Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Крим: шлях крізь віки

Чи багато кому відомо, що в 1918 р. Крим міг стати частиною Німецької імперії з ініціативи місцевого населення?

Від 1802 р. Крим перебував у складі Таврійської губернії. На початку ХХ ст. вона складалася з п'ятьох кримських повітів (740 тис. мешканців) і трьох повітів Північної Таврії (1760 тис. осіб). У материковій частині губернії українці становили більшість населення, але на півострові — меншість. Революційні події 1917 р. дестабілізували політичну ситуацію на пост-імперських просторах, гостро порушивши питання самовизначення російських провінцій. Зрозуміло, що в тому чи іншому регіоні все обумовлювалося розкладом політичних сил, соціально-економічною ситуацією, впливом зовнішніх факторів.

Ініціативу в поділі Таврійської губернії виявила Центральна Рада. Під час проголошення УНР у листопаді 1917 р. вона заявила свої претензії тільки на материкові повіти. Керівники Ради могли б розглядати Таврію як єдиний господарський організм, яким вона стала за 115 років свого існування. Однак у мірковуваннях ідеологів першої української республіки переміг не соціально-економічний, а етнографічний підхід.

М. Грушевського та його колег можна зрозуміти. У 1917 р. вони виборювали перед центральним російським урядом автономні права, і цю боротьбу змушені були починати з елементарного: показати Україну на карті. Залучені Тимчасовим урядом до переговорів про автономію експерти стверджували, що Україна — це землі Війська Запорозького, з якими гетьман Б. Хмельницький прийшов на Переяславську раду. Українська делегація у Петрограді на чолі з В. Винниченком протиставила російським переговорникам етнографічний підхід до визначення кордонів України. На її думку, автономія повинна поширюватися на всі території, де українці становили більшість. Саме тому вона відмовилася від Криму.

Утім, обидві переговорні групи в Петрограді, ведучи запеклі дискусії стосовно території майбутньої автономії та її повноважень, не цілком усвідомлювали гостроту політичної ситуації й мали доволі приблизні уявлення про настрої на місцях. А ситуація в регіонах чимдалі ускладнювалася. Потужною силою етнополітичної дестабілізації в Південній Україні та Криму виступило місцеве німецьке населення.

Під час Першої світової війни німецьких колоністів було примусово виселено російським урядом у зв'язку з наближенням лінії фронту. Місцем переселення для них визначили Сибір і Поволжя. Згодом колоністи частково повернулися до рідних осель, що були на той час зайняті або зруйновані. Відчуття несправедливого покарання, матеріальні збитки, напади революційних загонів та грабіжників надали потужного імпульсу громадській самоорганізації німецьких колоністів. В умовах політичної нестабільності, безвладдя, погромів та війни вони шукали гаранта свого існування. У травні 1917 р. в Одесі відбувся Всеросійський з'їзд російських німців, у роботі якого взяли участь близько 2000 делегатів. Зібрання проголосило створення Всеросійського союзу російських німців. У серпні 1917 р., також в Одесі, скликано другу конференцію Союзу російських німців Півдня Росії. Обидва форуми мали за мету виробити ставлення громади до фактичного двовладдя у країні.

Брест-Литовський мирний договір 1918 р. значно підвищив роль місцевих німців у стратегічних планах як Німеччини, так і Української Народної Республіки. Водночас він вніс розкол у німецьке середовище за ознакою прихильності до того чи іншого варіанту існування співвітчизників на території України. Одна їх частина продовжувала підтримувати запропоновану Центральною Радою національно-персональну автономію німців, інша — намагалася віднайти нові орієнтири. При цьому друга група відзначалася радикалізмом та більшою чисельністю.

23 березня 1918 р. одеський Центральний комітет Спілки німецьких колоністів України звернувся до командування німецьких та австро-угорських військ із проханням підтримати вимоги до Центральної Ради. Ішлося про негайне повернення німецьких земельних володінь їхнім колишнім власникам; відшкодування матеріальних збитків; скасування соціалізації німецьких маєтків та іншої німецької власності (тобто скасування норми IV Універсалу Центральної Ради щодо земельного питання); вилучення незаконної зброї з метою захисту мирного населення; поширення принципів національно-персональної автономії на німців; вилучення колоній з-під юрисдикції земельних комітетів та сільських рад; негайне створення окремого секретаріату у справах німців при Українській Центральній Раді та закріплення за органами Спілки німецьких колоністів права висунення кандидатів на посади у цьому секретаріаті; створення окремого комісаріату у справах німців при надзвичайному комісарі Центральної Ради в Одесі й закріплення за органами Спілки німецьких колоністів в Україні права висунення кандидатів на посаду комісара у справах німецьких колоністів; переобрання губернських, окружних та волосних органів місцевого самоврядування, а також земельних комітетів, оскільки вибори до них відбулися під тиском озброєних солдатів, які знехтували правами місцевого населення.

Прихід до влади П. Скоропадського німці сприйняли як сигнал для активізації суспільно-політичної діяльності. Гетьманську державу підтримали ті верстви населення, інтереси яких особливо постраждали від анархії та хаосу часів соціалістичних експериментів Центральної Ради і які сподівалися, що твердою рукою можна покласти цьому край. Такі настрої переважали серед офіцерського складу армії, великих землевласників та заможних селян, промисловців і дрібних підприємців, чиновництва. Чимало серед них було й представників німецької спільноти.

У квітні 1918 р. відбулося два регіональних з'їзди німців-колоністів. В Одесі зібралося 700 делегатів Xерсонської та Бессарабської губерній, у Пришибі — 700 представників Таврійської, Катеринославської, Xарківської і Воронезької губерній, а також області Війська Донського. Провідне місце на з'їздах посіло питання повернення німців на історичну Батьківщину. Гарячі дискусії підсумовувала резолюція, в якій наголошувалося: «Просити його величність німецького імператора та уряд Німецької імперії якомога швидше прийняти в лоно імперії німецьких колоністів та всіх інших німців цих областей і взяти їх під захист німецьких законів [...] заснувати в Таврійській губернії та Криму державне утворення, яке підлягало б Німецькій імперії й було форпостом і вартовим Німеччини. Якщо ж це буде неможливо, просимо якомога швидше повернути нас на Батьківщину».

Упродовж літа 1918 р. до Берліна було відправлено кілька делегацій. Найактивнішими поборниками ідеї створення німецького протекторату стали пастор Й. Вінклер та колишній державний секретар у справах колоній Ф. Ліндеквіст. На їхню думку, нове адміністративно-територіальне утворення могло б об'єднати близько 600 тис. етнічних німців України, Південної Росії та Поволжя. Агітація в колоніях мала надзвичайний успіх. Колоністи вірили в те, що включення їхніх поселень до нового державного утворення й вирішена справа, і відмовилися делегувати свого представника до департаменту у справах німецьких колоністів при уряді гетьмана.

Натомість німецька влада обережно поставилася до ініціативи населення. 26 березня 1918 р. начальник штабу німецького командування в Україні генерал В. Гренер занотував у своєму щоденнику враження від зустрічі з посланцями Німецького комітету: « Учора в мене були його ексцеленція фон Ліндеквіст, який щойно прибув зі Ставки, та пастор Вінклер, голова довірчої ради німецьких колоністів Причорномор'я. Вони збираються розгорнути серед німецьких колоністів у Південній Росії пропаганду на користь побудови в Причорномор'ї та Криму німецького державного утворення, якеперебувало б під захистом імперії. До його складу мали б увійти також Херсон та, можливо, навіть Одеса. У такому разі у стосунках між Німеччиною та Австро-Угорщиною дійшло б до боротьби. Окрім того, Україна повинна отримати Одесу й виходи до Чорного моря, інакше її знову підштовхнуть в обійми Великороси...».

Урешті позиція німецьких військових виявилася набагато далекогляднішою і зваженішою ніж екзальтованого селянства, що створення в Південній Росії для німецьких колоністів у певний спосіб залежної від Німеччини та нею протегованої колонії є політичною аферою. У дипломатичному листуванні експертів доволі чітко проводилася думка, що Крим, за всіма природними, історичними та господарськими ознаками, належить до України.

Критично ставилося до ідеї створення такого протекторату і посольство Німеччини в Україні. Посол А. Мумм був переконаний, що підтримка його країною цього проекту неминуче підірве довіру з бокуП. Скоропадського. Він надіслав кілька повідомлень до міністерств іноземних та внутрішніх справ Німеччини, в яких наполягав на негайному припиненні будь-якого «реагування» на події у Криму. Водночас ця позиція знайшла підтримку в урядовців Німеччини. Верховне головнокомандування армії, очолюване генералом Е. Людендорфом, натомість підтримало ідею створення у Криму держави колоністів, у чому вбачали важливий інструмент антиросійського впливу. Попри все, створення колоністської держави на півострові виглядало значно менш фантастично, аніж проект масового переселення майже півмільйона колоністів до Лотарингії, Силезії та Балтії .

5 травня 1918 р. Е. Людендорф направив райхсканцлерові меморандум, в якому містився аналіз становища німецьких колоністів України і вносилися такі пропозиції: об'єднати Таврію та Крим у незалежну державу; переселити сюди решту російських німців (зокрема з Бессарабії та Кавказу); забезпечити у цій державі економічні пільги для Німецької імперії та право на використання Севастополя як бази німецьких ВМС на Чорному морі; долучити цю державу до України й забезпечити між ними зв'язок, який існує між Баварією та Пруссією.

Попри всю зовнішню привабливість закріплення у Чорноморській акваторії та включення до зони впливу імперії величезної за європейськими мірками території уряд Німеччини відповів відмовою на домагання німецьких колоністів. Спонукальним чинником для такого рішення була, як це не дивно, відповідальність перед зовнішньополітичними партнерами. Німецький уряд уважав, що реалізація проектупризведе до протистояння з Австро-Угорщиною (за угодою, зоною її впливу визнавалася саме Південна Україна) і підштовхне Україну до Росії. У червні 1918 р. було сформульовано офіційну позицію Німеччини стосовно Криму: утворення на півострові держави німецьких колоністів на умовах протекторату стало б підґрунтям зміцнення проросійських симпатій з одного боку, та ускладнило стосунки з Туреччиною — з іншого, саме тому Крим мав перейти до Української Держави, яка гарантувала б права місцевої німецької меншості.