Крим: шлях крізь віки

Чому введений до ладу під час Великої війни флагман Чорноморського флоту отримав назву «Императрица Марія»?

Цей надійно вкритий панцирем лінійний корабель відкрив могутню серію дужих дредноутів, споруджених у Миколаєві й спеціально призначених базуватися на Севастополь, аби системними атаками звідти забезпечити реалізацію загарбницьких прагнень царату опанувати Чорне і Мармурове моря зі стратегічно унікальними Босфорською та Дарданелльською протоками. Мав велетенські параметри: водомісткість 22 600 т і довжина 168 м за швидкості 21 вузол (тобто 21 миля за годину). Його озброєння складалося, в основному, з дюжини гармат калібру 305 міліметрів, двох десятків «130-міліметрівок», чотирьох зеніток 75 мм, такої ж кількості кулеметів, квартету торпедних апаратів. Екіпаж комплектувався на засадах штатної чисельності не менше 33 офіцерів, 30 кондукторів, 1135 нижніх чинів.

На втілення загострених «згори» бажань домінувати розлогими теренами лінкор цілком природно підхопив естафетну амбітність двох плавальних засобів, раніше так само іменованих, але зроблених миколаївцями для севастопольської ескадри ХІХ ст. Початком пам'ятного спадку знаково фігурувало споруджене 1827 р., ще за життя імператриці Марії Федорівни — вдови Павла І, й оснащене ледь не сотнею артилерійських стволів (за проектом — лише 84, а фактично насичене 96-ма) судно «Императрица Марія» завдовжки до 60 м, чий шлях виявився пов'язаним і з прямими антиосманськими акціями протягом російсько-турецької війни 1828-1829 рр., і з безпосереднім контролем Босфору в експедиції 1833 р., вирядженій на допомогу, котру Микола І надав султанові Мегмеду ІІ проти єгипетського паші Мегмета-Алі. Коли 1845 р. той вітрильник припинив своє тривале існування, настала черга другого, 90-гарматного: 1853 р. до бойових лав увійшов трохи більший за попередника — 61-метровий, якому випало взяти діяльну участь у Синопській баталії, тим самим посприявши каталізації Східної війни 1853-1856 рр., причому 1855 р. його було затоплено на севастопольському рейді.

З уваги до відомої передісторії Микола ІІ, розглянувши 1911 р. список пропозицій, визивно закцентував флагмана наректи «Императрица Марія», а затим планованих аналогів — «Екатерина ІІ» (на стадії будівництва «Императрица Екатерина ІІ») та «Императоръ Александръ ІІІ». Створювався досить претензійний династичний «Романовський» проект, зрозуміло, з урахуванням того, що словосполучення «Императрица Марія» на цю пору сповнилося додаткового змісту в асоціюванні не тільки із царевою пращуркою, а й із бабцею — Марією Олександрівною (1824-1880) та матір'ю — Марією Федорівною (1847-1928). Отже, промовисто сплелися виниклі обставини — і суто родинні, і військові, на загал геополітичні: продемонстрована в регіоні гегемонія Чорноморського флоту відтак сягала настільки високого рівня, що за угодами в Антанті Російська імперія сподівалась у світовій війні розширитися аж почасти Малою Азією.

Прикметно, що терміново випущений новачок «Императрица Марія» влітку 1915 р. допроваджувався, так би мовити, «вступним» кроком од річки Інгул до Криму під прапором контр-адмірала Олександра Xоменка — начальника Транспортної флотилії, дислокованої переважно в Одесі заради підготовки стрімкого оволодіння Стамбулом (Константинополем, Візантією). Власне, з'явився вирішальний аргумент — виразний «козир» наполегливого утвердження експансіоністських тенденцій. Недарма Верховний головнокомандувач великий князь Микола Миколайович офіційно зичив розвинути «традиції свого славного предка в Синопській битві». Оцінюючи тодішню ситуацію, морський міністр Іван Григорович упевнено констатував помітне визрівання успіхів на здавна в цьому сенсі накресленому російською монархією курсі. «Майже не відчувши втрат, Чорноморський флот постійно нарощує силу й чекає на момент, коли настане час перейти до розв'язання близького кожному російському серцю завдання, заповіданого нам усім нашим минулим», — його вельми відверта фраза у Державній думі резонувала піднесеними вигуками депутатів «Браво!».

Утім, трапилось інше, ніж плекали зазіхачі на чужі води та суходоли. Доля всієї згаданої трійки дредноутів виявилася сумною. Насамперед, страшна трагедія чекала на головний з них, уже звично кликаний матросами «Марійкою» (панібратський варіант — «Маруха»), коли 7(20)жовтня 1916 р. він потонув у севастопольській Північній бухті після низки вибухів, утративши загиблими не менше 228 осіб (приблизно стільки ж було поранених членів команди). У пізніших революційних вереміях жахливо потерпіли й «Императрица Екатерина II» (з літа 1915 р. — «Императрица Екатерина Великая», з весни 1917р. — «Свободная Россія») та «Императоромъ Александръ III» (з 1917 р. — «Воля»): перший з них торпедовано 1918 р. під Новоросійськом за наказом більшовицького уряду, санкціонованим Володимиром Ульяновим (Леніним) і Левом Троцьким, а «Волі», на якій буремного 1917-го у відправній точці, в Миколаєві, звивався український стяг, судилося полоненим трофеєм страдницьки включатися до німецької (1918 р.) й англійської (1919 р.) армад (потім перейменованим на «Генерал Алексеев» це судно очолило чорноморські сили «білих» і гіркий фінал надибало в африканському порту Бізерта, де 1924 р.Франція визнала його приналежним СРСР; зрештою було продано на метал і розітнуто 1936 р. у місті Брест на півострові Бретань в Атлантичному океані обік Ла-Маншу — дуже далеко від Криму).

Символічно, що 1919 р. іноземні інтервенти — переможці в Першій світовій війні — евакуювали з Ялти екс-імператрицю Марію, рятуючи від навислих загроз. Кінець кінцем з'ясувалося: її, людину старшого віку, спіткала довічна еміграція.