Крим: шлях крізь віки

Що спричинило голод 1921-1923 рр. у Криму?

Після бурхливих подій революції та громадянської війни 1917-1920 рр. спустошений і знесилений Кримський півострів опинився під владою більшовиків, які відразу розпочали впровадження у життя методів господарювання, властивих для доби воєнного комунізму.

Першим кроком радянської влади у сільському господарстві Криму стала націоналізація всієї землі. Після листопада 1920 р. було націоналізовано 1 134 маєтки, на основі яких створювалося більше тисячі радгоспів із земельним фондом 1 млн дес. Це фактично позбавляло землі більшу частину орендарів, адже у Криму близько 40 % селян у той час були безземельними.

Продрозкладка 1920-1921 рр. у Криму відрізнялася від продрозкладок, що проводилися в більш ранні часи тим, що тепер вона охоплювала всю без винятку сільськогосподарську продукцію. Скасована центром ще в березні 1921 р. продрозкладка, у Криму, проте, протрималася аж до червня. До кримських сіл знову попрямували каральні загони, яким було поставлене непосильне завдання — зібрати не менше, ніж 9 млн пудів хліба (фактично збір 1921 р. становив 2 млн пудів).

За вказівкою московського керівництва, з півострова беззастережно вивозилися всі продовольчі запаси. Політика реквізицій хліба за надуманими обсягами розоряла селян, викликала з їхнього бокурізкий протест та призвела до хвилі селянських заворушень, котрі незабаром переросли в масовий селянський повстанський рух. Найбільш активними селянські виступи були в районах Севастополя, Ялти, Балаклави, Алушти, Бахчисарая та Сімферополя. Військові методи боротьби з повстаннями не приносили владі бажаних результатів. Стан усугубився через недолугу політику, проваджену Кримревкомом, за якої ігнорувалися місцеві умови, йшлося лише про суворі розпорядження, конфіскації та розстрілів.

Воєнно-комуністичні методи, заборони на вільне пересування й товарообмін продовжували існувати в Криму щонайменше до осені 1921 р. Одночасно з цим, щоб запобігти «поширенню контрреволюційної загрози», півострів заполонили десятки тисяч армійських і чекістських «кадрів», прогодувати яких в тогочасній ситуації було просто неможливо.

Вилучення продовольства, за умов загального скрутного стану економіки (за умови, що 1920 р. в Криму був не надто врожайним) призвело до того, що у селян не вистачало хліба не тільки на споживання, а й для сівби. Весняний недосів у декількох районах півострова досяг половини всієї ріллі.

Становище ускладнювалося сильною, небаченою за останні 50 років, посухою, що призвело до неврожаю. Через це із засіяних 570 тис. дес. повністю загинуло 420 тис. З посівів, що залишилися, у середньому було зібрано по 4,5 пуда, а в деяких місцевостях Джанкойського та Євпаторійського округів — по 1,2-1,3 пуда з десятини.

Ознаки катастрофи, котра невідворотно наближалася, окреслилися вже наприкінці 1920 р. Але газетні повідомлення про посуху в деяких районах Криму не привертали ніякої уваги з боку властей, адже зібраний урожай був досить великим, що породило деяку ейфорію. Вже з серпня 1921 р. населення Криму почало голодувати.

13 серпня 1921 р. на засіданні Кримського обкому РКП(б) було створено Комітет допомоги голодуючим (Кримдопомгол), якому надавалися надзвичайні повноваження. Із вересня — жовтня 1921 р. вже не голод, а справжній голодомор неминуче насувався на півострів. Першою його наступ відчула на собі циганська біднота, яка перебивалася випадковими заробітками. Потім настала черга татарських селян, котрі мали мінімальні земельні ділянки, проживали загально у гірському Криму та майже не вели зернового господарства. У листопаді 1921 р. було зафіксовано перші смертні випадки від голоду. В цілому за листопад — грудень 1921 р. голодною смертю загинуло близько 1,5 тис. чоловік.

Спочатку реакція місцевої влади на ці події була слабкою, адже давалися взнаки безтурботність людей, які мали в своїх руках владу, так й ізольований спосіб життя в гірських селищах. Голод тим часом охопив міста та степову частину Криму. Ігнорувати його вже було неможливо.

Нарешті 4 січня 1922 р. Севастопольський, Ялтинський і Джанкойський округи офіційно було визнано неврожайними. Але тільки 16 лютого, коли від голоду вже померли тисячі людей, засідання президії ВЦВК у своїй постанові (та й то лише пунктом під № 16) ухвалило: «Віднести всю територію Кримської АСРР до числа областей, визнаних голодуючими, зі всіма наслідками, що з цього випливають».

Президія Кримського ЦВКу, ураховуючи екстремальність ситуації, за власною ініціативою ще 1 грудня 1921 р. створила Кримдопомгол (з 19 жовтня 1922 по 1(16) серпня 1923 рр. — Наслідгол). Допомголу підпорядковувалися окружні та районні помголи. У селах функціонували комітети взаємодопомоги, які витягли на собі весь тягар перших місяців голоду.

Із січня по квітень 1922 р. географія голодування різко розширилася, а смертність — стрімко зросла. За січень померло 8 тис. осіб, у лютому голодувало 302 тис., померло 14 тис. 413 (4,7 %), у березні відповідно — 379 тис. (19 тис. 902 — 2,8 %), у квітні — 377 тис. (12 тис. 753 — 3,4 %). Кількість голодуючих складала 53 % населення Криму. Пік голоду припав на березень 1922 р., коли основна маса голодуючих була кинута напризволяще.

Статистику тих років, за всієї сумлінності службовців, не можна вважати досконалою. Тому у документах відзначається розходження у цифрах. У травні голодувало від 360 до понад 500 тис. осіб. До серпня 1922 р. чисельність померлих досягла 86 тис. осіб. Найбільше постраждали весь Ялтинський округ, райони — Євпаторійський, Судакський, Карасубазарський, Коккозький, Бахчисарайський та Балаклавський, де голодувало майже все населення.

Наркомпрод РСФРР визначив у голодному 1922 р. продподаток для Криму в розмірі 1,2 млн. пудів, причому заборонив засівати поля до його внесення. Це призвело до того, що в 1922 р. посівні площі на півострові скоротилися до 250 тис. дес., що становило лише 26,4 % посіву 1916 р.

Літо 1922 р. теж видалося посушливим. До погодних умов додалося ще одне лихо — сарана, яка знищила значну частину залишків врожаю. Валовий врожай зернових визначався у 8 млн. пудів, а потреби Криму обчислювалися у 12,5 млн. пудів. Голод викликав епідемію тифу. На кримській землі розпочалося небачені раніше людоїдство.

Як це часто траплялося, серед тих, хто особливо постраждав від голодомору, була рядова інтелігенція. Сільські вчителі могли існувати лише за рахунок селянського самообкладення, адже на державному постачанні вони не перебували. Тож голод, що вразив селянство, відбився передусім на вчителях. У подібному стані опинилась і міська інтелігенція. Допомгол відмовляв їй, апелюючи до РНК, але уряд не реагував. Навесні 1922 р. Крим опинився перед небезпекою повного розпаду суспільних зв'язків.

У цей час особливу роботу виконував Кримський ЦК Допомголу. Спочатку його діяльність була хаотичною та малопродуктивною: не вистачало ні засобів, ні досвіду, ні зв'язків. Відчутні результати почали проявлятися лише з квітня 1922 р.

Наступного, 1923 р., погодні умови були більш сприятливими, але врожай вразили гризуни, які знищили понад 2,5 млн пудів зерна. Тому й того року Криму надавалася значна продовольча допомога — як з боку УСРР, РСФРР, так і від низки закордонних організацій, особливо Американської адміністрації допомоги (АРА). Зокрема 1923 р. АРА відкрила на півострові більше 700 їдалень.

Окрім АРА у Криму працювали такі організації, як Міжнародний комітет робітничої допомоги голодуючим у Радянській Росії (Міжробдоп), єврейський «Джойнт», місія Фрітьйофа Нансена, американські квакери, німецькі менонніти, закордонні татарські та мусульманські благодійні товариства тощо.

Голод 1921—1922 рр. призвів до жахливих наслідків. Із 1 травня 1921 по 1 січня 1923 рр. на півострові значно скоротилося загальне поголів'я худоби: коней — на 72 %, великої рогатої худоби — на 62 %, овець — на 70 %, свиней — на 92 %, кіз — на 81 %. Чисельність мешканців кримських сіл зменшилася на 76,6 тис. осіб, а міст — на 75,5 тис. осіб. Коли у квітні 1921 р. на півострові було проведено загальний перепис населення, тут мешкало 719 тис. 513 осіб. За два роки, згідно з даними Кримського статистичного відділу, чисельність населення скоротилася до 569 тис. 500 осіб, тобто, за офіційною статистикою на 150 тис. 013 осіб. Проте можна стверджувати, що кількість тих, хто загинув від голоду, була значно більшою, адже було багато випадків, коли від голоду вимирали цілі села. Майже 66 % померлих, складали кримські татари, які були переважно мешканцями сіл. У Карасу-базарі чисельність жителів зменшилася на 48 %, у Старому Криму — на 40,9 %, в Феодосії — на 35,7 %, у Судакському районі — на 36 %. Багато сіл гірського Криму вимерли повністю.

Тобто, загальна чисельність тих, хто загинув від голоду на півострові в 1921-1923 рр., за різними оцінками, коливається в межах 100-150 тис. осіб (15 % населення Криму), більшість з яких становили кримські татари. Більша частка загиблих татар пояснюється тим, що голод найсильніше вразив гірські та передгірські райони, серед населення яких домінували татари, котрі мали мінімальні ділянки землі та не вели зернового господарства. Наслідки голоду давалися взнаки ще не один рік, і остаточно були подолані лише наприкінці 1920-х років.