Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

СТАРОДАВНІЙ СВІТ

Октавіан Август

Другий тріумвірат. Смерть Цезаря викликала в Римі не таке враження, як сподівалися змовники. Сенат зараз після вбивства розійшовся, а народ на форумі прийняв вістку мовчанкою. Збентежені убивники подалися на Капітолій, ніби скласти жертви богам, а в дійсності щоб у безпечному місці чекати на дальший розвиток подій.

Марк Антоні й. Це був талановитий офіцер, але без глибшої освіти й широкого світогляду, відомий розгульним життям, досить популярний у Римі. Він служив під командою Цезаря в Галлії, як трибун допоміг Цезареві в боротьбі з Помпеєм і за те дістав управу Італії в початках домашньої війни, а потім консулат. Тепер, бачачи бездіяльність змовників, порозумівся з «магістром лицарів» Марком Емілієм Лепідом і почав виступати як правний представник влади від Цезаревої жінки Калпурнії перебрав акти диктатора та його касу: а на засіданні сенату провів затвердження всіх розпорядників із часів влади Цезаря.

Потім на ринку святочно відчитав тестамент Цезаря. Головним своїм спадкоємцем Цезар визначив сина своєї сестри Гая Октавія, що його адоптував1 за сина, дещо записав іншим членам родини, а дуже великі легати призначив для зубожілих римських громадян: кожний, хто мав право на державні допомоги, мав дістати по 300 сестерціїв (близько 50 зл.). Ці записи зробили незвичайне враження, бо з допомог користалося 150 000 людей. Коли ж Антоній у похоронній промові згадав про заслуги диктатора й показав його скривавлений одяг, юрба кинулася на доми змовників і почала їх грабувати та палити. Тоді Кассій і Брут з іншими співучасниками вбивства мусили залишити Рим і втекти на схід.

Здавалося, що Цезарева влада залишиться в руках Антонія. Він уже поводився в Італії як диктатор і, покликуючись на волю Цезаря, видавав різні розпорядки, що мали закріпити його становище. Але несподівано в Римі з'явився адоптований син Цезаря Гай Октавій, якого звали Ок-тавіаном. За волею свого прибраного батька він прийняв імена — Гай Юлій Цезар. Мав вш тільки 19 років життя, але відзначався вже великим розумом, зручністю й силою волі. Він відразу увіїшюв у права Цезаревого сина, перейняв його майно і почав виплачувати народові записані в тестаменті допомоги. Потім проголосив себе месником смерті Цезаря й почав збирати військо до боротьби з убивниками. Змагання Октавіана підпер сенат*, що з тривогою дивився на диктаторські наміри Антонія. Цицерон, що тоді мав перше місце в сенаті, у низці гарячих промов, т. зв. філіппік, виступив проти Антонія, закидаючи йому узурпацію влади й називаючи його ворогом батьківщини. На його внесення сенат привітав Октавіана як оборонця свободи і в січні 43 р. віддав йому командування над військом із титулом імператора. Це був перший ступінь в офіїцальній кар'єрі Октавіана.

Тим часом Антоній вів боротьбу з військами змовників, що зорганізували свої сили в Надпаданській Галлії. Сенат рішився вислати проти нього своє військо під командою консулів Гірція і Панси. В боях під Мутиною у квітні 43 р. обидва консули полягли, але Антоній не мав вирішної перемоги і мусив уступати до Заальшйської Галлії. Там підпер його Лепід; вони обидва зібрали велику армію й рушили на Італію. Октавіан присилував тоді сенат надати собі уряд консула й зі своїми полками виступив проти Антонія та Лепіда. Було б прийшло до кривавої розправи, але ветерани обох сторін змагали до згоди, й суперники вирішили помиритися. На острові під містом Бононією [було] складено умову, що Антоній, Лепід і Октавіан творять надзвичайний уряд «тріумвірів для впорядкування республіки» і спільно будуть виконувати владу. Народні збори без спротиву прийняли це рішення.

Тріумвіри почали безоглядно розправлятися зі своїми противниками. Наказали нові проскрипції проти визначних сенаторів. Між іншими жертвою впав і Цицерон за свої виступи проти Антонія: його [було] вбито під Акціумом 7 грудня 43 р. Щоб добути гроші, тріумвіри проголосили конфіскати майна вороже наставлених громадян, а їхні війська руйнували й нищили всю Італію.

Коли вже в Римі головні справи були впорядковані, тріумвіри рушили на схід, щоб розправитися із силами змовників. Брут і Кассіїі доволі легко опанували східні Римські кораблі. Стінне мальовило в Помпеях, що зображує напад дикунів на флот Одіссея провінції й безоглядними репресіями добули з них засоби на організацію війська. Свої полки вони зібрали в Македонії', приготовляючись до наступу на Італіїо. Але тріумвіри випередили їх, і під Філіппів жовтні 42 р. прийшло до вирішної зустрічі. Брут сильним ударом розбив ліве крило тріумвірш, так що Октавіан, що тут проводив, знайшовся у великії! небезпеці. Але Антонш, зручний тактик, направив ситуацію й розбив полки Кассія. Кассш, збентежений невдачею, наклав на себе руку. Брут зібрав наново своє військо й боронився ще три тижні, але в новш битві Антонш остаточно його перемії. Тоді і Брут, славлений нарівні з Катоном як оборонець республіки, відібрав собі життя.

Перемоги Октавіана. Бш під Філіїші ствердив востаннє, що в Римськії! державі не може вже повернутися республіїсанський лад. Тріумвіри мали повну владу у своїх руках. Тепер виступило іїшіе питання: хто з них остаточно стане паном Риму. Хоч відносини між тріумвірами не були дуже щирі, все ж спочатку вони виріїпили утримати далі свій союз і спірні справи виріїпували в мирний спосіб на своїх з'їздах (у Брундізіумі 40 р. і в Таренті 37 p.). Римською державою поділилися таким чином, що Антонш взяв в управу східні провшцІЇ, Октавіан — західні, а Лепід — Африку. Щоб скріпити порозуміння, Октавіан віддав свою сестру Октавію за жінку Антонієві. Вона довший час поладнувала успішно непорозуміння в тріумвіраті.

Октавіан зайнявся передусім справами Італії. Важке завдання мав він із забезпекою військових ветеранів. Тріумвіри призначили на це сконфісковані землі, але для 100 000 людей їх не вистачало, і треба було новими репресіями добувати потрібні грунти. Ці аграрні розпорядки викликали в Італії велике невдоволення, бо ветерани забирали не раз безправно селянські землі. До того ще брат Антонія вів інтриги проти Октавіана і старався підірвати його авторитет. Тільки завдяки своїй упертості й залізній волі Октавіан зумів ці труднощі перебороти. Щоб довести Італію до спокою, він почав енергійну акцію проти бандитизму, що тут дуже поширився, і безоглядно карав усяких розбишак, а кілька тисяч невільників-утікачів наказав прибити на хрестах. Щоб забезпечити Італії привіз харчів, він виступив проти морських піратів, що нападали на Італію під проводом Помпеєвого сина Секста. Спочатку він старався приєднати Секста і віддав йому в управу Сицилію та інші острови, але коли піратські напади не припинилися, Октавіан уладив похід на Сицилію, переміг Секста і покарав його смертю. Так само Октавіан простягнув свою опіку на провінції, утихомирив повстання в Галлії, будував нові гостинці й міста. Італія, перевтомлена домашньою війною, зустрічала прихильно ці заходи свого тріумвіра, а сенат в 36 р. надав йому досмертну трибунську владу.

Антоній спочатку мусив зайнятися обороною своїх азійських провінцій від парфян. Заохочені республіканськими емігрантами, вони напали на Сирію та Малу Азію й без великого труду ними заволоділи. Полководці Антонія відігнали їх по довшій боротьбі, а в 36 р. сам Антоній рушив на Вірменію, щоб звідти вдарити на парфян. Але похід йому не вдався, і ледве одна третина його війська повернулася додому. В Азії Антоній виступав як абсолютний володар, розділяв самовільно престоли дрібним князям, а передусім дбав про те, щоб стягнути якнайбільше грошей, що безнастанно були йому потрібні на розтратне життя. Він познайомився з Клеопатрою, піддався під її вплив і в 36 р. узяв її собі за жіїпсу. Антоній поводився, як орієнтальні королі, що мали по кілька жінок. Дітям, яких мав із Клеопатрою, призначив різні римські провищи, а сина її Цезаріона визнав за сина Цезаря, щоб цим підірвати авторитет Октавіана.

Відносини між обома суперниками ставали все більш напруженими, бо обидва вони змагали до влади над усією Римською державою. В 36 р. Октавіан присилував Лепіда уступити з уряду тріумвіра і зректися Африки. Таким чином, тріумвірат перестав існувати. Антоній виступив проти цього в листах до сенату, н частина сенату заявилася за ним. Октавіан відповів на це своїми закидами про господарку Ан-тонія в Азії та впливи Клеопа-три. Тоді Антоній вислав розлучення Октавії, таким чином [було] зірвано останні зв'язки і розпочалася війна.

Антоній вислав своє військо до Греції й обсадив ним західне побережжя від середині, в Амбрацькій затоці, зайняв місце флот, головно єгипетські кораблі. Октавіан переправився через Адріатичне море, і його флот зачинив Амбрацьку затоку. Антонієві кораблі знайшлися в матні. Не було звідки добути їм поживи, й серед війська почалася якась епідемія. До того ж Клеопатра, що перебувала на флоті, своєю згірдливою поведінкою викликала неохоту серед римлян. Остаточно Антоній рішився пробитися через блокаду. Його сильний флот, який складали 170 великих кораблів, ударив дня 2 вересня Зір. коло пригірка Акціум на флот Октавіана, що був численнішим, бо мав 400, правда, невеликого розміру, кораблів. Єгипетські кораблі з Клеопатрою щасливо пробилися на повне море, але важкі кораблі Антонія не могли дорівняти легким римським лібурнам і майже всі дісталися у ворожі руки. Ршночасно прийшло до бою на суходолі, в якому Антонієві полки піддалися Октавіанові. На місці морської перемоги Октавіан заснував місто Нікополь. Антоній пробував зорганізувати оборону в Єгипті і в Азії, але на звістку про його невдачу всі його союзники почали переходити до його ворога. Коли ж сам Октавіан із своїм флотом заїхав до Александрії і переговори з ним не довели ні до чого, Антоній відібрав собі життя, а невдовзі його слідами пішла й Клеопатра.

Монархія. Бій під Акціумом 31 р. став переломовою подією в історії Римської держави: покінчилася республіка, почалася монархія. Не стало вже оборонців давнього ладу: республіканська аристократія вигинула в боротьбі і проскрипціях, народ збайдужів цілком до громадянських справ, провінції бажали тільки миру. Октавіан міг безпечнО стати необмеженим паном усієї держави.

Але хоч шлях до влади був відкритий, переможець пово дився незвичайно обережно. Октавіан не був бойовою натурою, як Цезар. Він відзначався спокійною, розважливою вдачею, а стоїчна філософія, якої [він] був прихильником, ще збільшувала природну його поміркованість.

Плани і проекти укладав довго, на основі докладних міркувань, а потім виконував їх консеквентно й безоглядно. Він розумів, що давнього римського ладу, який глибоко закорінився в народі, не можна усунути революційним шляхом, і старався повільними, але доцільними реформами Римську державу перебудувати. Він рішився назверх залишати всі республіканські форми, але поволі перетворював їх у монархічному дусі.

Влада Октавіана спочатку не мала докладно означеної форми. Свою політичну діяльність він починав як один із тріумвірів «для впорядкування республіки», але коли Антоны перестав жити, він уже не міг уживати цей титул. З давніших часів він мав владу досмертного трибуна, але й цей уряд не давав йому права виконувати владу у всіх напрямках державного життя. Щоб легалізувати своє становище, Октавіан дав себе обрати консулом разом зі своїм приятелем Марком Агриппою. Цей уряд він тримав чотири роки, аж у 27 р. несподівано заявив, що складає всі свої гідності на руки сенату. Ця його заява викликала велику констернацію, бо сенат не мав ніякого значення і держава залишалася без керми та проводу. Знову могло прийти до ворохобні і внутрішньої війни. Сенат почав просити Октавіана, щоб він затримав свою владу. Октавіан деякий час не давав відповіді, але остаточно заявив, що обійме владу спільно із сенатом. Сенат із вдячності визнав йому почесне ім'я «августус» — божеський. Із цим іменем Октавіан-Август пройшов до історії.

Октавіан зазначав усе, що він є не володарем, а тільки першим із громадян. Формально мав він уряд п р о-консула, з правом заряду провінцій. Цей уряд взяв поки що на 10 років, а потім пару разів його оновлював. Провінціями поділився із сенатом так, що взяв під свою управу подальші провінції, де треба було утримувати військо, а саме Іспанію, Галлію, Сирію, Єгипет; іншими провінціями мав правити сенат. Як прбконсул він мав право командувати військом, і це право виконував навіть у самому місті Римі, так що міг тут утримувати прибічну гвардію — т. зв. преторіан. Військова сила була головною основою його влади. Далі сенат надав йому знову уряд народного трибуна, й через те він мав особисту незайманість, право скликати сенат і народні збори, ставити внесення про нові права і закладати спротив проти розпорядків усіх урядів. У 12 р. по Хр. Август дістав уряд найвищого жерця, що давав йому нагляд над усім релігійним життям Риму. Ці три головні уряди — проконсула, трибуна й найвищого жерця — давали Августові незвичайно широкий обсяг влади. Крім того, він іще деколи брав надзвичайні уряди, як нагляд над апровізацією, управу доріг, проводив поділ громадян на класи та ін. Але все дбав про те, щоб владу добувати в легальний спосіб, на основі ухвал народних зборів або сенату. Сенат кілька разів намовляв його, щоб він прийняв титул досмертного диктатора, але Август відмовлявся, може, лякаючись долі Юлія Цезаря. Цю монархічну владу, без титула монарха, названо пізніше принципатом, від титула «princeps civium» — перший із громадян, як він себе звав залюбки. Пізніше від імені Цезаря, яке він прибрав як адоптований син Гая Юлія, Октавіана почали звати цісарєм, і цей титул історія прийняла для нього і для його наслідників. Цісарство Августа рахуємо від бою під Акціумом в 31 р. до Хр. до його смерті в 14 р. по Хр.

Реформи Августа. Август залишив формально непорушеними давні державні установи Риму, але внутрішньо їх зреформував. На першому місці він поставив сенат. Ця старовинна аристократична рада прийшла до крайнього занепаду за "Цезаря, що навмисно підкопував її значення, уводячи до неї своїх ставлеників, не раз людей без усякої вартості. Август рішився поділитися владою із сенатом і тому старався наново підняти його авторитет і зробити його справді найвищою колегією Риму. Щоб це осягнути, він провів основну чистку сенату, усуваючи з нього всіх тих, що не заслуговували бути сенаторами. Пізніше він доповнив сенат у такий спосіб, що обрав 30 найгідніших сенаторів, а з них кожний вказав по 5 дальших кандидатів, а обрані знов маєтковий ценз для кандидатів, утруднював доступ до урядів, що давали право засідати в сенаті, й охоче приймав до сенату сенаторських синів, що вже виховувалися у відповідній аристократичній атмосфері. Таким чином, сенат містив у собі еліту римської аристократії, але вже не анархічної чи опозиційної, як це бувало давніше, а відданої службі для держави.

Сенат, оновлений у такий спосіб, міг виконувати важливі завдання, які призначав йому монарх. Передусім він виконував адміністративну владу в провінціях, відданих йому в управу. По-старому вони призначалися на цей уряд тільки на один рік. У цісарських провінціях намісники звалися «легатами Августа у заступстві претора». У зв'язку з поділом провінцій поділено також державний скарб на дві окремі частини—цісарський «фіскус» та сенатський «ераріум». Доходами зі своїх провінцій сенат розпоряджався по своїй волі, призначаючи їх на адміністративні видатки, будову доріг, публічних будов, святинь та ін. Доходи сенату були далеко меншими, ніж доходи цісаря, й Август не раз підпомагав сенатові своїми фондами. Щоб підняти фінансовий стан держави, він провів реформу податків на зразок Єгипту, що здавна мав дуже добре зорганізовані скарбові справи. Римські громадяни не платили ніяких прямих податків — це був їхній привілей, що відрізняв їх від інших підданих Риму. Натомість Август завш посередні податки — від спадщини, продажу невільників, ліцитацій та ін. У провінціях проведено вперше ґрунтовий кадастр, тобто точний опис й оцінку земельної власності, і на його основі розділено податки. Збором всяких данин займалися тепер цісарські й сенатські урядовці—державці податків, публікани майже не виявляли діяльності. Август дбав про економічний розвиток провінцій і за всякі надужиття гостро карав.

Крім управи провінцій, сенат дістав також судівництво в карних справах. Щоб забезпечити йому повну незалежність, Август видав розпорядок, згідно з яким сенатори у своїх справах відповідали тільки перед сенатом. Сенатові передав цісар також законодавство, але сам трибунською владою міг стримати кожний правшій акт, якщо вважав його за шкідливий.

Август залишив також давні права народних зборів. Вони далі збиралися, щоб ухвалювати закони й обирати урядовців. Але фактичне їхнє значення впало із зростом влади цісаря й сенату. Закони ухвалював найчастіше сам сенат, а до народних зборів ішли тільки деякі справи, коли цісареві залежало на тому, щоб якусь річ спопуляризувати серед юрби. При виборах урядовців цісар звичайно подавав своїх кандидатів, і народ своїм голосуванням їх затверджував. Зацікавлення публічними справами серед народної маси ставало щораз меншим, й Август не старався його підтримувати. Він уважав демократію за пережиток.

Август не провів ніяких основних соціальних реформ. Підпираючи аристократію, він не виступав проти зросту великої земельної власності, й латифундії далі збільшувалися коштом селянських грунтів. Свобідних селян ставало все менше, й почав творитися новий клас колонів — дрібних державців, що брали в управу землю великої власності за грошові чинші. Пізніше вони попали в повну залежність від панів. Цісар не знайшов також ніякої ради на зріст міського пролетаріату: з безплатного збіжжя користалося тепер до 300 000 людей. В одній тільки справі він виказав ініціативу, а саме обмежив свободу визволювати невільників. Серед римської аристократії виявлялися уже гуманітарні1 тенденції, й пани у своїх тестаментах звільнювали заслужених невільників. Такі визволенні діставали повні громадянські права, й через те рівень римського громадянства понижувався. Цей процес Август намагався затримати.

Культура. Август уважав себе представником римського народу, свої завдання ставив дуже високо і змагав до того, щоб римську націю й культуру поставити на здорових основах. Шлях до обнови він бачив, як колись Катон, у тому, шоб римляни повернулися до давніх староримських звичаїв. Він виходив із наказів стоїчної філософії, сам вів дуже просте і скромне життя й жадав також від інших громадян, щоб вони його наслідували. Він видав нові закони проти надмірної розкоші вищих класів, гучних забав і розтратності. Намагався привернути давне родинне життя, що дуже підупало під руїнницькими впливами Греції і Сходу. У суворих едиктах виступав проти подружньої зради і розгнуздання, провів закон, що громадяни у віці 25 до 60 року життя мають обов'язково вступати в подружні зв'язки, карав бездітних, назначав нагороди для батьків численних родин.

Август старався оновити патріотичні традиції і в цих цілях виставив на ринку статуї визначних римлян із часів республіки, щоб молодь пам'ятала про їхні заслуги, наново творив клас патриціїв, уладжував перегляди лицарського стану, ігрища молоді та ін. Підпирав також римські традиції в письменстві, й завдяки йому Лівій почав писати римську історію, а Вергілій у своїй «Енеїді» оспівував початки Риму.

Август як найвищий жрець узяв у свою особливу опіку римську релігію, бо уважав її за одну з основ національного життя. Неохоче ставився до чужинецьких культів, що напливали до Риму з орієнтальних країн, і забороняв ставити святинГ новим богам. Зате з великою енергією оновлював давні римські вірування, відшукував давні священні місця, в самій Італії відбудував 80 зруйнованих святинь. Побільшив число жерців, оновив давні релігійні братства, повернув пошану до весталок, релігійні свята уладжував із незвичайною розкішшю. На першому місці протегував культ Марса — батька римського народу, та Венери — матері юліанського роду. З нових божеств особливу пошану здобула собі Рома — опікунка Риму; багато її святинь постало в провінції, де разом із Ромою почитали як божество самого Августа.

Як володар величезної держави, Август уважав за свій обов'язок розбудувати свою столицю — Рим. До того часу Рим мав усе ще характер старовинного провінційного міста й ніяк не дорівнював таким великим столицям елліністичного світу, як Александрія або Антиохія. Вже Цезар розпочав перетворювати Рим на велику світову столицю, а Август цю працю поставив на незвичайно широких основах. Передусім він упорядкував старовинний центр міста біля форуму, поширив публічні площі, побудував нові публічні будинки й святині та докінчив ті, що їх почав Юлій Цезар. На Палатині побудував свій дім, від якого пішла назва «палати». У новій святині Аполлона примістив велику публічну бібліотеку, оновив «великий цирк» і біля Капітолія побудував величавий театр, що містив до 20 000 глядачів. Місто поширив уздовж ріки Тібр до Марсового поля і там поставив жертовник богині Миру, прикрашений чудовими плоскорізьбами. Так само дбав про далекі передмістя, завів у них новий лад, розбудував їх і прикрасив. Для людної столиці незвичайну вагу мали інші будови, що їх провів цісар: забезпечення Тібру від виливів ріки, каналізація міста й нові водопроводи. Август показався тут справді «батьком народу», забезпечуючи масам народу найконечніші гігієнічні умови.

Ініціативу цісаря наслідували його дорадники, приятелі та всі вельможі. Так, наприклад, славний полководець Марк Агриппа, пізніше зять цісаря, побудував перші великі лазні — терми — на Марсовому полі. Окрім купалень, були там гімнастичні зали і спортові клуби, читальні й бібліотеки, викладові зали та ін. Тут багаті римляни проводили хвилини відпочинку. Агриппа заклав також основи під святиню всіх богів — Пантеон. Дорадником Августа у його великих урбаністичних і архітектурних проектах був Гай Цильній Мєцєнас, ім'я якого ввійшло в усі мови як означення протекторів мистецтва («меценат»).

Війни Августа. Коли Октавіан повернувся з походу на Єгипет, то наказав зачинити святиню Януса — бога війни. Це був знак, що починяється епоха миру. Він з природи не був войовничою людиною й уважав, що мир Римській державі потрібний, щоб її внутрішньо сконсолідувати. Великих воєнних походів він не починав, а військо висилав тільки туди, де треба було боронити безпеку граничних територій.

На Сході найбільшу небезпеку творила держава парфян, що обіймала країни Ірану. Хоч це був народ войовничий і хоробрий, проте не мав сильнішої внутрішньої організації і вже не повторював нападів на Сирію. Римляни мали там свої впливи і використовували часті зміни престолу в Ірані, щоб садовити там прихильних собі князів. Август, між іншим, міг похвалитися таким тріумфом, як те, що один із парфянських королів повернув римські воєнні відзнаки, що їх парфяни добули в боях із Крассом і Антонієм, та випустив на волю римських бранців. Ще більші впливи Рим мав у Вірменії, де була партія, ворожа парфянам. Римляни використовували Вірменію як політичну базу, що загрожувала Парфянській державі. У Малій Азії й Сирії існували далі напівсамостійні держави, політикою яких вміло кермували римські агенти. Зверхність Риму визнала також Боспорська держава в Криму й на чорноморському побережжі. З Єгипту римляни уладили в 25 р. похід на т. зв. Щасливу Аравію в південно-східній частині Аравійського півострова, що про її скарби кружляли фантастичні відомості, але похід через пустелю був такий важкий, що військо примушене було завернути.

На заході, в Іспанії, все ще жили свобідні племена, що із захисних височин непокоїли побережні римські провінції. Кілька років тривала тут боротьба, поки врешті Марк Агриппа не заспокоїв країну. Іспанію поділили тоді на три провінції: бетичну, лузитанську і тераконську. Галлію Август узяв в особисту опису, кілька разів об'їздив її і завів тут постійну адміністрацію. Існували тут чотири провінції: ак-вітанська, нарбонська, лугдунська і бельгійська. Вже тоді почали творитися в Галлії міські осередки, як Лютеція або Парисії (Париж), Ремі (Рейс), Амбіаш (Ам'єн) та ін.

Римська влада за Августа опанувала остаточно гори Альпи та Балканський півострів аж до Горішнього й Середнього Дунаю. Гірські племена боронили вперто свої садиби, і римляни здобули ці країни по довгій боротьбі. Невдовзі прстали тут нові провінції: Реція, Вінделщія, Норік і Паннонія в Альпах та Мезія на північ від Македонії і Фракії. Дунай став тепер природною границею Римської держави від півночі, так само як Рейн творив східний кордон Галлії.

Але Галлію все непокоїли хоробрі германські племена. Щоб остаточно забезпечити провінції від їхніх наїздів, Август задумав завоювати Германію й перенести границю держави аж на ріку Ельбу. Це був єдиний воєнний похід, на який він рішився, бажаючи забезпечити західний світ від неспокійних сусідів. Війну розпочав у 12 р. до Хр. пасинок Августа — Друз і опанував північну частину Германії аж до ріки Мен. Але він несподівано помер, упавши з коня. Похід продовжував його брат Тиберій, пізніший цісар, та інші полководці. Римські війська дійшли до Ельби і чеських гір, де була сильна держава маркоманів. У завойованій країні римляни почали заводити свою адміністрацію і судівництво та стягати данини з підкорених племен. Але германські племена, що звикли до свободи, почали повставати. У 6 р. по Хр. вибухнуло повстання в Паннонії, а трьома роками пізніше — в Північній Германії. На чолі повстанців став хоробрий князь херусків Арміній (деякі дослідники тлумачать це ім'я як німецьке Герман). Римський полководець Публій Квінтілій Варус необережно загнався в Тевтобурзький ліс і тут Арміній обступив його війська та в триденній битві, в 9 р. по Хр., знищив цілком три римські легіони. Ця катастрофа сильним відгомоном відбилася в Римі. Ніколи ще римляни не зазнавали таких втрат від варварів. Август, кажуть, кликав у розпуці: «Варусе, віддай мені мої легіони!» Ця невдача мала той наслідок, що Рим припинив експансію до Середньої Європи, вдовольняючись границею над Рейном.