СТАРОДАВНІЙ СВІТ

Афінська держава

Морський союз. Перемога над персами розбудила серед греків охоту опанувати остаточно Егейське море. В Афінах цю ідею підіймав далі Фемістокл, що на морі бачив майбутність Еллади, у Спарті те саме робив амбітний Павсаній.

Під їхнім впливом порішено розпочати офензиву проти персів, і з'єдинений грецький флот рушив на Малу Азію. Під Мікалев 479 р. прийшло до бою з перським флотом, що по відході фінікійців числив ще поверх 100 кораблів. Греки під проводом спартанця Леотихіда перемогли його й розбили останок морських сил Перської імперії.

У найближчому році війна з наїздниками велася далі. Союзний грецький флот об'їздив егейський архіпелаг і всюди нищив перські залоги. Спартанський полководець Павсаній у 478 р. очистив Геллеспонт від персів і здобув сильно укріплену Візантію. Гордий зі своїх успіхів, почав ставитися до союзників так зневажливо, що вони почали закидати йому в Спарті, немов він змагає до тиранії.

Неохоту іонійських держав до дорійців використали Афіни й почали організовувати грецькі побережні міста під своїм проводом. Володіння на морі для афінців було питанням дальшого розвитку держави. З морем в'язалася їхня торгівля на морі, на флоті вони могли вмістити надмір безземельного населення, море могло їм дати провід в Елладі. В 477 р. морські міста віддали провід у війні з персами Афінам. Так постав грецький Морський союз. Належали до нього всі надморські міста від Евбеї і Фракії по малоазійську Іонію. На чолі Союзу стала рада, до якої входили представники всіх міст. Осідок Союзу був на острові Делос, при святині Аполлона. Кожний член мав доставити приписане число кораблів до союзного флоту, коли ж не міг на це здобутися, платив призначену суму («форос») до союзної каси. Висоту вкладки для кожного міста означив Арістід, якого всі цінили за справедливість. Скарбом зараджували афінські скарбники, т. зв. «гелено-таміаї». Річні приходи Союзу доходили до 460 талантів, тобто до двох мільйонів у золоті.

У недовгому часі Союз став уповні залежним від Афін. Тільки більші держави, як Лесбос, Хіос, Наксос та інші постачали фактично кораблі до Союзу. Інші вважали за вигідніше платити данину. За ці, гроші афінці будували кораблі й прилучували їх до свого флоту, через що їхня морська сила безнастанно зростала. У союзній раді Афіни мали все більшість голосів, бо їх підпирали малі міста,

Святочна жертва в день перемоги. Малюнок на грецькій вазі політично від них залежні. Таким чином, Морський союз з об'єднання рівних держав все більше перетворювався на гегемонію Афін. Афінці тим легше могли вести провід, що їхнє місто по перемозі над персами розвинулося в справжню столицю. Внутрішня боротьба, що перше стримувала розвиток Афін, тепер уже не відновлювалася. Давня шляхта погодилася з демократією, працювала для держави й зі свого гурту давала талановитих демагогів — проводирів народу. В Афінах високо процвітав місцевий патріотизм: привезено до міста здогадні останки Тезея, які ніби віднайдені на острові Скірос; поставлено пам'ятники на пошану давніх афінських героїв, як Гармодія й Аристогітона (вбивць тирана Гіппарха), народного проводиря Кімона й ін.; щорічно відбувалися свята перемоги над персами. Але рівночасно Афіни виступали як проводир усієї Еллади, всюди зазначаючи потребу об'єднання проти спільного ворога—Азії. В 472 р. афінський драматург Есхіл виставив драму «Перси», в якій патетичними словами звеличав боротьбу еллінського світу проти східних варварів.

Сумно тільки покінчив свою політичну кар'єру переможець персів — Фемістокл. Він вів в Афінах уперто акцію у двох напрямах: щоб дати в державі перевагу нижчим класам — ремісникам і морякам — та щоб усунути впливи Спарти. Але проти його Політики виступила аристократія і в 470 р. за допомогою остракізму вигнала його з міста. Він подався до Аргоса і звідти вів кампанію проти Спарти. Але його противники досягли порозуміння між Афінами й Спартою проти нього, й Фемістокл мусив втікати через Епір і Македонію до Малої Азії. Звідти він подався до перської столиці — Сузів. Король Артаксеркс І прийняв його з почестями й віддав йому у заряд Магнезію в Малій Азії та інші міста. Там, далеко від невдячних Афін, він і покінчив життя.

Ще більш нещасний був кінець життя спартанського вождя Лавсані я. Він постав тираном у здобутій ним Візантії. Але його особа стала невигідна для афінців, що організували торгівлю збіжжям із чорноморських країн, й вони вимогли від спартанів, щоб його віддали під суд. Павсанія обвинувачували у змові ілотів проти Спарти і зв'язках із Персією. Він сховався до святині Афіни, щоб не піддатися ворогам, і там помер з голоду в 469 р.

Кімон і Перікл. По Фемістоклі провід в Афінах спочивав у руках представника аристократії Кімона, сина Мільтіада. Вш опирався на консервативне хліборобське населення і старався піднести його значення перед впливовим міським ремісництвом. Він симпатизував аристократичній Спарті і в мирний спосіб полагоджував усякі спори між обома передовими державами. Натомість усі сили Еллади організовував проти персів, підіїімаючи клич, що жодна грецька оселя не повинна лишатися під владою «варварів». У 466 р. Кімон виправився із союзним флотом до Малої АзІЇ й при гирлі Евримедону розбив персько-фінікійські морські й сухопутні сили. З радістю і тріумфом прийняла вся Греція цю перемогу.

Але Кімон уже недовго тримався при владі. В 464 р. у Греції стався великий землетрус. Цей момент використали мессшські ілоти й повстали проти Спарти. Кімон провів на народних зборах постанову, що Афіни повинні прийти з допомогою спартіатам проти їхніх ворогів, і сам з 4000 гоплітів виправився на Пелопоннес. Але в боротьбі не щастило йому, і спартіати зневажливо подякували йому за допомогу. Цю невдачу Кімона використали проводирі демократії, що чекали тільки на пригожу хвилину, щоб самим захопити владу. В 462 р. народні збори на внесення Ефіальта вирішили обмежити владу,- Ареопагу, залишаючи йому тільки судівництво в «кривавих справах», — всі інші компетенції найвищої ради перейшли до народних зборів. Цим були усунені останні права аристократії, а Афіни стали справді демократичною державою. Коли Кімон пробував противитися цій зміні, народ черепковим судом засудив його на десятилітнє вигнання з Афін.

Провід демократії припав на короткий час Ефіальтові. Коли ж він загинув від руки убивника, на довгий час проводирем Афін став Перікл. Через родину матері він був посвоячений із засновником афінської демократії Клісфеном і далі розбудовував демократичні установи. Щоб полегшити незаможним людям доступ до урядів, він спричинив ухвалу народних зборів, якою [було] визначено грошові оплати для членів ради і народних судів. Ця оплата була невелика (2 оболи денно — найнижчий заробіток), але все-таки давала можливість прожитку тим, що хотіли присвятитися державній службі. Тоді поширився також звичай, що членів народних установ не обирали голосуванням, а призначували жеребом, — у цей спосіб демократія зазначала свою безсторонність. Громадянське життя розвивалося надзвичайно буйно і всесторонньо. Маси справді цікавилися державними справами: безнастанно відбувалися народні збори, завзято дискутувалося над усякими актуальними питаннями. Афінці вважали свій устрій за найкращий у світі.

Але фактично кермував державою Перікл. Він не мав якогось окремого верховного уряду й формальної диктаторської влади. Він задовольнявся тим, що щорічно народні збори обирали його одним із стратегів. Але вже те, що впродовж 15 років він утримувався на цьому уряді, свідчило про його велику популярність та значення, бо вередливий афінський народ часто змінював своїх любимців. Перікл мав необмежене довір'я афінців — передусім тому, що всі вірили в його безкорисність і в те, що він працює не для своєї амбіції, а для Афінської держави та народу. Перікл справді був глибоко пройнятий долею свого міста, відчував усі його потреби й змагання, передбачав можливості й напрями його розвитку та старався їх реалізувати. Рідко коли в історії можна бачити таку глибоку солідарність і єдність між масою та її проводирем. «Не сильніше вони його вели, як він проводив ними», — каже історик Фукідід. А один із новіших дослідників додає; «В ньому Афіни проживали своє життя, а він сам жив життям Афін» (Берве). Перікл не накидав своєї волі афінцям, але напівінстинктивні змагання народу вмів прибирати в реальні, державницькі форми й доводив їх до повного розвитку.

Афіни. Особливо опікою оточив Перікл саме місто Афіни. По перських війнах вони стали найпершим містом у всій Елладі. Число мешканців доходило до 150000 і перевищувало всі інші міста: Корінф мав 90 000 мешканців, Мілет — 60000, Фіви — 30000. Половина населення Афін — це були осілі громадяни, що з батьків були місцевого роду. В 451 р. народні збори провели постанову, що за громадянина уважають тільки того, хто з батька й матері є чистим афінцем. Другу половину творили «метойки» — поселенці з чужих міст, що не мали права громадянства й земельної власності, але займалися промислом і торгівлею. Безнастанно зростало число невільників, яких в Аттіці було до 100 000. Афіни стояли на першому місці в еллінському світі як головний осередок промислу й торгівлі, а також як славний осідок митців і вчених. Вони ставали все більше столицею Еллади, й Перікл старався це їхнє становище піднести й утвердити.

Він остаточно докінчив перебудову міста. Під час перського наїзду в 480 р. Афіни були цілком зруйновані. Першим відбудовою зайнявся Фемістокл, але він мав на оці передусім воєнні цілі. Він почав будувати т. зв. довгі мури, що злучували Афіни з портом у Піреї. Таке забезпечення для Афін було необхідне, щоб на випадок війни велике населення столиці морським шляхом могло діставати поживу. Дальші будови вів Кімон. Він поставив нові укріплення на Акрополі — афін-ськім замку, прикрасив рикок галереями (стоа), заснував міські сади й парки. Перікл перевищив своїх попередників широкою ініціативою. Він бажав осягнути подвійну мету: надати місту характер величавої столиці й рівночасно дати заробіток незаможному населенню. Плутарх пише: «Кинув він столиці, немов у запаску, великі проекти будівель і плани праць, що мали на довгий час зайняти багато ремесел. Виникла потреба в робітниках усякого віку й різних здібностей, всюди зростав добробут. Бо вживано всякого матеріалу: каміння, міді, слонової кості, золота, гебану, кипарисового дерева. Обробляли його теслі, різьбарі, ковалі, каменярі, золотарі, спеціалісти від слонової кості, малярі, токарі. Окремі підприємці доставляли матеріал морем, — власники кораблів, моряки, керманичі, інші — суходолом — власники підвод і запрягів, хурмани, поворозники, ткачі, римарі, дорожники, гірники. Кожна ділянка промислу й ремесла мала, як штаб армії, власне військо, наємників і простих робітників, організованих в один знаряд і одне службове тіло. Будови йшли догори1, пишні величчю, незрівнянні красою і принадою. Здавалося, що кожна будова потребуватиме

праці багатьох поколінь, — тим часом усе прийняло остаточну форму в очах одного покоління...» Головні плани укладав сам Перікл, а керму над їх виконанням взяв на себе славний різьбар Фідій. До різних праць запрошено найвизначніших інженерів, архітекторів, різьбарів, малярів. Передусім перебудували давній замок Акрополь. Він уже втратив оборонне значення і відтепер мав слугувати за осередок релігійного життя. Перікл побудував тут різнорідні будови: вхід у браму з галереями (т. зв. Пропілеї)," святиню Афіни — богині-опікунки (т. зв. Парфенон), а також інші святиш. Високо покладений Акрополь світив на всі боки своїми кам'яними будовами, а моряки здалека на морі добачали визолочений спис великої статуї Афіни, високої на 26 м. Впорядковано й прикрашено також долішнє місто з ринком і передмістями, а на побережжі забезпечено молами й розбудовано порти: торговий Пірей та

воєнні — Зею, Муніхію і Кантарос. Афіиська держава. На свої великі будови Перікл черпав доходи з державних доменів, із копалень у Лавріоні і Пангайоні, з портових оплат, торгового мита, всяких данин і податків. Але навповажніші суми доставляв Морський союз. Союзну скарбівницю в той час із Делоса [було] перенесено до Афін, ніби тому, щоб її краще забезпечити, а в дійсності, щоб афінська влада могла нею свобідно розпоряджатися. «Перікл пояснив народові, що афінці не мають обов'язку складати союзникам рахунок із грошей, бо ведуть війни в їхній обороні й затримують напір варварів; союзники не доставляють ані кінноти, ані важкозброй-ної піхоти, а тільки платять гроші» (Плутарх).

Перікл всею силою старався перетворити Союз на афінську державу. Більша частина союзників приймала це мовчки, не маючи сили до якого-будь протесту. Тільки могутніші острови пробували обороняти свою незалежність — звичайно без успіху. В 470 р. острів Наксос виповів Афінам Союз. Афінці сприйняли це як акт зради, союзний флот виправився на непокірне місто, присилував його піддатися і вступити наново до Союзу під значно важчими умовами. Кілька років пізніше така сама доля зустріла острів Фасос, — він мусив віддати Союзові свій воєнний флот й заплатити велику контрибуцію. В 440 р. виступив проти Афін острів Самое. Його покарали ще більш суворо: [було] зруйновано навіть мури міста.

Густе населення Афін й Аттіки не могло вже поміститися на своїй вузькій території, тому Перікл старався здобути для свого міста колонії в інших сторонах. У 446 р. по успішній війні з Евбеєю афінці зайняли дві третини острова й завели тут свої оселі. Пізніше засновано кільканадцять колоній на побережжі Фракії та над морем Мармуру. Ці околиці мали велике значення для Афін з огляду на доставу збіжжя до Аттіки. Перікл уладив також багато т. зв. клерухій — воєнних осель на островах, що бунтувалися проти Союзу. Афінці творили там залоги, що пильнували вірність непевних союзників.

Афіни потребували багато засобів поживи, особливо збіжжя для свого населення. Щоб запевнити місту певні доставки, афінська влада не вагалася уживати силу: воєнний флот не раз заганяв до Афін торгові судна із збіжжям, що були призначені для інших околиць. У 438 р. сам Перікл зі своїм флотом виправився на Чорне море, щоб порозумітися з тамтешніми колоніями, що вели торгівлю збіжжям. Багато з них вступило тоді до Афінського союзу.

В такий спосіб афінці здобули собі повну гегемонію на морі. Але у своїх змаганнях до політичної експансії [вони] старалися оминати боротьбу з давнім своїм суперником — Персією. Не хотіли уживати даремно силу на війну з величезною імперією, — ближчі їм були насущні матеріальні інтереси. Тільки по смерті Ксеркса, в 465 p., коли в Персії розпочався внутрішній заколот, Афіни взялися до боротьби. У той час в Єгипті вибухнуло повстання проти персів, і тамтешні повстанці звернулися за допомогою до Греції. Афши вислали 200 воєнних кораблів. Вони заблокували Нільську дельту й облягли Мемфіс, у якім резидував перський сатрап. Спочатку війна розвивалася на користь греків, але потім Мегабаз, швагер нового короля Артаксеркса, відігнав їх від столиці й замкнув на острові Просопітіс. Греки боронилися півтора року, але остаточно перси їх здобули. Так само вони розбили новий флот, що прийшов обложеним на допомогу. Тільки невелике число кораблів повернулося до Афін. Елладою опанував страх, щоб перси знову не поновили свої походи.

Через цю невдачу Перікл на деякий час утратив свої впливи, а до проводу знову прийшов Кімон, що тоді повернувся із заслання. Він підняв знову клич, що треба почати офензиву проти ПерсІЇ, щоб випередити наїзд варварів. Афіїш побудували новий флот, і Кімон рушив із ним на Кіпр. Там мав він значні успіхи, але невдовзі помер. У короткий час по його смерті прийшло до головного бою між афінським та перським флотами під кіпрським Саламіном, в якому афінці здобули світлу перемогу. Але на дальшу віїіну Афіни не мали сил, тим більше що Спарта почала вороже проти них виступати. Тому Перікл, що знову повернувся до влади, використав цей момент і розпочав переговори з перським королем. У мирі в Сузах у 448 р. Артаксеркс зобов'язався не висилати флот на Егейське море, а в Малій Азії затримати військо на один день їзди від узбережжя. За те Афіни дали обітницю не вмішуватися у справи Єгипту.

Афіни і Спарта. Одною з головних причин [того], що Афіни зреклися панеллінського клича боротьби з Персією, було те, що їхні відносини зі Спартою були дуже загострені. Спарта, що до часу перських війн мала провід в Елладі, не хотіла й надалі зректися свого верховного становища й домагалася, щоб Афіни в усьому визнавали її перше місце. А тому, що свої претензії спартани не могли підперти силою, бо на морі, не мали ніякого флоту, а на суходолі афінці їм майже дорівнювали, то їхнє невдоволення виявлялося як безсила ненависть.

Обидва передові грецькі народи відрізнялися один від одного дуже значно. Передусім відчувалися расові різниці. Спартани були дорійцями, відзначалися спокоєм, поміркованістю, твердим характером; афінці належали до іонійців, що відзначалися живою вдачею, інтелігентністю, мистецьким хистом, але в своїх поглядах були дуже непостійні. Спартани, замкнені у своїй гірській долині, заховали старовинні обичаї, жили з праці своїх рук, не зміняли свого побуту, були горді зі свого консерватизму. Афінці, що жили над морем, мали відкритий шлях у широкий світ, зустрічалися з різними народами, охоче приймали чужі культурні здобутки, змагали до нового, до змін і поступу. Але найбільше відрізнялися обидва народи державним устроєм. Спарта затримала в себе аристократичний лад, що спирався на поневолення підбитих племен; Афіни розвинулися як демократична держава, в якій громадяни з нижчих суспільних класів мали такий самий доступ до влади, як і давня шляхта. Спартани з неохотою дивилися на афінську демократію, бо вона загрожувала їхньому устроєві: демократичні змагання проникали все більше до держав Пелопоннесу, й підбиті ілоти безнастанно підіймали голову, жадаючи для себе людських прав. Спарта намагалася протидіяти цим впливам й зі свого боку вела інтриги в Аттіці, щоб там привернути [до себе] шляхетську владу. Це обурювало афшських демократів і підіймало їх проти аристократичної Спарти, через що безнастанно наростали різні непорозуміння.

Від 460-х років обидві держави були в постійній воєнній поготівлі і провадили взаємну війну на терені найближчих сусідів. У пелопоннеськім місті Аргос прийшло до внутрішнього перевороту, [було] усунено аристократію, й місто прийняло демократичний лад. Спартани хотіли знищити цей небезпечний для них лад і пішли походом на Арголіду, але афінці дали аргоссцям допомогу, й ці оборонили свій новий устрій. Спарта помстилася за це тим, що підпомогла аристократам у беотських Фівах і звернула їх проти Афін. Афіни, зі свого боку, розпочали війну з членами Спартанського союзу — Егіною й Корінфом, а їхній флот знищив узбережжя Пелопоннесу. Так безнастанно в різних місцях обидва противники зводили з собою політичні рахунки. Кімон даремно намагався стримати цю ненависть і звернути всіх еллінів проти спільного ворога — Персії. Але нарешті ця боротьба вичерпала сили обох сторін, і в 445 р. Перікл допровадив справу до миру. Афіни зреклися своїх здобутків на корінфському істмі, спартани забрали військо із Середньої Греції. Обидва противники зобов'язалися повернути свобїдну комунікацію між всіма державами, не підпомагати чужим містам, що збунтувалися, всі спори віддавати під вирішення роз'ємчого суду. Мир [було] укладено на 30 років.