Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Крим: шлях крізь віки

Коли і як виникла ідея єврейської автономії в Криму?

Євреї здавна проживали на півдні України та в Криму поряд з українцями, росіянами, кримськими татарами, німцями, болгарами, вірменами, греками та ін. Після поразки Української революції на їхню долю і долю всього українського народу випало ще одне тяжке випробування — масовий голод 1921-1923 рр. На допомогу голодуючим прийшли Американська Адміністрація Допомоги (АРА), католицька церква, місія Нансена та інші організації. Не стояла осторонь цієї справи і єврейська громадськість. Допомагати голодуючим євреям активно взялася єврейська благочинна організація «Джойнт». Вона виділяла, зокрема, значні кошти на їх земельне облаштування. Виникла ідея відведення під єврейську колонізацію малонаселених територій на півдні України та в Північному Криму. Авторство її приписують директорові російського відділу «Джойнта», агрономові і громадському діячеві, уродженцеві Москви Жозефу Розену.

Для реалізації проекту рішенням політбюро ЦК РКП(б) у грудні 1923 р. було створено спеціальну комісію, а згодом — Державний комітет з земельного облаштування трудящих євреїв (Комзет). Позитивно оцінили кримський проект Л. Троцький, Л. Камєнєв і М. Бухарін. Підтримали його нарком іноземних справ Г. Чичерін, голова ЦВК СРСР М. Калінін, голова ВУЦВК Г. Петровський. Найбільш палким прихильником виявився Ю. Ларін. Виходець з інтелігентної єврейської родини, уродженець Криму, він був одним з організаторів соціал-демократичного руху на півострові.

18 січня 1926 р. члени Комзета звернулися в політбюро ЦК ВКП(б) з проханням «розв'язати принципово надання достатньо суцільної території для заселення євреями з передбаченням можливості її перетворення в подальшому в автономну область». Політбюро знову створило комісію вже на чолі з М. Калініним і за її поданням 18 березня схвалило постанову: «1) Тримати курс на можливість організації автономної єврейської одиниці при сприятливих результатах переселення».

Кримський проект мав і міжнародний аспект. Його підтримував і пропагував нарком іноземних справ Г. Чичерін, убачаючи у цьому велику можливість протистояти Великобританії, позбавивши її престижу єдиної захисниці й покровительки євреїв. Єврейська колонізація Палестини у цей час за своїми темпами у чотири рази відставала від єврейського облаштування в Росії. Більше того, розпочалася еміграція євреїв з Палестини. У 1928 р. звідти до Криму переселились 100 представників цього народу, які організували комуну «Воля нова». І це при тому, що Рада праці й оборони СРСР визнала недоцільним сприяти переселенню євреїв із Палестини у Крим.

Однак кримський проект залежав від внутрішньої політичної й економічної ситуації у країні. Він був похований в умовах згортання непу. Та й національна структура населення Криму не сприяла його реалізації. Після стількох зусиль і 30-мільйонних фінансових вливань на 1927 р. євреї на півострові становили лише 1% населення. А з сільськогосподарським виробництвом було пов'язано тільки 3 тис. євреїв. Наприкінці 1920-х років у зв'язку з депресією, яка вразила світову економіку, було значно скорочено обсяги фінансування проекту з боку «Агро-Джойнта».

Отже, внутрішні і зовнішні чинники спричинили тиху смерть кримського проекту. 28 березня 1928 р. Президія ЦВК СРСР прийняла постанову «Про закріплення за КОМЗЄТом для потреб суцільного заселення працюючими євреями вільних земель у приамурській смузі Далекосхідного краю». Однак мрія про єврейський Крим — «Кримську Каліфорнію» — продовжувала жити.

Ідею було реанімовано в період Другої світової війни, уже на її завершальному етапі. За роки воєнного лихоліття загинуло більше половини євреїв, які проживали у СРСР. Співчуваючи єврейському народові, світове співтовариство шукало шляхи та можливості, як би компенсувати бодай якоюсь мірою його втрати. Відтак у практичну площину було переведено питання про утворення єврейської держави. Проблемою залишалася територія, на якій можна було б реалізувати цю ідею. Пропонувалися різні варіанти. Передусім ішлося про Палестину. Однак були й інші пропозиції. Міністр колоній Великобританії лорд Мойн ще в 1941 р. заявляв, що Палестина не розв'яже проблеми єврейського народу, і що альтернативою після розгрому нацистів повинна стати Європа. «Ми виженемо німців зі Східної Пруссії, — заявив він, — поселимо там євреїв і створимо єврейську державу».

Зріс інтерес єврейської громадськості, передусім радянської, і до Криму. Це пояснювалося двома причинами. По-перше, період війни характеризувався зростанням національної самосвідомості єврейського народу. Єврейська громадськість СРСР і світу надала значну фінансову допомогу в боротьбі з нацизмом, розраховуючи на підтримку її державотворчих потуг. Подруге, у роки війни навколо Криму знову закипіли пристрасті. На нараді в А. Гітлера 16 липня 1941 р. було заявлено, що «Крим повинен бути очищений від усіх чужинців і заселений німцями». У липні 1942 р. гауляйтер Таврії Г.Фрауенфельд запропонував А. Гітлеру переселити на кримські землі південних тирольців. Туреччина також була не проти заволодіти Кримом.

У 1943 р. в московської єврейської еліти, наближеної до радянського керівництва, з'явилася ідея відродження кримського проекту 1920-х рр. Провідники СРСР офіційно не підтримували, але й не заперечували проти подібних прагнень. Розрахунок був простий і прагматичний — ілюзія єврейського Криму давала конкретні долари американських євреїв, які йшли на потреби Червоної армії.

Кримський проект знову було підтримано «Джойнтом», який узявся частково фінансувати новий план переселення євреїв до Криму. Через те, що у цей час майбутнє Палестини було досить туманним, керівництво «Джойнта» розглядало Крим як можливий післявоєнний притулок не тільки євреїв Радянського Союзу, а й усієї Європи.

15 лютого 1944 р. керівники Єврейського антифашистського комітету (ЄАК) направили Й. Сталіну записку, в якій, зокрема, пропонувалося: «1. Створити Єврейську Радянську Соціалістичну Республіку на території Криму. 2. Завчасно, до звільнення Криму, призначити урядову комісію з метою опрацювання цього питання».

Однак ініціатива ЄАК викликала невдоволення Й. Сталіна. Розмови про кримську єврейську автономію він терпів до того часу, поки вони сприяли викачуванню грошей з американських євреїв. При цьому вождь ніколи не прагнув мати під боком власну «Палестину», на яку американці реально могли б поширити свій вплив. Його більше влаштовувала ідея спрямувати потік єврейських біженців на Близький Схід, щоб створити можливості радянського проникнення у цей стратегічно важливий регіон.

А радянські євреї з відродженням кримського проекту продовжували сподіватися на його реалізацію. Після депортації з Криму у травні 1944 р. кримських татар, болгар, греків, вірменів ці надії посилилися. Але з кінця 1944 р. Крим почали заселяти, росіянами і українцями з Воронезької, Брянської, Тамбовської, Курської, Ростовської областей РРФСР та з УРСР. Негласно було рекомендовано євреїв у Криму на роботу не брати.

Й. Сталін не дав кримському проекту вийти на рівень міждержавних взаємин. Він не тільки ініціював, а й підтримав потік єврейських біженців і переселенців із СРСР на Близький Схід. Упродовж 1945-1946 рр. відповідно до угоди між Польським комітетом національного звільнення та українським радянським урядом про взаємну евакуацію українського населення з території Польщі до УРСР і польського населення — з української території до Польщі, а також угоди між тимчасовим урядом національної єдності Польської республіки та урядом СРСР «Про право виходу з радянського громадянства осіб польської і єврейської національності і про їх евакуацію до Польщі» тисячі євреїв одержали змогу легально виїхати за межі СРСР. Багато з них без затримки направилися в Палестину. Від жовтня 1944 до вересня 1946 рр. понад 30 тис. українських євреїв виїхали до Польщі. Фактично тоді ж, у 1945-1946 рр., понад 20 тис. євреїв залишили Чернівецьку область, перебравшись у Румунію. Однак уже наприкінці 1946 р. легальну єврейську еміграцію з СРСР на захід було припинено. Натомість заохочувався виїзд євреїв із західних регіонів СРСР до Єврейської Автономної Області. У результаті лише впродовж грудня 1946 — червня 1948 рр. на Далекий Схід із території УРСР, а також Кримської області, що входила до складу РРФСР, було переселено близько 2 тис. єврейських родин.

Й.Сталін виступив активним прихильником створення Ізраїлю. Позиція СРСР в ООН восени 1947 р. мала вирішальний вплив на формування рішення, що призвело до припинення дії британського мандата на Палестину і проголошення 15 травня 1948 р. єврейської держави. СРСР першим визнав Ізраїль де-юре і навіть надавав військову допомогу через Чехословаччину для його підтримки в конфлікті з арабами. Однак зовнішньополітична підтримка Ізраїлю з боку СРСР не привела до офіційного дозволу на еміграцію радянських євреїв, що викликало антирадянську пропагандистську хвилю та переорієнтацію цієї близькосхідної країни на Сполучені Штати Америки. Курс на союз зі США викликав невдоволення в Москві. Позиція керівництва СРСР в єврейському питанні вже восени 1948 р. зазнала кардинальних змін.

Для розправи з «єврейськими націоналістами» в масштабах СРСР сталінський режим сфабрикував «сіоністську змову». До «змовників» було віднесено членів Єврейського антифашистського комітету, керівників Єврейського театру в Москві та Радінформбюро, яких звинуватили у «шпигунстві» на користь США, у намірі реалізувати «план американських капіталістичних сил щодо створення у Криму єврейської держави». Упродовж січня-лютого 1949 р. в ув'язненні опинилися десятки відомих письменників, видавців, театральних діячів, учених. У 1949 р. у Жмеринці було розгромлено єврейський молодіжний осередок «Ейнікайт» на чолі зі М. Співаком, В. Керчманом, М. Гельфондом і А. Ходорківським, у Львові — гурток «Спілки єврейської молоді», у Києві — гурток старшокласників «Сун-2» на чолі з Б. Альтером і А. Полонським. Репресій зазнали майже всі члени Єврейського антифашистського комітету.

Так був похований другий і останній проект єврейської автономії у радянському Криму. За наслідками його можна розглядати і як міжнародну аферу, спрямовану на загострення суперечностей між провідними капіталістичними державами та «викачування» грошей з міжнародних єврейських організацій, і як інспіровану провокацію для розгортання широкомасштабної боротьби з «єврейським буржуазним націоналізмом», що набула особливого розмаху в СРСР в кінці 1940-х — на початку 1950-х років.