Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Крим: шлях крізь віки

У чому полягала специфіка партизанського руху в Криму?

Партизанські загони формувалися Кримським обкомом ВКП(б) за участю органів НКВС в умовах гострого дефіциту часу, що стало наслідком недооцінки можливості проникнення противника вглиб півострова. Тільки 23 жовтня 1941 р. було призначено командувача партизанського руху О. Мокроусова, а вже за дві доби до окупації — політичний склад усіх п'яти партизанських районів. За основу формування взяли «номенклатурний» підхід. Партизанські загони комплектувалися тільки з числа партійно-радянського активу всіх районів Криму, включаючи степові, а воювати їм належало у Кримських горах. Імовірно, відчувши невизначеність у ставленні до партизанського руху вищого керівництва країни, жоден із перших секретарів райкомів не став командиром партизанського загону. Лише кілька секретарів виконували функції комісарів. Продукти завозилися з розрахунку на 3-6 міс. Більшість загонів їх або взагалі не складували, або закладали окремо: одна яма — з борошном, інша - з консервами й т.д. Оскільки все це продовольство було потрібним щодня, всі ями залишалися відкритими.

У перших числах листопада 1941 р. ліси переповнили відступаючі червоноармійці, червонофлотці, прикордонники, поява яких стала цілковитою несподіванкою для партизанського керівництва. Було наказано до загонів їх не зараховувати, а зброю — відбирати. Оскільки військовослужбовцям іти було нікуди, вони почали збиватися в так звані «червоноармійські» загони.

13 листопада 1941 р. О. Мокроусов був змушений офіційно визнати наявність 6 таких загонів, але відмовився надати їм продовольство. У результаті «червоноармійські» формування з перших днів перебування в лісі були змушені вилучати продукти у сусідніх селах ,у місцевого населення, що відразу спричинило серйозні конфлікти.

Уже через місяць без продовольства опинилися майже всі інші загони. Це сталося внаслідок того, що у ході каральної експедиції противник захопив усі партизанські бази. У німецьких документах грудня 1941 р. повідомлялося про розгром 16 партизанських баз, захоплення 7 складів із продовольством, знищення 4 продскладів.

Збереглися лише продовольчі бази Зуйського загону, котрий воював у рідних лісах. В атмосфері суворої таємності у важкодоступних місцях заклали десяток комплексних продовольчих ям, у кожній з яких було всього потроху з розрахунку на один місяць життя загону. Про місця їх розташування знав тільки комісар — перший секретар райкому М. Луговий.

Голод став головним ворогом кримських партизанів. Як писав М. Македонський, «їли буквально все: молоді пагони, листя, траву, деревну кору, торішню картоплю, здохлих полеглих тварин і т.д., шкури вбитих оленів теж з'їдали, знімали з ніг взуття-постоли, різали «на локшину» і варили».

Оскільки основним об'єктом «видобутку» продовольства стали гірські й передгірські села, ставлення місцевого населення до партизанів було далеким від прихильного. Відтак окупанти зробили хід, який на десятиліття обернувся для народів Криму трагедією. Людям було дозволено мати зброю і використовувати її проти партизанів у межах своїх сіл. Реквізиції викликали протест із боку секретарів районних комітетів ВКП(б) А. Османова, Т. Каплуна, М. Лугового, В. Чорного.

О. Мокроусов зняв норовливих командирів і комісарів з середовища партійно-радянського апарату та призначив на їхні місця кадрових військових. З 6 листопада 1941 до 12 червня 1942 рр. він звільнив і перевів у рядові тридцять два командира й комісара. У своїй кадровій політиці на першому етапі О. Мокроусов налаштував проти себе маже весь партійно-радянський актив Криму.

Із початком Керченсько-Феодосійської десантної операції до лісу прийшли учасники феодосійського і судакського морських десантів, що різко підсилило і без того чималу військову складову. Конфлікт між О. Мокроусовим і партійно-радянською номенклатурою отримав новий імпульс. Якщо раніше він знімав із посад командирів і комісарів, переводячи їх у рядові, то розстріл за наказом О. Мокроусова командира Кіровського загону капітана Г. Алдарова кардинально змінив характер протистояння. Це згуртувало проти О. Мокроусова військових, зокрема колишніх військовослужбовців 48-ї окремої кавалерійської дивізії — полковника М. Лобова і полкового комісара Є. Попова, які свого часу обійняли командні пости в партизанському русі. Ймовірно, О. Мокроусов упорався б і з військовою «фрондою», як до цього розправився з партійною, але він не врахував того, що у партизанів з'явився радіозв'язок із «Великою землею».

Військова рада Чорноморської групи військ відразу після звістки про розстріл капітана Г. Алдарова заборонила О. Мокроусову самостійно виносити вироки і зробила це прерогативою військового трибуналу, головою якого було призначено колишнього прокурора 48-ї окремої кавалерійської дивізії. Ось тоді військові відігралися за «холодний прийом» у листопаді 1941 р. Було розстріляно командира і комісара Колайского загону І. Губарєва і С. Штепу, за наказом яких роззброїли і вигнали на вірну смерть 25 червоноармійців. Почалося розслідування проти комісара Зуйського загону М. Лугового за його відмову віддавати заготовлені продукти.

Справжня природа конфлікту полягала не стільки в особистих рисах О. Мокроусова, як у різному баченні стратегії і тактики партизанської війни. Спираючись на досвід громадянської війни, він вимагав, щоб партизанські загони захоплювали села і жили в них як господарі, що в умовах надзвичайної концентрації військ супротивника і їх мобільності дорівнювало самогубству. Військові наполягали на згортанні широкомасштабного партизанського руху, евакуації на «Велику землю» колишніх кадрових вояків і спрямування на підпільну роботу «баласту» — всіх небоєздатних із числа партійно-радянського активу, пропонували залишити у Криму невеликі розвідувально-диверсійні групи.

Після катастрофи Кримського фронту серед її винуватців було визнано і партизанське керівництво. 6 липня 1942 р. С. Будьонний відкликав Мокроусова на «Велику землю». Замість нього було призначено колишного начальника штабу 48-ї окремої кавалерійської дивізії полковника М. Лобова, а комісаром, як компроміс, — секретаря Зуйського райкому партії, донедавна опального комісара Зуйського загону М. Лугового. Та на цьому конфлікт із військовими не вичерпався. Почавшись у лісі, він перекинувся і на «Велику землю». Перший секретар Кримського обкому ВКП(б) В. Булатов згодом писав: «Питання переміщення командного складу вирішувалися без нас. Будьонний мене не хотів приймати [...] викликав мене до апарату ВЧ: «Від'їжджайте всім обкомом у ліс, а тут вам робити нічого!».

У серпні 1942 р., коли фронт відкотився від Криму на схід за сотні кілометрів, кримські партизани виявилися абсолютно непотрібними військовому командуванню. Загони знову залишилися без продовольства.

Перший секретар Кримського обкому ВКП(б) В. Булатов полетів до Москви і домігся призначення себе начальником Кримського штабу партизанського руху, а всіх кримських партизанів — військовослужбовцями в/ч 0125. При цьому він сам залишився на Кавказі й командував кримськими партизанами ... по радіо. Це — єдиний в історії приклад «дистанційного управління».

А у цей час у лісі тривав безжальний «природний відбір». У загонах не залишилося жодного учасника громадянської війни, якими ще так недавно пишалися організатори партизанського руху, а з 329 жінок зосталося тільки 3. Якщо до початку партизанської діяльності в лісі налічувалося 3733 особи, то на листопад 1942 р. — 480, до 17 лютого — 266, а на 1 серпня — 214 осіб.

Завдяки позиції Кримського обкому ВКП(б) у відносинах між партизанами і місцевим населенням сталися зміни на краще. З «Великої землі» прибули спеціально відкликані з фронту кримські татари-комуністи. У розташуванні партизанів із широкими повноваженнями тепер постійно перебували секретарі Кримського обкому ВКП(б) Р. Мустафаєв і П. Ямпольський. У зв'язку з тим, що після евакуації більшості загонів на «Велику землю», масової загибелі, дезертирства чисельність партизанів скоротилась у двадцять разів, а повітряним мостом почала надходити продовольча допомога, припинився грабіж партизанами гірських сіл, налагоджувалися контакти з місцевими жителями.

31 жовтня 1943 р. частини 51-ї армії вийшли до північного берега Сиваша і на Перекопський перешийок. На листопад 1943 р. в лісі вже діяли знову тридцять три партизанських загони (5632 особи).

Німецько-румунське командування виявилося не готовим до активізації партизанського руху. Застави на дорогах, дрібні гарнізони в лісових і передгірських селах, які раніше досить успішно протидіяли ослабленим голодом нечисленним партизанським загонам, тепер перетворилися на джерело постачання партизанів зброєю. Вони успішно атакували такі великі населені пункти, як Альма, Бешуй, Зуя, Старий Крим.

Німецьке командування знову було змушене зняти з фронту регулярні військові частини і кинути їх проти партизанів. Опиняючись у подібних умовах, партизани завжди застосовували свою найнадійнішу зброю — маневр. Власне кажучи, так і вчинили 2-га і 3-тя бригади, які з боями пройшли Старокримський, Судакський, Карасубазарський ліси, виграли час, хоч і з великими втратами, але зберегли бойові загони. Аналогічно діяли й партизани 4-ї бригади, які також з боями маневрували по лісах заповідника.

Партизани Зуйських лісів — 1-ша, 5-та, 6-та бригади — виявилися зв'язаними «цивільним табором» — тисячами мешканців навколишніх сіл. Кілька діб загони тримали кругову оборону на горі Яман-Таш, а 3 січня 1944 р. все ж пішли на прорив. Особовий склад було розподілено на групи по 2-3 бійці, які після спуску з Яман-Таша мали самостійно пробиватися в різні боки. Загальний збір призначався на 12 січня знову на Яман-Таші.

Поранені та мирне населення потрапили до рук карателів. Усіх тих, хто перебував у госпіталі, розстріляли на місці, а людей погнали у Сімферополь, до табору знищення «Радгосп «Червоний».

Після цих боїв Кримський штаб партизанського руху провів чергову та, як виявилося, останню реорганізацію. 29 січня 1944 р. у Зуйських лісах на базі залишків колишніх бригад було створено Північне з'єднання, у лісах заповідника — Південне, 19 лютого на базі загонів, що діяли у Старокримських лісах — Східне з'єднання.

На заключному етапі боротьби серед кримських партизанів налічувалося 1944 росіянина, 598 кримських татар, 348 українців. При цьому слід пам'ятати, що під «росіянами» малися на увазі люди з усіх куточків Радянського Союзу, тоді як кримські татари представляли тільки Крим.

Загалом вибір форм боротьби визначався поставленими перед тим чи іншим формуванням завданнями. У Криму більшість загонів, котрі складалися з партійно-радянського активу адміністративних районів, як у лісі, так і в каменоломнях, уважали своєю головною метою зберегти керівний потенціал до моменту звільнення півострова. Як результат, практикувалися пасивні форми боротьби: ідеологічну роботу, вичікування, накопичення сил, уникнення фронтальних боїв.

В інших загонах, переважно сформованих із колишніх військовослужбовців, на першому етапі, поки у кримських партизанів не було зв'язку з «Великою землею», стихійно поширювалися такі засоби протидії як знищення живої сили противника, напади на комунікації, головним чином на автомобільні дороги, пошкодження ліній зв'язку та електромереж. Мали місце також акції проти колабораціоністів, пропаганда і агітація серед місцевого населення, економічні диверсії, саботаж на промислових і цивільних об'єктах. Пропаганда й агітація спочатку здійснювалися тільки серед місцевого населення, а на заключному етапі охопили румунських і словацьких військовослужбовців, а також тих, хто служив у різних колаборантських формуваннях.

Зі встановленням навесні 1942 р. зв'язку з «Великою землею», з появою у партизанів радіозв'язку, налагодженням «повітряного мосту» і, як результат, різким поліпшенням матеріально-технічного постачання, на перший план почали виходити такі форми боротьби, як диверсії на залізниці, підрив мостів та інших важливих об'єктів.

Широкомасштабного характеру набуло ведення розвідки в інтересах Північно-Кавказького фронту, Чорноморського флоту, обложеного Севастополя — відстеження переміщення військ противника, виявлення місць їхньої дислокації та чисельності. Партизани здійснювали далеку розвідку. Натомість одночасні, скоординовані удари наступаючими армійськими частинами й партизанами у Криму не практикувалося.

Загалом через партизанські загони Криму пройшло близько 12,5 тис. осіб. У «Звіті про партизанський рух» наводиться така інформація: «За весь період убито 1811 чол.; пропало безвісти 1410 чол.; вибуло невідомо коли і невідомо куди 2580 чол.; евакуйовано на «Велику землю» 834 чол.; дезертирували 559 чол.; розстріляно 173 чол.; послано на спецзавдання 396 чол.; вийшло з лісу 3933 чол. Разом 11 696 чол.» Якщо підсумувати такі групи, як «пропали безвісти», «вибуло невідомо коли і невідомо куди», «дезертирували» та «відправлено на спецзавдання», то сума становитиме 4945 осіб, 42,3% всього особового складу. Доля цих людей залишилася невідомою.

Окремий сюжет стосується нагородження кримських партизанів орденами й медалями. Із початком Керченської десантної операції в газетах з'явилося повідомлення про відзначення місцевих партизанів. Командувач партизанського руху О. Мокроусов підготував подання на нагородження 67, на його погляд, найбільш самовідданих бійців орденами і медалями. Утім, документ не мав ходу. Справа в тому, що «військові» також надіслали «нагору» свій список. Почалася «війна компроматів». Кримський обком ВКП(б) в особі його першого секретаря В. Булатова став на бік О. Мокроусова, командування фронту — «військових». У результаті цього конфлікту кримські партизани були дискредитовані в очах вищого керівництва країни, що надалі знайшло відображення як у нагородній, так і кадровій політиці. Головним винуватцем усіх бід кримських партизанів було оголошено кримськотатарський народ. Із часом на п'єдестал історії піднялися не «старі партизани», п'ятдесят вісім з яких пробули в лісі всю епопею — з 1 листопада 1941 до 14 квітня 1944 р., а «партизани сорок третього року», які й задавали тон в інтерпретації «малої війни» впродовж усіх післявоєнних років.

За весь період діяльності кримських партизанів загони провели 252 бої, здійснили 98 нападів на гарнізони противника, 39 — на застави, улаштували 212 засідок, підірвали 81 ешелон, знищили 770 одиниць автомобільного транспорту, убили й поранили 29 383 солдата й офіцера противника.

Поряд із цим, на думку вищого командування РСЧА, ефективність дій кримських партизанів, особливо на першому етапі важких боїв Кримського фронту виявилася низькою. Було допущено низку істотних помилок: недооцінка ролі партизанського руху Кримським обкомом ВКП(б); ігнорування національних особливостей півострова і як результат — відсутність кримських татар у партизанському керівництві; неврахування географічних і природно-кліматичних умов тощо. Це спричинило значні втрати серед учасників партизанського руху.