Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

СТАРОДАВНІЙ СВІТ

Золотий вік Цісарства

Тиберій. Август призначив собі за наслідника пасинка Тиберія — сина улюбленої жінки Лівії Друзилли. Коли Август помер у 14 р. по Хр., Тиберій мав уже 55 років життя і всесторонній досвід за собою. У молоді літа він брав участь у поході на парфян, пізніше кілька років воював у Германії. Вволяючи волю Августа, він розвівся з жінкою Віпсанією, яку дуже любив, і одружився з Августовою донькою Юлією. Це подружжя затруїло йому життя, він покинув цісарський двір і виїхав до Греції. У цьому добровільному засланні він перебував до 4 р. по Хр. Тоді Август закликав його до Риму, адоптував за сина і зробив його своїм співрегентом. Тиберій дістав уряд проконсула і трибуна, й це стало основою його влади. По смерті Августа сенат без ніякої опозиції прийняв до відома його дідичність на цісарство, а військо склало йому присягу вірності. Таким робом цісарство утвердилося в Римі на дальші часи.

У заграничній політиці Тиберій тримався мирової політики Августа. Спочатку пробував поширити границю Германії, і його братанич Германик, син Друза, улюбленець війська, добував собі там воєнні лаври. Але по перших невдачах цісар наказав війську повернутися до Галлії і здалека обсервував хаос, що настав у Германії, коли звідти уступила римська влада. У внутрішній боротьбі поліг тоді Арміній (19 p. по Хр.), а талановитий володар маркоманів Маробод мусив утікати на римську територію. Також на сході, в Азії, утримувався давній мир. Ця миролюбність Тиберія робила деколи враження, що вичерпалися вже життєві сили Риму, які перше виявилися в могутній експансії.

Також у внутрішній політиці Тиберій не порушував системи, встановленої Августом. Права сенату шанував і навіть поширив його владу. «Не було ніякої справи—ні публічної, ні приватної, великої чи малої, щоб з нею не відносився до сенату: у справах податків і монополій, у справах будови, обнови будинків, навіть у справах набору й звільнювання вояків або де розмістити легіони й помічні відділи, кому продовжити командування або доручити похід, що та в якій формі відписати чужостороннім королям», — оповідає історик Светоній. Сенатові віддав також вибір преторів і нижчих урядовців, так що народні збори остаточно втратили своє значення. Сенат ставився до цісаря з незвичайною покірливістю й хотів навіть встановити божеський культ його особи, але Тиберій з огидою відкинув цей проект і не раз скаржився на рабську підданчість сенаторів, говорячи про них, що це «люди, створені для неволі».

Тиберій із природи був людиною суворою і неприступною, а гіркі життєві переживання ще збільшили його недовір'я до людей. З роками все більше росла в ньому мізантропія і підзорливість1, так що врешті він почав уникати контакту навіть із найближчою родиною. З ненавистю ставився до своєї жінки Юлії й до її сина від першого подружжя —Агриппи, так що коли вони обоє нагло померли, цісаря ' обвинувачували в тому, що він їх усунув із світу. Так само закидали йому, що вш позбувся братанича Германика, що мав широку популярність серед народу. Потім його ненависть звернулася проти пасербиці Агриппини (старшої) — доньки Юлії, він вислав її на заслання. Два сини Агриппини, Нерон і Друз, яких уважали спочатку як наслідників цісаря, пізніше обидва марно загинули: один сам наклав на себе руки, другого замучили голодовок) смертю. Агриппина не пережила трагічної смерті синш і покінчила життя самовбивством.

Злим, чорним духом, що опанував старого, хворого Тиберія, був префекттірибічної цісарської гвардії преторіан Елш Сеан. Це була людина талановита й енергшна, але без усяких моральних основ і кар'єрист, що поставив собі за мету добути цісарську владу. За його порадою Тиберій винищив свою родину, а потім почав нищити всіх тих, хто чим-будь визначився і видавався небезпечним могутньому префектові. Щоб позбутися суперників, Сеан зорганізував небувалі до того часу процеси за образу маєстату. В римській республіці існував давній закон (з 103 р. до Хр.), що назначав кару смертю для тих, хто порушував маєстат римського народу. Сеан поширив це право на всіх тих, хто виступав проти цісаря, бо цісар був представником народу й держави. Обвинувачувати міг кожний, навіть невільник, а за донос [було] визначено високі нагороди. В Римі запанувала справжня пошесть до-нощицтва — т. зв. деляторства, наслідком чого маса невинних людей діставалася перед суд сенату, де здеморалізовані сенатори, стероризовані Сеаном, без розбору видавали засуди смерті.

У таких відносинах мізантропія Тиберія дійшла до останніх меж: він рішився покинути Рим й оселився на острові Капрі, недалеко від Неаполя, й там у величавій палаті вів відокремлене життя. Сеан довгий час тримав цісаря під своїм впливом, але врешті й він попав у неласку. Тиберій, імовірно, дізнався про амбітні плани префекта, несподівано відібрав у нього командування і віддав під суд сенату, який і засудив його на смерть у 31 р. Тиберій іще шість років прожив на самоті, зненавиджений усіма, і в 37 р. покінчив своє трагічне життя.

Калігула, Клавдій, Нерон. З родини Тиберія залишився між живими тільки син Германика — Гай, з прізвищем Калігула («черевичок» — від військових черевиків, що їх носив дитиною в таборі батька). Він проживав при дворі Тиберія на Капрі й зумів приєднати собі таке довір'я підзор-ливого цісаря, що той не посягав на його життя. Рим і вся Італія привітали молодого 25-літнього цісаря з надіями, що він поверне світлі традиції Августа. Калкула справді розпочав своє правління гуманними розпорядками, проголосив загальну амністію для тих, хто був засуджений за образу маєстату, прихильно ставився до сенату, а для народу уладив величаві прища. Але коли вмерла його улюблена сестра Друзилла, він захворів і у слабості почав виявляти ознаки божевілля. Почав уважати себе за найвизначнішого з героїв, уладив тріумфальний в'їзд, в якому виступав у масці Александра Великого, почав переодягатися за Геракла, врешті проголосив себе божеством і наказав віддавати собі божеську пошану. Прислужний сенат зрівняв його з Юпітером, надав йому імена «Найліпший» і «Найбільший», побудував святиню й установив окрему жрецьку колегію. Божевільний цісар вів життя серед бенкетів і оргій, рівночасно розвиваючи кривавий терор проти всіх тих, кого хотів позбутися. Але це «цезаричне божевілля» врешті стало нестерпним для стероризованого громадянства: постала змова, і військовий трибун преторіан Кассій Хереа вбив тирана в 41 р.

Преторіани посадили на цісарському престолі стрия Калігули — Тиберія Клавдія (41—54 pp.). Це була людина без всякої інтелігенції, позбавлена волі й енергії, залежна від найближчого середовища. Він обирав собі дорадників з-поміж визволених невільників, і вони творили немов міністерство, що управляло державою. Найвизначнішими з цих визволенців були: Паллас, що вів цісарський скарб, Нарцис - особистий секретар цісаря, Полібій — дорадник у справах літератури і Калліст, що полагоджував прохання, скермовані до цісаря. Клавдій піддавався без протесту їхній владі, —«мав роль не цісаря, а слуги», як каже про нього історик Светоній. Немале значення мали також жінки цісаря, спочатку Валерія Мессаліна, що вславилася скаядалічним життям, потім Агриппина молодша, сестра Калігули. Сенат втратив усякий вплив і сповняв покірно волю цісарського двору.

Але все ж Римська держава за цісарства Клавдія розвивалася успішно. Цісарський скарб, знищений Калігулою, прийшов знову до рівноваги; для Рима [було] побудовано новий величавий порт в Остії, а в самому місті розбудовано водопроводи. Цісарський уряд опікувався провінціями й завів у них справедливу й енергійну адміністрацію. Всюди поширювався римський міський устрій, і цілі громади діставали римське громадянство. Границі держави на заході і сході забезпечені були від нападів варварів. У 43 р. римські легіони опанували Британію, яку вже Цезар намагався прилучити до Римської держави, і дуже скоро поширилася тут романізація.

Клавдій помер, отруєний Агриппиною, що ввела на цісарський престол свого сина від першого подружжя (з Гнеєм Домщієм Агенобарбом) — Нерона (52—68 pp.). Новий цісар мав тільки 16 років і був відомий зі своїх артистичних замилувань. Він добув досить значну освіту, а його вчителем був найвизначніший тоді вчений — Луцій Аней Сенека. Спочатку управу держави вела Агриппина за допомогою Сенеки і префекта гвардії Афранія Бурра. Але невдовзі Нерон рішився сам узяти керму в свої руки й почав Безоглядно усувати всіх тих, хто був йому недогідний. Так по черзі втратили життя його адоптований брат Бри-таник — син Клавдія, потім — мати Агриппина, жінка Октавія, а Сенека сам покінчив самогубством у 65 р. Нерон одружився тоді з Попеєю Сабіною — розведеною жінкою свого приятеля Отона, що відзначалася красою, але й безоглядністю. Нерон ставав все більше кривавим тираном, а його «цезаричне божевілля» виявлялося в тому, що [віні почав виступати публічно як співак, їздець та атлет. «Він вірив у те, що у співі дорівнює Аполлонові, у перегонах1 — Геліосові, думав також наслідувати діла Геракла. Оповідали, що вже був приготовлений лев, якого він мав убити палицею або задушити руками голий на очах глядачів на арені», -— оповідає історик Светоній. Коли в 64 р. вибухнула в Римі велика пожежа, цісар не тільки не мав співчуття для міста, а у своїй палаті оспівував пожежу Трої. Через те поширилася чутка, мабуть, невиправдана, що він сам наказав підпалити Рим. Щоб відвернути від себе народну ненависть, Нерон скермував підозріння на християн, що тоді вже мали свою громаду в столиці. У nepj шому переслідуванні, що тоді вибухнуло, були покарані смертю апостоли Петро й Павло, а багато ісповідників християнської віри спалені живцем як «Неронові смолоскипи». Пізніше Нерон відбудував місто за новим планом із широкими вулицями, садами й величавими палатами, а на найвиднішому місці поставив цісарський «золотий дім». У 67 р. цісар виїхав до Греції і на різних ігрищах виступав як співак, актор і візник та від здеморалізованої грецької юрби добув собі 18 000 почесних вінків. Державою він цілком не займався, і врешті його божевільні виступи спричинили змову. Щоб не дістатися в руки змовників, Нерон за допомогою вірного слуги відібрав собі життя в 68 р. На ньому покінчилася перша цісарська династія, що мала назву юліансько-клавдійської (від 31 р. до Хр. до 68 р. по Хр.).

Веспасіан. Змова проти Нерона постала серед війська, й тепер воно намагалося взяти в свої руки призначення нового цісаря. І цісарські преторіани, і різні легіони виставляли своїх кандидатів. Спочатку цісарем став 70-літній намісник Іспанії Сервій Сульпіцій Гальба (68—69 pp.), але вже по році влади його вбили самі преторіани. Його наслідником став товариш оргій Нерона Марк Сальвій Отон (69 p.), але його не визнали легіони з Галлії, і він сам відібрав собі життя. В Германії військо проголосило цісарем Авла Вітелія (69 p.), що мав славу найбільшого обжери в Римі, але й він упав убитий у домашній боротьбі.

Серед цієї колотнечі наново порядок завів Тит Флавій Веспасіан (69—79 pp.) —- полководець війська в Сирії. Він походив із плебейського роду й тільки власною працею та сумлінністю дійшов до цісарства. Це була людина, якої Рим тоді потребував: чоловік із досвідом, поміркований* обов'язковий. Він не відзначався блискучим талантом, але його просте життя, людяність і справедливість приєднували йому громадянство.

Веспасіан у внутрішній політиці нав'язував до традицій Августа. Передусім він повернув давню владу сенатові. Сам провів чистку сенату, виключив із нього негідні креатури попередніх цісарів, зате ввів нових людей, добираючи таких, що були відомі чесним життям. Зреорганізував також лицарський стан і оновив клас патриціїв. До цієї верхньої еліти він увів багато свіжих людей з Італії і з провінцій, так що римська аристократія відсвіжилася новою струєю. По найбільшій частиш це були родини урядовців, що довгі роки перебували на державній службі, розуміли інтереси держави й уважали за свій обов'язок служити цісареві. З-поміж них Веспасіан призначав своїх намісників, префектів і прокураторів. Людям із провінцій щедро надавав громадянство.

Веспасіан зреорганізував також римську армію. У внутрішній ворохобні після смерті Нерона у війську поширилася анархія, амбітні старшини готувалися до політичного проводу, а рядовики допускалися всяких надуживань і самоволі. Цісар усунув із легіонів некарні елементи, завів сильну дисципліну і не дозволив війську втручатися в цивільні справи. Опанував навіть найбільш грізну силу — преторіан, зменшивши їхнє число до половини.

Найбільшою заслугою Веспасіана було впорядкування фінансів. Державний скарб внаслідок розтратності попередніх цісарів дійшов до повної руїни, так що не було грошей на найконечніші потреби. Веспасіан відзначався великою ощадністю, а люди навіть закидали йому скупість. Навіть війську не виплачував він на час1 належні нагороди, а відтягав виплату на найдовший час. Він завів нові податки й данини й пильнував, щоб оподатковані виплачували їх точно. Умів він знаходити нові джерела доходів і не уважав за сором проводити гострі екзекуції. Від нього походить приповідка, що «гроші не смердять», тобто всякий доход для держави є корисний. Коли якесь місто у провінції заявляло, що побудує йому пам'ятник коштом великих грошей, він наказував призначену суму просто заплатити до державної каси.

Завдяки ощадності він мав багато грошей і міг відбудувати Рим, спалений під час останніх розрухів. Перш за все взявся до відбудови зруйнованого Капітолію, а щоб показати добрий приклад, сам на своїх плечах виніс першу пайку цегли з румовищ. Він оновив святиню капітолійського Юпітера, побудував святиню Миру, а найбільшою його будовою був амфітеатр, що пізніше дістав назву Колізей.

У заграничних відносинах він тримався традиційної мирної політики, але в потребі умів і боронити права Риму. В Галлії вибухнуло повстання під проводом Юлія Цивіліса, що змагав до повної незалежності цеї країни, але римські легіони знищили пов'станців. У Палестині ще в 66 р. підняли повстання жиди. Сам Веспасіан, іще як полководець, виправлявся проти неспокійної провінції, а в 70 р. його син Тит остаточно переміг жидів, здобув Єрусалим і знищив стародавню святиню Єгови.

Десятилітнє володіння Веспасіана повернуло Римській державі давній спокій і порядок, і на основах, які він поклав, Рим залишався впродовж цілого століття. Тит і Доміциан. Спадщину по Веспасіану перебрав його старший син Тит (79—81 pp.). Вже перше, упродовж кількох років, він був співрегентом батька, з урядами консула, трибуна й цензора, так що докладно ознайомився з державними справами і пізніше міг продовжувати батьківську політику. Володіння Тита відзначалося незвичайною лагідністю, так що його називали «любов'ю і розкішшю людського роду». Історик Светоній оповідає про нього: «Спочатку думали, що він буде другим Нероном. Але пізніше ця думка замшилася на найбільші для нього похвали, бо в ньому не знаходили не тільки ніяких прогріхів, а самі тільки найбільші чесноти. Ніколи він нічого не забрав у нікого з громадян і не прийняв навіть дозволених дарів. Він тримався такої думки, шо нікого з прохачів не треба відсилати від себе без надії. Коли ж приятелі звертали йому увагу, що [він] більше обіцяє, чим може дотримати, то він говорив, що ніхто не повинен відходити сумний від цісаря. Коли раз при бенкеті пригадав собі, що впродовж цілого дня нікому не зробив ніякого добродійства, то сказав ці пам'ятні і справедливо славлені слова: „Приятелі, я втратив день!"».

За володіння Тита Італія мала страшні катастрофи. Дня 24 серпня 79 р. вперше за людської пам'яті вибухнув вулкан Везувій, недалеко [від] Неаполя, і три великі міста — Геркуланум, Помпеї та СтабІЇ — залив своєю лавою та засипав камінням і попелом. Завдяки цій катастрофі в руїнах осель, залитих лавою, цих міст заховалися для пізніших віків дорогоцінні пам'ятки старовини. Цісар відвідав сам нещасні місця і старався допомогти населенню, що вирятувалося від смерті. У 80 р. тричі великі пожежі нищили Рим, в яких згоріли знову Капітолій, терми Агриппи, Пантеон й інші великі будови. До того ще долучилася епідемія, що також, забрала багато жертв. Добрий цісар і тут давав допомогу своєму народові,

Після Тита цісарський уряд зайняв його молодший брат Доміциан (81—96 pp.). Це був чоловік талановитий і енергійний, але замкнений у собі й непривітний. Від самого початку він змагав до абсолютизму, у своїх едиктах уживав титул «пан і бог», не шанував прав сенату, а старався цю установу зробити залежною від себе. Всі державні справи вирішував у прибічній раді, до якої належали Префекти, Цісар Доміциан, цісарської гвардії й міста Рима та вісім вибраних сенаторів. Урядництво тримав дуже гостро й карав безоглядно за всякі надуживання. Він оновив суди за образу маєстату і не раз конфісковував майно засуджених. Дбав про розбудову Риму, відбудував будинки, знищені пожежами, заснував нові водопроводи й магазини на збіжжя. Старався добути собі прихильність мас і часто уладжував циркові вистави, перегони, морські бої, боротьби гладіаторів. На своєму дворі радо приймав учених і поетів, але пізніше з якоїсь маловажливої причини вигнав з Італії всіх філософів і математиків.

Доміциан повернувся до завойовницької політики Риму. Римське військо перейшло здову за Рейн і Горішній Дунай та опанувало простір аж по Майн і Некар. Тут невдовзі римляни побудували т. зв. лимес — оборонну систему, що складалася з валів, ровів, палісадів та сторожничих веж на всьому пограниччі. Ці укріплення служили оборонною лінією від нападів германів і не дозволяли їм прориватися в римські провінції. Римські легіони вели також боротьбу над Середнім і Долішнім Дунаєм. Тут на римські границі напирали германські маркомани, квади й язиги, а також войовничий народ даків, що замешкував Семигород. Але пізніше дакійський король Декебал визнав себе римським васалом і дістав від цісаря королівську діадему; він спровадив собі також різних ремісників, що мали завести культуру в його землі. У Британії римляни дійшли далеко на північ, аж до Шотландії.

Доміциан своїм автократизмом добув собі багато ворогів, що безнастанно робили проти нього змови. Врешті на чолі змови став префект гвардії, і преторіани вбили цісаря у його спальні в 96 р. Нерва і Траян. Змовники віддали цісарську владу 60-літньому сенаторові Нерві (96—98 pp.). Вш походив з новопатриціанського роду з Умбрії, за Веспасіана й Тита мав значні впливи, але Доміциан засудив його на заслання. Нерва відразу оперся на сенат і навіть склав присягу, що ніякого сенатора не поставить під суд. Але хоч римська аристократія його підпирала, проти нього бурилося військо, і він мусив шукати собі допомоги деінде. В 97 р. він покликав собі на спів регента намісника Германії Марка Ульпія Траяна, адоптував його за сина і в цей спосіб визначив на престолонаспідника. Цей звичай наслідували пізніші цісарі — шляхом адоптації призначали собі наслідників, і цісарська влада від того часу переходила з рук до рук без ніяких заколотів і потрясінь. Нерва за допомогою Траяна опанував ситуацію й міг провести найважливіші реформи.

Головна його заслуга — це реформа фінансів. Доміциан своєю воєнною політикою зужив фонди, зібрані Веспасіаном, і Нерва мусив подбати про новий устрій скарбу. Коли інші цісарі збільшували податки, то він навпаки — рішився податки зменшити. Спеціальна комісія, яку він визначив для цього, провела основні ощадності, зменшуючи навіть видатки на ігрища й релігійний культ. Завдяки цьому й державний скарб вийшов із скрути, і можна було зменшити податки, що дотепер дуже обтяжували не заможне Населення. Між іншим, тоді знесено було т. зв. вегикуляцію, тобто обов'язок доставляти підводи на шляхи, якими проїздили цісарські почоти.

Нерва розпочав також соціальні реформи. Щоб скріпити селянську верству, він закупив значні простори землі й почав уладжувати на них нові господарства. Для зубожілого населення провінціальних міст завів т. зв. аліментації, тобто фундації, оперті на землях великої власності, проценти з яких ішли на кошти виховання міської молоді.

По трирічній управі Нерви його місце без перешкоди зайняв Траян (98—117 pp.). Це був перший цісар, що не походив з Італії. Він народився в Іспанії в родині давніх римських переселенців. Від того часу провінції все частіше давали Римові визначних людей. Своє життя вш перебув на державній службі, відзначився як полководець і намісник провінції й добув собі ім'я незвичайно чесної людини. «Він

був справедливий, лагідний, стриманий й вірний для приятелів. Так дуже вірив у свою правість, що до префехта пролетарської гвардії, якому за звичаєм подавав меч як ознаку влади, не раз говорив: «Віддаю тобі меч для моєї оборони, якщо буду добре чинити, — інакше поверни його проти мене!» — оповідає письменник Аврелій Віктор.

Коли вмер Нерва, Траян перебував над Рейном. Але не спішився до Рима, бо Філософ Сенека уважав за свій обов'язок на- перед забезпечити границі держави. Сенатові запевнив повну владу і зніс суди за образу маєстату. Невдовзі почав приготування до походу на Дакію, бо як бистрий обсерватор догадувався, що з того боку на Рим найлегше можуть ударити варварські народи. В 101 р. він переправився по понтонному мосту через Дунай і ввійшов до ДакІЇ. Спочатку римлянам не велося. Даки боронилися хоробро у своїх горах, а їхній король Декебал увійшов навіть до римської Мезії та знищив її. Але Траян кинув проти Декебала свої легіони і в Добруджі розбив дакійське військо. Тоді вдруге пішов на Семигород і обліг дакійську столицю Сармизегетузу. Декебал побачив, що далі протиставитися римлянам годі, піддався їм добровільно й визнав владу Риму. Але недовго жив у мирі, приєднав собі союзників серед північних племен і почав наново війну. Траян випередив його офензиву, в 105 р. увійшов до ДакІЇ й у довгій війні, що тривала два роки, завоював усю країну. Декебал остаточно сам наклав на себе руку (106 p.).

Здобуті простори Траян зорганізував як нову римську провінцію. Великий кам'яний міст, побудований на Дунаї (біля теперішнього Турн-Северина), злучував Дакію з іншими провінціями. На місці дакійських осель постали римські міста. Столицею провінції була Ульпія Траяна (на місці Сармизегетузи). Побудовано в Дакії нові дороги, й туди почали напливати римські колоністи. Багато населення стягала звістка про дорогоцінні метали, що мали бути у семигоррдських горах. Завдяки тому Дакія скоро зорганізувалася й латинська мова дала початок румунському говорові. Від сходу мав боронити нову провінцію вал, що дістав ім'я Траяна. Останки його залишилися в Добруджі дотепер.

Римські володіння поширилися також на сході. В 106 р. було завойовано Синайський півострів і тут постала провінція Скеляста Аравія. Вали, рови й форти укріплювали її від сторони пустелі. В 114 р. сам Траян виправився на Месопотамію, щоб забезпечити її від нападів парфян. Він опанував усю країну аж до гирла Євфрату і Тигру й зорганізував там нові провінції. Повертаючись з походу, заслаб і помер у Селіні в Кілікії.

Траян залишив по собі величаві пам'ятки будівництва. У Римі побудував величавий форум, названий від його імені. Посередині форуму стояла висока колона, на якій були приміщені плоскорізьби, що зображували похід цісаря на даків. При форумі стояла величезна базиліка, прикрашена колонами з білого мармуру, дві бібліотеки — латинська і грецька — та інші будови. Траян побудував також нові терми, водопроводи, магазини на збіжжя і т. ін. Будівельний рух розвинувся також у провінціях, що жили в добробуті в часах довгого миру; в альпійських провінціях, в Галлії, Добруджі, Аравії, Африці — всюди постали людні міста, зі святинями, тріумфальними луками, театрами, колонадами. Руїни, що дотепер заховалися, свідчать про давнє буйне життя. Визнаючи великі заслуги Траянові, сенат надав йому виїмкове ім'я «Найліпший володар».

Адріан. Траян призначив своїм наступником Публія Адріана—свого кревняка, родом з Іспанії. Він був відомий як освічена людина і прихильник літератури. «Відзначався великою легкістю в промовах і укладенні віршів, а також великою зручністю у всякому мистецтві, так що сам як добрий митець висміював, легковажив і критикував інших артистів. З письменниками й філософами йшов навипередки, видаючи свої прозаїчні й поетичні твори. Але хоч легко критикував музик, трагіків, коміків, граматиків, риторів і бесідників, все-таки всіх визначніших відзначу вав почестями і дарунками. Тільки все мучив їх своїми запитами». З особливим захопленням Адріан ставився до грецької культури й широко відкривав шлях до Риму еллінським впливам. Не був він таким завзятим римлянином, як Траян, до римських традицій і звичаїв ставився більш критично, але свої обов'язки володаря виконував fa незвичайною сумлінністю.

Від Траяна відрізнявся також тим, що не був прихильником війни. Він повернувся до мирної політики Августа. Несподівано для всіх він наказав вивести римські легіони з Месопотамії й завів тривкий мир з парфянами. Це його рішення викликало велике невдоволення серед війська. Старшини готували навіть змову на життя цісаря, але змову відкрили і винуватців покарали. Адріан вдоволився тим, що забезпечив усюди границі від нападів сусідів: розбудував німецький «лимес», а в Британії побудував новий оборонний вал, названий його іменем. Але, де приходило до розрухів, там він умів енергійною рукою завести лад. Так, наприклад, суворо здушив жидівське повстання під проводом Бар-Кохби («Сина зорі») в 132—135 pp.

Адріан змагав до миру тому, щоб у спокої зайнятися внутрішніми реформами. Перші його розпорядки прихилили до нього простолюддя: він дарував усі податки, з якими від кільканадцятьох років дрібні землевласники залягали. В особливу опіку взяв він провінції, усунув останніх публіканів, а збирання данин доручив досвідченим урядовцям. Сам особисто об'їхав усі провінції, від Галлії й Іспанії аж до Малої Азії й Сирії, й зорганізував на нових основах адміністрацію, усуваючи всякі надуживання. Він бачив, що Італія недовго вже утримає своє верховне становище, що нові центри життя творяться на заході і на сході, і старався наблизити до себе всі народи Римської імперії та утворити з них одне громадянство. У свої подорожі він брав із собою знавців господарського життя, інженерів, правників і спільно з ними проводив свої організаційні плани. Всюди також будував нові міста, дороги, святині, театри, всюди защеплював римську чи римсько-грецьку культуру.

Супроти сенату Адріан заховав ту саму ввічливість, як і Траян, але в дійсності всю владу сам тримав у своїх руках. Не сенат мав головний голос у державі, а прибічна цісарська рада, до якої сам покликував, кого хотів. Щораз більше значення мав урядницький, залежний просто від цісаря стан. Адріан відділив цивільну службу від військової і творив нову бюрократію з членів давнього лицарського стану. На цю нову верству спиралася римська влада. Цісар цікавився також законодавством. З його доручення визначний правник Сальвій Юліан списав давні судові розпорядки преторів і склав їх в один кодекс, що дістав ім'я «вічного едикту».

Адріан, як і його визначні попередники, залишив у Римі величаві пам'ятки архітектури: святиню опікунок держави Венерн й Роми, величезну копулу на Пантеоні, гробницю цісарів на правому боці Тібру, що її пізніше перемінено на замок Св. Ангела. Велику славу добули собі цісарські палати в Тібурі (теперішнє Тіволі) під Римом. Містилися там бібліотеки, театри, стадіони, терми, а також чудові парки, розплановані так, що нагадували різні особливості великої Римської держави, наприклад, Академію Платона, Ликейон Аристотеля, долину Темпе у Фессалії, алек-сандрійські парки і т. п. Цісар-подорожник бажав мати в своїй садибі все те, що йому особливо в його подорожах подобалося. ''_.:,

Антонів Пій і Марк Аврелій. Наступник Траяна, Тит Аврелій Антонів (138—161 pp.), був відомий такою лагідною вдачею й добротою, що відразу дістав прізвище Пія, тобто Побожного. Він виступав із гаслом, що краще одного громадянина утримати при житті, ніж убити тисячу ворогів, і проводив консеквентну мирну політику. Тільки на границях деколи приходило до боротьби з неспокійними варварськими народами, а поза тим уся держава користувалася глибоким «римським миром», жила в спокої й добробуті. Сам цісар відзначався ощадним староримським способом життя, проживав у своїй сільській садибі, ніколи не виїздив поза Італію. Опікувався незаможним населенням, завів нові аліментаційні фундації, уладжував величаві ігрища для міської юрби, особливо при нагоді 900-ліття Риму в 147 р.

Довгий час співрегентом Пія був його адоптований син Марк Аврелій Антонів, і він зайняв по ньому престол (161—180 pp.). Він уславився як цісар-філософ. «Поважний був із дитинячих літ. Вже як юнак віддавався пристрасно філософії, у дванадцятому році життя прийняв одяг філософа, а разом із тим вів суворе життя, ходив в одному плащі і спав на землі, таК що мати з трудом упросила його, щоб клався на ліжко, застелене шкірами. Мав таке велике замилування до філософії, що навіть коли вже був адоптований на наслідника цісаря, ще заходив до дому філософа Аполлонія... Своїх учителів так шанував, шо їхні статуї із золота примістив у каплиці ларів (домашніх богів), а їхні могили відвідував, прикрашав квітами і складав на них жертви. Але любив також боротьбу на п'ястуки, піші перегони й лови на птахів,

'Кулаки. Цісар Марк Аврелій. Різьба чудово грався м'ячем і полював. Філософія відтягала його від цих занять, робила поважним і задумливим, але не відбирала в нього ввічливості, яку він показував і своїм приятелям, і навіть менш відомим людям. Він був чесний без суворості, скромний без скучності, поважний без понурості». У своєму філософічному творі «До себе про себе» він проповідував стоїчну науку про самоопанування, стриманість і працю: «У кожній хвилині пам'ятай про те, що ти — римлянин і мужчина, і чини у твоїх ділах із повною й невдаваною гідністю, любов'ю, свободою і справедливістю, щоб ти запевнив собі незалежність від усіх інших думок. Добудеш собі її, якщо кожну працю будеш виконувати, немов останню в житті, щоб була свобідна від усякої легкодушності, нерозуму, облуди, самолюбства і невдоволення з долі...» Ця філософія дала йому силу духу, і хоч він був скорші створений до контемп-ляційного життя, але в потребі умів виявити силу й рішучість володаря.

Марк Аврелій прибрав собі за співрегента Луція Вера (161—169 pp.), й обидва вони спільно рядили державою. Зараз із початком їхнього володіння в різних границях Риму почалася війна. Наперед треба було відбити новий набіг парфян, що вдерлися до Сирії. Талановитий римський полководець Авідій Кассій, родом сирієць, погромив їх, опанував Месопотамію й загнався аж до Мідії. Парфяни мусили просити миру, і римська границя знову пересунулася поза Євфрат.

Невдовзі знову над Дунаєм почали ворушитися германські племена. Маркомани і квади вдерлися в альпійські краї й дійшли аж до границь \ Італії. Обидва цісарі виправилися на небезпечний фронт і в завзятих боях затримали наступ варварів. Під час цієї війни помер на границі Луцій Вер. Щоб забезпечити державу від дальших наїздів, Марк Аврелій вислав військо за Дунай, над ріку Мораву та в Західні Карпати, й опанував ці простори. Над Тисою розгорілася боротьба з язигами — племенем іранського походження — та койстобоками, що прийшли з-за Карпат.

Пізніше цісар виправлявся ще до Сирії, щоб там здушити бунт, що його підняв проти цісаря Авідій Кассій. Усі ті війни тривали сім років (169—176 pp.). Марк Аврелій утримував добрі відносини із сенатом, але рівночасно скріплював цісарську владу. Він організував далі бюрократію і надав урядовцям нові ранги та титули. Італію поділив на чотири округи й настановив над ними т. зв. юридиків — урядовців, що там виконували судівництво. Таким робом устрій Італії наблизився до організації провінцій.