Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

СТАРОДАВНІЙ СВІТ

Пелопоннеська війна й занепад Греції

Початок війни. Добрі відносини між Афінами та Спартою протривали тільки 15 років. Потім знову прийшли події, що порушили мир. У 435 р. Афіни дали допомогу острову Коркірі на Іонійському морі, що повстав проти свого матірного міста Корінфа. Афінам залежало на тому, щоб скріпити свої торгові зв'язки на заході, який до того часу стояв під впливами Спарти. Корінф віддячив Афінам тим, що разом із Спартою вислав допомогу дорійській колонії Потідеї на Халкідійському півострові, що хотіла видобутися з Афінського союзу (433 р.).' Афінці, прикро вражені цею політикою Корінфа, на народних зборах у 432 р. заборонили місту Мегара, що було в союзі з Корінфом, участь у торгівлі Союзу. Ці три справи остаточно привели до зірвання миру. Спарта уладила з'їзд своїх союзників і на ньому виставила ультиматум Афінам, жадаючи, щоб повернули давні права Потідеї, Мегарі й давніше завойованій Егіні, а також іншим союзним містам. Так розпочалася війна, що носить ім'я Пелопоннеської (431—404 pp. до Хр.).

Противники розпоряджалися кожний іншими силами. Афіни мали великий флот: 300 готових трієр своїх і союзних та 100 кораблів у будові. Сухопутне їхнє військо доходило до ІЗ 000 гоплітів. У скарбі було заховано 6000 талантів у золоті. Місто мало багаті засоби поживи, які Афіни ще збільшували тим, що-насильно завертали до Афін кораблі із збіжжям із Чорного моря. Завдяки довгим мурам Афіни мали пряму комунікацію зі своїм портом Піреєм та з морем. Поза тим силу свою спирали на Морськім союзі, в якім мали багато щирих прихильників. По їхньому боці стояли також деякі сухопутні держави, наприклад, Платеї.

Сили Спарти лежали на самому тільки суходолі. Спартанське військо було вдвоє більше, ніж афінське: переходило 25000 і стояло на дуже високому рівні бойової готовності. По стороні Спарти стояв майже весь Пелопоннес, потім Корінф, Фіви й деякі менші держави Середньої Греції. Але спартани, що могли здобути на суходолі перевагу над Афінами, не мали власного флоту й на морі не могли розвинути ніякої ініціативи.

Боротьба розпочалася від того, що спартанський король Архідам увійшов до Аттіки і направився на Афіни. Він сподівався, що афінці зустрінуться з ним у відкритому полі. Але Перікл не прийняв виклику. Він розумів, що в прямій зустрічі афінські гопліти не витримають наступу сильнішого ворога. Тому завчасу наказав евакуювати села й населення переселив до Афін та на острів Егіну. Архідам осягнув тільки те, що міг безкарно руйнувати оселі, нищити збіжжя в полі, вирубувати оливні сади та виноградники. На самі Афіни не зважився нападати, знаючи їхні сильні укріплення і «довгі мури». Спартанські знищення викликали великі жалі серед селян, і опозиція почала виступати із закидами проти Перікла. Але він не змінив свого воєнного плану і не звертав уваги на голоси незадоволення. Цього мало — на час війни він припинив сходини народних зборів. Його тактика була правильна, бо пелопоннесці, позбавлені довозу харчів, через недовгий час залишили Аттіку.

Зате на морі Дерікл вів офензиву. Афінський флот почав блокувати з усіх сторін Пелопоннес, нападаючи на значніщі порти, головне ж уважав на те, щоб не допустити до Спарти кораблів із збіжжям з Італії та Сицилії. Ця війна тривала два роки. Спартани в ніякий спосіб не могли досягнути Афін. Але несподівано прийшли події, що надзвичайно послабили відпорність афінців. Серед густо нагромадженого населення, що таборувало на вулицях міста й серед довгих мурів, вибухнула якась грізна епідемія.

Симптоми слабості описує так історик Пелопоннеської війни Фукідід: «Сам слабував я на цю пошесть і бачив інших хворих, тому опишу її перебіг і подам ознаки, по яких можна буде її пізнати, якщо знову з'явиться. Всіх, зовсім перед тим здорових, нападали несподівано, невідомо з якої причини, гострі удари крові до голови, а при тому червоніли й запалювалися очі. Горло й язик перекривавлю-валися, віддих ставав нерівний і прикрий. До цього прилучалися катар і хрипка. Врешті слабість серед гострого кашлю переходила на легені. Деколи хвороба атакувала печінку, викручувала її й тоді з'являлись різнорідні жовчеві, дуже болісні напади. Багато хворих мало суху гикавку, що викликала сильні корчі. В одних вони переходили скоро, в інших поволі. Тіло назверх не було ані гаряче, ані бліде, але червонаве, посиніле, вкрите прищами та боляками. Хворі почували всередині такий жар, що не дозволяли накривати себе навіть найтоншим покривалом, а лежали голі, раді були б кинутися до зимної води. Багато хворих, що були без опіки, так і робило, бо невгасима спрага гнала їх до криниць, але було все одно, чи пити більше, чи менше. Гарячка і безсонність мучила всіх. Слабість проходила через усе тіло: починалась згори, наперед з голови, а коли хто перетривав найгірші атаки, переходила до кінчин, обіймаючи кінці рук і ніг. Деколи слабість кінчалася втратою деяких членів, часом і очей. Деяких, що вже вставали з ліжка, обгортало таке запаморочення, що не пізнавали ні себе самих, ні рідні».

Ця грізна епідемія здесяткувала населення Афін і поширилася на Аттіку, навіть на залогу флоту. У буйнім1 місті вона привела до повного занепаду духу й загальної апатії. «Пошесть відкрила приступ до міста всякому безправству. З чим давніше люди крилися, що маскували в бажаннях догодити собі, все тепер явно виступило. Люди дивилися, як зміна приходила за зміною, як багатирі нагло умирали й недавні бідолахи дідичили2 по них достатки. Тож спішилися з уживанням, намагалися вичерпати розвагу до дна, знаючи, що й тіло, й майно не проживе дня. Ніхто не мав охоти витратити при почесному ділі, бо не мав певності, чи зараз не погибне. Вважали за добре й доцільне те, що давало негайну приємність. Упали засади побожності й права, бо, здавалося, на одне виходить, чи хто шанує богів, чи ні, бо всі однаково гинули...»

Здеморалізована юрба підняла голоси проти Перікла, в якому бачила причину всього лиха. Народні збори відібрали в нього уряд стратега й засудили його на кару в 50 талантів. Але пошесть не пощадила й великого мужа. Коли під час його слабості приятелі нагадували його заслуги, Перікл відповідав, що вони забули про найважливіше: «Ніякий афінець через мене не прибрав жалоби». Він помер у 429 р.

Клеон. По смерті Перікла афінці розбилися на дві партії: помірковану під проводом Нікія й радикальну під кермою Клеона. Помірковану партію творили селяни й останки шляхти. Вони боронили інтереси хліборобства, у війні дораджували обережність і радо уклали б мир із Спартою. Але далеко більші впливи мала партія міського населення, що в ній верховодили багаті купці і промисловці. До цих кіл належав також Клеон — власник грабарні, людина, повна енергії, але неперебірлива в засобах і засліплена у своїх змаганнях. Клеон своїми промовами зумів приєднати до себе міську юрбу, добув собі необмежене довір'я й на народних зборах зумів провести всі свої плани. Він виступав із кличем, що війну зі Спартою треба вести далі, аж до повної перемоги. Він зумів так захопити афінський народ, що збори ухвалили надзвичайні податки на воєнні потреби. Клеон вів рішучу політику супроти союзників Афін і радив не мати милосердя до міст, що бунтувалися проти афінської гегемонії. У промові на одних зборах він сказав: «Ви самі між собою не боїтеся ні змбв, ні засідок, — так само ставитеся до союзників і не раз піддаєтеся ласці. Не розумієте, що така слабість виставляє вас на небезпеку й навіть не добуває для вас вдячності від союзників. Не бачите, що наша держава стоїть при необмеженій владі супроти невірної й опірної юрби підданців. До послуху приводять їх не ваші поступки, але політика сильної руки!..»

Клеон вірив у перемогу Афін і рішився розпочати офен-зиву проти Спарти та її союзників. Сухопутні війська рівночасно вдарили на Мегару й Фіви, частина флоту виправилася на Егейське море, частина на побережжя Пелопоннесу. Але це необережне розкидання сил не принесло багато користі, — спартани всюди відповіли контратаками. Найбільший розголос здобула виправа афінського полководця Демосфена, що від моря ударив на Мессіну й намагався викликати там повстання ілотів проти Спарти. На острові Сфактерії обложив він 400 спартіатів, що походили з найвизначніших родин, і взяв їх у полон. Щоб визволити цих бранців, Спарта запропонувала мир. Але афінський народ, гордий із цеї перемоги, поставив такі важкі умови, що спартани воліли продовжувати війну.

На чолі спартанського війська став тоді талановитий полководець Брасід, із молодих спартіатів, що зірвали1 з давньою заскорузлістю свого народу і старалися вивести державу на нові шляхи. Він провів реформу військ: до військової служби покликав періойків і навіть ілотів, користувався також найманими частинами й утворив легку кінноту. З військом, що не мало більше як 2000 [чоловік], він пройшов впоперек усю Грецію, аж до Фракії, й там ударив на афінські колонії, — між іншим, здобув важливу пристань Амфіполіс. Для Афін це була поважна небезпека: попри Фракію з Геллеспонту йшли до Аттіки .достави збіжжя. Клеон чимскорше зібрав флот і виїхав відбивати загрожені позиції. Він відніс деякі успіхи, але в невеликій сутичці поліг у 422 р. У тім самім бою зі спартанського боку впав Брасід.

В Афінах тоді прийшла до голосу поміркована партія, й від її імені Нікій розпочав переговори зі Спартою, що допровадили до миру, який [було] укладено на 50 років. Обидві держави повернули собі здобуті міста, виміняли бранців, зобов'язалися оновити торгові зв'язки та в мирний спосіб вирішувати майбутні спори.

Сицилшська виправа. Але це було тільки коротке перемир'я. Між Афінами і Спартою існувало стільки причин до непорозумінь, що скоріш чи пізніш боротьба мусила поновитися. До того ж із миру були невдоволені головні союзники Спарти —• Корінф і Фіви; вони й змагали до нової війни.

В Афінах через недовгий час до впливу прийшов новий проводир радикальної партії—Алківіаді почав готувати Афіни до нової війни. Алківіад був племінником Перікла, вчився у модних тоді філософів-софістів, приятелював із Сократом, належав до найбільш освічених людей в Афінах. Але не відзначався твердим характером, а політичні погляди змінював часто: спочатку належав до радикальної молоді,

потім виступав проти Клеона, якийсь час проживав у Спарті, потім знову наблизився до радикальної воєнної партії. Він відновив план, про який уже раніше було говорено в Афінах: уладити похід на дорійські колонії на Си-цилії, що доставляли збіжжя Пелопоннесові, і в цей спосіб знищити Спарту. Мріяв він також про Карфаген та Африку, щоб розтягнути афінську владу на все Середземне море. «Приєднав собі відразу молодь, що живе надіями. Вони слухали довгі оповідання старших, бувалих людей про чудеса виправи. Цілі товариства сиділи в палестрах та шкільних залах, рисуючи на піску зариси островів, положення Африки та Карфагена».

Народні збори із захопленням прийняли цей проект й ухвалили кредити на виставлення 100 трієр, 5000 гоплітів та потрібного числа найманого війська. Фукідід оповідає, з якою жертовністю громадяни приготовляли цю експедицію; «Афінні йшли один з одним навзаводи1 в тім, що кому доставити для походу, і ця виправа виглядала скоріш як показ могутності серед інших греків, ніж як воєнна експедиція. Коли порахуємо кошти державні й приватні тих, що йшли на виправу — кілько держава вже перше видала на підготовку, кілько грошей дала полководцям, кілько кожний учасник видав приватно на свої потреби, кілько кожний каштан на корабель, кілько ще кожний мусив узяти з собою у таку довгу дорогу та кілько вояк або купець віз на торгівлю, — коли все те разом порахуємо, то кілько ж талантів вивезли тоді з міста!..»

Виїзд флоту в 415 р. відбувся надзвичайно святочно. «Коли вже залога була на кораблях і заладували все, з чим мали плисти, голос сурми наказав мовчанку і все військо, а не кожний корабель зокрема, прорекло за голосом герольда приписані на від'їзд молитви. Всюди на кораблях моряки мішали вино з водою у дзбанках і полководці та рядовики виливали його із золотих і срібних чаш [на жертву богам]. Юрба глядачів на березі, що складалася з громадян і тих, що з'явились туди з патріотизму, прилучилася до цих молитв. Заспівали пеан1, докінчили жертву й почали випливати, спочатку з крила, потім навзаводи пустилися до Егіни». Афінці гляділи на свій флот з гордістю, але також з острахом, непевні, який буде вислід експедиції.

Лихі передчуття сповнилися. У переддень виїзду флоту ранком громадяни с острахом побачили, що всюди у місті якісь невідомі руки поруйнували т. зв. герми — статуї домашніх богів. Серед афінської молоді багато було таких, що не вірили вже в давніх богів і явно з них насміхалися. З їхніх кіл і вийшло це святотатство. Але деякі загорілі демагоги використали цей момент проти Алківіада: він симпатизував молоді й ученим філософам, Отже, він певно брав участь у цьому богохульному виступі. Афінський уряд дозволив йому від'їхати із флотом, але потім з Італії завернув його і наказав стати перед судом. Гордий Алківіад не хотів коритися наказові народу і замість Афін від'їхав до Спарти!

Це зробило величезне враження серед війська, висланого в похід, і відразу зломило воєнний дух. У Південній Італії та Сицилії виявилося, що Афіни не мають там симпатії, на яку сподівалися: побережні міста просто замикали свої порти перед афінськими кораблями. Два полководці, що стояли на чолі експедиції, Ламах та Нікій, не могли погодитися щодо тактики, — перший пер до боротьби, другий безнастанно проволікав справу. Нарешті розпочали облогу Сиракуз — головного союзника Спарти на Сицилії. Від моря блокували місто флотом, від суходолу почали сипати вали, що мали замкнути сиракузанцям прохід до інших міст.

Але Сиракузи дістали допомогу від Спарти за порадою Алківіада, що не вагався тепер всіма засобами поборювати Афіни, що так негідно з ним обійшлися. Спартанський полководець Гілій прорвався крізь блокаду до Сиракуз, рівночасно надплив корінфський флот. Афіни зі свого боку надіслали своєму війську допомогу з 70 воєнних кораблів.

Урочисту пісню, гімн. Але афінські полководці не доросли до своїх завдань: не тільки не розпочали офензиви, але дали себе заскочити сиракузанцям. У морськім бою було знищено 60 афінсь-ких кораблів. Решту флоту сиракузанці замкнули, так що він не міг вийти на повне море. Лфінці рішилися тоді на останнє — кинути кораблі разом Ь пораненими і хворими та відступати суходолом. Але це була божевільна постанова. Сицилійці з усіх сторін обступили греків, погромили їх у боротьбі й присилували до капітуляції. У полон дісталося понад 7000 людей. Сиракузанці замкнули їх у каменоломах, де багато бранців померло з голоду і спеки, а решту продали в неволю. Полководців Нікія і Демосфена покарали смертю.

Так трагічно закінчилася сицилійська виправа, що мала дати Афінам владу над Середземним морем. Спарта вела успішну боротьбу з Афінами на Егейському морі. Спартанські воєнні плани укладав тепер Алківіад. Знаючи всі таємниці афінської політики та всі слабі сторони своєї давньої батьківщини, він умів повести спартанів так, що вони всюди здобували успіхи. За порадою Алківіада спартани обсадили сильною залогою місто Декелею на півночі від Афін. Звідти їхнє військо уладжувало постійні виправи на околиці Афін, пустошило селянські поля та не допускало до міста ніяких достав і транспортів. Ці безнастанні зачіпки пошкодили Афінам більше, ніж колишній похід Архідама: хліборобство в Аттіці занепало до краю, селяни покидали свої землі, невільники втікали до ворога, загрожені були копальні срібла в Лавріоні. Афінський скарб відчував це дуже сильно.

Геракл несе на плечах двох хлопців,щоз нього насміхалися. Але спартани готували Афінам ще сільніший удар — почали творити власний флот. Цей план піддав також Алківіад, а підхопила його спартанська молодь, що бажала вивести свою державу з континентальної заскорузлості на широкі хвилі моря. Король Агіс за допомогою Коршфа й Сиракуз організував спартанський флот і виступив із закликом до членів Аттічного союзу, щоб зірвали зв'язки з Афінами й під проводом Спарти здобули собі свободу. Цей поклик не залишився без відгуку: поодинокі острови почали переходити на сторону спартанів, а Афіни втрачали найсильнішу підпору своєї влади.

Врешті Алківіад дорадив Спарті ще один політичний крок — порозумітися з Персією і за перською допомогою поборювати Афіни. Спартани цю раду прийняли. Ненависть до Афін була такою сильною, що спартани не завагалися йти на переговори із смертним ворогом Еллади. Готові були зрадити панеллінські ідеали, щоб тільки знищити свого суперника. Порозуміння було здобуте коштом малоазійських греків: Спарта дала свою згоду на те, щоб перський король обсадив всі міста своїми залогами.

З уваги на таку всесторонню й доцільну акцію Спарти становище Афін ставало все важчим. Афінський демос виказував надзвичайне завзяття й упертість та з гідною подиву жертовністю виставляв усе нове військо і флот. Але в Афінах бракувало сильного проводу одної людини, що могла б протиставитися генієві Алківіада. Воєнні невдачі спричинили там у 411 р. олігархічний переворот — аристократія ще раз намагалася захопити в свої руки владу. Зменшено було компетенцію народних зборів, а вирішальну владу здобула рада 400 членів; громадянські права були обмежені на 5000 давніх афінців, зменшено також дієти за участь в урядах. Але ці реакційні реформи упали дуже скоро. Моряки флоту •запротестували проти небажаних реформ і покликали Алківі-ада на полководця!

Алківіад, хоч у Спарті дійшов до великих впливів, не почувався добре в чужому середовищі, думав уже був покинути Пелепоннес і навіть шукав пристановища на перському дворі. Тепер він подарував афінцям всі їхні провини і з природною йому енергією кинувся організовувати афінські сили проти Спарти. Спартани послідовно розвивали далі свою експансію й готувалися зайняти Геллеспонт, щоб зачинити Афінам довіз збіжжя з чорноморських колоній. Під Абідосом вони погромили афінців. Але Алківіад зібрав різні частини афінського флоту, стягнув їх до Геллеспонту й під Кізіком погромив спартанський флот. Це була світла перемога, а за нею пішли дальші успіхи. Алківіад здобув Самое і побережні міста Малої Азії, що перше відпали від Афінського союзу. З воєнними трофеями і здобутими скарбами повернувся він до Афін, де його вітали як рятівника міста. Спарта готова була йти на мир, але афінський демос, оголомшений перемогами, бажав повного знищення Спарти. В Афінах уведено тоді наново Клістенову конституцію і навіть зко-дифіковано її в окремому законі. За порушення її погрожувала кара смерті.

Але новий зріст Афін занепокоїв Персію. Амбітний перський королевич Кір нав'язав тісні зв'язки з новим спартанським полководцем Лісандром і дав йому грошову допомогу. Спартани побільшили свій воєнний флот до 90 кораблів І розпочали нову офензиву. Під Нотіоном коло Ефесу розбили вони частину афінського флоту; Ця несподівана поразка викликала в Афінах таке обурення, що відразу [було] відібрано команду в Алківіада. Він подався до Фракії, де мав свої землі, потім переїхав до Фрігії й там погиб від руки насланого убивника в 404 р.

Афінці ще раз —тепер востаннє — виставили новий флот. На його будову віддавали всі дорогоцінності, навіть золото із святинь богів. До залоги [було] вжито так само людей із найвищих станів, як і невільників. Коло островів А р г і н у з и, неподалік від Лесбосу, прийшло в 406 р. до завзятого бою зі спартанами. З обох сторін брало тут участь 270 трієр і 50 000 людей. Перемогли афінці, що своєю тактикою у морськім бою мали перевагу над ворогом. Спартани втратили половину кораблів, але й афінцям битва коштувала 4000 людей. Для афінських полководців цей бій закінчився трагічно: народний суд вніс на них обвинувачення, що не рятували від потоплення моряків і не поховали згідно з обрядами трупи. За це засуджено їх на смерть, між ними й сина Перікла. До такого фанатизму доходив афінський народ!

Занепад Афін. Тим часом афінському флоту велося все гірше. Лісандр за допомогою перського золота оновив спартанські морські сили. Він напав на найближчі Афінам острови Саламін й Егшу, потім поплив на північ і нам заблокував перехід через Геллеспонт. Афшський флот рушив його слідами і пристав при березі Фракії. Тут, під Айгоспотамоєм, Лісандр заскочив афінців під час, коли залоги виправилися в глибину краю шукати засобів поживи, без труду погромив ворога і забрав 160 кораблів. Бранців, у числі 3000, суворий спартанець наказав покарати смертю за те, що афінські вояки жорстоко поводилися з полоненими спартанами. Тепер Афіни не мали вже ніякої сили на морі. На зазив Лісандра одне місто за другим виступало з Аттічного союзу й ставало по боці Спарти. Найдовше вірним Афінам залишився Самос. За це афінські збори надали його мешканцям право афінського громадянства.

Спартанські воєнні сили почали теперь обступати самі Афіни. З півночі від Декелеї ударив король Агіс, від Істма — Павсаній, від моря — Лісандр. Але завзяті афінні не хотіли піддаватися. На народних зборах пройшла постанова, що смертю покарають того, хто буде дораджувати мир. Аж тоді, коли вичерпалися вже засоби поживи, афінні рішилися на переговори. Вони виявили готовність укласти союз зі Спартою, якщо їм залишать «довгі мури» й Пірей. Але спартанські ефори не прийняли посольства — їм саме залежало на тому, щоб зруйнувати афінські ч фортифікації. Найбільш завзято проти Афін виступали фіванці: вони жадали, щоб місто зруйнувати, грунт замінити на пасовисько, а все населен-. ня продати в неволю!..

Остаточно афінці прийняли дуже тяжкі умови миру. Зобов'язалися зруйнувати «довгі мури», що лучили місто з морем; увесь воєнний флот передали спартанам, лишаючи собі тільки 12 кораблів для забезпечення узбережжя від піратів; мали покликати до міста всіх політичних емігрантів, здебільшого симпатиків союзу зі Спартою; розв'язали Морський союз і самі піддалися під провід Спарти на морі й на суходолі.

Але могутність Спарти опиралася на слабі основи. Своїй перемозі вона завдячувала Персії. Без чужої допомоги не могла вона утримати грецьких міст у залежності. Дуже скоро спартанська гегемонія почала упадати. У самій Спарті прийшла реакція проти Лісандра і його протегованих, — спартанська опінія закидала йому змагання до тиранії й матеріальну хапчивість, заведення в Спарті золота й чужих звичаїв. Лісандра [було] усунено від управи, а провід обійняв представник консерватистів Павсаній.

Ці внутрішні спартанські непорозуміння додали відваги ворогам Спарти. В Афінах у 403 р. давній вождь флоту Фрасібул викликав ворохобню проти ЗО тиранів, прогнав їх і повернув там демократичну управу. Афінський демос виявляв знову давнє завзяття й почав дивитися ще більш підозріло на всіх, ніж колись, усуваючи тих, хто чим-небудь загрожували демократичному ладові. Так, у 399 р. афінський суд засудив на смерть великого філософа Сократа під закидом, що його наука підривала афінські звичаї й основи державного життя.

Рух, ворожий Спарті, повставав у різних околицях. Щоб відзискати собі впливи, Спарта рішилася підняти панеллінський клич війни з персами. У Перській державі прийшло тоді до внутрішніх розрухів, участь у яких брали також греки. Королевич Кір виступав також проти свого брата Артаксеркса і в допомогу взяв собі 10000 грецьких найманих військ. Під Кунаксою, у Вавилонії, грецьке військо перемогло, але сам Кір поліг у 401 р. Поворот грецької армії описав один із вождів — Ксенофонт — у творі «Анабазис» («Поворот»). Спарта думала використати анархію у Перській державі. її вождь Агесилаи почав війну на побережжях Малої Азії (396 р.) і зайняв деякі міста. Але у розвитку війни перешкодили Спарті Афіни. Конон, давній афінський вождь, що перебував у Персії, добув для своєї батьківщини перську підмогу, організував флот і під Кнідом (394 р.) знищив спартанські сили. Спарта від того часу втратила вплив на морі, зате Афіни почали повертатися до свого давнього становища і наново взялися організовувати свій Морський союз.

Знову почалася війна в усій Греції, на морі й на суходолі, боротьба дика й безоглядна, що нищила й руйнувала всі держави. Щоб рятувати свій престиж і впливи, Спарта вдалася до посередництва Персії. П посол Анфалкід нахилив короля Артаксеркса проголосити загальний мир — т. зв. королівський мир (386 p.). Королівська грамота виглядала так: «Король Артаксеркс уважає за справедливе, щоб азійські міста й острови Клазомен і Кіпр належали до нього, а інші еллінські міста, малі й великі, він залишає їх власній управі, за виїмком Лемносу, Імбросу та Скіросу, що, як було давніше, мають належати до афінців. Хто того миру не прийме, того я буду поборювати спільно з тими, хто мою політику приймає, — на суходолі й на морі, кораблями і грішми».

З цього миру скористалися найбільше грецькі міста в Малій АзІЇ. Вони хоч і дісталися під владу Персії, але мали запевнений спокій і безпеку та могли розвиватися матеріально. Грецька торгівля проникала у глибину Азії, а за нею йшли грецька культура й еллінізація. Хоч з обмеженою самоуправою, грецькі міста жили в добробуті й високому культурному рівні життя, — про це свідчать багаті останки мистецтва, що залишилися з того часу. На грецькому суходолі мир не утримався, — тут не було гаранта, що міг би мирну політику зреалізувати і всім накинути.

Гегемонія Фів. Спарта бажала використати мир на те, щоб до свого союзу (симмахІЇ) втягнути всі держави на суходолі. До цеї мети йшла безоглядно, накидаючи всім племенам силою свою волю. В 382 р. спартанська залога обсадила також замок Кадмею у Фівах. Але це дало почин до відродження й нової організації Фіванської держави. Фіванські патріоти, що заховалися у сусідніх містах, під проводом Пелопіда склали змову, підступом, перебрані за ловців, вдерлися до замку, вирізали спартанів і повернули місту свободу. На основах демократичної конституції Фіви почали тепер швидко розвиватися. У проводі держави на першому місці стояли Пелопід — визначний полководець і політик — та Епамінонд — ідеолог і моральний провідник громадянства. Невдовзі вславилося фіванське військо своїм воєнним духом і новою тактикою. Фіванці уставлялися до бою у т. зв. «скіснийлад», в якому ліве крило було сильніше, як праве. Цю реформу [було] проведено тому, що звичайно в бою праве крило висувалося скоріше наперед і швидше зустрічалося з ворогом; тепер сильне ліве крило могло краще протиставитися наступові ворога. Фіванці мали також добру кінноту, й вона підпомагала піхоті у вирішальнім бою.

Спартани, занепокоєні зростом Фів, скликали до Спарти конгрес грецьких держав (у 371 р.), на якому зажадали, щоб Фіви розв'язали союз, який мали з іншими містами Беотії, бо така організація загрожувала мирові. На це Ецамінонд у пристрасній промові вказав на те, що Спарта не думає звільнити зі свого союзу періойків, яким також належиться свобода. Це був виклик до війни. Спартанські війська ввійшли в Беотію, й під Левктрами в 371 р. прийшло до зустрічі обох армій. Тут Епамінонд уперше ужив новий «скісний лад» та ненадійним1 ударом лівого крила розтрощив спартанську лаву. На полі бою лягли 400 спартанів аристократичних родів і король Клеомброт. Уперше в історії Еллади славна спартанська піхота знайшла сильнішого суперника.

Тепер фіванці мали відкриту дорогу на Пелопоннес. Узимку 370 р. Епамінонд повів своє військо на Спарту. Не довелося йому здобути столицю — спартани боронили її завзято, навіть ілотів влучили до війська, обіцяючи їм волю за вірну службу. Але Епамінонд в інший спосіб послабив силу Спарти. Увійшов у зв'язки з підбитими періойками та союзниками Спарти й допоміг їм побудувати укріплені замки — Мессене в Мессінії та Мегалополь в Аркадії. В такий спосіб Спарта втратила владу на найближчих землях.

По цій перемозі фіванці почали розбудовувати свою державу. Пелопід пішов походом на північ і здобув частину Фессалії й Македонії. Македонський король Птолемей мусив віддати до Фів молодого свого свояка Філіппа як заложника. Енамінонд почав творити фіванський флот і за його допомогою намагався здобути для Фів впливи на морі. Він нав'язував також зв'язки з Персією. Фіви готувалися взяти в свої руки провід в Елладі.

Але через недовгий час не стало Фіванській державі її талановитих проводирів. Пелопід у 364 р. поліг у бою у Фессалії. Енамінонд ще раз виправився на Пелопоннес у 362 p., щоб дати допомогу своїм союзникам — Мессінії, Аркадії й Арголіді. У зустрічі під Мантінеєю Епамінонд знову ужив клиновий лад і розбив спартанську фалангу, але дістав рану в бою і невдовзі помер. Перемога залишилася не вирішена. «Обидві сторони поставили трофеї перемоги, обидві запевняли, що перемогли, хоч показалося, що ні одна, ні друга не здобули терену ані влади, не збільшили числа своїх міст, не придбали нічого більше, як мали перед боєм. Ні по одній стороні не було переваги, навпаки — ще більше замішання запанувало в Елладі», — оповідає історик Ксено-фонт. Зі смертю Епамінонда впала гегемонія Фів.

Відродини й занепад Афін. Із занепаду Спарти скористалися не тільки Фіви, але й Афіни. Демократична управа старалася відбудувати місто. Наново побудовано довгі мури, що були запорукою незалежності Афін. Конон по перемозі над спартанським флотом під Кнідом добув від персів підмогу в 50 талантів для свого міста. Це була велика сума для збіднілих афінців, і через короткий час вони оновили свій флот. Фрасібул виправився в похід на море, доплив до Геллеспонту й відзискав для Афін давні колонії. При повороті відвідав різні острови, всюди повертав демократичну управу і приєднував їх до порозуміння з Афінами. Врешті в 377 р. Афіни заснували новий Морський союз. Уладжено його на інших основах, як колишній. На чолі Союзу стояв синедріон—рада, до якої входили репрезентанти всіх громад,—лише афінці не мали тут представника. Тільки з дозволу ради Афіни могли починати війну і приймати нових членів; не вільно було їм утримувати на території союзників ніяких залог, ані закладати колонії. Членську вкладку звали «синтаксис» (уділ), а не «форос» (данина), як давніше, й висоту її Афіни означували спільно з радою, але розпоряджалися нею урядовці Союзу. Отже, Афіни не панували вже над Союзом, а тільки могли користуватися його допомогою. Цій організації бракувало тепер тої сили й ініціативи, якою відзначався старий Союз, тому вона й не відіграла важливішої ролі в житті Греції. За допомогою Союзу афінці поновили боротьбу зі Спартою і в 376 р. розбили цілком спартанський флот під Наксосом та знищили узбережжя Пелопоннесу. Пізніше Афіни звернулися проти Персії, здобули Самое й інші острови та деякі міста над Геллеспонтом. Але перси організували решту своїх союзників, й афінці втратили свої здобутки. Афінська держава не мала вже тої моральної сили, що в давніші часи, й її широкі плани та змагання впали по перших успішних починах.