Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

СТАРОДАВНІЙ СВІТ

Грецькі держави

Початки організації. Відносини в Греції почали стабілізуватися тоді, як закінчилася мандрівка дорійців, — коло 1000 р. до Хр. У той час творяться грецькі держави, що ведуть уже тривке політичне життя.

На далекш півночі, вМакедонії, жили племена мішаного фракшсько-грецького походження. Інші греки не вважали їх за чистих еллінів і називали чужинцями — варварами. Вони займалися скотарством, відзначалися лицарським, духом, але не скоро створили свою державу. На полудні від Македонії лежала Фєссалія.

Замикали її гори Олімп, Пінд, Пеліон і Осса. Первісні мешканці віддавалися пристрасно годівлі коней, пізніше поширилося хліборобство. Не було тут одної держави, а цілий ряд дрібних самостійних округ. Епір, замешканий іллірійцями, не відігравав більшої ролі у.спільнім житті Еллади, тільки святиню Зевса в Додоні відвідували побожні подорожники.

Середня Греція ділилася на кілька малих держав. Країна Доріда нагадувала, що тут затрималися дорійці у своїй мандрівці на південь. Фокід а славилася горами Парнас і святим містом Дельфами, де була широко відома святиня Аполлона. Локріда відрізнялася від сусідніх країн аристократичним ладом, що протривав довгі часи. Бєотія була хліборобською країною, мала навіть здавна штучну каналізацію; ділилася на багато округ, що трималися своїх старовинних замків, як Орхомен, Фіви, Танагра. У Коронеї існувала зі старих часів дуже шанована святиня Афіни, при якій лицарі збиралися на воєнні походи. Беоти мали багато переказів про своїх героїв, і в них найскорше з'явилися поети (Гесіод, Піндар). Гористі країни Етолія й Акарнанія жили примітивним життям. Тутешні селяни-скотарі мали славу диких варварів.

На переході із Середньої Греції до Пелопоннесу простягався корінфський Істм із країнами Магаріда, Корінф та Сикіон. Ця околиця дійшла до великого розвитку завдяки своєму географічно-комунікаційному положенню. Через нього проходив людний сухопутний шлях із півночі на полуднє, а також тут наближалися два моря — Іонійське й Егейське. Корінф здавна був живим торговим містом із розвиненим керамічним промислом. Існували перекази, що в цих сторонах колись мали свою колонію фінікіяни.

На самому Пелопоннесі лежало кілька відокремлених від себе країн. Високі гори, ще більші, як в інших сторонах, творили границі між різними державними організмами. Найбільш замкнена була Аркадія. Тутешні гори здіймалися стрімкими, недоступними валами, так що до Аркадії не могли дістатися чужі завойовники, й мова та звичаї залишилися тут найбільш чистими й незайманими. Також до прибережної Ахайї мало наплило чужинців. Але тутешнє населення, завдяки сусідству з морем, було більш підприємливе і брало живу участь у колонізаційному русі. Сама назва ахайців була відома далеко на сході. Західна Еліда мала добру землю і вогке підсоння, тож рослинність у ній відзначалася особливою буйністю. Але головне значення Еліда добула через те, що на її території лежала Олімпія — святе місце Зевса, в якому відбувалися славні олімпійські ігрища.

На сході провідне місце займала Арголіда. Тут лежали давні осередки державності й культури, Мікени й Тірінф, але вони занепали в добу переселень. Пізніше провідну роль відігравав Аргос, володарі якого зі свого могутнього замку намагалися підбити сусідні країни. Але суперником Аргоса стала Спарта.

Спарта. Дорійці під час свого переселення на Пелопоннес зайняли між іншим родючу долину ріки Еврот у Лаконії. У завзятій, довгій боротьбі вони поконали головне місто краю Амікле і його мешканців зробили своїми невільниками. Потім приєднали собі дальших сусідів, за їхньою допомогою перейшли горби Тайгету й зайняли хліборобську Мессенію. Так постала лакедемонська держава.

Столицею її було місто Спарта. Від інших міст воно відрізнялося тим, що не мало оборонних мурів, зате його мешканці проживали в постійній воєнній поготівлі. Провідне місце мали завойовники — спартіати. Вони ділилися на ЗО родів і замешкували п'ять осель міста, т. зв. комой. Вони творили військо, і в їхніх руках була вся влада в державі. Другий клас творили пєріойки — «люди, що жили довкола», мешканці осель, що оточили Спарту. Вони мали обов'язок доставляти воєнну дружину і платити податки, а зрештою були свобідними людьми. Спартіати, яких було небагато числом, опирали свою силу на періойках і старалися створити їм добрі умови життя, щоб вони залишалися вірними державі. І справді, періойки навіть у найтяжчі хвилини дотримувалися вірності Спарті. Дуже важке було становище третього класу — ілотів. Це були нащадки підбитого населення, що добровільно не хотіло піддатися дорійцям. Вони стали невільниками. їх осадили по кілька родин на землях спартіатів, і вони управляли ріллю та мали обов'язок половину приходу давати своїм панам. Під час війни їх уживали як слуг до помочі лицарям. Спартіати не визнавали за ними ніяких прав, ставилися до них з погордою й поводилися з ними гостро й жорстоко. Був звичай, що ефори1 щороку наново виповідали ілотам війну, щоб у той спосіб спартіати мали вільну руку супроти своїх підданих. Тому ілоти не раз підіймали повстання проти Спарти, але все безуспішно.

Візник із Дельфів. Тип грека з V ст. до Хр. Державний лад і побут Спарти відрізнялися від устрою інших грецьких міст. Творцем його мав бути Лікург, постать напівміфічна: не знати, звідки він походив і коли жив. На чолі держави стояли два королі, — за переказом, із двох могутніх родів, Агіадів і Евріпонтидів, що вели з собою боротьбу, а потім поєдналися. Королі мали невелику владу; вони тільки складали жертви богам; стояли на чолі війська під час війни й розсуджували деякі цивільні справи. Справжню управу держави мали п'ять єфорів — «надзорців», яких обирали народні збори. Вони проводили1 на всяких нарадах, вели суд, контролювали урядовців і навіть королів, завідували скарбом, пильнували, щоб всякі закони й постанови були точно виконувані. Законодавча влада належала до двох рад. Одна — геруссія, або рада старших, складалася з обох королів і 28 членів, щонайменше 60-літніх; вона приготовляла внесення у всяких державних справах і вела деякі суди. Друга рада, апєлла, — це були народні збори, в яких брали участь усі повнолітні спартіати. Апелла приймала або відкидала внесення ради, але без дискусії, тільки коротким окликом.

Спарта славилася твердим життям і гострим вихованням молоді. Коли приходила на Світ дитина, зібрання найстарших членів роду вирішувало, чи залишити немовля при житті. Калік і слабовитих дітей викидали на гору Тайгет, бо спартанські закони дозволяли жити тільки фізично сильним людям. Дитину змалечку призвичаювали до невигод і суворого життя: купали в зимній воді, виставляли на холоде одягали в простий одяг. На сьомому році життя хлопці йшли до державних шкіл і там училися на кошт держави. Хлопців ділили на дружини під проводом досвідчених людей, і молодь серед військових вправ та ігор училася витривалості та хоробрості. Хлопці ходили обстрижені до шкіри, босі й майже голі, в одному тільки плащі; спали на очереті, який власними руками, без допомоги ножа, виломлювали на ріці. Не вільно було вживати теплу купіль, ані намащувати тіло олійками, як це робили інші греки. Хлопці самі приладжували собі вечерю, збирали з поля ярину, рубали дрова. У спартанських школах звертали найбільше уваги на фізичне виховання, значно менше —на формальну освіту. Молодь учили висловлюватися коротко, яснО й дотепно. Провідник дружини по вечері робив хлопцям питання, що вимагали продуманої відповіді, наприклад, яка є найбільша чеснота мужчини і в чім вона виявляється. Хто не зумів дати короткої, «лаконічної» відповіді, того провідник карав: кусав його за великий палець руки. Високо стояв у Спарті спів. У піснях виславляли героїв, що полягли за батьківщину, та ганьбили боягузів, змальовуючи їх нужденне життя. Під час релігійних свят ставали три хори, кожний із спартіатів іншого віку, і славили свої діла. Старики починали: «Яка з нас колись була хоробра молодь!» Дорослі мужі відповідали: «Сьогодні при нас сила, спробуй, якщо бажаєш!» А хор хлопців кінчав: «Доведеться вам залишити місце для нас!»

У бій спартіати йшли з піснею й веселістю. Тоді вільно було вбиратися в гарні одяги, фризувати волосся, чванитися гарною зброєю. Коли наближалися до ворога, прикрашували голову вінками, а король наказував сурмачам грати в сурми і сам перший починав бойову пісню. «Це був святочний і грізний вид, коли вони марширували при звуках музики, рівною лавою, без тривоги в душі, лагідно й погідно, ведені піснею на небезпеку життя», — оповідає Плутарх у життєписі Лікурга. Славні були бойові пісні найдавніших спартанських співців-поетів — Терпандра і Піндара.

У щоденному громадянському житті спартани відзначалися також надзвичайною простотою та поміркованістю. Земля в Спарті була поділена на рівні частини, й щокілька років наново ділили ріллю, щоб не дозволити кому-будь дійти до більшого майна. Всі громадяни мали бути рівними. Суворо забороняли торгівлю з іншими країнами, щоб не допустити чужосторонніх виробів та звичаїв. Не дозволяли вживати золото і срібло, — спартанські гроші були залізні і слугували тільки в конечній потребі. На приватні справи спартіат міг жертвувати небагато часу, бо головним його обов'язком було служити державі. Дорослі мужчини жили спільно у військовому таборі групами по 15 людей. Спільно відбували гімнастичні й військові вправи, також спільно харчувалися, причому кожний доставляв свою пайку поживи.

Широко відома була спартанська «чорна юшка» з вепрячого м'яса, вареного в крові, яку приправляли сіллю й оцтом. «Нікому не вільно було жити по своїй вподобі, але всі мали приписаний розклад праці, немов у таборі, — і взагалі уважали, що не належать собі, а тільки державі» (Плутарх).

Афіни. Реформи Солона. Афінська держава своїми початками сягає IX ст. до Хр. Вже тоді князі, що володіли в афінському замку — Акрополі, об'єднали під своєю владою дрібні держави Аттіки, аж по гори Парнас на півночі. Імена перших володарів знаємо з пізніших переказів. Замок в Афінах немов побудований був королем Кекропсом, що був наполовину людиною, наполовину вужем. Він завів релігійний культ і державні установи. Найславнішим афінським героєм уважали Т є з є я, сина Егея. Це він забив Мінотавра на Кріті, вів боротьбу з кентаврами, з Гераклом виправлявся проти амазонок — лицарського племені жінок, що жили над Чорним морем. Він об'єднав усю Аттіку в одну державу.

Афіни, що лежали недалеко від моря, більше, ніж Спарта, підлягали зовнішнім впливам. Вони скоро утворили свій флот, ввійшли в міжнародну торгівлю, познайомилися з культурами Сходу й самі почали розвивати свою культуру.

Скоріше, ніж інші держави, пройшли вони також устроєві переміни. Влада дідичних королів не тривала тут довго. Шляхта високих родів — евпатриди — обмежувала все більше своїх володарів. Органом аристократії був ареопаг — рада, що засідала на горбі Ареса. Ареопаг вів карне судівництво, мав нагляд над управою держави і призначав урядовців. Спочатку додали королеві до помочі начального вождя — полемарха й урядовця для цивільних справ — архонта, яких обирали все на новий рік. Потім установлено шість суддів — тесмотетів, врешті місце ді-дичного короля зайняв виборний, якому залишено тільки богослужебні справи. Так Афіни з монархії перемінилися на аристократичну державу.

Прийшли також поважні соціальні переміни: Шляхта не тільки дійшла до політичної переваги, але й використовувала свою владу проти нижчих верств. Вільні дотепер селяни-хлібороби попали в борги, а тому, що не могли їх сплачувати в чимраз тяжчих відносинах, мусили заставляти грунти, й на селянських землях з'явилися кам'яні стовпці, на яких були записані боргові суми. Хто ж боргу не виплатив у визначений реченець1, той ставав підданим пана, і його можна було навіть продати, як невільника, в чужі землі.

Ці відносини викликали серед селянства рух, ворожий до аристократії. У 630 р. до Хр. якийсь Кілон став на чолі невдоволених і намагався опанувати Афіни. Щоб не допустити до гірших подій, аристократія зважилася на реформи. У 621 р. за дорученням ареопагу Дракон списав і впорядкував давні закони, але ніяких змін, корисних для народу, він не провів, а пізніше ці «драконівські» права осуджено, як «кров'ю писані».

Гарячим прихильником реформ був Солон, нащадок старого королівського роду Медонтидів. Це був освічений чоловік, [який] відбував багато подорожей, пізнав відносини різних країн. Він зрозумів, яка небезпека висить над державою, і закликав аристократію до реформ.

На 594—593 рік ареопаг призначив Солона архонтом, віддаючи йому повновладу провести основні переміни устрою. Солон зайнявся наперед долею селянства. Він унева-жнив борги, затягнеш на застав грунту, наказав усунути боргові камені з селянських земель і повернув селянам їхню власність, а тих селян, що їх запродали за борги в неволю, викупив коштами держави. Це була солонська сейсахтея — «обтрясення боргів». Завдяки цьому відродився в Аттіці селянський стан, в якому держава могла знайти бажану опору. Це було особливо важливо з огляду на переміну в способі ведення війни. Всюди в Греції втрачала значення лицарська кіннота, а головним військом стали піхотинці. Тепер Афіни могли вжити свобідних селян до військової організації.

Все населення Солон поділив на чотири класи відповідно до майна. При цьому брав під увагу не тільки земельну власність, але й рухоме майно, — в Афінах зростав уже тоді купецький «пентакосіомедімної», річний дохід яких виносив понад 500 мір збіжжя, вина або оливи; другий клас — «гіппейси» — лицарі, що мали дохід понад 300 мір; третій — «зевгітаї», з доходом понад 200 мір; четвертий — «тетеси», з доходом нижче 200 мір. Відповідно до маєтку громадяни платили податки і відбували військову службу — багатші тяжчу, в кінноті, незаможні — легшу. Зате багатші мали доступ до вищих урядів.

Найважливіші реформи Солона стосувалися політичного устрою Афін. Солон обмежив право ареопагу — залишив йому тільки судівництво у карних справах. Законодавчу владу він віддав народним зборам (еклесія), до яких належали громадяни у віці понад 30 років, з трьох вищих класів. Не була це повна демократія, бо незаможні люди були виключені від участі в політичному житті, та все ж таки середньозаможні кола мали вирішальний голос. Виконну владу мала б у л є — рада, що складалася з 400 членів; обирали її поодинокі округи (фіни), кожна по 400 членів. Солон завів також народні суди (геліая).

Реформи Солона створили з Афін державу іншого типу, ніж була Спарта. У Спарті перевагу мав замкнений клас спартіатів, в Афінах {же було] відкрито широко ворота громадянам із середніх верств. У Спарті весь устрій спирався

Грецькі вази з малюнками олімпійських ігрищ на дисципліну і примус — в Афінах основою ладу стали свобода і відповідальність одиниці. Спарта була державою консервативною, що при своїх установах залишалася незмінною цілі століття, — в Афінах безнастанно кипіло життя і все творилися нові форми організації.

Тиранія Пісістрата. Реформи Солона спочатку зустріли опір аристократії. Могутні афінські евпатриди не хотіли зректися проводу в державі, не хотіли допустити до' урядів людей нижчого стану. З другого боку, народ був невдоволений тим, що не дістав нових грунтів, яких здавна домагався. Почалися нові розрухи. Непевне становище використав один з аристократів — Пісістрат — і проголосив себе в 560 р. тираном, тобто одновладцем. Він належав до однієї з найвизначніших афінських фамілій, що виводила свій рід від героя троянської війни Нестора. Був він добрим полководцем, на чолі афінських військ переміг Мегару та приєднав під владу Афін острів Саламін, завдяки чому мав популярність серед народу. Але спочатку недовго втримався при владі. Його тесть Мегакл, з другого могутнього роду — Алкмеонідів, що допоміг йому здобути владу, виступив проти нього, і Пісістрат мусив утікати з Афін. Аж по кількох роках зібрав він нові сили, під Афінами розбив військо своїх противників і остаточно і опанував місто.

Тиранія Пісістрата (546—527 pp. до Хр.)—це часи першої світлості Афін. Пісістрат затримав усі установи Солона: поділ на класи, народні збори, раду чотирьохсот членів, але і сам обійняв верховну владу без ніякого окремого уряду. Спочатку охороняла його прибічна сторожа» але потім виздобув собі таку популярність в широких колах, що ніхто не відважувався проти нього виступати. Частина шляхти, невдо-волена з його влади, виемігрувала з Афін. ЇЇ землі він сконфіскував, і це відбило охоту в інших до опозиції. І Пісістрат приєднував до себе народ. Дбав про те, щоб ; піднести хліборобство, а ще більше городництво І й садівництво: Аттіка почала тоді продукувати олію та вино на вивіз. Це підняло добробут селянства. Старався підняти ремісництво, охоче приймав чужинців, що осідали в Афінській державі як неповноправні мєтойки. Аттічна кераміка і здобула собі розголос по всій Елладі. У горах Лавріон, у Південній Аттіці, почали добувати срібло коштом держави. Завдяки зростові торгівлі розвинулася афінська пристань Пірей. Пісістрат побільшив афінський флот і намагався і добути для Афін колонії; між, іншим, по довгій боротьбі здобув Сигейон в Малій Азії над Геллеспонтом, щоб запевнити Афінам нагляд над привозом збіжжя з чорноморських колоній.

Пісістрат почував себе справжнім володарем Афін і дбав про те, щоб підняти свою столицю в очах всієї Еллади. Сам проживав у замку на Акрополі, й цей осередок міста прикрашував величавими будовами. Побудував велику святиню опікунки міста . — богині Афіни, довгу на 100 стіп, — т. зв. Гекатомпед. На честь богині завів урочисті свята, т. зв. Панафінєї, що стягали до Афін населення з усієї околиці. Заопікувався давнім культом богині Деметри в Елевсині, поставив їй нову святиню й оновив тамтешні свята-містерії. Протегував культ Діоніса — бога винної лози, що перейшов до Афін із Фракії. Взагалі свідомою опікою оточував всі ті божества, культ яких міг причинитися до розвитку господарства, а рівночасно піднести значення Афін. На його дворі проживали найвизначніші тодішні співці й поети, що вперше списали народні епопеї, і — «Іліаду» та «Одіссею». У грецькій політиці Пісістрат займав передове місце. Він нав'язав зв'язки з різними ближчими й дальшими містами та державами, здобув вплив на острові Делос, де знаходилася славна святиня Аполлона, на деякі інші острови попризначував прихильних собі тиранів. Завдяки тому Афіни почали відігравати першу роль в егейському світі.

Значення Пісістрата було таке велике, що по його смерті влада перейшла без перешкоди до його синів — Гіппія та Гіппарха. Але вони не відзначалися батьківським талантом. Прогнані Алкмеоніди з іншими аристократами організували змову й почали боротьбу. Гіппарха вбили два змовники, Гармодій та Аристогітон, у 514 р. ГІппій утримався довше, але, коли до Аттіки ввійшли спартани, остаточно мусив піддатися й виїхав над Геллеспонт, до Сигейона (510 p.).

Афінська демократія. Хоч аристократія перемогла, але вона вже не могла залишитися довший час при проводі. Нижчі класи дійшли вже до свідомості і значення та домагалися участі.у владі. Проводир Алкмеонідів К л і с ф є н, син Мегакла, рішився провести основні реформи в демократичному напрямку. Найперше він завів новий адміністративний поділ Аттіки. Дотепер афінський народ ділився на чотири округи (філи). Кожна філа вирішувала сама свої справи, а тому, що місцева аристократія мала найбільший вплив, то від її голосу все залежало. Клістен завів десять округ і до кожної з них зарахував громади з різних околиць Аттіки. Навіть поодинокі квартали Афін були записані до різних філ. Через цю реформу шляхта в кожній філі залишилася в меншості, й до голосу дійшли середні класи: хлібороби, купці, ремісники.

Коли [було] проведено таку реформу, тільки тоді афінські установи стали справді демократичними. Народні збори вирішували всі основні справи, що торкалися внутрішньої й заграничної політики. Вони відбувалися на горбі Пнікс, пізніше — в театрі Діоніса. Перед нарадами відбувалося богослужіння, на якому кидали прокляття на тих, що своїми промовами хотіли б обманути народ. Промовець накладав на голову міртовий вінок і з промовниці виголошував промову. Голосували, підіймаючи руки, часом голосування було таємне і проводилося за допомогою камінчиків чи черепків, які кидали до урни. На зборах відбувався також т. зв. черепковий суд: громадяни на черепках писали ім'я того, кого уважали за ворога народу. Той, що проти нього було принаймні 6000 голосів, мусив іти на заслання, хоч би перше й заслужився для держави. Цей остракізм (від «остракон» — черепкова табличка) був грізною зброєю афін-ської демократії.

Народні збори обирали велику раду (буле), яку [було] побільшено до 500 членів. Приписаний вік був 30 років, а кандидат міг бути тільки з трьох заможніших класів.' Рада виконувала постанови народних зборів, вела державний скарб, мала нагляд над військом, приготовляла проекти законів. Рада ділилася на 10 відділів — це були притани. Кожний відділ упродовж десятої частини року полагоджував щоденні справи. Притани урядували навіть уночі, бо афінєький громадянин мав право кожної хвилини з'явитися в уряді. Збори обирали також урядовців різних категорій: стратегів, тобто полководців, поборців, екзекуторів, поліційних урядовців та ін.

Гармодій та Аристогітон, вбивці афінського тирана Гіппарха Суди в Афінах були різних родів. Найважливішими були народні суди — геліая. Суддів обирали архонти жеребом з-поміж громадян, що самі до цього уряду зголошувалися. З-поміж них творили десять трибуналів по 500 членів і 100 заступників.

І судді, й урядовці складали присяги, що виконуватимуть свої обов'язки згідно із законом. Грецькі колонії. Для сильно розродженого грецького племені Балканський півострів унедовзі показався затісним. Замало було тут широких долин, що надавалися б на поселення і ведення хліборобства, не було з чого жити густій людності. До того ж з півночі напливали все нові племена, шукаючи собі садиб. Перенаселення ставало все більше. У деяких околицях життя ставало неможливе через переходи й' напади варварських ватаг, що нищили все по дорозі і місцевим мешканцям не давали спокійно жити. Ці різнорідні причини викликали серед греків сильний переселенський рух на море і за море.

Початки грецької колонізації сягають до 2000—1500 р. до Хр. Спочатку вона йшла на схід, на Егейське море. Різні племена мандрували різними шляхами. Північні егейські острови опанували еолійці, що вийшли з побережжя Фессалії. Вони зайняли острови Тене-дос і Лесбос та частину малоазійського узбережжя, що дістало назву Еоліда. Найбільшу частину Кікладів і Спорадів зайняли іоній-ц і, а саме:, острови Мелос, Парос, Наксос, Самос, Хіос і багато менших, а також узбережжя Малої Азії з містами Ефесом і Мілетом (т. зв. Іонію). На полудні колонізацію вели спочатку ахайці, зайнявши Кріт, Родос, Кіпр. Потім їхнє місце зайняли дорійці.

Афіна Парфенос, богиня-опікунка міста Афін священний вогонь із домашнього вогнища. Проводир виправи звався архагет, коли ж засновував нову оселю, приймав титул о й к і с т — засновник. У пізніші часи деякі сильніші міста, наприклад Афіни, почали закладати свої державні колонії. Був звичай, що переселенці перед виїздом посилали висланників до славної пророчні у Дельфах, щоб засягнути поради богів. Дельфійські жерці мали інформацію про відносини в далеких землях і могли дати добру раду. На новому місці емігранти вишукували собі високо покладене оборонне місце і там ставили укріплене місто. Довколишні землі ділили між собою, а місцевих мешканців або приєднували до себе, або — і це бувало частіше — завойовували й робили своїми підданими.

До найбільшого розвитку грецьке переселення дійшло в часі між 750 та 550 pp. до Хр. Тоді хвилі переселенців пішли далеко за Егейське море — на північ, полуднє та на захід. Колоністи з Халкіди на побережжя Македонії, — від них дістав назву потрійний півострів Халкідіке. Невдовзі з'явилися оселі Над Пропонтидою, тобто морем Мармуру. В 658 р. переселенці з Мегари заснували над Босфором місто Бізантіон, що завдяки корисному положенню між двома морями й шляху з Європи до Азії розвинулося у значний торговельний центр. Потім грецькі кораблі ввійшли в Чорне море. Це море спочатку називано «Понтос Аксейнос», тобто Негостинне море, — в дійсності ж це іранська назва, що означає Чорне море. Але коли плавба тут розвинулася, греки перемінили назву на Евксейнос —- Гостинне море. Пливучи вздовж малоазійського узбережжя, заснували оселі Синопу, Трапезунт і багато інших. Цей шлях довів їх до родючої Колхіди, цебто Закавказзя. З цею країною зв'язаний переказ про героя Язона, що на чолі аргонавтів виправлявся туди, щоб добути «золоте руно». І справді, а тамтешніх річках знаходили золотий пісок.

Чорноморську колонізацію найбільш запопадливо вів малоазійський Мілет: упродовж одного століття він заснував 90 осель. На українському побережжі постали тоді міста Тіра при гирлі Дністра, Ольвія при гирлі Буга, Херсонес, Феодосія і Пантикапей у Криму, Фанагорія при Керченській протоці, Танаїс при гирлі Дону.

Греки почали тоді поселятися також на африканському побережжі. Найбільше значення мали тут Кирене в Лівії і Навкратіс у дельті Нілу. Сильним руслом грецька колонізація пішла також на захід. У Полудневій Італії постали міста Тарент, Гераклея, Сібаріс, Кротон, Кіме (римські Куми}, Неаполь. Ця країна дістала тоді назву Великої Греції. На сусідній Сицилії грецького походження були Сиракузи, Катана, Мессана, Акрагас та багато інших. На французькому узбережжі греки заснували Массалію (теперішній Марсель) і Ніїсею (Ніцца), на Піренейському півострові — Сагунт і Менаке (коло Малаги). Тут на заході грецькі переселенці зустріли фінікійців, що мали ,вже там багато своїх осель і факторій.

Колонізаційний рух мав надзвичайне значення для Греції. Хоч колонії були незалежні від матірної країни, [вони] все-таки утримували тісні зв'язки зі своїми містами. Нові оселі потребували промислових виробів, що їх самі не могли собі витворити, зате посилали до батьківщини сирі продукти, яких мали подостатком. Через те зростала грецька торгівля і матеріальний добробут. Колонії утримували з рідним краєм релігійні зв'язки, брали участь у щорічних святах та злучених із ними ігрищах. Культ грецьких божеств поширювали колонії на нових землях і, навпаки, з нових країн переймали тамтешніх богів. Відбувався культурний обмін між різними землями, і це збагачувало всесторонньо Грецію. Греки виперли із значної частини Середземного моря фінікійців і самі перебрали на себе їхню роль, — стали посередниками між культурою Сходу та Заходу.