СТАРОДАВНІЙ СВІТ

Господарство й культура Риму

Хліборобство. Найулюбленішим заняттям римлян старих часів було хліборобство. На широких низинах родилося буйне збіжжя, й італійський рільник жив у добробуті та багатстві. Історик Пліній оповідає, що прізвища найвизначніших римських родин виводили від родів збіжжя чи ярини, яку хто найкраще управляв: Фабіїв—від бобу, Лентулів—від сочевиці, Цицеронів—від гороху. У перші часи республіки найбільшою нагородою для заслужених громадян уважали такий кусень грунту, що його можна було зорати за один день. Типом римлянина давньої доби уважали диктатора Цинцинатта, що власними руками управляв свої чотири морги на Ватіканському горбі й що його просто від плугу народні збори покликали до найвищого державного уряду. Збіжжя так цінилося, що права 12 таблиць призначають кару смерті на того, хто відважився б випасти засіви або зрізати колосся.

Хліборобство в Італії стояло на високому рівні так довго, доки існували малі й середні господарства. Пізніше змінилися соціальні відносини, дрібне селянство підупало, а зросли великі магнатські латифундії. Це підірвало розвиток рільництва, бо великим власникам краще виплачувалася годівля худоби, й вони занедбали управу ріллі. До занепаду хліборобства в Італії немало причинився також привіз дешевого збіжжя з провінцій: італійські продуценти1 не могли витримати конкуренції з цим імпортом і залишили працю на ріллі. Широкі простори Італії, на яких перше були управні поля, стали наново диким степом. Різні реформатори, починаючи від Гракхів, намагалися піднести селянство аграрними реформами, але поважніших успіхів не осягнули. Земля залишилася в руках великих землевласників, і хліборобство вже не піднялося із занепаду. «Латифундії знищили Італію», — писав Пліній Старший.

Теорію хліборобства першим подав цензор Катон Старший у книжці «Про управу ріллі». Пізніше про сільське господарство писав Марк Теренцій Варрон у творі «Про сільські справи», а Луцій Юній Колумелла, хлібороб з Іспанії, дав цілу енциклопедію агрономії. Римляни користувалися також чужостороннім досвідом, особливо цінилися карфагенські підручники з хліборобства. Здавна розвивалися в Римі городництво й садівництво, найбільше управа винограду й оливного дерева. Пізніше римські вельможі при своїх віллах розвели чудові сади й городи.

За цісарства хліборобство найвище стояло в Єгипті і Північній Африці, а велике значення мали також Сицилія, Сардинія, Іспанія, Галлія й чорноморські колонії. Окрім продукції збіжжя, дуже високо розвинулося виноградарство, особливо в Греції і в Галлії, так що Італія почала втрачати своє передове становище. Щоб рятувати італійських продуцентів, цісар Доміциан наказав всюди по провінціях знищити половину виноградників, але цей едикт не стримав природного розвитку цеї ділянки садівництва. Оливні дерева поширилися на всіх побережжях Середземного моря, від Іспанії до Малої Азії, а що плекання оливок було дешеве й давало великі користі, то навіть дрібні власники обертали свої ріллі на оливні сади. В Італії до великого розвитку дійшла годівля худоби. Від найдавніших часів домашньої худоби було тут багато, так що навіть назву Італії виводили від «вітеллюс» —- бичок. Коли ж почало занепадати хліборобство, то скотарство піднялося ще вище. Навіть старий Катон, великий прихильник хліборобства, уважав, що з худоби можна мати більші користі, як із ріллі. Оповідали про нього анекдот, що на запит якогось хлібороба про те, яка ділянка господарства найкорисніша, він відповів: «Добра годівля худоби». — «А далі що?» — «Далі слаба годівля худоби». — «А потім що?» — «Лиха годівля худоби». — «А потім що?» — «Потім хліборобство». В латифундіях тримали найбільше овець, бо вовна потрібна була для ткацького промислу. Але й на тому полі Італія пізніше занепала, а достави худоби перейшли до провінцій.

Промисловість і торгівля. Римський промисел почався вже в перші часи республіки, під впливом етрусків і греків. Досить високо стояли гончарські вироби й ткацтво, а також розвивалися металургійний і ювелірний промисли. Місто Прене-сте було відоме з виробу бронзових пушок', т. зв. цист, що слугували для переховування біжутерії, пахощів та ін. Ці пушки бували прикрашені мистецькими узорами. У пізніші століття італійський промисел почав працювати на експорт. Багаті пани закладали свої ремісничі верстати2, в яких працювали їхні невільники, й ці заводи масово продукували вироби, потрібні в щоденному житті. Особливо широко розвинувся ткацький промисел, що доставляв державі вовняні матерії, бо Італія мала доволі вовни із власних овець. В Етрурії й Кампанії виробляли залізне знаряддя і зброю, в інших околицях поширився керамічний промисел. Помпеянські знахідки, незвичайно багаті й різнорідні, вказують, до якого високого рівня дійшло римське промислове виробництво.

За цісарства поруч з Італією розвивалася промисловість також у провінціях. До вищого розвитку дійшли передусім ті країни, що мали свої метали, як Іспанія, Галлія й альпійські провінції. Господарське знаряддя і зброя, що вони доставляли, добули собі широку покупність. Галлія продукувала також добре полотно й вовняні матерії. Інші ділянки промисловості залишилися на Сході. Мала Азія, Сирія, Єгипет виробляли дорожчі матерії, бронзові вироби, скло, кераміїсу та всякі люксусові вироби, особливо ювелірні. Ь зростом промислу і хліборобства у різних частинах держави розвинулася також велика торгівля, що обіймала всі середземноморські країни. Італія завдяки своєму осередньому положенню мала провідне місце в торговому русі. Головним центром європейської торгівлі був сам Рим, з якого йшли гостинці — Фламіншська й Кассійська дороги —- на північ, до Галлії, альпійських країн та Іллірії, а водні шляхи — на всі сторони. У своїх провшціях римляни побудували величаві муровані гостинці, мости, заїзди й міста, так що купецька комунікація розвивалася вигідно в усіх напрямках. Від часів Августа всюди уладжено державні й приватні пошти, що дуже допомагали розвиткові торгівлі. Римські купці доходили не тільки до границь держави, на Рейні й Дунаї, але й переходили далеко поза них. Всюди в Середній Європі знаходяться багаті скарби римських монет, римські вироби та інші пам'ятки, що свідчать про те, який великий був тут торговий рух.

Рим був також осередком морської торгівлі. Його порт Остія розрісся у велике місто, й цісарі безнастанно розбудовували та поширювали портові уладження. Поруч із Римом важливе значення мали також порти Путеолі біля Неаполя і Брундисіум над Адріатичним морем. На сході держави найбільшими торговими осередками були Константинополь, Мілет, Антиохія, у Греції—Корінф, в Африці—Александрія та Карфаген, на заході — Новий Карфаген і Марсилія. Кожне з цих великих торговищ мало свої сухопутні й морські шляхи, що вели глибоко в сусідні країни. Римські кораблі відвідували Атлантичний океан, доїздили до Британії, що мала 'багаті руди цини, потрібні для металургіїшого промислу. З-над Балтіїіського моря, через германські землі, приходив бурштин. Чорноморські країни доставляли хутра, шкіри та збіжжя. З Ірану спроваджували диких звірів до циркових ігрищ. Через Єгипет ішов давнішнлях до Ефіопії й Судану, де можна було добути слонову кість, золото й дорогоцінне пахуче дерево. Червоним морем та Індійським океаном римські купці досягли до Індії та індійських островів і спроваджували звідти коріння, вироби із слонової кості, дороге каміння, пахощі. Тим самим шляхом, а також через Іран і Середню Азію, йшла торгівля з Китаєм, що вивозив свій шовк й інші матерії. Римська торгівля вперше в історії приймає характер справді всесвітній і лучить тісними зв'язками три континенти.

Релігія. У релігійній творчості римляни не відзначалися такою буйною уявою, як греки. в їхніх віруваннях пробивається тверезий і практичний розум людини, що не мала часу на широкі роздумування. римляни добачали всюди прояви божого єства, як у найближчій хатній обстанові, так і в природі. хатніми дверима опікувався бог янус, вогнищем — богиня веста, коморою — боги пенати. опікуном вогню був вулкан, отарами піклувався фавн, засівами — сатурн, церера й багато інших богів. християнський письменник св. августин у своїм творі «про боже царство» так пише про ці римські вірування: «важко на одному місці вичислити всі імена богів і богинь, що їх давні римляни ледве могли у своїх книгах списати, кожній речі придаючи відповідне божество. вони думали, що опіки над хліборобством не можна доручити одному богові, але ріллю віддавали під покров богині русини, гірські хребти — богові югатинові, горбки—колатині, долини — валонії. не вистачало їм одної богині засівів сегеції: засіяне збіжжя віддавали вони в опіку сеї, коли зерно кільчилося — опікувалася ним прозерпина, коли на стеблі творилися колінця — бог нодот, коли

амур і психея, помпеянське стебло в'язалося в піхви — бостінпе мальовгию гиня волютина, коли піхви відкривалися і виходив колос — пателана, коли з колосся творився рівний лан — го-стиліна... розквітлим збіжжям піклувалася флора, коли зерно було ще в м'якім стані — лактурн, коли достигало—матута, коли час жнив наближався — рунцина. кожен у своїм домі має одного дверника, а вони примістили тут аж трьох богів: двері віддали під опіку Форкула, завіси—під опіку Кордеї, а поріг — під покров Лиментина!»

Найбільше значення мали боги Юпітер—бог неба й світла, Марс — бог весни, Квірин — бог війни, Янус — бог початку, Веста — опікунка домашнього вогнища, Мінерва — богиня ремесел. Пізніше римська релігія підпала під вплив грецької, так що давні італійські божества приймали вигляд еллінських богів. Так постали ідентичні божества: Юпітер—Зевс, Юнона — Гера, Марс — Арес, Мінерва — Афіна, Венера — Афродита, Діана — Артеміда, Церера — Деметра, Вулкан — Гефест, Меркурій — Гермес, Амур — Ерос, Нептун — Посейдон.

Римляни ставилися до своїх божеств з далеко більшою пошаною та побожністю, ніж греки. Не було в них жартівливих оповідань і веселих анекдотів про богів, — римлянин приступав до жертовника з повагою і довір'ям. Римський культ відзначався великою формалістикою. Хто хотів добути собі успіх, мусив знати, якому богові віддати себе в опіку та в який спосіб його молити. Богослужебні приписи були дуже докладні і дрібничкові, а коли хто занехаював якусь приписану формулу чи обряд, то вся жертва ставала неважливою. Не раз ту саму молитву повторювали кілька разів, щоб її виконати згідно з приписами.

Жертви від імені родини складав батько, від держави — урядовці за допомогою жерців. Жерців у Римі було дуже багато, й вони мали велике значення в громадянстві. Верховне місце мав найвищий жрець, т. зв. понтифєксмакхимус, якого обирали на трибунальних зборах. Він мав нагляд над усіма жерцями й виконував над ними дисциплінарну владу. На початку кожного місяця він складав жертву за щастя держави. Поруч із понтифексом велике значення мав король жертв («реке сакрорум»). Ця назва вказує, що він перейняв релігійні обов'язки по давніх королях. Інші категорії жерців творили фламіни, луперки, рільні браття, салії, феціали. Відгадуванням майбутнього займалися авгури й гаруспіки. Авгури ворожили найбільше з лету птиць і з явищ на небі. Знаки, що показувалися з правого боку, уважалися за щасливі, а лівого — за несприятливі. Гаруспіки вияснювали значення блискавок і громів та ворожили з крові жертовних звірів. У великій пошані в Римі були сивіллінєькі книги, які мав купити останній король, Тарквіяій Гордий, від ворожки Сивілли. Вони були писані грецькими гекзаметрами й містили в собі ворожби, що відносилися до подій у Римі. У важкі хвилини окремі жерці на заклик сенату шукали поради в цих священних книгах.

Будівництво. Найвизначнішим проявом мистецької діяльності римлян було будівництво. Тут виявилися найцінніші прикмети римського розуму: ясність думки та смисл монументальності. Початків свого будівництва римляни не створили самі, а опиралися в будівництві на те, що дали їм етруски. Найважливішими здобутками етруської архітектури були луки і склепіння. Того способу будови не вживали ані єгиптяни, ані греки, та рідко він зустрічався і в будівництві Месопотамії. Тільки етруски це мистецтво вдосконалили, а римляни пішли їхніми слідами. Лук будували з каменю, витесаного в клини, а луки лучили у різні види склепінь. Цей спосіб будування найперше з'явився у великих ужиткових будовах, як водопроводи й канали (клоаки), а пізніше — у будові святинь, тріумфальних луків та ін. Від етрусків римляни перейняли також загальний план святині й деякі прикраси. У пізніші часи, від IV ст. до Хр., римська архітектура підпала цід грецький вплив. Від греків римляни перейняли замилування до колонад і грецькі архітектурні стилі, особливо іонічний і корінфський. Але римські митці не наслідували своїх зразків рабськи, а різні елементи чужого мистецтва злучували в нові цілості. Так, наприклад, з'явилися комбіновані іонічно-корінфські колони, в яких капітель складалася з аканфового листя і приміщених над нею волют. У римських будовах зустрічаємо також напівколони, вмуровані у стіни, чотирикутні стовпи-філяри й пілястри, тобто філяри, приміщені в стінах. Стіни часто були прикрашені аркадами, цебто луками, опертими на колони або пілястри. Понад гзимсами стін ставили т. зв. аттики, тобто стінки, получені філярами й оздоблені плоскорізьбами. Римляни любувалися в багатій орнаментиці і всі вільні простори стін заповнювали прикрасами у вигляді листя, квітів та ін.

Римські святині були подібні до грецьких найбільше тим, що мали чотирикутний план і колонаду. Рідше бували округлі святині, як, наприклад, старовинна святиня Вести. Най величавіша римська святиня — це Пантеон, що її побудував зять цісаря Августа — Марк Агриппа на честь усіх богів. Це кругла будівля, з проміром на 43 м і такої ж висоти, покрита копулою; до неї добудований передсінок, опертий на колони.

Урядові будинки, т. зв. базиліки — це були просторі споруди, поділені рядами колон на 3—5 нав. Стеля плоска або у вигляді склепіння. У базиліках засідали суди, для суддів ставлено там підвищені трибуни. Для зборів і проходів слугували відкриті галереї, так само, як у Греції. Спеціальністю Риму були терми — публічні лазні, що були також місцями сходин римського панства. Терми складалися з купальних басейнів із зимною й теплою водою та просторих залів, де відбувалися гімнастичні вправи, музичні пописи, відчити, дискусії й ін. У термах Каракалли найбільший зал мав 50 м завдовжки і 25 м завширшки. Терми Діоклеті-ана мали помістити 3200 осіб.

Великі розміри мали римські театри й цирки. Амфітеатр Флавіїв, названий так від засновників-цісарів Веснасіана й Тита, був 77 м завдовжки і 48 м завширшки. Він був прикрашений чотирма кондигнаціями аркад: у партері були колони у тосканському стилі (подібні до дорічних, але не жолобковані й оперті на підстави), на першому поверсі — іонічні, на другому — корінфські, на найвищому — пілястри з корінфськими капітелями. З цирків найбільший — «Максиму с» — мав 640 м завдовжки.

В епоху. цісарства постали нові пам'ятки, а саме колони та тріумфальні луки. До наших часів заховалися дві колони, а саме колона Траяна, висока на 43 м, на якій зображено сцени з боротьби з даками, й колона Марка Аврелія, зі сценами війн із германами. Тріумфальних луків було дуже багато, бо будували їх усі визначні цісарі. До наших днів збереглися три луки: Тита — з плоскорізьбами з війни з жидами. Семтимія Севера — з походу на парфян — і Константина Великого. Сцени, зображені на луках і колонах, дають незвичайно цінний матеріал до пізнання римського воєнного життя. Величавими будовами були також цісарські гробниці. Найкраще зберігся мавзолей Адріана, у середньовіччі замінений на замок Св. Ангела.

Пам'ятки римської архітектури знаходимо не тільки в Римі й Італії, але також по всіх провшціях, як далеко сягала римська влада — від Іспанії, Галлії та Британії до Африки й Азії. Різьба й малярство. Римляни у різьбі були учнями греків і поза рівень учнів вийшли недалеко. Як тільки римська аристократія пізнала ближче Грецию, кинулася між нею мода збирати пам'ятки грецького мистецтва. У своїй жадобі здобути якнайбільше і якнайкращі мистецькі твори римляни не вагалися допускати навіть звичайного розбою і грабунку.

На зразок греків римляни почали творити і свою скульптуру. Але в тому не показали великого таланту, так що жодне ім'я різьбаря не стало справді славне. Найбільший успіх мала портретна різьба. У Римі здавна був звичай переховувати воскові маски предків, а пізніше почали творити тривкі кам'яні погруддя. Таких різьб заховалося безліч—цісарів, полководців, визначних урядовців, всяких панів і їхніх жінок. У різьбі панували різні напрямки: архаїчний, що змагав до крайньої простоти, ідеалістичний, що постатям надавав ідеальні риси, та врешті реалістичний. На зразок еллінських юнацьких постатей зроблена статуя Антіноя—улюбленця Адріана, що під час побуту цісаря в Єгипті кинувся до Нілу, щоб цим жертовним актом продовжити цісарське життя. З реалістичних різьб за найціннішу уважають портрет цісаря-братовбивникаКаракал-ли з жорстоким обличчям.

Високо розвинулася римська плоскорізьба на стінах святинь, гробових пам'ятниках і тріумфальних луках. Залишилося також багато пам'яток декоративної різьби на предметах домашньої обстанови, металевому посуді та ін. Особливо цінні т. зв. геми, тобто шляхетні каміння з вирваними на них прикрасами.

Римське малярство епохи цісарства знаємо з помпеянсь-ких фресок. Стіну ділили звичайно мальованими пілястрами на три частини і на вільних полях зображували краєвиди з полями, садами, квітниками, постаті богів, міфологічні сцени, образи з господарського життя, ловів, рибальства, весільні сцени, ігри, танки та ін. Такі мальовила у простих, але яскравих барвах незвичайно оживлювали кімнату.

На зразок Сходу в Римі прийнялася також мозаїка, в якій зображували портрети, міфологічні сцени й навіть великі історичні образи. Так, наприклад, образ боротьби Александра Великого з Дарієм походить з помпеянських мозаїк.

Письменство. Римляни в перші століття своєї історії не мали ніякого письменства. У пізнішій традиції за перші літературні твори уважали право 12 таблиць і релігійні гімни. Римська література почала розвиватися тільки під грецьким впливом. Батьком її мав бути Марк Лівій Андроник — визволений невільник, що в III ст. до Хр. переклав невмілим віршем «Одіссею». За його прикладом Гней Невій описав віршами Першу Пунічну війну, а Квінт Еній склав національну епопею, присвячену римській історії від часів Енея.

До вищого розвитку римське письменство доходить тільки при кінці республіки. Найвизначнішим представником прози був Марк Туллій Цицерон (106 — 43 pp. до Хр.). Він добув собі славу передусім як бесідник. Свої промови він виголошував на народних зборах, у сенаті і в судах, а потім публікував як літературні твори. Він склав таких промов понад 100, а половина їх заховалася до нових часів. Найголоснішими з цих промов були проти Катиліни і «філіппіки» проти Антонія. Він склав також теорію бесідництва, в якій перетворив і вдосконалив грецьку риторику. Велику популярність здобули також Цицеро-нові листи, яких залишилося коло 1000. Цицерон був майстром прози, латинську мову розвинув і довів до справді літературного рівня, створив ясний, мистецький стиль.

Рівночасно з прозою до чимраз вищого рівня доходила поезія. Сучасник Цицерона, Тит Лукрецій Кар (100— 55 pp. до Хр.), написав гекзаметрами філософічну поему «Про природу речей». Гай Валерій Катулл (87—54 pp. до Хр.) створив любовну лірику.

Найславнішим національним поетом став Публій Вєргілій Марон (70—19 pp. до Хр.), що в своїй знаменитій «Енеїді» зобразив початки Римської держави. Ця епопея складена на зразок «Іліади» й «Одіссеї», але поет зумів чужі мотиви перетворити оригінальним способом і дав поему, навіяну римським духом. Це була улюблена лектура римлян і шкільний підручник для молоді, цінений як з огляду на зміст, так і з огляду на мову та стиль. Вергілій писав також ліричні поезії, а саме «Буколіки», або пастирські пісні, а також дав «Георгіки» — поетичний опис хліборобських занять.

Сучасником Вергілія був Квінт Горацій Флакк (65— 8 pp. до Хр.). Найбільшу славу добули йому «Пісні», в яких {він] оспівував спокійне життя, громадянські чесноти, приязнь, любов і погідну епікурейську філософію. Не менше значення мали його сатири, що в них змалював смішні типи своїх сучасників із різних класів і кіл громадянства. Його гаслом було «насміхом поправляти звичаї».

Горацій і Вергілій жили під особливою протекцією цісаря Августа і його мистецького дорадника Мецената та в добробуті й вигоді могли писати великі твори. Третій великий лірик того часу — це Публій Овідій Назон (43 р. до Хр. — 17 р. по Хр.). Він займався головним чином любовною лірикою у збірках: «Книга любові», «Мистецтво кохання», «Ліки на любов», «Листи» та ін. Міфологічні теми опрацював у «Метаморфозах» і поетичному календарі «Фасті». У 8 р. по Хр. цісар Август заслав Овідія за якусь, ближче невідому, провину до Томи над Чорним морем (недалеко [від] теперішньої Констанци), і там поет перебував до смерти. На засланні постали ліричні збірки: «Книги смутку» та «Листи з-над Чорного моря».

У золотому віці римської літератури, за цісарства, жило ще кілька визначних письменників: Альбій Тібул (54—19) і Сікст Проперцій (49—15) — писали елегії; Марк Анней Лукан (39—65) — поему про війну Помпея з Цезарем «Фарсалія»; Децим Юній Ювєнал (67—147) — сатири; Марк Валерій Марциал (40—98 pp. по Хр.) — епіграми; невільник Фєдр (І ст. по Хр.) — байки; Тит Пєтроній Арбітр (помер у 66 р. по Хр.) — сатири; Апулєй (II ст. по Хр.) — повість «Метаморфози».

Драматичного письменства римляни не витворили. До театру вони ставилися з деякою погордою, як до ігрищ, невідповідних для вільних людей. За республіки добули собі розголос два автори комедій: Тит Макцій Плавт (254—148) та Публій Тєрєнцій Афер (190—159 pp. до Хр.). Але пізніше вони не знайшли талановитих наслідувачів.

Історіографія. Найдавнішими римськими істориками були т. зв. анналісти, тобто літописці, що списували хронологічно головні події минулого (наприклад, Фабій Піктор). Першим визначнішим істориком був Марк Порцій Катон Цензоры (т. зв. Старший), що у книзі «Початки» подав історію Рима від заснування міста до 149 р. Пізніші анналісти улаштували науковий метод і ставилися критичніше до давніх переказів.

Перші зразки класичного дієписання дав Гай Юлій Цезар у своїх «Записках про Галльську війну», в яких описав завоювання Галлії в 58—52 pp. Він увів до історіографії стиль ясний, простий, без надмірних прикрас, але саме через те гарний і цікавий. Воєнні події він описує стисло і докладно, як досвідчений жовнір і полководець, а також дає яскраві описи звичаїв галльських племен. Другий славний твір Цезаря -— це «Записки про домашню війну», тобто про боротьбу з Помпеєм в 49—48 pp.

Сучасник і прихильник Цезаря, Гай Саллустій Крісп (86—35 pp.), описав війнуз Югуртою 111—105 pp. і змову Катиліни 63 р. Він брав собі за взір Фукідіда, давав добре обдумані характеристики дійових осіб, стиль уживав складний і штудерний, прикладав велику вагу до моральної оцінки осіб і подій. Меншим талантом відзначався Публій Корнелій Неп (100—30 pp.), що склав цілий ряд життєписів славних людей, як римлян, так і інших народів. Його легкий стиль зробив його популярним у школах. Першим дослідником римської старовини був Марк Теренцій Варрон (нар. у 116 р. до Хр.). Він написав коло 720 книг історичного змісту; з уваги на великі його знання звали його полігістором.

Скласти повну римську історію старався Тит Лівій (59 р. до Хр. —17 р. по Хр.) у «Книгах від заснування Риму». Він не був критичним дослідником, користувався всякими джерелами без розбору, а головне змагання прикладав до того, щоб подати гарний, мистецький виклад. Як стиліст він займав одне з перших місць серед римських істориків і мав великий виховний вплив на громадянство, вказуючи йому зразки громадянських чеснот у минулому.

Найбільшим римським істориком був Публій Корнелій Тацит (55—120 pp. по Хр.). У своїх «Анналах» й «Історії» він дав історію цісарства від Тиберія до Доміциана. Тацит був незвичайним психологом і знавцем людської душі, умів увійти глибоко в розуміння мотивів, якими керувалися дійові особи, й дав першорядні характеристики найвизначніших цісарів. Так само" у широких лініях умів зобразити устрій Римської імперії й історичні сили, що на неї впливали. Він старався писати «без пересердя і прихильності», але його симпатії були на боці республіки й аристократії.

Біографії цісарів подав також Гай Свєтоній Транквілл (II ст.)—секретар Адріана, але він більше цікавився двірськими скандальними історіями, ніж справжньою історією. Науки і філософія. В інших ділянках науки римляни залишили небагато оригінальних творів — вони найбільше наслідували греків. Початки римської філології дав згадуваний уже Варрон у трактаті «Про римську мову». Елій Донат (IV ст. до Хр.) і Присциан (V ст.) склали основні граматики латинської мови. Про риторику кілька трактатів написав Цицерон, а пізніше Марк Фабій Квінтиліан (35—35 pp. по Хр.) склав великий підручник «Основи бе-сідництва».

У природничих науках найбільшим авторитетом був Гай Пліній, т. зв. Старший (23—79 pp. по Хр.), що написав енциклопедичний твір «Історія природи»; тут містилися зоологія, ботаніка, мінералогія, фізика, астрономія, медицина. Пліній досліджував перший вибух» Везувія в 79 р. і загинув при тому від трійливих газів. Філософ Сенека залишив твір «Природничі питання». Географічний опис старовинного світу подав Помпоній Мелла (І ст.) у книжці «Про географію».

На полі філософії римляни також виявляли небагато оригінальної творчості, а більше йшли за греками. На грецькій філософії опер свої погляди Цицерон — перший римський філософ. Він був прихильником стоїцизму й у своїх листах «Про обов'язки», «Про приязнь», «Про старість» та ін. проповідував поміркування й обов'язковість. Стоїком був також Луцій Анней Сенека (4—65 pp. no Хр.), з іспанського роду, відомий як учитель цісаря Нерона. Він залишив багато трактатів, діалогів і листів, у яких обговорював головно етичні питання. Він проповідував рівність людей, згоду, лагідність, милосердя—ідеї, що наближували його науку до християнства, й тому перші християнські письменники охоче користувалися його аргументами. До стоїцької школи належав також цісар Марк Аврелій, про погляди якого вже згадано в іншому місці. Стоїцька філософія мала великий вплив на римське життя. Прихильники давньої римської суворості й чесноти знаходили в ній споріднені погляди й радо користувалися ними при своїх реформаційних змаганнях. Але серед вищих класів було також немало прихильників епікуреїзму, кличі якого часто зустрічаємо в римських поетів. Ці епікурейці навіть науку трактували як джерело розваги та вжитку. Один із них висловив це характеристичними словами: «Досить уже створили ті, що були перед нами; нам час розглянутися в їхніх творах і шукати в них розкоші».

Римляни на полі духовної культури були все учнями греків. «Завойована Греція завоювала переможців, римлян», — такою приповідкою римські письменники схарактеризували ставлення Риму до Еллади. Не в ділянці філософії, науки чи мистецтва виявилася велич римлян, а на іншому полі — в організації держави. Рим опанував величезні простори на трьох континентах, завоював народи різного походження і культури й зумів об'єднати їх в одну могутню імперію. Римське право, римська адміністрація й суд, римське військо, римська господарська система —- це були ті сили, що зв'язували Схід і Захід в нероздільну ціліеть. На цій основі розвивалася спільна грецько-римська культура, що згодом стала основою цивілізації нових народів.