Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Крим: шлях крізь віки

Якою ціною дісталося взяття Перекопу в листопаді 1920 р.?

4 квітня 1920 р. командування білогвардійської армії, яка після невдач і поразок кінця 1919 р. зосередилася в Криму, перейшло від А. Денікіна до П. Врангеля. Він не лише реорганізував військо та повернув їм боєздатність, а й заходвся змінювати політичний курс свого попередника. Про новий похід на Москву вже не могло бути мови, проте генерал рішуче відкинув спроби західних дипломатів схилити його до переговорів із більшовиками. Свою стратегію в одному з інтерв'ю він визначив так: «Не тріумфальним походом на Москву можна визволити Росію, а створенням хоча б на клапті російської землі такого порядку й таких умов життя, які привертали б усі думи та сили народу, що стогне під червоним гнітом».

П.Врангель відмовився від ідеології «єдиної й неподільної Росії», пообіцяв Дону та Кубані не порушувати автономних прав козацтва, зробив ряд кроків до пошуку контактів з урядом УНР. Наріжним каменем своєї платформи він уважав нормалізацію стосунків із селянством шляхом проведення радикальної аграрної реформи. Відповідно до закону про землю від 7 червня 1920 р. основна її частина передавалася виборним повітовим та волосним земельним радам, які мали виробити місцеві норми землеволодіння й поділити землю. Аграрною реформою П.Врангель намагався прихилити до себе селянство, використавши повстанський рух у боротьбі з більшовиками, а також поповнивши свою армію та забезпечивши стабільність тилу. Командувач розумів, що Крим територіально надто малий, а економічно — надто бідний, щоб утримувати велику боєздатну армію.

Успішний наступ польських та українських військ на більшовиків, який розпочався наприкінці квітня 1920 р., підштовхнув П.Врангеля до війни з «червоною нечистю». 6 червня білогвардійці вийшли з Криму й до 24 червня захопили Північну Таврію. Кінець липня та початок серпня минули в запеклих боях у районі Олександрівська — місто кілька разів переходило з рук у руки. У середині вересня врангелівська армія, перегрупована й поповнена частинами, які прибули з Кавказу, перейшла в наступ і 22 вересня оволоділа станцією Синельникове, а 28 вересня — Маріуполем. За цей час вона виросла майже вдвічі, до неї приєдналося кілька повстанських отаманів — Савченко, Яценко, Чалий, Прочан, Хмара, Голик. У тилу врангелівців не вибухали такі повстання, як раніше в тилу військ А. Денікіна. Але не сталося й масового переходу селян до білих. Певно, у них уже встигли сформуватися стереотипи сприйняття білогвардійців. П. Врангель зумів похитнути їх, однак не спромігся зруйнувати. На перешкоді, окрім усього, стала ще й утома від війни, яка перевищила всі людські можливості та домінувала у суспільній психології. Узагалі, П. Врангель був талановитим полководцем і гнучким політичним діячем. Визнаючи це, його безпосередній супротивник, командувач Південного фронту Червоної армії М. Фрунзе 1921 р. писав:

«Озираючись тепер на минулі дні славної боротьби й намагаючись дати їм історичну оцінку, мимохіть доходиш висновку, що в особі Врангеля та керованої ним армії наша Батьківщина, без сумніву, мала надзвичайно небезпечну силу. В усіх операціях піврічної борні Врангель як командувач у більшості випадків виявив і неабияку енергію, і розуміння обстановки. Що стосується підлеглих йому військ, то й про них слід дати безумовно позитивний відгук».

Можна припустити, що якби П. Врангель командував білими арміями 1919 р., а не наступного, двобій між червоними та білими скінчився б інакше. У 1920 р., попри всі позитивні сторони П. Врангеля,боротьба його армії нагадувала бій міфічного Давида з Голіафом. У білих практично не було шансів, адже більшовики вже надійно опанували державну російську машину й зорієнтували на забезпечення своїх воєнних потреб величезні природні та людські ресурси Росії, а їхні труднощі полягали лише в неможливості швидко маневрувати силами. На початку вересня вони почали перекидати на Південний фронт військові частини з Кавказу, Сибіру, Туркестану. Вирішено було послати сюди й 1-шу Кінну армію, знявши її з польського фронту.

М. Фрунзе, призначений командувачем Південного фронту, планував оточити врангелівців у Північній Таврії, відрізати їх від кримських перешийків і розгромити у степу. Таке завдання частинам фронту він поставив 19 жовтня. Перед наступом червоні за чисельністю майже втричі переважали супротивника. До всього, наприкінці вересня було обговорено, а 2 жовтня підписано чергову військово-політичну угоду з повстанською армією Н. Махна про спільні дії проти врангелівців. 16 жовтня махновці вирушили на фронт. Їхня армія, зберігаючи свій статус в оперативних питаннях, підпорядковувалася червоному командуванню. Перед нею стояло складне завдання: не пізніше 24 жовтня прорватися в тил ворога від Олександрівська й рейдувати на Оріхове та далі для захоплення кримських перешийків. Це було майже нереально. Однак 24 жовтня повстанці здобули Оріхове, а 30 жовтня — Мелітополь. Рейдуючи тилами білих, вони подолали 250 верст, завдали ворогові нищівних ударів, але й самі зазнали відчутних втрат.

Операція Південного фронту в Північній Таврії завершилася 2-3 листопада частковою перемогою червоних. Білі втратили 20 тис. бійців, 100 гармат, чимало боєприпасів, але не дали оточити себе. Їхня армія відійшла в Крим, за Перекоп. Тут було зведено укріплення за допомогою англійських і французьких військових фортифікаторів, вони вважалися неприступними. Ще за часів Запорозької Січі татари й турки насипали впоперек Перекопу вал завдовжки 8 верст. У 1920 р. його ширина в основі перевищувала 15 м, а висота дорівнювала 8 м. Перед ним був рів 10 м завглибшки й понад 30 м завширшки. Північний схил валу мав крутизну до 45°. Його захищали два ряди шанців і загороджень із колючого дроту. На вершині пролягала ще одна лінія укріплень: там виставили 70 гармат і 150 кулеметів. За укріпленнями Турецького Валу в районі Юшуні розташувалася наступна лінія оборони.

5 листопада М. Фрунзе віддав наказ наступати на Крим. Нова операція мала розпочатися без попередньої підготовки, без залучення важкої артилерії, авіації, бронетехніки. Весь тягар штурму лягав на плечі 6-ї армії, якій оперативно підпорядковувалися махновці. План М. Фрунзе був доволі простий: тим часом, як 51-ша дивізія штурмуватиме перекопські укріплення в лоб, інші частини армії, форсувавши Сиваш, вийдуть через Литовський півострів у тил білих. Фронтальний штурм Турецького Валу розпочався опівночі 8 листопада. Хоча червоні зазнавали колосальних людських втрат, М. Фрунзенаполягав на лобових атаках, а тим, хто зволікав, погрожував якнайсуворішими репресіями. Із жертвами ніхто не рахувався. Один із комбригів 15-ї дивізії пізніше згадував: «Ворог розвинув такий сильний вогонь, що, здавалося, ніхто з тих, хто йшов в атаку, не уціліє, усе буде зметене. Але наш спільний рух ані на хвилину не припинявся, передні шеренги скошувались вогнем ворога, за ними йшли наступні... Ішли задні через трупи передніх. Дивовижно легко помирали люди у ці дні».

Вирішальні події розгорнулися на Литовському півострові, де, форсувавши Сиваш, билися три червоні дивізії та повстанська махновська армія. Білі, для яких наступ через Сиваш став несподіванкою, відступили з Литовського півострова, тож дальша оборона Турецького Валу втратила сенс. 10 листопада М. Фрунзе доповідав головнокомандувачеві Сергієві Каменєву та Володимиреві Леніну, що ворог «жорстоко обороняється», а червоні зазнають великих втрат. Їх частини перебували у відкритому степу без можливості укриття, погано обмундировані. М.Фрунзе не міг чітко сказати, коли операцію зі взяття перешийків буде завершено, але відзначав, що вона вимагає «крайнього напруження сил». Того ж дня він кинув у бій свій резерв — Зведену дивізію. 10 й 11 листопада бої точилися на укріпленнях Юшуні, пусля того опір білих на Перекопі було остаточно зламано. 12 листопада М. Фрунзе доповідав В. Леніну, що червоні війська оволоділи південним берегом Сиваша й готові до наступу у Крим, при цьому він наголосив на великих втратах, яких зазнала армія: «Наші втрати надзвичайно важкі. Деякі дивізії втратили три чверті свого складу. Загальні втрати вбитими та пораненими при штурмах перешийків не менше 10 тис. чол.».