Крим: шлях крізь віки

Як проводилася колективізація сільського господарства у Кримській АРСР?

Кампанія колективізації у Криму розпочалася після усунення від влади голови місцевого уряду Велі Ібраїмова. Вона розгорталася за вказівками вищих органів влади країни й супроводжувалася масовим «розкуркуленнями», здійснюваним під егідою ДПУ. Влада утворила на селі комнезами, які почали тероризувати заможне селянство. На 1930 р. їх кількість дійшла до 495.

Нормативною базою репресій стала постанова ЦВК і РНК СРСР від 1 лютого 1930 р., згідно з якою крайовим (обласним) виконавчим комітетам та урядам автономних республік було надано право застосовувати «всі необхідні засоби боротьби з куркульством аж до повної конфіскації майна куркулів і виселення їх за межі районів та країв (областей)». Лейтмотивом постанови була думка, що колгосп, звісно, справа добровільна, але той, хто не йде в «колектив» — ворог радянської влади.

Відповідно до уявлень влади, Крим було «заполонено» куркулями: серед селянських господарств виділили 15% таких, що відносилися до розряду «куркульських». Усіх так званих куркулів поділили на три категорії. Представників першої заарештовували, їхні справи проходили по лінії ДПУ (у 1930 р. в Криму таких було 1012 осіб). Селяни, віднесені до другої категорії, примусово висилалися в малонаселені райони СРСР (за різними підрахунками, було виселено від 35 до 40 тис.). Решту тих, хто підпадав під «розкуркулення», переселяли в межах свого району на гірші землі.

Селяни як могли намагалися боротися з насильницькою колективізацією. У деяких випадках спротив обертався вбивствами колгоспних активістів та керівників. За перші десять місяців 1930 р. було зафіксовано 60 випадків терору проти «колгоспного активу».

Масові арешти не змогли придушити селянський опір. На 1 березня 1930 р. було «розкуркулено» 2682 господарства. Якщо прийняти середній розмір родини 3-4 особи, це складає близько 10 тис. осіб.

За два місяці 1929 р. (листопад і грудень) відсоток колективізації зросла у понад два рази й на січень 1930 р. становила 41,1%. По районах: в Ялтинському — 84 % дворів, у Судакському — 64%, Севастопольському — 54%, Карасубазарському — 51%, Феодосійському та Євпаторійському — 40%, Сімферопольському та Джанкойському — 33%, Бахчисарайському — 29%, Керченському — 22%. У результаті форсованої колективізації на березень 1930 р. нею було охоплено більше 73% селянських господарств. Колгоспи Криму отримали від «розкуркулених» господарств майна на 2452 тис. руб.

У лютому 1930 р. раднарком Кримської АСРР ухвалив постанову про організацію на півострові 16 колгоспів-гігантів. В Ак-Мечетському районі впродовж трьох днів було створено колгосп, який об'єднав 2333 господарства. Тоді до уваги не бралися ані думка самих селян, ані реальні можливості організації й керування таким «монстром». У Сарабузі виник колгосп-гігант, що об'єднав 44 населених пункти 12 сільрад. Ічкінський колгосп ім. В. Блюхера складався з 7 сільрад із 40 населеними пунктами, в яких налічувалося 2056 господарств.

Найбільш запеклий опір створенню колгоспів чинили селяни Південного берега Криму. У гористій місцевості під сади, виноградники, тютюнові плантації використовувалися дрібні ділянки, на яких працювало не одне покоління місцевих мешканців. Центром спротиву стало село Ускут Карасубазарського району. Тут було зібрано до 300 заяв на адресу кримського уряду та ВЦВК з вимогою негайно скасувати земельну реформу й колективізацію, як такі, що суперечать шаріату. Група активістів готувалася відправити вповноважених до посла Туреччини в Москві зі скаргою на утиски мусульманської віри та прохання ускутських селян про перехід у турецьке підданство. Із цією метою розпочався збір грошей. Ідея знайшла широку підтримку серед мешканців селищ Айсерез, Ворон та ін. Паралельно велися переговори з турками-яличниками щодо можливості втечі до Туреччини морем.

26 січня 1930 р. органи ДПУ під час проведення зборів заарештували активістів руху. При перестрілці двоє ускутців зазнали поранень, один із них незабаром помер від втрати крови. Декому вдалося втекти в гори, але за місяць усіх «заколотників» схопили. Згодом чекісти заарештували 254 особи, яких підозрювали в участі в «контрреволюційній організації», яка «готувала збройне повстання проти радянської влади». Під репресії підпали селяни понад десяти сіл, розташованих від Судака майже до Ялти.

Опір під час арешту надав чекістам підстави висунути й обґрунтувати версію про підготовку збройного повстання. 23 березня ОДПУ Криму оголосило вирок: 61 особу було засуджено до вищої міри покарання, 3 обвинувачених відпустили. Решта отримали різні терміни позбавлення волі або заслання. Родини висланих мали покинути межі Криму. Майно заарештованих конфісковувалося.

Специфічною формою захисту від колективізації стала еміграція. Проте саме цього радянська влада аж ніяк не могла дозволити. По-перше, масовий виїзд за кордон слугував би підтвердженням помилковості політики партії. По-друге, це призвело б до негативних економічних наслідків. Але найважливішим, мабуть, міг стати міжнародний резонанс: із «найбільш вільної країни світу» масово втікають люди... Через це уряд та ОДПУ повели рішучу боротьбу з еміграцією, кваліфікуючи її як «злочин перед державою». І тут величезною проблемою для влади стала значна кількість іноземних підданих, які мешкали на півострові (передовсім громадяни Туреччини та Греції).

Переслідуванню піддавалися як ті, хто здійснював реальні спроби покинути СРСР, так і ті, хто лише розмірковував над можливістю виїхати з півострову (мовою документів того часу — «висловлював намагання виїхати за кордон»). Групові «злочини» каралися більш жорстоко. Так, із шести осіб, які проходили у справі «про агітацію за втечу до Туреччини» в Бахчисарайському районі, чотирьох вислали за межі Криму, а решту — засудили до трьох років позбавлення волі.

Усі ці заходи призвели до того, що опір селян колективізації було подолано. Якщо на 1 жовтня 1930 р. колгоспи в Криму об'єднували майже половину господарств, то наприкінці 1932 р. поза ними залишалося всього 15% дворів. Кримські села втратили тисячі працьовитих господарів, яких було заарештовано, розстріляно або заслано до віддалених районів країни. Проте конфісковане в них майно не прислужилося розквіту новостворених артілей: воно було або зіпсоване, або використовувалося не так раціонально, як у попередніх власників. Новостворені колгоспи були слабкими, організація праці в них залишала бажати набагато кращого. Результатом стало падіння обсягів виробництва.

Розорення сільського господарства позначилося стрімким зниженням усіх нормативів. У 1932 р. рівень виробництва фруктів та винограду не перевищував і третини показників попереднього року. Голова Кримського ЦВК М. Кубаєв намагався протестувати проти здирництва та штучного голоду, прямо звинувачуючи Москву у грабунку. Невдовзі його було репресовано.