Крим: шлях крізь віки

Що ми знаємо про участь українців у Кримській війні 1853-1856 рр.?

Український народ прийняв на себе усю важкість воєнного часу під час бойових дій на території Криму. Необхідно вказати, що особовий склад Чорноморського флоту Російської імперії був сформований в осносному з уродженців України, за винятком вищого командування та переважної більшості офіцерів. Така ж ситуація була і в сухопутних частинах, що дислокувалися на Чорноморському узбережжі. Рекрутів набирали в українських селах із кріпаків і відправляли служити здебільшого у найближчі гарнізони. Це була вимушена обставина. Відсутність не лише залізниць, а й узагалі більш-менш упорядкованих доріг у південних українських губерніях давала змогу в кращих випадках робити піший перехід 3-4 км за годину. Гужового ж транспорту для перевезення з віддалених районів великих військових формувань взагалі не було. Виняток становили переїзди офіцерів-дворян і невеликих загонів солдат.

Для України та її народу війна стала важким тягарем, і не лише для селян, яким необхідно було перевозити тисячі солдат, різні, необхідні армії вантажі, а потім ще й тисячі поранених та хворих військових і доглядаючих за ними жителів міст і сіл Півдня України. Третина гармат для російської армії виготовлялася в Україні (Київський завод «Арсенал»). Порох виробляв Шосткинський завод на півночі Чернігівської губернії (тепер Сумська область), який за роки війни збільшив його виробництво у 6 разів, що становило 43% продукції порохових заводів Росії. Луганський ливарний завод перейшов на цілодобовий режим роботи і забезпечив військам 400 тис. пудів снарядів (до війни завод щомісячно відливав 22 тис. пудів снарядів, а у воєнний час — 90 тис. пудів). Філіал цього заводу, а точніше, одна доменна піч, існував у Керчі. Піч виготовляла 1 тис. пудів металу, але напередодні війни зупинила роботу. В період Кримської війни Керченська домна взагалі була зруйнована.

Разом з початком бойових дій в Україні почали формуватися з рекрутів та ополченців полки, яким присвоювалися назви тих міст, де вони були створені: Чернігівський, Полтавський, Кременчуцький, Одеський, Азовський, Дніпровський, Волинський, Житомирський, а також Український і Подільський. Взагалі в російських військах, які воювали у Криму, налічувалося майже 60 іменних полків, що констатували місця їх формування. Крім того, 13 серпня 1854 р. цар дав згоду на формування спеціальних загонів для ведення партизанської війни у Київській, Подільській та Волинській губерніях. Як свідчать документи, населення України масово записувалося в ополченці й прагнуло потрапити в район бойових дій. Зокрема, лише на Полтавщині добровольцями записалися 9,5 тис. чол. У вересні 1854 р. із добровольців був сформований 1-й татарський полк, на створення якого гроші дали місцеві караїми.

Після активних дій союзників у Криму і понесення росіянами значних втрат, поранених російських військових почали вивозити з Криму у південноукраїнські міста і села. Для цього створювалися спеціальні «транспортні поїзди», які формувалися більш як із 100 возів. Для перевезення поранених українські селяни віддавали своїх коней і волів, а потім розбирали поранених солдат по хатах. На Херсонщині та Миколаївщині у кожному селянському помешканні знаходилося від 10 до 30 солдат. У Херсоні, Мелітополі, Бердянську, Маріуполі, Генічеську та інших містах Південної України розташовувалися шпиталі і лазарети, які були переповнені пораненими і хворими. У Миколаєві, приміром, розмістили 7000 ополченців у приміщеннях канатного заводу. У Катеринославі перебували в госпіталях десятки тисяч поранених росіян, а також вояки експедиційного корпусу. У місті був один військовий госпіталь на 180 хворих, а в роки Кримської війни поранені перебували в приміщенні Дворянського зібрання та інших державних і приватних будинках. У Катеринославській губернії були відкриті госпіталі та лазарети в Олександрійську, Павлограді, Нікополі та інших містах.

Українські жінки ставали сестрами милосердя у російській армії. Першими сестрами милосердя, котрі рятували поранених, були дружини та сестри захисників Севастополя: Даша Михайлова, яку в народі називали Севастопольською, Дар'я Ткач, Олена Кучер, Марія Петренко, Катерина і Васса Крижанівські та ін. Вони надавали першу посильну допомогу пораненим солдатам.

Необхідно визнати, що Севастополь був неприступним не лише завдяки героїзмові військ і місцевого населення. Йому всіляку допомогу надавав увесь народ Російської імперії і насамперед населення України. У кожній губернії збирали кошти у фонд захисників Севастополя. Так, населення Волині пожертвувало на це 113 тис. руб. Ще більше зібрали коштів мешканці Таврії, Херсонщини, Київщини, Миколаївщини. 9 лютого 1855 р. імператор висловив подяку харків'янам за пожертвування на військові потреби (у 1854 р. лише зібрання повітових предводителів губернії передало на потреби армії 40 тис. руб. сріблом). Тисячі жителів України робили особисті внески на військові потреби. Про це свідчать документи центральних державних і обласних архівів України. Наведемо лише один із них — подяку військового губернатора Сімферополя і Таврійського цивільного губернатора від 17 січня 1855 р. професору академії мистецтв, відомому російському живописцю вірменського походження, який народився в Україні, І.К. Айвазовському за пожертвування 150 руб. на військові потреби під час Кримської кампанії.

Відомим військовим діячем Російської імперії, котрий відігравав ключову роль у Східній війні, був адмірал Павло Степанович Нахімов, який походив з роду слобідсько-українських шляхтичів Охтирського полку, був правнуком сотника Манойла Нахімова. У 1852 р. він очолив флотську дивізію та 2-гу ескадру Чорноморського флоту й обійняв посаду віце-адмірала. На початку осені 1853 р. П.С.Нахімов 34-ма суднами передислокував із Криму на Кавказьке узбережжя піхотну дивізію з артилерією та обозом. 23 листопада, маючи під прапором 3 кораблі, розшукав і блокував у Синопі (Туреччина) 7 ворожих фрегатів, 3 корвети та 2 пароплави з транспортами. Після того, як дочекався підмоги й, розташувавшись на флагмані «Императрица Мария», П.С. Нахімов 6-ма лінійними кораблями та 2-ма фрегатами 30 листопада 1853 р. розгромив синопські наземні батареї та скупчені в тамтешній бухті плавзасоби (утік звідти лишень єдиний пароплав) і захопив у полон віце-адмірала Осман-пашу. Такі рішучі дії П.С. Нахімова проти турок ряд українських і російських письменників і публіцистів пояснюють тим, що він походив з українського козацького роду. За 240 років до Синопської битви його попередники — запорізькі козаки — так само знищили турецький флот і спалили місто Синоп. Предки П.С. Нахімова багато раз брали участь у війнах проти Порти, тому ненависть до неї була в адмірала генетичною.

Після висадки союзників у Криму П.С. Нахімов був одним з організаторів Севастопольської оборони 1854-1855 рр. Саме він керував затопленням роззброєних вітрильних суден для загороди морських підступів до міста. Починаючи з 12 грудня 1854 р., П.С. Нахімов виконував обов'язки помічника начальника гарнізону (генерал-ад'ютанта Д. Остен-Сакена), а з 2 березня 1855 р. обійняв посаду начальника гарнізону. 9 березня П.С. Нахімов був призначений командиром Севастопольського порту та військовим губернатором м. Севастополь. 8 квітня 1855 р. П.С. Нахімов був удостоєний звання повного адмірала, при цьому він зажив неабиякої поваги та виняткової популярності (моряки за відчайдушну сміливість називали його «Нахіменко-безшабашний», а солдати — «батьком»). Під час участі в обороні Севастополя П.С. Нахімов не зважав на власні рани. Був смертельно поранений на Корніловському бастіоні 10 липня 1855 р., згодом помер у шпиталі на північній стороні Севастополя і був похований 13 липня 1855 р. на місці закладеного у 1854 р. Володимирського собору.

У бойових діях під час Кримської війни населення України брало активну участь у всіх військових операціях. Так, під час оборони Одеси, яка розпочалася 10 квітня 1854 р., крім артилерійської батареї під командуванням прапорщика О. Щоголєва, сміливість і мужність проявили багато солдат вихідців з українських земель. Так, рядовий М. Гловацький, побачивши, що одна з бомб пробила дах будівлі гавані й упала на причал, підбіг до неї і, взявши її в руки, кинув у море, чим відвернув небезпечний вибух. Аналогічні подвиги здійснили й цивільні одесити, зокрема троє студентів — Скоробогатий, Пуль та Деміністру (причому останній із них був французьким підданим). Вони доставляли під вогнем ворога снаряди на батареї. Усіх, хто виявив мужність і героїзм під час обстрілу Одеси було нагороджено орденами й медалями.

У 1854 р. у битві під Балаклавою артилерією генерала І. Жабокрицького, який мав українське походження, було завдано значних втрат легкій кавалерії генерал-майора лорда Кардригана (із 700 вершників було втрачено 300). У цьому ж бою брали участь Київський полк, яким командував уродженець Волині Халецький, та інгерманландський — на чолі з полковником Бутовичем, який був нащадком козацької старшини. У ході бою унтер-офіцер К. Півненко, родом із Харківщини, врятував життя генералу Халецькому і був нагороджений Георгіївським хрестом.

Під час оборони Севастополя, головним центром якої став Малахів курган, виняткову мужність і героїзм виявили уродженці з України. Найбільш відомими з них були П. Кішка, Г. Шевченко, Ф. Заїка, І. Демченко, Д. Горленко, М. Шульга, І. Даниленко, А. Гніденко, В. Чупаченко та багато інших.

Несподіваними для союзних військ під Севастополем стали сміливі нічні вилазки росіян на позиції та у тил противника, який знаходився практично за кількасот метрів від севастопольських укріплень. У цих операціях особливо відзначились українські козаки-пластуни Чорноморського козацького війська. Їх французи порівнювали зі своїми знаменитими зуавами. Відомими на всю Росію були добровольці із загону, сформованого лейтенантом М.О.Бирилевим з відібраних ним особисто матросів і солдатів, серед яких було багато українців, зокрема, й вище згадані. Севастопольський гарнізон називав цих нічних розвідників «мисливцями».

Перша їх вилазка на позиції ворога відбулася 23 вересня 1854 р. Потім вони стали регулярними, й у них брали участь спочатку спеціальні групи чисельністю 10-40 чол., а згодом загони, в яких налічувалося від 200 до 500 козаків, матросів і солдатів. Вони руйнували облогові споруди союзників, зав'язували бої з ворогом, робили спроби пошкодити гармати, заклепуючи їх, а найголовнішим було, непомітно підбираючись до ворожих траншей, захопити нарізні гвинтівки та штуцери, яких у захисників Севастополя було обмаль. Під час нічних вилазок на ворожі позиції, яких за період севастопольської оборони було більше 150 (хоча військове міністерство називає цифру 45), найбільший героїзм виявили українці — матрос П. Кішка та Г. Шевченко, який своїм тілом закрив 8 січня 1855 р. від штуцерної кулі, випущеної французом, командира групи «мисливців» — лейтенанта М.О. Бирилева. Говорячи про мужність і стійкість захисників Севастополя, тодішні газети писали, що «кожний рядовий у місті — це Гнат Шевченко, кожний офіцер — лейтенант Бирилев». Подвиг першого у спеціальному наказі відзначив командуючий армією О.С. Меншиков, а другого — адмірал П.С. Нахімов власноручно нагородив орденом св. Георгія 4-го ступеня. Подвиг свого земляка повторили солдати Полтавського полку — Григорій Шевченко та Семен Ковельський, які ціною свого життя врятували від вибуху ворожої бомби комдива генерала П.Урусова.

Не менш відомим героєм оборони Севастополя був чорноморський моряк Петро Маркович Кішка. У 1854 р., коли почалася облога Севастополя, він був призначений на батарею, що розташовувалася між 3-м і 4-м бастіонами внизу (між Бамборською висотою і Бульварною гіркою), в кінці Південної бухти і захищала підступи до цієї бухти та центру міста. Разом з іншими матросами, солдатами та козаками-пластунами Чорноморського козацького війська брав участь у нічних вилазках у тил англо-французьких військ.

У складі команди «мисливців» не раз і сам ходив у розташування ворога, виводив там з ладу облогові гармати, здобував нарізні гвинтівки та штуцери, яких у захисників Севастополя було обмаль, брав у полон солдатів ворожих військ. Про його зухвалу хоробрість складали легенди, про нього писали, зокрема, що він сам взяв у полон трьох французів і привів їх у розташування свого підрозділу, що він на очах у ворогів, під шаленим обстрілом із їхнього боку, виніс із фронтової смуги встановлений там (підпертий палками) на наругу труп одного з «мисливців». Оповіді про його відвагу доповіли імператриці Олександрі Федорівні, й вона надіслала йому «хрест благословення». В останніх боях за Севастополь був легко поранений, лікувався у М. Пирогова. Після здачі Севастополя був підвищений у чині до квартирмейстера і відправлений у жовтні 1855 р. у безстрокову відпустку. Почав супроводжувати обози в Одесу, Миколаїв, Херсон, працював лісником. 1863 р. повернувся на військову службу, проходив її на Балтійському флоті. Після звільнення у 1867 р. йому була призначена пенсія і він перебрався жити в рідне село.

В останні дні оборони Севастополя виходець з Кременчука інженер-полковник В.К. Геннеріх з 9 по 23 серпня 1855 р. збудував на корабельному боці батарею №124, яка була названа його прізвищем. Полковник організував останню контратаку росіян на Корнілівському бастіоні, де отримав важку контузію і був вивезений з позиції останніми захисниками фортеці.

На боці військ союзників у бойових діях Східної війни активну участь брав полонізований українець, нащадок гетьмана Івана Брюховецького Михайло Чайко вський, який 18 грудня 1850 р. прийняв іслам і став Садик-Пашею. Згодом він розпочав переговори з турецьким урядом про формування козацьких загонів. Міністр закордонних справ після тривалих консультацій із султаном погодився. М. Чайковський з 1851 р. розпочав формувати перші «казак-алай» у складі турецького війська. Після загострення російсько-турецьких відносин у жовтні 1853 р. він домігся розширення козацьких частин за рахунок поляків, болгар, румунів, угорців, турків і навіть євреїв. Сам розробив моделі одностроїв і наказав закупити для всіх козаків арабських рисаків. 20 жовтня 1853 р. за його ініціативою було створено «Полк козаків оттоманських», який був згодом переформований у дивізію, а пізніше — у корпус. 23 січня 1854 р. османські козаки склали присягу. Для цього з Константинополя привезли знамено Запорозької Січі, а Садик-Паша отримав від султана титул «міріан-паша» (кошовий отаман). «Корпус козаків оттоманських» (називався також «дивізією козацькою», «дивізією польською», «корпусом козаків султанських») існував в різних варіантах від 1853 р. до 1870 р. Найактивнішу участь цей підрозділ брав у 1854 р. при знятті облоги Сілістри та зайнятті Бухареста. Після завершення Східної війни цей «іноземний легіон» сягав кількості 2000 шабель і багнетів.

У лютому 1854 р. військо Садик-Паші ввійшло в Бухарест, а сам він став губернатором Румунії. На початок березня його війська зайняли позиції на річці Прут, готуючись до боїв із росіянами. Та уряд Австрії почав тиснути на султана, вимагаючи відвести загони. Султан погодився, висловив подяку Чайковському і навіть присвоїв йому титул «Око, вухо і правиця престолу». Наступного рокуЧайковський отримав найвище військове звання — беглербея. Після закінчення війни він повернувся до Росії, де й завершив життя самогубством.

Підсумовуючи вищесказане, варто відмітити, що як населення підросійських губерній України, так і російські військові, котрі мали українське походження, брали активну участь у бойових діях Кримської війни 18531856 рр. як на боці Російської імперії, так і у військах союзників. Українці активно допомагали російським військовим у Криму продовольством, наданням транспортних засобів та за рахунок громадського збирання коштів для російської армії. Крім того, населення Півдня України прийняло на себе головну роль у прийнятті і лікуванні хворих та поранених під час бойових дій Кримської кампанії, а українські жінки ставали сестрами милосердя, рятуючи поранених учасників оборони Севастополя.