Крим: шлях крізь віки

Як відбувалася легітимація завоювання Криму Російською імперією на початку 1770-х рр.?

Завоювання Криму Росією відбулося під час російсько-турецької війни 1768-1774 рр. Її причиною стало брутальне втручання Петербурга до внутрішніх спав Речі Посполитої, гарантом незалежності якої виступали впродовж XVIII ст. Туреччина і Франція. Протягом XVI-XVII ст. Кримське ханство, перебуваючи у складі Османської імперії, грало роль стабілізатора східноєвропейської політики: руйнівні рейди кримчан спрямовувалися то на Росію, в разі її посилення, то на Польщу, коли вона отримувала надмірну перевагу. У такий спосіб Крим, підтримуваний Портою, досягав балансу сил у затяжному російсько-польському протистоянні. Після Хмельниччини Річ Посполита стала занепадати, Росія — посилюватися. Тож, починаючи війну проти Росії у жовтні 1768 р., Туреччина і Крим передусім дбали про непорушність польського суверенітету і стримування російської агресії.

У січні та вересні 1769 р. кримське військо за участі польських загонів вчинило диверсійні рейди на російські володіння Нова Сербія (сучасна Кіровоградщина) й на Українську лінію у Присамар'ї. Успіх останнього рейду був пов'язаний не лише з розладом військових комунікацій, але й відмовою частини калмицької кінноти служити Росії; як наслідок цієї виправи, у 1771 р. більшість калмиків вийшли з російського підданства й мігрувала до Джунгарії. Однак серія перемог росіян у Молдові 1770 року (битви при Рябій Могилі, біля Ларги й Кагулу) стали переломними у цій війні. Крим опинився перед загрозою російського вторгнення.

Ще напередодні тих подій уряд Катерини II ухвалив план своїх дій щодо Криму: відокремлення від Османської імперії й проголошення його незалежним, розміщення на півострові російських гарнізонів та контроль над Керченською протокою. У Петербурзі неодноразово отримували перестороги від європейських держав, головно — Франції, про неприпустимість приєднання Росією Криму та від'єднання частини земель Речі Посполитої, оскільки це руйнувало систему безпеки у Європі, порушуючи хиткий баланс сил. Аби не допустити утворення союзу Франції й Великобританії, спрямованого на підтримку Туреччини, Катерина II проголосила, що вона аж ніяк не веде загарбницьку війну, а лише виступає за визволення кримських татар, єдиновірних кримських греків і ногайців з-під «османського ярма». Так загарбники вдали із себе визволителів.

Першим кроком на шляху до легітимації російського завоювання Криму стало проголошення у вересні 1770 р. «союзу» з ногайськими ордами, які вважалися законними підданими кримської династії Ґереїв й становили більшість населення на степових теренах Кримського ханства. Ногайці обрали головним своїм очільником (бієм) Джанмамбета-мурзу, котрий отримав від російського командування запевнення у тому, що він є визнаним і самостійним правителем. Успішне «визволення» ногайців дозволило російським військам підготуватися й до рішучого «визволення» Криму.

У цей час у Криму панувала непевність. Оскільки хан Каплан Ґерей II з основним військом перебував у Молдові, Крим лишався беззахисним, попри те, що відбулася мобілізація всіх чоловіків — від малого до старого. Росіяни надсилали до Криму ногайців і запорожців з метою поширення дезінформації та підкупу. Бей роду Ширін закликав до замирення з росіянами, вважаючи, боротьба з ними є безнадійною. Однак Каплан Ґерей-хан, хоч і зазнав поразки у битві біля р. Ларга, зміг зберегти певну частину свого війська. Приспавши пильність командувача Другої російської армії Петра Паніна, він вислизнув з оточення й понад лиманами непомітно пройшов до Криму. Втім, Ширіни спонукали його до переговорів з росіянами. Дізнавшись про це, Порта позбавила його трону й відрядила до Криму нового хана — Селіма Гірея III, котрий «викорчовував засіяні Ширінами пагони зради», примусив капітулянтів тікати й опанував становище настільки, що здійснив успішну контратаку біля дніпрових порогів. Збадьорені рішучістю нового хана, кримці готувалися до оборони, маючи найбільшу надію на Перекопську фортецю, що перетинала шлях з материка до Кримського півострова.

Навесні 1771 р. новий керманич Другої російської армії князь В.М. Долгоруков рушив на Крим. Його авангард складала 500 запорожців і загін донців. Козаки добре знали кримські шляхи і тактику татарського війська, тому і вели за собою основну армію. Символічною була й участь команди єдисанських ногайців, котрі демонстрували вірність союзній Росії. 12 червня Долгоруков прибув до Перекопського укріплення, що складалося з фортеці, розташованої у центрі укріпленої лінії, яка тягнулася від Чорного моря до Сиваша. Перекоп обороняло 70-тисячне військо на чолі з ханом Селімом. Кримська кіннота, під прикриттям фортечних гармат, сміливо контратакувала, завдавши нападникам відчутних втрат. Тоді Долгоруков вдався до фальшивої атаки, аби відволікти увагу оборонців. Йому допомогли запорожці, які знайшли в укріпленій лінії вразливі місця. Загін, призначений для фальшивої атаки, почав приступ з сиваського боку фортеці, а в цей час великий загін росіян пройшов непоміченим до укріпленої лінії з боку Чорного моря, спустився у рів і прорив у валу траншею для проходу основного війська з метою оточення фортеці. Не розгадавши фальшивої атаки із сиваського боку, ханські війська рушили на її відбиття. Тим часом росіяни закінчили маневр щодо оточення й вигідно розташували артилерію. Сутички запорожців та донців з ханським військом дозволили його відокремити від фортеці й оточити, поставивши перед загрозою повного знищення. Втім, кримчани вирвалися з оточення. Їх переслідування розтягнулося більш як на 30 км, лише під час якого було знищено близько тисячі кримських вояків. Хан Селім ледве врятувався. 14 червня капітулювали залишки кримського війська в Перекопі.

Не маючи інших серйозних перешкод для подальшого просування вглиб півострова, Долгоруков поділив свою армію на три колони, по одній дивізії у кожній; між колонами рухалися обози, попереду йшла артилерія, картечними залпами наводячи жах на місцеве населення. В авангарді так само йшли запорозькі й донські козаки. 28 липня Долгоруков підійшов до Кафи (сучасна Феодосія) — найбільшої турецької фортеці у Криму. Тут хан Селім Ґерей вдруге зібрав військо у кількості до 90 тисяч. Наступного дня біля кам'яного мосту, розташованого за 3 км від міста, кримські кіннотники атакували росіян. Але атака була відбита і запорожці переслідували татар до самої міської брами. Щільним гарматним вогнем росіяни розтрощили турецькі батареї, що прикривали підступи до міста. Втративши надію на оборону, турки і татари кинулися в море, аби вплав дістатися до турецьких кораблів, що стояли на рейді. Багатьох дістали російські кулі і ядра, решта потонула. Залишив Крим і Селім Ґерей. Турецький паша Кафи капітулював. Росіяни стали повними господарями Криму.

Розмістивши у найголовніших кримських містах гарнізони і сформувавши окремий корпус під командою Прозоровського, Долгоруков залишив Крим. Кримські беї і мурзи обрали собі нового хана, Сагиба Ґерея, і поклялися відокремитися від Туреччини, проголосити незалежну державу та укласти союз з Росією. Незабаром між російським і турецьким командуванням було укладене перемир'я й розпочалися мирні переговори, які мали вирішити майбутню долю Криму.

Однак партизанська війна у Криму не вщухала. Мало хто з кримців повірив маніфесту Катерини ІІ, який закликав «відмовитися від рабства Порти» й прийняти з рук росіян «колишню вольність». Кримські татари палили свої села, псували воду в колодязях і витолочували поля, щоби нічого не дісталося окупантам. Селяни йшли в гори і звідти нападали на росіян. Мешканці приморських селищ сідали на човни й довго дрейфували вздовж берега, не вступаючи в переговори з окупантами. Якщо якийсь російський загін відставав від основного війська, його негайно атакували із засідок місцеві мешканці. Однак кримці нічого не могли вдіяти проти російських гармат та регулярної армії. Втім, і вона мала свої вади. Важка російська піхота була неповороткою і не могла гнучко реагувати на партизанські вилазки татар. Погано озброєні татарські загони добре шарпали ворога, вдаючись до різних військових хитрощів. Кримці загачували гірські річки, щоб позбавити ворога води. Російські солдати гинули від спраги, на додаток ще спалахнула епідемія чуми і дизентерії. Випалені літнім сонцем кримські шляхи були рясно вкриті трупами російських солдатів. Марні виявилися надії окупантів на єдиновірних кримських греків, котрі, спільно з кримськими татарами, нищили човни у приморській смузі, аби не дати окупаційній військовій адміністрації налагодити комунікацію вздовж узбережжя.

Тож спроба російського уряду вдати з себе «визволителя» не переконала мешканців Криму. Та попри це, 1 листопада 1772 р. у Карасубазарі під тиском ногайських мурз, якими вправно маніпулювали з Петербурга, кримські еліти підписали договір з Росією про «незалежність» Криму та його «союз» із Росією. Цей вимушено підписаний договір створив юридичну основу для подальших маніпуляцій російського уряду, котрий вправно імітував законність, вдаючись до брутальної агресії.


Загрузка...