уже] не думав про підбої в Азії. Зате всю увагу звернув на південь, у бік Африки. Почав відновлювати давній канал від Нілу до Червоного моря, побудував пристані і став організовувати тут новий флот. Щоб вирішити давнє питання, як далеко сягає Лівія, наказав фінікійським морякам відбути подорож довкола суходолу. Вони поїхали, об'їхали Африку й повернулися через Гібралтарську протоку — це була найпримітніша дослідницька експедиція стародавнього світу.

Кінець Єгипту. Син Нехо, Псамметіх II (595—588 pp. до Хр.), уладив похід на Нубію, бажаючи здобути назад для Єгипту цю золотодайну країну. Але його 'успіхи були нетривкі. Найвизначніший з останніх фараонів був А м а с і с, якого на престол винесло збунтоване військо. Щоб приєднати собі родовитих єгиптян, вш обмежив права грецьких колоністів і дозволив їм жити тільки в місті Навкратісі. Але незважаючи на обмеження, греки зростали все більше в силу, й до їхніх рук переходила поволі вся єгипетська торгівля. Навкратіс став головним грецьким цортом у Єгипті, й найвизначніші міста матірної1 Греції надсилали свої пожертви на будову головної там святині, що звалася Геленіон. Амасіс, хоч

і був неохочий до греків, зумів, однак, оцінити значення молодого еллінського світу. Він нав'язав приязні зв'язки з Полікратом із Самоса, спартанам подарував штучно вироблений панцир, до Дельфів вислав щедрий дар на відбудову спаленої святині, обдаровував інші святі місця. Зрештою розвиток грецької торгівлі немало причинився до зростання добробуту Єгипту. Геродот оповідає, що в Єгипетській державі налічувалося тоді 20 000 міст. Амасіс дбав про безпеку держави, укріпив границі, утримував велике військо, збільшив єгипетський флот і поставив державу на високому рівні. Коли ж на ці репрезентаційні видатки йому не стало засобів, він не завагався звернутися до святинь і присилував їх, щоб віддали на державні потреби частину своїх скарбів. У щоденному житті Амасіс був доступний і приязний, полюбляв бавитися бенкетами з приятелями, а греки оповідали про нього всякі анекдоти.

У заграничній політиці Амасіс раз тільки виступив активно — проти нової Перської держави. Перші завоювання перського короля Кіра викликали велике враження на Заході: всі відчували, яку небезпеку несуть швидкі іранські вершники. Західні держави одразу ж уклали оборонний союз, до якого ввійшли Вавилон, Лідія, Спарта та Єгипет. Але поки союзники приступали до акцій, Кір уже вдерся до Лідії й погромив та детронізував короля Креза (545 р. до Хр.). Кількома роками пізніше сильним ударом розбив вш Вавилонію (539 p.). Амасіс бездіяльно приглядався до зростання перської могутності, бо не було вже сили, яка б стримала грізного завойовника. Та сама доля чекала й [на] Єгипет. Але Амасіс уже не побачив кінця держави, яку так розбудував: він помер у переддень катастрофи. Єгипет не мав уже життєвих сил до боротьби й оборони. Єгипетська держава розвивалася і процвітала завдяки зусиллям своїх володарів, але не було єгипетського народу, що хотів би боронити свою незалежність. Останній фараон Псамметіх НІ, син Амасіса, не мав того таланту й щастя, що його попередники, не зумів організувати оборону, і в 525 р. до Хр. перські війська Камбіза майже без боротьби підкорили Єгипет.