Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Крим: шлях крізь віки

Як здійснювалася політика коренізації в Криму?

Більшовицькі вожді зробили все для того, щоби підпорядкувати Крим безпосередньо Москві. 21 січня 1921 р. відбулося спільне засідання Кримського ревкому та Кримського обкому РКП(б), на якому розглядалося питання «Про політичні взаємовідносини Криму з РСФРР та УСРР». У резолюції наголошувалося: «Визнати найбільш бажаним підпорядкувати Крим безпосередньо Москві на становищі автономної одиниці, привласнити їй назву «Кримська автономна область». У протоколі зазначалося: «Ю. Гавен залишається при своїй особливій думці: з метою революціонізування мусульманського Сходу доцільно створити видимість самостійного Криму, і тому Кримську автономну область треба назвати — Кримська комуна». Власне, Ю. Гавен ще в 1919 р. звертався до В. Леніна з пропозицією утворити в Криму татарську республіку. Він уважав, що це сприятиме поширенню «світової революції» на Схід.

В. Ленін у 1919 р. підтримав національну революцію в колишній Османській імперії, а радянська Росія надала Туреччині фінансову та матеріальну допомогу. Думку про те, що Кримська республіка зможе «перетворитися на смолоскип, що передає світло пролетарської революції на Схід», поділяли й керівники місцевих комуністів. У березні 1919 р. Кримський обком РКП(б) з резиденцією в Мелітополі заснував у своєму складі Мусульманське бюро з метою, як підкреслювалося в постанові, «радянізувати кримських татар, а через них і країни Сходу». 28 квітня 1921 р. газета »Красный Крым» писала:«Кримські татари не являють собою ізольованої від східних татар групи. Вони близько пов'язані з Туреччиною і Балканами родинними зв'язками. Ми повинні розглядати Крим як вікно в Туреччину і на Близький Схід, що його зможемо використовувати з метою більш близького зв'язку з революційним рухом на Сході».

Утім, у більшовиків була й інша, не менш вагома, підстава для запровадження коренізації. За чотири роки після повалення самодержавства кримськотатарський національний рух став масовим і організованим: Міллі-Фірка (Народна партія) налічувала близько 10 тис. членів, натомість сили кримських більшовиків, якщо не враховувати партійного складу Червоної армії, обчислювалися кількома десятками. У листопаді 1920 р. татарські націоналісти звернулися до Кримського ревкому з проханням про легалізацію і надання їм можливості провадити релігійну й культурно-освітню діяльність. Бела Кун відмовився мати справу з Міллі-Фіркою, натомість у січні 1921 р. Раднарком РСФРР надіслав до Криму комісію на чолі з членом колегії Наркомату у справах національностей М.Султан-Галієвим. Результатом її діяльності стало утворення в Кримському обкомі РКП(б) татарської секції, припинення червоного терору, амністія членів Міллі-Фірки та учасників партизанського руху «зелених». М. Султан-Галієв рекомендував створити у Криму автономну республіку із найширшим залученням татар до державного управління.

Однак ішлося про територіальну, а не національну автономію. Аби завадити вимогам татарських організацій визнати їх представниками титульної нації, Кримський обком РКП(б) розпорядився терміново провести регіональний перепис населення. Будучи войовничими атеїстами, більшовики здійснили цей перепис у квітні 1921 р. за релігійною ознакою. Методика розроблялася таким чином, аби довести, що на статус титульної нації у Криму могли претендувати тільки росіяни. Усього було зареєстровано 721 тис. мешканців 59 національностей. Серед них росіяни, українці й білоруси становили 51,5%, татари, турки, роми — 25,9%, євреї та кримчаки — 7,0%, німці — 5,9%, греки — 3,3%, болгари — 1,7%, вірмени — 1,7%, болгари — 1,6%, поляки — 0.8%. Уже після утворення республіки, у листопаді 1921 р. секретар обкому І. Акулов на V обласній партконференції зізнався: «Ми добре враховували настрої татарської частини населення, що оголошення Автономної республіки тлумачилося ними як об'ява Татарської республіки. Коли б ми нашу політику побудували таким чином, то ця політика була б помилковою».

18 жовтня 1921 р. було ухвалено постанову ВЦВК і РНК «Про автономію Кримської Радянської Соціалістичної Республіки» у складі РСФРР. Згодом, 11 листопада, делегати І установчого з'їзду рад Криму постфактум схвалили рішення, прийняті кримськими і центральними органами влади напередодні з'їзду.

У травні 1921 р. у Сімферополі зібралася обласна конференція комуністів кримськотатарської національності. Були присутні 22 делегати від 192 комуністів-татар, які стояли на обліку в Кримському обкомі РКП(б). Деякі з них висунули вимогу оголосити Крим татарською республікою, яка матиме можливість самостійного спілкування з іншими країнами, включно з правом розв'язувати питання повернення емігрантів. Нарком закордонних справ РСФРР Г.Чичерін відреагував на ці вимоги вкрай нервово. У телеграмі на ім'я вповноваженого НКЗС у Криму він наголшував: «Пропозиція забезпечити Кримський центр наркомзаксправом недоладна, безглузда, шкідлива, не має жодного підґрунтя й повинна бути безумовно відкинута. Крим не є незалежною державою, а республікою в межах федерації, як Карелія та Башкирія. Такі республіки ніколи наркомзаксправ не мають. Думка про те, щоб Крим провадив щодо Туреччини самостійну революційну політику настільки шкідлива й небезпечна, що її досить, аби рішуче відкинути цей проект».

18 жовтня 1921 р. В. Ленін і М. Калінін підписали декрет про утворення Кримської АСРР. Керівником Раднаркому (котрий мав як виконавчі, так і законодавчі функції) став С-Г. Саїд-Галієв. На почесну посаду голови Кримського ЦВК було обрано Ю. Гавена. Татарам в уряді дісталося 4 наркомати з 13: землеробства (У. Ібраїмов), робітничо-селянської інспекції (І. Ібраїмов), освіти (К. Хамзін), охорони здоров'я (Х. Чапчакчі). Наявністю татарських функціонерів на важливих посадах у системі влади центр давав зрозуміти, що республіка має національний характер. Однак їх функціональні обов'язки було істотно обмежено.

Неоднозначне враження справляла схвалена установчим з'їздом рад Конституція Кримської АСРР, де не містилося й натяку на те, що це — основний закон автономної республіки з істотно обмеженим спектром повноважень. У ст. 3 проголошувалося: «Кримська СРР заявляє про свою тверду рішучість залишитись однією зі складових частин загальної федерації великої Російської республіки на початку тісного й повного політичного та економічного об'єднання для спільної боротьби за торжество комуністичної революції». У Конституції було відсутнє положення про те, що кримські татари являють собою титульну націю. Прапор і герб витримано в радянському стилі, але назва — «Кримська Соціалістична Радянська Республіка» повторювалася двома мовами (російською і кримськотатарською).

10 лютого 1922 р. ЦВК і РНК Криму схвалили перспективний план проведення татаризації апарату. «Татаризація» партійних, радянських, профспілкових, комсомольських, державних і громадських органів та установ означала створення умов для забезпечення прав і можливостей осіб татарської національності брати участь у роботі відповідних органів влади й керівництва. Такі заходи, на думкуКримського областкому РКП(б), повинні були мати особливе політичне і практичне значення для залучення найбідніших прошарків населення на бік радянської влади. Після XII з'їзду партії ЦК РКП(б) коренізація у Криму почала ототожнюватися з татаризацією. Незважаючи на те, що на поліетнічному півострові проживали й інші корінні народи, усі зусилля органів влади було спрямовано лише на істотне поліпшення політичного статусу кримських татар, які менше всього підтримували радянську владу в перші місяці її існування. КримЦВК і КримРНК розробили перспективний план татаризації до кінця 1920-х рр. Ставилася мета домогтися того, щоб татари складали 49% в обласному апараті управління і 45% — на районному рівні. Татарам надавалися переваги перед рештою національностей при підготовці кваліфікованих кадрів, при вступі до навчальних закладів. У реалізацію політики коренізації в Криму вкладалися великі кошти, проводилася кампанії, що обмежували можливості з реалізації своїх політичних прав представниками інших народів. Унаслідок запровадження політики коренізації у Кримському ЦВК було 32 татарина, 29 росіян, 7 українців, 3 німці, 1 єврей, 1 латиш, 1 естонець, 1 білорус. У РВК упродовж 1924-1925 рр. налічувалося: 140 росіян, 42 татарина, 5 німців, 6 євреїв, 2 вірменина, 1 болгарин, 2 естонці, 1 білорус, 1 караїм, 1угорець, 116 поляків. Татар було призначено на всі ключові посади кримських органів влади. Лише першим секретарем обкому партії залишався представник російськомовного населення. Навесні 1925 р., обстеживши діяльність Кримської обласної партійної організації з реалізації політики коренізації, комісія ЦК РКП(б) зробила наступні висновки: «1. Констатувати значне досягнення у сфері залучення татарського населення до управління республикою.

2. Що стосується роботи із залученням інших національних меншин, як-от німців, болгар, греків и тощо й роботи серед них узагалі, то в она майже відсутня».

Чимдалі татаризація наштовхувалася на супротив решти етносів. Особливе невдоволення викликало переведення діловодства на татарську мову в районах, де татари складали 50-60% населення. Другим за гостротою подразником стала аграрна політика В. Ібраїмова. Передбачалося переселити на вільні землі Криму близько 100 тис. татар-реемігрантів, що проживали в країнах Близького Сходу і на Балканах, а також розселити у степовій частині півострова більшість жителів гірської і передгірської зон, яким гостро бракувало землі. Ці плани на певному етапі зіткнулися з намірами союзного керівництва щодо створення у Криму єврейських сільськогосподарських районів. Упродовж першого півріччя 1925 р. декілька наркоматів Кримської АСРР розробляли перспективний п'ятирічний план переселення і розселення народів. У серпні того року його було розглянуто й затверджено ЦВК і РНК республіки, а 31 березня 1926 р. схвалено ВЦВК і РНК РСФРР. Перспективним планом, розрахованим до кінця 1929 р., передбачалося відвести в Криму для переселенців і розселенців 311 792 дес. землі, розмістивши на них 11 727 селянських дворів. Водночас з ініціативи КомЗЄТ політбюро ЦК ВКП(б) у січні 1926 р. повернулося до питання про єврейську колонізацію.

Заходи зі створення в Криму єврейської автономної республіки наразилися на запеклий опір керівництва півострова на чолі з В. Ібраїмовим. Останній закликав татар явочним порядком розселитися на вільних землях. Це зрештою призвело не тільки до згортання політики татаризації, але й до розстрілу голови КримЦВК Велі Ібраїмова, широкосяжної кадрової чистки та відповідних репресій. Постраждало щонайменше 3500 представників кримськотатарської інтелігенції, яких було засуджено, заслано, а кількох страчено.

Політика татаризації вступила в фазу стагнації. Якщо серед голів сільрад у 1927 р. кримські татари складали 45,3%, то в 1939 р. — 37%. На противагу кримськотатарському політичному фактору Кремль зміцнював позиції переселенців. У 1930 р. у Криму було проведено нове районування: замість 10 створено 16 районів. Згодом частина з них отримала статус національних: Балаклавський, Куйбишевський, Бахчисарайський, Ялтинський, Алуштинський, Судакський — кримськотатарські; Фрайндорфський, Ларіндорфський — єврейські; Бююк-Онларський і Тельманівський — німецькі, Ішуньський (Красноперекопський) — український. На квітень 1930 р. функціонувало 144 татарських, 106 російських, 37 німецьких, 14 єврейських, 9 болгарських, 8 грецьких, 3 українських, 2 вірменські сільради. 104 сільради мали мішаний склад населення і не вважалися національними.

На місце репресованих Москва призначала нових керівників Кримської АСРР з числа татар. У 1933 р. на чолі республіканської партійної організації став Ільяс Тархан, Раднарком очолив Ібраїм Самедінов. Наприкінці 1936 р. НКВС сфабрикував справу «групи Самедінова» проти керівників республіки — Б. Чогара, І. Тархана, М. Бекірова та ін. Їх звинуватили в належності до «пантюркістської націоналістичної організації», яка ставила за мету від окремлення Криму від Радянського Союзу. Від серпня 1937 р. репресії набули національного характеру. Політбюро ЦК ВКП(б) санкціонувало низку таємних наказів на виявлення «ворогів народу» серед німців, поляків, латишів, греків тощо, що врешті позначилося на людності півострова.

Щодо кримськотатарського народу, то логічним завершенням радянського (або ж російського) сценарію коренізації стало впровадження з 1927 р. латинського алфавіту замість арабського. У 1939 р. кримськотатарський народ перейшов на російський алфавіт.