Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Крим: шлях крізь віки

Як вирішувалося кримське питання у ході українсько-російських мирних переговорів 1918 р.?

Протягом багатьох віків Кримський півострів, завдяки своєму положенню як стратегічного плацдарму на Чорному морі, був сферою політичних інтересів держав чорноморського басейну. Питання щодо його приналежності знов гостро постало на початку ХХ ст. — в добу національно-визвольних змагань України, спроби відродження її державності.

Одним з пріоритетних напрямків зовнішньополітичної діяльності уряду Української Держави за гетьманування П. Скоропадського були стосунки з Кримом, де з дозволу німецького командування був створений крайовий уряд С. Сулькевича. Для України претензії щодо Кримського півострова випливали з цілого ряду причин, насамперед ішлося про його територіальну єдність з Україною, важливе стратегічне значення як форпосту на Чорному морі і бази створення українського флоту, значний процент українського населення, економічні зв'язки півострова з Україною тощо.

Рада Міністрів визнавала право Криму на самовизначення, яке мало носити не політичний, а культурно-національний характер із забезпеченням прав татарського народу. Українська делегація на мирних переговорах з РСФРР домагалася визнання статусу Криму як автономії у складі Української Держави, виходячи з того, що півострів є її складовою і невід'ємною частиною.

Вже на початку травня питання про приєднання Криму до України обговорювалося на засіданні уряду Української Держави. Однак цей процес ускладнювався низкою обставин. По-перше, недалекоглядність керівників Центральної Ради, яка не включала Крим до складу України. По-друге, власні геополітичні плани Німеччини щодо окупованого ними півострова. По-третє, позиція радянської Росії, для якої Крим також був стратегічно важливим регіоном. Зіткнення інтересів у кримському питанні призвело до запеклих дискусій на триваючих тоді в Києві українсько-російських мирних переговорах. Зокрема, це питання порушувалося під час обговорення проекту державних кордонів між Української Державою та РСФРР.

Так, у ноті української сторони від 4 червня зазначалось про тісний економічний і етнографічний зв'язок Криму з Україною, і що приєднання півострова до Української Держави може відбутися на автономних підставах.

Радянська Росія ніяк не бажала погодитись з перспективою втрати Криму і деяких інших регіонів (Дон, Кубань), що прагнули стати на шлях самовизначення і вважала їх тимчасовими антирадянськими «контрреволюційними» формуваннями на своїй території. Російські представники, декларуючи свою прихильність гаслу права націй на самовизначення аж до цілковитого відокремлення, в той же час підкреслювали, що це не означає визнання цього права за «імпровізованими установами, що були споруджені не своїми силами, а урядом».

Російські делегати також наголошували, що «з точки зору права, від імені різних частин Росії не можуть промовляти особи, які не являються правомочними, оскільки окремі області однієї держави аж ніяк не можуть з правової точки зору бути суб'єктами міжнародного права.

Українська сторона вважала, що з відокремленням Кримського півострова у самостійну державну одиницю, так само як інших державних утворень з нерадянською формою влади, всі підстави для переговорів України з Росією в справі цих територій втратили сенс.

Делегація РСФРР у вирішенні долі спірних територій наполягала на дотриманні норм міжнародного права, положень, закріплених у різних договорах і міжнародних актах, зокрема Брестському мирному договорі, в якому і згадки не було про державні утворення, що виникли внаслідок розпаду Російської імперії.

Так , зокрема, вони намагалися пов'язати вирішення спірних питань з умовами Брестського мирного договору. Саме відсутність у договірних статтях положень і взагалі згадок про можливість самовизначення в майбутньому окремих територій Росії, на думку російської сторони, констатувало територіальну цілісність РСФРР і мало й надалі зберігати її зверхність над регіонами колишньої російської держави, відокремлення яких не було зазначене в договорі.

Бажання України безпосередньо вступати в контакти з новоутвореними державними формуваннями і самостійно вирішувати питання відносин з ними кваліфікувалось російськими представниками як пряме порушення норм міжнародного права, як наступальна політика України щодо Росії.

Питання про Кримський півострів радянська делегація ставила в залежність від ІІІ Універсалу Центральної Ради (листопад 1917 р.), який був актом одностороннім. Крім того, не бралася до уваги докорінна зміна політичної ситуації з часу його видання. Своєю чергою, українська сторона, керуючись власними державницькими принципами і стратегічними цілями, вступила в переговорний процес з представниками Криму. Після довгих і гострих дискусій у жовтні 1918 р. було досягнуто порозуміння й вироблено прелімінарні умови договору, за яким Крим одержав внутрішню автономію у складі Української Держави, свою адміністрацію, територіальне військо тощо.

У підсумку слід зазначити, що боротьба за розв'язання кримського питання в період Української Держави 1918 р. відобразила еволюцію поглядів українського керівництва на принципові засади політики щодо суміжних держав: від революційного романтизму Центральної Ради у справі дотримання права націй на самовизначення до усвідомлення пріоритетності державних інтересів України у здійсненні зовнішньополітичного курсу. Кримська політика гетьманату була перспективною і єдиною доцільною за тогочасних обставин. Її недовершеність зумовлена не помилковістю чи ваганнями, а глобальними зрушеннями в міжнародних відносинах завершального етапу світової війни. Країни-переможниці не бачили доцільності існування незалежної України у системі післявоєнного міжнародного устрою.