Крим: шлях крізь віки

Під тиском яких політичних та ідеологічних настанов відбувалися зміни адміністративно-територіального устрою Криму за радянських часів?

Політика радянської влади щодо Криму була вкрай непослідовною і цілковито залежала від політичної кон'юнктури; її спрямованість визначали як геополітичні чинники, так і, не меншою мірою, інтереси пропаганди. Від 1917 р. півострів став ареною боротьби різних політичних сил. Тут мали зіткнутися як мінімум чотири політичні тенденції — консервативно-російська, радикально-російська, кримськотатарська та українська.

23 політичні партії, які діяли у Криму, представляли широкий спектр орієнтацій — від монархістів до анархістів. До майбутнього адміністративно-територіального устрою виявляли найбільший інтерес національні об'єднання, особливо кримськотатарські. Створена навесні 1917 р. Національна (Народна) партія — Міллі-Фірка — у своїй програмі проголосила: «Росія повинна бути демократичною федерацією національностей [...] Територіальні області повинні мати чисто національний характер». Скликаний 25 березня 1917 р. Всекримський мусульманський з'їзд обрав Тимчасовий кримсько-мусульманський виконавчий комітет, який намагався перебрати на себе владні функції на півострові.

У липні 1917 р. направлена до Києва делегація кримських мусульман домагалася встановлення у Криму автономії і водночас висловилася за його територіальне приєднання до України. Але Генеральний Секретаріат визнав порушення цього питання перед Петроградом передчасним. Пізніше, визначаючись із кордонами України у своєму ІІІ Універсалі, Центральна Рада включила у свої межі лише три північних повіти Таврійської губернії. Не претендуючи на Крим, вона, однак, підтримувала ідею створення тут обласної автономії.

Розпад Російської імперії упродовж року-півтора довершили могутні відцентрові процеси, що були наслідком національно-визвольних рухів і поразок у війні. Підписавши в березні 1918 р. принизливий Брестський мир, більшовицька Росія втратила не лише Україну, але й значні території з переважанням у складі населення етнічних росіян. Громадянська війна, ускладнена іноземною інтервенцією, стала чинником дальшого руйнування територіальних зв'язків.

Прийшовши до влади у Криму, більшовики на скликаній ними 28 січня 1918 р. конференції військово-революційних комітетів та рад Таврійської губернії (яка оголосила себе надзвичайним з'їздом рад і ВРК) прийняли рішення про розпуск Курултаю, усіх міських дум і земств. Оскільки за умовами Брестського миру Росія не мала права допомагати уряду української радянської республіки, у В. Леніна та його оточення визрівав план виведення Донбасу, Дону, Північного Кавказу та Криму зі складу РСФРР і створення на основі нібито «самостійних республік» південного фронту оборони. Проте раднарком побоювався як «кримського сепаратизму», так і можливості втручання України у справи Криму. Не було одностайності у кримському питанні й у харківського радянського уряду.

Зрештою Москва погодилася на організацію у Криму Радянської Соціалістичної Республіки Тавриди у складі РСФРР. 19 березня 1918 р. на засіданні ЦВК рад Таврійської губернії було прийнято декрет про оголошення території губернії «у складі Сімферопольського, Феодосійського, Ялтинського, Євпаторійського, Мелітопольського, Бердянського, Перекопського та Дніпровського повітів Таврійською республікою рад робітничих, солдатських і селянських депутатів». Керівним органом новоствореної республіки оголошувався раднарком, підзвітний ЦВК рад Таврійської Республіки.

Те, що до складу Республіки Тавриди було включено три північних (позакримських) повіти, не влаштовувало Москву, яка побоювалася конфлікту з Німеччиною і звинувачень у порушенні Брестського миру. 22 березня ЦВК рад Таврійської губернії обмежив територію Радянської Соціалістичної Республіки Тавриди п'ятьма повітами. 4 квітня новостворену республіку визнав Раднарком РСФРР. Утім, уже 19 квітня німці, порушивши умови Брестського миру, почали окупацію Криму. На цей час ефемерна влада Республіки Тавриди втрачала рештки свого впливу. Члени уряду намагалися врятуватися втечею, але 24 квітня потрапили до рук повсталих кримських татар і були розстріляні.

Отже, перший радянський експеримент організації влади в Криму на засадах регіоналізму виявився надто короткочасним і загалом невдалим. Утім, він засвідчив виразну тенденцію в більшовицькій стратегії — гасла «світової революції» у ній камуфлювалися обстоюванням позірного федералізму.

Хоча більшовизм являв собою типовий централістський рух, він мав рахуватися з конкуренцією інших сильних ідей і рухів, — десь використовувати їх, десь іти їм на поступки. Однією з таких сильних ідей виявилася регіональна, і цей «регіоналізм» не був наслідком автономізму окремих політиків, він виростав із самої суті тодішньої соціально-політичної й історико-культурної ситуації. За А. Мальгіним, саме тому «національний принцип став головним принципом територіальної організації більшовицької партії». Радянська влада створила велику Українську республіку майже у тих кордонах, які були зафіксовані у ІІІ Універсалі УНР, не зваживши на те, що далеко не всі південні регіони колишньої Російської імперії позитивно сприймали свою належність до України.

Після розгрому П. Врангеля і розформування Південного фронту у грудні 1920 р. М. Фрунзе став командуючим військами України та Криму. Утім, на півострові впродовж кількох місяців не існувало ані дієздатних державних структур, ані впливових партійних організацій, за винятком хіба що кримськотатарської Міллі-Фірка. Рішення Х з'їзду РКП(б), який відбувся 816 березня 1921 р., були по суті сигналом для національних еліт про готовність більшовиків до компромісів, аж до автономізації. Крим видавався прийнятним полігоном для такого компромісу, особливо в контексті зацікавленості Москви посиленням ідеологічного впливу в Туреччині, де відбувалася кемалістська революція. У квітні 1921 р. ВЦВК звернувся до місцевих комуністів із пропозицією щодо можливого проголошення Криму радянською республікою. На пленумі ЦК РКП(б), що відбувся у травні, питання майбутньої кримської республіки розглядалося в контексті «проникнення на Схід» і створення «буферної зони» між Росією та недружньо налаштованими до неї сусідами.

Пробуджені в такий спосіб надії кримських татар на власну національну державність було частково нейтралізовано роз'ясненням, що надійшло з Москви: ішлося про «Радянську соціалістичну інтернаціональну республіку в межах Кримського півострова». Але водночас пропонувалося «поставити на перше місце роботу татар і по можливості татаризувати апарати Наросвіти, земвідділу, оздороввідділу, відділу управління і президії керівних органів». На той час у Криму мешкало 720,5 тис. чол. Під час перепису 1921 р. кримських татар об'єднали в одну групу з турками і циганами, але і в цьому випадку їхня частка в населенні півострова становила 25,9%.

Постанову ВЦВК і РНК про утворення автономної Кримської Радянської Соціалістичної Республіки В. Ленін та М. Калінін підписали 18 жовтня 1921 р. Кримська АСРР утворювалася як частина РСФРР у складі Джанкойського, Євпаторійського, Керченського, Севастопольського, Сімферопольського, Феодосійського та Ялтинського округів. У постанові було чітко зазначено, що військово-морські справи, шляхи сполучення, закордонні зносини, зовнішня торгівля і курорти залишаються у віданні центральних органів РСФРР. Автономність у діях забезпечувалася наркоматами внутрішніх справ, юстиції, освіти, охорони здоров'я, соцзабезпечення, землеробства і комунального господарства.

Утворення Кримської АСРР у складі РСФРР було проголошене на установчому з'їзді у Сімферополі, який проходив 7-11 листопада 1921 р. З'їзд затвердив конституцію автономії, яку перед тим схвалила V кримська парт-конференція, обрав ЦВК рад (КримЦВК) та голову РНК. Серед 50 членів КримЦВК було 15 татар.

Автономія створювалася як територіальна, але її політико-правовий статус не було чітко окреслено. А своєрідний «татарський антураж» зумовлювався насамперед прагненням правлячої партії створити поле для такого компромісу з кримськотатарським національним рухом, який на практиці означав би його нейтралізацію. У процесі прийняття подібного рішення чимало важила загальна нестабільність ситуації на півострові, як і поновлення спроб з боку українського уряду поставити Крим під свій контроль.

Сукупністю всіх цих обставин було продиктоване одночасне наголошування інтернаціонального (територіального) принципу в утворенні Кримської АСРР і введення в Конституцію республіки положення про фінансову квоту для кримських татар в органах влади та про дві (російську та кримськотатарську) державні мови. При Кримському губкомі РКП(б) почало працювати Мусульманське бюро; 4 кримські татари-комуністи увійшли до уряду. Ці заходи представлялися як «відшкодування за образи, за тривалу насильницьку політику царського режиму» щодо корінного населення Криму. «Без правильної політики, яка б задовольняла татарську бідноту й трудову інтелігенцію радянського Криму, ми ні в якому разі не посилимо симпатії трудящих мас Сходу», — писала газета «Жизнь національностей».

Уважаючи принципово важливою чітку відповідь на питання про те, який характер мала кримська автономія — національний чи територіальний, С. Кульчицький наголошував: «Ленінський Раднарком спочатку створював автономії обох типів, але з часом залишилися тільки національні. Кримська АСРР стала унікальним автономним утворенням, яке й надалі зберігало територіальний характер. Разом з тим, заграваючи з кемалістською Туреччиною, Кремль висував на провідні посади в цій республіці здебільшого людей кримськотатарського походження. Склалося оманливе враження про те, що Кримська автономіябула, як і всі, національною, тобто кримськотатарською».

Міф про Кримську АСРР як «національну автономію» і сьогодні тисне на суспільну свідомість, підживлюючи різні погляди на характер кримської автономії, започаткованої у жовтні 1921 р.