Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Крим: шлях крізь віки

Наскільки резонансними були виселення кримських татар із Російської імперії як контингенту для неї «шкідливого»?

Скориставшись російською анексією Кримського ханату, підступно ліквідованого Катериною ІІ в опорі на збройні сили, князь Григорій Потьомкін заходився усувати ногайців з Таврії на євро-азійське суміжжя — до річок Волга, Урал, Великий та Малий Іргиз, на що асигнувалося 200 тисяч карбованців. Кримська людність мала право переміщуватись і до Туреччини, причому в основному заохочувався виїзд із півострова мурз і гірських татар, а степовики-кримці умисне затримувалися (пізніше могли піти на промисли та на релігійну відправу — поклоніння до Мекки). За словами свідка наслідків вікопомних подій Павла Сумарокова, тоді до 300 тисяч осіб були суб'єктами масштабного руху. До речі, з Кримом розпрощався й екс-хан Шагін Ґерей (його вже 1787 р. за султанською волею страчено на острові Родос).

1787 р. у зв'язку з черговою російсько-турецькою війною з'явився наказ виселяти родини приморських мешканців Криму. Отож на уникнення репресій вони самі втікали з узбережжя. Після Ясського миру 1791 р. кримські мулли закликали кидати домівки на батьківщині заради порятунку, збереження життя та віри. Присутність загарбників, котрі оволодівали спустошуваною землею, помітно прискорювало процес. За відомостями, зібраними істориком Арсенієм Маркевичем, з півмільйона кримських татар до 100 тисяч зненацька емігрували. Невдовзі, на початку ХІХ ст., переселення активно збурювали власті й, коли на завершення російсько-турецької війни 1806-1812 рр. петербурзький уряд зобов'язався не чинити перепон буджацьким і едисанським татарам простувати до Османської імперії, в результаті простір колишньої Кримської держави втратив ще 3199 осіб. Згодом, опинившись під жорстким гнобленням, місцевий люд відповів сплесками переселень у 1815-1818 рр., а пікова демографічна катастрофа припала на добу по кримській епопеї 1853-1856 рр., коли населення півострова різко скоротилося, пригнічене чутками про незабарне примусове перехрещення татар у християнство та про намічене заслання до Оренбуржя тих, хто замість цього не встигне швидко відбути до Туреччини. За даними Статистичного комітету, протягом 1860-1863 рр. вітчизну покинули 192360 душ обох статей. Проаналізувавши, наскільки такі перипетії збігалися з прагненням влади, авторитетний знавець Криму генерал-ад'ютант Едуард Тотлебен занотував: «Деякі випадки зради татар, нерідко змальовані місцевими начальниками у перебільшеному вигляді, спонукали до переконання, що татари, як іновірці, — ворожі Росії, й відтак за кожної війни будуть украй небезпечними».

Помітно зростав винятковий тиск на кримських татар, кому війна в своєму ареалі додала екстраординарний тягар (варто наголосити, що вони попри все зберігали масову лояльність до царського управління, а від 1827 р. при імператорі існував привілейований Лейб-гвардії кримськотатарський ескадрон, на який їм доводилося сплачувати спеціальні кошти). Збиткували над ними навіть відряджені на їхнє ж прохання «для догляду за татарами» козацькі підрозділи. Бешкетування над тими численними жертвами систематизувалося як безкарне, набравши тотального характеру. Утверджувалася практика різноманітних обмежень і заслань на північ Таврії, до сусідніх українських та віддалених великоруських губерній.

Спровокованою реакцією — своєрідним національним демаршем відновилась еміграція кримських татар під оттоманську опіку. У травні 1856 р., ознайомившись із звісткою про симптоми такого руху, Олександр ІІ назвав його «дуже сприятливим для звільнення краю від того шкідливого населення». Й додав, що анітрохи не треба стримувати «таємне чи навіть відкрите переселення». Директивно сформульована думка доносилася в антуражі циркулярів, запобігливо підкріплених роз'яснювальними ініціативами чиновництва, тим паче неподалік упокорюваний царською армією Кавказ полишали тамтешні горці, й собі покладаючись на надію облаштуватись у Туреччині.

Вражаюче явище відбилось у тогочасній пресі, зокрема, російській — як підцензурний, так і нелегальній. Наприклад, сімферопольська газета «Таврические губернские ведомости» та феодосійський журнал «Радуга» досить оперативно поінформували, що вже під кінець 1861 р. у Криму налічувалося до 40 тисяч татар, а нагально видалилися на цю пору звідти понад 200 тисяч. Коли шовіністично орієнтований у Москві «Русский вестник» головне переймався, аби рвучкій еміграції кримських татар протиставити «організацію слов'янської імміграції», то революційно-демократична періодика розгорнула гостру полеміку з апологетами колоніального курсу. Пекучій політичній проблематиці було присвячено змістовну публікацію, обґрунтовану рясним цитуванням документів, — трактат «Нагінки на кримських татар» у лондонському виданні «Колокол», випущеному Олександром Герценом і Миколою Огарьовим під завісу 1861 р. Переконливо аргументуючи розлогий матеріал, його автор Василь Кельсиєв зауважував, що «вихід багатьох татар з Криму разом із союзниками пояснюється надто жахом перед урядом, аніж ненавистю до нього», та з'ясовував, як царська адміністрація втілювала стратегічні плани обернення таким чином спустошених у Криму громадських володінь на казенні. Слушно закцентував, що міністр державних маєтностей Михайло Муравйов одмовляв у підтримці кримським татарам, котрі з різних причин вирішили повернутися з-за кордону (цей посадовець на здійснення суворої заборони приймати потенційних репатріантів жахав їх перспективою запроторити не ближче Астраханської, Оренбурзької, Самарської губерній). На реалізацію вказівки «поменше вболівати за татар» домінувала дискримінація по виплатах компенсацій, у тому числі за матеріальні потерпання в зоні тривалих бойових операцій кримської кампанії.

Принагідно світ побачило яскраве свідчення таврійського дворянства, стурбованого утворюваною пусткою: «Хіба найкривавіша війна, загальний голод або суцільна пошесть здатні були б за настільки стислий термін обезлюдити край — він спорожнів через самою адміністрацією прискорене переселення татар». Прикметним героєм постав князь Магмет бей Балатугов — син командира кримськотатарських формувань 1812 р.,той поміщик — власник 40000 десятин землі, котрий за складної ситуації Східної війні хоробро позиціонував себе в Євпаторійському повіті «захисником росіян». Зрештою збагнувши серцевинну суть зневаги владної вертикалі до його народу, він на знак спротиву кривдам демонстративно задекларував, що «вимушений покинути Росію».

Контрольовані видання не мали значних шансів на відверту щирість, але й у них почасти (зокрема, у сатиричному додаткові «Свисток» при популярному місячнику «Современник») засуджувалось інспірування й підштовхування до витиснення кримських татар із їхньої предківщини. Петербурзька газета «Очерки», редагована 1863 р. Григорієм Єлисеєвим, надрукувала кореспонденцію, де констатовано, що «з виселенням татар Крим неначе згубив свою чарівність». Опозиційними настроями було просякнуто статтю «Історична доля кримських татар», уміщену на шпальтах часопису «Вестник Европы» в середині 1860-х рр. українським ученим Феоктистом Хартахаєм — маріупольським греком із кримськими спадковими коренями. Виклавши трагічну фразу про запропалий юрт («1861 р., на наших очах, його народ перестав для нас існувати й фактично: він покинув Крим і пристав до маси мусульманства в Туреччині»), автор розвінчував наклепи на кримських татар, відзначав національні традиції останніх у сільському господарстві та промисловості, підкресливши досягнення їхнього садівництва, бджолярства, хліборобства, виноградарства й виноробства, солевидобутку, зброярства, вичинки шкір. Незабарно закцентовану солідарність із Ф. Хартахаєм виявив Микола Костомаров, який поділився сподіванням на подальше докладне опрацювання історії Криму як «надзвичайно важливої та знаменної для нашої вітчизняної історії».

Доцільно також згадати певний рецидив еміграційного феномену в Криму 1874 р., коли, дражливо зреагувавши на запровадження реформи військової повинності, до 1 листопада, за офіційними підрахунками, виселилися з Ялтинського повіту 193 чоловіки із 32 жінками та дітьми, з Сімферопольського — 78 чоловіків, з Феодосійського — 80, Перекопського — 9, Євпаторійського — 61 чоловік і 1 жінка (всього понад чотири з половиною сотні кримців переважно призовного віку, двадцятиоднолітні). Дещо зменшилася кількість подібних утеч наступного року й сливе припинилися протестні ексцеси з розпаленням російсько-турецької війни 1877-1878 рр.